Організація мовного коду в комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Організація мовного коду в комунікації

мовленнєвий дискурс спілкування комунікативний

1.1 Сутність і структура мовленнєвого акту

Найпоширеніша сучасна концепція мовленнєвих одиниць ґрунтується на понятті «мовленнєвий акт» (МА), оскільки мовлення -- певна форма діяльності, а одиницею діяльності є акт. Основні учасники мовної комунікації -- адресант і адресат -- виявляють себе саме в мовленнєвому акті.

Мовленнєвий акт -- цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведінки, прийнятих у суспільстві.

Передумовою здійснення мовленнєвого акту є наявність адресанта й адресата повідомлення, які постають у певних соціальних ролях, володіють спільним фондом мовленнєвих навичок, знань та уявлень про світ, а також наявність певного предмета мовленнєвої комунікації.

Мовленнєві акти завжди співвіднесені з особою мовця. Основними ознаками мовленнєвого акту є інтенційність (умисність), цілеспрямованість (наявність мети) і конвенційність (відповідність загальновизнаним правилам вживання мовних знаків). Послідовність мовленнєвих актів утворює мовленнєву подію (дискурс).

Основи концепції (теорії) мовленнєвих актів заклав англійський філософ Джон Остін (1911--1960). Його попередниками в питаннях мовлення були В. фон Гумбольдт, Ш. Баллі, С. Карцевський, Л. Якубинський, К. Бюлер, Е. Бенвеніст, М. Бахтін та ін. Суттєву роль у створенні теорії мовленнєвих актів відігравала лінгвістична філософія, зокрема ідеї австрійсько-британського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889--1951) про взаємодію мови та життя, що оформлюється у вигляді «мовних ігор», які спираються на соціальні регламенти. Пізніше теорія мовленнєвих актів розвивалася як комплексний дослідницький напрям зусиллями філософів, логіків, лінгвістів і психологів.

На відміну від науковців, які займалися вивченням переважно констативів (лат. відомо) -- висловлювань, що позначають певний стан речей, -- Дж. Остін акцентував на існуванні значного класу висловлювань, що не просто констатують щось, а є конкретною дією, наприклад: «Я називаю цей корабель Королевою Вікторією», «Оголошую вас чоловіком і дружиною», «Заповідаю цей годинник моєму братові». Такі висловлювання він назвав перформативами.

Перформатив (середньолат. дію) -- висловлювання, еквівалентне дії, вчинку; повідомлення, пропозитивна складова якого не може бути оцінена в межах категорій істинності/неістинності.

Отже, головна ідея теорії мовленнєвих актів полягає в тому, що, вимовляючи речення в ситуації спілкування, мовець здійснює певну дію: повідомляє співрозмовнику щось, просить, обіцяє, наказує, засуджує тощо; причому ці дії зумовлені інтенцією.

Інтенція (лат. прагнення, намір) -- комунікативний намір адресанта (осмислений чи інтуїтивний), який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення.

Здійснення мовленнєвого акту забезпечують три основні операції (Дж. Остін):

- локуція (лат. мовний зворот) (локутивний акт) -- побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією;

- ілокуція (ілокутивний акт) -- надання висловлюванню певної комунікативної спрямованості;

- перлокуція (перлокутивний акт) -- викликання бажаного результату через мовленнєвий вплив на адресата.

Відмінності між цими компонентами мовленнєвого акту проілюстрував Дж. Остін: локуція -- «Він сказав мені: "Застрель її!"», маючи на увазі під «застрель» саме дію «застрелити» та співвідносячи «її» саме з «нею»; ілокуція -- «Він наполягав (або порадив, наказав), щоб я застрелив її»; перлокуція -- «Він умовив (змусив) мене, щоб я застрелив її».

Недоліками концепції Дж. Остіна вважають нерозробленість перлокутивного складника мовленнєвого акту, ототожнення ілокутивного та мовленнєвого актів, орієнтацію лише на ілокуцію, асоціювання перлокуції тільки з позитивним результатом (досягненням мети мовцем), що часто не відповідає реальності.

Англійський філософ Пітер Стросон (1919--2006) у праці «Наміри й конвенція в мовленнєвих актах» (1964) протиставив положенню Дж. Остіна про конвенційність ілокутивного акту загальну конвенцію будь-якого мовленнєвого акту. Намір він розглядав як складне явище, виокремивши намір, спрямований на впізнання реципієнта, та намір мовця викликати в адресата певну реакцію. Він вважав поняття «реакція» точнішим за поняття «перлокутивний ефект» Дж. Остіна, який обмежував результат мовленнєвого акту лише відповідністю наміру мовця.

Положення П. Стросона стало основою розмежовування в сучасній теорії мовленнєвих актів двох тлумачень перлокутивного ефекту: 1) очікуваний мовцем результат здійснення власного наміру; 2) досягнення будь-якого результату мовленнєвого акту. Це зумовило новий рівень усвідомлення мовленнєвого акту не лише як спрямованого передавання інформації пасивному адресату, а і як засобу управління діяльністю співрозмовника. Отже, перлокуцію можна тлумачити як будь-яку реакцію на висловлювання адресанта (позитивну чи негативну), що зумовлює комунікативне співробітництво або конфлікт. Змістове наповнення перлокуції розглядають як зміну психічного стану адресата або зміну в його свідомості й поведінці.

Деякі ідеї Дж. Остіна та П. Стросона уточнив і розвинув американський філософ Джон Сьорль, який зосередив увагу на вивченні ілокутивних актів у структурі мовленнєвого акту.

Розглядаючи мовленнєві акти з функціональних позицій, Дж. Сьорль виокремив у них субакти, які відповідають операціям, визначеним Дж. Остіном:

- акт вимовляння висловлювання;

- пропозиційний акт, що здійснює референцію та предикацію;

- ілокутивний акт, що реалізує комунікативну настанову мовця.

Отже, вимовляючи фразу «Джон вийде з кімнати?», мовець співвідносить ім'я «Джон» з конкретною особою (акт референції) та приписує їй дію «вихід із кімнати» (акт предикації). При цьому здійснюється ілокутивний акт -- запитання.

Сутність ілокутивного акту виявляється в мовленнєвому акті як його ілокутивна функція. Функції мовленнєвих актів називають ілокутивними силами, а відповідні дієслова, що описують характер мовленнєвого акту, -- ілокутивними дієсловами (наприклад, «запитувати», «питати», «просити», «забороняти», «схвалювати», «вибачатися» тощо).

Ілокутивна сила -- явище комплексне. Крім ілокутивної мети, воно охоплює спосіб досягнення мети, її інтенсивність, особливості залежної пропозиції та інші умови вживання конкретних мовленнєвих актів. Компоненти, що утворюють ілокутивну силу, систематизовані у вигляді програм опису значення ілокутивних дієслів.

Ілокутивний акт є центральним поняттям теорії мовленнєвих актів. Тому терміни «мовленнєвий акт» та «ілокутивний акт» часто вживають як синоніми.

1.2 Основні параметри мовленнєвих актів

Досліджуючи мовленнєві акти, Дж. Сьорль основною одиницею мовленнєвого спілкування вважає ілокутивний акт. Тому при вивченні функціонування мови в суспільстві необхідно знати кількість існуючих категорій ілокутивних актів. Щоб звести все різноманіття ілокутивних актів до базисних категорій (типів) і отримати обґрунтовану класифікацію, він робить спробу визначити критерії відмінності одного типу ілокутивного акту від іншого. На його думку, існує не менше дванадцяти лінгвістично значущих параметрів, за якими можуть різнитися ілокутивні (мовленнєві) акти:

Різниця в цілях мовленнєвих актів. Мета мовленнєвого акту відповідає суттєвій умові здійснення ілокутивного акту, наприклад: мета наказу -- спонукати адресата зробити щось; мета опису -- представити адресату стан речей; мета обіцянки -- взяти на себе зобов'язання зробити щось для адресата. Мету конкретного типу ілокуції Дж. Сьорль називає ілокутивною метою, при цьому наголошує, що ілокутивна мета є лише частиною ілокутивної сили.

Різниця в напрямі пристосування слів до реалій дійсності. Деякі ілокуції спрямовані на змінювання світу відповідно до стану речей, що представлені в локуції, а інші -- відображають світ. Наприклад, обіцянки та вимоги спрямовані від реальності до слів, а твердження та описи -- від слів до реальності.

Різниця у вираженні психологічного стану мовця. Під час спілкування люди можуть виражати такі психологічні стани, як бажання, впевненість, намір, радість, незадоволення тощо. Так, прохання передбачають вираження бажання, твердження -- впевненості у знаннях, обіцянки -- наміру, вибачення -- жалю.

Різниця в силі прагнення до досягнення ілокутивної мети. Ілокутивні акти характеризуються різним ступенем прагнення до ілокутивної мети, навіть у межах однієї ілокутивної мети. Так, твердження і припущення мають однакову ілокутивну мету, проте різняться силою її прагнення: твердженням властива значно більша впевненість мовця в істинності обговорюваного стану речей, ніж припущенням. У проханні, наприклад, сила прагнення ілокутивної мети значно слабша, ніж у наказі.

Різниця в соціально-рольових статусах комунікантів. Одне й те саме висловлювання може мати різну ілокутивну силу залежно від статусу адресанта й адресата. Так, начальник, вживаючи спонукальне речення, віддає наказ підлеглому, а підлеглий, вживаючи те саме речення, лише просить, радить, пропонує або застерігає.

Різниця у вираженні інтересів комунікантів. Ілокутивні акти можуть різнитися характером зацікавленості комунікантів у здійсненні ілокутивного акту. Так, пропозиція здійснюється в інтересах адресата, а прохання -- в інтересах адресанта.

Різниця у ставленні до іншої частини дискурсу. Ілокутивний акт функціонально пов'язаний із попередніми мовленнєвими актами або мовленнєвими ходами і тому може набувати різного значення дискурсивної або інтерактивної функції. Так, запитом можна почати мовленнєву взаємодію, а можна й відповісти на питання. Заперечення завжди співвідносяться з попередніми висловлюваннями .

Різниця в характері локуції пропозиційного змісту. В одних ілокутивних актах позначаються лише майбутні дії і стани, наприклад в обіцянках, пророцтвах, порадах; в інших -- минулі дії і стани, наприклад у звітах. У деяких ілокутивних актах можуть позначатися будь-які дії і стани, наприклад у твердженнях.

Різниця між актами, що мають тільки мовленнєву реалізацію, та актами, що можуть бути здійснені вербально і невербально. Можна оцінювати щось, ставити діагноз і робити висновки, кажучи «Я оцінюю», «Я ставлю діагноз», «Я роблю висновки». Однак щоб оцінити щось, поставити діагноз або зробити висновки, не обов'язково взагалі щось говорити. Отже, у деяких випадках немає потреби у мовленнєвих актах.

Різниця між актами, що потребують для свого здійснення певних умов встановлень, і тими, що їх не потребують. Щоб благословити, оголосити винним, звільнити з роботи, недостатньо сказати слухачу «Благословляю», «Оголошую вас винним», «Вас звільнено», необхідно, щоб мовець підпадав під ситуацію і був наділений певними повноваженнями. Однак щоб повідомити, що йде дощ, або пообіцяти відвідати когось, достатньо лише дотримуватися мовних правил.

Різниця між актами, в яких ілокутивні дієслова вживають перформативно, і тими, в яких немає перформативного вживання дієслів. Більшість ілокутивних дієслів може вживатися перформативно, наприклад, «стверджувати», «обіцяти», «наказувати». Однак не можна здійснити акти похвальби або погрози, кажучи «теперішнім я вихваляюсь» або «теперішнім я погрожую». Отже, не всі дієслова є перформативними.

Різниця у стилі здійснення мовленнєвого акту. Різниця між оголошенням і таємним повідомленням не обов'язково пов'язана із різницею в ілокутивній меті або пропозиційному змісті -- вона насамперед у стилі здійснення ілокутивного акту.

Найважливішими з названих параметрів Дж. Сьорль вважає перші три, які взято за основу його класифікації ілокутивних актів.

Виявлення параметрів, за якими різняться мовленнєві акти, дає змогу описати мовленнєву поведінку мовців у різних контекстах, дослідити різноманіття способів використання мовних засобів у процесі комунікації.

1.3 Типологія мовленнєвих актів

Класифікація мовленнєвих актів (МА) донині є актуальною проблемою лінгвістики. Існуючі класифікації постійно уточнюють, доповнюють, а також створюють нові на підставі різних параметрів мовленнєвих актів.

За типом ілокутивної сили: репрезентативи, директиви, комісиви, експресиви, декларативи, квеситиви і метакомунікативи МА.

Першим здійснив класифікацію мовленнєвих актів Дж. Остін, який виокремив п'ять типів ілокутивних актів: вердиктиви, екзерситиви, комісиви, бехабітиви, експозитиви. Ця класифікація була непослідовною та неокресленою, що дало підставу Дж. Сьорлю запропонувати альтернативну типологію, побудовану з урахуванням ілокутивної мети, напряму пристосування та вираження психологічного стану мовця. Він виокремлює п'ять типів ілокутивних актів: репрезентативи (асертиви), директиви, комісиви, експресиви та декларативи.

Репрезентатив (середньолат. зображений, представлений), або асертив (лат. заявлений, стверджений), -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- представити певний стан речей. Репрезентативи (асертиви) зобов'язують мовця нести відповідальність за істинність висловлювання (наприклад, твердження, пророцтво, припущення).

Директив (середньолат. скерований, упроваджений) -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- змусити адресата зробити щось. Директиви мають імперативну ілокутивну спрямованість. До них належать питання, що можуть спонукати слухача до здійснення асертивного мовленнєвого акту, і команди, що змушують слухача виконати певний акт мовного або позамовного характеру (наказ, прохання, порада, запит та ін.).

Комісив (лат. доручення) -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- прийняття адресантом зобов'язання зробити щось. Комісиви накладають на мовця зобов'язання виконати певні дії у майбутньому або дотримуватися певної лінії поведінки (обіцянка, присяга, клятва, погроза).

Експресив (лат. виразний, випуклий) -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- виразити певні почуття або настанови. Експресиви передають психологічний стан мовця щодо реальних справ, характеризують ступінь його відвертості (вдячність, привітання, вибачення, співчуття тощо).

Декларатив (лат. той, що проголошує) -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- негайне змінювання об'єктивної реальності. Декларативи встановлюють відповідність між пропозиційним змістом та реальністю, регламентованою соціальними конвенціями (оголошення війни, винесення вироку, надання імені, призначення на посаду, звільнення з роботи).

Існують інші класифікації мовленнєвих актів за ілокутивною силою. Наприклад, дослідники Г. Почепцов, О. Бєляєва, І. Шевченко, А. Цуї та інші як окремий тип мовленнєвого акту виокремлюють квеситив.

Квеситив (середньолат. пошук, запит) -- тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого полягає в запиті нової важливої інформації для заповнення інформаційної лакуни.

Деякі дослідники виокремлюють метакомунікативний (грец. після, через і давньолат. зв'язок) мовленнєвий акт, або метакомунікатив.

Метаномунікатив (грец. у середині, через і давньолат. спільний) - тип мовленнєвого акту, ілокутивна мета якого -- забезпечити здійснення власне мовленнєвих актів. З огляду на мету метакомунікативи поділяють на:

- мовленнєві акти контактовстановлення (наприклад, привітання);

- мовленнєві акти контактопролонгації (заповнення пауз, перевірка роботи каналу зв'язку);

- мовленнєві акти розмикання мовленнєвого контакту (прощання).

За кількістю ілокутивних сил: прості та гібридні МА. Простий мовленнєвий акт має одну ілокутивну силу. Наприклад, опис має тільки ілокутивну силу репрезентатива, прохання -- квеситива.

Гібридний мовленнєвий акт поєднує ілокутивні сили двох різних мовленнєвих актів. Наприклад, мовленнєві акти пропозиції і запрошення поєднують ілокутивні сили директива та комісива; мовленнєві акти дарування, заповіту, продажу -- декларатива та комісива.

За способом вираження: прямі та непрямі МА. Прямий мовленнєвий акт реалізується засобами, мовна семантика яких відповідає ілокутивній силі мовленнєвого акту. Так, прямий директив актуалізується в мовленні спонукальним реченням, прямий квеситив -- питальним реченням, прямий репрезентатив -- розповідним реченням.

Однак смислова простота й однозначність властиві не всім висловлюванням. У натяках, іронії, метафорі тощо буквальне значення речення та смисл, що має на увазі мовець у конкретній ситуації, не збігаються. У таких випадках використовують непрямі мовленнєві акти. Непрямий мовленнєвий акт реалізується мовними формами, ілокутивна сила якого не є складовою його семантики, а виводиться логіко-інференційним шляхом із буквального значення форми з урахуванням ситуації вимовлення. Так, непрямий директив може бути реалізований питальним реченням (наприклад, «Не могли б ви передати сіль?») або розповідним («Я хочу пити»).

За структурою: прості і складні МА. Простий мовленнєвий акт актуалізується одним простим реченням. Простими за структурою є квеситив «Котра зараз година?», директив «Допоможіть!», комісив «Я зателефоную пізніше».

Складний мовленнєвий акт створюється з простих мовленнєвих актів на основі субординації (підпорядкування мети одного акту меті іншого), координації (збігання цілей двох або більше актів) і сприяння (коли здійснення мети одного акту уможливлює здійснення іншого акту) (В. Карабан).

Залежно від типу зв'язків між компонентними простими мовленнєвими актами сучасний український лінгвіст В'ячеслав Карабан розрізняє три типи складних мовленнєвих актів:

- комплексні мовленнєві акти, що створюються з простих мовленнєвих актів на основі субординації; при цьому один компонент акту є головним, а другий -- залежним, наприклад директив із поясненням: «Ходімо, вже пізно»;

- композитні мовленнєві акти, що створюються з мовленнєвих актів на основі координації. Компонентні прості мовленнєві акти рівноцінні за цільовими характеристиками та підпорядковані більшій комунікативній меті, наприклад складний опис: «Він працює на телебаченні, вона -- на радіо» (два репрезентативи поєднані);

- складені мовленнєві акти, що створюються з простих мовленнєвих актів на основі сприяння, яке передбачає поєднання метакомунікатива з будь-яким іншим мовленнєвим актом, наприклад привертання уваги і квеситива «Добрий день, (пауза) чи є хто у хаті?».

За рівнем мовної складової: нерозгорнуті, розгорнуті та універсальні МА (О. Почепцов). Нерозгорнутий мовленнєвий акт -- тип мовленнєвого акту, що здійснюється за допомогою одного висловлювання. Такі мовленнєві акти можна описати дієсловами «чортихатися», «лаятися» (наприклад, «Чорт забирай!»).

Розгорнутий мовленнєвий акт здійснюється за допомогою декількох висловлювань, які утворюють зв'язний текст, наприклад сварка, спір, обговорення.

Універсальний мовленнєвий акт може здійснюватися за допомогою одного або декількох висловлювань, які утворюють зв'язний текст. Більшість МА є універсальними, наприклад наказ, запит можуть бути реалізовані одним реченням або розгорнутим текстом.

За формою реалізації мовних засобів: усно-мовленнєві, писемно-мовленнєві та оборотні МА (О. Почепцов). Усно-мовленнєвий акт -- тип мовленнєвого акту, сферою реалізації якого є лише усне мовлення. До таких мовленнєвих актів зараховують молитву, сварку, обрядові пісні.

Писемно-мовленнєвий акт реалізується лише в писемному мовленні. Писемну форму реалізації мають рецензія, протокол, розписка.

Оборотний мовленнєвий акт -- тип мовленнєвого акту, що може бути усно-мовленнєвим і писемно-мовленнєвим. Оборотні мовленнєві акти є універсальними за формою реалізації (наприклад, запит, прохання, подяка).

За універсальністю: первинні та вторинні МА. Первинний (універсальний) мовленнєвий акт властивий різним сферам спілкування. МА такого типу спостерігаються у різноманітних комунікативних ситуаціях (прохання, питання, твердження).

Вторинний (інституційний) мовленнєвий акт здійснюється у межах певного соціального інституту. Такі мовленнєві акти мають дещо обмежений характер, оскільки властиві лише окремим сферам спілкування, здійснюються у межах певного соціального інституту, наприклад проповідь, голосування, ухвалення вироку.

За позицією в дискурсі: ініціальні та реактивні МА. Ініціальний мовленнєвий акт -- тип мовленнєвого акту, що відкриває комунікацію. Такі мовленнєві акти пов'язані з наступною частиною дискурсу і стимулюють його продовження, розвиток (наприклад, привітання, запрошення).

Реактивний мовленнєвий акт є реакцією на деякі мовленнєві дії адресанта. Такі МА завжди співвіднесені з попередньою частиною дискурсу (наприклад, подяка, згода, заперечення).

За типом інтерактивності: односторонні та кооперативні МА. Односторонній мовленнєвий акт -- тип мовленнєвого акту, що не потребує негайного зворотного зв'язку. Такі мовленнєві акти розраховані переважно на пасивне та/або опосередковане сприйняття повідомлення адресатом (наприклад, оповідання, опис).

Кооперативний мовленнєвий акт має на меті викликати негайну реакцію адресата. Він може бути двостороннім, якщо передбачає мовленнєву взаємодію двох комунікантів, і багатостороннім, якщо розрахований на участь у комунікації трьох і більше осіб. Кооперативні мовленнєві акти стимулюють мовленнєву діяльність адресата (наприклад, запит, директив).

Усі класифікації ґрунтуються на різних аспектах мовленнєвих актів, що можуть слугувати параметрами для повного опису певного мовленнєвого акту.

1.4 Дискурс і його організація

Мовна комунікація як процес, що розгортається в часі й просторі, здійснюється з використанням конкретної мови і поєднується з конкретними соціальними, фізичними, психічними, когнітивними тощо діями та станами, супроводжується взаємодією з різноманітними суб'єктами, об'єктами тощо. Таку вербалізовану мовленнєво-мисленнєву діяльність, складовими якої є мовні і позамовні компоненти, прийнято називати дискурсом.

В обіг мовознавства термін «дискурс» упровадив американський лінгвіст Зеліг Харіс (1909--1992), який у 1952 р. здійснив спробу представити значення мовних одиниць як функцію дистрибуції, а дискурс розглядав як один із аспектів дистрибуції на основі еквівалентності між фразами та ланцюжками фраз; як висловлювання, надфразну єдність у контексті інших одиниць і пов'язаної з ними ситуації.

Нині не існує єдиного визначення цього терміна. У сучасній теорії комунікації і дискурсології його уживають у різних значеннях, що свідчить про розмитість його понятійних меж.

Сучасна українська дослідниця Олена Селіванова наводить такі визначення дискурсу:

1) зв'язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників -- онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя;

2) замкнена цілісна комунікативна ситуація (подія), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що опосередковують спілкування й розуміння (соціальними, культурними, етнічними та ін.);

3) стиль, підмова мовного спілкування;

4) зразок мовної поведінки в певній соціальній сфері, що має певний набір змінних.

Визначальними ознаками дискурсу як комунікативної ситуації є контекстуальність, особистісність, проце- суальність, замкненість структури.

Український дослідник Флорій Бацевич запропонував вичерпне визначення дискурсу, що враховує складну природу цього явища.

Дискурс (франц. мовлення) - тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається в межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників, постає як синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, і має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Зважаючи на різноманіття й багатоплановість мовної комунікації, дискурс залежно від конкретних умов мовленнєвої взаємодії комунікантів може бути елементарним поєднанням мовленнєвого акту та реакції на нього (можливо, й невербальної) і великою будовою, якій властива єдина комунікативна функція.

Мінімальною несамостійною одиницею дискурсу є мовленнєвий акт, який лише в межах дискурсу набуває комунікативної значущості. Мовленнєвий акт як одиниця дискурсу не обмежується аспектами мовця та його інтенцією, а радше є мовленнєвою взаємодією мовця й слухача для досягнення перлокутивних цілей мовця шляхом конструювання ними дискурсивного значення у процесі спілкування (І. Шевченко, Харківська лінгвістична школа).

Мовленнєвий акт або послідовність декількох актів (мовленнєвих і немовленнєвих), включаючись в інтеракцію, утворюють комунікативний хід.

Комунікативний (інтерактивний) хід -- дії одного з комунікантів, які функціонально об'єднані метою в макроакт з погляду динамічного розвитку дискурсу; визначається межами його мовлення.

Комунікативний хід відповідає поняттю «репліка». Однак, на відміну від репліки, що є формально-структурною одиницею діалогу, комунікативний хід є функціонально-структурною одиницею. Основна відмінність комунікативного ходу -- його функція продовження, просування дискурсу до досягнення певної комунікативної мети. З огляду на це розрізняють ініціальні, подовжувальні, підтримувальні, протидіяльні, респонсивні, фокусивні, метакомунікативні та інші ходи.

Отже, повна актуалізація мовленнєвого акту здійснюється в дискурсі як комунікативний хід: коли людина стверджує, просить, обіцяє тощо, вона розвиває діалог у певному напрямку -- погоджується, суперечить, ухиляється, нападає, захищається, привертає та підтримує увагу тощо.

Комунікативні (мовленнєві) ходи співрозмовників формують мовленнєвий обмін (інтерактивний блок).

Мовленнєвий обмін (інтерактивний блок) - послідовність пов'язаних мовленнєвих ходів, що є мінімальною самостійною одиницею комунікативної взаємодії.

За структурою їх поділяють на:

- прості (елементарні) обміни, що складаються з двох комунікативних ходів (стимул -- реакція), наприклад: запитання -- відповідь, прохання -- обіцянка, привітання -- привітання;

- складні (комплексні) обміни, що можуть налічувати три і більше комунікативних ходів (стимул -- реакція -- реакція тощо), наприклад: питання -- відповідь -- підтвердження; питання -- перепитування -- уточнення -- відповідь.

Простий обмін визнають як базову одиницю мовленнєвого спілкування -- взаємодії кількох комунікантів, про що свідчить ще одна його назва -- «дискурсивний акт» і протиставлення мовленнєвому акту як мінімальної одиниці мовленнєвої дії одного комуніканта.

Мовленнєві обміни утворюють мовленнєву трансакцію.

Мовленнєва трансакція (лат. звершення) -- послідовність декількох мовленнєвих обмінів, що з'єднані тематично та слугують досягненню поставленої мети спілкування.

Найбільшим елементом у структурі дискурсу є комунікативна (мовленнєва) подія.

Комунікативна (мовленнєва) подія -- закінчене мовленнєве спілкування, що є одиницею макрорівня дискурсу.

Прикладами комунікативної події є урок у школі, судове засідання, ділова нарада, телефонна розмова, бесіда хворого з лікарем, освідчення в коханні, рекламне оголошення, теленовини тощо.

Отже, структуру дискурсу (функціонально-структурні одиниці мовленнєвого спілкування) можна представити такою схемою:

акт > хід > обмін > трансакція > подія

Дискурс є найважливішою категорією організації мовного коду в комунікації. Вивчення його складної природи й структури дає змогу краще розуміти процеси людського спілкування.

1.5 Мовленнєві жанри й дискурси

Комплекс категорій, усна та писемна форми дискурсу, структура тощо дають змогу вичленувати окремі види комунікативних подій, які інколи називають жанрами дискурсу, або мовленнєвими жанрами.

Термін «мовленнєвий жанр» запровадив у лінгвістичний обіг російський філолог М. Бахтін. За Бахтіним, людське мовлення в типових ситуаціях утілюється в певні готові форми мовленнєвих жанрів. Типовими для мовленнєвих жанрів є комунікативна ситуація, експресія, експресивна інтонація, обсяг, концепція адресата й нададресата.

Виходячи з такого розуміння, Ф. Бацевич запропонував сучасне визначення мовленнєвого жанру.

Мовленнєвий жанр (франц. рід, вид) -- тематично, композиційно і стилістично усталені типи повідомлень -- носіїв мовленнєвих актів, об'єднаних метою спілкування, задумом мовця з урахуванням особистості адресата, контексту і ситуації спілкування.

За Ф. Бацевичем, поняття «мовленнєвий жанр» є містком, який поєднує поняття «дискурс» і «мовленнєвий акт», формуючи зв'язки між ними.

Отже, дискурс постає не просто як сукупність мовленнєвих актів, а як таке їх поєднання, яке створює тематичні, прагматичні, функціональні блоки, що впізнаються учасниками спілкування.

У лінгвістичній літературі наявні різні спроби типології дискурсів і мовленнєвих жанрів.

На основі однієї з найповніших типологій дискурсів російського лінгвіста В. Карасика Ф. Бацевич виокремлює мовленнєві жанри у межах соціолінгвістичних і прагмалінгвістичних типів дискурсів (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Типологія мовленнєвих жанрів

Дискурси	Мовленнєві жанри (МЖ)
Соціолінгвістичні дискурси:
педагогічний дискурс	урок, лекція
релігійний дискурс	жанри Святого Письма, молитва, проповідь
науковий дискурс	наукова доповідь, стаття, рецензія
політичний дискурс	публіцистична стаття, різноманітні типи РК-МЖ
медичний дискурс	терапевтичні МЖ, анамнези, епікризи, рецепти
побутовий дискурс	прохання, співчуття, заспокоювання, сварки
Прагмалінгвістичні дискурси:
гумористичний дискурс	іронія, сарказм, анекдот, дотеп
ритуальний дискурс	партійні збори, мітинги

Багато проблем, пов'язаних із дослідженням дискурсів і мовленнєвих жанрів, донині є дискусійними, що зумовлено новизною і нерозробленістю дискурсології та лінгвістичної генології як галузей мовознавства.

2. Комунікативний кодекс і його складники

Гармонізація комунікативного процесу передбачає усвідомлення кожним учасником своїх мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення певної мети. Свідомі та цілеспрямовані мовленнєві дії комунікантів можна розглядати з позицій комунікативного кодексу.

Комунікативний кодекс (лат. книга) -- система принципів, правил і конвенцій, які грунтуються на певних категоріях і критеріях і регулюють мовленнєву поведінку учасників комунікації.

Складниками комунікативного кодексу є принципи спілкування -- найзагальніші вимоги до процесу інтеракції у межах комунікативного акту, вимоги до всіх учасників спілкування; правила спілкування -- вимоги до одного з учасників комунікації (адресанта чи адресата); конвенції спілкування -- незримі умовності, звичаї або домовленості у процесі комунікації представників різних культур (наприклад, стосовно прийнятної відстані між співрозмовниками, права торкатися до певних частин тіла тощо).

Дотримуючись принципів, правил і конвенцій спілкування, комуніканти спираються на критерії комунікативного кодексу:

- критерій істинності (відповідність дійсності);

- критерій щирості (вірність собі);

- критерій знання рідної мови, її літературних норм (відповідність мові);

- критерій моральності (відповідність морально-етичним нормам).

Однак основу комунікативного кодексу становлять такі базові категорії, як комунікативна мета (запланований мовцем результат, на який скерована комунікативна діяльність) і комунікативний намір (тактичний хід, що є практичним засобом досягнення відповідної комунікативної мети). Саме ці категорії відіграють роль регуляторів спілкування, приводячи в дію критерії, правила, конвенції і принципи коректної мовленнєвої поведінки комунікантів.

Неконфліктне, гармонійне спілкування можливе, якщо комунікативна компетенція мовця є достатньою для того, щоб узгодити комунікативні наміри з комунікативною метою. В арсеналі досвідчених комунікантів є значна кількість різноманітних моделей мовленнєвої поведінки, щоб досягти такого узгодження. Вибір певної моделі залежатиме від комунікативної ситуації, характеру стосунків у відповідному соціальному середовищі, а також від комунікативних настанов та емоційних станів мовних особистостей. Наприклад, комунікативна мета мовця -- спонукати адресата до припинення певної дії. Система його комунікативних намірів може охоплювати пояснення мотивів спонукання, негативну оцінку його дій, вимогу, погрозу. Перший комунікативний намір не загрожує комунікативному акту, а інші три містять можливість конфлікту. Мовець, який володіє комунікативною компетенцією, узгодить усі свої наміри. Він може використати всі комунікативні ходи, наприклад при спілкуванні з партнером, якщо той чинить опір, але обов'язково обмежиться поясненням мотивів спонукання при спілкуванні з начальником.

Отже, мовленнєві дії комунікантів мають бути впорядковані та узгоджені. Комуніканти повинні взаємодіяти відповідно до існуючих правил, принципів і конвенцій спілкування, які дають змогу регулювати мовленнєву поведінку один одного і досягати поставлених цілей, уникаючи конфліктної ситуації.

2.1 Основні принципи спілкування та максими їх утілення

Успіх комунікації залежить не лише від того, про що говорять співрозмовники, а й від їхнього підходу до мовленнєвої взаємодії. Зазвичай мовленнєве спілкування є спільною діяльністю його учасників, кожен із яких якоюсь мірою визнає загальну для них мету (цілі) або принаймні напрям діалогу. Для досягнення комунікативних цілей співрозмовники координують своє мовлення, при цьому на кожному комунікативному кроці вони уникають деяких мовленнєвих дій як комунікативно несумісних. Інакше кажучи, враховуючи конверсаційні потреби один одного, співрозмовники прагнуть до комунікативної кооперації (співробітництва).

Отже, правила організації інформаційного обміну виявляються насамперед у принципі кооперації і принципі ввічливості.

Принцип кооперації. Його сформулював американський логік Герберт Грайс (1913--1988): «Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу має бути таким, як того вимагає спільно прийнята мета або напрям цього діалогу».

Принцип кооперації (лат. співробітництво) -- принцип спілкування, що регулює інформаційний обмін і передбачає повну відповідність комунікативного внеску на кожному кроці діалогу спільно прийнятій меті або напряму діалогу.

Принцип кооперації реалізується у вигляді правил або максим мовленнєвого спілкування, кожна з яких має свої конкретні постулати. Дотримання цих максим визначає ступінь кооперативності дискурсу, його нормативність. Г. Грайс виокремив максими кількості, якості, відношення, манери.

Максима кількості: «Висловлювання повинне мати не менше інформації, ніж потрібно; висловлювання повинно мати не більше інформації, ніж потрібно». Вона пов'язана з обсягом інформації, яку необхідно передати.

Максима якості: «Не говори того, що вважаєш неправдивим; не говори того, для чого не маєш достатніх підстав». Вона передбачає істинність висловлювання.

Максима відношення: «Не відхиляйся від теми». Ця максима вимагає від комунікантів релевантних, доречних висловлювань.

Максима манери: «Уникай незрозумілих висловів; уникай неоднозначності; уникай непотрібної багатослівності; уникай невпорядкованих висловів». Вона стосується способу викладу, чіткості висловлювань.

Максими принципу кооперації виглядають так, наче завжди метою комунікантів є ефективне передавання інформації. Однак у реальному спілкуванні спостерігається порушення окремих максим. При цьому часто загальний принцип кооперації зберігається. Це створює таку ситуацію, за якої певна інформація існує у формі підтексту. Інакше кажучи, максима порушується лише за формою, а не за суттю.

Прихований смисл, що виявляє адресат із навмисного або ненавмисного порушення певної максими, Г. Грайс назвав імплікатурою.

Імплікатура (лат. тісно пов'язую) -- прихований смисл повідомлення, що виявляє адресат із контексту спілкування.

Імплікатури можуть бути конвенційні та комунікативні (конверсаційні).

Конвенційні імплікатури пов'язані зі значенням слів та сполук і логічно не вивідні. Комунікативні (конверсаційні) імплікатури ґрунтуються на контексті, фонових знаннях, правилах спілкування та інших чинниках комунікативної ситуації. Саме комунікативні імплікатури пов'язані з принципом кооперації, можливою експлуатацією його максим (псевдопорушеннями).

Прикладами експлуатації максими кількості, зокрема її першого постулату, слугують тавтології «Жінка є жінка», «Війна є війна» тощо, оскільки репліки такого типу неінформативні. Ілюстрацією експлуатації максими якості є гіпербола (перебільшення), наприклад: «Усім симпатичним дівчатам подобаються моряки». До порушення максими манери призводять каламбури, гра слів, наприклад: «Ах ви, розбійник, ах, лиходій, ну як поживаєте? Ви роздягаєте людей, коли їх одягаєте!».

Принцип ввічливості. Цей принцип описав британський лінгвіст Джефрі Ліч. Він трактує ввічливість як форму поведінки, що встановлює та підтримує взаємну повагу, чемність, а сутність його визначає так: «Зведи до мінімуму за інших рівних умов вираження неввічливих думок; доведи до максимуму за інших рівних умов вираження ввічливих думок».

Принцип ввічливості - принцип спілкування, спрямований забезпечити гармонізацію інформаційного обміну та запобігти конфліктним ситуаціям.

Цей принцип формують шість максим: такту, великодушності, схвалення, скромності, згоди та співчуття.

Не всі максими однаково важливі. Наприклад, максима такту більше впливає на процес комунікації, ніж максима великодушності, а максима схвалення важливіша за максиму скромності. Крім того, важливість окремих максим неоднаково визнають представники різних культур. Те, що вважають ввічливим в одній культурі, може бути грубим або дивним в іншій. Так, для європейців основною ознакою ввічливості є тактовність. Саме тому ця максима посідає в теорії ввічливості Дж. Ліча центральне місце.

Максима такту: «Завдавай мінімум незручностей іншим; забезпечуй максимум вигоди для інших». Ця максима стосується імпозитивів (директивів) і комісивів.

Вона спрямована на адресата і передбачає турботу про його особисті інтереси.

Для описання дії цієї максими Дж. Ліч виокремив декілька прагматичних шкал, що визначають ступінь необхідної тактовності для конкретної мовленнєвої ситуації:

1. Шкала затрат-вигод, відповідно до якої оцінюються втрати та вигоди від певної дії стосовно адресанта чи адресата.

2. Шкала вибору (обов'язковості -- факультативності), на якій ілокуції розташовані відповідно до тих можливостей вибору, які адресант надає адресату.

3. Шкала непрямого вислову, на якій ілокуції розташовані залежно від відстані, що віддаляє ілокутивну мету від її реалізації, тобто ілокутивного акту.

4. Шкала влади, що вимірює відстань між комунікантами в термінах «влада» та «авторитет» (вертикальні, асиметричні відносини).

5. Шкала соціальної дистанції, що вимірює ступінь фамільярності або солідарності між комунікантами (горизонтальні, симетричні відносини).

Відповідно до цих шкал тактовність зростатиме, якщо:

1) більше витрат на дію для адресата;

2) більша відстань по осі соціальної дистанції між комунікантами;

3) більшу владу має адресант стосовно адресата;

4) більшою є необхідність надавання вибору і, відповідно, потреба у непрямій реалізації імпозитивів (директивів).

Однак непряма форма висловлювання не завжди передбачає вибір, а в деяких випадках може перешкоджати такту. Так, в англомовному дискурсі непрямий директив «Can't you be quiet?» (укр. «Ти не можеш не шуміти?») є не дуже тактовним, особливо порівняно з «Can't you be quiet?» (укр. «Можеш не шуміти?»).

Максима великодушності: «Роби мінімум вигоди для себе; зведи до максимуму незручності для себе». Ця максима застерігає співрозмовників від домінування під час комунікативного акту. Вона спрямована на мовця і поширюється тільки на директиви та комісиви.

Максима схвалення: «Найменше осуджуй інших; найбільше схвалюй інших». Ця максима спрямована на уникнення негативних оцінок інших, а також утримання від надмірної похвали на межі з лестощами. Подібна похвала може сприйматися (особливо європейцями) як така, що не відповідає істині. У такому разі можна стверджувати про порушення максими якості, що є складовою принципу кооперації.

Максима скромності: «Найменше хвали себе; найбільше осуджуй себе». Ця максима передбачає неприйняття похвали на власну адресу, хоча допускає осуд. Однак перебільшений осуд своїх дій може сприйматися як нещирий. Отже, реалістична самооцінка є однією з умов успішної реалізації мовленнєвого акту.

Максима згоди: «Зведи до мінімуму розбіжності між собою та іншими; намагайся досягти максимальної згоди між собою та іншими». Ця максима змушує уникати суперечностей і шукати різних шляхів їх уникнення, наприклад висловити часткову згоду, якщо повна згода є неможливою через переконання комуніканта.

Максима співчуття: «Зведи до мінімуму антипатію між собою та іншими; виявляй максимум прихильності до інших». Ця максима передбачає турботу про інтереси, бажання та потреби адресата і поширюється на незначну кількість мовленнєвих актів, таких як поздоровлення та співчуття.

З огляду на соціальну регуляцію спілкування принципу ввічливості часто надають вищого статусу, ніж принципу кооперації, оскільки неввічлива людина може бути позбавлена можливості спілкування. Хоча можливі й такі ситуації, за яких найважливішим є інформаційний обмін. У такому разі пріоритет за принципом кооперації.

Взаємодіючи, принцип ввічливості і принцип кооперації можуть конфліктувати. Ввічливість часто вимагає від мовця навмисної відмови від правди. Так, комплімент, надмірна скромність і цілковита згода не завжди відповідають істинному стану речей, що спричиняє порушення максими якості принципу кооперації. Деколи комуніканти порушують принцип ввічливості, зокрема максими згоди, схвалення та скромності, заради дотримання максими якості (істинності) принципу кооперації.

Контроль за дотриманням принципів мовленнєвого спілкування можуть здійснювати і мовець, і слухач. Якщо комуніканти ці принципи порушують, то їм важко буде досягти порозуміння і, найімовірніше, один з них або обидва зазнають комунікативної невдачі.

2.2 Правила спілкування

Чітка організація мовленнєвих дій комунікантів у процесі інформаційного обміну досягається виконанням ними певних правил спілкування.

Правила спілкування -- вимоги до одного з учасників комунікації

(адресанта чи адресата); складова комунікативного кодексу.

Загальновизнаною класифікацією правил спілкування є класифікація російського мовознавця В. Дем'янкова, який виокремив правила ведення розмови і соціолінгвістичні правила.

До правил ведення розмови належать звичні презумпції (припущення) тих, хто спілкується:

- те, про що повідомляється, має бути істинним;

- усе необхідне адресату для розуміння адресанта має бути наявним у мовленні;

- мовець сподівається, що адресат повірить йому;

- запитання передбачає відповідь;

- імпозитиви (наказ, прохання тощо) передбачають виконання дії.

Соціолінгвістичні правила охоплюють:

- правила альтернації (лат. один із двох), що визначають можливість альтернативи висловлювання в конкретний момент спілкування і на конкретному рівні інтерпретації (наприклад, на лексичному рівні можна вибрати форму звертання -- «ти», «ви», «Ви», «колего», «панове» тощо);

- правила співпояви, що передбачають поєднання в контексті різних елементів висловлення (наприклад, у літературному мовленні вкраплення елементів жаргону або певного діалекту);

- правила послідовності, що визначають доречність конкретного способу часової упорядкованості одиниць дискурсу (пор.: «Алло, Юрко?» або «Юрко? Алло!»).

Власний підхід до визначення правил спілкування запропонував російський мовознавець Юрій Рождественський (1926--1999), який детально описав і систематизував їх за даними прислів'їв про мовлення. Дослідник виокремив загальні правила ведення розмови і конкретніші правила організації діалогу, у т. ч. окремі правила для мовця й слухача.

Основні правила діалогу визначають загальні умови для мовлення:

1. Мовець має бути готовим вести діалог. У діалозі позиція слухача сприятливіша за позицію мовця.

2. Звертання мовця до слухача передбачає, що слухач має перервати будь-яку справу або своє мовлення, щоб вислухати повідомлення. Отже, мовець відповідає за актуальність, значущість, доречність повідомлення.

3. Якщо звернуте мовлення беззмістовне або не викликає у слухача жодної думки у відповідь, діалог може бути перерваний, а справа -- невиконана, за що несе відповідальність мовець.

Загальні правила приймання повідомлення визначають умови продовження діалогу:

1. Слухач має уважно вислухати звернуте до нього висловлювання.

2. Слухач може відповісти на запитання повідомленням або дією.

3. Слухач може відповісти на повідомлення новим повідомленням, переказуванням (третій особі) або мовчанням.

4. Слухач може відповісти на спонукання дією або новим повідомленням.

5. Слухач може переказати отримане повідомлення іншій особі, якщо він не отримав спеціальної заборони на переказ.

6. Слухач може відповісти на повідомлення дією, якщо вона спеціально не заборонена.

Правила організації діалогу можуть визначати:

Стосунки співрозмовників:

а) людину оцінюють за знанням форм мовленнєвого етикету;

б) неввічливе мовлення заборонене і рекомендується ввічливість;

в) ображати словом заборонено.

Порядок ведення розмови:

а) слово переважає над немовленнєвою дією;

б) слухання переважає над говорінням;

в) значуще мовчання є частиною діалогу та вказує на сприйняття і розуміння повідомлення.

3. Типові помилки в організації діалогу:

а) неправильний порядок ведення діалогу;

б) порушення предмета діалогу;

в) неправильний вибір співрозмовника.

Правила для мовця:

1. Необхідно ретельно відсіювати інформацію, що передається (має перевагу той, хто володіє інформацією).

2. Наслідки кожного висловлювання мають бути обдумані.

3. Кожне висловлювання має бути доцільним (його створення мовцем виходить із задуму, а не із психологічної реакції на обставини).

4. Смисл висловлювання визначається тоном, яким воно вимовлене.

5. Повідомлення має бути доречним.

6. Повідомлення не має бути суперечливим.

7. Повідомлення має містити нову інформацію.

8. Повідомлення має бути небагатослівним.

Правила для слухача. Слухачеві завжди необхідно:

1. Зіставляти повідомлення на одну й ту саму тему, отримані від різних осіб.

2. Розподіляти отримані повідомлення на істинні та неістинні, придатні і непридатні.

3. Відмежовувати інтереси мовця від змісту його висловлювання.

4. Розпізнавати та відмежовувати наміри мовця від його інтересів, враховуючи зміст бисловлювання і характер ситуації.

5. Визначати щирість мовця.

Тримати в таємниці свої дії і думки, які не можна знати іншим.

Оцінювати помилки у змісті мовлення незалежно від характеру мовця, його інтересів і намірів (наприклад, нелогічність мовлення, неясність судження).

Усвідомлювати помилки у змісті мовлення у зв'язку з його модальністю, тобто оцінювати ставлення мовця до свого повідомлення (наприклад, спотворення істини в гніві, лицемірство).

Учасники спілкування мають діяти свідомо та узгоджено, організовано вибудовувати своє мовлення.

Правила для мовця й слухача -- це різні, але взаємопов'язані програми мовленнєвих дій. Так, аналіз висловлювань, що здійснює слухач, визначає дії та характер оцінок мовця.

Отже, інформаційний обмін постає як послідовність мовленнєвих дій, ефективність яких значною мірою залежить від дотримання комунікантами правил спілкування.

2.3 Конвенції спілкування

Існують універсальні правила спілкування, що не залежать від конкретної культури, і специфічні правила, прив'язані до умов певної культури, тобто конвенції (звичаї).

Конвенції (лат. згода, угода) спілкування -- незримі умовності, звичаї або домовленості у комунікації представників різних культур.

Специфічність конвенцій пояснюється культивуванням певного ставлення мовця до себе, до співрозмовника, до тих культурних цінностей, що формують уявлення про мораль у певній культурі. Конвенції реалізуються в культурно зумовлених сценаріях поведінки комунікантів.

До конвенцій спілкування належать:

1. Звичаї щодо відстані між співрозмовниками. Наприклад, араби, південні європейці та латиноамериканці під час розмови перебувають близько один від одного і вважають грубістю спроби збільшити цю відстань. Північним американцям, скандинавам, британцям, німцям, голландцям притаманне спілкування на відстані не менше одного метра.

2. Звичаї щодо форм привітання. Традиційною формою привітання у японців, корейців і китайців є поклін; у арабів (між чоловіками) -- міцне стискання правої руки, при якому ліву руку кладуть на праве плече співрозмовника та обмінюються поцілунками в обидві щоки; у північних американців -- усмішка у поєднанні з кивком голови, змахом руки та/або вербальне привітання.

У діловому спілкуванні поширеним є рукостискання, що має свої культурні відмінності. Для британців характерне легке рукостискання; для північних американців -- міцне, що триває 3--4 секунди; для азійців -- легке рукостискання, що триває 10--12 секунд (іноді з використанням обох рук); араби зазвичай тиснуть руку бізнесовим партнерам лише чоловічої статі.

3. Звичаї стосовно форм звертання. Німці майже завжди спілкуються «на ви» і обов'язково звертаються до професора, доктора, згадуючи вчене звання або вчений ступінь; спілкування «на ти» можливе лише між близькими друзями або молодим поколінням. Британці рідко використовують академічні звання, проте активно вживають почесні титули типу «сер», «дейм», «лорд» у поєднанні з іменем (наприклад, «сер Джордж»). Найменш формальними є північні американці, які майже миттєво переходять на ім'я або скорочене ім'я (наприклад, «Алекс» замість «Олександр», «Ніка» замість «Моніка»).

4. Звичаї стосовно початку розмови. Північні американці розпочинають розмову фразою «Чим займаєтесь, де працюєте?» або компліментом (зокрема, щодо одягу співрозмовника, його досягнень у роботі). Це може збентежити деяких європейців. Так, для британців питання «What do you do?» є особистим. Німці, незвичні до компліментів, з підозрою ставляться до того, хто їх робить.

5. Звичаї стосовно контакту очима. Японці, фіни та британці здебільшого не дивляться співрозмовнику у вічі. Однак для багатьох європейців і північних американців прямий контакт очима (але не дуже інтенсивний) є важливим; вони вважають слабким і нещирим співрозмовника, який відводить очі. Пильний погляд упродовж усієї розмови властивий латиноамериканцям, іспанцям, грекам та арабам, що іншими може сприйматися як агресія або образа.

6. Звичаї стосовно постави співрозмовників. За спілкування сидячи північні американці часто ноги кладуть на стілець або стіл, що неприйнятно для європейців і дуже образливо для азійців та арабів.

7. Звичаї стосовно права торкатися тіла. Індійці і малайці вважають неприпустимим торкатися голови співрозмовника (голова в них -- місце для душі). Північні європейці уникають будь-якого фізичного контакту (крім рукостискання). Для бразильців і мексиканців є звичним торкатися плечей співрозмовника або брати його за руку; висмикування руки при цьому вони розглядають як образу.

8. Звичаї стосовно перебивання співрозмовника. Деякі європейці, зокрема голландці і португальці, не терплять переривання. Проте італійці, іспанці та французи навіть хочуть, щоб їх переривали в розмові; це для них є ознакою зацікавленості співрозмовника.

...