Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 81'42 = 133.1

СТРУКТУРНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ТА СЕМАНТИКО-ПРАГМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФРАНЦУЗЬКОГО ЕПІСТОЛЯРНОГО РОМАНУ XVIII-XX СТОЛІТЬ (на матеріалі творів Ш. де Лакло, О. де Бальзака, А. де Монтерлана)

Спеціальність 10.02.05 - романські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

РОГОЗА Ольга Борисівна

Київ 2005

Робота виконана на кафедрі французької філології Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор Кагановська Олена Марківна, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра французької філології, завідувач кафедри

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Смущинська Ірина Вікторівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра французької філології, професор

кандидат філологічних наук, доцент Данилич Валентина Стефанівна, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра іспанської філології, завідувач кафедри

Провідна установа Львівський національний університет імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України, кафедра французької філології

Захист відбудеться 30 вересня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Червоноармійська, 73).

Автореферат розіслано 29 серпня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

професор А.А. Калита

Загальна характеристика роботи

У сучасному мовознавстві лінгвостилістичний аналіз та інтерпретація художнього тексту є одними з найактуальніших питань, які привертають увагу лінгвістів багатоплановістю дослідження. Художній текст вивчається на матеріалі творів різноманітних жанрів художньої літератури, що характеризуються своєрідною структурно-композиційною й мовностилістичною організацією, яка впливає на процеси розуміння адресатом творчого задуму письменника.

У вітчизняній лінгвістиці епістолярний роман як специфічний жанр художнього тексту, який походить від сполучення певної форми вираження - листа - та літературного жанру - роману, досі залишається недослідженим. Композиція епістолярного роману виявляє характеристики свого подвійного походження: з одного боку, форма листа зобов'язує до особливої комунікативної структури, а жанр роману, з іншого боку, модифікує його зміст і значення шляхом інтроспекції та пошуку вірогідності твору (L.Versini). Можна було б стверджувати, що роман в листах походить із перетину форми листа та жанру роману (J.Rousset). Але, насправді, виявляється, що неможливо розділити ці два явища, до того ж їхні складники та їх поєднання формують епістолярний роман як жанр.

Дотепер у радянському та вітчизняному мовознавстві вивчався лише епістолярний текст, який до того ж не був об'єктом комплексного аналізу, а досліджувався тільки один із його аспектів: синтаксичний (С.В.Антоненко, Г.І.Сумкіна), лексичний (І.О.Іванчук), або стилістичний (Л.М.Кецба, Е.М.Ножкіна, О.М.Сєдова). Це пояснюється невирішеною досі проблемою визначення місця епістолярного стилю в системі функціональних стилів, на що вказує цілий ряд дослідників (Н.І.Гайнулліна, О.Г.Єліна, Л.М.Кецба, О.М.Сєдова). Не можна створити цілісної картини функціонування тексту, не розглядаючи своєрідності епістолярного тексту серед текстів різної функціональної приналежності. Звернення до епістолярного роману, що є прикладом французького художнього епістолярного тексту, виправдане при розв'язанні проблеми визначення місця епістолярного стилю в системі функціональних стилів, а також при вирішенні питань щодо лінгвостилістичного аналізу та інтерпретації художнього тексту.

Актуальність дисертації визначається багатоплановістю вивчення сучасною лінгвостилістикою художнього тексту, яке спрямоване на розкриття авторської естетичної концепції та жанрової специфіки художнього твору. У зв'язку з цим епістолярний роман становить інтерес для лінгвостилістичних досліджень, що зумовлено особливою структурно-композиційною та семантико-прагматичною організацією даного типу художнього тексту, яка реалізує його особливий статус, здійснюючи естетичний вплив на свідомість читача. Простеження розвитку епістолярного роману в діахронічному аспекті є актуальним для дослідження процесів і закономірностей розвитку французької літературної мови.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано відповідно до плану комплексної наукової теми “Дослідження когнітивних і комунікативно-функціональних аспектів системи одиниць французької мови”, яка розробляється кафедрою французької філології Київського національного лінгвістичного університету (тема затверджена вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 2 від 25 вересня 2000 року). Проблематика розглянутої дисертації вписується в коло питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою Міністерства освіти і науки України “Мовні системи. Динаміка функціонування фонетичних, граматичних і лексичних одиниць: когнітивний і комунікативно-прагматичний аспекти (германські, романські та українська мови)”, затвердженою вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 27 січня 2000 року.

Метою роботи є визначення лінгвостилістичних параметрів організації французького епістолярного роману шляхом вивчення його структурно-композиційних характеристик і виявлення особливостей використання мовних засобів у формуванні художнього образу персонажа.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких основних завдань:

– визначити місце епістолярного стилю в системі функціональних стилів;

– окреслити структурні та композиційні характеристики французького епістолярного роману XVIII-XX століть;

– установити лінгвостилістичні засоби створення художнього образу персонажа у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть;

– виявити семантико-прагматичні особливості французького епістолярного роману XVIII-XX століть;

– розкрити особливості функціонування іронії та інтертекстуальних зв'язків у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть;

– з'ясувати шляхи еволюції французького епістолярного роману.

Об'єктом дослідження є французький епістолярний роман як специфічний жанр французької художньої літератури.

Предметом дисертаційного дослідження є структурно-композиційні та семантико-прагматичні характеристики французького епістолярного роману XVIII-XX століть. епістолярний роман фрацузький стиль

Матеріалом дослідження слугували твори Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”, О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes”, А. де Монтерлана “Les jeunes filles”. Звернення до вказаних творів зумовлене тим, що всі три романи є яскравими представниками епістолярного роману різних епох, відповідно, XVIII, XIX та XX століть, що дозволяє простежити розвиток французького епістолярного роману в діахронічному аспекті. Використання романів “Lettres portugaises” Г. де Гієрага, “La Vie de Marianne” П.Маріво, “Lettres persanes” Монтеск'є, “Alexis ou Le Traitй du Vain Combat” М.Юрсинар пояснюється потребою унаочнення структурної типології епістолярного роману, а також засоби презентації автора в епістолярному романі.

Для досягнення поставленої в роботі мети використовуються такі методи дослідження: індуктивний метод, згідно з яким на підставі виділення лінгвостилістичних параметрів функціонування конкретного епістолярного тексту робиться висновок про загальні структурно-композиційні і мовностилістичні особливості в епістолярному романі взагалі; описовий метод, який полягає в описі комунікативних ситуацій епістолярного художнього тексту; компонентний аналіз, спрямований на пошук сем, які збагачують у творі мовні одиниці додатковим поняттєвим й емоційним змістом; синтаксичний аналіз застосований для відстеження ролі граматичних засобів у створенні художнього образу персонажа в епістолярному романі; контекстуально-ситуативний та інтерпретативний аналіз використаний для визначення текстових елементів, наділених додатковим емоційним змістом; елементи кількісного аналізу залучені для встановлення особливостей композиції та структури епістолярного роману.

Наукова новизна дослідження полягає у виявленні структури та композиційної організації, а також семантико-прагматичних особливостей французького епістолярного роману XVIII, XIX та XX століть. Уперше було встановлено особливості прояву інтертекстуальних зв'язків та специфіку розкриття іронії у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть згідно концепції поліфонії О.Дюкро. В роботі доведено своєрідність епістолярного роману як специфічного жанру, що здійснив певний вплив на розвиток жанру роману в цілому, з'ясовано шляхи еволюції французького епістолярного роману.

Теоретичне значення дисертаційної роботи визначається тим, що її висновки слугують внеском у лінгвостилістику, прагматику, лінгвокраїнознавство, літературознавство. Поглиблений аналіз лексико-стилістичних засобів створення художнього образу персонажа та форм передачі чужого мовлення в епістолярному романі сприяє подальшому розвитку стилістики й інтерпретації тексту. Розроблена в дослідженні структурна типологія французького епістолярного роману та застосування об'ємно-прагматичного членування в епістолярному романі мають значення для опрацювання завдань, пов'язаних із вивченням композиції художнього твору.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання основних положень і висновків дисертації в теоретичних курсах стилістики французької мови (розділи “Жанри та стилі”, “Поетичні тропи й фігури мовлення”, “Лінгвостилістичний аналіз художнього тексту”), літературознавства (розділи “Композиція й сюжет”, “Особливості мови художньої літератури”, “Розвиток романного жанру”), історії літератури (розділ “Література Франції XVIII, XIX та XX століть”), у спецкурсі з інтерпретації художнього тексту, при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт.

Апробацію результатів дослідження здійснено на семи наукових конференціях, у тому числі на трьох міжнародних: “Мова і культура” (Київ, 2003), “Динаміка наукових досліджень 2003” (Дніпропетровськ - Дніпродзержинськ - Київ, 2003), “Мовна освіта в контексті Болонських реалій” (Київ, 2005); всеукраїнській: “Другі Каразінські читання: два століття Харківської лінгвістичної школи” (Харків, 2003); науково-практичних у КНЛУ: “Мова і культура у сучасному світі” (Київ, 2003) “Мова, освіта, культура у контексті Болонського процесу” (Київ, 2004), “Лінгвістична наука і освіта у європейському вимірі” (Київ, 2005).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в чотирьох статтях, три з них у фахових наукових виданнях ВАК України (1,8 др. арк.), та в матеріалах міжнародних і міжвузівських лінгвістичних конференцій. Загальний обсяг публікацій - 2,73 др. арк.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури, довідкової літератури, джерел ілюстративного матеріалу та додатків. Обсяг тексту дисертації - 168 сторінок, загальний обсяг роботи - 209 сторінок. Список використаних джерел нараховує 240 праць, 69 - іноземними мовами. Список джерел ілюстративного матеріалу налічує 9 позицій.

У вступі обґрунтовано доцільність проведення дослідження, актуальність обраної теми, визначено наукову новизну, сформульовано мету, завдання й основні положення, що виносяться на захист, описано методи дослідження, викладено теоретичне й практичне значення його результатів.

У першому розділі представлено теоретичні положення, на які спирається дослідження, проведено аналіз наукових підходів щодо визначення епістолярного стилю у системі функціональних стилів, виявлено прагматичні особливості епістолярного тексту.

У другому розділі розкрито структурні характеристики французького епістолярного роману за допомогою об'ємно-прагматичного членування (за І.Р.Гальперіним), розроблено структурну типологію епістолярного роману, визначено композиційні особливості функціонування листів у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть та окреслено форми передачі в ньому чужого мовлення.

У третьому розділі проаналізовано лінгвостилістичні засоби створення художнього образу персонажа у французькому епістолярному романі, досліджено іронію у контексті теорії поліфонії О.Дюкро, функціонування інтертекстуальних зв'язків у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть.

У загальних висновках узагальнено результати виконаного дослідження, викладено його основні висновки, окреслено перспективи подальшої наукової роботи в обраній галузі.

У додатках наведено фрагменти ілюстративного матеріалу, подано модель класичної структури листа, представлено таблиці використання мовних засобів персонажами романів Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”, О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes”, А. де Монтерлана “Les jeunes filles”.

Основний зміст роботи

Розділ 1. “Епістолярний роман як об'єкт лінгвістичного дослідження”. Сучасні мовознавці по-різному підходять до вирішення питання про місце епістолярного стилю в системі функціональних стилів: заперечують його існування (Т.П.Зоріна), співвідносять його з поняттям “жанр” (Т.П.Іванова, О.П.Брандес), розглядають його як синтез жанрів та стилів (С.І.Прохоров, L.Versini), з певними застереженнями визначають його як підстиль розмовного стилю (Е.М.Ножкіна, О.Б.Сиротиніна). Недоцільним, на нашу думку, є застосування лінгвістичного поняття “жанр” стосовно епістолярного стилю, оскільки воно є вужчим за поняття “стиль” і розглядається сучасною лінгвістикою як різновид функціонального стилю. Епістолярний стиль також не варто трактувати в межах розмовного стилю через те, що для розмовного мовлення первинною є усна форма реалізації, а для епістолярного стилю письмова реалізація є єдиною. Поряд із думкою про те, що епістолярний стиль не виокремлюється серед інших стилів, все більшого поширення набуває погляд про виділення епістолярного стилю в системі функціональних стилів (С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.М.Кецба, О.Г.Тодор). Крім того, епістолярний стиль визначається специфічними позамовними факторами, до числа яких відносяться віддаленість комунікантів у часі та просторі, бажання встановити контакт за допомогою листа, сфера письмового особистісного спілкування, та мовними факторами, серед яких виділяється наявність композиційної рамки, використання лексики, пов'язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій. Усе це свідчить про те, що епістолярний стиль є окремим різновидом літературної мови, що дозволяє виділити його в системі функціональних стилів. У текстах, що належать до епістолярного стилю, реалізуються комунікативна, когнітивна, емотивна та фатична функції мови.

Французький епістолярний роман з'явився наприкінці XVII століття, коли жанр власне роману переживає поступову кризу, яка відзначається, перш за все, пошуками правдоподібності. Роман звинувачується у відсутності природності, правди та моралі. У цей період виникають три близькі форми роману, які пропонують, кожна по-своєму, спроби вирішити дану проблему: новела (історична), роман-мемуари та роман в листах (R.Favre). Перші дві, новела та роман-мемуари, звертаються до історії в пошуках правдивих картин життя. Епістолярний роман заглиблюється у сферу приватного, не шукає в минулому моделей для зображення, а пропонує нову форму вираження - форму суб'єктивності. Епістолярний роман наближує читача до відчуттів персонажів у момент їх переживання: висловлювання в епістолярному романі здійснюється від першої особи в теперішньому часі. Категорія теперішнього часу у творі має значення одночасності подій та моменту їх опису, події проживаються та описуються персонажами поступово. Йдеться про гомодієгетичну оповідь, зосереджену на самому персонажеві (G.Genette). Категорія теперішнього часу в епістолярному романі нівелює різницю між героєм, який проживає свою історію, та героєм, який її розповідає.

Серед прагматичних особливостей французького епістолярного роману фігурують відношення подвійного висловлювання, що наближує його до драматургічного твору. У першому плані висловлювання, внутрішньотекстовому, відбувається спілкування між персонажами, а в другому плані, позатекстовому, здійснюється взаємодія між автором і читачем (В.І.Лагутін). Через листування персонажів автор звертається до читача. Саме це подвійне висловлювання перетворює стилізовані листи на літературний жанр. Гіпотетичний читач сприймає листування як виставу, постановку, а автор, у свою чергу, ставить на сцені це листування.

Епістолярний роман посідає окреме місце в літературі Відродження та Просвітництва не тільки Франції, а й усього європейського світу. Він уплинув певною мірою на розвиток романного жанру в цілому. У ХХ столітті власне роман має спільні риси з епістолярним романом у тому, що у ньому персонажі та читач занурюються в теперішній час, у момент виконання дії, та заперечується роль автора як обізнаного в усьому розповідача (L.Versini). Сьогодні письменники не звертаються до форми власне листа, вони замінюють її на щоденник або внутрішній монолог, своєрідний ненаписаний щоденник. Така тенденція не була поширеною у XVIII столітті, але вона намічається в деяких епістолярних романах та проміжних формах між діалогом і монологом, які використовують такі автори, як Дідро та Стерн.

Розділ 2. “Структурно-композиційні особливості епістолярного роману XVIII-XX століть”. В основі об'ємно-прагматичного членування лежить розподіл об'єктивної дійсності на впорядковані та організовані відрізки інформації, прийнятні для сприйняття людською свідомістю (І.Р.Гальперін). Об'ємно-прагматичне членування епістолярного роману дозволяє проникнути у структуру твору, розкрити смисл авторських інтенцій. Текстооформлювальні елементи (О.П.Воробйова) французького епістолярного роману, які виокремлюються при об'ємно-прагматичному членуванні, а саме заголовок, епіграф, присвята, передмова властиві будь-якому художньому твору й функціонують так само, як і у власне художньому творі. Однак специфіка цих сильних позицій, що виділяють найважливіші моменти змісту (І.В.Арнольд), полягає у тому, що вони є єдиним сегментом твору, де авторська модальність виявляється експліцитно. Безпосередньо в епістолярному романі відсутня оповідь з авторською модальністю як центральною лінією.

Передмова до епістолярного роману має визначальне значення для розуміння твору, бо в передмові автор заперечує вигаданий характер твору та наполягає на вірогідності виданих листів. Саме у передмові відбувається відчуження автора від оповідача, що спричиняє зміну плану оповіді. Відмовляючись від авторства у передмові до епістолярного роману, автор перебирає на себе роль видавця та виконує одну з дев'яти наявних функцій: першовідкривач, інформатор, публікатор, переписувач, перекладач, коректор, організатор, анотатор, коментатор. Ці різні функції можуть сполучатися, вони присутні в кожній передмові до романів у листах XVII-XVIII століть, епохи зародження та процвітання епістолярного роману у французькій літературі, однак поступово зникають у епістолярних романах ХІХ-ХХ століття.

Залежно від кількості персонажів епістолярного роману, які перебувають у ситуації епістолярної комунікації, нами створена типологія, що ґрунтується на відношеннях між джерелом та ситуацією висловлювання. Ми розрізняємо монофонічні епістолярні романи, романи з діалогом голосів та поліфонічні романи, які, в свою чергу, поділяються на романи з відносинами “трикутника” та власне поліфонічні епістолярні романи.

1. Монофонічний епістолярний роман, що базується на одноголоссі. У творі даної форми представлені листи одного персонажа, адресанта, який надсилає їх своєму постійному адресатові. Схема епістолярної комунікації виглядає таким чином (див. рис. 1):

Рис. 1 Схема епістолярної комунікації в монофонічному романі

Природа листування залежить від ролі адресата та його взаємин з адресантом. Адресат може бути коханцем / коханкою чи довіреною особою. Коханець / коханка, чиї листи недоступні для читача, є основним складником дії, яка без нього не існувала б: його від'їзд спричиняє написання листів адресантом. Прикладом такого типу твору є роман “Lettres portugaises” Г. де Гійерага, який містить 5 листів персонажа Маріанни, хоча в романі зазначається існування кількох листів її коханця. Довірена особа в цілому є не діячем, а спостерігачем чи читачем пригод адресанта, який виявляється єдиним персонажем у романі, як, наприклад, герой Алексіса у романі “Alexis ou le traitй du vain combat” М.Юрсинар, де наявний лише один його лист-сповідь до дружини.

2. Діалог голосів. У даній формі епістолярного роману присутні два персонажі, які листуються між собою. Така форма є найбільш природною для власне листування, хоча досить рідкою для епістолярного роману і в діахронічному аспекті не першою. Роман “Mйmoires de deux jeunes mariйes” О. де Бальзака, написаний у ХІХ столітті, в епоху поступового занепаду епістолярного роману, представлений у формі діалогу голосів. Йдеться про листування між Рене та Луїзою, двома подругами дитинства, одна з яких, провінціалка, вийшла заміж без кохання, а друга, світська дама, пристрасно кохає своїх двох чоловіків. Обидві обмінюються думками та поглядами на шлюб і кохання. У романі нараховується майже однакова кількість листів: 22 листа Рене до Луїзи та 28 листів Луїзи до Рене. Кожен лист у романі спонукає до відповіді. Обидва суб'єкти “діалогують”, перебувають у ситуації, наближеної до реального спілкування (див. рис. 2):

Рис. 2 Схема епістолярної комунікації в романі О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes”

Форма діалогу голосів не допускає двозначності, оскільки висловлювання кожного персонажа можна перевірити в попередніх листах. У порівнянні з монофонічним епістолярним романом, який виявляє тенденцію до інтеріоризації мовлення персонажів (L.Versini), діалог голосів представляє дві свідомості на рівних позиціях (М.М.Бахтін).

3. Поліфонічний епістолярний роман, що базується на багатоголоссі. Особливість поліфонічної форми епістолярного роману, де представлено листи різних персонажів, полягає не в кількості учасників листування, а в багатстві сплетінь та комбінацій листувань. У поліфонічному листуванні не всі суб'єкти мають однакові ролі, пишуть ту саму кількість листів. Отже, потрібно розрізняти центральне, головне листування між двома головними персонажами твору від другорядного чи епізодичного листування між друзями чи довіреними особами.

· Трикутник. Відповідно до кількості залучених персонажів це перша можлива форма багатоголосся, яка представлена відносинами між трьома персонажами, але існує лише в двох напрямках листування: своєрідний урізаний трикутник, оскільки два персонажі, між якими не існує зв'язку, адресують листи третьому персонажеві. Роман “Les jeunes filles” А. де Монтерлана є прикладом такої структури (див. рис. 3):

Рис. 3 Схема епістолярної комунікації в романі А. де Монтерлана “Les jeunes filles”

Тереза та Андре, дві молоді дівчини, надсилають листи відомому письменнику П'єру Косталю, де обидві, кожна по-своєму, освідчуються йому в коханні. У даному разі, трикутник може розглядатися як діалог голосів, тобто листування між двома персонажами, один з яких представлений чоловічим образом (П'єр Косталь), а другий - жіночий - має два втілення (Андре та Тереза). Листи дівчат чергуються, демонструючи тим самим наявну опозицію між двома персонажами.

· Власне поліфонічний епістолярний роман. Така форма епістолярного роману представлена у романі “Les Liaisons dangereuses” Ш. де Лакло. За структурною схемою твір містить найбільш ускладнену, порівняно з іншими творами, систему персонажів. Це пояснюється тим, що кожен учасник веде декілька листувань, кожен персонаж підтримує стосунки якнайменше з трьома іншими: мадам де Турвель пише мадам де Воланж, мадам де Розмонд та Вальмону; Сесіль пише Дансені, мадам де Мертей та Вальмону; Вальмон пише мадам де Мертей, мадам де Турвель, Сесіль, Дансені, Азолану та отцю Ансельму; мадам де Мертей пише Вальмону, Сесіль, Дансені та мадам де Воланж (див. рис. 4):

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 4 Схема епістолярної комунікації в романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”

У творі існують сім головних суб'єктів листування та три епізодичних суб'єкти, що листуються лише з одним персонажем (на рис. 4 позначені курсивом). На схемі представлені не всі епістолярні відносини персонажів, оскільки персонаж мадам де Мертей читає набагато більше листів, ніж це продемонстровано на рисунку, тому що вона читає листи, не призначені для неї, наприклад, листи мадам де Турвель, крім того, багато листів включено до інших листів. Саме тому схема не може унаочнювати всю композицію, характерну для роману “Les Liaisons dangereuses” Ш. де Лакло. Переплетіння зв'язків у романі надзвичайно ускладнене, оскільки читач твору має справу з пропущеними, вкраденими або розірваними листами, анонімними та продиктованими листами.

У композиційній організації французького епістолярного роману визначну роль відіграє узгодженість між формою та змістом твору. У композиції роману О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes” встановлюється контраст між двома персонажами і, відповідно, між двома життєвими позиціями й тим самим розкривається головний задум твору. Організація листів у романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses” стає засобом розвитку сюжету та маніпуляції головними героями, до того ж певне значення має не тільки розташування листів, а й їх кількість, значуща відсутність та часова віддаленість. А. де Монтерлан у романі “Les jeunes filles” не повністю залучає композиційні можливості епістолярного роману, він користується листами для розкриття образів персонажів, для введення в роман прямого мовлення. Поряд із листами у творі присутні розповіді від третьої особи, записи в щоденнику, уривки статей, що постійно порушує лінійність оповіді в романі.

У французькому епістолярному романі передача чужого мовлення відбувається за допомогою прямої та непрямої мови, відповідно синтаксично оформлених залежно від головної ідеї твору та естетичної мети автора. Ш. де Лакло в романі “Les Liaisons dangereuses” використовує непряму мову для передачі більшої частини розмов, залишаючи пряму мову для вирішальних моментів та ключових сцен, що пояснюється пошуками правдоподібності оповіді, які панували у XVIII столітті. У романі також присутня описова форма представлення розмови. Так, наприклад, Вальмон пояснює причину свого перебування у мадам де Розмонд, передаючи розмову з нею таким чином:

Heureusement il faut кtre quatre pour jouer au Wisk; et comme il n'y a ici que le Curй du lieu, mon йternelle tante m'a beaucoup pressй de lui sacrifier quelques jours. Vous devinez que j'ai consenti (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 39).

Опис сцени розмови, яка налічувала декілька реплік, скоротився лише до двох дієслів, які резюмують репліки обох сторін: висловлювання мадам де Розмонд підсумовуються дієсловом presser v.t. - “примушувати, силувати когось”, а висловлювання Вальмона - дієсловом consentir v.t. - “погодитися на щось”. Фраза, яка слідує за цим уривком, також узагальнює висловлювання мадам де Розмонд під час багатьох розмов у контексті даної ситуації: “Vous n'imaginez pas combien elle me cajole depuis ce moment...” (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 39). Усі її висловлювання резюмуються дієсловом сajoler v.t., що має значення “пестити, оточувати лестощами”, а обставина часу (depuis ce moment) та міри (combien) вказує на повторюваність діалогічної ситуації.

У цілому, у французькому епістолярному романі описова форма представлення розмови та непряма мова слугують для введення прямої мови, яка розкриває важливу інформацію твору. Так, О. де Бальзак у романі “Mйmoires de deux jeunes mariйes” поступово підводить до висловлювань прямою мовою, використовуючи описову форму:

Nous avions chantй tes louanges sur tous les tons, car il a bien vu que je t'aimais comme une sњur que l'on aime; et aprиs l'avoir amenй, sans qu'il y prоt garde, а des confidences: “Louise, lui ai-je dit, n'a pas encore luttй avec la vie, elle est traitйe en enfant gвtй par le sort, et peut-кtre serait-elle malheureuse si vous ne saviez pas кtre un pиre pour elle comme vous кtes un amant. - Et puis-je?” - a-t-il dit! (Balzac, Mйmoires de deux jeunes mariйes, 209).

У наведеному уривку Рене переповідає Луїзі розмову з її чоловіком Феліпом спочатку в описовій формі, резюмуючи попередні висловлювання обох комунікантів виразами chanter les louanges de qqn - “вихваляти чиїсь заслуги” та amener а des confidences - “робити таємні освідчення”, тим самим підводячи до ключової фрази, яка синтаксично оформлена прямою мовою: Louise n'a pas encore luttй avec la vie, elle est traitйe en enfant gвtй par le sort, et peut-кtre serait-elle malheureuse si vous ne saviez pas кtre un pиre pour elle comme vous кtes un amant. Коротка репліка Феліпа, яка теж має атрибути прямої мови (Et puis-je?), передає його розгубленість та свідчить про сильні емоції персонажа.

О. де Бальзак та А. де Монтерлан, на відміну від Ш. де Лакло, зовсім не переймаються проблемою правдоподібності у творі та використовують пряму мову виключно для розкриття образів персонажів. У XIX та ХХ столітті письменники вже не намагаються приховати вигаданий характер роману. Автори епістолярних романів використовують епістолярну форму, перш за все, заради можливості вести оповідь від першої особи та в теперішньому часі. Така форма виявилася зручною для втілення естетичної функції твору без необхідності виражати точку зору автора. А через листи своїх героїв, їхні прямі висловлювання, автор розкриває образи персонажів. Стиль написання листів, зокрема способи передачі чужого мовлення, є одним із засобів розкриття образу персонажів.

Розділ 3. “Семантико-прагматичні особливості епістолярного роману XVIII-XX століть”. В епістолярному романі, як і в будь-якому іншому, художній образ персонажа є концентрованою формою відображення дійсності в естетичному плані, тобто засобом вираження суб'єктивної модальності тексту. Вивчення категорії художнього образу персонажа в епістолярному романі ґрунтується на детальному аналізі мовлення персонажів у різних комунікативних ситуаціях з урахуванням структурних особливостей епістолярного роману, специфіка якого полягає у незначному обсязі авторського мовлення як такого поряд із персонажним мовленням, яке переважає.

Мовлення персонажа в епістолярному романі виконує подвійну функцію: з одного боку, воно виступає засобом розкриття образу героя через самоаналіз персонажа, мотивацію вчинків тощо, з іншого, - як мовний узус персонажа, його індивідуальні мовні навички, що, відповідно, свідчить про рівень його культури, освіти, професії, соціальної приналежності, психіки, характеру. Використання стилістичних засобів у мовленні персонажа зумовлене його статусною поведінкою. Модель статусної поведінки персонажів епістолярного роману виявляє глибинну структуру твору, дозволяє зрозуміти роль персонажів у композиції епістолярного роману, що, в свою чергу, сприяє вивченню категорії художнього образу персонажа.

Так, у романі “Les Liaisons dangereuses” Ш. де Лакло широко користується різними мовними засобами для відображення походження, культурного рівня, психології персонажів. Через манеру та стиль листів персонажів можна зробити висновок про соціальний статус героїв (як, наприклад, отця Ансельма), про їхню культуру й освіту (слуги Азолана) чи навіть про вік персонажа (Сесіль та мадам де Розмонд). Ш. де Лакло продемонстрував еволюцію стилю мовлення персонажів, зокрема, на прикладі листів Дансені та мадам де Турвель.

У мовленні персонажів роману “Mйmoires de deux jeunes mariйes” О. де Бальзака особливо широко представлені стилістичні засоби, а саме метафора, метонімія, порівняння, гіпербола, антитеза, перифраза, іронія, для передачі почуттів та емоцій своїх героїв. Проте лексика, вживана у їхніх листах, залишається у межах одного стилістичного рівня, оскільки всі персонажі, зображені в романі, належать до одного соціального статусу. Крім того, невикористаними залишаються мовні засоби для передачі еволюції стилю мовлення персонажів, що робить ці образи непереконливими для читача, оскільки в романі описуються події, що відбуваються протягом сімнадцяти років.

У романі А. де Монтерлана “Les jeunes filles” основним засобом характеристики персонажів є опис персонажів від третьої особи, аналіз їхніх дій та вчинків. Використання мовних засобів у листах трьох персонажів, що вдаються до епістолярної комунікації, збігається з практикою Ш. де Лакло у творі “Les Liaisons dangereuses”. У цьому романі представлено стилістичні фігури, на лексичному рівні продемонстровано різницю між персонажами у професійній та соціальній приналежності, а завдяки синтаксичним засобам передано душевний та психічний стан персонажів. Таким чином, листи у романі А. де Монтерлана є лише додатковим засобом розкриття художнього образу персонажа, що свідчить про поступовий відхід від епістолярної практики у створенні художніх образів у творі.

Іншим продуктивним засобом розкриття художнього образу персонажа в епістолярному романі поряд із застосуванням лінгвостилістичних засобів у мовленні персонажів є іронія у трактуванні теорії поліфонії О.Дюкро, який у висловлюванні розрізняє мовця (відповідального за акт мовлення), адресанта (автора висловленої думки) та адресата. Теорія поліфонії дозволяє розглядати іронію не лише як власне семантичну інверсію (C.Kerbrat-Orecchioni), а як феномен, який може бути спричинений мовним й позамовним контекстом, аргументацією та естетичними концепціями адресанта. Під позамовним контекстом іронії ми розуміємо фактор, що спричиняє іронію і полягає у протиставленні змісту висловлювання тому, що відомо про описуваний референт. Позамовний контекст уключає в себе ситуацію висловлювання, сукупність знань та поглядів, пов'язаних з адресантом (A.Herschberg-Pierrot).

У романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses” ми спостерігаємо приклад іронії, яка зумовлена процесом прочитання листа кількома адресатами. Йдеться, наприклад, про лист Вальмона до мадам де Турвель, ключ до розуміння якого подається у попередньому листі до мадам де Мертей, яку Вальмон просить переслати цього листа адресатці. Цей лист є пристрасним освідченням у коханні до мадам де Турвель, яке написане Вальмоном у обіймах іншої жінки з майже повним звітом про його дії: Jamais je n'ai eu tant de plaisir qu'en vous йcrivant […] la table mкme sur laquelle je vous йcrit, consacrйe pour la premiиre fois а cet usage devient pour moi l'autel sacrй de l'amour (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 132). Умови написання листа, подані у попередньому листі, адресованому мадам де Мертей, є визначальними факторами, які спричиняють іронію та відносяться до позамовного контексту. Без них лист Вальмона є лише любовним посланням до мадам де Турвель, яка ні про що не здогадується. Завдяки уточненням лист викликає іронію, яка спрямована на мадам де Мертей і нівелює пристрасний аспект послання.

Схожий випадок виникнення іронії з точки зору теорії поліфонії присутній також у романі А. де Монтерлана “Les jeunes filles”. Головний герой Косталь відсилає свого листа до Андре Акебо через третю особу, Рашель Гігі, про яку він згадує у тому ж листі: Mlle Guigui est une vieille Juive de soixante-dix ans, chez qui j'ai pris pension pour quelques jours. Mal йlevй comme je suis, je vais sans doute finir par tomber dans ses bras (Montherlant, Les jeunes filles, 30). Проте, знову ж таки з попереднього листа ми дізнаємося, що мадемуазель Гігі є сімнадцятирічною коханкою Косталя. Ця інформація відноситься до позамовного контексту та є тим фактором, що спричиняє іронічне ставлення до висловлювань une vieille Juive de soixante-dix ans, chez qui j'ai pris pension pour quelques jours та je vais sans doute finir par tomber dans ses bras. Як і в попередньому прикладі, ролі мовця та адресанта поєднує в собі один персонаж, Косталь, а виникнення іронії спричинене позамовним контекстом.

У романі “Les Liaisons dangereuses” Ш. де Лакло широко користується засобом створення іронічного ефекту від прочитання деяких листів, який пов'язаний з процесами аргументації, переповідаючи одні й ті самі події голосами різних персонажів. Особливо яскраво це представлено в уривку, де розповідається, як Вальмон урятував від ув'язнення бідну сільську родину, виплативши всі їхні борги. Однак спочатку з його листа до мадам де Мертей ми дізнаємося про спланований характер цієї події, її майже театральну постановку з єдиною метою вразити мадам де Турвель, а у наступному листі, вже від мадам де Турвель до мадам де Воланж, подія визначається як cette vertueuse action - “цей доброчинний вчинок”, la plus belle vertu des plus belles вmes - “найкраща чеснота найкращих душ” (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 74). Позамовний контекст налаштовує на іронічне сприйняття уривка. Лакло досить часто користується цим засобом створення іронії, розміщуючи поряд листи різних персонажів, які розповідають про ті самі події. Найчастіше це відбувається з листами наївної Сесіль, цнотливої мадам де Турвель та розпусної мадам де Мертей. Отже, протягом усього твору спостерігається не лише протиставлення уявлень, а й стилів мовлення персонажів, що підсилює іронічне ставлення до цих персонажів.

Отже, у французькому епістолярному романі іронія розкривається не тільки в окремих висловлюваннях персонажів у ролі стилістичного тропу, а й у самій оповіді та композиції твору згідно теорії поліфонії О.Дюкро. Разом із тим, іронія у поліфонічному аспекті в епістолярному романі взаємодіє з інтертекстуальними зв'язками, завдяки яким один текст поєднує в собі інші тексти, як при творенні (через цитати, плагіат, натяки та пародії), так і при читанні та розумінні тексту шляхом зіставлення, до якого вдається читач (J.Kristeva).

Так, роман Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses” надзвичайно багатий на інтертекстуальні зв'язки, і в ньому представлені майже всі типи таких зв'язків. Окрім прямих цитувань у творі присутні численні посилання на інші тексти, як, наприклад, у листі мадам де Мертей, де вона характеризує Дансені: mais le jeune homme est si Cйladon (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 137). Дансені порівнюється з головним героєм пасторального роману Оноре д'Урфе “L'Astrйe”, причому власне ім'я Cйladon вжито у якості означення. Вальмон у своїх листах порівнює мадам де Турвель з головною героїнею роману Річардсона “Clarisse Harlowe”, посилаючись на пригоди, що з нею трапилися: La difficultй ne serait pas de m'introduire chez elle, mкme la nuit, mкme encore de l'endormir, et d'en faire une nouvelle Clarisse (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 307). Особлива форма пародії, яка базується на відтворенні певного тексту у новому контексті, також має місце в романі Лакло: Quant au changement de ma figure, fiez-vous а votre pupille. L'amour y pourvoira (Laclos, Les Liaisons dangereuses, 309). Цитата з роману Ж.-Ф.Реньара “Les Folies amoureuses” L'amour y pourvoira, де йдеться про високі почуття кохання, вжита Вальмоном для позначення плотського кохання. І стиль, і текст висловлювання залишилися тими самими, проте зміна ситуації зумовлює перетворення значення висловлювання, яке лежить в основі пародії.

У романі О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes” використання цитат у листах головних героїнь зустрічається набагато рідше, що є особливістю творчої манери письменника. На весь роман цитування присутнє тільки тричі. Проте, слід відмітити, що вислів Данте Senza brama, sicura ricchezza! (Balzac, Mйmoires de deux jeunes mariйes, 150, 263), яку Бальзак перекладає як “possйder sans crainte, des richesses qui ne peuvent кtre perdues”, цитується обома героїнями в різних контекстах. Спочатку Луїза використовує цитату у листі до Феліпа, маючи на увазі його кохання та відданість. Пізніше Рене вживає таку саму цитату, але говорячи вже про своїх дітей. У такому разі за допомогою інтертексту виявляється контраст систем цінностей двох персонажів з метою протиставлення різних концепцій шлюбу.

Інтертекст у формі натяку проявляється у творі О. де Бальзака при створенні художніх образів персонажів. Наприклад, пристрасне кохання Луїзи до Феліпа схоже на почуття кохання між персонажами Жюлі та Сен-Пре в романі Руссо “La Nouvelle Hйloпse”. Педагогічні настанови про виховання дітей, якими рясніють листи Рене у другій частині роману, теж походять з роману Руссо. В той самий час початок роману, коли Луїза після повернення з монастиря надсилає обіцяного листа своїй подрузі Рене, містить натяк на роман Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”, який починається листом Сесіль до своєї подруги Софі також після перебування у монастирі. Натяк полягає у перенесенні однієї ситуації на тло іншої ситуації, в якій героїні роблять перші кроки у світському колі, та вказує на небезпечність такої ситуації, виходячи з досвіду Сесіль.

Своєрідний натяк як імпліцитне виявлення інтертекстуальних зв'язків присутній, на наш погляд, в імені однієї з героїнь роману А. де Монтерлана “Les jeunes filles” - Соланж. Це молода наївна дівчина, яка тільки починає своє входження у світське коло, легко дає себе звабити Косталю. За фонетичною формою ім'я Соланж нагадує Сесіль Воланж, в чому і полягає натяк на роман Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”. Інший натяк на той самий роман виявляється у сцені, де персонаж Косталя відсилає листа, адресованого Андре, через третю особу, так само, як це робить Вальмон у творі Ш. де Лакло. В обох випадках інтертекстуальні зв'язки використовуються автором для розкриття художнього образу персонажів.

Висновки

Епістолярний стиль виокремлюється в системі функціональних стилів як окремий різновид. Він характеризується як позамовними факторами, а саме ситуацією часової та просторової віддаленості комунікантів, бажанням установити контакт за допомогою листа, сферою письмового особистісного спілкування, так і мовними факторами: наявність композиційної рамки, залучення лексики, пов'язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій.

Поєднання форми листа та жанру роману зумовлює особливу структуру та композиційну рамку епістолярного роману, що визначає процеси сприйняття та розуміння інформації, закладеної у творі. Композиційна організація листів у романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses” стає засобом розвитку сюжету; у романі О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes” - установлює контраст між двома головними персонажами, розкриваючи головний задум твору; у романі А. де Монтерлана “Les jeunes filles” - засобом розкриття образів персонажів.

У французькому епістолярному романі художній образ персонажа, будучи основним засобом вираження суб'єктивної модальності тексту, розкривається перш за все в мовленні персонажа. Мовлення персонажа, в свою чергу, зумовлене статусною поведінкою останнього. Аналіз статусної поведінки персонажів в епістолярному романі дозволяє краще зрозуміти їхнє місце у композиції твору, а аналіз мовних засобів, використаних у мовленні персонажів, надає змогу зробити висновок про соціальний статус героя, його культуру й освіту, характер, психічний стан, інколи про вік персонажа.

Іронія у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть розкривається не тільки в окремих іронічних висловлюваннях персонажів як стилістичний троп, а й у композиції твору, в оповіді, як це відбувається у романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”, де використання іронії ускладнює процес характеристики персонажів і визначення суб'єкта висловлювання, що впливає на розуміння та інтерпретацію тексту. У романах О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes” та А. де Монтерлана “Les jeunes filles”, іронія здебільшого виконує функцію стилістичного тропу.

Інтертекстуальні зв'язки у французькому епістолярному романі представлені в усіх формах (цитування, посилання на інший текст, плагіат, натяк, пародія, стилізація), проте намічаються певні тенденції. Якщо у XVIII столітті у творі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses” інтертекстуальність розкривається здебільшого експліцитно, виконуючи роль стилістичних засобів, то в романах О. де Бальзака “Mйmoires de deux jeunes mariйes” ХІХ століття та А. де Монтерлана “Les jeunes filles” ХХ століття інтертекстуальні зв'язки залучені імпліцитно для характеристики художнього образу персонажа.

На прикладі трьох французьких епістолярних романів різних епох спостерігається загальна тенденція до поступового занепаду французького епістолярного роману. У романі Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”, написаному у XVIII столітті, в період розквіту жанру епістолярного роману, повною мірою залучені різноманітні стилістичні засоби, композиційні параметри як для розкриття образів персонажів, так і для побудови сюжету твору, найбільше представлені інтертекстуальні зв'язки та іронія. У XIX столітті О. де Бальзак у романі “Mйmoires de deux jeunes mariйes” дотримується основних канонів структурування епістолярного роману, відмовляючись, проте, від передмови, одного з визначальних елементів композиції класичного епістолярного роману. Обрана письменником форма твору - роман в листах - сприяє розкриттю основної ідеї твору. У XX столітті в романі А. де Монтерлана “Les jeunes filles” епістолярна техніка використана лише частково, як допоміжний засіб у розкритті образів персонажів. Французький епістолярний роман як жанр поступово віджив своє та перевтілився у близький за формою роман-мемуари та новелу.

Подальше дослідження епістолярного роману є перспективним як у галузі лінгвопоетики й прагматики, так і в галузі наратології. Інтерес викликає вивчення художніх образів персонажів інших романних жанрів відповідно до їхньої статусної мовленнєвої поведінки. Перспективним також, на наш погляд, є дослідження таких піджанрів епістолярного стилю, таких як власне лист та лист відомих людей.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Прагматичні особливості епістолярного тексту // Наука і сучасність: Зб. наук. пр. К.: Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова, 2003. Том XXXVII. С. 247-253.

2. Структурна типологія епістолярного роману (на матеріалі творів XVII-XX століть) // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. пр. / Київськ. нац. лінгв. ун-т. К.: Видавничий центр КНЛУ, 2004. Вип. 11. С. 93-98.

3. Особливості мовлення персонажів в епістолярному жанрі (за романом Ш. де Лакло “Les Liaisons dangereuses”) // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. Т. 7, №2. К.: Видавничий центр КНЛУ, 2004. С. 78-85.

4. Епістолярний стиль в системі функціональних стилів // Матеріали ІІ міжнар. науково-практичн. конф. “Динаміка наукових досліджень 2003”. Дніпропетровськ; Дніпродзержинськ; Київ. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. Т. 19: Філологічні науки. С. 85-87.

5. Композиційні та прагматичні особливості французького епістолярного роману XVIII століття // Матеріали Всеукр. наук. конф. “Другі Каразінські читання: Два століття Харківської лінгвістичної школи”. Харків: Харківськ. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна, 2003. С. 109-110.

6. Поліфонічна концепція іронії в епістолярному романі // Матеріали міжнар. наук. конф. “Мовна освіта в контексті Болонських реалій”. Київ: Видавничий центр КНЛУ, 2005. С. 22-23.

Анотація

Рогоза О.Б. Структурно-композиційні та семантико-прагматичні особливості французького епістолярного роману XVIII-XX століть (на матеріалі творів Ш. де Лакло, О. де Бальзака, А. де Монтерлана). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.05 - романські мови. - Київський національний лінгвістичний університет, Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню французького епістолярного роману як специфічного явища художньої прози, що походить від сполучення форми листа та жанру роману. Вивчення творів XVIII, XIX та XX століть дозволило простежити еволюцію французького епістолярного роману, що є виправданим при вивченні закономірностей розвитку літературної мови та її стилістичної диференціації.