Мовознавство як суспільно-історична наука

Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих.

За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні.

Принципи класифікації звуків мови: класифікація приголосних

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над, голосом. З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні. Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або білабіальні і губно-зубні, або лабіодентальні.

Язикові приголосні поділяються на передньоязикові, середньоязикові, і задньоязикові.

У всіх мовах найбільше передньоязикових.

За пасивним артикулятором передньоязикові поділяють на міжзубні, або інтердентальні зубні, або дентальні та піднебінні.

За акустикою вони бувають свистячими або шиплячими. Залежно від форми, якої набуває язик, та ділянки передньої частини язика, що бере участь у творенні звуків, розрізняють серед передньоязикових приголосних апікальні, дорсальні та какумінальні. При творенні апікальних кінчик язика притискується до зубів, альвеол, ясен або загинається до твердого піднебіння.

При вимові дорсальних спинка язика торкається піднебіння, а його кінчик опускається вниз, наближаючись до нижніх зубів.

Гортанні звуки утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок.

Глоткові приголосні творяться в порожнині глотки.

Язичкові приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького язичка

За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати.

Проривні, або зімкнені, утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це приголосні, які творяться при різкому розкритті зімкнення. їх ще називають вибуховими.

Щілинні, або фрикативні - приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й пасивного органів, внаслідок чого утворюється щілина, через яку проходить повітря і треться об стінки цієї щілини, витворюючи шум. їх ще називають спірантами.

Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу. Органи мовлення змикаються, але десь залишається щілина для повітря. За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше (додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді й м'які та аспірати.

М'які, або палаталізовані, звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м'якими

Існують також огублені (лабіалізовані) приголосні. При їх творенні збільшується ротовий резонатор, відповідно знижується тональність приголосного. Лабіалізовані приголосні є в діалектах японської мови.

Фонетичне членування мови. Звуки і склади. Теорія складу. Складові та нескладові звуки. Дифтонги. Структура складу

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Кожна фраза пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази допускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом.

Такт - частина фрази, об'єднана одним наголосом.

У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків - мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

Хоча склади у словах легко визначають навіть ті мовці, які не обізнані з елементарними лінгвістичними поняттями, однак у науці донині немає загальноприйнятої дефініції складу. Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульної напруги і сонорна. Еспіраторна теорія. склад - це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Теорія мускульної напруги. Згідно з нею склад - це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Сонорна теорія. що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Вершина - момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (мати), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий - з голосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, можна виділити такі типи складів:

1) відкритий неприкритий

2) закритий прикритий

3) відкритий прикритий

4) закритий неприкритий

Дифтонг - два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворним є другий елемент. У низхідних дифтонгах складотворним виступає перший елемент.

Трифтонг - три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги.

Фонетичні слова. Наголос і його типи

Наголос - це ознака знаменного слова в цілому. Звичайно знаменне слово в кожній зі своїх словоформ має один наголос, а службові слова частіше не мають наголосу й разом зі знаменним словом становлять фонетичне слово

Фонетичне слово - це або одна словоформа, що несе на собі наголос, або сполучення в потоці мовлення ударної словоформи із сусідньою ненаголошеною словоформою.

Вхідна до складу фонетичного слова ненаголошена словоформа може перебувати або перед ударною словоформою, або після ударної словоформи. Ударна словоформа звичайно є словоформою знаменного слова. При одній і тій же ударній словоформі можуть перебувати й проклітика, і енклітика.

Крім фонетичних одиниць, у мовленні використовуються фонетичні засоби. На лінійний ланцюжок звуків нашаровуються інші фонетичні явища - наголос та інтонація, які називають просодичними засобами.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос. Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов.

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам.

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.

Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Емфатичний наголос - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою

певних звуків.

Мовні такти і фрази. Інтонація і її елементи

Фраза - це найбільша фонетична одиниця; фрази розділяються у мовній ланцюга паузами, тобто зупинкою звучання, що розривають звукову ланцюг; під час пауз говорить вдихає повітря, необхідний для проголошення наступної фрази. Ні в якому разі не можна ототожнював граматичну одиницю (пропозицію) і фонетичну (фразу), так як одна фраза може охоплювати кілька пропозицій і пропозиція може розпадатися на декілька фраз.

Об'єднується фраза інтонацією; кожна вимовлена фраза володіє певною схемою інтонації.

Фраза розпадається на такти. Такт - це частина фрази (один або декілька складів), об'єднана одним наголосом. Такти об'єднані найбільш сильною точкою - ударним складом, розмежовуються мінімумом інтенсивності, тобто в тих відрізках звуковий ланцюга, де сила попереднього ударного складу вже в минулому, а посилення до подальшого наголошеного складу ще в майбутньому. У більшості мов всі знаменні слова виділяються в окремі такти, тому що мають свою наголос; слова що, не маючи свого наголосу, примикають спереду і ззаду до слова, що має наголос, утворюючи з ним один такт. Примикання спереду називається прокльозой, а саме що приєдналися спереду ненаголошеній слово - проклітікой.

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією.

Інтонація (лат. intonatio від intono "голосно вимовляю'') - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення - зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

Інтенсивність - підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза - перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра - артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.

Темп мовлення - швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе - швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення - емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Фонологія як функціональна фонетика. Фонеми і звуки мовлення. Система фонем

Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І.О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою.

Учень Бодуена де Куртене Л.В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план

Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють два рівні -- сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема.

Фонема - мінімальна одиниця звукової будови мови яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць -- морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них -- і для розпізнання та розрізнення слів.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна -- з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної -- відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Комбінаторні зміни фонем

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон.

Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Асиміляція характерна для багатьох мов. Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі ви ще на ведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе"журниі ], рос. сушить [шыт'] ), за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], (nie [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в*], [п'], [л'], [т*].

Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного.

Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

1) за результатами - повну і неповну (часткову);

2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;

3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).

Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими.

Неповна асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний Регресивна асиміляція - асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній.

Контактна асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки.

Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Класичним прикладом несуміжної асиміляції голосних є сингармонізм - фонетичний процес, який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією.

Якщо в першому складі слова є голосний переднього ряду, то в усіх інших складах можуть бути тільки голосні переднього ряду, а якщо в тій позиції є голосний заднього ряду, то в усіх інших складах також повинен бути лише голосний заднього ряду.

Дисиміляція - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові.

Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.

Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Епентеза - поява у словах додаткового звука.

Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.

Субституція - заміна в запозичених словах чужого звука своїм.

Позиційні зміни фонем. Редукція голосних. Озвончення, оглушення приголосних

У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими.

Сильні позиції - позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.

Слабкі позиції - позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується).

Для голосних сильна позиція - наголошена, слабка - ненаголошена. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою - перед іншими приголосними. У багатьох мовах, зокрема в російській, білоруській, польській, німецькій, слабкою позицією для приголосних є положення в кінці слова. Внаслідок нейтралізації приголосних з'являються пари слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення. Як бачимо, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем, або алофонами.

Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій. Варіації фонем - це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Так, зокрема, кожному індивіду притаманна тільки йому властива вимова звуків. Це і будуть індивідуальні варіації фонем. Орфоепічні особливості вимови характерні і для мовців певної території.

На противагу варіантам, які зумовлюють утворення омофонів (слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення), варіації - це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння слів.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. Одній фонемі можуть відповідати декілька звуків. Образно кажучи, фонема - це "сім'я звуків" (наприклад, рос. фонема <о> реалізується в звуках [о], [л], [ъ]). Тому можна вважати правомірним визначення фонеми як низки звуків, які позиційно чергуються і служать для розрізнення й ототожнення слів та морфем.

Размещено на Allbest.ru