Офіційний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В.Н. КАРАЗІНА

Кафедра методики та практики викладання іноземної мови

КУРСОВА РОБОТА

ТЕМА: «ОФІЦІЙНИЙ ДИСКУРС»

Студентки _III_ курсу групи ЯА - 35

напряму підготовки 6.020303 “Філологія”

спеціальності “Мова і література (англійська)”

Лазаренко В. О.

Керівник Ст. викладач Шпак О.В.

(вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Харків - 2013

Зміст

Вступ

1: Поняття «дискурс»

1.1 Історія досліджень дискурсу

1.2. Поняття «дискурс»

2: Типи дискурсу

2.1 Діалогічний дискурс

2.2 Особистісно-орієнтований та статусно-орієнтований дискурс

2.3 Поняття офіційного дискурсу

Загальні висновки

Список бібліографічного матеріалу

Вступ

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв'язаних сторін мови - мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт - дискурс.

Актуальність проблеми: хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними так і зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як типи дискурсу, офіційність у дискурсі, все ще недостатньо освітлена. Ця курсова робота намагається заповнити цю прогалину. Дослідження поняття дискурс через призму його офіційності є досить актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису адресата у офіційній комунікації, а також специфікою ситуацій, у яких офіційний дискурс застосовується. Це одна із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом «введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами соціального існування і культурної діяльності».[2, 3-4].

Об'єкт: дискурс, типи дискурсу.

Предмет дослідження: офіційність у дискурсі.

Мета дослідження: виявити особливості типів дискурсу, узагальнить різноманітні розрізнені знання про дискурс, дослідити його теорію.

Завдання. З основної мети дослідження випливає вирішення конкретних завдань:

1. Дослідження поняття дискурсу та його термінів, в залежності від функцій його дослідження.

2. Виявлення характерних рис та відмінностей типів дискурсу.

3. Встановлення характерних особливостей офіційного дискурсу.

Методом дослідження є критичний аналіз та порівняльний метод.

Практична цінність: дослідження полягає в можливості використання його фактичного матеріалу, основних положень та висновків у спецкурсах із прагматики та комунікативної лінгвістики, інтерпретації тексту, теорії та практики перекладу, а також на практичних заняттях з англійської мови при проведенні, лексичного, інтерпретативного та комунікативно-функціонального аналізів текстів, у наукових дослідженнях студентів та аспірантів.

Матеріал дослідження: наукові статті та дослідження вітчизняних та зарубіжних мовознавців.

1. Поняття «дискурс»

1.1 Історія досліджень дискурсу

Поняття дискурсу є одним з основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють весь хід лінгвістичної науки . Перше дослідження дискурсу датується кордоном 50-х років ХХ ст., коли з`явилися роботи, повністю присвячені конструкціям, що складаються більш ніж з одного речення - «складним синтаксичним цілим» і «діалектичними єдностями». У вітчизняній лінгвістиці дослідували головним чином логічні і граматичні відносини пов`язаних за змістом висловлювань, що утворюють у мові діалектичну єдність. [17: 109]

Термін «складне синтаксичне ціле» вживався Л. В. Щербою вже в 20-ті роки щодо єдиного комплексного вислову, що поєднує різні види синтаксичного зв`язку компонентів (твір, підпорядкування, відокремлення, вставні конструкції і т. д.). [19: 97]

У зарубіжній лінгвістиці в 1952 році З. Херріс отримав формальні характеристики мовленевої діяльності та її продукту, - дискурсу . Він встановив факт повторюваності морфем і синтаксичних конструкцій у суміжних висловлюваннях, а також встановив еквівалентність значень різних висловів, що потрапляють в ідентичне положення. [27]

На початку 70-х років зросла кількість робіт, вивчаючих (понадфразові) діалектичні єдності і ті процеси, які мають місце у семантичній взаємодії мовних одиниць за межами монопредикативного висловлювання. До цього часу сформувалась наукова галузь, з назвою «лінгвістика тексту», що поєднало у собі як лінгвістичні дослідження, так і інші методи дослідження тексту зв'язного мовлення - теоретичні (літературознавство, функціональна стилістика) і мають прикладну спрямованість (інформатика, теорія комунікації, автоматизований переклад, викладання мов, статистична обробка текстів і т.д. [13]

Оскільки текст опинився у полі зору багатьох різноманітних дисциплін, об`єктом яких традиційно вважається мова, то в науці виникла необхідність більш чітко дослідити новий предмет. Було констатовано розширення меж лінгвістичного дослідження за межі пропозиції - на рівень дискурсу. [21: 129]. Також висловлювалися ідеї створення граматики дискурсу як нового розділу мовознавства. [9: 21].

Лінгвістичний статус дискурсу деякий час викликав сумніви. Так Р. Годеля писав у 1966 році, що «дискурс - досить небезпечне слово для використання у лінгвістичних термінах, так як воно має на увазі і мислення, і мову.» [15: 61]. У той же час Е. Бенвеніст, оперуючи поняттям дискурсу, писав, що разом з пропозицією ми залишаємо область мову, як системи знаків, і вступаємо в інший світ, світ мови як знаряддя спілкування, вираженням якого є дискурс. [22 : 130] Цим він відрізнив процес реалізації мовної системи - дискурс, від результату цього процесу - тексту.

Автори англійського лінгвістичного словника дають дискурсу наступне визначення: «У сучасній лінгвістиці термін дискурс означає будь-яке висловлювання, що перевищує за обсягом фразу та розглядається з точки зору зв`язування послідовності фраз між собою». [http://dictionary.reference.com/browse/discourse?s=ts]

У 80-ті роки поняття дискурс в західноєвропейській лінгвістиці стало цілком традиційним, до того ж досвід класичної структурної лінгвістики говорить про неможливість отримання адекватних результатів структурно-семантичних досліджень без звернення до дискурсу. [24:221]

Перед наукою відкрилася можливість узагальнити розрізнені данні про мову, досліджуючи його дискурсивну реалізацію. Необхідно нарешті визнати, що є лише єдине поле дослідження, яке в даний час безжально розділене між філологами, соціологами, психологами та філософами. [16:125]

1.2 Поняття «дискурс»

Лінгвістика тексту активно розвивається у декількох напрямках у відповідності до основних наукових парадигмам сучасного мовознавства. Виділяють структурний, комунікативний, лінгвокультурологічний підходи до дослідження тексту, його характеристик та категорій. Лінгвісти підійшли до осмислення тексту з декількох сторін. [6: 171]

З позицій граматики виникла необхідність систематизувати знання про структури, що виходять за межі речення і висловлювання. Вивчення проблем складного синтаксичного цілого, понадфразової єдності, макросинтаксису спричинило виникнення граматики тексту. У рамках цього підходу удаються в суперечки щодо розуміння тексту, як явища мови або мовлення: інакше кажучи, чи можна виділити в тексті стройові елементи, відповідні структурним одиницям на рівні моделі мови. [6: 171]

З позиції стилістики потрібно було узагальнити великий теоретичний матеріал, що стосується перш за все функціональних стилів інтерпретації тексту. Основні положення, до яких можна звести теоретичну базу стилістики тексту, полягають, мабуть, в наступному: 1) текст є результат, а не процес мови і зазвичай зафіксований у письмовій формі, 2) текст -- це інтенциональний твір автора, звернений до адресата, 3) існують різні типи і жанри текстів, 4) існують фундаментальні характеристики, властиві всім текстам, -- текстові категорії. Дослідження текстових категорій призвело до виникнення необхідності урахування обставин спілкування і характеристик комунікантів, тобто вимагається перехід до комунікативної моделі наведення тексту. [6: 171] дискурс офіційний діалогічний

Такий перехід здійснюється у наступних напрямках:

1) освоюються результати досліджень, так або інакше пов'язаних із цілим текстом, в прагма-, психо-, і соціолінгвістиці, риториці, літературознавстві, когнітології,

2) концептуально і термінологічно протиставляється текст, занурений у ситуацію реального спілкування, тобто дискурс і текст поза такої ситуації,

3) на першому плані питання пов`язані із породженням та розумінням тексту, із діалогічною природою спілкування,

4) досліджуючи не ідеальні, правильно збудовані тексті, а текстові стратегії у їх різноманітних реалізаціях. [6: 171]

Мовна діяльність знаходиться у фокусі інтересу сучасного мовознавства і суміжних з лінгвістикою ділянок знання, перш за все - психології, соціології, культурології. [6: 172]

Категорія дискурс, одна з основних в комунікативній лінгвістиці і сучасних соціальних науках, як і будь-яке поняття, що вживеться широко, допускає не тільки варіанти вимови (з наголосом на першому або другому складі), але і безліч наукових інтерпретацій, і тому вимагає уточнень, особливо щодо суміжних термінів текст, мова і діалог. [11: 51]

Дослідження дискурсу присвячено багатьом дослідженням, автори яких трактують це явище у настільки різноманітних наукових системах, що саме поняття «дискурс» стало ширше поняття «мова». Показова стаття С. Слембрука. «Що означає «аналіз дискурсу»?» (Slembrouck, 2001), автор якої залучає для пояснення сутності цього поняття такі галузі знань, як аналітичну філософію у якості основи лінгвопрагматики, стилістики і соціальної лінгвістики, лінгвістичну антропологію, теорію контекстуалізації, культурологію, соціологію і етнометодологію. [11: 54]

М. Стаббс виділяє три основні характеристики дискурсу: 1)у формальному відношенні - це одиниця мови, що перевершує обсяг речення, 2) у змістовному плані дискурс пов'язан із використанням мови у соціальному контексті, 3) дискурс інтерактивен, за своєю організацією, тобто діалогічен. [6: 172]

П. Серіо виділяє вісім значень терміну "дискурс": 1) еквівалент поняття "мова" (по Ф.Соссюру), тобто будь-який конкретний вислів, 2) одиницю, що за розмірами перевершує фразу, 3) вплив вислову на його одержувача з урахуванням ситуації вислову, 4) бесіду як основний тип вислову, 5) мова із позиції мовця у протилежність оповіданню, яке не враховує таку позицію (по Е.Бенвеністу), 6) вживання одиниць мови, їх мовну актуалізацію, 7) соціально або ідеологічно обмежений тип висловів, наприклад, феміністичний дискурс, 8) теоретичний конструкт, призначений для досліджень умов виробництва тексту [13: 26-27].

Заслуговує на увагу виділення двох типів досліджень, присвячених дискурсу, - когнітивно-дискурсивних і комунікативно-дискурсивних [6: 173].

В.Е.Чернявськая (2001), узагальнивши різні тлумачення дискурсу у вітчизняному і зарубіжному мовознавстві, зводить їх до двох основних типів: 1) "конкретна комунікативна подія, що фіксується у письмових текстах і усній мові, та здійснюється у визначеному когнітивний і типологічно обумовленому комунікативному просторі", і 2) «сукупність тематично співвіднесених текстів» [6: 174].. Ці явища, як можна побачити, зводяться до терміну «дискурс» і «тип дискурсу», що у традиційній лінгвістиці відповідає протипоставленню алофона і фонем, алломорфа і морфем і таке інше. Це протипоставлення співзвучно виокремленню тексту і понадтексту, тексту і текстотипу. Тип дискурсу, як і понадтест - це узагальнене уявлення про текст, концепт тексту у свідомості носіїв відповідної культури. У цьому зв`язку представляється обґрунтованим виділення у структурі дискурсу як когнітивного утворення трьох наступних компонентів: 1)узагальнена модель референтної ситуації, 2) репрезентація знань про соціальний контекст, із урахуванням якого здійснюється соціальна взаємодія за допомогою текстів, 3) лінгвістичним знанням (нарративним схемам побудови тексту і семантико-синтаксичним структурам) [6: 174]. Ці сторони дискурсу співвідносяться із образно-понятійними і поведінковими аспектами мовного знання (поведінковий аспект включає, як і пропонує вважати автор, екстралінгвістичну і формально-лінгвістичну складові). Така схема співвідноситься і з типами пресуппозицій, що виділяються у прагмалінгвістиці: пресуппозиції про світ, норми поведінки і вживання мови. [6: 174].

З позиції лінгвофілософії дискурс - це конкретизація мови у різноманітних модусах людського існування, тому правомірно, наприклад, вирізнення ділового (утилітарного) і ігрового регістрів дискурсу, призначення першого - орієнтувати людину у реальному світі, тут важлива мета та істина для адекватного наведення образу реальності і корисного, корисного ефективного діяння у ньому, призначення другого - звільнення людини від детермізму природи і собі подібних, мовне лицедійство, відкидання усталених стереотипів сприйняття і поведінки. У цьому розумінні ігровий дискурс - це простір творчого породження і сприйняття художніх витворів. Протиставлення регулярного (соціально-колективного) і сингулярного (індивідуально-особистісного початків у мові являються однією із мовних антимоній і термінологічно фіксується, як рекурсовна і дискурсивна рефлексія (2: 15).

З позицій мовного матеріалу, лексико-граматичної тканини тексту, можна аналізувати дискурс в аспекті повноти, правильності, логічності висловлювань, з яких складається розглянутий текст, і при такому іманентно-лінгвістичному підходу до вивчення дискурсу дослідник виходить із концепту «правильно побудованого дискурсу» як ідеального типу, з одного боку, і можливих відхилень від цього типу, з іншого боку, аж до таких комунікативних фрагментів, які лінгвістично проаналізувати не представляється можливим. Різниця між позиціями вчених, які поділяють іманентно-лінгвістичний підхід до дискурсу, полягає в тому, що одні дослідники вважають, що в якості зразка правильно побудованого тексту повинен прийматися до уваги письмовий літературний текст (Гальперін, 1981), і в такому випадку усне мовлення з її відхиленнями від норм письмового тексту розглядається як маркіроване явище, в той час як інші вчені наділяють усну та письмову мову рівним статусом, вважаючи, що існують як типи тексту усного мовлення і відхилення від цього ідеального типу, так і відповідні кореляти писемного мовлення (14) .

Саме визначення такої категорії, як дискурс, вже передбачає деяку ідеологічну орієнтацію, власну точку зору на вивчення мови та мовного спілкування. Дебора Шифрін [30: 20-43] виділяє три основні підходи до трактування цього поняття

Перший підхід, що здійснюється з позицій формально чи структурно орієнтованої лінгвістики, визначає дискурс просто як «мову більше рівня речення або словосполучення» - «language above the sentence or above the clause» [30: 23; та ін]. «Під дискурсом, отже, будуть розумітися два або кілька речень, що знаходяться один з одним у змістовому зв'язку» [5: 170] - критерій смислової зв'язності вносить помітну поправку, але зберігає загальну тенденцію. [11: 51]

Багато різноманітних формально-структурних лінгвістичних шкіл об'єднує зосередженість на аналізі функцій одних елементів мови і «дискурсу» по відношенню до інших на збиток вивченню функцій цих елементів по відношенню до зовнішнього контексту. Формалісти зазвичай будують ієрархію, що складає «ціле» одиниць, типів відносин між ними і правил їх конфігурації. Але надмірно високий рівень абстракції подібних моделей ускладнює їх застосування до аналізу природного спілкування. [11: 51]

Другий підхід дає функціональне визначення дискурсу як всякого «вживання мови»: «the study of discourse is the study of any aspect of language use» [25: 65]; «the analysis of discourse, is necessarily, the analysis of language in use »[23: 1, порівн.: 30: 31]. Цей підхід передбачає обумовленість аналізу функцій дискурсу вивченням функцій мови в широкому соціокультурному контексті. Тут принципово припустимими можуть бути як етичний, так і еміческий підходи. У першому випадку аналіз йде від виділення ряду функцій і співвідношення форм дискурсу (висловлювань та їх компонентів) з тією чи іншою функцією. У другому випадку дослідженню підлягає весь спектр функцій (не обумовлених апріорно) конкретних форм та елементів дискурсу. [11: 52]

Д. Шифрін пропонує і третій варіант визначення, що підкреслює взаємодію форми і функції: «дискурс як висловлювання» [discourse as utterances - 30: 39-41] . Це визначення має на увазі, що дискурс є не примітивним набором ізольованих одиниць мовної структури «більше речення», а цілісної сукупністі функціонально організованих, контекстуалізованних одиниць вживання мови. У цьому випадку викликають труднощі різниця підходів до визначення висловлювання [9: 85; 15: 67; 2: 27; 23: 19 та ін.]

Термін дискурс, який розуміється як мова, «занурена в життя», на відміну від тексту, зазвичай не відноситься до древніх текстів, зв'язки яких з живим життям не відновлюються безпосередньо [24: 137], хоча в останнім часом намітилася тенденція до застосування методології дискурс-аналізу та самого терміну дискурс до мовних матеріалів різних культурно-історичної віднесеності, наприклад Біблійним текстам і апокаліптичної літератури [20; 29], а також творам літератури, текстам масової культури, психоаналізу [11: 52]

У багатьох функціонально орієнтованих дослідженнях видна тенденція до протиставлення дискурсу і тексту по ряду опозиційних критеріїв: функціональність - структурність, процес - продукт, динамічність - статичність і актуальність - віртуальність. Відповідно, розрізняються структурний текст-як-продукт і функціональний дискурс як-процес [text-as-product, discourse-as-process - 23: 24].

Варіація на ту ж тему, близька до третього визначення дискурсу за Д. Шифріном, переходить у точку зору на текст як на абстрактний теоретичний конструкт, що реалізується у дискурсі так само, як пропозиція актуалізації у висловлюванні (sentence vs. utterance). Це один із способів теоретично зв'язати форму з функцією. Іншими авторами це відношення переноситься на цілий ряд категорій: граматисти говорять про узусе, реченні, локуції, тексті, когезії; в той час як представники дискурс-аналізу мають справу з вживанням, висловлюванням, іллокуцією, дискурсом, когеренція [11: 53]

На вибір терміна дискурс у якості центрального поняття, що визначає специфіку парадигми, впливають також метанаукові традиції: дискурс-аналіз сприймається як «відкрита» теорія і практика на відміну від європейських шкіл лінгвістики тексту, що займається практично тільки писемними текстами, і американського конверсаціонного аналізу, що цікавиться вивченням лише повсякденної мови. [11: 53]

В результаті дослідження було визначено, що поняття дискурсу досліджується не тільки зарубіжними і вітчизняними лінгвістами, а й різними науками. Дати тлумачення терміну «дискурс» можна лише з точки зору конкретної проблеми або функції, що досліджується. Тобто можна дати безліч визначень, які будуть вірними лише частково і пояснювати лише одну галузь.

Найбільш загальне визначення дискурсу - це мова, занурена у життя; будь-яке висловлювання, що перевищує за обсягом фразу та розглядається з точки зору зв`язування послідовності фраз між собою.

Дослідники пропонують різноманітні підходи до вивчення дискурсу, визначають різні категорії та виявляють різні типи, функції та характеристики.

У даній роботі запропоновані текстолінгвістічні, соціолінгвістичні і прагмалінгвістичні підходи до вивчення дискурсу.

2: Типи дискурсу

2.1 Діалогічний дискурс

Деякі лінгвісти трактують дискурс як підкреслено інтерактивний спосіб мовної взаємодії, на противагу тексту, який зазвичай належить одному автору, що зближує дане протиставлення з традиційною опозицією діалог vs. монолог. Сама по собі остання межа є досить умовною, тому що найбільш природним проявом мовної активності слід вважати діалог (навіть монолог по-своєму діалогічний - він завжди звертається до адресата, реальному або гіпотетичному, alter ego говорить). Про діалогічності мови, мови і свідомості писали дуже багато [21 і ін.].

Дискурс-аналіз вивчає соціокультурні, інтерактивні сторони мовного спілкування, але з цього не випливає висновок про обмеженість його інтересів тільки лише усним діалогом: практично будь-який фрагмент мовного спілкування, включаючи самий банальний письмовий текст, можуть бути розглянути під цим кутом зору. [11: 53]

За висловом Дж. Ліча, текст реалізується в повідомленні, за допомогою якого здійснюється дискурс: «discourse by means of message by means of text» [28: 59]. Таким чином, в сформованих рядах понять речення і текст відходять до першого, а до другого, відповідно, - висловлення і дискурс. Якщо прийняти, що перший належить до рівня мови, а другий - мовного спілкування, то подібне розмежування набуває сенсу і виявляється методологічно корисним. [11: 53]

Інший спосіб вирішення проблеми, причому доволі поширений, сформулював В. В. Богданов, розглядаючи мову і текст як дві нерівнозначні сторони, два аспекти дискурсу. Не всяка мова піддається текстовому перекодуванню, і далеко не кожний текст можна «озвучити». Внаслідок цього дискурс розуміється широко - як все, що говориться і пишеться, іншими словами, як мовна діяльність, що є «в той же час і мовним матеріалом» [19: 29], причому в будь-якій його репрезентації - звуковій або графічній. Текст (у вузькому сенсі) розуміється як «мовний матеріал, фіксований на тому чи іншому матеріальному носій за допомогою нарисного листа (зазвичай фонографічної або ідеографічного). Таким чином, терміни: мова і текст будуть видовими по відношенню до об'єднуючого їх родового терміну дискурсу »[1: 5-6]. Зауважимо, що всі ці терміни не утворюють опозицій і виражених дихотомій.

Ця точка зору, безумовно, заслуговує на увагу, хоча б вже тому, що тут підкреслюється узагальнюючий характер поняття дискурсу, знімається будь-яка обмеженість ознаками монологічний / діалогічний, усний / письмовий. Широке вживання дискурсу як родової категорії по відношенню до понять мова, текст, діалог сьогодні все частіше зустрічається в лінгвістичній літературі, в той час як у філософській, соціологічній або психологічній термінології воно вже стало нормою. Подібному широкому трактуванню віддається перевага і тут. [11: 53]

2.2 Особистісно-орієнтований та статусно-орієнтований дискурс

Істотним, на наш погляд, є протиставлення особистісно-орієнтованого і статусно-орієнтованого дискурсу. У першому випадку у спілкуванні беруть участь коммуніканти, які добре знають один одного, і відкривають свій внутрішній світ, у другому випадку спілкування зводиться до діалогу представників тієї або іншої соціальної групи. Особистісний (персональний) дискурс представляють дві основні різновидності - побутовий (повсякденний) і битійний дискурс. Специфіка побутового дискурс полягає у прагненні максимально стиснути інформацію, що передається, перейти на особливий скорочений код спілкування, коли люди розуміють один одного з полу слова, комунікативна ситуація очевидна, і тому актуальною є лише багатоманітна оціночно-модальна емоціональна кваліфікація того, що відбувається. Битійний дискурс призначений для находження і переживання істотних змістів, тут мова йде не про очевидні речі, а про художнє і філософське збагнення світу. Особливості художнього тексту досліджені досить ґрунтовно, хоча його дискурсивні характеристики ще мають бути досліджені. Лінгвістичний аналіз філософського дискурсу включає наївно-філософський досвід, теологічні, психологічні, і власне філософські тлумачення, представляється перспективним завданням, яке успішно вирішується у рамках концептуальної лінгвокультурології. Статусно-орієнтований дискурс представляє собою офіційне спілкування, тобто мовну взаємодію представників соціальних груп або інститутів один із одним, з людьми, що реалізують свої статусно-рольові можливості у рамках створених соціальних інститутів, число яких визначається потребами суспільства на конкретному етапі його розвитку [6: 176, 190-193].

З позицій учасників спілкування (соціолінгвістичний підхід) всі види дискурсу розпадаються на особистісно-і статусно-орієнтований дискурс. У першому випадку учасники спілкування прагнуть розкрити свій внутрішній світ адресата і зрозуміти адресата як особистість у всьому різноманітті особистісних характеристик, у другому випадку комуніканти виступають в якості представників тієї чи іншої суспільної групи, виконують роль, продиктовану комунікативною ситуацією. Особистісно-орієнтований дискурс проявляється у двох основних сферах спілкування - побутової та буттєвої, при цьому побутове (повсякденна) спілкування являє собою генетично вихідний тип дискурсу, а буттєве спілкування виражається у вигляді художнього, філософського, міфологічного діалогу. Статусно-орієнтований дискурс може носити офіційний та неофіційний характер, залежно від того, які суспільні інститути функціонують у соціумі в конкретний історичний проміжок часу. Так, наприклад, для сучасного суспільства релевантні науковий, масово-інформаційний, політичний, релігійний, педагогічний, медичний, військовий, юридичний, дипломатичний, ділової, рекламний, спортивний та інші типи офіційного дискурсу. Разом з тим навряд чи можна виділити за тими параметрами, які є визначальними для перерахованих типів дискурсу, таку освіту, як, наприклад, філателістичний дискурс. Статусно-орієнтованим є те і спілкування незнайомих або малознайомих людей, наприклад, питання до незнайомих людей про час або про місцезнаходження якоїсь установи. [6: 176, 190-193]

Жанрово-стилістичні категорії дискурсу дозволяють адресату віднести той чи інший текст до певної сфери спілкування на підставі сформованих уявлень про норми і правила спілкування, про умови доречності, про типи комунікативної поведінки. Це орієнтуючі категорії, а не ті, що розкривають зміст. Центральним моментом для обговорення сутності цих категорій є тип комунікативної ситуації. Заслуговує на увагу проблема природності дискурсу: для того, щоб деяке спілкування могло вважатися природним, у свідомості комунікантів повинні бути представлені "ідеалізовані моделі оцінюваних дискурсивних подій" (18: 120). Інакше кажучи, в нашій свідомості існують концепти певного дискурсу, його типів і жанрів. [6: 176, 190-193]

З позицій відносин між учасниками комунікації найбільш істотним критерієм є, на наш погляд, дистанція, протиставлення особистісно-орієнтованого та статусно-орієнтованого спілкування. Ми говоримо про особистісно-орієнтоване спілкування, якщо співрозмовник нам добре відомий, якщо ми прагнемо не тільки передати деяку інформацію або надати певний вплив на нього, а й розкрити свою душу і спробувати зрозуміти внутрішній світ адресата. Адресат у такому спілкуванні цікавить нас у всій повноті своїх характеристик. У разі статусно-орієнтованого спілкування комуніканти реалізують себе тільки в обмеженому наборі рольових характеристик, виступаючи в якості представників певних груп людей (начальник і підлеглий, клієнт, пацієнт, пасажир, парафіянин, учень і т.д.). Ці рольові характеристики, зрозуміло, неоднорідні: роль вчителя, наприклад, значно об'ємніше ролі пацієнта. Зазначимо, що навряд чи існують "чисті" статусні й особистісні види спілкування. Разом з тим практика спілкування свідчить про комунікативну домінанту, саме тому продавець у магазині буде швидше за все здивований, якщо покупець буде задавати йому питання про сенс життя. Ймовірно, більш точним буде розуміння комунікативної дистанції як певної шкали між гранично особистісно-орієнтованим і гранично статусно-орієнтованим спілкуванням, наприклад, це розмова по душах або ліричний вірш, з одного боку, і проходження митного контролю, з іншого боку. [6: 190-193]

Учасники особистісного дискурсу виступають у всій повноті своїх якостей, на відміну від учасників офіційного дискурсу, статусна та представницька функція якого утворює систему. [6: 190-193]

З позицій соціально-статусного моделювання мовної особистості можна протиставити стабільні і варіативні характеристики комунікативної особистості (статусні і ситуативно-рольові), до перших відносяться біологічні та соціальні індекси, до других - позиційні, емоційні, ситуативні індекси розуміються, варіативні індекси - це уточнення постійних статусних індексів (людина певної статі і віку, певного освітнього та майнового рівня, що відноситься до певної етнокультурної та соціальної групи, з якою вона себе асоціює, буде вести себе в різних конкретних ситуаціях відповідно зі стереотипами поведінки, властивими йому як носію постійних статусних індексів, відхилення від прийнятих норм поведінки лише підтверджують це положення). Саме тому нам досить лише кількох моментів спілкування з незнайомою людиною, щоб віднести його до того чи іншого істотного для нас класу. [6: 190-193]

Було б невірно, втім, вважати, що індивідуум в будь-якій ситуації поводиться відповідно до соціально-статусних вказівок поведінки: є обставини, коли доводиться знехтувати нормами ввічливості (крик про допомогу навряд чи буде включати куртуазні оберти: "Будьте люб'язні, допоможіть мені, будь ласка, якщо це Вас не ускладнить, оскільки я, на жаль, тону! "- допомагати буде вже пізно). [6: 190-193]

Відомий американський соціолог Ірвінг Гофман звертає увагу дослідників на те, що методологічно невірно було б моделювати спілкування тільки на основі заданих характеристик особистості [26]. У реальному спілкуванні ситуативний розвиток багатьох постійно мінливих чинників особистісної взаємодії визначає наш неусвідомлений або усвідомлений вибір тієї чи іншої комунікативної стратегії і тактики, тієї чи іншої манери спілкування. Пам'ятаючи про це, лінгвісти має право звернутися до тих знаків, які відразу ж характеризують комунікативну особистість. [6: 190-193]

До числа яскравих соціолінгвістичних індексів мовної особистості відносяться фразеологічні одиниці.

Говорячи про фразеологічний фонд мови, лінгвісти зазвичай виходять з семантичного розгляду цих мовних одиниць, і тому на перший план виступає специфіка самої одиниці порівняно з її можливими еквівалентами у вигляді слова або вільного словосполучення. З позицій прагматики фразеологізм можна розглядати, звертаючи увагу на те, в яких ситуаціях спілкування мовець вважає за краще скористатися фразеологізмом, з одного боку, і до якого типу мовних особистостей належить такий учасник спілкування, з іншого. [6: 190-193]

Фразеологічні одиниці, які використовуються як в особистісно-орієнтованому, так і в статусно-орієнтованому спілкуванні, мають різну прагматичну основу. По-перше, ці одиниці забезпечують клішованість дискурсу, дотримання деяких жанрових канонів, тут ми говоримо переважно про статусно-орієнтований дискурс. Клішуя свою промову, мовець ніби одягає маску представника офіційної групи. Дуже часто ці фразеологізми носять термінологічний або квазітермінологіческій характер, їх призначення - приховати індивідуальність учасника спілкування. Прикладом такого спілкування є церемоніальні мови і трафаретні жанри ділового дискурсу. По-друге, фразеологічні одиниці є способом самовираження мовця, це полярно протилежна функція по відношенню до мовних кліше. Подібні фразеологізми тяжіють до особистісно-орієнтованих видів дискурсу. У лінгвістичній літературі зазначається, що дві полярні характеристики ставлення мовця до власної мови виражаються в російській мові словами так сказати і як говориться (Шмельова, 1987). У першому випадку мовець готує слухача до якогось нестандартного вислову, у другому - приносить вибачення за трафаретний оборот або дає зрозуміти, що за цим обігом слідує деякий натяк. [6: 190-193]

У статусно-орієнтованому дискурсі зустрічаються відхилення від трафаретів, випереджаються індикаторами я б сказав, так сказати і навіть як я кажу. У цьому випадку ми стикаємося з мовним егоцентризмом, цілком виправданими, якщо мовець ставить перед собою мету надати вплив на партнера в рамках офіційного дискурсу засобами особистісно-орієнтованого спілкування. До цього ж типу прагматичних індикаторів мови відноситься, мабуть, і вираз будемо говорити. [6: 190-193]

У статусно-орієнтованому спілкуванні зустрічається і емфатіческій виділення стандарту, загальноприйнятої думки за допомогою таких виразів, як старі люди кажуть, в давнину говорили, як кажуть у таких випадках. Перед нами - приклади мовного соціоцентризма, коли говорить повністю солідаризується з думкою колективу і спирається на силу традиції в якості аргументу. Цікаво відзначити, що одну й ту ж фразеологічну одиницю можна використовувати і в езопової, і в соціоцентричної функції, залежно від типу дискурсу і очікувань учасників спілкування. [6: 190-193]

Таким чином, прагматика фразеологізмів дозволяє протиставити два типи мовної особистості - егоцентричний і соціоцентричний. [6: 190-193]

Фразеологічні одиниці різних типів є індексами і для протиставлення елітарної і вульгарної мовних особистостей. Якщо елітарна мовна особистість користується нейтральними, високими або зниженими (зазвичай пародіруемого) фразеологізмами як стилістичними засобами, то вульгарна мовна особистість оперує єдиним засобом вираження - жаргонної і повсякденної мови. Обмежений інвентар полі функціональних виразів, на які накладено табу, що представляють собою комунікативні кліше особливого типу - еквіваленти вигуків, є індексом вульгарною мовною особистістю. Повертаючись до питання про статус маргінальної мовної особистості, слід сказати, що опозитивні кореляти такому поняттю є нормальна (нейтральна) мовна особистість. Маргінальна мовна особистість - це носій іншої культури або людина з патологічними відхиленнями в поведінці. Фразеологічні одиниці виступають в якості чітких показників приналежності мовця до своєї або чужої культури. По-перше, активне володіння цими одиницями увазі розуміння їх доцільності в різних комунікативних ситуаціях. [6: 190-193]

В ряду дискурсивних виразів, що визначають тональність спілкування і розкривають ставлення говорить або пише до адресату, можна виділити одиниці, що встановлюють статусну нерівність між учасниками комунікації. До числа таких одиниць відноситься і вираз з тієї простої причини, призначення якої - розкриті каузальні зв'язки явища, про яку йде мова. На відміну від нейтральних у прагматичному відношенні показників причинних відносин (так як, оскільки, у зв'язку з тим, що), індикатор цих відносин з тієї простої причини, що містить додаткову характеристику, що кваліфікує пояснення "проста причина".[6: 190-193]

2.3 Поняття офіційного дискурсу

З позицій соціолінгвістики дискурс - це спілкування людей, що розглядається з позицій їх належності до тієї чи іншої соціальної групи або стосовно тієї чи іншої типової мовної поведінки ситуації, наприклад, офіційне спілкування. Представляється можливим виділити стосовно сучасного соціуму політичний, адміністративний, юридичний, військовий, педагогічний, релігійний, містичний, медичний, ділової, рекламний, спортивний, науковий, сценічний та масово-інформаційний види офіційного дискурсу. Зрозуміло, наведений список може бути доповнений або видозмінений. Важливо відзначити, що офіційний дискурс історично мінливий - зникає суспільний інститут як особлива культурна система і, відповідно, розчиняється в близьких, суміжних видах дискурсу властивого зникаючому інституту, дискурсу як цілісного типу спілкування. Наприклад, у сучасній Росії навряд чи можна встановити мисливський дискурс. Для визначення типу офіційного спілкування необхідно враховувати статусно-рольові характеристики учасників спілкування (вчитель - учень, лікар - пацієнт, офіцер - солдат), мета спілкування (педагогічний дискурс - соціалізація нового члена суспільства, політичний дискурс - збереження або перерозподіл влади), прототип місця спілкування (храм, школа, стадіон, в'язниця і т.д.). офіційний дискурс є спеціалізованим різновидом спілкування між людьми, що можуть не знати один одного, але повинні спілкуватися відповідно до норм даного соціуму. Зрозуміло, будь-яке спілкування носить багатовимірний, партитурний характер, і його типи виділяються з відомою мірою умовності. Повне усунення особистісного початку перетворює учасників офіційного спілкування на манекенів, разом з тим існує межа спілкування між учасниками, що відчувається інтуїтивно, вихід за яку підриває основи існування того чи іншого суспільного інституту. Інституційність носить градуальний характер. Ядром офіційного дискурсу є спілкування базової пари учасників комунікації - вчителя і учня, священика і прихожанина, вченого і його колеги, журналіста і читача (слухача, глядача). Слід зазначити, що центральні концепти, що утворюють основу суспільних інститутів, володіють великою генеративної силою в тому плані, що навколо них концентрується велика змістова область, для опису якої необхідно складати досить об'ємний словник. Прикладом може послужити "Кратологический словник", що представляє собою тезаурус з політології, організований навколо концепту "влада" .[6: 176]

Офіційний дискурс будується за певним шаблоном, але ступінь трафаретності різних типів і жанрів цього дискурсу різна. Справа в тому, що в реальному житті прототип порядку дискурсу часто порушується. Р.Водак наводить характерний приклад медичного дискурсу, в основі якого лежить схема необхідних і достатніх комунікативних дій, пов'язаних із прийомом пацієнта в одній з клінік Відня: 1) пацієнта запрошують в кабінет, 2) пацієнт роздягається і лягає на кушетку, 3) один з присутніх лікарів оглядає пацієнта, 4) пацієнт одягається і повертається у передпокій, 5) лікар, який оглядав пацієнта, диктує результати колезі, потім вони обмінюються думками або лікар сам робить записи в робочому журналі, 6) запрошують наступного пацієнта. Фактично ця схема дуже рідко втілюється в життя, оскільки попутно в кабінет заходять колеги, лікар відповідає на телефонний дзвінок, медсестра приносить рентгенівський знімок попереднього пацієнта, виявляється, що втрачена облікова картка пацієнта і медсестра відправляється її шукати, електрокардіографічний прилад не функціонує, наступний пацієнт, який записався на певний час, заглядає в кабінет і т.д. Всі учасники спілкування звикли до відхилень і накладкам і реагують на них нормально (31: 55-56). Імовірно, існують м'які і жорсткі різновиди офіційного дискурсу, наведений приклад ілюструє м'який різновид комунікативної події, структура якої вельми варіативна, але визначальні компоненти цієї структури - огляд і фіксація огляду - не можуть зникнути. Прикладом жорсткого різновиду офіційного дискурсу є різні ритуали - військовий парад, захист дисертації, вручення нагороди, церковна служба. Необхідно відзначити, що з позицій соціолінгвістики, тобто з урахуванням того, хто і в яких обставинах бере участь у спілкуванні, можна виділити стільки типів дискурсу, скільки виділяється особистостей і відповідних обставин, наприклад, дискурс театральної репетиції, молодіжної дискотеки, психотерапевтичної консультації і т.д. У даній роботі з безлічі можливих типів дискурсу, що виділяються по соціолінгвістичних ознаками, взяті для розгляду типи офіційного дискурсу. [6: 179]

Перехід від побутового дискурсу до офіційного пов'язан з певними складностями, про які свого часу писав Б.Бернстайн, розмежовуючи розширений і скорочений коди спілкування (elaborated and restricted codes). В умовах повсякденного спілкування всі комуніканти добре знають один одного, ведуть розмову про конкретні справи і не відчувають необхідності міркувати про складні матерії або пояснювати близькій людині очевидні речі, тому розмова ведеться за допомогою скороченого коду, який має високу контекстну залежність. Виходячи за рамки буденного спілкування, стикаючись із незнайомими людьми, людина змушена створювати для них необхідну фонову інформацію на основі припущень про те, чого співрозмовник, ймовірно, не знає, і тому спілкування за допомогою розширеного коду в меншій мірі залежить від контексту. Люди, які відносяться до середнього класу в традиціях сучасної цивілізації, повинні вільно перемикати коди в спілкуванні. Цьому вчать школа і університет. Представники недостатньо освічених соціальних шарів не володіють прийомами спілкування за допомогою розширеного коду, оскільки вдома і серед друзів на вулиці таке спілкування безглуздо, і ця обставина певною мірою перешкоджає їх самореалізації в житті [22: 164-167].

Офіційний дискурс є спеціалізованим різновидом спілкування між людьми, які можуть не знати один одного, але повинні спілкуватися відповідно до норм даного соціуму. Вельми часто особистісне спілкування зводиться до побутового, але можливе спілкування між добре знайомими один одному людьми і на не побутових, буттєвих рівнях. Будь-яке спілкування носить багатовимірний, партітурной характер, і тому виділення типів спілкування в конкретній мовній дії являє собою умовність і проводиться з дослідницькою метою. Повне усунення особистісного початку в офіційному спілкуванні перетворює учасників такого спілкування на манекенів. Не випадково норми спілкування слуг і господарів в багатьох спільнотах вимагали від слуг безпристрасного виразу обличчя. Аналогічне значення має світська посмішка на офіційному прийомі або зосереджений серйозний вид на виробничій нараді.

Офіційність носить градуальний характер. Ядром офіційного дискурсу є спілкування базової пари статусно-нерівних учасників комунікації - вчителя і учня, священика і прихожанина, слідчого і підслідного, лікаря і пацієнта. Поряд з цим типом спілкування виділяється також спілкування вчителів, а також учнів між собою. [11: 164-167].

Норми офіційного дискурсу відображають етнічні цінності соціуму в цілому та цінності певної суспільної групи, що утворює інститут.

Дискурс - це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

У цій роботі ми розглядали 4 типи дискурсу: діалогічний, особистісно-орієнтований, статусно-орієнтований та офіційний.

З позицій текстотворення у фокусі виявляється текст, протиставлюваний "нетексту". Мова тут йде про те, завдяки чому послідовність правильно і не зовсім правильно побудованих висловлювань сприймається як повідомлення, тобто про категорії тексту, таких як адресність, тематичну і стилістичну єдність, відносну змістовау завершеність, інтерпретованість, членімость, жанрову специфіку та ін[6: 294]

З позицій соціолінгвістики на перший план висувається типологія учасників спілкування, в основу такої типології покладено протиставлення особистісно-і статусно-орієнтованого типів дискурсу. У першому випадку нас цікавить людина, що говорить (пише) у всьому багатстві її особистісних характеристик, у другому випадку - тільки як представник тієї чи іншої групи людей. Особистісно-орієнтований дискурс представлений у двох основних різновидах - побутовому (повсякденному) і буттєвому (художньому і філософському) спілкуванні, статусно-орієнтований дискурс - в безлічі різновидів, що виділяються в тому чи іншому суспільстві відповідно до прийнятих в цьому суспільстві сфер спілкування і що склалися громадськими інститутами (політичним, діловим, науковим, педагогічним, медичним, військовим, спортивним, релігійним, юридичним та іншим видам інституційного дискурсу). [6: 294]

Модель офіційного дискурсу в цілому включає такі типи ознак: 1) конститутивні ознаки дискурсу, 2) ознаки інституційності, 3) ознаки типу інституційного дискурсу, 4) нейтральні ознаки. [6: 294]

Конститутивні ознаки дискурсу включають учасників, умови, організацію, способи і матеріал спілкування, тобто людей, що розглядаються з позицій спілкування в їх статусно-рольових і ситуативно-комунікативних амплуа; сфері спілкування та комунікативному середовищі; мотиви, цілі, стратегії, розгортання і членування спілкування; канал, режим, тональність, стиль і жанр спілкування; знакове тіло спілкування, інакше кажучи, тексти з невербальними включеннями. [6: 294]

Ознаки офіційності являють собою конкретизацію конститутивних ознак дискурсу насамперед за лініями учасників спілкування (офіціональний дискурс є представницьким спілкуванням, тобто спілкуванням статусно-рольовим, а не особистісно-орієнтованм), а також за цілями і умовами спілкування. Цілі офіційного спілкування в цілому зводяться до підтримання громадських інститутів, або в більш широкому плані - до забезпечення стабільності соціальної структури, умови цього спілкування фіксують контекст у вигляді типових хронотопів, символічних і ритуальних дій, трафаретних жанрів і мовних кліше. [6: 294]

Ознаки типу офіційного дискурсу характеризують тип суспільного інституту; так, для визначення політичного дискурсу необхідний аналіз ключового концепту політики - влада, для визначення педагогічного дискурсу - навчання, для визначення релігійного дискурсу -віра і т.д. Зрозуміло, суспільний інститут не зводиться до одного, нехай і дуже значимого, концепту, а являє собою феномен культури в його духовному і матеріальному вираженні. Громадські інститути рухливі, історично обумовлені і обмежені, мають жорстке ядро і розмиту периферію. Громадський інститут можна змоделювати у вигляді складного фрейму, що включає людей, зайнятих відповідною діяльністю, їх характеристики, типові для цього інституту споруди, громадські ритуали, поведінкові стереотипи, міфологеми цього інституту і тексти, вироблені і збережені у цьому соціальному освіті. [6: 294]

Нейтральні ознаки офіційного дискурсу різнорідні. До їх числа можна віднести стройової матеріал дискурсу, тобто те, без чого не можна обійтися в будь-якому спілкуванні, сюди ж відносяться особистісно-орієнтовані фрагменти спілкування і ті моменти офіційного дискурсу, які характерні більшою мірою для інших інститутів. Необхідно зауважити, що інституційний дискурс в чистому вигляді є швидше винятком, ніж правилом. Проте цікавим є питання про ступінь чистоти того чи іншого типу дискурсу. Так, медичний і педагогічний типи дискурсу легко "зісковзують" в суміжні жанри, а релігійний дискурс виглядає більш жорстко фіксованим. [6: 294]

Типи офіційного дискурсу виділяються з відомою часткою умовності, вони носять історичний характер, мають польову будова. Тип дискурсу ширше сфери спілкування, він включає цілі, цінності і стратегії відповідного типу дискурсу, його підвидів і жанрів і різні дискурсивні формули. Цінності офіційного спілкування зводяться до цінностей відповідного інституту, наприклад, визнання Бога, розуміння гріха і чесноти, спасіння душі, відчуття дива, дотримання обрядів. У різних типах офіційного дискурсу його цінності виражаються з різним ступенем кодифікації, разом з тим володіння відповідним типом дискурсу навряд чи буде повним, якщо його учасник засвоїв тільки поверхневе вираження дискурсивних формул. Деякі цінності певного дискурсу можуть суперечити цінностям інших типів дискурсу ("спортивна злість", "прагнення піддавати все сумніву в науковому пошуку", "дотримання адміністративної субординації", "готовність пробачити кривдника", "презумпція невинності"). Комунікативна стратегія - це послідовність інтенцій мовних дій, реалізована в тій чи іншій конкретній послідовності комунікативних ходів. Підвиди офіційного дискурсу встановлюються суспільною практикою; чим більш важливий цей вид спілкування, тим більш дрібно він представлений в жанрових різновидах. Ці різновиди нерівноцінні: наприклад, молитва, сповідь і проповідь у релігійному дискурсі утворюють його центральну частину, а диспут на релігійну тему або одповідь єретику знаходяться на периферії цього типу дискурсу. Прецедентні тексти і дискурсивні формули (кліше, притаманні даному дискурсу) є знаками, що дозволяють відрізнити своїх від чужих. [6: 294]

Особистісно-орієнтований дискурс існує в двох основних різновидах - побутове та буттєве спілкування. Побутове (буденне, повсякденне) спілкування є генетично вихідним типом спілкування і містить в потенції всі ознаки будь-якого іншого дискурсу, який виступає в якості похідного по відношенню до побутового. Буттєвий дискурс представлений у вигляді прямого і опосередкованого спілкування. У першому випадку протиставляються змістовий перехід і змістовий прорив. Змістовий прорив володіє фасцінатівним притяганням і підпорядковується закономірностям первинної мови розумової діяльності. У другому випадку має місце аналогического і алегоричного розвитку ідеї.[6: 294]

Загальні висновки

Підбиваючи підсумки, ми дійшли наступних висновків. У цій курсовій роботі було досліджено дискурс і його типи: діалогічний, особистісно-орієнтований, статусно-орієнтований, офіційний. Розглянули поняття дискурсу з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як систему, і як комунікативну подію.

У процесі дослідження ми з'ясували, що комунікативна поведінка реалізується в дискурсі, тобто в тексті, який існує в ситуації спілкування. У даній роботі запропонована комплексна модель вивчення дискурсу з позицій лінгвістики тексту, соціолінгвістики і прагмалінгвістики.

Соціолінгвістичний підхід до аналізу дискурсу заснований на протиставленні особистісно-орієнтованого та статусно-орієнтованого типів дискурсу. Перший тип існує у вигляді побутового (повсякденного) і буттєвого (художнього і філософського) спілкування, другий тип - у вигляді статусно-рольового спілкування, різновиди якого викликані до життя склалися сферами такого спілкування і соціальними інститутами (політичний, діловий, науковий, педагогічний, медичний , військовий, спортивний, релігійний, юридичний та інші види інституційного дискурсу). Офіційний дискурс розглядається з урахуванням конститутивних ознак дискурсу (учасники, умови, організація, способи і матеріал спілкування), ознак офіційності (соціально-значущі представницькі характеристики учасників спілкування, цілі та умови комунікації), ознак типу офіційного дискурсу (насамперед, це ключовий концепт для відповідного інституту, як, наприклад, "влада" для політичного дискурсу), і нейтральних ознак (це ознаки особистісно-орієнтованого дискурсу і ознаки інших типів статусно-орієнтованого дискурсу, наприклад, елементи наукового дискурсу в педагогічному) [6: 270].