Мовознавство як суспільно-історична наука

Размещено на http://www.allbest.ru

Мовознавство як суспільно-історична наука. Мова і мовлення як об'єкт і предмет вивчення. Основні проблеми загального мовознавства

Мовознавство - наука про природну людську мову.

Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого. Мова є засобом духовного формування особистості. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх поколінь, неповторний менталітет етносу, його духовні надбання. Вона допомагає краще зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Саме тому кожен свідомий етнос дбайливо ставиться до рідної мови, оберігає її.

Мова - система одиниць спілкування і правил Їх функціонування.

Мовлення - конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. мова мовлення мовознавство вивчення

Мова - явище загальне, абстрактне; мовлення - конкретне. Мова - явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення - динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Мова - явище психічне, а мовлення - психофізичне. Мовлення - лінійне, мова - нелінійна. Мова, і мовлення - явища соціальні, бо основна функція мови - бути засобом спілкування

Об'єкт мовознавства - мова як система знаків, соціальна за своєю природою. Предмет мовознавства - властивості мови як явища, що „існує саме в собі і для себе" (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в різних аспектах діяльності людини.

Цей курс охоплює такі основні проблеми:

1) природа і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують);

2) структура мови (мова - складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої системи наукових понять - одне із важливих завдань загального мовознавства);

3) походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);

4) виникнення й розвиток письма;

5) класифікація мов світу за походженням і за будовою;

6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;

7) зв'язок мовознавства з іншими науками.

Основні розділи науки про мови. Місце мовознавства в системі наук

· Теоретична лінгвістика

· Фонетика -- вивчає звуковий склад мови.

· Фонологія -- вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.

· Граматика -- вивчає будову мови.

· Морфологія -- вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови.

· Синтаксис -- вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці.

· Лексикологія -- вивчає лексику (словниковий склад мови)

· Фразеологія -- вивчає лексично неподільні поєднання слів.

· Лексикографія -- наука про укладання словників

· Ономастика -- наука про власні назви.

· Етимологія -- вивчає походження і історію слів мови.

· Семантика -- вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.

· Лексична семантика -- наука про значення слів.

· Статистична семантика

· Структурна семантика

· Прототипічна семантика

· Прагматика -- розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем.

· Прикладна лінгвістика -- вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці.

· Засвоєння мови

· Психолінгвістика -- вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту.

· Соціолінгвістика -- вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства.

· Антропологічна лінгвістика

· Комунікативна лінгвістика

· Генеративна лінгвістика

· Когнітивна лінгвістика -- функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

· Математична (комп'ютерна) лінгвістика -- ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов.

· Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика -- описова лінгвістика.

· Історична лінгвістика

· Порівняльна лінгвістика -- комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння.

· Стилістика -- вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо)

· Приписова лінгвістика

· Корпусна лінгвістика -- займається створенням, обробкою та використанням корпусів.

· Історія лінгвістики

· Конкретна (вивчає окремі мови або групи мов) і загальна лінгвістика (вивчає всі мови світ)

· Невирішені проблеми

Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних.

Оскільки мова -- єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством.

· Мовознавство пов'язане з філософією. Вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Мислення здійснюється переважно за допомогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову.

· з історією - З одного боку, мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого -- використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ.

· з логікою - Логіки через мову прагнуть розкрити закони мислення, його форми, будову, рух. Мовознавці вивчають структуру, функціонування і закони розвитку мови, а закони мислення їх цікавлять тією мірою, якою вони впливають на структуру мови.

· із соціологією - мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства. На стику виникає - соціолінгвістика -- наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті

· із етнографією - Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Виникає - етнолінгвістика, вивчає мову в її стосунках до культури

· з археологією - Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи.

· з літературознавством - Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. мовознавство настільки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку -- філологію.

· з біологією - Дослідження можливого спадкового характеру мовних здібностей людини, що пов'язано з проблематикою глотогенезу, та ідея моногенезу мови також спираються на біологічне підґрунтя.

· З фізіологією - вивчення будови і функціонування мовного апарату людини

· З психологією, виникає - психолінгвістика - яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення.

· З медициною, виникає - нейролінгвістика

· З географією, виникає - лінгвогеографії, предметом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ

· З семіотикою - наука про загальні властивості знаків і знакових систем -- спирається на багато ідей і результатів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження.

· З фізикою

· Мовознавство використовує математичні методи

· З кібернетикою

· З інформатикою

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітніших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багатоаспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром

Мова як суспільне явище. Основні функції мови

Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові - психічний склад нації, її менталітет.

Комунікативна функція - функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка.

Мислетворча функція мови - функція формування й формулювання думки. Мислення не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Мова - «орган творення думки»(гумбальт)

Фатична - контактоустановлювальна;

Репрезентативна - функція позначення світу речей;

Емотивна - функція вираження почуттів, емоцій;

Експресивна - функція самовираження, створення образу мовця, автора;

Волюнтативна - функція волевиявлення;

Прагматична - функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого;

Естетична - функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку;

Метамовна - функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови

Когнітивна тобто пізнавальна

Акумулятивна

Мовлення. Мова. Текст

Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окремі елементи, відтворювані -- й до того ж неповно -- мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови»

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, -- це сукупність мовного матеріалу одного народу.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав увагу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова -- мовлення».

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальнити так:

МОВА МОВЛЕННЯ

-- психічне явище, -- психофізичне явище,

що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

-- соціальне -- індивідуальне

-- системне -- несистемне

-- пасивне -- активне

-- потенційне -- реальне

-- стійке -- нестійке

-- довговічне -- однократне

-- синхронічне -- діахронічне

-- суттєве -- побічне

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуальний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізняти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом із метою вираження своєї особистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціальне від індивідуального; 2) суттєве від побічного і випадкового»

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують переважно ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1)мова -- психічне явище, а мовлення -- психофізичне; 2) мова -- соціальне явище, а мовлення -- індивідуальне; 3) мова -- системне явище, а мовлення -- асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовлення, яке також вважається системним.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища - філософський, власне лінгвістичний, цільовий

Мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкування. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий.

Текст -- загалом зв'язана і повністю послідовна сукупність знаків. Наука, що вивчає тексти називається герменевтикою.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт. Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Як мова загалом нерозривно пов'язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова пов'язана з духом народу -- носія цієї мови. Мова -- це зовнішній вияв духа народу. Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ -- це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова -- це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови -- органи оригінального мислення націй.

Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток.

Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства, заклав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

Ізолюючі (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів. У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і тибетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамана, сучасна китайська мова та ін.

Аглютинативні мови - мови, в яких граматичні значення виражаються особливими афіксами - приклейками. Афікси-приклейки позначають час, особу, число, спосіб, відмінок та інші граматичні значення. Кожен із афіксів-приклейок має тільки одне суворо визначене значення.

До аглютинативних мов належать усі тюркські, фінно-угорські, ескімоська, грузинська, японська, корейська, банту, суахілі, монгольські, тунгусо-маньчжурські та інші мови Африки, Азії та Америки.

Інкорпоруючі (полісинтетичні) мови - мови, в яких різні частини висловлювання у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. До полісинтетичних мов належать чукотська, ітельменська, коряцька і більшість мов корінного населення Північної Америки.

Флективні мови - мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія. До флективних мов належать індоєвропейські та семіто-хамітські. На відміну від аглюнативних мов, де афікси є однозначними, стандартними і механічно приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним, не стандартним, приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається, і органічно зливається основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни. Флективні мови поділяють на синтетичні та аналітичні. СИНТЕТИЧНІ МОВИ - мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова. АНАЛІТИЧНІ МОВИ характеризуються тенденцією до окремого вираження лексичних і граматичних значень. До синтетичних мов належать українська, російська, білоруська, польська, чеська, литовська, німецька, старослов'янська, санскрит, давньогрецька, латинська, готська та ін. Аналітичними мовами є всі романські, англійська, датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін. Із слов'янських до аналітичних належать болгарська та македонська мови

Порівняльно-історичний метод вивчення мов: школи А. Шлейхера і Г. Штейнталя

Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням прийомів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм. Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. Натуралізм -- напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Августп Шлейхер.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду -- мова певного етносу, підвиду -- діалект, різновиду -- говірка, особині -- мовлення окремих людей.

Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому. Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління -- молодограматиків, які сприйняли його положення про розвиток мови, в тому числі поняття мовного закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

Психологічний напрям -- сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції -- індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму -- психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя.

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення -- це духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова -- це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини;

Науково-матеріалістична теорія походження мови

Проблема походження мови є дуже складною. Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма. Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людства цікавить людей із найдавніших часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої відповіді на них.

В античні часи проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники школи Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її.

У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів.

Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ.

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків). Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово - дзеркало душевного стану людини.

Гіпотеза соціального договору (назви за домовленістю) Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів.

Гіпотеза жестів. вважається, що із самого початку існувало дві мови - мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів - уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.

Гіпотеза походження мови Ф. Енгельса. За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп - австралопітеки. Відрізнялися вона від інших тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали укорочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла вирішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину. Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислення, а вивільнені передні кінцівки використовувала для виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася гортань.

Ненаукові теорії походження мови

Из теорий искусственного происхождения языка с античных времен известна теория божественного происхождения языка. Основанное на библейских легендах, ее содержание отражено в мифологических произведениях разных эпох. В Средние века божественная теория происхождения языка занимала господствующее положение среди других теорий. Вопрос о божественном происхождении языка оживленно обсуждался в научной литературе XVIII -- начала XIX в., что связано с активной деятельностью французских просветителей, распространением идей Французской революции и стремлением противостоять усиливающемуся влиянию идей естественного происхождения языка. Однако к концу XIX в. данная теория происхождения языка уже утратила свое значение.

Согласно одному из них (наиболее упрощенному), происхождение языка объясняется очень просто: язык дан человеку Богом; Бог создал человека, а вместе с ним -- и человеческий язык. Согласно другому варианту этой теории, язык был создан людьми, но с помощью Бога.

Еще в античные времена божественная теория происхождения языка не пользовалась особой популярностью. В античной философии предпочтение отдавалось теориям естественного происхождения языка. Философы обращали внимание на то, что одно лицо не в состоянии «обозначить вещи все голосом», ибо для этого вначале нужно познать сущность всех вещей, а это одному не под силу. К тому же не из чего было создавать слова, так как до установления имен не было более мелких единиц -- звуков.

В современной лингвистической литературе обращается внимание на невозможность божественного происхождения языка как единовременного акта еще и потому, что для формирования человеческой речи необходимо образование речевого аппарата человека, что требует значительного времени.

Історія суспільства та розвиток мови. Форми зв'язку мови і суспільства: історичний аспект

Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові. Щоправда, темпи змін у різних групах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно.

Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце.

Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми - аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не було і дієприслівників.

Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів. Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випадки, коли союз племен не мав спільної мови. Суспільні функції мови народності ускладнюються порівняно з племінною мовою. Вона функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. З'являються перші писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні твори релігійної, філософської, юридичної й наукової літератури.

За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування.

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. natio "плем'я, народ") - стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні нації є вирішальною.

Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з'являються і поширюються соціальні діалекти.

Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. По-друге, виникають допоміжні мови. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову.

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тотальна русифікація всіх народів.

Ученые различают несколько этапов языковых изменений.

Так, в лексике возможно «индивидуальное новообразование или новообразование, употребительное в узком кругу постояннообщающихся между собой людей» (таково, например, придуманное Н. М. Карамзиным слово влияние, созданное по образцу французского influence) -- это первый этап изменения. Затем «такое новообразование, если оно нужно для выражения какого-то нового содержания... входит в социальную норму, т. е. начинает употребляться в определенной социальной группе внутри языкового коллектива», в определенном речевом стиле, -- это второй этап изменения. Наконец, «новообразование становится общепринятым (входит в общую норму языка), а затем, может быть, и общеобязательным во всем языковом коллективе, т. е. входит в систему языка» -- это третий этап изменения.

Законы развития языка проявляются внутри языковой системы, их действие опирается на собственный языковой материал, они действуют как бы независимо от влияния общества, поэтому их иногда называют внутренними законами развития языка. Термином «внутренний закон развития языка» обозначается «то очевидное обстоятельство, что каждое новое явление в языке вырастает из уже существующих в нем явлений и на их основе. Каждое новое явление (новый звук, новая морфема, новое слово, новая форма, новая синтаксическая модель, новое отношение между языковыми единицами и категориями) исторически обусловлено самим языком, создается из его “материала” и по его “правилам”». Различаются языковые законы общие и частные. Общими называются законы, характерные для всех языков, для языка как общечеловеческого явления, частными -- законы, действующие в том или ином конкретном языке.

Наиболее известны такие внутренние законы развития языка, как закон абстрагирования, закон дифференциации, закон аналогии, закон экономии речевых усилий (языковых средств) и др.

Закон абстрагирования выражается в том, что «на основе одних, более конкретных элементов структуры развиваются другие, менее конкретнее.

Закон дифференциации проявляется в том, что на основе языковых единиц определенной категории формируются единицы разных категорій.

Закон аналогии-- это уподобление одних языковых элементов другим: например, уподобление разных по артикуляции смежных фонем, называемое ассимиляцией, образование новых слов/словоформ по имеющимся образцам и т.д.

Закон экономии речевых усилий проявляется в том, что говорящий стремится «экономить силы» при пользовании языковыми средствами, что имеет место, например, при ассимиляции согласных по звонкости-глухости, при образовании сложносокращенных слов или словоформ.

Взаємодія мов. Види мовних контактів

Многие лингвисты и целые лингвистические школы придавали большое, даже решающее значение фактам смешения или скрещивания языков как первенствующего фактора их исторического развития. Отрицать явления смешения или скрещивания языков нельзя.

В вопросе о скрещивании языков следует строго разграничивать разные случаи.

Во-первых, не следует смешивать факты лексических заимствований и явление скрещивания языков.

Арабизмы в татарском языке, пришедшие в связи с магометанством, церковной службой на арабском языке и текстом Корана, равно как и византийские грецизмы в древнерусском языке, пришедшие в связи с принятием восточными славянами православной религии по восточному обряду, никакого отношения к скрещиванию языков не имеют. Это только факты взаимодействия языков на определенных (в данном случае аналогичных) участках словарного состава. Зачастую такие взаимодействия бывают еще более ограничены сферой лексики.

В случаях скрещивания различают два понятия: субстрат и суперстрат. И субстрат и суперстрат - это элементы побежденного языка в языке-победителе, но так как побежденным может быть и тот язык, «на который накладывается другой язык», и тот язык, «который накладывается на другой язык и сам в нем растворяется», то можно различать эти два явления.

Субстрат - «подкладка».

Суперстрат - «накладка».

То, что можно и должно называть субстратом в лингвистическом смысле - это изменения, связанные с серьезными перерождениями в структуре языка-победителя, когда носители побежденного языка вносят в принятый ими язык свой «акцент», т. е. подменяют неизвестные звуки и непривычные сочетания звуков своими привычными и переосмысливают слова с их морфологическим составом и их значениями по навыкам своего языка.

Контактування мов може відбуватися на рівні діалектів, літературної мови і діалектів, літературних мов.

Неоднозначним є ставлення і до понять інтерференція, інтеграція, запозичення, субстрат, іншомовний елемент, конвергенція, дивергенція. Найбільшу суперечність викликають поняття інтерференція і запозичення як процес і результат мовних контактів. Під лінгвістичною інтерференцією розуміють зміни, які відбуваються в різних мовних системах (літературної мови чи діалекту) під час мовного контакту.

Що ж до інших термінів, то вони можуть застосовуватись на позначення окремих виявів мовних контактів: схрещення, гібридизація, змішування мов - для називання процесів, явищ, що відбулися в результаті мовного контакту, а наслідком є утворення мовної системи, яка суттєво відрізняється від основ контактуючих мов (процеси у креольських мовах); взаємодія, взаємний уплив мов, взаємопроникнення - коли внаслідок контакту зазнають змін одночасно лінгвосистеми обох мов; терміном взаємовідношення, можна називати співвідносні, ситуативні явища; конвергенція, дивергенція, інтеграція - як прояви інтерференції.

Оскільки іншомовні впливи наявні у кожній мові, то процес запозичення є закономірним явищем. Поява запозичень спричиняється екстралінгвальними та інтралінгвальними чинниками. До власне мовних належать: уніфікація мовної картини світу, лексична недостатність мови-реципієнта, заповнення мовної лакуни; потреба у семантичному обмеженні питомого слова, усуненні його багатозначності, вищий ступінь термінологічної визначеності запозичуваного слова, яка склалася у мові-джерелі, порівняно з наявним у приймаючій мові відповідником

Отже, у сучасній мовознавчій науці, незважаючи на велику кількість досліджень у сфері мовних контактів, як на рівні діалектів, так і літературних мов, не існує єдиної виробленої термінологічної системи. Запропонована модель у цій статті, яка стосується лише лінгвістичного аспекту, не претендує на довершеність і кінцевий розв'язок цієї проблеми. Попередні розвідки вказують на складний механізм засвоєння іншомовного елемента: інтерференція - іншомовне слово - запозичення; субституція на всіх рівнях. Фонетичний, морфологічний, дериваційний рівні протиставляються лексичному, якщо на попередніх іншомовний уплив і відбувається, то тільки завдяки лексико-семантичниму і поряд із ним.

Соціальна і функціонально-стилістична диференціація мов. Літературна мова і її ознаки. Літературна норма

Диференціація мов - один із двох протилежних процесів мовної еволюції, який протиставляється інтеграції мов. Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої мови в повсякденному житті вищих класів. По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад, тобто у виробленні соціального діалекту. По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів -- жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою "зашифрування" від посторонніх передаваного повідомлення. Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови , які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами.

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова -- це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мовою.

Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень)

- графічні (передача звуків на письмі)

- орфографічні (написання слів)

- лексичні (слововживання)

- морфологічні (правильне вживання морфем)

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень)

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування)

- пунктуаційні (вживання розділових знаків)

- мовленнєвий етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців, це стійкі формули спілкування (вітання, прощання, побажання, запрошення та ін.)

Мовні норми фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна -- соціолінгвістика.

Мова не є простим нагромадженням її одиниць -- фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію -- структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної школи. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознавстві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім терміна система мови, хоча більшість мовознавців ці терміни диференціюють.

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссюром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічному зв'язку.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів. Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику.

Положення про системний характер мови застосовується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою -- до фонетичних одиниць.

Системо-утворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входження в систему. Системо-набуті -- це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза системою.

Мова -- це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах.

Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні.

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення -- відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Синтагматичні відношення -- відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Ієрархічні відношення -- відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Система -- це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура -- це склад і внутрішня організація єдиного цілого.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Рівні мови -- деякі ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними;

2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний -- фонему, морфологічний -- морфему, лексико-семантичний -- лексему, синтаксичний -- конструкцію (синтаксему).

Морфонологічний рівень вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова

Словотвірний рівень Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів.

Фонетика як наука. Акустичний і артикуляційний аспект звуків

Будь-яка мовна одиниця передається через звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики - наука, яка вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація. Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному (історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює формування звукової системи мови, закономірності й тенденції її розвитку.

Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою. Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов. Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноземної мови, для виправлення недоліків мовлення і навчання розуміння звукової мови глухонімими, для автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною.

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука - це його звучання, акустика, фізіологічний - творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний - його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.

Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами; якщо неритмічним, то виникають шуми.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динамічним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним наголосом. Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важливих особливостей звуків, за якою вони протиставляються і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій, чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та короткі голосні.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр - звукове забарвлення.

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення - це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання - легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція - накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх - гортань.

Кожен із трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення звуків. Гортань - джерело голосу і шумів. Надставна труба (порожнина рота і носа) - джерело обертонів і резонаторних тонів.

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота.

Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають більшу складотворчу силу.

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення.

Більшість голосних - це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ.

За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.

...