Синтагматична специфіка турецької мови (регіон Балканського півострова, середина XIX–XX ст.)

Комплексний підхід до синтагматики нейтрального речення османотурецької з врахуванням типологічних рис мови сприяє адекватному розумінню елементарних відносин в структурі речення, побудованих на кореляціях підмет - присудок і зумовленості ними прямого об'єкту. Система відмінків маркує граматичні ролі іменних складників речення. Однак без моносемантичних маркерів означеності (означений знахідний додатку і відсутність неозначеного bir крім підмета маркує означений іменний складник), якщо ніякий інший чинник не сигналізує про протиставлення означеність/неозначеність підметових іменних складників, саме тип синтагматичного сусідства імені або іменної сполуки відображає її семантику. Така семантична функція безпосереднього синтагматичного оточення свідчить про відсутність маркерів теми/реми. Синтагматичні властивості маркують для османотурецької прагматичні розрізнення тема / рема / прикладка. Унормування законів синтагматичних відносин в османському реченні підтверджує гіпотезу про функціонування синтаксичних чинників як семантичних розрізнювачів - диференціаторів для сполуки підмет - присудок; передвербативне й інверсоване положення іменної синтагми у непрямому відмінку перебувають у конотації суб'єкта щодо об'єкта; відбувається визначення синтагматичної ролі теми через визначення позиції реми в реченні. Утворення теми і утворення контрастного альтернативного центру - реми є прагматичною функцією порядку слів: ініціальна позиція імені набуває ролі немаркованої теми.Подвійний фразовий і надфразовий наголос як фонологічний сигнал, що маркує види виділення елементів у реченні, пов'язаний з синтагматикою речення і сигналізуює про немаркований і контрастивний центри.

Немаркований порядок і означені іменні сполуки дають немаркований наголос на темі, логічний наголос - на будь-якому елементі крім прислівника, дієслово може мати нейтральний наголос за умови повної препозиційності іменних сполук. Обмеження на вживання маркованого або нейтрального наголосу: немаркований наголос передвербативний; логічний наголос: а) дієслівнокінцеві речення зі зміщеним словопорядком будь-де крім підмета і дієслова; б) речення з поствербальними елементами -- скрізь крім підмета, дієслова і поствербальних елементів (додаткова, відома інформація, зниження інтонації). Спостерігається різниця між центром немаркованих і маркованих речень: положення його не відрізняється, проте різниця полягає у семантичному і прагматичому характері елементів. Емотивний центр віднесено до елемента з новою інформацією немаркованого словопорядку (неозначений передвербатив). Відтак, абсолютний передвербатив корелює з прагматичною функцією контрастивного центру, семантичні властивості якого зумовлюють його неозначеність. Таким чином, логічний наголос в османотурецькому реченні у випадках, де є безпорадними закони маркованості/немаркованості основних іменних конструктів речення, є додатковим механізмом маркування інверсії.

Підрядні речення як частини складних і ускладнених речень для турецької можуть бути: морфологічно марковані, синтаксично марковані або не марковані ні синтаксично, ні морфологічно. Морфологічно марковані порядки - 4 типи згідно афіксові: а) партиципальні, б) номіналізації, віддієслівні імена, інфінітиви, в) герундиви, г) вкладені з заперечним дієсловом. Збереження рамкової структури складного речення завдячує саме порційності підрядних складників як елементів вищих вставних структур, і чим глибинніше вставна синтагма, тим ймовірніше її функціональна роль теми. Утворення теми в підрядному першого рівня є практично неможливим. Через те, що підмет одного підрядного не може бути ремою іншого підрядного, носіями мови для розмовної турецької заперечується право на існування постпозитиву в рамкових реченнях. В османотурецькій вони фіксовані досить часто. У іще ускладненіших рамках, де у підрядних є кілька кандидатів - імен на роль теми і реми, відповідно і різні іменні конструкти можуть займати позицію і теми, і реми згідно своїх обмежень. Варто розділити вставні речення pамкових структур в османській за наступними групами, в залежності від який слід інтерпретувати все речення: 1) дієприкметникові, номіналізації, інфінітиви і віддієслівні імена, перифрастичні конструкції; 2) підрядні з герундивами, diye-підрядні, прислівникові підрядні з номіналізацією і постпозицією; 3) підрядні з kі, 4) не марковані ні синтаксично, ані морфологічно підрядні. У підрядних 1) і тема, і рема не виходять за межі вставного, постпозиція - тільки за межами підрядного. У 2) тема, рема, постпозиція - в межах підрядного; 3) запозичення з перської, не мають еквівалентів в турецькій; 4) тема, рема, постпозиція - в межах підрядного, як елемент головного речення займають позицію реми і не можуть бути темами або постпозиціями (обмежена семантика дієслів). Саме позиція в реченні підрядного щодо головного маркує зв'язок підрядного і головного, апелює до прагматичних функцій речення. З точки зору морфологічної сутності класів з можливою постпозицією вони є віддієслівними утвореннями; у відіменних дистрибутивних класах постпозитивізування неможливе. Елемент вставного речення може перетинати його межі і стати темою, проте не може опинитись у передвербативі і стати ремою: положення реми залежить від положення основного дієслова, тоді як позиція теми незалежна.

Оскільки у дієслів є синтаксичні і семантичні обмеження на відмінкові керування, тема може бути породжуваною доти, доки граматична роль цієї іменної синтагми є прозорою. У рамкових структурах, скільки б підрядних не було, тільки найглибинніша здатна утворити тему або постпозитивізуватися щодо основного дієслова. У зв'язку з варіаціями у порядку передвербативних елементів класичне речення, де елементи переміщено по відношенню до предиката у постпредикативну позицію, а дієслово втрачає його канонічне останнє місце, в турецькій лінгвістичній традиції іменували як devrik cьmle. Іменні композити слідують за предикатом тільки у випадку означеності всіх іменних композитів речення. В результаті утворюється речення, де прямий / непрямий об'єкт опинився постпредикативно. І в розмовній, і в писемній турецькій спостерігаються випадки ініціального дієслова. В османському тексті регулярна препозиція присудка спостерігається в поетичних творах і записах інтерв'ю [див. список публікацій, 3. - С. 88-89]. У наративному дискурсі застосовується термін background, в описі речення він відображає якісну різницю між інформаційним вмістом і вимовою, являє дихотомію вербокінцевих і невербокінцевих речень. Переддієслівний матеріал містить необхідну в комунікації інформацію, вирізняючи її з-поміж бажаної для повідомлення. У вербокінцевій турецькій багато речень містять тільки таку необхідну інформацію, виділення переднього плану потрібно лише тоді, коли є бажана, фонова, супровідна інформація для контрасту лінгвістичної виразності. Постпредикативна інформація не може бути необов'язковою з синтаксичних причин /дієслівна сумісність/ або контекстуально обумовленої потреби в протиставленні. Постпредикативні елементи і їх прагматичні обмеження стосуються імен, прислівників і підрядних речень після дієслова. Семантична умова для постпредиката - бути означеним. В такому разі прагматичними умовами, що визначають інверсію до постпредикатива, є наступні: контекстовстановлюваність, напластування даного і зрозумілого, у двох шляхах - менший логічний наголос і підлеглість прономіналізації. Займенникові форми, що не мають контрастивної або емфатичної вартості, є більшістю складників турецьких постпредикативів.

Османські турецькі тексти балканського походження репрезентують і маргінальну групу балканських клітик, роль яких в синтагматичних відносинах вже широко окреслена на балканському матеріалі і аргументовано співставлена з корелюючою роллю клітик в словопорядку романських мов, де засвідчена непрозорість клітик зумовлюється їх місцем у реченні, так само як і явища клітичного подвоєння, пересуву у пре- і постпозицію, які ініціює дієслово, а марковані відмінком іменні складники пересувають клітики у передпозицію.

Обставинні синтагми традиційно визначають як такі, що пояснюють дієслово, прикметник чи інший прислівник, а оскільки турецька є дієслівнокінцевою, і означуюче передує означальному, вони займають препозицію щодо дієслова, прикметника або прислівника, які позначають. Проте деякі складники (galiba, belki) стоять у абсолютному початку і пояснюють все речення, виражаючи модальність висловлення. Відтак, прислівник можна вважати синтаксичною категорією, тоді як термін “адвербіальний” є функціональним ярликом, вживаним для окреслення певної семантичної / прагматичної функції деяких синтаксичних структур: такими категоріями є обставини місця, що морфологічно є іменами з місцевим відмінком, проте є прислівниковими виразами. Обставинні синтагми мети, причини, часу можна визначити у термінах семантичної ролі в реченні і встановити обмеження, що дозволяють демонструвати синтаксичні класи, їх синтагматичні співвідношення в межах речення. Модифікатори дієслова (способу дії) мають набагато більше обмежень щодо їх синтаксичної позиції, ніж маркери часу або місця. Прислівники демонструють різниці у їх можливих позиціях: недеривативні обмежені безпосередньо передвербативною позицією, тоді як деривативні прислівники вільніші у виборі їх порядку з відповідним розрізненням можливостей. будь-яке морфологічне мотивування будь-якого синтаксичного конструкта має функцію розмежування в семантиці, і цей закон дійсний і для прислівників: недериват позначає дію, коли прямий додаток означений, неозначений "специфічно" (маркування bir і маркованим акузативом), дериват виникає з неозначеними "неспецифічними" додатками, що зумовлено семантичними або прагматичними рисами прислівника. На момент реформи алфавіту в турецькій спостерігалась тенденція до легалізації маркованого словопорядку, що мав функцію розрізнення елементів в межах однієї структури для вирізнення прагматичних або семантичних відмінностей: такі прагматичні функції мають нести позиції початку, передвербативу, постпозитиву, тоді як речення зазвичай має набагато більше конструктів. У складних реченнях варіація усіх складників (варіацій неодмінно більше трьох) не має розрізнюючої ролі, оскільки аранжування синтагм не є більше маркером прагматичних і семантичних відмінностей. Відтак, оскільки існують лише три синтаксичних позиції з визначеними прагматичними функціями, у складних реченнях з більш ніж чотирма конструктами має бути збережено бодай мінімальну ділянку немаркованого порядку слів, щоб вирізняти прагматичними маркерами лише критичні інтонаційні акценти. недеривативні прислівники способу дії мають більше обмежень на синтагматичну взаємну кореляцію, аніж прислівники місця і часу. У складних реченнях позиція і синтаксичні обмеження до прислівників принципово інші, аніж у простих реченнях, оскільки вони стають обмеженими кордонами підрядного, до якого належать, за винятком прислівників способу дії, що можуть виходити за межі вставного і ставати темою цілого речення. На відміну від простого речення, прислівники у складному не можуть траплятись постпозитивно. Дослідження функції порядку слів і синтагматичних маркувань конституюючих елементів розмовної і писемної турецької з чітким порядком суб'єкт - об'єкт - предикат звернене до речень з інверсією, тобто недієслівнокінцевих. Такі випадки підлягають обмеженням і відбуваються у специфічних умовах дискурсу. Спостерігаються суб'єкт - початкові, безпосередньо передвербативні, постпредикативні обмеження:. Умови, за яких реалізуються речення з відмінними порядками слів, демонструють прагматично пов'язану функцію, яку асоціюють з окремими синтаксичними позиціями: S-початкова позиція асоціюється як маркування теми; безпосередньо переддієслівна позиція - як рема; постпредикат - додаткова, супровідна інформація.

Унормування законів синтагматичних відносин в османському реченні підтверджує гіпотезу про функціонування синтаксичних чинників як семантичних розрізнювачів - диференціаторів для сполуки підмет - присудок, а передвербативне й інверсоване положення іменної синтагми у непрямому відмінку перебувають у конотації суб'єкта щодо об'єкта, тобто відбувається визначення синтагматичної ролі теми через визначення позиції реми в реченні. Утворення теми є прагматичною функцією порядку слів так, як і утворення контрастного альтернативного центру - реми: ініціальна позиція імені набуває ролі немаркованої теми. Вербоцентричність мови можна визначити як прогнозування мовних рис, що є у випадку для турецької потенційною здатністю мови до постпозицій, аніж до препозицій. Елемент номіналізованої структури у вставному реченні може перетнути межі речення-частини складного, бути темою або супровідним матеріалом складного речення. Обмеження, що діють на конституюючий порядок у складних реченнях зі вставними: визначення семантичних і прагматичних функцій синтагматичних відносин спонукало до постанови проблеми граматичної інтерпретації маркованих і немаркованих синтагматичних порядків, окреслення ролі синтагматичних відносин в межах турецького синтаксису. Варіації у конституюючому порядку залежні від рівня спостереження - словосполучення, простого, частини складного або складного речення. Маркований порядок відрізняється від прагматично нейтрального специфічними обмеженнями за певних умов дискурсу. Привнесення стилістичної компоненти у трансформації віддзеркалює функції смислу в соціальному дискурсі. Мотивація для варіацій синтагматичних відносин - прагматична, стилістичні обмеження їх пояснюють. Синтагматичні коливання є здатним до передбачення синтаксичних позицій і визначення їх семантичних і прагматичних властивостей явищем. Визначення вихідних позицій в реченні в термінах їх семантичних і прагматичних властивостей пояснює причину їх варіацій в мові.

ВИСНОВКИ

Ієрархія синтаксису і семантики в турецьких джерелах Балкан середини XIX - XX ст. є синтагматично зумовленими. Літературна мова є типово вербоцентричною, синтагматичні зміни дозволяють передбачати синтаксичні позиції і визначати їх семантичні і прагматичні властивості. Стилістичні правила для синтагматичних позицій виявляють взаємозв'язок синтаксичних (підмет, прямий додаток), семантичних (агенс, пацієнс) і прагматичних (тема, рема) складників. Немаркованим словопорядком є тема -- будь-яка кількість складників -- рема -- присудок -- прикладка. Порядок суб'єкт - об'єкт - предикат інверсується і відрізняється від дієслівнокінцевого у специфічних умовах дискурсу, має регіональні обмеження. Інверсія залежно від рівня --словосполучення, простого, частини складного або складного речення - має реєстр обмежень. Стилістична компонента синтагматичної специфіки мови віддзеркалює функції семантики і прагматики в соціальному дискурсі. Вербоцентричність турецької мови є потенційною здатністю мови швидше до постпозицій, аніж до препозицій як синтагматичної риси.

Турецька розмовна мова функціонує на Балканах в районах Деліорман, Герлово, Тозлук, Варна, Кюстенділ, Міхайловград; Косово, Гостівар, Охрід, Неврокоп; Північ, Південь, Північний Захід Добруджі; Тирана, Ельбасан, Аргірокастр, Шкодер, Круя, Корча; Салоніки, Комотіні, Західна Фракія, Крит, Кіпр, яку можна порівняти по 20 основних параметрах. В процесі детюркізації і втрачання мовної компетенції найчутливішими до діалектних коливань стали синтаксичні показники, діалектний розвиток характеризував рух до спрощення турецької, розвиток локальної традиції спричинили кроскультурність і полілінгвізм.

Для балканотурецької мови прагматичні розрізнення зумовлюють правила інверсії і логічного наголосу, а граматичні розрізнення -- морфологічні правила. У писемній мові наявні суб'єкт-початкові, безпосередньо передвербативні і постпредикативні обмеження. Речення з відмінними порядками слів демонстрували прагматичну пов'язану функцію в позиціях: суб'єкт-початкова - маркування теми; безпосередньо переддієслівна - рема; постпредикат - супровідна інформація. Синтаксис є семантичним розрізнювачем для сполуки підмет -- присудок, інверсія іменної синтагми у непрямому відмінку є конотуючою суб'єкт щодо об'єкта, синтагматична роль теми визначається позицією реми. Інверсії у вставних реченнях наслідують принципи інверсії простих речень плюс додаткові обмеження в залежності від типу вставного елементу. Семантичні і прагматичні розбіжності, подібно до синтаксичних, мають бути враховувані у аналізі мови і включені до її граматики. Правила немаркованого словопорядку є невідповідними до реального порядку в складних османських реченнях. Створена парсерна модель кількома постулатами відмінна від висунутої Е. Ергуванли. Досвід створення парсеру доводить, що турецька мова балканського походження має систему відмінювань і відмінків в комбінації з механізмом клітик, запозичених з болгарської і сербської мов, порядок кріплення яких зумовлений незалежними синтаксичними формами.

Зміна синтаксичних характеристик під різносистемним нетюркським субстратним впливом в балканотурецьких діалектах (зміна позицій відносних і вставних конструкцій, нівеляція складнопідрядного, асимілятивні процеси, акузативні регулювання і релятивізації, вихід одиниць за межі підрядних речень) спричинює інверсії; порядок слів зумовлює маркування означеності / неозначеності, логічного наголосу та інших семантичних чинників, формуючи спосіб функціонування внутрішньої форми мови, ідентифікації мови її носієм. Слід прогнозувати, що в зонах різносистемних мовних зустрічей мова зазнаватиме синтагматичних коливань, що зумовлюють потенційне маркування “прагматично обумовлених” граматичних явищ. Синтаксис є етапним бар'єром для контамінаційного вторгнення і подолання однією системою іншої. Якщо в синтаксисі є слизькі, слабкі місця для втручання, слід очікувати семантичних перетрусів різносистемного характеру. Це прогнозування “таємного” пересуву словопорядку і теми відбувається після експліцитного, що з'являється як перехід кількості в якість, у відносинах між явним і таємним синтагматичні зміни є виявляючими природу, походження мови. Проте правило вимагає обмежень до походження, локальності, існування “конкуруючих” синтагматичних параметрів. Синтагматична система турецької мови є частиною турецької граматики, обидва аспекти перебувають у взаємодії і становлять структурну єдність.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

1. Студії над османськими рукописними текстами на Балканах // Вісник Київського університету. Сходознавство. - Київ, 2000. - Випуск 3. - С. 41-48.

2. Обсяг МСО османського тексту балканського походження // Сходознавство. - Київ, 2000. - № 9 - 10. - С. 66-86.

3. Турецька мова на Балканському півострові: зіставний аналіз // Сходознавство. - Київ, 2000. - № 11-12. - С. 80-91.

4. Вопросы методологии изучения синтагматических дистрибутивных отношений в структуре османотурецких текстов балканского происхождения XVIII-XIX вв. // Юбилейные Дмитриевские чтения. Материалы конференции. Москва, 10.1998. - М., 1999. - С. 52-56 .

5. Мовні особливості османських текстів з Болгарії 19 ст. //Проблеми державного будівництва в Україні. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції професорсько-викладацького складу ”Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві”. - К., 1999.- Випуск № 4. - С 133-136.

6. Периферійні прояви жанру tabakat al-avliyya в балканському тюркомовному середовищі (М. Mecdi, “Hadвiku`є-Єakaik”, Mьniri Belgradi, Sьleyman Kьstendilli) //Проблеми державного будівництва в Україні. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції професорсько-викладацького складу ”Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві”. - К., 2000. - Випуск № 5.- С. 173 - 178.

7. Турецька мова в Румунії // Тези міжнародної наукової конференції “3 сходознавчі читання А.Кримського”, присвяченої 80-річчю від дня народження академіка Омеляна Пріцака. - Київ, 1999. - С. 30-31.

8.Синтагматичні особливості турецької мови на Балканському півострові // Тези міжнародної наукової конференції “4 сходознавчі читання А.Кримського”, присвяченої 2000-й річниці християнства. - Київ, 2000. - С. 57-60.

9.XVIII-XIX. Yьzyэllar arasэnda dil kaynaрэ olarak Ukrayna Vernadskэy Merkez Эlim Kьtьphanesinin elyazmalarэ seksiyonundaki Osmanlэ yazmalarэ // Mahtumkulu Divanэ. - Ankara, 2000. - С. 25-27.

Размещено на Allbest.ru