Етноспецифічні константи мовної свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 81 : 39

Етноспецифічні константи мовної свідомості

Спеціальність 10. 02. 15 - загальне мовознавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Голубовська Ірина Олександрівна

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Нікітіна Фіонілла Олексіївна, Інститут перекладачів НАН України

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Акуленко Валерій Вікторович, Центр викладання і дослідження іноземних мов НАН України, директор;

доктор філологічних наук, професор Манакін Володимир Миколайович, Кіровоградський державний університет імені В. Винниченка, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри перекладу та загального мовознавства;

доктор філологічних наук, доцент Тищенко Олег Володимирович, Рівненський інститут слов'янознавства Киівського славістичного університету, проректор з наукової роботи.

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра загального мовознавства та історії мови

Захист відбудеться “14” жовтня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001.19 Інституту філології Київського національного уніврситету імені Тараса Шевченка (01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці ім. М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано “10” вересня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради доц. Гнатюк Л.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап у розвитку лінгвістичної науки характеризується докорінною зміною базисної наукової парадигми, поворотом до розгляду мовних явищ під антропоцентричним кутом зору. Визначилася настанова досліджувати мову в нерозривному зв'язку з мисленням, свідомістю, пізнанням, культурою, світоглядом як окремого індивідуума, так і мовного колективу, до якого він належить. Формулювання принципів антропоцентричності й антропоморфності мови зумовило не тільки новий аспект лінгвістичних пошуків, а й призвело до нового розуміння і трактування таких традиційних лінгвістичних понять, як знак, значення тощо. “Лейтмотивом” нового підходу до інтерпретації мовних явищ стало усвідомлення того, що природна мова не “відрізняє” екстралінгвістичну реальність від психологічної та від соціального світу носіїв мови.

У ХХ столітті в мовознавчій науці панував так званий інструментальний підхід до мови, який акад. Ю.С. Степанов представив як три основні погляди на мову: 1) мова як семантичний код, знакова система для шифрування інформації; 2) мова як інструмент комунікації, засіб для оформлення і регулювання інформаційних потоків; 3) мова як інструмент мислення і пізнання, як “простір думки”.

Антропоцентричний підхід до мови, що сягає ідей В. фон Гумбольдта, передбачає більш масштабне осмислення функцій мови, вихід за межі вузькораціонального, прагматичного трактування її призначення. Мова як умістище духу народу, як результат неповторної розумово-оцінної діяльності певного етносу може відкритися не стільки інструментальному, скільки філософському поглядові, здатному охопити й осмислити потаємну духовну сутність національної мови як унікального витвору етносу. Формування нової культурологічної парадигми як основного в сучасну епоху підходу до мови визначило новий стиль лінгвістичного мислення, який потребує опрацювання власного категоріального апарату. Йдеться про необхідність перегляду традиційних уявлень у мовній семантиці, про вироблення нових підходів до вивчення лінгвістичних феноменів, онтологічна сутність яких на сучасному етапі у розвитку лінгвістичної науки постає в дещо іншому світлі; про застосування в лінгвістиці нових методологічних і методичних стратегій. Таким чином, актуальність обраної для дослідження теми зумовлюється становленням у мовознавстві нової культурологічної парадигми, що вимагає перегляду усталених у мовній семантиці й семіотиці уявлень і розробки нової методології та методики дослідження культурно детермінованих мовних феноменів. Тема пов'язана з загальним напрямком лінгвістичних досліджень кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (наукова тема “Актуальні проблеми філології” ? № 02 БФ 044-01).

Об'єктом дослідження виступають національно-мовні картини світу (НМКС) чотирьох мов: української, російської, англійської та китайської, які обслуговують комунікативні потреби народів, що належать до різних лінгвокультурних ареалів.Національно-мовну картину світу (національно-мовну модель світу) - НМКС (НММС) розуміємо як виражене засобами певної мови світовідчуття і світосприйняття етносу, вербалізовану інтерпретацію мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі. На наш погляд, дослідити мовну картину певної національної мови означає виявити етнічну спрямованість мовного значення та способи її маркування на всіх структурних рівнях мовної системи, що імплікує залучення до аналізу таких різнорідних мовних явищ, як внутрішня форма слова, культурні концепти (на лексичному рівні); загальні семантичні категорії оцінки, модальності, агентивності тощо.

Багатогранність обраного об'єкта дослідження зумовила виділення багатьох аспектів його вивчення, які й формують комплексний предмет дослідження: 1) мовна картина світу і сенсорно-рецептивна концептуалізація дійсності; 2) мовна картина світу й емоційно-оцінна концептуалізація дійсності; 3) мовна картина світу і культурні концепти; 4) мовна картина світу й етнічні стереотипи; 5) мовна картина світу і вторинна номінація; 6) мовна картина світу і морально-ціннісні пріоритети етнічної спільності.

Вихідною гіпотезою дослідження є таке наукове припущення: субстанціонально-ідеальний простір мови, що є єдиним і безперервним, моделює специфічні риси національного світосприйняття і національного способу мислення фактично на всіх стратифікаційних рівнях мовної системи за допомогою дознакових, знакових і супразнакових мовних величин. На відміну від Е. Сепіра, який заперечував навіть щонайменший зв'язок між формою мови та національним темпераментом, вважаючи безглуздим заняттям пошуки в структурі мов розбіжностей, що відповідають темпераментним варіаціям, ми відстоюємо ідею матеріального втілення в мовній субстанції такого важкого для безпосереднього споглядання феномена, яким є етнічна ментальність, тобто спосіб народного сприйняття, відчуття, переживання, осмислення, уявлення і оцінювання реальної дійсності.

Як відомо, культурно-специфічне не існує поза універсальним, як не буває частини без цілого. Добре відому тезу про інтернаціональний характер людського мислення на сучасному етапі розвитку лінгвістики можна інтерпретувати в рамках універсально-предметного коду, під яким ми розуміємо універсальну логіко-поняттєву базу людства, певну сукупність ментальних універсалій, позанаціональний мисленнєвий код, функціонування якого забезпечується тим, що свого часу було названо

Ю.М. Карауловим “проміжною мовою думки”. Перекодування єдиного для всіх етносів мисленнєвого коду на вербальний у межах конкретної мови, “дискретизація інформаційного континууму” певною мовою “переплавляє” єдину логіко-поняттєву базу людства, відливаючи її в етнічно зумовлені семантичні матриці змістової структури мови. Таким чином, у національно-мовних картинах світу, з одного боку, виділяється загальна частина, яка вказує на “загальний поняттєвий базис” людства, що виступає спільною основою природної мови, мислення та культури; з другого боку, національно-специфічні нюанси відчуття, осмислення й оцінки реального світу, накладаючись на універсальну логіко-поняттєву основу, утворюють ту частину мовних картин світу, яка й несе в собі національну специфіку.

Кожний етнос крізь притаманні йому мовні та культурні форми певним чином розвиває і деталізує цей “загальний поняттєвий базис людства”, тим самим визначаючи своє “національне обличчя”. На наш погляд, виникнення мовних національно-специфічних форм, які, по суті, й зумовлюють самобутність національно-мовних картин світу, детермінується двома основними факторами:

фрагментом реального світу, який впливає на колективну свідомість етносу (мається на увазі природне середовище етнічного колективу та матеріальна культура артефактів, створена народом);

особливостями колективної етнічної свідомості, які виявляються в неоднаковості логічного оперування одними й тими самими реаліями зовнішнього світу, у різноманітності виявів “наївної” звичайної свідомості (насамперед її емоційно-оцінних, соціально-ціннісних, морально-етичних компонентів). етноспецифічний мовний свідомість культурний

Метою дослідження є виявлення етноспецифічного у мовній свідомості чотирьох етносів (українського, російського, англосаксонського та китайського) на тлі універсальних рис єдиного поняттєвого каркасу людства шляхом аналізу національно-мовних картин світу із застосуванням нової комплексної методики інтерпретації культурно значущої мовної інформації. Для дослідження в цілому характерний системно-семіотичний підхід, тобто осмислення культурно маркованих мовних об'єктів (лінгвокультурем, етноспецифічних констант мовної свідомості) на перехресті семантичних, синтагматичних і прагматичних характеристик, які, по суті, зводяться в єдине ціле. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

Простежити особливості мовної концептуалізації світу, тобто його членування та осмислення мовними засобами, у взаємозв'язку з національно-специфічними рисами мовної свідомості українського, російського, англосаксонського та китайського етносів.

Виявити ті уявлення про позамовну дійсність, які формують культурно-національний колорит мовного етнічного значення і з'ясувати, якою мірою ці уявлення детерміновані екстралінгвістичними (природно-географічними, культурно-історичними) і власне лінгвістичними чинниками.

Дослідити національно-специфічні мовні форми усіх мовних стратумів і визначити, як вони співвідносяться з такими феноменами, як етнічна ментальність, національний характер і темперамент.

Матеріалом дослідження послугували тлумачні та перекладні словники чотирьох мов, автентичні тексти художньої та публіцистичної літератури ХІХ-ХХ століть, авторські тексти-конструкти в дусі ідей Ю.Д. Апресяна.

Наскільки нам відомо, досі ще немає досліджень, виконаних “у фреймі” вищевикладених ідей, головною з яких є така: вираження культурно-національної специфіки відбувається на всіх без винятку рівнях мовної системи. Вперше у практиці лінгвістичного дослідження поняття концептуалізації розглядається в розчленованому вигляді (сенсорно-рецептивна, логіко-поняттєва, емоційно-оцінна, морально-ціннісна концептуалізація) в проекціях її взаємодії з дознаковими, знаковими і супразнаковими одиницями різних мовних стратумів. Новою є також запропонована у дисертації комплексна методика дослідження культурно- специфічних феноменів різних мов. Таким чином, наукова новизна реферованої праці полягає у формулюванні та підтвердженні гіпотези про моделювання специфічних рис національного світосприйняття та способу мислення на всіх стратифікаційних рівнях мови та у розробці й методологічному обґрунтуванні принципово нових підходів до дослідження національно-мовних картин світу в ракурсі когнітологічної інтерпретації семантичних та семіологічних проблем.

Методологічною базою дослідження є квантово-хвильова фізична теорія, згідно з якою фізичний простір виступає певним чином “квантованою” сутністю, де властивості частинки та хвилі збігаються. Як відомо, сьогодні у науковій фізичній картині світу панує теорія квантової механіки, основним поняттям якої виступає поняття “частинка-хвиля”. Згідно з постулатами квантової механіки, частинки мають властивості хвилі, а хвилі мають властивості частинок. Таким чином, у першоосновах матерії відмінність між матерією та її виявом нівелюється. Проекція цього положення фізики мікросвіту на лінгвістичний ґрунт дозволяє простежити схожу амбівалентність мовних одиниць, коли формальний або смисловий компоненти ідентифікуються не за своєю “матеріальною субстанцією”, а за функцією, яку вони виконують (фонема, значення слова, сема). У контексті нашої праці цей постулат квантової механіки дозволяє розглядати образ (ідеальне утворення) як спосіб культурного квантування семантичного мовного континууму, що знаходить своє втілення у вичленовуванні з мовної тканини слів - культурних концептів, які містять у концентрованому вигляді відомості про національну ментальність. Семантика подібних слів охоплює такі елементарні компоненти, які неможливо виділити як структурні одиниці: їхню ідентифікацію уможливлює тільки функція, котру вони виконують у культурно-семантичному універсумі національної мови. Крім того, “культурнонавантажені” мовні одиниці ніби “розкидані” по всьому змістовому каркасу мови, вони не створюють системних угруповань (полів), що також свідчить про певну подібність до “буття” елементарних частинок.

Таким чином, методологічною основою цього дослідження є наукове припущення про ізоморфізм структурації фізичного та мовного семантичного простору. Слід зауважити, що ідея розвитку нових гіпотез на стику лінгвістики й інших, зокрема, природних галузей знання не є новою. Особливої актуальності набула ідея органічного зв'язку природничих і гуманітарних наук у сучасному глобалізованому суспільстві, коли першочерговим завданням освіти в цілому декларовано формування “гуманітарної” особистості ХХІ століття, не стільки сконцентрованої на своїй вузькоспеціальній ділянці професійного знання, скільки такої, що має широкий культурний світогляд і через це включеної до загальної картини світу. Евристичну цінність мультидисциплінарного підходу до дослідження мовних явищ важко переоцінити, тим більше, що ідея звернення як до даних суміжних з мовознавством наук (когнітологія, філософія, психологія, культурологія, етнографія, етнологія), так і до онтологічно не пов'язаних з лінгвістикою наук (математика, комп'ютерологія) для вироблення нових методологій і методик дослідження, вже давно відстоюється багатьма авторитетними вченими (Н.Д. Арутюнова, О.В. Падучева, М.І. Толстой, М.В. Перцов та ін.). Справді, поширений у лінгвістиці ізоляціонізм, який виявляється в тому, що мовні значення досліджуються тільки в рамках власне лінгвістичної методології і виключно внутрішньолінгвістичними методами, навряд чи можна оцінити як позитивне явище. Проте слід пам'ятати, що дослідника, який працює в міждисциплінарному модусі, може підстерігати ризик перекручування онтологічної сутності досліджуваного феномена внаслідок неадекватного встановлення меж ізоморфності властивостей і функцій об'єктів, які підлягають зіставленню (негативним прикладом такого досвіду може бути натуралістичний напрям у мовознавстві).

Дослідження здійснене в рамках зіставного напряму у вивченні взаємодії мови і культури, який, будучи інтегрованим у лінгвокультурологічну проблематику, безпосередньо стосується проблем, розроблюваних у межах широкого кола лінгвістичних дисциплін антропологічної орієнтації: лінгвогносеології, лінгвопсихології, лінгвоетнології тощо.

Методику дослідження визначили мета і завдання праці, а також специфіка об'єкта опису. Розроблена методика включає комплекс різноманітних методів і прийомів: поряд із традиційними описовим, зіставним, типологічним методами, етимологічним аналізом у його онтологічній іпостасі, компонентним і контекстуальним аналізом використовується прототиповий аналіз, концептуальний аналіз, аналіз за методикою семантичних примітивів, прийом перекладу, психолінгвістичне семантичне шкалування, опитування інформантів тощо.

Усі чотири мови розглядаються як суверенні утворення. Функцію загального знаменника зіставлення, мови-еталона (tertium comparationis) виконує абстрактна мова-конструкт, що містить ті мовні категорії, форми і значення, які апріорі визнані релевантними меті та завданням даного зіставного лінгво-культурологічного дослідження.

Теоретичне значення дисертації полягає у створенні та розвитку нового напряму етнолінгвістичних міжмовних крос-культурних розвідок, основним предметом дослідження яких виступає національна ментальність та духовна культура етносу.

Практичне значення цієї роботи формує насамперед можливість використання її результатів у викладанні загальнотеоретичних нормативних лінгвістичних курсів “Вступ до мовознавства”, “Загальне мовознавство”, “Теорія і практика перекладу”, “Основи психолінгвістики”, а також спецкурсів з лінгвокультурології, зіставно-типологічної ономатопеї, словотвору, лексикології, синтаксису, фразеології; у теоретичних і практичних курсах викладання української, російської, англійської та китайської мов як іноземних.

Особистий внесок здобувача полягає у розробці нової комплексної методики дослідження національно-мовних картин світу, підґрунтям якої є принципово нова методологія та алгоритм вивчення культурно детермінованих феноменів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри російської мови та літератури Тамканського університету (Тайвань), а також викладені в доповідях на І-й Міжнародній науковій конференції пам'яті проф. Ю.О. Жлуктенка “Мови європейського культурного ареалу: проблеми розвитку і взаємодії (Київ, 1995р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Лінгвометодичні та дидактичні проблеми викладання російської мови у вищих навчальних закладах” (Тайбей, 1996); на щорічних науково-практичних конференціях факультету російської мови та літератури Університету Китайської культури (Тайбей, 1999, 2000, 2001); на Міжнародній конференції “Наукова спадщина проф. С.В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, 2001 р.), на Міжнародній науковій конференції “Russia and China: Traditional Values and Modernization” (Тайбей, 2001 р.), на IX, X, XI, ХІІ ХІІІ Міжнародних наукових конференціях “Мова і культура” (Київ, 2000 р., 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003 р.); на Міжнародній науковій конференції “Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004 р.).

Публікації. З теми дисертації опубліковано дві монографії. Перша - “Этнические особенности языковых картин мира” (2002 р., 11 друк. арк.); друга - “Етнічні особливості мовних картин світу” - (2004 р., 14 друк. арк.) і 31 наукова стаття, які надруковані у вітчизняних фахових та зарубіжних виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (577 позицій). Обсяг тексту дисертації - 302 сторінки, загальний обсяг - 346 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі сформульовано проблематику дослідження, вихідні концептуальні засади роботи, обґрунтовано актуальність, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дисертації, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Методологічні основи дослідження мови в межах культурно-філософської парадигми” присвячено загальнотеоретичним питанням, які виникають в аспекті запропонованого аналізу національно-мовних картин світу. У першому підрозділі першого розділу “Зміна наукової парадигми у лінгвістиці та її наслідки для семіотики й мовної семантики” йдеться про передумови та наслідки утвердження у сучасній лінгвістичній науці неофункціоналізму (неонекласицизму), репрезентованому когнітивним і комунікативним напрямами, що призвело до перегляду багатьох традиційних положень семантики й лінгвосеміотики.

На початок двадцять першого століття припадає здійснення пророкування Е. Бенвеніста про можливість створення нової лінгвістики на основі тріади термінів - мова, культура, людська особистість. При такому підході до осмислення сутності мови далеко на задній план відходить “інструменталістське” розуміння цього складного феномена (мова як засіб пізнання, мислення і комунікації), звільняючи перше місце гумбольдтівським ідеям про мову як “еманацію духу” народу, що в сучасній науці отримує такі формулювання: “Мова - дім буття людської істоти” (М. Хайдеггер); “Мова - дім буття духу” (Ю.С. Степанов).

Культурно-філософська інтерпретація мови, безперечно, не протиставлена інструменталістській і перебуває з останньою у відношеннях, так би мовити, додаткової, а не контрастної дистрибуції. Очевидно, цілісне уявлення про мову може дати дослідження її проявів в усіх відведених їй ролях: мова як код (знакова система); мова як засіб пізнання; мова як інструмент комунікації; мова як “дім буття духу народу”. Утвердження в лінгвістиці нового погляду на мову не призводить, на нашу думку, до відмови від попередніх теоретичних напрацювань, а лише до їх тимчасового ігнорування.

Формулювання принципів антропоцентричності й антропоморфності мови стимулювало не лише появу нового аспекту лінгвістичних пошуків, а й призвело до нових розумінь і трактувань. Виходячи з тези Г. Вежбицької про “нерозрізнення” мовою екстралінгвістичної, психологічної та соціальної реальностей, можна твердити, що всі мовні значення є суб'єктивними і етноцентричними. Тоді семіотичні аспекти взаємовідношення між знаками, виділені Ч. Моррісом (семантика, синтактика, прагматика), виявляються неадекватними як методологічна основа дослідження природної мови - особливої знакової системи. Усвідомлення функціональної синкретичності мови, а також її орієнтованості на вираження світобачення певного етносу призвело до радикального перегляду всіх попередніх концепцій лексичного значення (предметної, відображальної, релятивної, образної, функціональної та ін.). Як відомо, саме суттєві розбіжності в трактуванні природи лексичного значення слова стали наріжним каменем для розмежування старої структурної парадигми і нової когнітивної. Якщо структурні семантики наголошували на відображально-узагальнювальному характерові лексичного значення, розуміючи його як сукупність об'єктивно притаманних денотату дистинктивних ознак, то представники когнітивної лінгвістики зосередилися на його суб'єктивізмі, антропоцентричності, культурній зумовленості та енциклопедизмі. Фокус уваги семасіологів, таким чином, перемістився із зовнішнього світу, де наявний лише реальний об'єкт, на свідомість мовця як місце “прописки” образу, вмістище прототипових уявлень, що підлягають вербалізації. Оскільки значення не є відображенням об'єктивних ознак предмета, а лише тих, що виділяються людиною як найважливіші, виходячи зі специфіки її контакту із предметом, нейтралізується, втрачається протиставлення семантики як одного з трьох семантичних аспектів і прагматики. Нагадаємо, що в межах структурно-семантичної парадигми конотативний, прагматичний компонент значення протиставлявся предметно-поняттєвому значенню як базовій семантиці словесного знака. Крім того, когнітивісти заперечують особливий характер граматичної семантики порівняно із семантикою лексичною, зводячи їх до семантики як такої. Мова під таким кутом зору виступає інтегрованою системою, де все “працює” на вираження значення: слова, граматичні конструкції, різні “ілокутивні” засоби.

Таким чином, докорінна зміна базисної науково-лінгвістичної парадигми, перехід від іманентно-семіологічного до культурно-філософського підходу у мовознавстві призвели до перегляду багатьох традиційних положень семантики й лінгвосеміотики. Визначилася й утвердилася установка на розгляд мовної форми як відображення структур людської свідомості, мислення та пізнання. Сучасне мовознавство включило до сфери своєї компетенції нетрадиційні для лінгвістики змістові сутності: юнгівські архетипи, культурні концепти, концептуалізовані ділянки, картини світу. Для молодої парадигми мовознавства характерні нові настановчо-пізнавальні параметри: експансія до інших наук, антропоцентризм і функціоналізм у вивченні мовних явищ, урахування всіх функцій мови, пояснювальний характер тлумачення мовних феноменів. Лінгвісти, які діють у рамках встановлених пріоритетів, намагаються виявити глибинний зв'язок когнітивних структур людської свідомості з мовними формами, простежити “модус” відбиття характеру сприйняття та пізнання світу в глибинних мовних категоріях (ментальних утвореннях), що належать до сфери позасвідомого. Широку палітру праць останнього часу (Г. Вежбицької, Н.І. Сукаленко, Т.В. Радзієвської, Н.Д. Арутюнової, В.М. Телія, О.С. Яковлєвої, Ю.С. Степанова, В.М. Топорова, Т.І. Вендіної, О.В. Урисон, Г.І. Берестнєва) виконано в культурно-антропологічному ракурсі. Зазначені автори намагаються дослідити “мову культури”, реконструювати мовну етнічну свідомість, виявити культурно-мовні національні стереотипи, визначити взаємовплив мови та духовної культури. Фронтальність подібних досліджень, а також різноманітність використаних стратегій пошуку “людини крізь мову” дозволяють стверджувати, що антропологічна парадигма в лінгвістиці вже у загальних рисах сформувалася і нині набирає сили.

У другому підрозділі першого розділу “Про взаємодію мислення, свідомості і мови в контексті когнітивного підходу в лінгвістиці” подається нове “когнітологічне” розуміння специфіки взаємодії зазначених феноменів. Усталені у вітчизняному мовознавстві під впливом марксистсько-ленінської теорії відображення уявлення про специфіку взаємодії мови і мислення, мови і свідомості піддаються докорінному перегляду.

У лінгвістичній семантиці сімдесятих років минулого століття спроби відшукати золоту середину у взаємовідношеннях між лексичним значенням як мовною категорією і поняттям як когнітивною, пізнавальною категорією знайшли своє вираження в дефінуванні значення як “спрощеного поняття”, “наївного поняття про відповідну річ”, “побутового поняття”, що відбивало взаємодію цих ідеальних сутностей як частини й цілого, їхнє взаємопроникнення і взаємозбагачення в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини.

Сучасна когнітивна лінгвістика чітко розмежовує власне семантику і знання про світ (тобто ті самі поняття, що тлумачаться ширше). Виділення в структурі мовної особистості вербально-семантичного (лексикону) і лінгво-когнітивного (тезауруса) рівнів Караулов Ю.Н. “Русский язык и языковая личность”. - М.: Наука, 1987. - С. 172. дозволило по-новому підійти до проблеми співвідношення значення і поняття, залучаючи до аналізу ті одиниці, що забезпечують когніцію людини. Виділення рівня знання про світ, що реалізується як у суб'єктному тезаурусі окремої етнічної мовної особистості, так і в об'єктивованому тезаурусі певного етнічного колективу, звільнює значення від необхідності “прив'язуватися” до поняття через визначення “наївне”, “побутове”, “спрощене”, відтак знімаючи з нього подвійне навантаження вираження мовних і пізнавальних сутностей.

У контексті встановлення характеру зв'язку між мовою та мисленням кристалізація поняття внутрішнього мовлення як “змішаного коду” (термін М.І. Жинкіна) у процесах розуміння і породження текстів мала величезне значення. Двостороння спрямованість “універсального предметного коду” (також термін М.І Жинкіна) до звукової мови та інтелекту визначає анізотропний характер внутрішнього мовлення , що дозволяє йому виконувати роль посередника не лише між мовою та інтелектом, між усною та писемною мовою, а й між національними мовами.

Ю.М. Караулов, узагальнюючи і систематизуючи типові одиниці мови думки, які були виділені різними вченими в процесі їх експериментів або шляхом внутрішньої інтроспекції, називає такі елементи: образи, гештальти, схеми (фрейми), рухове уявлення, пропозиція, картина, символи, формули, діаграми, слова. Там само. - С. 189 - 210. Об'єднання надто різних елементів в одному цілому, іменованому “проміжна мова думки”, знімає протиставлення різних типів мислення - вербального і невербального, образного і технічного, задаючи нові параметри осмислення проблеми взаємовідношення мови, мовлення, мислення і, ширше, свідомості в нових парадигмах і термінах.

Таким чином, трюїзм про інтернаціональний характер людського мислення на сучасному етапі розвитку лінгвістичної науки, що увібрала досягнення суміжних наук (психології, філософії, когнітології), можна інтерпретувати в рамках універсально-предметного коду, під яким ми розуміємо універсальну логіко-поняттєву базу людини, певну сукупність ментальних універсалій, позанаціональний розумовий код, що забезпечується вказаними елементами “мови думки”. Перекодування єдиного для всіх етносів розумового коду на вербальний у межах конкретної мови, навіть у рамках логічних форм відбиття дійсності, ховає в собі ймовірність перекручування, оскільки думка при її вербалізації здатна трансформовуватися, нарощувати значення, які містять у своїй семантиці одиниці конкретної національної мови. Якщо говорити про позалогічні форми відображення світу людською свідомістю, що включають афективні аспекти розумової діяльності людини (емоційний, вольовий, конкретно-чуттєвий тощо), то тут і взагалі неможливе існування ізоморфізму: різні етноси “переживають” навколишню дійсність по-різному, об'єктивуючи розмаїття свого сприйняття, відчуття й оцінки у мовних формах тих етнічних мов, носіями яких вони є. Не буде перебільшенням сказати, що саме сфера екстралогічного у сприйнятті дійсності тим чи іншим етнічним колективом, сфера емотивно-оцінної діяльності етнічної свідомості створюють неповторність і національну унікальність мов світу.

Якщо сучасне “когнітологічне” розуміння мовного значення постулює його суб'єктивізм, антропоцентричність, культурну зумовленість та енциклопедизм, тобто входження до структур знання про світ, мабуть, логічним буде використання структури людської свідомості як схеми метаопису мовного значення. Деякі вчені з метою диференціації функцій “наївної” свідомості пропонують виділяти в її структурі чотири компоненти: сенсорно-рецептивний, логіко-поняттєвий, емоційно-оцінний і морально-ціннісний. Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. - М.: Изд-во МГУ, 1999. - С. 168 - 169. Такий підхід видаєься досить логічно обґрунтованим і ефективним як для мономовних, так і для мультимовних досліджень картин світу: структура мовної свідомості врешті-решт визначає і структуру відображеної дійсності (у термінах Р. Джакендоффа - projected world), яка фіксується поняттєвими матрицями національних мов. Проте варто відзначити певну штучність подібного поділу звичайної свідомості на компоненти, тому що концептуалізація дійсності є багатоканальною і цілісною: це забезпечується одночасною роботою всіх компонентів свідомості людини. Як видається, коректніше було б говорити про різні види концептуалізації дійсності звичайною свідомістю: сенсорно-рецептивну, логіко-поняттєву, емоційно-оцінну та морально-ціннісну, які об'єктивуються національно-мовними формами. Крім того, концептуалізація дійсності тісно пов'язана з культурними схемами, напрацьованими етносом у процесі його історичного розвитку.

У кожному з видів концептуалізації дійсності тією чи іншою мірою задіяні різні мовні рівні. Так, говорячи про сенсорно-рецептивну концептуалізацію дійсності, слід, очевидно, насамперед оперувати елементами фонетичної системи мови в їхніх проекціях на морфологічний і лексичний рівні мовної системи; логіко-поняттєва концептуалізація пов'язана з лексико-семантичною іпостассю мови; емоційно-оцінна - з морфологічною та лексичною системами, морально-ціннісна реалізується переважно синтаксичним мовним стратумом і рівнем дискурсу.

Аналізові кожного з видів концептуалізації дійсності в їхніх проекціях на відповідні мовні рівні присвячений другий розділ реферованої праці.

У третьому підрозділі першого розділу “Мовна картина світу як об'єкт лінгвістичного дослідження” висвітлюється традиційний та новітній підходи до онтології поняття мовної картини світу. У лінгвістиці 70-х - 80-х років минулого століття спостерігалося досить вузьке розуміння вченими змістового наповнення поняття картини світу, що, очевидно, було пов'язано з тодішньою “модою” на міжмовні дослідження лексико-семантичних полів (див. праці О.Є Супруна, Г.А. Уфімцевої, Й. Тріра та ін.). Ю.М. Караулов, який заклав своєю славнозвісною монографією “Общая и русская идеография” основи вивчення лексико-семантичних полів у радянській лінгвістиці, розумів мовну модель світу як спосіб існування лексики (словника) у свідомості носія. У межах лінгвокраїнознавчої теорії слова національна специфіка мови пов'язувалася дослідниками тільки з лексичним мовним рівнем. На наше глибоке переконання, імперативом для сучасної антропологічної лінгвістики має стати розширене тлумачення терміна “мовна картина світу”, яке повинно відштовхуватися від того змісту, що його Гумбольдт вкладав у поняття “форма мови”. Розрізняючи два типи мовної форми - внутрішню і зовнішню, Гумбольдт надає внутрішній формі першорядного значення, розуміючи її як внутрішню структуру мови в цілому, глибинний принцип її породження. Зовнішня форма мови, маніфестуючи і втілюючи внутрішню, закарбовує її в звуковій та семантичній (лексико-граматичній) мовних субстанціях. На наш погляд, сучасна лінгвістика потребує широкого осмислення поняття “мовна модель світу”. Традиційний підхід до інтерпретації мовної картини світу як конструкта, пов'язаного насамперед і головним чином з лексикою конкретної мови, можна певною мірою вважати лінгвістичним анахронізмом. Ми категорично не згодні з тими вченими, які пропонують суто “вузьколексичне” розуміння мовної картини світу.

З огляду на широке розуміння змісту поняття “мовна картина світу” його визначення формулюємо в такий спосіб: національно-мовна картина світу (національно-мовна модель світу) є виражене засобами певної мови світовідчуття і світорозуміння певного етносу, вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі.

Логіка підказує, що центральною частиною НМКС є той єдиний поняттєвий базис людської свідомості, на якому і ґрунтується, в термінах Г. Вежбицької, “психологічна єдність людства”. Спільний базис виступає центральною частиною НМКС, являючи собою набір мовних універсалій, які відбивають єдність різних мов і культур. Немає сумніву в тому, що ця частина НМКС є найменш цікавою для вченого, який прагне досліджувати національно-специфічні домінанти мовної свідомості етносу, інкарновані мовними формами: адже національно-мовна специфіка виникає при проекції етноспецифічних нюансів світовідчуття, світоосмислення і світооцінки на єдиний логіко-поняттєвий каркас різних НМКС. Поєднання універсального з національним у мовній субстанції і створює “обличчя” національної ментальності, промальовуючи її у мовних формах.

Мовну картину світу не слід ототожнювати з науковою (концептуальною) картиною світу. Остання - єдина для всіх мовних колективів і відбиває сучасний рівень розвитку наукової інтернаціональної думки, що знаходить своє втілення в класифікаціях і термінологіях конкретних наук. Якщо наукова картина світу породжується науковою свідомістю, то мовна картина світу є результатом відображення дійсності звичайною, “наївною” свідомістю, яка, відбиваючись у конкретній мові, сприяє формуванню особливої для кожної національної мови суб'єктивної субстанції - мовної картини світу.

Наукова картина світу і мовна картина світу, взаємодіючи і взаємовпливаючи, існують у паралельних вимірах різних видів свідомості (наукової та мовної). Проте динамізм сучасного життя, пов'язаний зі стрімким розвитком високих технологій, сприяє зникненню чітких меж між “наївною, донауковою” мовною і науковою (концептуальною) картинами світу.

Останній, четвертий підрозділ першого розділу дисертації “Мова та культура в їхній взаємодії та взаємовпливі” присвячено визначенню поняття культури в аспекті її змістових зв'язків з мовою, які виявилися релевантними для цілей і завдань даного дослідження; висвітлюється також специфіка взаємозумовлюючого впливу мови та культури. Етнічна культура у своїй “матеріальній” і “духовній” іпостасях розглядається як могутній генеруючий фактор для національно-мовних картин світу.

Мова в багатстві своїх форм і значень містить ключі до таємниць розумового універсуму певної культури, до пізнання способу мислення народу, особливостей менталітету її носіїв. Самореалізуючись у численних актах мовної словотворчості, етнічна людина задає певні параметри квантування ментально-культурного простору мови, характер яких детермінується особливостями її сприйняття та оцінки світу. Номінативні та пропозиційні акти, що матеріалізуються в національно-мовних формах, можуть дати ключ до розуміння того, у який саме спосіб культура включена до мови, на яких контрапунктах культурна семантика найінтенсивніше взаємодіє з мовною. Не можна не погодитися з Е. Сепіром, який заперечував існування “загальної кореляції” між культурним типом і структурою мови. Проте якщо конкретизувати поняття “мовної структури”, розуміючи під ним певні фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні, функціонально-комунікативні особливості тієї чи іншої мови, то системно-мовні кореляції з національним світобаченням, світовідчуттям та світоосмисленням як складовими феномена національної ментальності будуть цілком релевантними і коректними.

У другому розділі “Вираження національно-специфічного на тлі універсального і стратуми мовної системи” досліджуються засоби всіх мовних ярусів, які розглядаються з точки зору їхньої участі у вираженні універсального та ідіоетнічного та їх причетності до експлікування культурно детермінованих феноменів. У фокусі дослідницької уваги перебувають культурні концепти, специфіка вираження емоційності у мовах, що належать різним культурним регіонам, роль архетипів (прототипів) у процесі вторинного семіозису, етномовні стереотипи, особливості вияву етнічної особистості на синтаксичному рівні тощо.

У першому підрозділі другого розділу “Сенсорно-рецептивна концептуалізація дійсності та її системно-мовні іпостасі (фонетико-морфологічний і лексичний мовний яруси)” досліджується слухове та зорове сприйняття як перший акт категоризації реалії, що певним чином “канонізує” перцептивний досвід, задаючи первинні параметри сприйняття та осмислення об'єкта. На наступних етапах категоризації в процес утягуються інші компоненти свідомості: логіко-поняттєвий, емоційно-оцінний, морально-ціннісний, сукупна дія яких і створює неповторне “обличчя” мовного концепту. Здавалося б, єдність біологічної природи людства повинна була зумовити й однаковість сприйняття і відчуття, а також їх подальшої лексикалізації в усіх людей, незважаючи на расову або національну приналежність. Проте аналіз різномовних звуконаслідувальних слів (зоотонімів і ономатопів) продемонстрував, наскільки суто етнічний характер має концептуалізація того, що сприймається слухом, у різних лінгвокультурних ареалах.

Слухові враження, концептуалізовані різними мовами, відрізняються тим більше, чим далі перебувають одна від одної географічно й культурно досліджувані мови (пор. зоотоніми: укр. гав-гав; рос. aв-ав; англ. roof-roof; кит. wang-wang). Віддалені в культурно-мовному відношенні етноси не тільки по-різному “чують” голоси тварин, а й виявляють певну вибірковість при їхній сенсорно-рецептивній концептуалізації.

Вивчення символічних властивостей звуків може здійснюватися на рівні фонеми, а також на рівні одиниць, менших чи більших за фонему (фонетичних ознак чи сполучень фонем). Вивчення символічних властивостей звуків на рівні одиниць більших, ніж фонема, передбачає залучення до лінгвістичного вжитку поняття фонестеми, поява якого в мовознавчій науці пов'язана з іменами американських учених Дж. Р. Ферса і Л. Блумфільда. “Коренетвірні морфеми” - фонестеми попри недостатню з'ясованість їхнього стратифікаційного статусу (фонестема є особливою фонемою чи особливою морфемою?) уявляються надійнішим і перспективнішим засобом вивчення звукової символіки. Ми визначаємо фонестему як одиницю, яка має специфічну абстрактно-емотивну функцію, завдяки якій вона більше тяжіє до кореневих морфем особливого роду.

Позначення кольорів (колоративи) як наслідок зорової концептуалізації дійсності мовою, розглянуті в міжмовному плані, також можуть служити яскравим прикладом того, як однакове з погляду нейрофізіології людини сприйняття кольорів по-різному концептуалізується в різних культурно-мовних просторах.

У другому підрозділі другого розділу “Емоційно-оцінна концептуалізація дійсності та словотвірний рівень мови” розглядається універсальна категорія оцінки, яку у контексті даного дослідження ми розуміємо як вербалізований результат кваліфікуючої діяльності емотивного та ціннісного компонентів колективної етнічної мовної свідомості. Виходячи з розуміння денотації та конотації як двох єдиних аспектів мовного значення, що забезпечуються спільними ментальними механізмами, ми розглядаємо раціональну та емоційну оцінку нерозчленовано. Це призводить до ширшого трактування категорії емотивності, котру ми визначаємо як особливу когнітивну структуру мовної свідомості етнічної особистості, головною функцією якої є емоційне національно зумовлене оцінювання дійсності.

Безцінним матеріалом для дослідження способу національного відчуття в українській і російській мовах виступають слова із суфіксами суб'єктивної емоційної оцінки, практично відсутні в китайській і лише частково наявні в англійській мові. Зіставний аналіз українських та російських концептів суб'єктивної оцінки продемонстрував глибшу лексичну розробленість та більший експресивно-словотвірний потенціал при утворенні демінутивних зменшено-пестливих форм іменників, прикметників і прислівників в українській мові порівняно з російською, пояснення чому, як видається, слід шукати в особливостях емоційно-чуттєвого характеру “української душі”, кордоцентричності української психічної структури. Найяскравішим виявом українського ліризму та сентиментальності в мові, на наш погляд, слід визнати наявність унікальних дієслівних і займенникових зменшено-пестливих форм, аналогів яким не існує в близькоспорідненій російській мові: дієслово: їсточки, їстоньки; питоньки, питочки; спатоньки, спаточки, спатусі, спатуні Російські розмовні демінутивні форми кушатки, питки, спатки, на наш погляд, мають значно менший потенціал семантики пестливості порівняно з українськими емотивами-кореспондентами. ; гулятоньки, гуляточки тощо. Серед займенникових і прислівникових форм вирізняються такі емотиви безеквівалентного характеру, як: самісінький, саменький; ніякісінький, ніякенький; нічогісінько; тутечки, осьдечки, ондечки; тамечки. Характерною для української мови є наявність пестливих форм навіть у слів загальнонегативної семантики (воріженьки).

У третьому підрозділі другого розділу “Лексико-фразеологічний рівень як пріоритетний в експлікуванні культурно детермінованих феноменів” предметом розгляду виступає лексичний фрагмент національно-мовних картин світу. Як вже зазначалося, особливості вербалізації світу тим чи іншим етносом визначаються дією двох основних факторів: 1) зовнішнім світом (природним середовищем і матеріальною культурою того фрагмента об'єктивного світу, який безпосередньо сприймається етносом); 2) національним способом мислення, національною ментальністю. Відштовхуючись від цих двох факторів породження національно-самобутніх концептів, ми спробували дати класифікацію національно-специфічної лексики, яка, на наш погляд, відповідає вимогам лінгвістики сьогодення. Лексика національної мови, що виступає головною частиною НМКС, може бути поділена на дві великі групи: 1) номени реальних об'єктів зовнішнього світу; 2) номени концептів колективної етнічної свідомості. Слова першої групи, у свою чергу, розпадаються на три підгрупи: 1а) номени, які позначають однопорядкові для різних мов поняття, відмінні за ступенем деталізації і змістовим наповненням значень; 1б) номени, що позначають специфічні, унікальні для даного мовного ареалу поняття (в термінах старої лінгвокраїнознавчої парадигми - безеквівалентна лексика); 1в) номени, що позначають близькі поняття різної прототипової віднесеності (в рамках лінгвокраїнознавчої теорії слова Є.М. Верещагіна та В.Г. Костомарова цю категорію номенів можна зіставити з еквівалентними словами з різним лексичним фоном). У другій групі лексики, зумовленій особливостями національної ментальності, на наш погляд, виділяються такі три підгрупи: 2а) культурно зумовлені слова-концепти, позначення абстрактних специфічних понять; 2б) номени, що містять оцінно-ціннісний конотативний компонент; 2в) слова, що належать до сфери міфічних категорій, породжених колективною свідомістю етносу. Слова, що входять до групи 1а, пов'язані з поняттям семантичного “картування” світу (semantic mapping), яке демонструє неоднаковість логіко-поняттєвої категоризації дійсності різними мовами. Особливості семантичного “картування” в різних мовах виявляються в різному ступені конкретизації та деталізації значень слів, що позначають однакові поняття; в невідповідності змістових обсягів співвідносних понять; у незбігу меж між одиницями співвідносних семантичних полів; у наявності лексичних лакун. У науковій літературі найпоширенішими прикладами різного членування об'єктивних сутностей виступають назви спорідненості, позначення кольорів, назви тварин і птахів, назви частин тіла людини, номени одиниць часу тощо. На наш погляд, логіко-поняттєва концептуалізація дійсності різними мовами, чи первинний семіозис, наслідком якого виступає семантичне “картування” (semantic mapping), що фіксує базисний словник тієї чи іншої мови, є вельми показовою для типолого-контрастивних, а не для лінгвокультурних студій: зіставлювані первинні найменування різних мов, відрізняючись ступенем деталізації та спеціалізації, характером вираження мовними засобами, все-таки не створюють особливого бачення світу.

Далі у третьому підрозділі другого розділу головну увагу зосереджено на культурних концептах, або “ключових словах культури” (група 2а), що тлумачаться як культурно зумовлені ментальні утворення, котрі мають безпосередній дотик до цінностей, ідеалів і установок етносів і у яких знаходять своє найповніше відображення особливості національного характеру і сприйняття світу. Зважаючи на нерозробленість критеріїв відбору культурно-специфічних мовних категорій, що відбивають особливості мовної свідомості різних етносів, ми запропонували шість основних принципів об'єктивізації вибірки слів-концептів, а саме: 1) принцип словникової (культурної) розробленості; 2) принцип частотності вживання; 3) принцип високої словотвірної розробленості; 4) принцип поширеності в межах фразеологічних одиниць мови; 5) принцип облігаторності аксіологічної маркованості; 6) їх “ключовий” характер для духовності певного лінгвокультурного ареалу. “Ключові слова” належать до тієї унікальної для кожної культури лексики, через яку етнос самоідентифікується як колектив носіїв національної мови, що певним чином сприймає, відчуває та оцінює навколишню дійсність. Зрозуміло, що слова такого типу не становлять замкненої остаточної множини, а вибір і кваліфікація тих чи інших слів як “ключових” пов'язані з неабиякими труднощами, оскільки природа їх сублогічна, вони виступають своєрідним конденсатом колективного несвідомого.

Концепти як концентроване вираження духовно-емоційного досвіду певного етносу передбачають звернення до поняття людської особистості як носія цього досвіду. Ми зробили спробу виявити етнічну зумовленість поняття “особистість”, виходячи з різної змістової наповненості та взаємної співвіднесеності понять ratio і emotio для представників різних етносів.

Аналіз продемонстрував, що в основі англосаксонської моделі етнічної особистості лежить протиставлення “матеріального” (body) “інтелектуальному” (mind), що відбиває зосередженість цієї особистості на мисленні (thinking) і знанні (knowing), які перебувають поза сферою почуттів, духу і підсвідомого. Українська та російська етнічні моделі особистості, на наш погляд, ґрунтуються на протиставленні тіла як матеріального компонента душі (серцю) як морально-емоційному ядру людини; сфера ірраціонального, неконтрольованого розумом тут виступає головною. Що стосується китайської моделі етнічної особистості, вона не може бути потрактована в дусі протиставлення “матеріальне - ідеальне”, оскільки в контексті китайської культури відсутня трансцендентальна точка відліку: суб'єкт, який пізнає світ, злитий з пізнаваним об'єктом, через що і з'являється нове знання про себе (кит. xin-ti - букв. “серце і тіло” як образне позначення людини). Соматизаціїя емоцій і почуттів - відома інтегральна риса китайської культури. Дуже показовим у зв'язку з цим є концепт xin -“cерце”, який для китайців виступає органом думок і почуттів одночасно.

Душа і серце (серце в переносному значенні “осередок почуттів, переживань, настрою людини”), будучи абстрактними поняттями, метафорично переосмислюються в конкретних образах певного вмістища, що має цілком визначені просторові характеристики: укр. порожньо в душі, прирости до душі, сидіти в душі, хоч із душі вийми, тягти за душу, на дно душі, за душею, у глибині душі/серця, з відкритою душею/серцем, на дні серця, до глибини серця, серце стискується (стиснулося); рос. в глубине души, широта души, в душе пусто, душа полна (кем, чем), залезать/залезть в душу кому-нибудь, тяжело на душе/сердце, с души воротит, за душой ничего нет, за душу (сердце) берёт, открывать душу (сердце), с открытой душой, от всей/всего души/сердца, вырвать из сердца, сердце сжимается, разрывается. Як бачимо, у багатьох стійких виразах іменні компоненти душа і серце перебувають у відношеннях вільного варіювання. Разом з тим, існують певні словотвірні деривати і фразеологічні словосполучення, напр.: укр. щиросердий, серцеїд; заграло серце, запалилося серце, кам'яне серце, гаряче серце, мати м'яке серце, завойовувати серце, обгортати серце тугою, серце холоне, серце в тузі, покласти руку на серце, серце з перцем, від щирого серця; рос. сердобольный, сердцеед; сердце обрывается, кровью обливается; принимать близко к сердцу что-либо; иметь сердце на кого-либо; сорвать сердце на ком-либо; сказать что-либо в сердцах; золотое сердце, горячее сердце, холодное сердце; сердцу не прикажешь; сердечный друг; скрепя сердце - у яких заміна компонента серце компонентом душа навряд чи можлива. Очевидно, це свідчить про більшу спеціалізацію слова серце в переносному значенні “символ переживань, почуттів, настрою людини” на вираженні подій емоційного життя людини, особливо в українській мові. Так, у російській мові досить важко підібрати адекватні відповідники таким українським фразеологічним сполукам, як мулько на серці, серце тліє, умлівати серцем, краяти серце, переїдати серце, кусати за серце, відводити тугу від серця, через їхню яскраву експресію та образність. Звертає на себе увагу спеціалізація цих ідіоматичних сполук на вираженні негативних емоцій, що властиво також українським загальномовним порівнянням з компонентом серце, напр.: мов (немов, наче) п'явки за серце ссуть, мов ножем вколоти у серце, мов хто серпом різнув (різонув) по серцю, мов хто встромив (вгородив) ніж (ножа) в серце, мов хто шпигонув ножем у серце, мов хто всадив кулю у серце, мов хто батогом по серцю стьобає (стьобнув, стьобне). Це може стати ще одним аргументом на користь визнання української кордоцентричності, особливостей емоційної вдачі українця, яку трагічна доля України здебільшого визначила через негативну чутливість. Незважаючи на це, номен серце залишається позитивно зарядженим словом, виступаючи символом любовних почуттів, душевної прихильності, про що свідчать його словотвірні деривати: укр. серденя, серденько, серденятко, сердечний; рос. сердечко, сердечный тощо. Позитивний потенціал зберігається навіть у таких дериватах, як укр. сердитий (рос. сердитый) - “роздратований, гнівний”; рос. сердиться і укр. сердитися - “бути у стані гніву, роздратування; гніватися” (пор. із синонімічним словом злий - рос. злой). В українській мові номен серце широко використовується у функції метонімічного пестливого позначення людини при звертанні, що також підтверджує його позитивний семантичний потенціал: “Cерце моє, ненько! Скажи мені щиру правду, де милий-серденько?” (Т. Шевченко); “Серце моє! доле моя! Розкрий карі очі! Подивися, усміхнися!” (Т. Шевченко). Меліоративну аксіологію концептів душа та серце підтвердив також психолінгвістичний експеримент, проведений за методом семантичного диференціала у його модифікованій версії. Учасникам експерименту було запропоновано оцінити за семибальною шкалою (+ 3; + 2; + 1; 0; - 1; - 2; - 3) конотативний потенціал номенів серце і душа. В експерименті взяли участь студенти-філологи першого та п'ятого курсів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 90 дівчат та 6 юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти восьми років, усього - 96 осіб. Нижче подаються результати експерименту: