Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.02.01 - українська мова

Лексичні засоби формування імпліцитності в драматургійному тексті (на матеріалі української драми початку ХХ століття)

Іванишин Наталія Ярославівна

Івано-Франківськ 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Голянич Марія Іванівна, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Гуйванюк Ніна Василівна , Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри української мови.

кандидат філологічних наук Сюта Галина Мирославівна, Інститут української мови НАН України, старший науковий співробітник відділу стилістики і культури мови

Провідна установа - Київський національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, кафедра стилістики, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 10 березня 2006 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розіслано 9 лютого 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук, доцент Н.Я. Тишківська

1. Загальна характеристика дисертації

імпліцитний драма лексичний оказіоналізм

На сучасному етапі розвитку українського мовознавства особливої актуальності набуває функціонально-прагматичний аспект дослідження мовних явищ і пов'язана з ним проблема імпліцитності.

Українські вчені розглядають імпліцитність насамперед крізь призму комунікації (Бацевич Ф., Кагановська О.), дериватології (Невідомська Л.), граматики (Городенська К., Гуйванюк Н., Старикова О.).

У контексті вивчення глибинних пластів художнього тексту категорію імпліцитності досліджують Єрмоленко С., Мацько Л., Мойсієнко А., Скорбач Т., Сологуб Н., Сюта Г. (асоціативно-образний потенціал поетичного тексту), Бариш І., Жайворонок В., Кононенко В., Скаб М. (національно-культурний компонент значення слова і експресивізація мовної картини світу), Голянич М., Ляшенко Н., Селігей П., Снітко О., Стефурак Р. (внутрішня форма слова й особливості актуалізації його прихованих значень), Куриляк Л., Островський О., Пархоменко О. (кореферентність і проблеми текстотворення), Космеда Т., Соловій У. (аксіосемантика і художній текст), Вуколова В., Кравченко Н., Матчук А. (підтекст як джерело вияву імпліцитності).

У зарубіжному мовознавстві розгляд проблеми імпліцитності базується на кількох домінантах:

-граматичній (Бондарко О., Бюлер К., Колосова Т., Колядко Л., Мартем'янов Ю., Соколов О., Шендельс Є.);

-стилістичній (Арнольд І., Гальперін І., Долинін К.);

-прагматико-лінгвістичній (Кожевникова К., Кухаренко В., Нікітін М., Федосюк М., Хамзіна Г.);

-когнітивній (Дементьєв В., Лузіна Л., Нефьодова Л., Сухих С., Фрасен Б., Хандамова Є., Дюкро О.);

-прикладній (Пирогова Ю., Борисова О.).

Неоднакові, часом протилежні підходи до визначення імпліцитності проектують різноаспектну її інтерпретацію. Імпліцитність розуміється як:

- “прихованість, невираженість” (Ахманова О., Єрмоленко С.);

- “економний спосіб відображення позалінгвального змісту” (Мединська В.);

- “нетиповий спосіб вираження категорій змістового плану” (Бацевич Ф., Долинін К., Федосюк М.);

- “явище, що виникає в результаті пропуску окремих компонентів чи ланок у структурі висловлювання” (Колосова Т., Вардуль І.);

- “інформація, яка не входить безпосередньо у значення компонентів тексту, зафіксованих у словнику, але водночас вичленовується і сприймається слухачем” (Борисова О., Мартем'янов Ю.);

- “домислювання безпосередньо не вираженого змісту” (Багдасарян В., Нікітін М.).

У сучасному мовознавстві імпліцитність розглядається, в основному, на матеріалі текстів поезії та прози, меншою мірою -- драми, тому проблема “Імпліцитність і драматургійний текст” (далі -- ДТ) все ще потребує ґрунтовного висвітлення. На думку представників різних наукових напрямків (Агеєвої В., Будагова Р., Винокур Т., Лартома П., Лагутіна В., Мізецької В., Мостової Н., Ожигової О., Павличко С., Полякова М., Ставицької Л., Уколової Л., Халізєва В., Хороба С. та ін.), характерними для драми є: своєрідна система пропусків вербальних одиниць, “недописаність” елементів, здатних конструювати художній світ героїв; сконденсованість сюжету (на відміну від епосу він дає лише відправні точки сприйняття прихованого змісту, а звідси -- ширші межі трактування образів); семантичні лакуни, які заповнюються у процесі сприйняття тексту реципієнтом (важлива роль при їх декодуванні відводиться мовним засобам, зокрема лексичним, спрямованим на вираження прихованих значень).

Дослідження функціонального навантаження лексичних засобів, що формують імпліцитні значення, - центральне завдання, розв'язання якого дозволить глибше дослідити драматургійний текст: виявити чинники, що динамізують його, є причиною виникнення драматичного конфлікту, сприяють формуванню в ньому образності, оцінності.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю різноаспектного вивчення категорії імпліцитності у драматургійному тексті. Аналіз лексичних засобів із погляду представлення ними імпліцитності у ДТ, на нашу думку, дасть можливість:

- виявити структурно-семантичну багатоплановість лексичних засобів вираження імпліцитності в модерній драмі початку ХХ століття;

- розкрити їх образотворчий і текстотвірний потенціал.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація відповідає науковим дослідженням кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника і виконана в руслі загальнотеоретичних досліджень із питань функціонування української мови в рамках реалізації державної наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”. Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою “Українська мова” Інституту української мови НАН України 19 грудня 2003року, протокол № 18.

Метою дисертаційної роботи є виявлення особливостей формування імпліцитних значень лексичними засобами та розкриття їх функцій у драматургійних текстах початку ХХ століття.

Досягнення поставленої мети передбачало розв'язання таких завдань:

1) розглянути теоретичні питання, пов'язані з розкриттям поняття “імпліцитність”;

2) виділити основні ознаки імпліцитності як мовної категорії;

3) проаналізувати імпліцитно-значеннєвотвірні риси драми як типу тексту;

4) з'ясувати особливості реалізації імпліцитності у драматургійних текстах початку ХХ століття;

5) виявити функції лексичних засобів формування імпліцитних значень у ДТ.

Об'єкт дослідження -- тексти української драми початку ХХ століття, у яких імпліцитність є домінантою смислотворення.

Предмет аналізу -- лексичні засоби формування імпліцитності у драматургійних текстах початку ХХ століття.

Матеріалом дисертаційного дослідження обрано драматургійні тексти початку ХХ століття (картотека нараховує майже 3500 одиниць), які відбивають перехід до модерної художньої свідомості. Етнографічно-побутовий театр у цей період поступається місцем соціально-філософському, психологічному. Українська драма виходить на європейський рівень, розглядається як складова загальноєвропейського драматургійно-сценічного контексту.

Саме тому для текстів В. Винниченка, І. Дніпровського, Мирослава Ірчана, І. Кочерги, М. Куліша, Я. Мамонтова, Олександра Олеся, Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, С. Черкасенка та ін. характерні символізм, представлення імпліцитно кодованих образів персонажів, поглиблений психологізм, перехід на інтелектуальні регістри -- риси, здатні формувати латентний план змісту драми.

Методи дослідження.

У дисертаційній роботі як основний використано описовий метод, який дозволив розкрити функції лексичних засобів формування імпліцитності в драматургійних текстах початку ХХ століття. Дистрибутивний метод, сприяючи встановленню мовного оточення лексичної одиниці в процесі її актуалізації, допоміг виявити полізначеннєвість прихованих значень. Застосування трансформаційного методу детерміновано необхідністю розгляду лексеми у різних структурно-семантичних модифікаціях з тим, щоб визначити її значеннєвотвірну спроможність.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше на широкому фактичному матеріалі розкрито роль лексичних засобів у формуванні імпліцитності, встановлено їх функціональне навантаження у текстах драми; виявлено особливості актуалізації імпліцитності в українських ДТ початку ХХ століття.

Теоретичне значення наукової роботи полягає у поглибленні знань про лінгвальну природу категорії імпліцитності, взаємозв'язки між імпліцитністю та експліцитністю у розкритті смислотвірного потенціалу одиниць лексичного рівня мови, про глибинну семантичну організацію драматургійного тексту.

Дисертаційні висновки розвивають окремі теоретичні положення лексикології, комунікативної лінгвістики, текстознавства, стилістики.

Практична цінність дисертації.

Висновки, отримані в результаті дисертаційного дослідження, і сам фактичний матеріал можуть бути використані при розробці спецкурсів і спецсемінарів із лексикології, у науково-дослідницькій роботі аспірантів та здобувачів, при написанні посібників із семасіології, стилістики, лінгвістичного аналізу тексту. Порушена в науковій роботі проблематика знайде застосування при викладанні української мови та літератури у школах і вищих навчальних закладах.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в 2004-2005 рр. Основні теоретичні положення, практичні результати дисертації були викладені на міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях: “Ціннісні виміри буття людини” (Івано-Франківськ, 2001), “Семантика мови і тексту” (Івано -Франківськ, 2003), “Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 2004), на звітних наукових конференціях викладачів та співробітників Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2002-2005 рр.).

Публікації. Основні аспекти досліджуваної проблематики висвітлено у 6 публікаціях, з них 5 - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (усі статті одноосібні).

Структура дисертації: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури, що містить 203 позиції, та переліку джерел (15 позицій). Обсяг дисертації - 186 сторінок, з них основного тексту - 167 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й завдання наукової роботи, визначено об'єкт та предмет дослідження, з'ясовано теоретичне значення дисертації, її новизну й практичну цінність, окреслено методи аналізу, поінформовано про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації “Специфіка лінгвістичного осмислення поняття “імпліцитність” розкрито зміст поняття “імпліцитність” (1.1), виділено основні ознаки імпліцитності як мовного явища (1.2).

У підрозділі 1.1 окреслюються основні підходи до розуміння імпліцитності як лінгвокатегорії, акцентується на інтерпарадигмальності вивчення у мовознавстві латентних значень.

Імпліцитність у лінгвістиці вчені інтерпретують різнопланово, наголошуючи на тих чи інших її аспектах. Виділимо головні з них:

– граматичний -- імпліцитність досліджується у зв'язку з вивченням морфології та синтаксису (Бондарко О., Вардуль І., Колосова Т., Колядко Л., Соколов О., Шендельс Є. та ін.);

– мовно-різнорівневий -- імпліцитність проектується на різні рівні лінгвосистеми (Борисова О., Мартем'янов Ю., Невідомська Л., Нефьодова Л., Старикова О. та ін.);

– текстово-дискурсивний -- імпліцитність розглядається як структурно-смисловий конектор текстових сегментів (Кухаренко В., Нефьодова Л., Хамзіна Г., Федосюк М.);

– комунікативний -- вивчає репрезентацію латентних значень у перспективі інтеракцій між комунікантами (Бацевич Ф., Долинін К., Кунін А., Невідомська Л., Нікітін М. та ін.);

– логіко-лінгвістичний -- кваліфікує імпліцитність як особливий спосіб вираження думки засобами мови (Багдасарян В., Паніна Н. та ін.).

У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що при аналізі художнього тексту як дискурсу актуальним є вивчення імпліцитності крізь призму всіх мовних рівнів, оскільки це створює можливості для його різнобічної інтерпретації. Акцент у роботі на лексичному рівні детермінований тим, що слово як універсальна одиниця здатне маніфестуватись у кожній підсистемі мови, реалізуючи свій імпліцитний потенціал.

У підрозділі 1.2 визначено основні ознаки імпліцитності як мовної категорії. Назвемо їх:

- необлігаторність виявлення, яку розуміємо як необов'язкову експлікацію латентних значень у процесі кодування/декодування повідомлення комунікантами (Бацевич Ф., Борисова О., Брагіна Н., Дементьєв В., Мартем'янов Ю., Нікітін М., Перванов Я.);

- вторинність її значень -- вивідність із експліцитних значень лінгвоодиниць (Борисова О., Малімонова Н., Мартем'янов Ю., Нефьодова Л., Нікітін М., Хамзіна Г.);

- особливий спосіб вираження -- наявність/відсутність матеріального маніфестанта значення (Ахманова О., Багдасарян В., Бацевич Ф., Кагановська О., Нікітін М., Невідомська Л., Перванов Я., Разінкіна Н., Старикова О., Федосюк М.).

На нашу думку, імпліцитність пов'язана з експліцитним вираженням лінгвоодиниці, змістово “оформлюючись” у рамках певного лексичного, морфологічного чи синтаксичного засобів. Здатність набувати “форми” у межах експліцитного значення сигналізує про інтеграцію поверхового і глибинного рівнів його виміру, які не протиставляються, а синкретизуються в межах однієї мовної величини, співіснуючи паралельно, у дихотомії;

- наявність основних джерел виявлення: підтекст, імплікація, пресупозиція, імплікатури дискурсу.

Кожне із представлених джерел має свою сферу репрезентації, однак лише в комплексі представляють імпліцитно значущі смисли (Гальперін І., Кухаренко В., Сільман Т., Долинін К., Камчатнов А., Нефьодова Л., Вуколова В., Лисоченко Л., Кожина М., Халізєв В., Кравченко Н.).

Підтекст, імплікація, пресупозиція та імплікатури дискурсу є носіями додаткової прихованої інформації, що сприяє розкриттю глибинного змісту тексту, виявленню закодованих у ньому ідей; формує конфліктність, поступальність у розвитку сюжету, творить образи та мікрообрази;

- здатність виступати у тексті смисловим конектором. На фоні тексту як художнього цілого імпліцитність є засобом когезії його структурно-семантичних компонентів, що виявляється при аналізі функціонального навантаження окремих лексичних одиниць.

Отже, імпліцитність -- це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв'язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність значення, здатність виступати у художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники.

У другому розділі дисертації “Імпліцитність у драматургійному тексті” репрезентовано драматургійний текст -- семантичний фон вияву імпліцитності (2.1), досліджено специфіку актуалізації латентних значень у драмі початку ХХ століття (2.2).

У підрозділі 2.1 крізь призму імпліцитності проаналізовано драму як особливий тип тексту.

У цьому підрозділі ДТ розглядається як специфічний рід художньої творчості, який суттєво відрізняється від інших -- епосу та лірики -- не тільки способом представлення авторського задуму (мовною організацією тексту), але й формою донесення до адресата художньо-образної інформації, закодованої у мовних засобах.

У роботі узагальнено думки вчених стосовно ознак драми і стверджується, що основними рисами її є:

- сценічність (Бакланова А., Беркнер С., Будагов Р., Лартом П., Мізецька В.) - двовекторність спрямування інформації (до адресата-читача та адресата-глядача). Сценічність детермінує появу мовленнєвих конструкцій, що виражають значення згідно з вимогами драми, проектуючи формування імпліцитного смислу;

- специфіка актуалізації діалогу в драмі (Будагов Р., Винокур Т., Горюнова М., Зоненашвілі Д., Мізецька В., Мостова Н. , Слюсар Н. ). Структурно-семантична організація реплік діалогу великою мірою визначає значеннєвий обсяг драматургійного тексту. Домінування в ньому простих речень (навіть складна думка виражається їх ланцюжком), наявність еліптичних, обірваних синтаксичних конструкцій проектує відповідне смислове наповнення тексту, створюючи ґрунт для реалізації імпліцитності;

- перехід авторської характеристики персонажів на маргінальну позицію (Будагов Р., Уколова Л.). У драматургійному тексті домінантним антропоцентричним началом є персонаж, а не автор, і насамперед він “рухає” дію, розгортаючи конфлікт, сприяючи імпліцитному смислотворенню;

- інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) -- на рівні художнього цілого автор усе ж виявляє своє креативно-конструктивне начало, беручи участь у характеристиці дійових осіб і рефлектуючись у мовленні персонажів (за допомогою ремарки).

У роботі підкреслено, що більшість дослідників (Винокур Т., Зоненашвілі Д., Мостова Н., Ожигова О., Уколова Л. та ін.), виділяючи ознаки драми, вважають ремарку однією з рівноправних підсистем ДТ: вона здатна реалізувати інтенції креатора (експліцитні чи імпліцитні), вказувати на характер виконуваної дії, бути відправною точкою при декодуванні фрагментів тексту.

На нашу думку, ремарка є важливим засобом у ДТ ще й тому, що, увиразнюючи мовні партії персонажів, експлікує латентні смисли, закодовані у міжперсональних інтеракціях, допомагає з'ясувати основні напрями розгортання мікротем, репрезентованих в окремих текстових сегментах.

Отже, інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) як визначальна характеристика ДТ зумовлює, з одного боку, виявлення авторської позиції у драмі, з іншого -- проектує імпліцитне розгортання тексту;

- наявність центрального конфлікту (Мізецька В., Мостова Н., Чекенева Т.) сприяє конденсації і ретрансляції прихованих значень у драмі.

Стрижневий конфлікт пронизує канву ДТ, забезпечуючи динаміку, рух різнорідних значень, зокрема й імпліцитних. Наявність центрального конфлікту -- чинник, що тематично та структурно об'єднує окремі текстові фрагменти.

Відправною точкою розгортання конфліктності часто виступає сильна позиція драматургійного тексту, зокрема заголовна лексема -- мислеобраз, що, конденсуючи певний обсяг художньої інформації, проектуючи основні віхи семантичного розвитку тексту, є своєрідним “згорненим” топіком, у межах якого формується сюжетна напруженість (“Жах”, “Хуртовина” С. Черкасенка, “Прощання” Лесі Українки, “Закон” В. Винниченка та ін.);

- специфічна структурно-семантична організація ДТ, якому, крім заголовка, діалогів/полілогів, тематичних блоків тощо, притаманні: ремарки, сцени, акти -- те, що в сукупності зумовлює цілісність, завершеність ДТ, націлює вектор рецепції тексту у прогнозованому автором (читачем) ракурсі.

У комплексі виділені особливості ДТ сприяють формуванню смислової єдності, у якій важливими є імпліцитні значення. У роботі стверджується, що:

1) риси драматургійного тексту онтологічно зорієнтовані на формування й актуалізацію імпліцитності;

2) посилений психологізм, символізм, акцент на особистість та її оказіональну поведінку, неомислення дійових осіб, засвідчуючи перехід до модерної художньої свідомості, позначаються на структурі й семантиці драматургійних текстів, сприяють розкриттю імпліцитно-значеннєвотвірного потенціалу драми початку ХХ століття.

У підрозділі 2.2 розкрито специфіку актуалізації імпліцитних значень у драматургійних текстах.

У цій частині дисертації виділено основні чинники, за допомогою яких репрезентується імпліцитність у драмі вказаного періоду:

- полісемантичність реплік персонажів, перевага непрямого інформування у комунікативних інтеракціях;

- здатність мовних одиниць (насамперед лексичних) об'єднуватися у домінантні ланцюги, компоненти яких інтерферуються, утворюючи асоціативно-образні поля;

- націленість окремих сем слова на імпліцитне смислотворення й характеристику образів; значущість художньої деталі, текстуально зближених асоціативних ланцюжків у розгортанні імпліцитного змісту;

- поглиблення значеннєвотвірної ролі ремарки -- структурно-семантичного елемента ДТ;

- тематична багатоплановість драми, вихід її на інтелектуальний рівень, що маніфестується введенням у художній текстовий простір інтертекстуальних елементів, слів-символів тощо, здатних розширювати його імпліцитні значеннєві площини.

У третьому розділі “Особливості формування імліцитності в драмі елементами лексико-семантичного рівня мови” виявлено функції лексичних засобів, зорієнтованих на латентне смислотворення: конотованих лексем (3.1), оказіоналізмів (3.2), займенників (3.3), вигуків і часток (3.4), внутрішньої форми слова (3.5).

В підрозділі 3.1 розкрито функції, що виконують у ДТ конотативно марковані лексичні одиниці: імплікаційно-конекторну (встановлюють зв'язки між імплікаціями в тесті драми) та функцію розширення асоціативно-образного поля лексеми (сприяють виявленню асоціативних значень слова). Розглянемо детальніше особливості реалізації функції розширення асоціативно-образного поля лексеми:

Батько. Котра воно година?

Всі дивляться на дзиґари й дослухаються.

Бабуся. Ще тільки жайворонки почали співати. Мабуть, почало на світ благословитись. Чого се ви рано так попідводились, разом з пташиною?

Батько. Зупинилися?

Середульший. Здається.

Мати. Ніхто й не помітив.

Батько. А-а, як се прикро!.. (Згодом) Справді, яка вже мусить бути година?

Старший. Досі північ (Черкасенко С.).

Заголовок “Жах” в аналізованій драмі набув символічного значення, що проходить лейтмотивом крізь увесь текст, об'єднуючи окремі його семантичні блоки, розгортаючи теми й мікротеми, образи в цілому. Асоціативно-смислове поле цього ключового слова взаємозв'язане з асоціативним полем усієї драми насамперед через домінантні у текстовірному плані лексеми. Зважаючи на особливу значущість таких одиниць у вираженні прихованого змісту тексту (однією з яких є конотативно навантажена номінація “дзиґари” (“дзиґари -- заст. годинник” [СУМ.-Т.2.- С.267]), що набуває у наведеному сегменті прихованих значень), зупинимось детальніше на виявленні їх функцій у драмі.

Лексема “дзиґари” багатозначна: це не лише символ плинності часу, людського життя, але й вираження статики, зупинка певної миті (контекстуально -- зумовленої страхом, напруженим очікуванням ранку), що здається вічністю. В аналізованому тексті відбувається розширення асоціативно-образного поля цієї лексеми передусім за рахунок імпліцитних значень, що характеризують стан головних персонажів: “страх”, “очікування”, “переляк”, “відлік життя”. Наведені латентні семи включені в процеси образотворення вибірково -- лише стосовно тих учасників комунікації, які почуваються винними у ситуації, що склалася (Батько, Старший і Середульший сини). Для них час зупинився (інформаційно вагомою у цьому плані є деталь -- зупинка годинника ), застиг (Досі північ), для інших (Бабуся) -- плине у звичайному руслі (Чого се ви рано так попідводились, разом з пташиною?).

Актуалізуючи додаткову, приховану інформацію, асоціативно-навантажені мовні одиниці у драматургійному тексті надають образові нових, емоційно-оцінних характеристик, які можуть ставати ключовими, сутнісними чи, навпаки, нівелюватися залежно від контексту. Конотативні прирощення смислу забезпечують семантичну компресію висловлювання, служать засобом оновлення, конкретизації образів, сприяючи виявленню особливостей реалізації категорії імпліцитності в драмі.

У підрозділі 3.2 розкрито рецептивно-фокусну, експресивну та делімітаційно-образну функції оказіоналізмів, проаналізовано приховані відтінки значення, яких вони набувають у ДТ.

Авторські інновації використовуються з метою увиразнення тексту, поглиблення характеристики образів, акцентування на комунікативно значущих смислах. Оскільки оказіоналізм номінує явище, яке не має вербального вияву в узусі, значний обсяг інформації, закодованої в ньому, передається імпліцитно. Наприклад: “товарообман”, “куродав” (Кочерга І.) -- прихована негативна характеристика процесу і героя; “інститутик” (Куліш М.) -- вміщує імпліцитні семи “другорядне”, “смішне”, ”те, що не варте уваги”; “напівдумки”, “напівпочуття” (Олександр Олесь) -- “незадоволення собою”, “неповноцінність персонажа як художника”.

У цьому підрозділі акцентовано на тому, що рецептивно-фокусна функція націлює сприйняття реципієнта в комунікативно значущий ракурс тексту; експресивна -- задає мовленню адресанта додаткових емоційних параметрів; делімітаційно-образна -- сприяє виділенню ключового образу в драмі.

Розглянемо реалізацію рецептивно-фокусної функції:

Шепочу: -- Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло -- до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! І тепер з розгону з примрійного коня... Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії -- випари із його!..(Куліш М.).

Відправною точкою для розуміння авторської концепції мрії, протилежної кодифікованому тлумаченню цього поняття (”мрія -- думка про щось приємне, бажане; про щось нереальне, нездійсненне” [СУМ.-Т.4.- С.817]), виступає судження героя “весь світ ... смітник, а мрії -- випари із нього”, яке імплікує ряд прихованих значень:

“те, що породжене сміттям, не може бути бажаним”;

“мрії -- не мрії, а сміття”.

В аналізованому фрагменті простежується семантична модифікація лексеми “мрія” -- аж до повного нівелювання її значення: “мрія -- не щось високе, до чого варто прагнути”.

Семантичним епіцентром розгортання імпліцитної інформації у тексті виступає авторський неологізм примрійний. Містячи контекстуально приховану внутрішньоформну сему “той, що при мрії” (“копія мрії”, “те, що не має реальної бази для досягнення”), він формує два паралельні домінантні значеннєві ланцюги (детерміновані протиставленням “дитина”--“дорослий”), які проектують загальносмислову стратегію текстового розгортання, передбачають його рецепцію під визначеним автором кутом зору, тобто оказіоналізм виконує рецептивно-фокусну функцію. Порівняймо:

дитина -- паличка-кінь -- гонитва за мрією -- падіння -- рана тілесна;

дорослий -- примрійний кінь -- падіння -- рана душевна..

Текстуальна енантіосемічність лексеми “мрія” (пряме кодифіковане значення та імпліцитне), а також семантика означення “примрійний”, закодовані у наведених смислових ланцюгах, сприяють розкриттю суперечливих поглядів головного персонажа.

У цій частині дисертації також підкреслюється: оказіональні утворення в драматургійному тексті є важливим засобом аксіологічної характеристики/самохарактеристики осіб та образотворення; прогнозуючи розвиток сюжету чи окремих його ланок, авторські інновації надають висловленню експресивного характеру, підвищуючи креативну активність персонажів-комунікантів при декодуванні ними латентних повідомлень.

У підрозділі 3.3 акцентовано на тому, що займенники та дейктичні сполучення, як і повнозначні лексеми, можуть виступати семантичними домінантами тексту, здатними конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти у конкретній ситуації спілкування додаткові відтінки значення, сприяючи розгортанню образів та мікрообразів, поляризувати чи зближувати тематичні лінії; тут розкривається функціональне навантаження дейктичних одиниць у формуванні прихованої інформації у драмі, зокрема виділено інтенсифікаційно-сюжетну (розкриває динаміку сюжету), антиномійну (виявляє у тексті образи-протиставлення) та функцію розгортання діалогу (структурно і семантично детермінує обмін репліками між персонажами). Зупинимось детальніше на реалізації однієї з них -- інтенсифікаційно-сюжетній.

У драмі Хоткевича Г. “Вони” зображено революційні події початку ХХ століття. У домі купця зібралися гості, погляди яких на ситуацію, що склалася, різні, іноді - діаметрально протилежні. Уже сама назва твору “Вони” (революціонери) передбачає полізначеннєвість її семантичного розгортання.

Асоціативно-значеннєва палітра займенника вони формується протягом усієї драми, семантично модифікуючись у висловлюваннях різних дійових осіб. Наведена лінгвоодиниця -- ключова, домінантна у тексті, стрижень, що синкретизує, інтенсифікує сюжетну лінію. Її семантичне наповнення в тексті репрезентують такі лексеми й дескриптивні конструкції, що утворюють кореферентний ряд: світлі предтечі; ті, хто чисті, чесні і люблять усіх; ті, на кого злі язики сплітають лож і клевету; ті, хто будує барикади на вулицях; ті, в кого хочуть стріляти; ті, про кого немає двох однакових гадок; ті, кого і бояться, і люблять, і ненавидять, і боготворять; ті, за ким полюють, мов за звіром; ті, кого хочуть вішати; ті, що добровільно приносять себе в жертву; люди з переплутаними об'єктами своєї любові і ненависті; ті, хто говорять банальні слова; ті, хто переслідують меркантильні цілі; ті, хто ходять косими і брудними стежками; раби.

Виділені елементи кореферентного ряду, маніфестуючи заголовну мовну одиницю, наповнюють її семантичний обсяг і прихованими суб'єктивно-модальними нашаруваннями, важливими у репрезентації текстового об'єкта, у кваліфікації інтенцій персонажів, прогнозуванні їх мовних партій, у визначенні ними місця означеного референта (революціонери) на аксіологічній шкалі.

Характеризуючись множинністю інтерпретацій, лексема вони імпліцитно “присутня” у кожному окремо взятому фрагменті драматургійного тексту, крізь її призму оцінюються та виявляються текстотвірні та образотворчі латентні значення.

Займенник той, використаний стосовно одного з героїв, імпліцитно проектує оцінні характеристики позначеного ним образу, які градуюються у контексті від позитивних до негативних залежно від позицій осіб, що оцінюють. З одного боку, займенник той у драмі є виразником зневажливого ставлення до персонажа, рецепція якого базується на пресупозиційно маркованих даних, пов'язаних зі стрижневою одиницею вони: той -- такий, як вони, тобто поганий, корисливий, бездарний, неспроможний оцінити ситуацію, з іншого -- репліка Ельзи фокусує позитивне русло сприйняття героя, пов'язуючи його з позитивно маркованими одиницями кореферентного ряду, а отже, з еквівалентним семантичним наповненням займенника вони (чесний, чистий; той, кого несправедливо засуджують), що веде до повернення комунікації в інше русло (ти не здорова, тому не можеш об'єктивно оцінювати ситуацію) і до нівелювання семантичної двозначності цієї лексеми.

Отже, займенники та дейктичні конструкції, виступаючи в драматургійному тексті важливими засобами формування прихованого смислу, сприяють компресії висловлення, множинній інтерпретації як окремих образів, так і тексту загалом. Розгортаючи діалоги і сприяючи динамізації образів, вони служать для характеристики та самохарактеристики дійових осіб, надають їм різних аксіологічних вимірів, що виявляє реалізацію провідної в ДТ інтенсифікаційно-сюжетної функції.

У підрозділі 3.4 досліджено особливості вияву латентних смислів, закладених у вигуках та частках, виділено їх змінно-тематичну та акційно-спрямувальну функції, що сприяють реалізації імпліцитно зорієнтованого семантичного потенціалу названих лінгвозасобів. Тут доведено: змінно-тематична функція пов'язана з переведенням розмови в інший тематичний план, акційно-спрямувальна -- визначає напрям розгортання дії у драмі. Зупинимось на другій.

Особливість неповнозначних слів, зокрема часток, полягає в тому, що необхідною умовою їх декодування, виявлення імпліцитних смислів є контекст, комунікативна ситуація. Як і у випадку з повнозначними лінгвоодиницями, одні семи в них виражені експліцитно, інші ж -- виводяться реципієнтом на основі наявності певного тезаурусного фонду, тобто є недостатньо експлікованими, такими, що виявляють своє семантичне наповнення лише в інтеракції. Наприклад:

Трохим. Знаю. [...]. Веселий парнішка [охоронець тюрми -- Н. І.]. Хоче навіть в партію вступить.

Леонід (саркастично) А гроші все-таки бере? (Винниченко В.).

У зображеній комунікативній ситуації відбито спробу головних дійових осіб (Трохима та Леоніда) підкупити охоронця тюрми, щоб дати можливість втекти своїм товаришам.

Вживання лексеми навіть у наведеному контексті сприяє формуванню декількох висновкових тез, що виявляють актуалізацію акційно-спрямувальної функції:

1) той, хто хоче вступити в партію, -- наш, хоч і перебуває в протилежному ідеологічному таборі; йому можна довіряти;

2) той, хто хоче вступити в партію, бере за послуги гроші, звідки: всі, хто в партії, -- корисливі; той -- такий, як усі;

3) (при декодуванні тексту важлива роль належить ремарці) той, хто хоче вступити в партію, не повинен бути корисливим; якщо спокушається грішми -- він не наш, йому довіряти не можна.

Таким чином, у драматургійному тексті частка виступає як “самостійний” носій відповідних значень, однак найчастіше -- підсилює, актуалізує імпліцитну інформацію, введену іншими мовними засобами; надаючи висловленню додаткових експресивних характеристик, моделюючи образи дійових осіб, маркує їх за оцінною шкалою, підтверджуючи або заперечуючи семантичні дані, експліковані у передтексті.

У цьому ж підрозділі доведено, що вигук як комунікативно значуща одиниця, актуалізуючись у драмі, сприяє розкриттю ілокутивної спрямованості реплікових ходів, імпліцитних характеристик та самохарактеристик дійових осіб, прихованої оцінки персонажів та відповідних мовленнєвих ситуацій. Уведений у тканину тексту, вигук увиразнює мовні партії героїв, виконує змінно-тематичну функцію, тобто переводить розмову в інший тематичний план, ідентифікує образ дійової особи на аксіологічній шкалі, сигналізує про інтенції відправника повідомлення.

У підрозділі 3.5 акцентовано на латентному смислотвірному потенціалі внутрішньої форми (ВФ) слова; у текстах драми початку ХХ століття виявлено її конфліктно-зорієнтовану (сприяє формуванню конфлікту) та креативно-дискурсивну (творить дискурс) функції.

ВФ слова в художньому тексті -- один із важливих засобів формування й декодування імпліцитної інформації. У дисертаційному дослідженні вона трактується як “концептуальна ознака, закріплена в слові” (Голянич М.). Концепт -- це не лише поняття, але й уявлення, образи, пов'язані з ним, а отже, названа мотиваційна ознака актуалізує не обов'язково сутнісні, але й маргінальні ознаки денотата чи й загалом йому не властиві (приписані), однак не менш важливі в процесах образо- і текстотворення. Вона -- важливий ключ до розуміння тексту як дискурсу. Наприклад:

Дівчина: Вона належала до того товариства?

Хлопець: Так, тільки трохи пізніше, я був у гімназії, як ми пізнались. Вона була тоді таким смішним, завжди кудлатим дівчатком, - “куколка з льону” - дражнили ми її.

Дівчина: А вона плакала.

Хлопець: Не завжди, потім звикла. А тепер, як то завжди буває, їй навіть приємно спогадувать ті Kienderspiele, навіть от у сьому листі, підписалась “колишня куколка з льону”.

Дівчина: Але ж тепер вона не подібна до куколки з льону?

Хлопець: Ну… Тепер вона доросла панна (Леся Українка).

Внутрішньоформне значення ключової номінації куколка (“іграшка”, “те, чим граються”, “те, що призначене для гри”) увиразнює образ, позначений ключовим словом, потенційні семи ВФ якого “гарна”, “безтурботна”, “наївна” тощо.

Сполучення куколка з льону - колишня куколка з льону - доросла панна, що утворюють домінантний смисловий ланцюг, задають напрями рецепції драми.

Приховані семи “досвідченість”, “вдумливість”, “розсудливість” -компоненти семантичної структури лексеми “доросла” -- нівелюють уявлення про згадану особу як про іграшку, що є важливим для формування у драмі конфлікту, ретро- і проспективних семантичних відношень.

Таким чином, акумулюючи, крім експліцитного, прихований компонент значення, що безпосередньо не входить до значення мовної одиниці, ВФ слова виконує у ДТ конфліктно-зорієнтовану та креативно-дискурсивну функції; виступає засобом характеристики дійових осіб, є базою для створення імплікацій; як важливе джерело формування латентного плану змісту сприяє виявленню в тексті драматизму та конфліктності.

Висновки

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

ДТ як складна комунікативна система акумулює різні типи взаємозв'язків між експліцитно та імпліцитно вираженими значеннями, що не перебувають у відношеннях опозиції, а взаємодоповнюються, взаємозумовлюються і однаковою мірою важливі в його структурно-смисловій організації.

Оскільки обсяг інформації, закодований експліцитними засобами, значно вужчий, ніж імпліцитними, останні, розширюючи інформаційний простір тексту, визначають нові напрями його інтерпретації.

...