Захист відбудеться 24 жовтня 2003 р. о 13.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.02 в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд.91.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Предображенська, 24).

Автореферат розіслано 20.09.2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Черноіваненко Є.М.

Актуальність роботи. Уже побачили світ докторська дисертація Л.Белея про антропонімію української літератури кінця ХVIII - ХХ ст. й теоретичне докторське дослідження В.М.Калінкіна з літературної ономастики “Поетика оніма”, написані монографічні роботи Т.В.Немировської та О.Ф.Немировської про власні назви людей у творах М.Коцюбинського й О.Гончара, досліджені оніми історичної та гумористичної літератури в наукових працях Т.Б.Гриценко й Л.П.Кричун, захищено дисертації Г.П.Лукаш, М.Р.Мельник, Т.І.Крупеньовою, Л.І.Селіверстовою з ономастики творів В.Винниченка, Л.Костенко, Л.Українки та Яра Славутича. Проте антропонімія художнього твору в україністиці вивчена вкрай недостатньо. Зокрема ще не були об'єктом дослідження у цьому плані твори Г.Тютюнника та В.Земляка, які досі розглядалися тільки з літературознавчих позицій.

Романи Григорія Тютюнника “Вир” та Василя Земляка “Лебедина зграя” посідають у творчості письменників центральне місце. Вони є одними з вищих досягнень реалістичної літератури і наповнені вагомим історичним змістом. Тому функціонування власних назв у цих романах цілком заслуговує на спеціальне монографічне дослідження.

Отже, актуальність теми дисертації визначається і відсутністю праць, присвячених дослідженню ономастики Г.Тютюнника та В.Земляка, і настійною необхідністю детального вивчення та зіставлення антропонімних систем різних авторів для з'ясування онімічних компонентів письменницького ідіостилю. Вибір творів для аналізу продиктований єдністю їх сільської тематики (отже, обидва романи спираються на діючу систему сільського антропонімікону), хронологічною близькістю зображуваних подій і часу написання творів (1960-1962, 1971), а чи не передусім - їх художньою, зокрема антропонімічною досконалістю. Подібне дослідження є необхідним для подальшого розвитку теорії та практики української літературної ономастики.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дослідження увіходить до наукової теми кафедри української мови Ізмаїльського державного гуманітарного університету “Функціонування і розвиток мови” та теми кафедри української мови Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова “Актуальні питання лексичної і граматичної систем української мови” (номер державної реєстрації 0101001415). Дисертація спирається на основні засади Одеської ономастичної школи, де тематика літературної ономастики є однією з ключових.

Серед антропоформул, які функціонують у “Вирі”, виділяється порівняно невелика група демінутивів, утворених за допомогою пестливих суфіксів від усіченої форми імені. Функціонування моделі “демінутивна суфіксація усіченої форми імені” в ситуаціях звертання, авторському мовленні та у дистактній ситуації зумовлене передусім розмовно-побутовою сферою спілкування і приязними стосунками комунікантів: Заспокойся, Прокошо, не гарячись, сокорить біля нього Одарка; Тимоньку, милий, що мені робити? Вказуючи на рівень стосунків між комунікантами, на почуття, що виникають між ними, зазначена антропоформула виконує у романі яскраву емоційну функцію. Водночас у такого хорошого знавця сільської антропонімії, як Г.Тютюнник, не могли не відбитися в цій моделі процеси вивітрення в певних ситуаціях її пестливого стилістичного забарвлення. У романі форма Тиміш уживається як узуально нейтральна, а процес нейтралізації форми Інокеша є оказіональним, відбуваючись буквально на очах читача.

Ситуації ужитку усічено-суфіксальних варіантів особових імен у романі В.Земляка “Лебедина зграя” яскраво вказують на характер відношень між персонажами, ставлення автора до осіб, позначуваних такими формами. Глибокі спостереження автора над функціонуванням зменшено-пестливих форм у розмовній мові села дали змогу продемонструвати, якої семантичної динаміки зазнають ці форми: Імена їм обиралося найзручніші: Тодось, Антось, Івась, Стась, то потім сам батечко їх вічно плутав; Але Антоша (так почали називати його з легкої руки старої Кожушної) не за цим приїхав до вічного Вавілона. Аналіз функціонування антропомоделі “демінутивна суфіксація усіченої форми імені” вказує на те, що вона є характерною для розмовно-побутового спілкування.

В ідіолекті Г.Тютюнника антропомодель “ім'я+по батькові” виявила себе перспективною категорією, яка використовується переважно в офіційній сфері із забарвленням шанобливої нейтральності, а в побутовому вжитку набуває акцентованої, підкресленої ввічливості: Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову.

Широке застосування В.Земляком антропоформули “ім'я+по батькові” у ситуаціях спілкування персонажів вказує на те, що дана модель є добре відомою у сільському середовищі. Шанобливість, емоційна нейтральність моделі зумовлюють офіційність її ужитку: - Рубана нам! Фабіян повернув голову в бік сіней, зберігаючи рівновагу в голосі: - Антоне Івановичу, просять вас.

Зіставляючи функціонування імен та по батькові у романах Г.Тютюнника і В.Земляка, ми виявляємо активніший ужиток моделі у романі В.Земляка, ніж у Г.Тютюнника. Це доводять кількісні показники: 1,6% і 0,3%. У романі В.Земляка антропомодель “ім'я+по батькові” досить широко уживається в мові оповідача, на відміну від Г.Тютюнника, який використовує дану антропоформулу стосовно лише одного персонажа (Зот Микитович). Уживаючи ім'я+по батькові у ситуаціях спілкування персонажів, Г.Тютюнник вказав на приналежність носія такої антропоформули до міського або сільського середовища. На відміну від Г.Тютюнника В.Земляк не просто уживає модель у потрібних ситуаціях, а й вказує на її стилістичні спроможності. Отже, В.Земляк і Г.Тютюнник, керуючись своїми уподобаннями, знанням сільського антропонімікону, показали дію формули “ім'я+по батькові” як у ситуаціях, що носять неофіційний характер спілкування, так і в ситуаціях, що демонструють офіційність її ужитку.

У романі Г.Тютюнника “Вир” антропомодель “демінутивна суфіксація повної форми імені” характеризується яскравою експресивністю і функціонує у побутовому спілкуванні. На використання суфіксальних демінутивів впливають близькі стосунки персонажів у романі, які викликають ужиток зменшено-пестливих варіантів власного імені, наприклад, позначення дітей, тоді як демінутивна суфіксація гіпокористик та усічених імен не має такого вікового обмеження.

Розглянуті нами ужитки антропоформули показали, що функціонування у романі В.Земляка “Лебедина зграя” зменшено-пестливих форм імені концентрує емоційно-експресивну інформацію передусім у ситуаціях звертання. Уживання моделі у неофіційній сфері, у розмовно-побутовому спілкуванні яскраво передає стосунки персонажів, їх почуття. Однак систематичність ужитку форм Явтушок, Лук'яньо свідчить про повну втрату стилістичного забарвлення імені.

Українська антропонімічна демінутивна суфіксація яскраво продемонструвала у двох аналізованих творах свою щедрість. Серед утворень двох авторів збіглися суфікс -ус' (Ганнуся, Марфуся), а також -очк (Мальвочка), який поширено в Г.Тютюнника на чоловіче ім'я: Оксеночко. Решта утворень належать до різних словотвірних типів, бо мають різні суфікси:-ка, -чик, -усь у Тютюнника і -ок, -ець, -ця, -цьо та -о у В.Земляка.

Розмовна форма імені та прізвище, яка є типовою формою називання у сільському середовищі, уживається у романі Г.Тютюнника “Вир” у різних комунікативних ситуаціях, служить засобом ідентифікації персонажів і стилістично є нейтральною. Зосередивши розмовну форму імені з прізвищем на чотирьох персонажах (антропоформулу Даринка Соколюк ужито лише 2 рази), В.Земляк показав, що ця модель є найефективнішим засобом ідентифікації осіб у певному соціально-побутовому середовищі. Ужиток розмовної форми та прізвища маємо у всіх ситуаціях спілкування, що засвідчує її нейтральність.

Функціонування розмовної форми імені та прізвища у романах Г.Тютюнника та В.Земляка має певні особливості. У романі В.Земляка ця антропомодель є значно активнішою (3,05% проти 0,2%), хоча позначає майже однакову кількість персонажів. Серед ситуацій спілкування зовсім не зафіксовано у романі Г.Тютюнника звертання, самоіменування за розмовною формою та прізвищем, характерних для В.Земляка. Як бачимо, кожен з письменників використав цю модель по-різному, спираючись на специфіку антропонімної системи в офіційному та побутовому мовленні, ураховуючи вікові та соціальні особливості персонажів.

Функціонування у романі Г.Тютюнника “Вир” антропомоделі “андронім” відбиває її загальнонаціональний характер, характеризує неофіційну сферу спілкування, де ці жіночі найменування досі використовуються як ідентифікатори заміжніх жінок: Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Андроніми на -их(а), -к(а) сприймаються як стилістично забарвлені, тому що притаманні виключно побутово-розмовному стилю. Аналогічно вживає андроніми і В. Земляк: А тут ще Чорногориха по Чорногору сплакнула. Якщо порівнювати в цілому функціонування антропомоделі “андроніми” у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, слід відзначити, що В.Земляк звертається до цієї моделі частіше, ніж Г.Тютюнник (0,4% проти 0,2%). Однак у Г.Тютюнника неофіційні жіночі іменування наявні не лише в авторському мовленні, а й широко ужиті у ситуаціях спілкування, що є доказом їх поширеності у розмовно-побутовій сфері. Крім того, В.Земляк уживає андроніми для жінок похилого віку, постійно застосовуючи ідентифікатор “стара”. У Г.Тютюнника андроніми мають різні об'єктно-вікові характеристики.

Стилістично забарвлену форму імені з долученням прізвища як особливо експресивну Г.Тютюнник використав для окремих персонажів, що мають низький соціальний статус. Представлені автором ситуації спілкування мають неофіційний характер і вказують на ставлення комунікантів до персонажів, які позначаються розглядуваною антропоформулою: Пам'ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Таку антропомодель В.Земляк уживає для позначення молодих та добре знайомих людей: Отаман уподобав собі рано овдовілу шляхтяночку, Ясю Закревську з Прицького, яку привіз у Вавілон разом з донькою від першого заміжжя. Стилістична забарвленість антропоформули, неофіційність використання у ситуаціях спілкування є характерними для її функціонування у текстах зіставлених романів.

Порівнюючи ужиток такої антропомоделі у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, маємо констатувати, що кількісно антропомодель у романі В.Земляка є значно активнішою, ніж у романі Г.Тютюнника (0,8% проти 0,1%), а кількість іменованих осіб однакова. Активність використання моделі у романі Земляка є свідченням її поширеності у сільському середовищі, зумовленої стосунками і відношеннями між персонажами. Низький відсоток ужитку моделі Г.Тютюнником пов'язаний з індивідуально-авторськими уподобаннями письменника, який показав знання специфіки сільського антропонімікону, використовуючи інші моделі. Помітною є також розбіжність форм. У Г.Тютюнника в цій антропомоделі використовуються демінутиви чи пейоратив (Гришка), а у В.Земляка панують гіпокористики, що лише в одному випадку поєднуються з демінутивом (Варочка Шатрова при наявності і форми Варя Шатрова). Ця розбіжність теж зумовлена не об'єктивними, а суб'єктивними, індивідуально-авторськими причинами.

Ужито у романах Г.Тютюнника та В.Земляка також псевдоніми на позначення відомих історичних осіб, згадка яких знадобилася авторам за ходом розповіді: Горький, Ленін, Сталін, також персонаж Ж. Верна Немо.

Тричленна антропоформула, що уживається у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, має низький відсоток ужитку, однак у В.Земляка модель виявляє себе трохи активніше (5 разів проти 2). Тричленна антропоформула з інверсією компонентів несе певну канцелярську конотацію, що є характерною для ділового стилю. При цьому Г.Тютюнник її просто використовує в потрібних випадках, а В.Земляк з нею експериментує, трансформує та варіює цю модель, демонструючи як її офіційно-ділові можливості, так і її повну відстороненість від живого антроповжитку в сільському спілкуванні.

Другий розділ “Антропонімія як засіб характеристики людей у художньому творі” присвячено розгляду співвідношення персонажа та його антропонімійного позначення, варіативності номінацій, аналізу іменувань головних і другорядних персонажів, також функціонуванню антропонімійних позначень історичних осіб, згадуваних у романах.

Вибір імені для літературного персонажа, як правило, не буває випадковим. Наділяючи свого героя тим чи іншим ім'ям, письменник звичайно вкладає в цю назву певну оцінку, характеристику. Тим самим він має змогу використати власні імена як додатковий художній засіб для вираження ідейно-естетичного задуму. Першорядну роль у розмаїтості змальованих колоритних образів, неповторних у своїй індивідуальній конкретності, відіграли життєвий досвід письменників, і зокрема, знання специфіки антропонімійної системи, інтерес до виразових спроможностей антропонімів. Всі ці чинники активно впливають на проблему вибору іменувань для персонажів, на узгодженість імені і образу.

Досліджуючи антропонімійні позначення персонажів у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, маємо констатувати як наявність одноваріантних позначень персонажів та згадуваних осіб, так і активне функціонування варіативних антропонімів. Кількість безваріантно позначених персонажів у романі Г.Тютюнника становить 2%, а у романі В.Земляка 3,5%. У Тютюнника серед безваріантних номінацій переважають імена, якими позначаються 48 осіб, а у В.Земляка - прізвища (66 осіб) як найефективніший засіб номінації особи, пов'язаний з відтворенням типових способів називання у конкретно-історичну епоху. Серед прізвищ, якими автор позначає персонажів, 24 ужито в множині, що вказує на уподобання Земляка до цього засобу типізації. Обидва автори уживають для номінації персонажів імена, прізвища, повну форму імені + прізвище, ім'я+по батькові, андронім, прізвисько, стилістичну форму імені + прізвище, псевдонім. Лише В.Земляк уживає розмовну форму імені+прізвище.

Кількісні показники варіативних номінацій персонажів у романі Тютюнника вищі, ніж у Земляка (1,2% проти 1,1%). 7 варіантів в обох романах належать одному персонажу; 6 варіантів у Тютюнника має один персонаж, а у Земляка шість; 5 варіантами у Тютюнника позначено шість персонажів, а у Земляка, навпаки, один. Майже однакову кількість персонажів обох романів автори наділили чотирма та трьома варіантами, а два варіанти іменування у Тютюнника мають 42 особи, тоді як у Земляка - лише 20.

Таким чином, аналіз антропонімійного позначення персонажів показав, що кожен з письменників використовує для іменування персонажів різні структурні і словотвірні варіанти. Їх розподіл за частотою використання у тексті виразно вказує на відмінні авторські манери письма при однаково високій увазі до способів номінації у сільському середовищі та до репертуару власних назв.

Розмаїтість форм іменування і кількість ужитків досить чітко розмежовує головних та другорядних героїв твору. Головним персонажам автор приділяє більшу частину розповідної площини, у якій ці персонажі представлені значною кількістю варіантів іменувань. Статус головних онімів, послугами яких найчастіше користується автор, в силу центрального розташування референта в творі супроводжується широкою чисельністю варіантів, реалізованих на всіх рівнях мови, багатством формул їх вираження, силою образного та стилістичного потенціалу.

У романах Г.Тютюнника та В.Земляка імена персонажів підібрані досить вдало - у тому числі і в плані явних і прихованих асоціацій. Вони збігаються з характеризуючими, відмітними рисами персонажів-носіїв цих імен. Іменування головних осіб є соціально значущими, вони несуть змістове навантаження, сприяють мистецькій реалізації творчих задумів письменників.

У романі Григорія Тютюнника “Вир” поіменовано 180 персонажів та згадуваних осіб, що називаються 5401 раз. Серед них шість персонажів згадуються найчастіше - кожен більш 250 разів, а всі разом - 2357 разів, що складає 43,6% всіх антроповжитків роману. Це - головні герої роману Тимко Вихор, Оксен Гамалія, Дорош, Йонька, Орися, Гнат Рева. Найближчі за ними персонажі не називаються у творі і 200 разів.

Називаючи персонажів, письменник прагне дібрати власну особову назву, яка б адекватно характеризувала, оцінювала та однозначно ідентифікувала персонажа - денотата. Ім'я Тимко, яке належить головному герою роману Вихору, уживається у творі 674 рази. Автор роману обирає саме форму Тимко, що є скороченим розмовним варіантом імені Тимофій ( з гр.) “той, хто шанує Бога”. Саме таким Тимко показаний у романі до початку війни. Його поетична душа формується під впливом рідної природи, серед якої зростає юнак. Лише благородна, з чулим серцем людина може залишити “квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, бережно обкосивши”, піти далі. Особливої ніжності й поетичності набуває ім'я Тимка в устах його коханої Орисі, у мові якої переважають зменшувально-пестливі форми Тимонько, Тимусь. До тої ж усіченої основи Тим, що стала базою для утворення Тимко, долучаються суфікси -онько, -очко, -усь, що є виразниками емоцій: Тимусю, журавлику мій, ходім до нас на сіновал; Тимоньку, милий… Як же я буду жити без тебе!

Власні назви з ясним етимологічним значенням основи, з промовистою внутрішньою формою у художньому тексті можуть ставати прямо мотивованими, тобто прямо характеризувати через семантику або форму основи іменований образ, його риси характеру або ж його соціальний тип. Таким асоціативно-характеризуючим у романі стає прізвище Вихор, у стосунку до наймолодшого з династії Вихорів. Розбишакуватість і непокірність цього персонажа асоціюється з апелятивом вихор. Словник виділяє пряме значення цієї лексеми “сильний круговий рух вітру: сильний поривчастий вітер” та переносне “надзвичайно швидкий хід подій”. Поряд з цим значенням слова у словнику подається й зовсім інша його семема - “пасмо волосся, що стирчить догори”. Григорій Тютюнник добирає таке прізвище, аби показати риси характеру персонажа: його непокірність, спритність, сміливість. Особливо яскраво вони виявляються у діалозі Тимка Вихора з майбутнім його тестем: - Що ж, дорогий тестечку, - сказав Тимко, затримуючись у дверях. Не хочеш по-доброму, візьму силою, і, переступивши поріг, гримнув дверима.

Прізвище Вихор викликає певні асоціації з назвою роману “Вир”, на що вказує звукова інструментовка слів “вир” і “вихор”. Фонетична форма лексем відповідає змісту, оскільки їх звучання прямо зображує позначувані реалії. Впадає в очі й близькість семантики цих слів, оскільки “вир” позначає місце у річці, морі і т.ін. з круговим рухом води, що утворюється внаслідок дії протилежних течій. Ця семантика в узагальненому вигляді відкладається в звучанні вир - ви (хо)р, яке й викликає підсвідомі асоціації, пов'язані з цими словами. Слова вир і вихор, проаналізовані з точки зору своєї звукосимволіки, асоціюються зі словами “страшний”, “сильний”, “темний”, “шумний”, “швидкий” і створюють образ персонажа - Тимка Вихора: Але Тимко не чув того крику, волочив Охріма далі, тяжко сапаючи, лице його було озвірілим і страшним... Тимко водив безтямними очима навколо себе, крутився, як в'юн, намагаючись вирватися із дужих дядьківських рук. Не випадково автор роману зводить Тимка Вихора з виром. Письменник ніби навмисне звів грані виру життєвого з виром у буквальному розумінні.

Іменування головних героїв Григорія Тютюнника “Вир” значно ширше, ніж це могло б видатися на перший погляд, виповнюються характеристичним сенсом, виступають виразниками різних емоцій. Автор роману ретельно попрацював над добором імен, прізвищ, прізвиськ, беручи їх з реальної дійсності, нічого не вигадуючи. Різноманітність форм іменування автор використовує творчо, із стилістичною метою.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” власними іменами позначено 184 персонажі, що поділяються на головних, другорядних (епізодичних), позасюжетних та згадуваних. Загальна кількість ужитків цих іменувань у романі становить 3927 разів. Найбільш частотними серед антропонімів роману виступають наймення восьми персонажів, що є головними героями. Це Явтух Голий, Данько Соколюк, Мальва, Лук'ян Соколюк, Антон Рубан, Клим Синиця, Бубела, Левко Хоробрий. Кожен з цих персонажів згадується у романі більше 130 разів, а всі разом 1823 рази, що становлять 46,4% антроповжитків роману.

Іменування головних героїв роману Василя Земляка добре узгоджуються з яскравими і колоритними образами персонажів. Фактично всі їх прізвища і майже всі імена, не кажучи вже про прізвиська, є яскраво промовистими і при тому такими, що не порушують норм сільської антропономінації. Різноманітність антропонімних формул, ужиток індивідуалізованих прізвиськ є свідченням творчої фантазії автора, його нахилу до поетично-філософського мислення, поетичних асоціацій. Вимальовані Земляком характери героїв постають об'ємно, багатогранно, у всій їх соціальній і психологічній достовірності. І не в останню чергу - завдяки їх добре підібраним, доречним іменуванням.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” 176 осіб є другорядними, що поділяються за частотністю ужитку на такі групи: 1) не менше сотні; 2) не менше десяти;

3) менше десяти; 4) один раз. Найбільш згадуваними онімами у першій групі є: Боніфацій Лясота, Петро Джура, Савка Чибіс, Пріся, Максим Тесля і Даринка.

Наші спостереження над добором іменувань другорядних персонажів роману В.Земляка “Лебедина зграя” показали, що письменник вимогливо підійшов до проблеми вибору антропонімійного позначення персонажів, яку розв'язує в індивідуально-авторській манері. Уживані В.Земляком імена, прізвища, прізвиська є виразними і відповідають узвичаєним побутовим формам номінації у реальному антропоніміконі.

Імена історичних осіб, що згадуються у художньому творі, а також уживані для різних порівнянь у переносному значенні, завжди залишаються літературними антропонімами. Проте це питання й досі числиться серед дискусійних, бо частина дослідників думає інакше, виводячи назви історичних осіб за межі літературних антропонімів. Імена історичних осіб мають конотаційне значення у силу своєї загальновідомості на рівні мови. Особливості і функції цих імен створюють великі можливості для стилістичного використання у художній мові онімів, що не належать героям даного твору.

Наймення історичних осіб, уживані у романі Г.Тютюнника “Вир”, належать 12 позасюжетним персонажам (що становить 0,2 % від загальної кількості антропонімів), які лише згадуються в авторському мовленні та спілкуванні між персонажами. Серед цих історичних імен, що є як загальновідомими, так і такими, що втратили на сьогодні свою вживаність, дев'ять антропонімів належать політичним чи громадським діячам (Катерина, Гришка Орлов, Потьомкін Тавричеський, Микола, Распутін, Махно, Адольф Гітлер, Манергей, і останнє - фонетична трансформація реального Манергейм), два - відомим музикантам (Гріг, Утьосов), одне - письменнику (Горький) і одне - літературному персонажу (Печорін).

Використані у романі Г.Тютюнника “Вир” імена історичних осіб відтворюють колорит певної епохи, за їх допомогою письменник характеризує інших діючих осіб. Розглядаючи стилістичні функції наймень історичних осіб, слід враховувати їх експресію, осмислення у межах того чи іншого стилю письменника. Г.Тютюнник експресію історичних антропонімів враховує належним чином, осмислюючи їх переважно через сприйняття своїх персонажів.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” імена історичних осіб функціонують як фонові оніми. Нами зафіксовано тут 26 наймень історичних осіб, що становить 0,6% від числа усіх антроповжитків роману. Серед них наявні імена відомих античних діячів: Гіпократ, Геродот, Платон, Сократ, Сенека; мислителів та поетів пізнішого часу: Магон, Спіноза, Тагор.

Таким чином, імена історичних осіб, використані у романі В.Земляка “Лебедина зграя”, виступають досить вагомим фактором досягнення достовірності описуваного, створюючи ефект реальності і відповідний культурний та історичний фон. Уважно підібрані автором відповідно до змісту, ці оніми сприяють мистецькій реалізації творчого задуму В.Земляка.

ВИСНОВКИ

Висока частотність використання власних назв зумовлена художньо-естетичними настановами обох авторів, а також образно-стилістичним потенціалом поетонімів.

Виявлено домінування повної (офіційної) форми імені у романі Г.Тютюнника, який відтворив реальні норми міжособового спілкування у сільському середовищі. Не обійшов увагою письменник і розмовну форму імені на -к-, розосередивши її на багатьох персонажів.

Добір антропоформул у Г.Тютюнника має широку інформаційну та емоційну амплітуду за різними параметрами. Це - варіювання емоційних конотацій навіть у тій же антропомоделі від одного комунікативного акту до іншого.

Використовуючи емоційно-експресивний потенціал народного іменникб, Г.Тютюнник уживає не лише суфіксальні демінутиви (від повної чи усіченої форми імені), а й квалітативи з негативним забарвленням (пейоративи), що належать до різних словотвірних типів (Йонька, Гошка, Кузь, Митяга та ін.). Яскраво показує Г.Тютюнник процес зміни стилістичної забарвленості демінутивного з походження утворення Тадик, що відбувається під впливом контексту. Уживання лише Тютюнником розмовної форми імені та андроніма (Параска Драчиха, Настя Гузійка, Галя Басаврючка) свідчить про відбиття автором глибоких традицій використання такої антропоформули у сучасній неофіційній системі іменування жінок. Добре знання письменником особливостей української антропонімної системи підтверджується також і у використанні моделі “особове імя+патронім” (Ганна Тетерівна), за допомогою якої автор урізноманітнює антропонімікон роману.

Свою індивідуальну винахідливість Г.Тютюнник виявляє також і в ономастичному оформленні створюваних характерів. Кожному образу, який є неповторним, письменник добирає насичені, характеристичні оніми. Іменна номінація як головних, так і другорядних персонажів досить строката і розмаїта. Як усталене іменування (більш частотне) Г.Тютюнник використовує традиційні імена, що відповідають реальному іменнику. Однак зустрічаються і рідкісні імена, що зумовлюється вимогами художнього твору. Це такі імена, як Олифір, Оверкій, Северин, Лукерія, Ліна, Юлія.

Узгоджуючи власні імена з яскравими образами персонажів, Г.Тютюнник постійно знаходиться у пошуку мовностилістичних засобів характеристичної оцінки. Стилістичний, семантичний, асоціативний потенціал допомагає зазирнути у характери Тимка Вихора, Гната Реви, Дениса Кошари, Марка Дудочки, Северина Джмелика, Охріма Горобця, Кузька Сорокотяги та інших персонажів.

Отже, кожна власна назва, майстерно введена Г.Тютюнником у контекст, є неповторною, промовистою і відіграє поважну роль у побудові всього роману.

Назвотворчість В.Земляка вирізняє уживання антропомоделі “прізвище”, що є найчастотнішим у романі способом називання персонажів не лише у ситуаціях офіційного характеру, а й на побутовому рівні. При цьому В.Земляк активно уживає прізвища у множині (Бубели, Буги, Гусаки, Голі, Журавські, Замайські, Кожушні, Соколюки, Павлюки, Рубани та ін.). Використання письменником таких форм засвідчує прагнення оперувати поняттям роду, а не тільки позначеннями окремих людей, а також виступає яскравим засобом типізації. У Тютюнника множинні прізвища трапилися лише кілька разів.

Множинні форми Земляк поширює на гіпокористичні форми (Пизі, Дизі), на суфіксальні демінутиви (Марфусі, Явтушки), а також на прізвиська (Кармеліти).

Значно ширше, ніж Тютюнник, В.Земляк вживає антропомоделі повне ім'я+прізвище, ім'я+побатькові, розмовну форму імені+прізвище, демонструючи їх функціонування у різних комунікативних ситуаціях. При цьому В.Земляк керується своїми уподобаннями та смаками.

Ономастичні пошуки В.Земляка виявились у доборі яскраво індивідуалізованих онімів, значення яких найповніше розкривається у контексті твору. Скрупульозно добираючи персонажам прізвища, В.Земляк звертає увагу на їх семантичну насиченість, яка викликає образні асоціації і розкривається у певному контексті. Наприклад, вдало дібране ім'я неординарного сільського філософа Фабіяна тісно пов'язується з контекстом твору, авторським баченням образу цього персонажа. Рідкісне і дивовижне наймення Мальва, постать якої набуває у романі значущості, зачаровує і хвилює читача. Художньо вмотивовує, наповнює характеристичним сенсом В.Земляк імена та прізвища Явтуха Голого, Данька Соколюка, Антона Рубана, Кіндрата Бубели та інших персонажів.

Загалом, ономатворчість Г.Тютюнника та В.Земляка є свідченням великої уваги обох письменників до власних назв та їх виразових можливостей й ілюстрацією істотних спроможностей онімії у майстерному художньому тексті.

1. Іменування головних героїв роману Григорія Тютюника “Вир” // Записки з ономастики: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 1999.- Вип.2.- С.64-70. (0,5 авт. арк.).

2. Функціонування повного особового імені як антропомоделі в романі Григорія Тютюнника “Вир” // Записки з ономастики: Зб. наук. праць.- Одеса: Астропринт, 2000.- Вип.4.- С.98-101. (0,25 авт. арк.).

3. Особові імена з суфіксом -к- у романі Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя” // Записки з ономастики: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 2001.- Вип.5.- С.75-81. (0,5 авт. арк.).

4. Усічено-суфіксальні демінутиви та вжиток цієї антропомоделі у романах Г.Тютюнника “Вир” і В.Земляка “Лебедина зграя” // Наукові записки. - Серія: Філологічні науки (мовознавство).-Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В.Винниченка, 2001.-Вип. 37.- С.220-221. (0,5 авт. арк.).

5. Гіпокористики у романі Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя” // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету: Зб.наук.праць.- Ізмаїл, 2002.- Вип. 12.- С.175-177. (0,5 авт. арк.).

6. Романи Г. Тютюнника “Вир” та В. Земляка “Лебедина зграя”: антропонімічні спостереження (суфіксація повної форми імені) // Записки з ономастики: 3б. наук.праць.- Одеса: Астропринт, 2002.- Вип. 6.- С.128-134. (0,5 авт. арк.).

АНОТАЦІЯ

Соколова А.В. Онімічний аспект проблеми ідіостилю письменника (на матеріалі зіставлення антропонімії у романах Григорія Тютюнника “Вир” і Василя Земляка “Лебедина зграя”). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, Одеса, 2003.

У дисертації уперше досліджується ономастика Г.Тютюнника та В.Земляка, з'ясовуються основні функції, специфіка добору та ужитку антропонімів у романах Г.Тютюнника “Вир” і В.Земляка “Лебедина зграя”. На вичерпному матеріалі детально досліджено ситуації ужитку антропомоделей, які функціонують у аналізованих романах. Дисертація містить розгляд співвідношення персонажа та його антропонімійного позначення, варіативності номінації, аналіз іменувань головних і другорядних персонажів. В індивідуально-творчій трансформації використані оніми у обох письменників набувають додаткових значень, авторських конотацій, реалізуються на різних рівнях - змістовому, емоційно-експресивному, асоціативному. Структурні типи антропонімів, їх розподіл за частотою використання у тексті, особливості функціонування виразно вказують на відмінності авторської манери письма Г.Тютюнника та В.Земляка.