Організація мовного коду в комунікації

9. Звичаї стосовно мовчання. Скандинави та азійці шанують мовчання і не поспішають заповнювати довгі паузи під час розмови. У фінів та японців, наприклад, мовчання є невід'ємною частиною спілкування і означає уважне слухання та розуміння. Проте американців і деяких європейців мовчання співрозмовника ставить у незручне становище.

10. Звичаї стосовно гучності. Галасливі співрозмовники дуже дратують скандинавів, прибалтів, британців, новозеландців, які зазвичай розмовляють спокійніше за американців або південних європейців. Естонці навіть асоціюють гучну розмову з пиятикою.

11. Звичаї стосовно способу висловлення своєї думки. Північні американці, скандинави, британці, німці, голландці шанують щирість і прямо кажуть те, що думають. Вони не ображаються на критику і очікують такої самої реакції від співрозмовника. Для багатьох південних європейців, латиноамериканців, арабів, азійців конфронтація і прямота неприйнятні; вони всіляко уникають прямих негативних висловлювань. Так, у мексиканців та японців фрази «Я подумаю», «Можливо» фактично означають «Ні». Типовою відмовою на запрошення в індійців є фраза «Я постараюся».

Конвенцій спілкування існує безліч. Вони супроводжують майже кожен крок комуніканта, вказуючи на прийнятну або нормативну мовленнєву поведінку в певному суспільстві. Конвенції спілкування формуються у процесі взаємодії членів суспільства відповідно до колективного досвіду, зберігаються певний час і передаються з покоління в покоління. Водночас вони є рухомими елементами культури, тобто піддаються змінам. Отже, з часом конвенція може стати правилом або принципом спілкування.

2.4 Мовленнєвий етикет

Принципи, правила та конвенції спілкування тісно пов'язані з мовленнєвим етикетом, який є специфічною формою регуляції мовленнєвої поведінки комунікантів, висуваючи певні вимоги до форми, змісту, порядку, характеру та доречності висловлювань. Дотримання його завжди сприяє оптимізації спілкування, спрямоване на комунікативне співробітництво. Знання мовленнєвого етикету є одним із найважливіших компонентів комунікативної компетенції.

Мовленнєвий етикет (франц. ярлик, етикетка) -- сукупність культурно (національно, етнічно та соціально) зумовлених правил мовленнєвої поведінки, що відображені в стереотипних, усталених формулах спілкування, прийнятих суспільством у певний історичний період для встановлення, підтримання та розмикання мовленнєвого контакту в обраній тональності.

Мовленнєвий етикет є невід'ємною частиною загальної системи етикетної поведінки людини в суспільстві, що ґрунтується на моральних нормах і гуманістичних цінностях (насамперед на визнанні честі й гідності партнера по комунікації).

Манера мовлення, стиль, дозвіл або заборона певних тем розмови, спосіб вираження почуттів та емоцій, вибір мовних і мовленнєвих засобів відповідно до соціальних і позиційних ролей комунікантів у певній ситуації -- все це демонструє прямий зв'язок мовлення з етикетом -- системою правил зовнішньої культури людини. Норми мовленнєвого етикету, що передбачають увагу до партнера, врахування його потреб, доброзичливе ставлення, є конкретизацією етикетних норм, які втілюються в усталених формулах спілкування.

Мовленнєвий етикет є важливим елементом культури, оскільки відображає людський досвід, неповторність звичаїв, способу життя, умов побуту кожного народу.

Різні культури виробили спеціальні формули мовленнєвого етикету, які можуть бути реалізовані одиницями різних мовних рівнів: лексичного (наприклад, укр. «доброго дня», «будь ласка», «дякую»; англ. «good afernoon», «рlease», «thank you» таін.); морфологічного (вживання форм множини при звертанні до однієї особи «на ви», наприклад: укр. «Ви говорите англійською?», франц. «Parlez-vous anglais?»; форм умовного способу в проханнях, пропозиціях, порадах, наприклад: укр. «Я прийняв би цю пропозицію», англ. «I would accept the offer»); синтаксичного (насамперед використання питальних речень при звертанні з пропозицією, проханням про дозвіл тощо, наприклад: укр. «Можна увійти?», італ. «Posso enrare?»; англ. «Мау І come in?»); просодичного (зокрема, ввічлива інтонація, спокійний тон).

Крім того, мовленнєвий етикет зажди супроводжує певний реєстр міміки, жестів, які в кожного народу свої. Наприклад, для вираження незгоди болгари кивають головою, що для інших європейців означає згоду. Усмішка є обов'язковим елементом при знайомстві у північних американців і не властива скандинавам, французам, угорцям, які зазвичай не усміхаються незнайомим людям.

Етикетне спілкування завжди діалогічне, тобто передбачає безпосередню участь адресанта й адресата (навіть якщо вони розділені часом або простором). Це зумовлює реалізацію формул мовленнєвого етикету в комунікативних ситуаціях, що обмежені прагматичними координатами «Я -- Ти -- Тут -- Зараз». Саме ці координати й визначають граматичну природу формул мовленнєвого етикету, наприклад: укр. «Дуже Вам дякую!», «Вибачайте, що турбую Вас», англ. «Thank you very much!», «Excuse me for troubling you».

Структуру мовленнєвого етикету, яка сформувалася в кожної нації на її власній народній основі під впливом різного типу психологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів, визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, вітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняються ті, що вживаються при налагодженні мовленнєвого контакту (формули звертань і привітань), підтриманні контакту (формули вибачення, прохання, подяки та ін.) та припиненні контакту (формули прощання, побажання). Крім власне етикетних мовних формул, мовленнєвий етикет охоплює ще й соціально-мовні символи етикетного рівня (наприклад, етикетні форми заперечення/незгоди та ствердження/згоди; форми питань, що використовують певні соціально-культурні групи).

Отже, мовленнєвий етикет спрямований на забезпечення комунікативного акту від початку і до закінчення, виконуючи при цьому декілька специфічних функцій: фатичну, регулювальну, емоційно-модальну, функцію орієнтації на адресата. У цих функціях компоненти мовленнєвого етикету (вербальні й невербальні), як правило, не вносять у комунікативний акт нової змістової інформації. Проте вони передають важливу соціально-оцінну інформацію про ситуацію спілкування, взаємини між комунікантами, соціальну належність кожного з них тощо. Наприклад, форма привітання або прощання «Алоха!» (з англ. «Аloha!») вказує на місце проживання мовця (Гаваї) та неофіційний характер спілкування. Вислів «Можна до вас, пане директоре?» повідомляє про місце й час комунікативної події (кабінет директора, робочі години), офіційність ситуації, чоловічу стать адресата, його посаду (директор) та вищий за адресанта соціально-рольовий статус. Форма згоди «Так точно» імплікує рід занять мовця (військова служба), ієрархічну субординацію, формальні відносини між комунікантами. Схвалення «Яка ти в мене гарна, кохана!» свідчить про неформальні, інтимні стосунки, почуття глибокої симпатії мовця чоловічої статі до адресата жіночої статі.

Одиниці мовленнєвого етикету численні й різноманітні. Кожна етикетна ситуація має значну кількість синонімічних одиниць, частота і варіативність яких пов'язані насамперед з регістром спілкування та належністю мовця до певної соціальної групи.

Регістр (лат. список, перелік) спілкування -- різновид дискурсу, що формується під впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей, визначає мовний репертуар певного індивіда в конкретній комунікативній ситуації.

Австралійський лінгвіст Майкл Холідей виокремив три групи параметрів, які формують регістр спілкування: сфера дискурсу, соціально-рольова диспозиція та модус дискурсу. Тобто те, про що ми говоримо, з ким і з якою метою, визначає те, як ми говоримо. На основі цих параметрів формують комунікативні норми, на які орієнтується мовець при побудові своїх висловлювань. У кожній конкретній ситуації мовець вживає ті мовні одиниці, які відповідають характерному для певних умов спілкування регістру. Використання певного регістру і набір регістрів, що формують мовний репертуар конкретного індивіда, певною мірою залежать від його соціальних характеристик. Наприклад, у регістрі «спілкування з незнайомцями в транспорті» для вираження прохання інтелігент старшого покоління використає форму «Будьте люб'язні, посуньтеся трішки!», тоді як недостатньо вихована, малоосвічена жінка скаже: «Посунься, дядьку!».

При зміні комунікативної ситуації відбувається зміна регістру спілкування. Навіть до одного й того самого адресата в різних ситуаціях можна звертатися по-різному: «Вельмишановна Маріє Василівно!» (урочисте спілкування), «Шановна пані вчителько!» (офіційне спілкування), «Дорога Маріє!» (товариське спілкування), «Люба Марійко!» (інтимне спілкування).

Швидке регістрове переключення найпоширеніше у північних американців. Наприклад, під час занять у школі до вчителя чоловічої статі прийнято звертатися «сер» або «містер Паркер» («містер» + прізвище); а до учнів -- на прізвище. Однак у позаурочний час, скажімо під час бейсбольного матчу, і вчителі, і учні звертаються один до одного на ім'я («Джон», «Пітер» тощо).

У свідомості мовця формули мовленнєвого етикету структуровані за їх належністю до певного регістру спілкування в межах тематичної групи. Інакше кажучи, використання етикетних формул більшою мірою залежить від комунікативної ситуації, ніж від соціальних чинників (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо).

Добір етикетних мовних формул у кожній ланці мовного контакту визначає тональність спілкування.

Тональність (грец. -- напруження) спілкування - усвідомлена або неусвідомлена емоційно-аксіологічна і змістово-інформативна організація мовного матеріалу в типових комунікативних ситуаціях, за допомогою якої адресант формує свої мовленнєві дії та здійснює вплив на адресата, а іноді й на ситуацію загалом.

На тональність спілкування впливають загальна манера спілкування мовця, його внутрішній стан, орієнтація на адресата, комунікативну ситуацію, інформацію, що передається. Тональність спілкування є свідченням рівня дотримання етичних норм, показником вихованості, інтелігентності комунікантів.

Традиційно виокремлюють п'ять тональностей спілкування:

1. Висока тональність (урочисті зібрання: «Дозвольте Вас привітати!»).

2. Нейтральна тональність (офіційні установи: «Добрий день!»).

3. Звичайна тональність (в магазині, транспорті, на вулиці: «Добрий день!» або «Доброго дня!»).

4. Фамільярна тональність (у сім'ї, товаристві: «Добридень!», «День добрий!»).

5. Вульгарна тональність (вживання вульгаризмів у соціально неконтрольованих ситуаціях), несумісна з ввічливістю.

З огляду на частоту використання в типових ситуаціях мовленнєвий етикет здебільшого реалізується стереотипними фразами, кліше або шаблонами. Однак кожна людина, добираючи найдоцільніше в конкретній ситуації етикетне слово чи вираз, неминуче узгоджує цей вибір із власними вподобаннями, тобто творчо послуговується ними, а часом, за потреби, сама творить нові одиниці мовленнєвого етикету.

Мовленнєвий етикет не є закритою системою. Це досить динамічне в історичному та етнографічному аспектах явище, що реагує на всі соціальні зміни. У ньому норми минулого органічно поєднуються із сучасними новаціями.

3. Культура мовлення та мовленнєва культура

Важливу роль у забезпеченні ефективної мовної комунікації відіграє культура мовлення людини. Якщо людина грамотно й красиво говорить, чітко і зрозуміло висловлює свої думки, вона привертає до себе увагу, викликає симпатію і довіру. За культурою мовлення судять про рівень духовного та інтелектуального розвитку людини, її професійні здібності.

Культура мовлення - організація мовних засобів, що в будь-якій ситуації спілкування за дотримання сучасних мовних норм та етики спілкування забезпечують досягнення комунікативних завдань.

Культура мовлення охоплює:

1) мовний (нормативний) аспект -- знання й дотримання норм літературної мови;

2) комунікативний аспект -- вибір і вживання мовних засобів відповідно до комунікативних цілей і намірів;

3) етичний аспект -- знання й дотримання правил мовленнєвого етикету.

Отже, якісна оцінка висловлювань комунікантів з погляду культури мовлення потребує відповіді на такі питання: чи є мовлення правильним, чи побудоване воно відповідно до літературних норм? чи є мовлення доречним, дієвим, майстерним у певній ситуації? чи відповідає мовлення правилам етики спілкування (мовленнєвому етикету)?

Культура мовлення є одним із компонентів мовленнєвої культури і входить до складу культури мовленнєвої діяльності, спілкування, загальної гуманітарної культури.

Поняття «мовленнєва культура» ширше за поняття «культура мовлення».

Мовленнєва культура - складова культури народу, що охоплює мову, форми втілення мовлення, сукупність загальнозначущих мовленнєвих творів певною мовою, звичаї та правила спілкування, співвідношення вербальних і невербальних компонентів комунікації, закріплених у мовній картині світу, способи передавання, зберігання та оновлення мовних традицій, мовну свідомість народу в побутових і професійних формах, науку про мову.

Розрізняють мовленнєву культуру суспільства та мовленнєву культуру особистості.

Мовленнєва культура суспільства -- це відбір, збирання та зберігання найкращих зразків мовленнєвої діяльності, створення літературної класики та дотримання норм літературної мови у всіх сферах його життєдіяльності.

Мовленнєва культура особистості індивідуальна. Вона залежить від ерудиції у сфері мовленнєвої культури і постає як уміння користуватися цією ерудицією. Містить елементи культури суспільства, але є ширшою за неї, оскільки передбачає власний стиль людини, знання тощо.

З огляду на рівень культури носіїв літературної мови виокремлюють такі типи мовленнєвої культури: елітарну, середньолітературну, літературно-розмовну та фамільярно-розмовну.

Елітарна мовленнєва культура є еталонною і характеризується суворим дотриманням усіх норм, вільним володінням усіма можливостями мови. Середньолітературна мовленнєва культура припускає неповне дотримання норм; вона притаманна більшості освічених людей. Літературно-розмовна та фамільярно-розмовна мовленнєві культури мають подвійний характер. З одного боку, вони властиві тим комунікантам, які володіють тільки розмовним стилем, з іншого -- можуть бути різновидами елітарної та середньолітературної мовленнєвої культури за умови обмеженої сфери спілкування. Літературно-розмовна культура мовлення властива мовцям у неофіційному, безпосередньому спілкуванні, а фамільярно-розмовна -- у близькородинному або близькодружньому спілкуванні. Фамільярно-розмовна мовленнєва культура відрізняється загальною стилістичною зниженістю та огрубілістю мовлення, що наближає її до просторіччя.

Отже, в культурі мовлення визначають два фактори: дотримання загальноприйнятих мовних норм; дотримання індивідуального стилю мовлення. Якщо дотримання норм літературної мови передбачає правильність мовлення, то вдосконалення індивідуального стилю відточує мовленнєву майстерність. Висока культура мовлення -- це не тільки його правильність, а й уміння добирати найефективніші, найдоречніші для певної ситуації мовні засоби.

3.1 Культура слухання

Уміння слухати співрозмовника є необхідною умовою успішного мовленнєвого спілкування. Уважне слухання не тільки полегшує сприйняття та розуміння інформації, а й допомагає мовцю відчути, що він говорить недаремно; сприяє налагодженню міжособистісних стосунків і взаєморозумінню співрозмовників. Під час слухання виявляється рівень комунікабельності людини, її вихованість, повага до інших. Уміння слухати вважають одним із найважливіших показників культури людини.

Культура слухання -- організація процесу слухання, що забезпечує ефективне сприйняття й розуміння отриманої інформації, дає змогу підтримувати сприятливу атмосферу спілкування; передбачає знання й уміле використання різних стилів і прийомів слухання, розвинуті навички концентрації уваги, емоційного самоконтролю, роботи з інформацією, дотримання етичних норм поведінки.

Згідно з даними досліджень, у процесі спілкування людина в середньому витрачає 42--53% часу на слухання, 16--32% -- на говоріння, 15--17% -- на читання, 9--14% -- на писання. Хоча слухання забирає більше часу, ніж інші види мовленнєвої діяльності, його ефективність зазвичай становить лише 25%, тобто 75% почутої інформації втрачається.

Навичками ефективного слухання володіють не більше 10% людей. Багатьом людям властиві такі недоліки слухання:

- бездумне сприйняття (звукове мовлення є лише фоном для будь-якої діяльності);

- уривчасте сприйняття (інтерпретації підлягають лише окремі частини звукового мовлення);

- вузькість сприйняття (невміння критично проаналізувати зміст повідомлення і встановити зв'язок між ним і фактами дійсності).

Американські дослідники Т. Гембл і М. Гембл запропонували класифікацію «поганих слухачів», виокремивши такі їх типи:

1. «Псевдослухач», який робить вигляд, що слухає. Він дивиться на мовця, киває головою, вимовляє звуки й репліки типу «Хм-м», «Угу», «Так», проте зовсім не слухає його. Така поведінка слухача може бути зумовлена заглибленням у власні проблеми, нудьгою тощо.

2. «Самозакоханий слухач», який хоче, щоб слухали тільки його, і не має часу й бажання слухати інших, тому постійно перебиває мовця. За результатами дослідження американського дослідника Алфі Кохна, до такої поведінки більше схильні чоловіки. Аналізуючи мовленнєві інтеракції між чоловіками й жінками, він виявив, що ініціаторами 96% переривань мовлення співрозмовника були чоловіки.

3. «Слухач-вигадник», який ніколи не дослуховує мовця до кінця й для компенсації пропущеної або незрозумілої інформації вигадує свою версію. Коли такий слухач каже «Все зрозуміло», насправді він не розуміє співрозмовника повною мірою.

4. «Слухач-бджола», який слухає тільки те, що є цікавим і важливим для нього особисто. Всю іншу інформацію він пропускає так само, як бджоли в пошуках меду пропускають квіти.

5. «Слухач із затичками», який не сприймає інформації, якщо вона не стосується його безпосередньо. Він може робити вигляд, що зовсім не чує або не розуміє співрозмовника, і дуже швидко забуває отриману інформацію.

6. «Слухач-жало», який тільки й чекає на помилку чи обмовку співрозмовника, щоб учепитися до його слів.

Манера слухання кожної конкретної людини залежить від багатьох чинників: статі, віку, статусу, освіти, характеру, інтересів, умов спілкування.

З-поміж факторів, що перешкоджають ефективному слуханню, виокремлюють:

- величезний обсяг мовленнєвої інформації, яку щодня отримує людина, унеможливлює уважне сприйняття всіх усних повідомлень;

- заглиблення у власні турботи, що є важливішими за повідомлення інших;

- різна швидкість усного мовлення (від 125 до 160 слів за хвилину) та сприйняття на слух (до 500 слів за хвилину), що змушує слухача відволікатися або перебивати й підганяти мовця.

У процесі слухання розрізняють два аспекти: слух як фізіологічну характеристику і слухання як процес усвідомленої пізнавальної дії, що зумовлює інтерпретацію та розуміння. Наявність слуху ще не означає вміння слухати. Для підвищення ефективності слухання необхідно удосконалювати навички концентрації уваги, емоційного самоконтролю, роботи з інформацією.

Ефективність слухання збільшується, якщо слухач чітко усвідомлює мету отримання інформації, тобто може відповісти на запитання: «Для чого я слухаю?». Цілями процесу слухання можуть бути: розуміння, запам'ятовування, аналіз, оцінювання змісту інформації тощо. Досягнення цілей слухання вимагає від слухача відповідної роботи з інформацією. З огляду на це виокремлюють:

Слухання з метою розуміння інформації. Передбачає пошук ключових слів і фраз, що в узагальненому вигляді формулюють основні проблеми, які обговорюються.

Слухання з метою запам'ятовування інформації. Передбачає володіння різними мнемонічними техніками, зокрема записування, повторювання, перефразування, візуалізація почутого.

Слухання з метою аналізу й оцінювання інформації. Потребує вміння розпізнавати помилки в аргументах і твердженнях адресанта, розрізняти факти та оцінки.

Ефективність слухання значною мірою залежить від готовності та бажання слухати, що визначається комбінацією таких факторів:

- ставлення слухача, яке має бути об'єктивним, неупередженим, кооперативним;

- мотивація слухача, що передбачає врахування мовцем основних бажань і потреб слухача (наприклад, безпека, комфорт, гроші, авторитет, визнання, кохання тощо);

- емоційний стан слухача, що потребує стримування небажаних почуттів і емоцій.

Для ефективного слухання необхідно знати і вміло використовувати різні стилі слухання залежно від конситуації спілкування. З огляду на це виокремлюють чотири основні стилі слухання, які ґрунтуються на певних мовленнєвих прийомах.

1. Рефлексивне (лат. відображення) (активне) слухання. Воно передбачає активний зворотний зв'язок для контролю точності сприйняття почутого. Такий спосіб слухання доречний, якщо співрозмовник очікує підтримки, схвалення або йому необхідно глибоко й точно засвоїти інформацію. Рефлексивне слухання незамінне під час ділових переговорів, а також у конфліктних ситуаціях, коли співрозмовник поводиться агресивно або демонструє свою перевагу. Воно також передбачає активне використання словесної форми для підтвердження розуміння повідомлення. Основними видами рефлексивних відповідей є з'ясування, перефразування та резюмування.

2. Нерефлексивне (пасивне) слухання. Полягає воно в умінні уважно мовчати, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями. Така пасивна зовні поведінка насправді потребує значного фізичного й психічного напруження. Нерефлексивне слухання може бути корисним, якщо співрозмовник хоче обговорити наболілі питання, виявляє таке почуття як гнів або просто говорить про те, що передбачає мінімальну відповідь. Воно може супроводжуватися репліками типу «Так», «Розумію» або невербальними діями підтримки, наприклад кивком голови.

3. Емпатичне (грец. пристрасть, співпереживання) слухання. Сутність його полягає у здатності людини співчувати, співпереживати. При цьому застосовуються всі прийоми рефлексивного слухання (з'ясування, перефразування, резюмування). Однак емпатичне слухання відрізняється від рефлексивного своїми цілями й намірами. Якщо метою активного, рефлексивного слухання» є якнайточніше усвідомлення повідомлення мовця, сутності його ідей, розуміння його почуттів, то мета емпатичного слухання -- упіймати емоційне забарвлення цих ідей та їхнє значення для іншої людини, зрозуміти смисл висловлювання і почуття співрозмовника. Емпатичне слухання дає змогу іншим подолати свої проблеми. Однак емпатичні слухачі не оцінюють мовця, не моралізують, не критикують, не повчають, не дають порад. Вони просто усвідомлюють проблему, своїми словами передають свої враження про ситуацію, що склалася з мовцем. Цей тип слухання доречний далеко не в усіх ситуаціях, коли людина звертається по допомогу. Іноді їй потрібна просто інформація, а не робота з її почуттями. Тому не варто використовувати прийоми емпатичного слухання, якщо немає часу чи бажання допомогти людині.

4. Критичне слухання. Цей вид слухання протилежний емпатичному. Слухач має настанову передовсім на критичне сприйняття інформації; спроба зрозуміти повідомлення відступає на другий план. Критичне слухання доцільно використовувати ситуативно, наприклад на діловій нараді, під час дискусії, на конференції, тобто там, де обговорюють рішення, проекти, ідеї, новий досвід, різні погляди на певну проблему тощо. Там, де аналізують нову інформацію, повідомляють нові знання, наприклад на лекції, семінарі тощо, критичне слухання є малоперспективним. Висока культура слухання потребує значних свідомих зусиль індивіда, оволодіння комплексом знань і вмінь, які необхідно постійно вдосконалювати.

Размещено на Allbest.ru