Особливості функціонування мовних одиниць англомовного публіцистичного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв'язаних сторін мови - мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт - дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом [35].

Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами такими як Т. Ван Дейк, О. С. Кубрякова, Н. Д. Арутюнова, В. О. Звєгінцев, Б. Палек, И.Р. Гальперін, А.Т. Ішмуратов та багато інших [14; 22; 3; 14; 48; 9;16].

Наша курсова робота намагається дати пояснення публіцистичному дискурсу, і тому, присвячена проблемі дослідження текстів. З цією метою, у роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів відомих газетних видань та офіційних документів, які обумовлені специфікою публіцистичного дискурсу і прогнозованим характером його інтерпретативної діяльності.

Аналіз поняття дискурсу є досить актуальним на даний час. Така актуальність, як стверджує Михайлін І. Л. зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису публіцистичного жанру у повсякденній комунікації, а також специфікою офіційного дискурсу, як однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом «введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими станами, формами соціального існування і культурної діяльності» [26, 3-4]. Додатковим стимулом звернення лінгвістів до цієї проблеми стало усвідомлення того факту, що у породженні мовлення ,- як відмічає Є. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його оцінки стану, знань, розуму, приналежності до того чи іншого соціального стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане [22,18 ].

Мета курсової роботи: виявити особливості сучасного англомовного публіцистичного дискурсу.

Предмет дослідження: особливості функціонування мовних одиниць англомовного публіцистичного дискурсу.

Об'єкт: тексти відомих газетних видань та журналів.

З основної мети випливає вирішення конкретних завдань дослідження:

1. виявлення характерних рис та відмінностей офіційного та неофіційного дискурсу;

2. встановлення характерних прагматичних особливостей публіцистичного жанру;

3. виявити різницю між двома поняттями «публіцистика» та «публіцистичність»;

У вирішенні цих завдань ми керувалися методами: дискурсивного аналізу та порівняльним методом.

До офіційного дискурсу ми відносимо тексти офіційних, а до неофіційного - тексти із газетних видань.

У якості базового у даній роботі використовується поняття «публіцистичний дискурс», як категорії тексту. Такий підхід до моделювання текстової семантики вимагав звернення до більш загальних питань, пов'язаних із самим поняттям “категорія тексту”. Текст розглядається нами як полісистемне утворення, що складається із слідуючих підсистем: макрознак, комунікат та дискурс, що перебувають у постійному взаємозв'язку. До розгляду нами включені також правила, якими регулюється дискурс, що допомагають нам отримати більш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.

Але незважаючи на те, що дискурс трактується нами як системне утворення, ми не ігноруємо таких підходів до нього, як до комунікативної події чи комунікативного процесу.



1. Офіційний та неофіційний дискурс

1.1 Трактування дискурсу в сучасній лінгвістичній науці

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) - мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника [5, 276-279 ].

У сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

1. Т. Ван Дейк визначає дискурс через текст або текст через дискурс [13].

2. О. С. Кубрякова розуміє дискурс як когнітивний процес, пов'язаний із творенням мовленнєвої поведінки [22].

3. А. І. Мороховський розглядає дискурс як послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання [27].

4. B. Hatin, I. Mason визначають дискурс як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими [41].

5. Б. Палек тлумачить дискурс як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня [49].

6. G. Leech, M. Short, G. Brunner та G.Graefen розглядають дискурс як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв'язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність [48].

7. Н. Д. Арутюнова розуміє дискурс як складну комунікативну подію [3].

8. Г. Г. Почепцов тлумачить дискурс як соціолінгвістичну структуру, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях [29].

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу. Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов'язаних між собою смисловими зв'язками [14].

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здійснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Neubert A. зазначає, що наявність змістовної надбудови, спроможної з'єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв'язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв'язності дискурсу є причиною схеми розгортання тексту [47].

Б. А. Зільберт стверджує, що текст - одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок [15].

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність В. О. Звєгінцеву, текст ( за В. В. Красних) є елементарною ( тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу - явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним. Текст володіє формально-змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з'являється в момент породження його автором і може переживати наступні переродження при сприйнятті його реципієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора [20, 62].

На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс - це будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву [21, 163].

О. Т. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс - це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс - це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб'єктів [16,171].

Шинкарук В. Д. стверджує, що текст-дискурс враховує комунікативну спрямованість, мовленнєву ситуацію, авторизацію з боку мовця, різноманітні прагматичні параметри мовлення, взаємозв'язок загального і конкретного, нового й відомого, об'єктивного і суб'єктивного тощо. Текстовою комунікативною одиницею є дискурсивне висловлювання, сегментована комунікативна реалізація простого чи складного речення кореферентного з відповідним граматичним реченням [36,57].

Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень [42].

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком, - це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої - інтереси, цілі та стилі [13].

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як «связный текст в совокупности с экстралингвистическими,прагматическими, социокультурными, психологическими и другими факторами, текст, взятый в понятийном аспекте; речь, рассматриваемая как целенаправленное социальное действие, как компонент, участвующий во взаимодействии людей и механизмах их сознания(когнитивных процессах). Дискурс - это речь, «погруженная в жизнь» [3]. дискурс лінгвістика англомовний публіцистичний

Степанов Г. В. також розуміє дискурс як текст, «представлен в виде особой социальной данности» [32,44] і «образованный в результате речевой деятельности представителей определенной лингвокультурной общности, который рассматривается в совокупности его лингвистических параметров и социокультурного контекста» [32, 45].

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючи висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але , не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальнене визначення дискурсу. Дискурс - це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

1.2 Основні характеристики дискурсу

Дискурс розглядають і як підсистему тексту. У нашій роботі ми будемо досліджувати дискурс як одну з підсистем (макрознак, комунікант, дискурс) у просторі тексту. Текст - більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс - це “мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміну “текст”, не застосовується до древніх текстів, зв'язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо Арнольд І. В. під текстом розуміє абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом - різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв'язку з екстралінгвістичними факторами [2]. І, якщо дискурс - категорія, яка на думку Арутюнової Н. Д. постає як особлива соціальна даність, то текст - категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері [3]. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище. Дискурс - це текст, що містить роздуми, тобто текст, у якому фіксується деякий хід думок [15,171]. Більше цього, дискурс Іщенко Ю. А уявляє як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення - осмислені роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у єдності об'єктивних та суб'єктивних сторін, а знання, об'єктивуючи інтерсуб'єктивний досвід, замкнуте на суб'єкт комунікації і включає інтенційні структури останнього [17,121-127].

У цьому значенні Т.А. Ван Дейк охарактеризовує дискурс як витвір мовлення і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в єдине ціле послідовність утворюючих полотно тексту висловлювань, синтаксис і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань, і таксономічний. Останній реалізується через семантичні і формально - граматичні відносини і зв'язки між словами чи сукупностями слів як компонентів тексту, в основі співвідношення яких лежить загальність їх функціонально - семантичної значимості в рамках дискурсу [13, 121-127].

Продовжуючи аналіз дискурсу, вважаємо за потрібне виділити слідуючи його аспекти: мовленнєвий та комунікативний.

Воробьева О. П. вважає, що мовленнєвий аспект дискурсу регулюється правилами міжфразового синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв'язки, узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того чи іншого елемента і канонами побудови певного типу тексту [8,32].

Ішмуратов А. Т. визначає комунікативному дискурсу, як текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб'єктів [16,171].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в реальних висловлюваннях, і звідси Белл Т. Роджер виводить три типи правил: слідування, інтерпретації і породження [4,134-135].

Правила слідування регулюють порядок слідування актів і зв'язують правила породження, контролюючі комунікативний “вихід” мовця, з правилами інтерпретації, що дозволяють слухачеві розуміти акти мовлення. Потрібно зазначити, що тут маються на увазі не висловлювання, а акти як мінімальні одиниці комунікації, так як, за словами У. Лабова [23], не існує простих взаємо однозначних відносин між діями і висловлюваннями. Центральним у пропозиції Лабова У. є положення про те, що кожний індивід має свою власну точку зору, особистісну орієнтацію у відношенні до світу, що грунтується на власному досвіді. Ця орієнтація частково відрізняється від орієнтації інших індивідів, але частково є і спільною для всіх [4,136].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс - це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурсу є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою. На нашу думку, доцільним буде розглянути його просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як дискурс.

Отже, Греймас А. визначає, що специфіка семантичної просторовості дискурса визначається тим, що він, з одного боку, інтегрує семантичні, прагмасемантичні, прагма - і синтактикосемантичні особливості всіх висловлювань, які до нього входять, а з іншого, як інтегрована сутність співвідноситься з цілісним динамічним референтом і несе в собі відбиток соціального і особистісного комунікативного контексту текстопородження і передбачуваного сприйняття [10,207-210]. Про дискурс як послідовність висловлювань можна сказати, використовуючи образний вислів Наер В. Л. , що він проростає доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лінія [28,315].

За рахунок лінійності Купцова Н. С. в дискурсі особливу значимість набувають семантико-синтаксичні категорії тексту. З формальної точки зору в ньому спостерігаються дві різновидності категорій тексту, які виділяє Матвеев Т. В.: трансфрастичні, що будуються на взаємозв'язках між висловлюваннями і виявляються як щеплення, кореференція, подільність, фокус уваги, тема-рематична (комунікативна) прогресія, топікальність [25, 17], і текстономічні, виявлення яких детерміноване збільшенням граматики, її виходом за межі висловлювання в текст. Воробьева О. П. додає, що до останніх можна віднести темпоральність, означеність/ неозначеність, модальність, суб'єктивність/суб'єктність, предикативність, фінітність та ряд інших категорій тексту, що відбивають взаємодію семантично чи функціонально-семантично рівнозначних елементів дискурса [8, 52]. Фивегер Д. додає, що в структурі тексту, як в мовленнєвому аспекті дискурса, обидві різновидності текстових категорій виявляються як номінаційні, ізотропні або, за іншою термінологією, тематичні ланцюги чи сітки елементів [33, 315], які, володіючи специфічною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс і об'єднують його в тому чи іншому ракурсі. Вказані ланцюжки та сітки формуються відповідно до особливостей граматичної будови конкретної мови, специфікою мовленнєвої побудови певного типу тексту, його семантикою.

Бенвенист Э. врахував особливості категорій тексту, змістове ядро останнього може бути описане як багатовимірний семантичний простір, в якому спостерігається прояв категорій тексту трьох його основних підсистем. Відносини між макрознаком, комунікантом і дискурсом ієрархічні, але не зводяться до суворої ієрархії і можуть бути визначені як конгруенти, що означає співрозмірність порівнюваних об'єктів, співпадання їх меж при зміщенні, але передбачає їх різне “розміщення” у просторі текста [5, 623].

Фівегер Д. та Лабовкіна А. А. зазначають, що у семантичному плані, відносини між макрознаком і дискурсом у ракурсі текстових категорій можуть бути охарактеризовані як відносини включення чи розгортання, повного чи часткового, що передбачає дві форми своєї реалізації [33; 24]. Одна з них, в свою чергу, передбачає послідовну інтеграцію підсистем з більш високим ступенем узагальненості текстових підсистем з більш низьким ступенем узагальненості і зворотній процес їх послідовного розгортання.

Лабовкіна А. А. визначає, що концептуальності -- це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова. Формулювання змістовного і внутрішнього представлення. Вона включає в явному виді логіку, алгоритми, припущення й обмеження [24].

Відносини такого роду відбиваються також у характері моделювання семантичної просторовості текстових підсистем і тексту в цілому, оскільки фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнуті семантичні сітки, що складаються з деяких вершин і відносин, а семантичну сітку, як форму семантичної репрезентації дискурсу, можна уявити у вигляді фрейми [33; 24].

У мовленнєвому аспекті тексту виявлення взаємовідносин текстових підсистем припускає, з одного боку, можливість участі окремих елементів дискурса не лише текстономічних і трансфрастичних категорій тексту, але й текстемних і глобальних текстових категорій, проходячи повз проміжний рівень, а з іншого боку - можливість виходу глобальних категорій тексту в структуру тексту, минаючи етапи його послідовного розгортання в комуніканті чи / і в дискурсі [33; 24].

Перехід до семантичної просторовості комуніканта, а від неї (або частково минаючи її) - до семантичної просторовості макрознака, вписується у загальні тенденції скачковидних змін в організації системних об'єктів, що передбачають “зняття” попереднього рівня, виникнення і прирощення нової якості - тенденції, що описуються Т. ван Дайком і В. Кінчем за допомогою поняття “каскада”, на відміну від поняття суворої ієрархії [12].

Доповнюючи наведені вище особливості слід підкреслити, що специфіка кожної з них детермінує характерний тип сприйняття текста: через макрознак - розпізнавання, ідентифікація тексту, в ході якої наші мовні очікування пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймається саме у даний момент; через комунікант - розуміння, інтеграція текста; через дискурс - його декодування, розшифровка [12].

Аналізуючи вищесказане, слід зазначити, що дискурс - це лише один із рівнів тексту, складної ієрархічної системи, його невід'ємна підсистема, що взаємодіючи з двома іншими підсистемами (макрознак і комунікант), надають тексту цілісності. Розгляд цих двох підсистем ми не вважаємо за доцільне, оскільки це не є нашим завданням. Але потрібно визнати незалежність кожного рівня і його здатність функціонувати лише у тісному зв'язку з іншими.

1.3 Характерні риси офіційного та неофіційного дискурсу

Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів, як зазначає Волніна И. А. Традиційно дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного дискурсу - це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ньому в залежності від сфери ділового та наукового спілкування. Стильовою домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об'єктивність в рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної науки [7, 28].

Опозиції між мовою точних наук та поетикою реалізуються на основі літературної норми за наступними параметрами, які виділив Hyland K. у своїх роботах:

Об'єктивність викладу	Суб'єктивність викладу
Інтелектуальна логічність викладу	Образна логічність викладу
Вплив висловлювання на інтелект	Вплив висловлювання на чутливе сприйняття, перш за все на уяву.

Звідси випливають наступні часткові опозиції ознак:

Відсутність індивідуальної творчості		Наявність індивідуальної творчості
Відсутність індивідуального використання слів		Наявність індивідуального використання слів
Відсутність індивідуального сполучення слів		Наявність індивідуального сполучення слів
Відсутність розвинутих синонімічних рядів		Наявність розвинутих синонімічних рядів
Відсутність контекстуальних синонімів		Наявність контекстуальних синонімів
Відсутність тропів		Наявність тропів
Відсутність стилістико-синтаксичних прийомів		Наявність стилістико-синтаксичних прийомів

Поряд із вище переліченими ознаками, на мою думку, тексти офіційного стилю характеризуються ще й лаконічністю, логічністю побудови думки у висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не естетичних.

Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку, якщо Hyland K. бере за еталон наукового стилю мову точних наук [44]. Мова офіційних документів має свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами, яв зазначає Арутюнова Н. Д. та Славгородская Л.В. [3,361; 31,9]. Проблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об'єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”, “рецептор”, “реципієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід'ємною складовою частиною акту комунікації.

Репрезентація фактору адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних, композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного ефекту - інтелектуального чи естетичного впливу [3,362; 31,10].

Лабовкіна А. А. визначає у своїй роботі, що усі засоби вираження фактору адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу [24,139] з точки зору офіційного дискурсу, додала до цієї класифікації і характеристики аналізу неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик [24,140].

Отже, до факторів відкритого впливу відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого заголовочного комплекса тексту.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) основну інформацію тексту;

б) його цілісність і зв'язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам все ж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого неофіційного дискурсу впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб'єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій формі як він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб'єктивного сприймання навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних знань.

б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не одностайна; наявність абсолютно випадкових та спантеличуючих епізодів у багатьох випадках абсолютно не пов'язані з попереднім і наступним ходом подій.

Для того, щоб проілюструвати вищезгадані моменти, слід, на нашу думку, звернутись до таких прикладів:

An investigation of different language units, their features and phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic method, which is usually employed to investigate a restricted number of related or non-related languages[40,12].

Some purely typological methods of contrastive investigation have been suggested…[40,12].

У наведених вище реченнях система особових займенників редукована. Учасники мовленнєвого акту, так би мовити, відсутні у процесі повідомлення, і об'єктивність викладу матеріалу підкреслюється вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти елемент суб'єктивності часто вживається перша особа множини займенників, наприклад:

Here we cannot discover any common sources in the original and its translation [19,11].

Для структури речень науково-популярної літератури характерними є речення двоскладові, поширені, складні, з вираженими засобами підрядності, прямий порядок слів, широке використання засобів логічного виділення, пасивні конструкції, наприклад:

Research articles and other channels of academic communication are sanctioned by a consensus among community members, which both constrains the use of particular discursive forms and authorities permitted variations within them,[44,448].

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як вважає Т. Ван Дейк як би не варіювалися за об'ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі [13]. Наведені вище лінгвістичні ознаки, які відображають лише особливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, як вважає А.И. Мороховський, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми) [27].

Аналізуючи офіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об'єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу у використанні пасивних конструкцій, імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційний дискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним. У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезаурусу реципієнта. Що ж стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект поступається першим місцем емоційності. Звідси слідує, як зазначає А. І. Мороховський, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу [27].



2. Газетно-публіцистичний стиль

2.1 Газетно-публіцистичний стиль

Скребнев Ю. М. та М. Д. Кузнец зазначають, що мовні стилі виділяються як певні системи в літературній мові, передусім з метою повідомлення. Кожен мовний стиль має більш-менш точну мету, яка зумовлює його функціонування і його мовні особливості. Так, для газетно-публіцистичного стилю основною метою є інформація і вплив; мета ділового стилю встановити умови , обмеження і форми подальшої співпраці двох і більше осіб ; метою наукового стилю є доказ певних положень , гіпотез , аргументацій і т. д. [30, 388].

Гальперін І. Р. тлумачить поняття газетно-публіцистичного стилю, що воно складається з мови газет, суспільно-політичних журналів, доповідей, виступів, бесід, промов, дискусій, мови радіо і телепередач, документально-публіцистичного кіно [9, 407]. Газетно-публіцистичний стиль є найбільш популярним з усіх функціональних стилів, оскільки його поширенню сприяють засоби масової інформації преса, радіо, кіно, телебачення.

Істотний вплив на газетно-публіцистичний стиль надає швидкість створення газетно-журнальних текстів, пов'язана з необхідністю оперативно реагувати на те що відбуваються. Чималий вплив на вибір мовних засобів і на структуру газетно-публіцистичного тексту надає обмежений обсяг цього тексту, необхідність вмістити в нього якомога більше інформації.

У книзі «Очерки по стилистике английского языка» І. Р. Гальперин присвячює великий розділ мовним стилям. Газетний стиль автор розділяє на два різновиди: а) стиль газетних повідомлень, заголовків і оголошень, які і складають, на думку І. Р. Гальперина, істоту газетного стилю, і б) стиль газетних статей, що становить різновид публіцистичного стилю, куди також входять стиль ораторський і стиль есе [9, 397-426].

М. Д. Кузнец і Ю .М. Скребнев, вважають, що об'єднувати специфічні риси мови газети в поняття газетного стилю неправомірно, оскільки при цьому ознаки функціонального стилю підміняються ознаками жанру. Ці автори також вказують на те, що в різних розділах газети: передових статтях, текстах політичних документів та виступів, в статтях з різних питань культурного життя, науки і техніки відбиваються різні стильові системи мови [30, 379]. Поряд з публіцистичним стилем в газеті можна зустріти і офіційно-діловий при публікації документів загального значення, і науковий; нарешті, в газетах публікуються і художні твори або уривки з них.

Газети в своїй спрямованості поділяються на кілька типів. Так, наприклад, у Великобританії для масового читача існує так звана popular paper масова газета, друкуюча, в основному, матеріали сенсаційного характеру з великим числом фотографій і видається багатомільйонним тиражем. До числа таких газет відносяться Дейлі Міррор, Дейлі Експрес і Сан. Масової газеті протистоїть так звана quality paper, солідна, респектабельна газета, розрахована переважно на обізнаного і більш освіченого читача і що публікує значну кількість інформації на міжнародні, внутрішньополітичні та економічні теми, а також аналітичні огляди. Такі газети зазвичай виходять меншим тиражем. До них відносяться Таймс, Гардіан і Обсервер.

Газетно-публіцистичний стиль є самостійним функціональним стилем, що володіє певним соціальним призначенням, комбінацією мовних функцій, що ставить своєю головною метою повідомлення, заклик і переконання (вплив) [2, 386]. Тому в газетно-публіцистичному стилі є великий вибір лінгвістичних, граматичних і композиційних особливостей, які допомагають зблизити автора з співрозмовником.

2.2 Лексичні особливості газетно-публіцистичного стилю

У мовностилістичних плані даний стиль швидко реєструє виникнення нових слів і виразів, запозичень і специфічних скорочень , прийнятих в національній мові, рясніє інтернаціоналізму [9]. До лексичним особливостям відносяться і поєднання стилістично нейтральної та емоційної лексики , наявність стереотипів і неологізмів, спрощений синтаксис розмовної мови ( to bar , to ban , to ax , сленг to snog цілувати, booze алкоголь), розрахований на сприйняття широкими верствами населення, і ускладнений , наближається до наукового стилю ( термінів: mortgage, leukaemia ).

Дослідники відзначали великий відсоток власних імен: топонімів, антропонімів, назв установ та організацій і т. д., більш високий у порівнянні з іншими стилями відсоток числівників і велика кількість дат. З етимологічної точки зору характерна велика кількість інтернаціональних слів і схильність до інновацій, які, проте швидко перетворюються на штампи і кліше: vital issue, free world, pillar of society, escalation of war, terrible tension, plea of mercy, фразеологізмів: to give smb . the boot звільнити. Велика кількість кліше помічено давно і вказується всіма дослідниками. Всі ці кліше, типу not unimportant, not unworthy, і т. п., надають тексту глибокодумне звучання , навіть якщо його зміст абсолютно банально, наприклад : in my opinion it is not an unjustifiable assumption that замість I think. Кліше обслуговують ситуації, регулярно повторювані в рамках газетно-публіцистичного стилю. Багато кліше почерпнуті з професійних жаргонів (політ.hard - liner консерватор ), багато з загального сленгу ( think - tank мозок) [9].

Автори робіт з газетно-публіцистичного стилю відзначають великий відсоток абстрактних слів, хоча інформація, як правило, конкретна. Відзначається велика кількість не так емоційної, скільки оцінної і експресивної лексики: When the last Labour Government was kicked out. Ця оцінність часто проявляється у виборі піднятою лексики [30, 395].

Нарешті, особливістю газетно-публіцистичного стилю є алюзії на добре відомі факти і події дня. Найбільш часто алюзії зустрічаються в статтях, які коментують події внутрішнього життя країни. Залежно від характеру газети, від змісту самої статті, від мети, яку переслідує автор, змінюється характер алюзій, тип образності і співвідношення розмовних і книжкових елементів в статті [9].

У газетно-публіцистичному стилі зустрічається лексика з профессіоналізмів. Мета полегшити сприйняття інформації читачем, досягти певного комунікативного впливу. Політичні терміни виражають точно певні політичні концепції, такі як republic, monarchy, national servanty [9].

Також варто відзначити заміну простого дієслова стійким поєднанням, що додає в кожну пропозицію зайві склади і створює враження більшої плавності : militate against, make contact wit , be subjected to, have the effect of, play a leading part ( role ) in, take effect, exhibit a tendency to, serve the purpose of і т .д. [30, 397] . У таких поєднаннях найчастіше беруть участь такі дієслова, як prove, render, serve, form, play. Використовуються вони часто в пасивній формі: greatly to be desired , a development to be expected , brought to a satisfactory conclusion [9].

До композиційним особливостей можна віднести варіабельність в оформленні заголовка, виклад основної інформації та головної думки зазвичай на початку тексту.

2.3 Граматичні особливості газетно-публіцистичного стилю

Граматичне своєрідність мови в газетно-публіцистичному стилі досліджено В. Л. Наером [28, 287]. Він зазначає своєрідність у використанні часів і пасивних станів, висока питома вага неособистої форм, велика кількість складних атрибутивних утворень, особливі форми введення прямої мови та перетворення прямої мови в непряму, а також особливості порядку слів.

Дослідники газетно-публіцистичного стилю відзначають також безліч цитат прямої мови і розвинену систему різних способів передачі чужої мови. Один з цих специфічних способів недословная, скорочена передача мови з примітками журналіста в запитах; цитована мова наводиться при цьому без лапок. Таку пряму мову називають вільної прямою мовою, невідзначеними або адаптованої [28, 391]. Але ще більше випадків прямої мови, зазначеної лапками. Іноді сама цитата, дана в лапках, містить іронічну переробку змісту того чи іншого висловлювання. Відзначається також тенденція до опущення артиклів [28, 392].

Заміна простого дієслова стійким словосполученням, часто в пасивній формі; make contact with, be subjected to, have the effect of, exhibit a tendency to, serve the purpose of; greatly to be desired, a development to be expected.

Прийменниковим оборотам завжди віддається перевага перед герундием (by examination of, а не by examining). Аналогічне явище спостерігається в області спілок та прийменників, де прості короткі слова замінюються такими зворотами, як with respect to, having regard to, in view of, on the hypothesis that [28, 393].

2.4 Використання виразних засобів

На відміну від офіційно-ділового стилю газетно-публіцистичний стиль, входячи в систему масової комунікації, не є знеособленим, як зазначають Скребнев Ю. М. та М. Д. Кузнецов. Газетно-публыцистичнийстиль індивідуалізований по групах людей: віковим, освітнім, соціальним, ідеологічним, за інтересами тощо. На відміну від художніх творів, в газетно-публіцистичному стилі не підтекст, а сам текст цілком виразно висловлює оцінне ставлення до викладенних фактів [30, 398].

Риса, яка зближує цей стиль зі стилем художньої мови, це прояв індивідуального у викладі змісту. І тут, звичайно, ступінь прояву індивідуального обмежена особливостями самого стилю [30, 399].

Серед стилістичних засобів образотворчості та виразності використовуються тропи, порівняння, гіперболи, алегорії, евфемізми, прислів'я, приказки, крилаті слова, цитати. Дуже сильним засобом створення публіцистичності виступають авторські поновлення стилістичних засобів, тобто навмисне зміна форми цих засобів. Для виділення і підкреслення тих чи інших слів, або словосполучень застосовується навмисне порушення звичайного порядку слів у реченні інверсія, антитеза, риторичне питання, питально-відповідна структура висловлювання.

У газетно-публіцистичному стилі, як зазначає Гальперін І. В. можуть вживатися літературно-книжкові слова, неологізми (навіть такі, які вимагають пояснення в тексті), вставні речення та інші компоненти газетно публіцистичного стилю [9, 408].

2.5 Мова журнальних статей

Який би не був англійський журнал: суспільно-політичний, літературно-критичний, науково-популярний, сатиричний - мова його статей має спільні риси, описані нами вище, і визначальні в їх взаємообумовленості приналежність до публіцистичного стилю. Звичайно, профіль журналу накладає свій відбиток на використання цих коштів. Так наприклад, як визначає Гальперін І.Р у статтях науково-популярного характеру мало емоційної лексики, більш строго витримується логічна послідовність у викладі, більш розгорнута система союзної зв'язку, ніж у статті сатиричного журналу [9].

У наступне уривку науково-популярної прози ці риси особливо наочно проступають:

What happened during all this time to the original Indo European language? Let us imagine the typical case of a single group. After years of wandering, these pioneers settled in Italy. They spoke "Indo-European," as they always had. However, they were now well nigh completely cut off from the parent group. They may have travelled on foot, in oxcarts, or on horseback. Most of their way lav through regions difficult, at times almost impossible, of passage. They had undergone numerous hardships. Many had died and a new generation was in control. Perhaps some of them had stopped en route where the landscape pleased them. Others had pushed on tirelessly, resolved to find a land more to their liking. Those who finally reached Italy could not have found the way back even if they had wanted to.

What would happen to their language in the new environment? It would inevitably change. Words are produced by numerous and complex motions of the speech organs. Any slight slurring of the sound results in a difference of pronunciation. No two of us speak exactly alike. Some people, for example, cannot pronounce r. As a result, when the new Italian community was completely cut off from the parent stock, new speech habits set in. Similarly, every other community speaking "Indo-European" would develop a different set of individual speech habits when it broke away from the parent stock.

Furthermore, with the new surroundings and new experiences of each group, new ideas would demand expression and would bring forth new words. After the lapse of several hundred years, each group have a different language and would no longer be able to understand the others.

Our Italian group would split up still further. Some would remain in sight of the Alps to the north, others would go down the coast to the east or to the west of the Apennines, and still others would make their way to the extreme south of the peninsula. What would be the result? In course of time, more different languages. These would be closer to one another than any one of them would be to the parent tongue, but they would still be different languages. In those days, when travel was slow and difficult, a few hundred miles would be sufficient to isolate one community from another, especially if a mountain range or some large rivers intervened [50].

З емоційних засобів мови тут можна вказати на питання в розповідному тексті: What happened during all this time to the original Indo-European language?; На емоційну лексику: well-nigh, hardships, pushed on tirelessly, і риси наукової прози з'являються тут у чіткій організації союзної зв'язку: As a result, furthermore, і у відповідній термінології: Indo-European, parent tongue, speech organs.

Мова журнальних статей суспільно-політичних журналів майже не відрізняється від газетних статей. У них ще більшою мірою, ніж у газетних статтях, з'являються літературно-книжкові раритети, неологізми (навіть такі, які вимагають пояснення в тексті), вступні пропозиції, звична образна фразеологія та інші компоненти публіцистичного стилю [9].

В якості ілюстрації покажемо статтю відомого газетного видання «The New York Times».

A Weird Way of Thinking Has Prevailed Worldwide

CORTES, CANADA-- Imagine a country whose inhabitants eat human flesh, wear only pink hats to sleep and banish children into the forest to raise themselves until adulthood.

Now imagine that this country dominates the study of psychology worldwide. Its universities have the best facilities, which draw the best scholars, who write the best papers. Their research subjects are the flesh-eating, pink-hat-wearing, forest-reared locals.

When these psychologists write about their own country, all is well. But things deteriorate when they generalize about human nature.

They view behaviors that are globally commonplace -- say, vegetarianism -- as deviant. Human nature, as they define it, reflects little of the actual diversity of humankind.

This scenario may sound preposterous. But if a provocative new study is to be believed, the world already lives in such a situation -- except that it is American undergraduates, not flesh-eating forest dwellers, who monopolize our knowledge of human nature.

In the study, published last month in the journal Behavioral and Brain Sciences, Joseph Henrich, Steven J. Heine and Ara Norenzayan -- all psychologists at the University of British Columbia, in Vancouver -- condemn their field's quest for human universals.

Psychologists claim to speak of human nature, the study argues, but they have mostly been telling us about a group of WEIRD outliers, as the study calls them -- Westernized, educated people from industrialized, rich democracies.

According to the study, 68 percent of research subjects in a sample of hundreds of studies in leading psychology journals came from the United States and 96 percent from Western industrialized nations. Of the American subjects, 67 percent were undergraduates studying psychology -- making a randomly selected American undergraduate 4,000 times likelier to be a subject than a random non -Westerner.

Western psychologists routinely generalize about “human” traits from data on this slender subpopulation, and psychologists elsewhere cite these papers as evidence.

In itself, such extrapolation is hardly fatal. Freud built his account of human behavior from his work on patients in Vienna and generalized for the world. So many great analysts of human nature, from Aristotle to the Buddha, reached for transcendent human truths despite limited contact with the range of humanity.

The Canadian study's claim is not to invalidate all extrapolation so much as to suggest that American undergraduates may be especially unsuitable for it.

The study's method was to analyze a mountain of published, peer-reviewed psychology papers. It found evidence both of a narrow research base and of the eccentricity of that base. Among the many peculiarities of the usual subjects who serve as “universal man” are these, the study found:

American subjects disproportionately prize choice and individualism. In a survey of six Western societies, only Americans preferred a choice of 50 ice creams to 10. Studies have found that Americans are all but alone in giving newborns their own room.

Americans are also peculiar in the so-called Ultimatum Game, in which a subject receives money and must make an offer to share it. The second subject can accept or reject the offer, but if it is rejected, neither subject gets paid.

Americans playing the game are fair in the extreme, making higher offers than most. But they are also outliers in another way. In various places, including Russia and China, psychologists observe the rejection of excessive generosity -- a demurring when offered too much. This behavior is absent from American undergraduates.

The study's list goes on and on. Westerners tend to define themselves by psychological traits and non-Westerners by relationships. In some languages, including English, directions are built around the self (“Take a right after the church”), while in other languages, they refer to immovable objects (“It is behind the church”).

Americans are worse than many at overcoming common optical illusions about the length of lines. But they are better than East Asians at recalling an object when the background changes, perhaps because the latter focus on context.

The data on these differences are patchy, the study's authors acknowledge. Not enough work has been done on human variation. The Canadian attempt was simply to synthesize the existing research and to establish with their synthesis that psychological sameness is an implausible assumption.

Some critics of the study have suggested that there are universals underlying surface differences, and that the WEIRD variables may not be the right ones. But there has been little dispute about the premise that psychologists have extrapolated from an outlying few the ways of the global many.

It is an extrapolation with consequences. Democracy promoters tell us that all humans feel the same way about authority, despite evidence of diversity. Economists say that all humans are self-interested rational actors, though many succumb to selfless and irrational pursuits. Abstract rights are proclaimed for all humans, overlooking the fact that many prefer their ethics in more grounded, context-specific ways.

China, India and many other societies shy away from such universalizing. Their thinkers avoid proclaiming that all humans do this or do that simply because the Chinese or the Indians do. If they began to do so, how might things change?

...