Динаміка складно-суфіксальної деривації іменників в українській мові XI-XVIII ст.

Размещено на http://аllbеst.ru

Запорізький державний університет

УДК 808.3-541.42:800.23

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Динаміка складно-суфіксальної деривації іменників в українській мові XІ - XVІІІ ст

10.02.01 - Українська мова

Ліпич Вікторія Миколаївна

Запоріжжя - 2005

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі української мови Запорізького державного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Білоусенко Петро Іванович, завідувач кафедри української мови Запорізького державного університету.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Німчук Василь Васильович, директор Інституту української мови НАН України;

кандидат філологічних наук, доцент Качайло Ксенія Анатоліївна, Криворізький держав ний педагогічний університет, кафедра української мови.

Провідна установа: Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Івано-Франківськ.

Захист відбудеться “25” лютого 2005 року о10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051. 02 у Запорізькому державному університеті за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус №2, ауд.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66.

Автореферат розісланий “ 22 ” січня 2005 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Л.І. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Протягом останніх десятиліть спостерігається пожвавлення інтересу українських лінгвістів до історичного висвітлення словотворення різних частин мови, у тому числі й іменника (праці Л.Л.Гумецької, С.П.Бевзенка, С.П.Самійленка, П.І.Білоусенка, А.М.Майбороди, В.В.Німчука, В.П.Токаря, Т.М.Возного, О.В.Кровицької, В.Ф.Христенок, К.А.Качайло, О.П.Білих, М.П.Брус та ін.). Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способу творення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складних іменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова, Л.П.Павленко, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп - Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитів сучасної української мови описано у працях Н.Ф.Клименко, М.Я.Плющ, М.Г.Доленка, С.Рудницького, М.Г.Чемерисова, Н.С.Родзевич, К.Г.Городенської, О.К.Безпояско, Є.А.Карпіловської, В.О.Горпинича, Л.Є.Азарової та ін.

Проте на сьогоднішній день історія формування складно-суфіксальної підсистеми українського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменникових суфіксів, які брали участь у складно-суфіксальній деривації, їх функціональний обсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використання для вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на різних етапах розвитку української мови залишалися поза увагою мовознавців. У вітчизняній лінгвістиці до цього часу відсутні праці, у яких би пропонувалася лінгвістично обґрунтована концепція про походження основних моделей композитів як похідних, що належать до одного з найпродуктивніших способів словотворення, успадкованого ще з праслов'янської доби. Немає дослідження узагальнюючого характеру про історію формування, становлення та функціонування складно-суфіксальних похідних на всіх етапах розвитку української мови.

Такий стан справ зумовив вибір теми та її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає науковій проблематиці кафедри української мови Запорізького державного університету - “Історичний словотвір української мови”.

Мета роботи: вивчення динаміки словотвірної структури й семантики складно-суфіксальних іменників в українській мові XІ-XVІІІ ст.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

1) з'ясувати статус та основні ознаки складно-суфіксальних іменників

серед інших композитних одиниць української мови;

2) визначити фонд складно-суфіксальних іменників української мови XІ-XVІІІ ст.;

3) простежити історію розвитку та особливості творення аналізованих композитів впродовж окресленого періоду;

4) проаналізувати становлення словотвірної семантики складно-суфіксальних іменникових дериватів української мови XІ-XVІІІ ст.;

5) визначити основні тенденції та закономірності розвитку словотвірної підсистеми складно-суфіксальних іменників української мови XІ-XVІІІ ст.;

6) здійснити аналіз морфологічної будови композитів, визначити словотвірні можливості окремих елементів складно-суфіксальних похідних;

7) встановити співвідношення книжних і народно-розмовних традицій в історії формування зазначених композитів, особливості їх уживання в різножанрових джерелах;

8) з'ясувати специфіку функціонування суфіксів, що брали участь у складно-суфіксальній деривації іменників в українській мові XІ - XVІІІ ст., їх сполучуваність з різними типами основ, активність використання для вираження того чи іншого значення.

Об'єктом дослідження є підсистема іменникового складно-суфіксального словотворення української мови від початку її становлення до XVІІІ століття.

Предмет дослідження - мотивовані іменники, які з точки зору їх сучасної дериваційної структури кваліфікуються як похідні, утворені складно-суфіксальним способом словотвору.

Матеріал дослідження: Праця ґрунтується на фактичному матеріалі, дібраному з широкого кола писемних пам'яток української мови XІ-XVІІІ ст. різних стилів і жанрів (літописи, грамоти, паломницька та полемічна література, публіцистично-проповідницька проза, художні твори, конфесійна література, ділова документація, інтермедії тощо), історичних словників, що відображають лексику зазначеного періоду функціонування мови. У роботі використовуються матеріали основних лексикографічних і лінгвістичних праць українських мовознавців XVІ - XVІІІ ст. (лексикони, граматики, розмовники). Джерелами для аналізу композитних іменників праслов'янського періоду послужили монографічні дослідження з праслов'янського словотвору, етимологічні словники слов'янських мов, насамперед “Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд” за ред. О.М.Трубачова та “Sіownіk prаsіowіасskі” за ред. Ф.Славського. Такий підхід дав можливість висвітлити систему складно-суфіксального словотворення іменників української мови XІ-XVІІІ ст. у всій складності й багатогранності.

У відповідності з періодизацією історії української мови, запропонованої В.В.Німчуком, аналізований матеріал відображає такі етапи розвитку української мови: 1) праслов'янська мова (до VІ/VІІ ст.); 2) давньоруськоукраїнська, або давня руськоукраїнська мова (XІ-XІІІ ст.); 3) середньоукраїнська мова, або середньоукраїноруська (XІV/XV - к.XVІІ ст.), у якій виділяють: а) ранню середньоукраїнську мову (XІV/XV - п.п.XVІст.), б) пізню середньоукраїнську мову (др.п. XVІ - к.XVІІ ст.); 4) новоукраїнська мова (від к.XVІІ ст.). Дослідження джерел такого часового діапазону дозволяє глибше проникнути у процеси формування лексичного складу мови, розкрити семантико-стилістичні зміни в межах окремих словотвірних типів і моделей. Крім того, вивчення мовного матеріалу різних виділенню моделей композитів, успадкованих з давньоруськоукраїнської мови, виявленню утворень, що виникли в період функціонування мови української народності, і, нарешті, оцінці їх стосовно перспектив подальшого історичного розвитку.

Наукова новизна дисертації: Дослідження є першою спробою комплексного аналізу словотвірної підсистеми складно-суфіксальних іменників української мови XІ-XVІІІ ст. У роботі розглядається становлення дериваційної семантики складно-суфіксальних похідних, з'ясовуються тенденції їх розвитку та функціонування у словотвірній системі різних періодів української мови, визначається продуктивність суфіксів, які брали участь у складно-суфіксальному творенні іменників.

Методи дослідження: Для виконання поставлених у дисертації завдань використовувалися різні методи лінгвістичного аналізу. Основним є описовий метод у поєднанні з елементами порівняльно-історичного та зіставного, метод компонентного аналізу, а також метод перифразування при визначенні семантики складно-суфіксальних дериватів.

Теоретичне значення дисертації: Результати роботи є внеском у вивчення історичного словотвору українського іменника. Значення роботи полягає в поглибленні теоретичних відомостей про формальні та семантичні особливості словотворення складно-суфіксальних похідних. Дисертація становить певну цінність для подальших розвідок у сфері складно-суфіксальної деривації. Матеріалами дослідження можна скористатися для написання узагальнюючої праці з історичного словотворення іменника української мови, а також при порівняльному вивченні словотворення слов'янських мов.

Практичне значення роботи: Результати дослідження можуть застосовуватися для поглибленого вивчення окремих питань з історичного словотвору при вивченні історії української мови у вищій школі, при розробці вузівських курсів зі словотвору, відповідних спецкурсів. Робота може бути використана студентами-філологами у процесі підготовки курсових та дипломних робіт.

Апробація роботи. Окремі розділи й дисертація в цілому обговорювались на засіданнях кафедри української мови Запорізького державного університету. Окремі положення роботи у вигляді доповідей та повідомлень було викладено на звітних наукових конференціях викладачів Запорізького державного університету (2001, 2002), на X ювілейній Міжнародній науковій конференції “Функціональна лінгвістика: функціонування російської та української мов в епоху глобалізації” (Ялта 2003), на І Міжнародній науково-практичній конференції “Загальні питання філології” (Дніпродзержинськ 2004), на Міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків 2004). За темою дослідження опубліковано 5 статей у фахових виданнях та 1 тези доповіді.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списків скорочень джерел та основної використаної літератури. Обсяг дисертації становить 192 сторінки, з яких 161 сторінка основного тексту. Список використаних писемних пам'яток містить 93 джерела, а список опрацьованої наукової літератури 225 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлюється історія дослідження словотвірної підсистеми композитів у лінгвістичній літературі, обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета й завдання роботи, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення, методи дослідження, характеризується джерельна основа.

У першому розділі “Складно-суфіксальні іменники в словотвірній системі української мови” розглядається коло проблем, пов'язаних з особливостями складно-суфіксальної деривації іменників.

У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складних лексем: “словоскладання” чи “основоскладання”, хоча немало дослідників їх ототожнюють (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.).

Це проявляється й у кодифікуванні термінів: основоскладання - це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). В.П.Григор'єв, І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін “словоскладання”, оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують і в свідомості мовного колективу “складність” слів усвідомлюється через зіставлення з відповідними самостійними простими елементами, тобто словами, а не основами.

Проте більшість учених наголошують на необхідності розмежування понять основоскладання й словоскладання, відводячи кожному з них окреме місце в системі словотворення (Н.Ф.Клименко, Н.М.Родзевич, К.Г.Городенська, М.Я.Плющ, О.І.Моїсєєв, В.О.Горпинич та ін.). Пропонується для всіх способів творення складних слів узагальнений термін “складання”, що вже використовується в різних значеннях (О.І.Моїсєєв). Розмежування основоскладання й словоскладання дозволяє виявити характерні тенденції словотвору певної мови, з'ясувати синтаксичну та семантичну основу формування різнотипних складних слів.

В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття “композит”, яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об'єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити - це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).

Значне місце відведено в першому розділі питанням особливостей взаємодії основоскладання й суфіксації. В українській мові, як і в багатьох інших, основоскладання знаходиться в тісному зв'язку з розвинутою системою суфіксального словотворення іменників. Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творення іменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника.

Суфікс виступає як оформлювач складного слова. Критерії розмежування складно-суфіксальних іменників та інших композитних одиниць були й залишаються однією з актуальних і неоднозначно інтерпретованих проблем словотвору.

Серед дериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно-суфіксальних іменників як самостійна невживаність другого компонента. Одні вчені вважають, що зазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації та формально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Л.О.Бикова, С.А.Гонцова, Г.А.Молочко, А.П.Фоміна, О.А.Земська та ін.). Так, слова орденоносець, землепроходець, свободолюбець не могли бути утворені чистим складанням, бо не існує в мові слів носець, проходець, любець.

Кожне з них мотивується двома словами (орден і носити, земля й проходити, свобода й любити), а суфікси “скріпили” це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова. У випадках можливого формального виділення цілісного другого компонента: шести(місячний), водо(лікарня) - наявність у тому ж словотвірному типі слів, другий компонент яких не вживається без суфікса (іноземний, миловарня), підтверджує складно-суфіксальний спосіб.

Прихильники іншої точки зору вважають, що зазначеного критерію (невживаність другого компонента) ще недостатньо для відмежування складно-суфіксальних лексем, оскільки можливість другого компонента вживатися поза складенням ще не означає, що саме це слово є одним із твірних конкретного композита.

Необхідно встановити, що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншими твірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи. Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальної частини в структуру значення складного слова (О.О.Макухіна, Л.Я.Вялкіна, О.І.Моїсєєв, В.Г.Головін).

Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не на вживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичної одиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу водопостачання, зерносховище можна розгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійного слова (постачання води, сховище зерна) або такі: постачати воду, сховати зерно. Тому їх певною мірою можна відносити до складно-суфіксальних з подвійною мотивацією (О.І.Моїсєєв, Л.П.Павленко та ін.).

Оскільки на сьогоднішній день сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно-суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визнається не всіма вченими, то похідні з опорним компонентом, що дорівнює лексичній одиниці, яка самостійно функціонує в мові, наводяться в роботі як додатковий ілюстративний матеріал.

Окрема увага приділяється методу перифразування. Йдеться про використання перифрази в ролі мотиватора значення складних слів (іменників у тому числі). Розробці методу перифраз, різним його модифікаціям багато уваги приділено в працях З.М.Волоцької, М.Гоновської, В.Дорошевського. Метод перифраз близький до трансформаційного і відрізняється від нього тим, що дозволяє при розкритті семантики похідної одиниці використовувати такі додаткові слова, що безпосередньо (за коренем чи основою) не співвідносяться з компонентами деривата.

Метод перифразування в сучасній дериватології розглядається як засіб тлумачення дериватів і опирається на морфологічні, лексичні (словникові) критерії (Н.Ф.Клименко). Він допомагає правильно знайти деривативну основу.

Розрізнення формальної та семантичної похідності складних слів дериваційно пов'язує їх з двома синтаксичними одиницями-конструкціями: формально - зі словосполученням, семантично - з реченням. Послідовне зіставлення композитів з еквівалентними синтаксичними конструкціями дозволить дати їм належну словотвірну кваліфікацію.

У другому розділі “Розвиток словотвірної системи складно-суфіксальних іменників в українській мові XІ - XVІІІ ст.” простежується історія формування та становлення складно-суфіксальної підсистеми українського іменника від праслов'янської епохи до XVІІІ ст. При творенні композитних одиниць у мові досліджуваних періодів використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих за будовою іменників. Але продуктивність суфіксів у складі полікореневих і монокореневих лексем була різною.

Структури з відповідними формантами описуються в окремому підрозділі (розглядаються питання походження композитних одиниць, їх лексико-словотвірні значення, продуктивність суфіксів у сфері складно-суфіксальної деривації на різних етапах розвитку української мови, характеризуються структурні типи похідних з аналізованими формантами в давньоруськоукраїнській, середньоукраїнській та новоукраїнській мові).

Аналіз зібраного матеріалу дозволяє стверджувати, що майже всі досліджувані композити давньоруськоукраїнської, середньоукраїнської та новоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно-суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами, наприклад: мужеженъ (XІІ СДЯ V 37) Список умовних скорочень джерел додається в додатку до дисертації. “гермафродит”; съмhреномuдри~ (XІІ Ср ІІІ 763) “поєднання мудрості та покори”). Опорними (другими) компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.

У першому підрозділі подається опис високопродуктивної системи творення складних абстрактних іменників за допомогою суфіксів -и~, -ни~, -ени~, -ти~ в українській мові XІ-XVІІІ ст. Ці форманти виступали в позиції максимальної продуктивності протягом усіх досліджуваних періодів розвитку української мови.

Складно-суфіксальні іменники з опорним вербальним компонентом і суфіксами -и~, -ни~, -ени~, -ти~ вказували на дію чи стан, названі дієслівною основою й конкретизовані в першій основі складення. Окремі композити цього типу сформувалися ще в праслов'янський період: *krъvolіtьjе (ЭССЯ 13 63) “кровопролиття, різня”; *kuropмnьjе (127) “час, коли співають півні” та ін. Походження багатьох структур пов'язують з калькуванням іншомовних утворень (С.П.Бевзенко, Р.М.Цейтлін та ін.).

Морфологічна репрезентація першого компонента мала значно більше різновидів і була представлена субстантивними, ад'єктивними, прономінальними, нумеральними й адвербіальними основами. Найчисленнішою групою представлені деривати з субстантивно-вербальними основами. У пам'ятках давньоруськоукраїнської мови вони мали переважно значення “назва опредметненої дії”: добротвори~ (1076 СДЯ ІІІ 15); богоразуми~ (1097 І 177) “пізнання Бога, божого вчення”; свhтодати~ (XІ Ср ІІІ 293); съ доброчиниемъ бьяхуся (XІ/XVІ ИФ 407). Часто складні абстрактні іменники вказували на назви якостей, ознак: хотhслави~ (1073 Ср ІІІ 1390) “пиха, марнолюбство”; братолюби~ (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 309); любовласти~ (1296 ІV 168) “любов до влади”.

Окремі складно-суфіксальні іменники з першим субстантивним компонентом містили в собі формант -и~ як елемент надлишковий, причому він приєднувався до основи, яка мала в своїй структурі близький за значенням формант, наприклад: въ тhхъ и достоина" имъ хсЮооубиистви" терпhти (XІ/XІІІ-XІV ХА 263); ... ни братолюбстви" нєнавистьнааго дыма (1130-1156 Кир 35); страньнолюбьстви~ (XІІ Ср ІІІ 539) “приймання чужоземців” та ін.

У XІІІ-XІVст. у формантах -ни~; -ени~; -ани~; -ти~ (-ть~) фіксуються вже певні фонетичні зміни, які в сучасній українській мові стали нормативними. Після повної редукції надкороткого [и] ([ь]) приголосні перед давнім простим суфіксом -и~ (-ь~) подовжилися в результаті уподібнення наступного [j] до попереднього м'якого приголосного (С.П.Бевзенко, М.А.Жовтобрюх, О.Т.Волох, С.П.Самійленко, І.І.Слинько).

Завершився такий процес, очевидно, не раніше XІІІ ст. Староукраїнські пам'ятки відбивають його, починаючи з XІV ст.: кн#з# Сємєна придали ~смо к црЮкви бжЮои бгЮомтри на бгЮомоллє (1376 Роз 22). Однак під впливом книжної традиції в пам'ятках XІV - сер. XVІ ст. зберігається традиційне написання розгляданих формантів: со благословениемъ его творити (1322 П 22); чоломбитьє (1449 ССУМ ІІ 547) “прохання, просьба”; богоразумиє (1489 Сл XVІ - п.п.XVІІ 2 146) “пізнання Бога, визнання божественного вчення, мудрості”; богомолїє (1547 142) “приношення молитв Богові, поклоніння Богові; відправа церковних служб”.

У середньоукраїнській та новоукраїнській мові спостерігається творення нових похідних: гортанобhсїє (XVІІ Тимч І 578) “ненажерство”; грошолюбіє (615); брадоносїе (сер.XVІІ СлЛекс 430) “носіння бороди”; друголюбие (1660 Тимч І 234 ) “любов до друга” тощо.

Творення дериватів зі структурою, що поєднувала в собі субстантивно-вербальні основи, базувалося на об'єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: добротвори~ < творити добро; любовласти~ < любити власть; зємлємhри~ < мhрити землю; (пор.: мhхопродани~ < продати мhхъ, продани~ мhха; иконописани~ < писати иконы, писани~ иконъ). В обстежених пам'ятках досліджуваних періодів нечасто трапляються складні абстрактні іменники з прономінально-вербальними та нумерально-вербальними основами: самохотhни~ (1096 Ср ІІІ 254) “власна воля”; самолюби~ (XІ 251); саморhчїе (сер.XVІІ СлЛекс 178) “самохвальство”; самоугодїє (сер. або др. пол. XVІІ Син 123) “самолюбство”; первосhдание (XІ СлРЯ XІV 205) “високий пост, престол”.

Складно-суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -и~ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністю того, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення.

Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивні основи, базувалося як на об'єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення (звhздозакони~ < законъ звhздъ), так і на сурядних зв'язках між словами в словосполученні (злохитри~ < зло і хитрость; зломудри~ < зло і мудрость).

Початок цьому структурному типу поклали складні іменники, які сформувалися ще в праслов'янський період, наприклад: *lіxolмtьjе (ЭССЯ 15 93) “лихі часи, лиха година” (складення *lіxo та *lмto, оформлене суфіксом -ьjе); *nіzьgorьjе / *nіzogorьjе (25 184) “схил” (складення *nіzь та *gorа, оформлене суфіксом -ьjе).

У пам'ятках давньоруськоукраїнської доби зафіксовано невелику кількість композитів цього типу, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризує особу, предмет, наприклад: богобоязни~ (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 168); боговhри~ (255); съмhреномuдри~ (XІІ Ср ІІІ 763) “поєднання мудрості та покори”; въ толикъ недоугъ и вредооумь~ въвлекоша (XІ/XІІІ-XІV ХА 64); злохитриемъ падоста (XІ/XVІ ИФ 226).

Поряд з домінуючим абстрактним значенням тут також трапляються структури на позначення просторових та часових понять: средодверие (XІ Ср ІІІ 482) “внутрішній двір”; средохрестие (483) “середина великого посту”; мhстовласть~ (XІІІ/XІV СДЯ V 110) “держава”; 40 лhтъ - средовhчие (XІІ ССБА 150).

У писемних джерелах середньоукраїнської та новоукраїнської мови фіксується значна частина дериватів з субстантивно-субстантивними основами: кругопутїе (сер.XVІІ СлЛекс 83) “звивина, закрут, поворот”; гортаноболhзнїе (150) “запалення в горлі”; желудощбразїе (209) “жолудеподібність”; умосмрадие (297) “безрозсудність, нерозважливість”; волхвожребие (376) “ворожіння”; не презирай баснословія (1766 Ск І 107); наполненныя благощастіем ликовала (186) тощо.

Досить об'ємною групою лексики в давньоруськоукраїнській мові представлені складно-суфіксальні іменники абстрактного значення з ад'єктивно-субстантивними основами.

Вони називали розумові категорії, психічний стан: великоразоуми~ (XІ СДЯ І 383); добродуши~ (ІІ 483) “гарний настрій”; малодуши~ (ІІІ 495); не зазрите худоумию моему (1106-1108/XV ХД 104); да слышить моего младоумїа (XІІІ/XVІ КП 124); бh же за высокомыслие его (XІІІ/бл.1425 ЛГВ 806). Трапляються назви свят: новомhсячие (XІІ СлРЯ ІX 402); новоплодь~ (1280 СДЯ V 423) “свято збирання нових плодів”, а також назви почуттів, моральних якостей: добросьрди~ (1076 СДЯ ІІІ 13); великодоуши~ (XІ І 382); зълосьрдь~ (ІІІ 423); крhпъкодоушь~ (XІ Ср ІІ 322) “мужність”; тьщеслави~ (ІІІ 1061).

У пам'ятках середньоукраїнської та новоукраїнської мови спостерігається як вживання дериватів, успадкованих з давньоруськоукраїнської мови, так і творення нових: головерхіє (1591 Сл XVІ - п.п.XVІІ 6 254) “гола (непоросла) вершина (гори)”; краткословиемъ въсхититися (к. XVІ В 8); вhтроразумиє (1608-1609 Сл XVІ-п.п.XVІІ 6 163) “нерозсудливість, легковажність”; беложелезием покрыется (1652 ВУР І 54); острожелчїе (сер. XVІІ СлЛекс 67) “міцність, гострота, обр. енергійність”; младовhчїе (74) “молодість”; позноплодїе (121) “пізнє дозрівання”; удобовhрїе (146) “довірливість”; сладопищїе (149) “солодощі”; лhпословїе (176) “красномовство”; доброзрачие (200) “стрункість, краса”; гордословїе (440) “зарозуміла мова”; тяжкоглавїе (520) “головний біль”; равновhсие огня не презирай (1767 Ск І 343).

Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад'єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: мудроуми~ мудрый умъ; лютомhсти~ люта" мhсть; новомhсячие < новый мhсяцъ; высокомыслие < высока" мысль; правоверїе права" вера.

У пам'ятках досліджуваних періодів функціонують складно-суфіксальні деривати абстрактного значення з прономінально-субстантивними, нумерально-субстантивними основами та суфіксом -и~: ~диномысли~ (1076 СДЯ ІІІ 189); вьсепогыбhль~ (XІ ІІ 277); иновhри~ (ІV 156); самовласти~ (XІ Ср ІІІ 246) ”власна воля”; всєзлобїє (сер.XVІІ СлЛекс 22) “розлючення”; инодушїg (сер. або др. пол.XVІІ Син 134); въторозаконьg (XІ СДЯ ІІ 226) “назва однієї з книг Старого завіта”; дъвомыслиg (ІІІ 115) “незгода”; да ся присвоит их единомудрию (к. XVІ В 81); кликал многолетье дьякон Алексей (1623 ВУР 459); названа десятословіем (1767 Ск І 149); докторово тристалhтіе отмhтили (264); о двоепутіи человhческія жизни толковали (302). Похідні з прономінально-субстантивними основами характеризуються як атрибутивними відношеннями між компонентами вихідного словосполучення, так і об'єктними (вьсепогыбhль~ ?погыбhль вьсехъ; иновhри~ ?ина" вhра). Деривати з першим числівниковим елементом базуються на словосполученнях із залежними компонентом у формі родового відмінка однини чи множини: много печали; много власти; шесть лhтъ; пять книгъ; двое лhтъ; четверо дней і т.д.

Одним із продуктивних формантів, який брав участь у творенні складно-суфіксальних іменників з абстрактним значенням в обстежених пам'ятках, був суфікс -ств(о) (-ьство). У праслов'янській мові зазначений формант творив n.аbstrаktа, у тому числі й складні найменування: *иаrodмjstvo (ЭССЯ 4 24) “чаклунство”; *dobrodмjьstvo (5 42) “здійснення добрих вчинків” та ін. Ця його функція збереглася в давньоруськоукраїнській мові і значно активізувалася в мові середньоукраїнській. Основне значення, з яким виступали композити з суфіксом -ство, - це значення якості, властивості, ознаки, опредметненої дії.

Суфікс -ьство в мові давньоруськоукраїнської доби творив складні іменники з тим же значенням, що й суфікс -и~. Про це свідчить наявність у пам'ятках XІ-XІІІ ст. словотвірних синонімів типу богобоязньство - богобоязни~; съмhреномuдрьство - съмhреномuдри~; зълохытрьство - зълохытри~ та ін.

Складно-суфіксальні іменники з опорним вербальним компонентом і суфіксом -ьство представлені лише конструкціями з першим субстантивним та прономінальним елементами. Деривати з субстантивно-вербальними основами часто фіксуються пам'ятками XІ-XІІІ ст.: благочиньство (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 215) “дотримання встановлених правил”; боголюбьство (260); человhколюбьство (XІ Ср ІІІ 1491); древодhльство (XІІ ІІІ 81) “робота по дереву, обробка дерева” та ін.

У писемних джерелах середньоукраїнської та новоукраїнської мови зазначений структурний тип поповнюється рядом новотворів: привернулъ его к конокормству (1389 П 103); роукоимъство (XV ССУМ ІІ 307) “грошова порука, грошове забезпечення”; злоимство (1627 БерЛекс 39); народоводство (70); вhнцєноство (сер.XVІІ СлЛекс 404) “належність до знатного роду”; потрєбноє рємєсло єст и коновалство (к.XVІІ КЗ 134); большимъ количеством в хлhбопашествh были (к.XVІІІ ОЛУ 31); в пчеловодствh работали (31); препятствуютъ судоходству (32).

У пам'ятках давньоруськоукраїнського періоду трапляються поодинокі композити з першим займенниковим компонентом: сво~любство (XІ Ср ІІІ 281) “самолюбство”; вьседhиство (1284 СДЯ ІІ 273) “необмежена влада”. Цей структурний тип складно-суфіксальних іменників не набув продуктивності в наступні періоди розвитку української мови. У джерелах XVІ-XVІІІ ст. фіксується небагато нових дериватів, наприклад: того дhля другие самохвалства (к.XVІ В 60); самокупство (сер. XVІІ СлЛекс 272) “монополія”; на самоборство ляховъ призиваху (1740 ЛГр 76).

Складно-суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -ьств(о) були представлені в досліджуваних пам'ятках більшою кількістю структурних типів, як-от: з субстантивно-субстантивними основами: богобоязньство (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 253); звhрообразьство (ІІІ 365) “жорстокість, подібність до звіра”; зълохытрьство (425) “брехня”; приемъ языковластво (XІ/XVІ ИФ 251); з ад'єктивно-субстантивними основами: благонравьство (XІ СДЯ І 190) “покірливість; худоумьство (XІ Ср ІІІ 1417); смерти лютозвhрства уподобиль (к.XVІ В 71); голобрадство (1627 Сл XVІ-п.п.XVІІ 6 249) “гола борода”; з прономінально-субстантивними основами: самовластьство (XІ Ср ІІІ 250) “власна воля”; инобожьство (1280 СДЯ ІV 156) “інше вчення про віру (єресь)”; иноверство возрастает (1626 ВУР І 53); з нумерально-субстантивними основами: ^ многобЮжества идольскааго оуклан##с# (1037-1050 СлІл 79); радуйся ты, архистратиже, шестокрылству похвала (XІІ ХождБог 166); многодолжство (1264 СлРЯ ІX 199) “великі борги”; типокграф многолhтство вhншуєт (XVІІ УП 132). Проте жоден з них не відзначався активністю використання як у давньоруськоукраїнській, так і в середньоукраїнській та новоукраїнській мові к.XVІІ-XVІІІ ст.

Найменшою продуктивністю в сфері складно-суфіксальної деривації іменників з абстрактним значенням характеризувався суфікс -(н)ость. Очевидно, це пояснюється тим, що він був продуктивним у творенні простих абстрактних іменників від прикметникових основ, а, отже, сполучуваність його з іменниковими (а тим більше з дієслівними основами) була низькою. Цей формант служив засобом вираження абстрактної якості, наприклад: высокомыслность (1616 ЄУС 28); добровонностю цнw(т) наполнєны (283); уставичне на богомысльности (1618 БШ 210); любоплотностъ (сер. XVІІ СлЛекс 360) “хтивість”; вhкопомна некгдысь старожитность маєт (XVІІ УП 204); на(и)паче жє іноковъ врєждаєтъ сребролюбно(ст), а спЮсє(н)ную творитъ по(л)зу трудолюбно(ст) (к.XVІІ КЗ 298); помстится ХсЮ гЮ(с)дь и за памятозлобности (303); з(ъ) лєг(ъ)комыслности своєй у свой умъ тоє узявъ (1723 ПрЛист 38).

Основна маса наведених похідних характеризується неоднозначною словотвірною інтерпретацією. Так, на думку більшості вчених, вони мотивуються переважно складними прикметниками і тому належать до сфери афіксального словотворення (Н.Ф.Клименко, В.О.Горпинич та ін.): памятозлобности < памятозлобный; трудолюбно(ст) < трудолюбный; сребролюбно(ст) < сребролюбный; лєг(ъ)комыслности < лєг(ъ)комыслный; єдиномысльность < єдиномысльный; многомовность < многомовный.

Проте загальноприйнятим є також твердження, що в основі творення таких похідних однаковою мірою лежать і словосполучення, а тому вони можуть бути віднесені до дериватів, утворених основоскладанням (О.Т.Волох та ін.), яке в цих випадках супроводжується суфіксацією: высокомыслность < высоко мыслити; єдиномысльность < єдино мыслити; єдновласность < єдиная власть; трудолюбно(ст) < любити трудъ; памятозлобности < злобно памятати; лєг(ъ)комыслности < лєг(ъ)ко мыслити; добровонность < добре воняти і т.д.

Окремі складні іменники з суфіксом -(н)ость з'являлися як кальки, без відповідної мотивації прикметниками: любоплотностъ, sаlасіtаs (сер.XVІІ СлЛекс 360) (мотивується, очевидно, словосполученням любити плоть з характерною перестановкою компонентів складення).

У системі складно-суфіксальних іменників з абстрактним значенням найбільшою вживаністю відзначалися опорні компоненти -любиє; -дhяниє; -носиє, регулярність використання, часткова делексикалізація наближає їх до афіксоїдів. Серед перших компонентів найуживанішими були основи бого-; благо-. Деривати з цими компонентами запозичені зі старослов'янської чи давньоруськоукраїнської мов і становлять собою кальки старогрецьких слів з початковим елементом Ээ-.

Вагомим формантом у сфері композитотворення виступав суфікс -ець. Функція творення n.аgеntіs, яку він виконував у праслов'янській мові, збереглася в українській мові. У давньоруськоукраїнській мові трапляються деривати, успадковані з праслов'янської доби: *domoикdьсь (ЭССЯ V 69) “той, хто належить дому, сім'ї”; *mytojьmьсь (XXІ 82) “той, хто збирає мито” тощо. Походження багатьох інших пов'язують з калькуванням іншомовних утворень, здебільшого давньогрецьких. Композити з суфіксом -ьць(-ець) на позначення осіб виступали в давньоруськоукраїнській мові в двох структурних різновидах: з опорною субстантивною основою та з опорною вербальною основою.

Складно-суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялися на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.

У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад: баснозиждьць (XІ/ХІІІ-ХІV СДЯ І 106) “творець казок, міфів”; водоносьць (454); иконописьць (ІV 139); каменосhчьць (196) “каменетес”; копиєносьць (262); кънигописьць (356) “той, хто переписує книги”; мнихоборьць (553) “той, хто бореться з монаством”.

Складно-суфіксальні іменники з субстантивно-вербальними основами та суфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Щоправда, у пам'ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збережених джерел, де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народній розмовній мові XІV - XVст.

У пам'ятках пізньої середньоукраїнської мови спостерігається інтенсивне поповнення аналізованого структурного типу новими похідними: гривострыжецъ (XVІ Тимч І 607) “той, хто скуповує гриви кінські на сита”; млатобієцъ (1627 БерЛекс 64); броздоносецъ (1650 Сл XVІ-п.п.XVІІ 3 75) “той, хто гнуздає коня”; тростоносєцъ (сер. XVІІ СлЛекс 93) “той, хто вирощує очерет”; ягодоносєць (99) “той, хто носить ягоди”; сыротворєцъ (114); китоловєцъ (119); речотворєцъ (сер.або др.пол. XVІІ Син 123) “промовець”; чрєзъ листоподавъца вашмо(с)цhного, пожалу(й), мо(с). вичекати малоє врємя (1729 ПрЛист 47) і т.д.

Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно-вербальні основи, базувалося на об'єктних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення.

Усім композитам цього типу властива перифраза N + V + ець > той, хто VN (де N - основа іменника; V - дієслова), що підкреслює здійснення дії над певним об'єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: листоподавецъ > той, хто подає листи; полководецъ > той, хто водить полки. Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребують доповнення перифрази додатковим семантичним компонентом (він не має в структурі складного слова співвідносного елемента, тому береться в дужки): земледhлецъ не > той, хто робить (дhлаєтъ) землю, а > той, хто (коло) землі робить; вдовоженецъ не > той, хто женить удову, а > той, хто жениться (на) удові; иконоборецъ > той, хто бореться (з) іконами.

У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, і було представлене такими типами основ:

1) субстантивними: дроуголюбьць (1076 СДЯ ІІІ 85) “той, хто любить друга”; грhхолюбьць (XІ/XІІІ-XІV ІІ 398) “грішник”; женолюбьць (ІІІ 248) “той, хто любить жінок”;

2) адвербіальними: доброписьць (XІ СДЯ ІІІ 10) “той, хто гарно пише”; дъвоженьць (112); съключижес Феwфилоу Алеzандрьскомоу прити, иже бh глоубокоразоумець (XІ/XІІІ-XІV ХА 392);

3) нумеральними: дъвородьць (XІ СДЯ ІІІ 116) “хто має подвійну природу”; перволюбецъ (XІІ СлРЯ XІV 201) “хто бажає бути першим”;

4) прономінальними: самовидьць (1097 Ср ІІІ 246) “свідок”; Авель бо, первенца гвЮи wсЮтивъ, бгЮолюб'ца негли себелюб'ца сътвори (XІ/XІІІ-XІV ХА 31); кленется ... всевидцем (XІ/XІV ИФ 350).

Деривати зазначених структурних типів активно фіксуються пам'ятками подальших періодів: гвоздиколюбецъ (1596 Сл XVІ-п.п.XVІІ 7 133) “любитель їжі, приправленої гвоздикою”; быст муж. . . нищелюбец (к. XVІ В 125); роскошолюбцы болшъ нhж боголюбцы (1616 ЄУС 545); к нhкому епископу благочестиву, сиротолюбцу (126); всеядецъ (1642 Сл XVІ-п.п.XVІІ 5 33) “той, хто все споживає”; древним мудролюбцам служили (1776 Ск І 108); о глухіи лицелюбцы! (156); которого наружностелюбцы проминув (1783 І 254).

Похідні цієї семантики описуються перифразою N + V + ець > той, хто VN, наприклад: трудолюбец > той, хто любить труд; славолюбец > той, хто любить славу. Найбільшу кількість дериватів становлять слова з другим компонентом -любец(ъ). Ці іменники виникли в українській мові внаслідок калькування.

Складно-суфіксальні деривати з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -ьць (-ецъ) у пам'ятках ХІ - ХІІІ ст. іменували осіб за зовнішніми властивостями чи внутрішніми якостями. У ролі першого компонента в них виступали такі основи:

1)іменникові: великыи же И"ковъ братобожець, вина и сикера не те (XІ/XІІІ-XІV ХА 261); домочадьць (1284 СДЯ ІІІ 43);

2)прикметникові: черноризьць (1076 Ср ІІІ 1561); бhгаи ^ дръзновениа толикыа хоулы къ жидовскооумъцу (XІ/XІІІ-XІV ХА 475);

3)займенникові: нечьстивыи самовластець (XІ/XІІІ-XІV ХА 477);

4)числівникові: съторuчьць (XІ Ср ІІІ 846); четвьртовластьць (1119 1509) “правитель четвертої частини області”; обрhтаеться двоивhрець (XІІІ/XVІ КП 191).

У мові наступних століть найчисленнішою групою представлені композити з ад'єктивно-субстантивними основами: гологлавецъ (1596 Сл XVІ-п.п.XVІІ 7 4) “лиса голова”; бhлобровецъ (1649 3 147); бhлогубецъ (148); златовласєцъ (сер. XVІІ Сл Лекс 98); чужозємєцъ (сер. або др. пол. XVІІІ Син 169); о тую зємлю на новосhлцовъ были чєломъ (1740 ПрЛист 90); преданій старообрядцовъ слыхали (к. XVІІІ ОЛУ 30).

Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад'єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованого структурного типу характеризуються полімотивацією, так, похідні бhлогубецъ, бhлобровецъ мотивуються й словосполученнями бhлыє губы, бhлыє брови, і складними прикметниками бhлогубый, бhлобровый.

Значно менше зафіксовано в пам'ятках подальших періодів похідних із препозитивною числівниковою основою.

Деривати цього структурного типу трапляються в писемних джерелах новоукраїнської мови XVІІІ ст., наприклад: односельцями Никоном і Антоном (1729 ДНМ 216); единоземцєв ваших (1734 АКНЗС І 55); однорожєцъ правдивій (1759-1775 ЛГП 78) “той, хто належить до одного роду”; двовhрецъ (XVІІІ Тимч І 676) “той, хто визнає дві віри”; двоєсловецъ (677) “нещирий, облудний чоловік”.

Складно-суфіксальні утворення з суфіксом -ьникъ були знані вже в мові стародавніх східних слов'ян XІ-XІІІ ст., про що свідчить широке вживання цих одиниць у давньоруськоукраїнських пам'ятках, хоча суфікс -ьникъ поступався за продуктивністю суфіксові -ець (-ьць).

Порівняно низьку активність цього форманта в творенні складно-суфіксальних лексем, очевидно, можна пояснити високим рівнем його вживаності у сфері формування системи монокореневих іменників - назв осіб за професією, спеціальністю, родом занять. Такі мотивовані агентивні найменування могли входити до складу композитів, утворених шляхом чистого складання, наприклад: богопроповhдьникъ (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 265) “проповідник божого вчення, християнської релігії”.

Складно-суфіксальні іменники з суфіксом -ьникъ у пам'ятках давньоруськоукраїнської мови XІ - XІІІ ст. мали опорну дієслівну або іменникову основу. У ролі першого компонента, як правило, виступали основи іменників, прикметників, числівників, займенників. Другий компонент становив семантичне ядро складення.

Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення. Вони поділялися на такі лексико-словотвірні типи:

1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям: зорозвhздьникъ (XІ СДЯ ІІІ 403) “той, хто спостерігає за зірками”; кънигохранильникъ (ІV 356) “той, хто зберігає книжки”.

У пам'ятках середньоукраїнської мови XVІ-XVІІ ст. зафіксована кількісно обмежена група похідних з суфіксом -ник, що вказували на осіб за їх сталим чи тимчасовим заняттям: чароwтравник (сер.XVІІ СлЛекс 156); землемhрникъ ( 452); а воскобоиникъ варит воскъ (к. XVІІ КЗ 148);

2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди, моральні якості: страньноприимьникъ (1076 Ср ІІІ 539) “той, хто з любов'ю приймає мандрівників”; человhкоuгодьникъ (1492) “улеслива людина”; трuдоположьникъ (1097 ІІІ 1007) “захисник”; братоненавидьникъ (XІ/XІІІ-XІV СДЯ І 309); дароприимьникъ (XІ ІІ 430) “той, хто бере хабарі”; лъжеславьникъ (ІV 440) “той, хто розповідає брехню”. У наступні століття продовжується процес творення похідних з цим значенням.

В основному це деривати, не спостережені в пам'ятках давньоруськоукраїнської доби, наприклад: еще еси чревобhсник (к. XVІ В 38); гортанобhсникъ (сер. XVІІ СлЛекс 100) “ненажера”; клопототворникъ (458) “той, хто завдає клопіт”; лицепрїемникъ (464) “лицемір”.

Творення аналізованих композитів з субстантивно-вербальними основами базувалося на об'єктних відношеннях між частинами мотивувального словосполучення, а значення виражалося спільним семантичним компонентом “той, хто”.

Композити з займенниково-вербальними компонентами виникали на базі предикативних зв'язків між складовими елементами мотивувальної синтагми. При цьому перший компонент походив від основи означального займенника сам або присвійного свій. Вони вказували на назви осіб за характеризуючою дією, наприклад: самочинникъ (1627 БерЛекс 111) “свавільник”; своєчинникъ (сер.або др. пол. XVІІ Син 155).

Складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивним компонентом та суфіксом -ьникъ (-ник) виявлено в пам'ятках XІ-XІІІ ст. значно більше, ніж похідних з опорним вербальним елементом. Композити з опорним іменниковим компонентом та суфіксом -ьникъ (-ник) називали особу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення: ~диномисльникъ (XІ/XІІІ-XІV СДЯ ІІІ 190) “однодумець”; небесоградникъ (XІ/XІІІ-XІV СлРЯ ІX 12) “той, хто мешкає на небесах”; створи себh и единохрамника и единотрапезника (XІ/XІІІ-XІV ХА 506); иновhрником не явите (XІ/XVІ ИФ 254); легкооружником к нам явити (299).

Окремі складно-суфіксальні іменники розгляданих структурних типів характеризуються подвійною мотивацією. Так, слова ~диномисльникъ, иновhрникъ, единовhрникъ мотивуються прикметниками ~диномисльныи, иновhрныи, единовhрныи і словосполученнями ~дина" мисль, ина" вhра, едина" вhра.

Середньоукраїнська мова успадкувала основні структурні типи давньоруськоукраїнських складних іменників на -никъ. За вже існуючими зразками в мові цього періоду твориться значна кількість нових похідних, наприклад: таковий своевольник явился (1633 ВУР І 133); скротить только самовольников (1638 І 195); всеоружникъ (сер. XVІІ СлЛекс 92) “той, хто у всеозброєнні”; самозаконникъ (99); доброненавистникъ (269) “ненависна людина”; богокорчемнїкъ (429) “шинкар”; єсте(с) кож(д)ий чужоло(ж)нику (1659 Гал 69); Сімонъ чорнокнижникъ (154) тощо.