Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАГАНОВСЬКА Олена Марківна

УДК 81'42.133.1 “312”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Текстові концепти художньої прози: когнітивна та комунікативна динаміка

(на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя)

Спеціальність 10.02.05 - романські мови

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор ВОРОБЙОВА Ольга Петрівна, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра лексикології та стилістики англійської мови, завідувач кафедри.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент Алексєєв Анатолій Якович, Український державний хіміко-технологічний університет, кафедра іноземних мов, професор;

доктор філологічних наук, професор Крючков Георгій Георгійович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра французької філології, завідувач кафедри;

доктор філологічних наук, професор Помірко Роман Семенович, Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра французької філології, завідувач кафедри.

Провідна установа: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України, кафедра французької мови, м. Чернівці.

Захист відбудеться “18” грудня 2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-5, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету.

Автореферат розісланий “15” листопада 2003 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Калита А.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку лінгвопоетики характеризується пильною увагою лінгвістів як до складних процесів, що відбуваються у семантиці художнього тексту (О.П.Воробйова, Л.І.Бєлєхова, І.М.Колєгаєва, Т.В.Радзієвська), проблем взаємозв'язку мовних та мовленнєвих явищ у художній комунікації (Н.С.Бабенко, Ф.С.Бацевич, Ж.-Ф.Жандію, Р.С.Помірко), кореляції семантики, прагматики та синтактики в їхньому художньому вимірі (Е.С.Азнаурова, Е.М.Береговська, Ж.Леро, Л.М.Мінкін), так і до питань дослідження художнього тексту в цілому (А.Я.Алексєєв, І.В.Смущинська, П.Шарт'є). Пріоритет у лінгвопоетиці відводиться акцентові на семантиці, на змістовності художнього твору (В.Б.Бурбело, З.О.Гетьман, Д.Менгено, Ж.Міллі). Погляд на художній текст крізь призму семантики зумовив її рівнозначність поряд з прагматикою і синтактикою, оскільки, в аспекті нової дослідницької лінгвокогнітивної парадигми (А.Г.Баранов, М.М.Болдирєв, С.А.Жаботинська), призначенням семантики як галузі науки стало з'ясування відношень між мовними явищами та реальністю, зокрема в тому разі, якщо ця реальність представлена у формі художнього вимислу. У семантичному просторі художнього тексту на перший план виходить не прямий опис відношень знаків до об'єктів (В.З.Дем'янков), а представлення цих відношень через синтактику і прагматику (Л.С.Гаркуша, В.І.Герасимов, О.І.Чередниченко). Опосередкований характер відношень, що окреслюють семантичний простір художнього тексту, визначає його концептуальну організацію.

Звернення до концептуальної організації художнього тексту передбачає, насамперед, вивчення текстових концептів, актуальність дослідження яких зумовлена фактором поєднання в тексті кількох нашарувань: від правил зв'язності тексту (В.В.Красних, А.П.Сєдих) до шифрованої (Я.Балаж, З.І.Хованська, М.Б.Храпченко) смислової структури художнього тексту, який у відтворенні дійсності формує систему логіко-семантичних зв'язків і композиційних елементів. Когнітивна та комунікативна динаміка розгортання текстових концептів, підґрунтя яких міститься у кореляції імплікації й експлікації, зумовлена відкритістю та багаторівневістю художнього тексту і визначена цілісністю його семантичного простору (Г.Х.Бакієва, І.М.Вознесенська).

У поліфонічній природі творів романного жанру (М.М.Бахтін, А.В.Бєліченко, О.Дюкро, С.В.Юрлова) закладена здатність текстових концептів віддзеркалювати певний рівень знання, що визначає, передусім, їхню властивість варіювати залежно від переважання в тексті імпліцитної чи експліцитної інформації. З цього боку, вони або постають у вигляді конденсованого знання про художній об'єкт (В.М.Телія), або розглядаються у плані парадигматичної структури, яка виведена із синтагматичних відношень імені, зафіксованих у тексті (Л.О.Чернейко, В.О.Долинський). Усе це дозволяє нам представити текстовий концепт як двоїсту сутність, що інтегрує мовленнєвий і розумовий плани. Мовленнєвий план текстового концепту є виявом його вербального характеру, й у такому разі концепт постає як реальність, що віддзеркалена у свідомості не безпосередньо, а через мову. У розумовому плані текстовий концепт розглядається як образ, у якому втілено певні культурно-зумовлені уявлення мовців про навколишній світ.

Мовленнєво-розумова двоплановість текстових концептів свідчить про те, що ієрархічні відношення між словом, реченням і далі висловлюванням і цілісним текстом утворюють паралельні інтеграційні рівні, в яких взаємодія форми й змісту приводить до “прирощення смислів” (Б.М.Гаспаров, І.О.Мельчук, А.І.Новиков). Властивість художнього тексту використовувати прирощення смислів дозволяє відповісти на запитання, чому членування його семантичного простору проходить саме таким, а не іншим чином, і які текстові концепти залучено до цього процесу. Дослідження текстових концептів уможливлює розкриття сутності знаменитої тези Р.Якобсона, згідно з якою об'єктом наукових пошуків має бути “не література, а літературність, не поезія, а поетична функція”. В центрі теорії тексту повинна бути, на думку Ж.Женета, не сама реальність, а сукупність віртуальної літератури (“non ce seul rйel, mais la totalitй du virtuel littйraire”), що осмислюється зокрема через текстові концепти художніх творів.

Різні теоретичні тлумачення сутності текстових концептів, викликані багатоплановістю семантико-когнітивної структури тексту, пояснюються постійною увагою вітчизняних та зарубіжних лінгвістів до інтенціонального аспекту семантики художнього тексту, дослідження якого в кожній науковій парадигмі висвітлює нові перспективи бачення художніх творів. Це свідчить про актуальність вибору теми реферованої дисертації, яка визначається загальною спрямованістю сучасної лінгвопоетики на вивчення семантики художнього тексту, на розкриття її інтенціонального аспекту. Термінологічна невизначеність поняття текстового концепту, відсутність комплексного підходу до дослідження текстових концептів художнього твору зумовлюють необхідність подальшого всебічного аналізу його природи з використанням новітніх методик, зорієнтованих на проникнення в глибинні механізми художньої творчості. При комплексному підході до вивчення текстових концептів художнього твору актуальною стає інтеграція когнітивного та наративного планів, яка дозволяє простежити динаміку розгортання текстових концептів і продемонструвати їхню структурну розгалуженість.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми “Дослідження когнітивних та комунікативно-функціональних аспектів системи одиниць французької мови” кафедри французької філології Київського національного лінгвістичного університету (тема затверджена вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 2 від 25 вересня 2000 року). Проблематика розглянутої дисертації вписується в коло питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою Міністерства освіти і науки України “Типологія і функціонування мовних одиниць фонетичної, граматичної і лексичної систем сучасних германських і романських мов: когнітивний, комунікативний і прагматичний аспекти” (тема затверджена вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 27 січня 1997 року).

Метою реферованої дисертаційної роботи є встановлення тенденцій розгортання текстових концептів французької художньої прози середини ХХ сторіччя шляхом розкриття їхньої когнітивної та комунікативної динаміки відповідно до ієрархії цих концептів та виконуваних ними функцій у художніх творах.

Поставлена мета передбачає необхідність розв'язання таких завдань:

· уточнити зміст поняття “текстовий концепт” у ракурсі інтенціонального аспекту семантики художнього тексту;

· окреслити характерологічне поле текстових концептів французької художньої прози та побудувати їхню ієрархію;

· виявити мовні та мовленнєві показники розгортання текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя;

· розробити методику комплексного семантико-когнітивного аналізу текстових концептів в аспекті їхньої ідентифікації та структурування;

· встановити тенденції когнітивної динаміки розгортання текстових концептів у ракурсі співвідношення імплікації й експлікації;

· визначити концептотвірну роль сильних позицій, тропів та композиційно-тематичної структури художніх творів у процесі ідентифікації текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя;

· окреслити тенденції комунікативної динаміки розгортання текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя в ракурсі співвідношення імплікації й експлікації;

· розкрити концептотвірну роль лексико-граматичних, морфологічних та синтаксичних засобів розгортання текстових концептів з погляду кореляції оповідних типів текстів і рівнів фокалізації художнього твору;

· встановити тенденції розгортання текстових концептів на рівні інтертекстуальних зв'язків і визначити їхні функції у французьких романах середини ХХ сторіччя.

Об'єктом дослідження є текстові концепти французьких художніх прозових творів романного жанру середини ХХ сторіччя.

Предметом дисертаційного дослідження є когнітивна і комунікативна динаміка розгортання текстових концептів аналізованої художньої прози.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні про підпорядкування семантичного простору художнього твору тенденціям розгортання текстових концептів, що зумовлює їх взаємодію та інтерференційні зв'язки на різних рівнях ієрархії. Передбачається, що розгортання текстових концептів художнього твору ґрунтується на корелятивному зв'язку імплікації й експлікації і знаходить свій вияв у специфіці когнітивної та комунікативної динаміки їхнього розгортанння в тексті.

Матеріалом дослідження послугували твори письменників середини ХХ століття - 14 романів М.Еме, Ж.Дюамеля, Р.Кено, Л.-Ф.Селіна (загальний обсяг - 3500 стор., кількість значимих текстових елементів 29 тисяч одиниць). До кола значимих текстових елементів входять мовні та мовленнєві явища (від окремих лексичних одиниць до висловлювань, фрагментів тексту і далі - до цілого тексту), семантика яких визначає їх здатність набувати концептуального навантаження у художньому творі.

Звернення до творів указаних письменників, які традиційно не входять до першого ешелону романістів ХХ сторіччя, зумовлене тим, що соціальні потрясіння середини минулого століття сприяли фактичному нівелюванню межі між авторами та творами першого і другого планів. В обраних для аналізу романах акумулювалися уявлення французького суспільства про події середини минулого століття, позначеного двома світовими війнами, що знайшло відбиття у творчості письменників післявоєнного періоду і сприяло кристалізації рис французької романістики в цілому.

Методологічною основою дослідження є фундаментальні теоретичні положення загального і романського мовознавства, лінгвопоетики, лінгвостилістики, лінгвістики тексту, лексикології, літературознавства, наратології, семіотики, логіки, психолінгвістики, естетики, філософії, історії, культурології, когнітології, теорії референції, розроблені в працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених. Передусім це положення про системність лексики у мові та мовленні, роль слова у створенні художнього образу, необхідність вивчення художнього тексту з широких філологічних позицій.

Методи дослідження. Досягення поставленої мети й розв'язання конкретних завдань дослідження ґрунтуються на загальних положеннях системного аналізу. Висвітлення імплікаційного аспекту семантики художнього тексту в ракурсі вивчення динаміки розгортання текстових концептів французьких художніх творів середини ХХ сторіччя ґрунтується на методиці семантико-когнітивного аналізу. Визначення значимих текстових елементів, контекстуально збагачених додатковим поняттєвим та емоційним змістом, спирається на методи контекстуально-ситуативного та інтерпретаційного аналізів. Для виявлення естетичного навантаження певних одиниць у тексті залучено елементи трансформаційної методики. Відстеження концептотвірної ролі лексико-синтаксичних засобів розгортання текстових концептів ґрунтується на методиці лексико-граматичного аналізу. Для підтвердження гіпотези щодо підпорядкування семантичного простору художнього тексту тенденціям розгортання текстових концептів залучено елементи семасіологічного й ономасіологічного аналізів. Кількісний аналіз отриманих мовленнєвих даних проведено з метою встановлення тенденцій розгортання текстових концептів на рівні інтертекстуальних зв'язків.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше проведено системний аналіз текстових концептів на семантичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному рівнях - від слова до образу, від образу до символу і, нарешті, до формалізованої репрезентації структури художнього тексту. Вперше встановлено ієрархію текстових концептів художнього твору, визначено їхній кодований характер, розкрито когнітивну та комунікативну динаміку розгортання текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя. Новизною відзначена комплексна методика семантико-когнітивного аналізу текстових концептів, вироблена на ґрунті ключових положень когнітивної лінгвістики, лінгвопоетики та художньої семіотики. У дослідженні вперше запропоновано методику, яка дозволяє ідентифікувати текстові концепти художнього твору. Вперше визначено роль композиційно-тематичної будови у структуруванні текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя. Новим у роботі також є дослідження розгортання текстових концептів у наративному аспекті з позицій кореляції точок зору оповідача й персонажа, що сприяло розкриттю концептотвірної функції варіабельної фокалізації та додаткового фокуса. Вперше представлено моделі розгортання текстових концептів на інтертекстуальному рівні, окреслено асоціативні зв'язки текстових концептів та визначено їхні функції у французьких романах середини ХХ сторіччя.

Теоретичне значення дослідження зумовлене новим підходом до розгляду текстових концептів у ракурсі семантики художнього тексту. Цим визначено внесок автора дисертації у лінгвопоетику, когнітивну поетику, художню семіотику та наратологію, в романське мовознавство в цілому. Виділення лінгвістичних основ концептуальної організації художньої прози на засадах сучасних теорій художньої семантики є подальшим розвитком когнітивно-комунікативного підходу до вивчення мови. Розроблена методика семантико-когнітивного аналізу текстових концептів художнього твору за схемою “слово - образ - символ - модель”, тобто послідовно на семіотичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному рівнях, сприяла розкриттю взаємодії загального й індивідуального у концептуальній системі художнього твору. Ця комплексна методика, результати та висновки проведеного дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках з проблематики не лише художнього тексту, а й текстів інших жанрів та стилів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості застосування основних положень і висновків дисертації в теоретичних курсах стилістики (розділи “Стилістична класифікація словникового складу французької мови”, “Жанри та стилі”), лексикології (розділи “Семасіологія”, “Соціально-територіальна диференціація лексики”), теоретичної граматики французької мови (розділи “Іменник”, “Дієслово”, “Синтаксис”), у спецкурсі з інтерпретації художнього тексту й розширення на цій основі проблематики наукової роботи студентів, магістрів, аспірантів, здобувачів наукових ступенів.

Особистий внесок дисертанта полягає: 1) в уточненні поняття “текстовий концепт”, 2) у запропонованій типології текстових концептів, їх класифікації на мегаконцепти, мезоконцепти, макроконцепти, катаконцепти й концептуальні складники, 3) у побудові ієрархії текстових концептів, що уможливило їхню ідентифікацію та виявлення особливостей їх розгортання і структурування у французьких романах середини ХХ сторіччя, 4) у визначенні функцій текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя. Укладення глосарія термінів когнітивного простору “Текстові концепти” є також особистим внеском дисертанта.

Апробація результатів дослідження здійснена на 24-х міжнародних конференціях: “Мова і культура” (Київ, 1994, 2000-2003), “Стратегії та методи навчання мовам для спеціальних цілей” (Київ, 1995, 2001), “Дослідження і вивчення романських та германських мов і літератур у контексті національних культур” (Київ, 1996), “Франція та Україна. Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 1996), “Проблеми зіставної семантики” (Київ, 1995, 1999, 2001, 2003), “Французько-український діалог з дослідження роману” (Київ, 1998), “Людина: мова, культура, пізнання” (Кривий Ріг, 1999), “Проблеми культурної адаптації тексту” (Воронеж, 1999), “Розуміння і рефлексія в комунікації, культурі та освіті” (Тверь, 2000), “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000), “Іноземна філологія на межі тисячоліть” (Харків, 2000), ЛІНГВАПАКС-VІІІ “На межі тисячоліть: через вивчення мов і культур - до культури миру, злагоди і співпраці” (Київ, 2000), “Риторика у світлі сучасної лінгвістики” (Смоленськ, 2001), “Мова, освіта, культура у сучасному світі” (Київ, 2001), на другій Міжнародній школі-семінарі з когнітивної лінгвістики (Тамбов, 2000); на 6-ти Всеукраїнських конференціях: “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 1999), “Теорія, практика, методика перекладу: сучасні підходи” (Київ, 2000-2001), “Наукова спадщина професора Ю.О.Жлуктенка та сучасне мовознавство” (Київ, 2000), “Культурний потенціал мовного знака і концептосфера етносу” (Київ, 2001), “Треті Герменевтичні Читання у Львові” (Львів, 2001); на 4-х міжвузівських конференціях: науково-практичних конференціях викладачів КНЛУ (Київ, 1999-2000), “Мова - освіта - культура: наукові парадигми і сучасний світ” (Київ, 2001), “Актуальні проблеми вивчення мов і культур” (Київ, 2002).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в монографії “Текстові концепти художньої прози (на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя)” (23,05 др. арк.), у матеріалах міжнародних, Всеукраїнських та міжвузівських лінгвістичних конференцій (34 доповіді) та 38 публікаціях, із них 30 - статті в провідних фахових наукових виданнях ВАК України (19,03 др. арк.).

Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації - 383 сторінки, загальний обсяг роботи разом з бібліографією й додатками становить 502 сторінки. Список використаної літератури включає 703 джерела.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури, довідкової літератури, джерел ілюстративного матеріалу та додатків.

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об'єкт та предмет, сформульовано робочу гіпотезу та положення, що виносяться на захист, розкрито новизну, теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі встановлено ієрархію текстових концептів, простежено основні віхи їхнього розгортання у французьких романах середини ХХ сторіччя, розроблено методику семантико-когнітивного аналізу текстових концептів, висвітлено кореляцію імплікації й експлікації як умову розгортання текстових концептів художнього твору.

У другому розділі досліджено когнітивну динаміку розгортання текстових концептів у семантиці художнього тексту. В обраному семантико-концептуальному підході до дослідження проблеми “можливих світів” визначено роль семантичного простору художнього твору в розгортанні текстових концептів. Когнітивний аспект розгортання текстових концептів пов'язано зі встановленням зв'язку між формою і змістом, з одного боку, та значенням і смислом, з другого. Семантико-когнітивний та композиційно-стилістичний аспекти текстових концептів представлено крізь призму їхньої ідентифікації з опорою на сильні позиції. Визначено тенденцію відповідності структурування текстових концептів композиційно-тематичній структурі романів Ж.Дюамеля, М.Еме, Р.Кено, Л.-Ф.Селіна.

У третьому розділі досліджено комунікативну динаміку розгортання текстових концептів, простежено наративну організацію романів досліджуваного періоду з метою кореляції оповідної та концептуальної структур творів, окреслено концептотвірну роль варіабельної фокалізації та додаткового фокусу у розгортанні текстових концептів. Рівні фокалізації та оповідні типи романів Ж.Дюамеля, М.Еме, Р.Кено, Л.-Ф.Селіна визначено шляхом з'ясування функцій лексичних та лексико-граматичних засобів розгортання текстових концептів.

У четвертому розділі висвітлено тенденції розгортання текстових концептів на рівні інтертекстуальних зв'язків. Наведення відповідних моделей ієрархії текстових концептів романів та розгортання мегаконцептів дозволило виявити тенденцію до їхньої концептуальної щільності та негативності представлення у французькій художній прозі романного жанру середини ХХ сторіччя. Розкрито роль поліфонії та асоціативних зв'язків у розгортанні текстових концептів, продемонстровано їхню інтерференцію і визначено функції інтеграції, диференціації та індивідуалізації.

У Загальних висновках підведено підсумки роботи, окреслено перспективи дослідження.

Додатки містять 10 таблиць і 1 рисунок, у яких узагальнено результати аналізу мовного матеріалу. Всього в дисертації 50 таблиць і 198 рисунків. У додатках також наведено фрагменти ілюстративного матеріалу та глосарій термінів когнітивного простору “Текстові концепти”.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

Розділ 1. “Імплікаційний та експлікаційний аспекти семантики художнього тексту в ракурсі сучасних лінгвістичних парадигм: проблематика текстових концептів”. Окреслення характерологічного поля текстових концептів художнього твору та побудова іхньої ієрархії здійснюються в реферованій дисертації шляхом виділення таких сутнісних ознак текстових концептів, як багатосмислова напруженість, надкатегоріальність, інтенціональність, питальність та еліптичність. У поданих характеристиках віддзеркалено імпліцитний характер текстових концептів, зумовлений знаковими властивостями тексту як імені, тобто його кодованим характером. Багатосмислова напруженість як прийом побудови художнього тексту означає конденсацію текстових елементів мовного та мовленнєвого рівнів, що коригує напрями проходження смислових ліній у семантичному просторі художнього твору. Відносна питальність текстових концептів пов'язана з тим, що всі можливі відповіді на запитання, поставлене концептом, представлено тільки як можливі, не прораховані заздалегідь (У.Еко). За своєю питально-відповідною сутністю текстові концепти створюють “еліпсис знання” (В.С.Біблер), що визначає їх еліптичну функцію, віддзеркалену в етимології (від лат. “conceptio”: система, сховище, зачаття, словесний вираз). У поясненні кодування як здатності знаків набувати додаткових значень зверх тих, які безпосередньо в них містяться (Ж.Рікарду), акціональний код як імплікований поведінковий результат стосується цілої низки властивих персонажам художнього твору інтерперсональних стосунків (Р.Барт). Таким чином, акціональний код стає з'єднувальною ланкою між ситуацією та мотивом (ситуація [акціональний код] мотив). Мотив із закладеним у ньому акціональним кодом утілений в авторській інтенції, а сама авторська інтенція із закладеними в ній мотивом та акціональним кодом - у текстовому концепті.

Виявлення сутнісних рис текстових концептів художнього твору дозволило запропонувати таке визначення: текстовий концепт - це кодоване мовленнєво-розумове утворення змістового плану, яке зумовлюється багатосмисловою напруженістю художнього тексту, характеризується надкатегоріальністю й імплікує сукупність ознакових рис художнього твору.

Імплікаційний характер текстових концептів визначає їх співвіднесеність із концептуальними метаобразами, які становлять підґрунтя концептуальної системи художнього тексту. В семантиці художнього тексту концептуальний метаобраз пов'язаний із категорією мерехтіння (Т.М.Баталова) в плані багаторазового викривлення смислу та зміни контекстів. У семантичному просторі художнього твору з'являється нова метареальність (Д.І.Руденко), яка при вершинному положенні концептуальних метаобразів зумовлює базовий статус текстових концептів. Фактично йдеться про фундаментальне положення лінгвосеміотичної теорії А.О.Білецького, тобто про системні семантичні кореляції. Це дозволяє розглядати текстові концепти як підпорядковані вершинному текстовому концепту, а саме - мегаконцепту, і відповідно до зниження ступеня узагальненості визначати їх як мезоконцепти, макроконцепти та катаконцепти. У розгалуженості текстових концептів представлена їхня ієрархічна структура, тобто мережа текстових мезоконцептів, макроконцептів та катаконцептів з відповідними складниками текстових концептів кожного рівня.

Формується своєрідна піраміда, верхівку якої займає текстовий мегаконцепт художнього твору. Текстові мезоконцепти, які є базовими концептами, окреслюють концептуальні лінії твору і розгортають як мегаконцепт твору, так і текстові макроконцепти, що підпорядковані відповідним концептуальним рівням макроконцепту_{1, 2, 3 ... n}. Вершинний характер макроконцептів першого рівня (макроконцепт₁) стосовно макроконцептів інших рівнів (макроконцепт_{2, 3 ... n}) визначений їхніми узагальнювальними функціями. Вершинний характер текстових мезоконцептів відносно макроконцептів та катаконцептів уможливлює подальшу ієрархію концептів відповідно до концептуальних складників.

Представлена ієрархія текстових концептів художнього твору зумовила застосування методики семантико-когнітивного аналізу, яка акцентує динамічний характер текстових концептів художнього твору і визначає поетапний розгляд текстових концептів на трьох рівнях - семантичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному. На семантичному рівні провідну роль відіграє тематична лексика, що створює семантичний бар'єр, завдяки чому виникають нові, непередбачені попередніми подіями художнього твору напрямки розвитку сюжету. На метасеміотичному рівні аналізу ключовими є тематичні та логіко-тематичні лінії фрагментів творів, що корелюють з текстовими концептами, розгортання яких проходить через акціональний код. У перехрещенні кількох логіко-тематичних ліній формується підґрунтя для окреслення текстових концептів. На метаметасеміотичному рівні формується концептуальний простір художнього твору, тобто сукупність зв'язків логіко-семантичного плану, визначена концептуальними складниками, що результує у текстовому концепті. В межах концептуальних просторів виникають відношення, аналогічні тим, що спостерігаються в синтаксичній структурі речення (відношення рівнозначності, субординації, координації, суміщення, послідовності, включення тощо). Таким чином формуються концептуальні лінії, тобто певні напрями, якими проходить розгортання текстових концептів художніх творів. На заключному етапі семантико-когнітивного аналізу текстові концепти розподіляються відповідно до їхньої фреймової структури (предметно-центричного, акціонального, ієрархічного та асоціативного фреймів, за типологією С.А.Жаботинської) та наративних типів.

У реферованій дисертації простежено взаємне перехрещення текстових концептів різних рівнів з філософськими категоріями та законами (текстові концепти ТВОРЕННЯ - роман М.Паньоля “Le Notaire du Havre”, ДЕГРАДАЦІЯ - романи М.Еме “Le Chemin des йcoliers” та Л.-Ф.Селіна “D'un chвteau l'autre”, ПСЕВДОСАМОПОЖЕРТВА - роман Р.Кено “On est toujours trop bon avec les femmes”, ВІДЧУЖЕННЯ - роман М.Еме “La Belle image”). У текстових концептах художніх творів досліджуваного періоду віднайдено точки перетину і з соціокультурними концептами конкретної епохи. Так, сформульований вперше Гегелем як один з основних діалектичних законів закон “заперечення заперечення” характеризує напрям розвитку, єдність поступальності та наступності в розвитку, виникнення нового й відносної повторюваності деяких моментів старого. Дані риси отримують підтвердження в концептуальній системі роману М.Еме “Denise”, що дозволяє продемонструвати у розгортанні мегаконцепту ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ зіткнення різнополюсних морально-етичних категорій. Наприклад:

Les Chantourin avaient йtй et restй la honte de l'immeuble, les pиre et mиre alcooliques, les gosses dйpenaillйs, pouilleux, gueulards, les trois filles dйpucelйes avant l'вge de raison et, Roro, l'unique garзon, vicieux, rusй, feignant, mйchant comme une teigne. Il m'a enjoint de vider les lieux. Plongeant la main dans sa poche, il en a tirй son couteau. J'ai vu briller l'acier et entendu le dйclic fixant la lame au cran d'arrкt. Le locataire, un courtaud sanguin aux йpaules йnormes, a ouvert sa porte, a tordu le poignet de mon agresseur et, s'йtant emparй de son couteau, l'a poussй par le col au bord de l'escalier oщ il l'a prйcipitй d'un coup de pied. Environ deux mois plus tard, au cours d'une querelle de mйnage, il tuait sa femme avec un surin confisquй а Roro Chantourin.

У наведеному фрагменті на семантичному рівні простежені дві групи лексики, які імплікують концепт ВБИВСТВО. З одного боку, йдеться про ніж (“son couteau”), сталь якого виблискує (“briller l'acier”), а лезо (“la lame”) асоціює з виглядом закривавленого тіла (“sanguin”). У будь-якому разі, єдино можливою є конкретна дія “вбивати” (“tuait”). З іншого боку, у референційному плані той самий предмет у руках різних осіб набуває різних якостей. У теоретичному плані це представлено повторною номінацією (В.Г.Гак). Ніж стає знаряддям вбивства, але важливо, чи імплікується вбивство заради вбивства, чи йдеться про бажання врятування життя іншої особи. Обидва персонажі (як Роро, так і сусід) користуються тим самим ножем, який у момент вбивства сусідом дружини вже названий не “couteau”, а “surin” (аргот. кинджал). Паралельне вживання обох назв на метасеміотичному рівні призводить до відторгнення якості від предмета: хоча йдеться про той самий ніж, мається на увазі, що ніж, який сусід відбирає у Роро, щоб врятувати життя іншій людині, не може бути тим самим ножем, яким рятівник здійснює вбивство дружини. Агресивність, проти якої, ризикуючи власним життям, виступає сусід, закладена у самій його зовнішності, а отже, - і в характері (“courtaud sanguin aux йpaules йnormes”). Кривавий слід убивства тягнеться за ножем, надаючи останньому подвійних якостей, як засобу навмисного та ненавмисного вбивства одночасно. Значимими текстовими елементами, що отримують концептуальне навантаження, є “ніж” (“couteau” - “surin”) та “вбивати” (“tuer”). Вони стають носіями акціонального коду за типом “знаряддя дія”, де регламентовані відношеннями взаємного підпорядкування: фізичне вбивство неможливе без знаряддя так само, як знаряддя стає таким тільки з метою реалізації конкретної дії - вбивства.

На метаметасеміотичному рівні розгортання текстового концепту ґрунтується на суміщенні концептів ДОБРО/ЗЛО. ЗЛО, що на семантичному рівні номіноване ножем, перебуває в руках бандита і спрямоване на невинну сторонню людину: “J'ai vu briller l'acier et entendu le dйclic fixant la lame au cran d'arrкt”. Втіленням ДОБРА стає мешканець будинку (“un courtaud sanguin aux йpaules йnormes”), який відбирає ніж у бандита і зіштовхує останнього зі сходів: “l'a poussй par le col au bord de l'escalier”. ДОБРО формально торжествує - ніж відібрано у нападника (“s'йtant emparй de son couteau”). ЗЛО формально покаране, інакше кажучи, ЗАПЕРЕЧЕНЕ - бандита викинуто з приміщення (“l'a prйcipitй d'un coup de pied”).

На перший погляд, описувані події повинні мати щасливу розв'язку відповідно до наступного сценарію: головний герой (позитивний персонаж) загроза життю головного героя з боку нападника - епізодичного героя-1 (негативний персонаж) врятування життя головного героя епізодичним героєм-2 (позитивний персонаж). Очевидним є ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗЛА, його поглинання ДОБРОМ: ДОБРО ЗЛО ДОБРО. Разом з тим, дана схема є лише проміжною у зв'язку з тим, що головні події роману розгортаються відповідно до двох паралельних тематичних ліній. Згідно з першою тематичною лінією додаткової значущості набуває ЗЛО: у родині, в якій батьки є алкоголіками (“les pиre et mиre alcooliques”), поведінка дітей не може бути бездоганною, оскільки з покоління у покоління злочинні тенденції посилюються - “les gosses dйpenaillйs, pouilleux, gueulards”. У родині Шантуренів недотримання норм моралі стає безумовним як для дівчат (“les trois filles dйpucelйes avant l'вge de raison”), так і для єдиного спадкоємця родинних “цінностей” - Роро, в якому ніби акумульовані всі пороки минулих поколінь (“vicieux, rusй, feignant, mйchant comme une teigne”) і озлобленість якого на навколишній світ спонукає його переходити межі дозволеного, застосовуючи зброю не для самозахисту, а як засіб залякування -“plongeant la main dans sa poche, il en a tirй son couteau”.

Відповідно до другої тематичної лінії протиправні дії Роро зупинені мешканцем того ж будинку (“le locataire”), що стає випадковим свідком інциденту (“a ouvert sa porte”) і якому дістає сміливості покласти край очевидному беззаконню - “a tordu le poignet de mon agresseur”.

ЗЛО (= ніж) переходить до рук мешканця будинку, тобто стає власністю ДОБРА. ЗЛО впливає на ДОБРО такою мірою, що відбувається деформація останнього, оскільки саме цим ножем через два місяці після описаних подій мешканець будинку під час подружньої сварки вбиває свою дружину: “au cours d'une querelle de mйnage, il tuait sa femme avec un surin confisquй а Roro Chantourin”. Тим самим ДОБРО переходить у ЗЛО, оскільки з самого початку імпліковане у ньому: ніж (спроба вбивства) - рятування життя - вбивство (ЗЛО ДОБРО ЗЛО). ЗЛО, що формально заперечене, не перетворюється в ДОБРО, оскільки останнє перебуває на хисткій межі зі ЗЛОМ і залишається імпліцитно закладеним у ньому (ЗЛО в ДОБРІ).

Даний мегаконцепт структурується за моделлю асоціативного та акціонального фреймів. У межах асоціативного фрейму (відповідно до схеми: ДЕЩО₁ є як ДЕЩО₂) на перший план виходить подвійна роль, по-перше, концепту ВБИВСТВО з утіленням у ньому спочатку ДОБРА, а потім ЗЛА (ВБИВСТВО = ЗЛО ДОБРО ЗЛО) і, по-друге, концепту НАПАД, що корелює дії персонажів у парах: Шантурен оповідач (ЗЛО), мешканець будинку Шантурен (ДОБРО), мешканець будинку дружина мешканця будинку (ЗЛО).

У межах акціонального фрейму відбувається інтерференція як вихідних семантичних ролей пацієнсів, якими послідовно є спочатку Шантурен, а потім мешканець будинку (відповідно до спричинення однієї дії - нападу), так і кінцевих семантичних ролей пацієнсів, які у тій самій послідовності втілюють спочатку оповідач, а потім дружина мешканця будинку. Спільним інструментом пацієнсів є ніж. Роль бенефіціанта зберігає лише оповідач, оскільки мешканець будинку, який формально став власником ножа (мешканець бенефіціант), а потім після вчинення злочину цим ножем має бути покараним, не може бути бенефіціантом: бенефіціант пацієнт.

Таким чином, у реферованій дисертації продемонстровано, що поетапне розгортання текстових концептів на семантичному, метасеміотичному і метаметасеміотичному рівнях підтверджує їх кодований характер. Це дозволяє дослідити розгортання текстових концептів художніх творів через звернення до текстової імплікації (О.М.Старикова), тобто окреслити властивість імпліцитних смислів виступати сигналами домислюваного (І.В.Арнольд). Концептотвірні зв'язки між імплікацією і підтекстом, а також імплікацією і контекстом зумовлюють розуміння текстової імплікації як ситуативної. Це передбачає існування в художньому тексті інформації, актуалізованої залежно від підтексту/контексту, інакше кажучи, як своєрідного способу організації й об'єднання текстових концептів. Підтекст розглядається як паралельний зміст, специфічний концептуальний простір, створений імпліцитним смислом текстових концептів. Імпліцитний контекст пронизує ієрархію текстових концептів, визначаючи неоднозначність інформації в художньому творі незалежно від його структурної організації.

Розділ 2. “Когнітивна динаміка розгортання текстових концептів у ракурсі імплікації та експлікації”. У роботі авторська модель світу художнього твору представлена в її просторовому поданні, що визначає подвійність її характеристик як семіотичного простору, а також як наративного простору, описуваного в тексті з певної точки зору. Розгляд часу в семантиці можливих світів (Ю.С.Степанов) з урахуванням відведених йому меж, а саме відповідно до часового простору, визначає особливу конфігурацію світів, їхню просторово-часову траєкторію, за К.А.Переверзєвим, відповідно до якої характеризуються події та персонажі. Зумовленість можливих світів композиційними та сюжетними особливостями художнього твору передбачає узгодженість розгортання текстових концептів відповідно до тенденцій художньої текстопобудови.

Концептоідентифікувальну функцію в художніх творах виконують їхні сильні позиції, а саме заголовок, епіграф, передмова, зав'язка, розв'язка та епілог. Ідентифікація текстових мегаконцептів відбувається у заголовках, що слугують безпосередніми сигналами концептуальної інформації художнього тексту. Як приклад узгодженості заголовку художнього твору з текстовим мегаконцептом наведемо заголовок роману Ж.Дюамеля “Le notaire du Havre”. За словниковим визначенням “notaire n.m.” (від лат. notarius, scribe - “officier publique qui reзoit et rйdige les actes, les contrats etc., pour leur donner un caractиre d'authenticitй”) позначає державну посадову особу, яка отримує й редагує акти, контракти тощо з метою надання їм автентичного характеру. Отже, даний вид діяльності передбачає не тільки отримання, але й творчу переробку готових документів, тобто часткову зміну їхнього первинного вигляду. Перехід документа з одного стану до іншого, бажано поліпшеного, якщо не бездоганного, є процесом творчим, що ґрунтується на СТАДІЙНОСТІ РОЗВИТКУ: схвалена на початку (до внесення змін) стадія документа заперечена на проміжній стадії, яка, у свою чергу, відкинута на кінцевій стадії. Це означає, що процес переробки документів проходить дві стадії ЗАПЕРЕЧЕННЯ як елемента творчої модифікації, тобто ТВОРЕННЯ. В основу мегаконцепту ТВОРЕННЯ, що ідентифікований у заголовку роману, покладено два базових концепти. По-перше, це концепт СТАДІЙНІСТЬ, зумовлений процесуальністю творення. По-друге, концепт ЗАПЕРЕЧЕННЯ, детермінований тим, що кожна наступна стадія передбачає модифікацію, а саме заперечення попереднього стану (раніше схваленої стадії). Таким чином, мегаконцепт ТВОРЕННЯ розкриває формула: ТВОРЕННЯ = СТАДІЙНІСТЬ + ЗАПЕРЕЧЕННЯ.

Проміжне становище епіграфів як текстових й одночасно надтекстових структур визначає їх як другу назву художніх творів, тобто в ідентифікації текстових мегаконцептів надає їм функції, подібної до функції заголовків. Концептоідентифікувальну функцію мають епіграфи класичного типу, що містять сентенції відомих діячів минулого, епіграфи-сентенції персонажів інших художніх творів та епіграфи-присвяти. Серед них значний інтерес становлять епіграфи, в основу яких покладено висловлювання не реальних осіб, а персонажів художніх творів. Життєдіяльність останніх заздалегідь зумовлена концептуальним простором, окресленим письменником, а отже дозволяє вбачати в епіграфах виразників концептів. Даний тип епіграфів представлений у романі Ж.Дюамеля “Le notaire du Havre”. На семантичному рівні компоненти епіграфа “Miracle n'est pas њuvre (Laurent Pasquier)” визначені таким чином: “miracle n.m.” - “fait dont la cause йchappe а la raison de l'homme; circonstance extraordinaire, inexplicable” (факт, причина якого не усвідомлюється людиною; надзвичайні, нез'ясовані обставини), “oeuvre n.f.” - “travail, tвche; rйsultat de travail, de l'action; action, du point de vue de ses qualitйs morales” (робота, завдання; результат роботи, дії; дія, з точки зору моральних якостей виконавця). Наведена сентенція належить не класику, а є результатом роздумів головного героя, від імені якого ведеться оповідь. З одного боку, диво творчості окреслюється в межах текстового простору роману, з іншого, - в епіграфі стверджується неприйняття дива й творчості в єдності. Диво творення як результат певної дії і диво саме по собі як явище надзвичайне - це не одне й те саме, оскільки диво творення представлене своєрідним простором, розширення якого йде в бік набуття нових знань. Таким чином, текстовий мегаконцепт ТВОРЕННЯ ідентифікований в епіграфі роману відповідно до акціонального коду “дія результат”: ТВОРЕННЯ ДИВО.

Властивість передмов і зав'язок розгортати згорнуту в заголовках та епіграфах інформацію сприяє подальшій ідентифікації текстових концептів усіх рівнів, оскільки підтверджує цю інформацію новими додатковими деталями. Постпозиційне місце розв'язок та епілогів відносно інших сильних позицій не лише визначає їхню суто ідентифікувальну функцію, а й підтверджує попередню ідентифікацію текстових мегаконцептів художніх творів.

З позиції співвідносних імплікаційно-експлікаційних зв'язків у розгортанні текстових концептів специфічні риси надано тропам. Завдяки властивості подвійної актуалізації шляхом прирощення смислів пізнавальні функції метафори та порівняння полягають в імплікуванні образів, протилежних за смислом до очікуваних. Підґрунтям розгортання текстових концептів стає алогізм, що виникає між експлікованою й імплікованою інформацією при співвіднесенні логіко-тематичних ліній творів.

У реферованій дисертації доведено, що когнітивна динаміка розгортання текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя детермінована єдністю їхньої концептуальної організації та композиційної структури. У когнітивній динаміці розгортання текстових концептів простежуються дві тенденції, пов'язані з композиційною структурою аналізованих художніх творів, а саме: тенденція до градуйованості сильних позицій художніх творів в ідентифікації текстових мегаконцептів і тенденція до зумовленості структурування текстових мегаконцептів композиційною структурою романів.

Відповідно до першої тенденції серед сильних позицій основну концептоідентифікувальну роль виконують заголовки, які засвідчують повну або часткову ідентифікацію текстових мегаконцептів. Концептуальні складники текстових концептів заголовків досліджуваних художніх творів є визначальними для концептів різних рівнів відповідних романів. Допоміжну концептоідентифікувальну роль у французьких романах середини ХХ сторіччя виконують передмови, зав'язки і розв'язки. На підтримання ідентифікації текстових мегаконцептів спрямовані також різні типи епіграфів (класичного типу, сентенції персонажів інших художніх творів, присвяти) та епілоги, наявність яких не є, однак, характерною для аналізованих романів. Таким чином, за рівнем градуйованості в ідентифікації текстових мегаконцептів сильні позиції французьких романів середини ХХ сторіччя розподіляються у такій послідовності: заголовок - передмова, зав'язка, розв'язка - епіграф, епілог.

Згідно з другою тенденцією в когнітивній динамці розгортання текстових концептів структурування мегаконцептів зумовлюється композиційною структурою романів. Зміст тематичних ліній досліджуваних художніх творів узгоджується з назвами концептуальних складників, що розгортають текстові мегаконцепти романів. Враховуючи те, що мезо-, макро- і катаконцепти окреслюються у подальшому концептуальними складниками мегаконцептів, можна стверджувати, що тематичні лінії романів відповідають текстовим концептам різних рівнів ієрархії.

Розділ 3. “Комунікативна динаміка розгортання текстових концептів у ракурсі імплікації та експлікації”. Комунікативна динаміка розгортання текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя зумовлена кореляцією точок зору оповідача та персонажів, у розкритті стосунків яких розв'язується питання щодо рівня знання оповідача стосовно описуваних подій (Ж.Рікарду). Зміст знання оповідача визначає логіко-тематичні лінії художнього твору. Зміна логіко-тематичних ліній свідчить про нашарування на основний подійовий план додаткових знань оповідача, переважно негативного характеру. Додаткове знання оповідача щодо описуваних у романі подій формує рівень його фокалізації (Ж.Женет) як наративного суб'єкта, окреслюючи комплекс мовних та мовленнєвих засобів, з допомогою яких проходить розгортання текстових концептів художнього твору. Ми поділяємо погляд Ж.Міллі на переважне вживання в термінологічному плані саме терміна “фокалізація”. Синонімічний до понять “точка зору” (Б.О.Успенський, Ж.Пуйон), “наративна перспектива” (Ж.-Ф.Жандію), “бачення” (Ж.Лінтвельт), “простір референції” (К.А.Переверзєв), термін “фокалізація” має перевагу в тому, що виключає надмірність візуальності, на що традиційно страждає французька наратологія. Наприклад, за М.Балем, фокалізація являє собою операцію вичленовування того фрагмента оповіді, до якого векторно спрямована і для якої призначена зорова інформація, що передана фокалізатором. Термін “фокалізація” тлумачиться як обмеження поля, тобто вибір наративної інформації відносно всебачення, інакше кажучи, йдеться про “різновид інформаційного потоку, який пропускає лише те, що дозволяється ситуацією” (Ж.Міллі).

Відповідно до рівнів фокалізації, розроблених Ж.Женетом, нульова фокалізація, або зверхбачення, надає необмежену інформацію про події та персонажів, тобто представляє її таким чином, ніби оповідач знає все, у будь-якому разі більше, ніж учасники подій, про ці події і персонажів: оповідач персонаж. Внутрішня фокалізація, або бачення “зсередини”, зумовлює бачення ситуації крізь свідомість персонажа, передбачаючи збіг того, що бачить і знає оповідач, з тим, що бачить і знає персонаж: оповідач = персонаж. Зовнішня фокалізація, або бачення “ззовні”, описує персонажа, почуття і думки якого невідомі: оповідач персонаж. Подібне бачення ототожнюється з роботою кінокамери, що фіксує реальні фрагменти в певному порядку: в тексті послідовне відображення отримує те, що поза текстом може відбуватися одночасно.

У наративній організації художнього тексту вибудовується така ієрархія оповідачів: оповідач, розташований поза самими подіями, названий екстрадієгетичним оповідачем (під дієгезисом розуміється розказана історія); оповідач, який перебуває всередині описуваних подій, є інтрадієгетичним оповідачем. Інша відмінність відділяє оповідача, який сам є персонажем, від представлених ним подій: гомодієгетичним стає оповідач, який є одночасно персонажем, гетеродієгетичним оповідач, який перебуває поза подією, тобто не є одним із персонажів (Ж.Женет). Таким чином, відбувається поділ на два основні типи оповідачів, тобто тих, що можуть бути асоційовані з автором твору (оповідач першого рівня), і тих, що чітко відділені від творця художнього твору (оповідач другого рівня). Відповідно до даних типів у французькій наратології розроблено чотири комбінаторні пари оповіді (по два типи на оповідачів першого та другого рівнів), а саме: 1) інтрагетеродієгетична, в якій оповідач першого типу викладає події, учасником яких він не був; 2) інтрагомодієгетична, в якій оповідач першого типу представляє події, одним із персонажів яких він був; 3) екстрагетеродієгетична, в якій оповідач другого типу викладає події, в яких він не брав участі; 4) екстрагомодієгетична, в якій оповідач другого типу розповідає про події, в яких він брав участь.

Дослідження текстових концептів французьких романів середини ХХ сторіччя в наративному плані демонструє відносну стабільність рівнів фокалізації та оповідних типів художніх творів, що визначає цілісність ієрархії текстових концептів. Простежимо розгортання макроконцепту ХАБАР у романі Л.-Ф.Селіна “Nord”:

Lа en tout cas une bonne chose, nous йtions seuls avec l'йpiciиre!... “C'est le moment!...” Je crois... j'attaque avec un “cent marks”, je lui offre... “Pour le pain! brot!” Cent marks bien repliйs... voilа!... c'est fait!... elle me passe la boule... on s'est compris... “Avez-vous du miel?” Je vois les pots... “...miel artificiel! Mais tickets!” La vache!... encore cent marks!... зa va, un pot!... elle me prйvient... mes deux cent marks ont bien fait... elle se dit que je suis riche et compte pas... Bon!... c'est а savoir!... je lui parle de cafй... encore cent marks! [...] Nous ne sommes pas sortis pour rien... une boule... un pot de miel... les cent marks ont trиs bien agi... en l'encore cent!...