Аналіз семантичних та функційних особливостей фразеологізмів етнокультурного змісту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження фразеологізмів української мови

1.1 Основні положення теорії фразеології. Поняття фразеологічної одиниці, її ознаки

1.2 Типи фразеологічних одиниць із погляду семантичної стійкості (неподільності) їх компонентів

1.3 Природа фразеологічних одиниць та їх компонентів

1.4 Семантика фразеологічних одиниць

Розділ 2. Національний компонент у структурі фразеологічних одиниць

2.1 Джерела фразеологізмів етнокультурознавчого змісту

2.2 Тематична класифікація фразеологічних одиниць з культурно-національним компонентом

2.3 Синонімія, антонімія етнокультурознавчих фразеологічних одиниць

Розділ 3. Охорона праці

3.1 Інструкція з охорони праці для вчителя української мови та літератури

Розділ 4. Перелік умовних скорочень

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження визначається увагою до проблем національного самоусвідомлення й самовираження, співвідношення мови і духовної культури, потребою пошуків нових підходів до вивчення фразеологічних одиниць як скарбниці спектру національних конотацій, а також специфікою відображення у фразеології національного менталітету. Ідею про необхідність створення фразеології як самостійної науки обґрунтував Є. Поливанов у 20-х роках ХХ ст., він вважав, що цей розділ “займе відособлену і стійку позицію у лінгвістичній літературі майбутнього [2, с.6]”. Виникнення її, як окремого розділу лінгвістичної науки, ґрунтується на основі лексикології, семасіології та синтаксису. Саме на стику цих розділів мовознавчої науки і склалася фразеологія як самостійна мовознавча дисципліна. Питання семантики фразеологізмів досліджували Л. Авксентьєв [1], Л. Булаховській [11], Г. Їжакевич [20], О. Потебня, [41], Л. Скрипник [47], Г. Удовиченко [52] та ін.

Розробка й обґрунтування теоретичних основ фразеології тісно пов?язані з іменами А. Барана [6], В. Виноградова [12], Б. Ларіна [31]. Праці цих лінгвістів стимулювали дослідницьку роботу відомих сучасних фразеологів: О. Бабкіна [5], М. Жовтобрюха [18], А. Коваль [25], О.Куніна [30], Л. Ройзензона [43], Л. Скрипник [47], М. Шанського [62] та ін.

Дослідження фразеології з погляду її походження та розвитку має величезне пізнавальне значення, тому що фразеологічні звороти тісно пов?язані з життям народу і відображають його стан та розвиток. Особливо гостро реагує мова своєю фразеологією на соціально-економічні зрушення, які відбуваються в житті народу. У цьому аспекті ми й розглядаємо факти, які сприяли появі й розвитку фразеологічних одиниць етнокультурного змісту української мови. Без знання історії фразеологізму, з часу його виникнення, становлення і зміни форми, неможливо говорити про реальне генетичне джерело, з якого виник фразеологізм, неможливо правильно співвіднести фразеологізми сучасної мови і минулих століть.

Мета дослідження полягає в аналізі семантичних та функційних особливостей фразеологізмів етнокультурного змісту.

Для досягнення поставленої мети необхідно приділити увагу розв?язанню таких завдань:

· систематизувати погляди вчених на природу фразеологічних одиниць(ФО);

· розглянути відомі у лінгвістиці класифікації фразеологізмів;

· проаналізувати функційне навантаження ФО;

· виокремити семантичні групи фразеологічних одиниць етнокультурного змісту на матеріалі фразеологічного словника української мови;

· виявити функційно-семантичні особливості досліджуваних ФО;

· розробити Інструкцію з охорони праці для вчителя української мови та літератури, спираючись на:

1)Закон України «Про охорону праці» .

2)ГОСТ 12.4.113-82 ССБТ. Работы учебные лабораторные. Общие требования безопасности.

Об?єкт дослідження: фразеологічні одиниці з етнокультурним компонентом уміщені у «Фразеологічному словнику української мови».

Предмет дослідження: лексико-семантичні особливості фразеологічних одиниць із етнокультурним компонентом.

Мета та завдання роботи зумовили вибір таких методів: системного підходу та методу зіставлення, узагальнення й систематизації, структурного методу, які допомогли розкрити зміст лексико-семантичних особливостей фразеологізмів етнокультурного змісту.

Матеріалом дослідження слугували фразеологічні одиниці етнокультурного змісту, отримані методом суцільної вибірки із “Фразеологічного словника української мови” в 2 кн. (1993); “Фразеологічного словника української мови” (1998) В. Ужченка та Д. Ужченка; “Словника фразеологічних синонімів”.

Практична цінність роботи полягає у можливості використання її основних положень і висновків на лекціях та семінарських заняттях із лексикології сучасної української мови (розділи “Фразеологія”, “Ономастика”), стилістики української мови (розділ “Стилістична диференціація словникового складу”); у науково-дослідницькій та пошуковій діяльності студентів-філологів, на уроках української мови і літератури в загальноосвітніх навчальних закладах, а також під час розроблення програм, навчальних і методичних посібників гуманітарного та суспільствознавчого циклів, при укладанні словників етномаркованих одиниць сучасної української мови.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження фразеологізмів української мови

Про фразеологію написано багато статей, книг, дисертацій, однак інтерес до цієї галузі мови не зникає ні серед дослідників, ні серед тих, хто просто небайдужий до слова. Фразеологічні засоби мови містять у собі велику силу експресії та емоцій. Із давніх-давен дійшли до нас у цих крилатих висловах людські знання, радість, страждання, сміх і сльози, любов і гнів, віра і безвір?я, правда і кривда, чесність і обман, праця і лінь, істина і омана.

Підтверджується точність формули, висловленої ще на початку століття відомим датським мовознавцем Отто Есперсеном, який назвав фразеологію “деспотично примхливою і невловимою річчю”. Сам факт наявності в мові окрім простих слів, цілих словесних комплексів, що іноді тотожні слову, бо частіше виявляють собою унікальний лінгвістичний феномен, що відрізняється яскравою виразністю, образністю й емоційністю, служить для нас приводом до того, щоб досліджувати саме цей розділ мовознавства.

Фразеологізми здавна вважають однією із специфічних рис кожної мови. Вони набагато виразніші, ніж окремі слова, розподіляються в певних структурно-функційних стилях, виявляючи свою належність до кожного з них, а також до сфери усного чи писемного мовлення.

Оскільки мова, як і кожне суспільне явище, безперервно розвивається, разом з нею в постійному русі перебуває й її фразеологічний фонд. Фразеологія національної мови збагачується і вдосконалюється, вбираючи в себе безцінні скарби із приказок, прислів?їв, афоризмів і професіоналізмів, анекдотів і жартів - з усього того, що впродовж багатьох віків плекає та зберігає у своїй пам?яті носій мови - народ.

Із давніх-давен народ із покоління в покоління передавав усталені звороти - чудові перлини народної мудрості. Серед фразеологізмів можемо знайти такі, що прийшли в українську мову ще зі спільнослав?янської і давньоруської (водити за носа, іду на ви) і засвоєні зовсім недавно (з космічною швидкістю, потрібний як стоп-сигнал зайцю).

Немає такої ділянки, галузі життя народу, які б не характеризувались усталеними зворотами. У фразеологізмах виражаються явища розумової діяльності (ламати голову; сушити мозок; перебирати в пам?яті), психічного стану (бути на сьомому небі; сам не свій; руки опустити; на дибки ставати), взаємин між людьми (посадити в калюжу; давати прочухана; носити камінь за пазухою), стану людського організму (носом клювати ; зуб на зуб не попадає), подається оцінка людей, явищ, дій (ні риба, ні м?ясо; на розум не багатий; як сніг на голову) [60, с. 61] та інші.

Фразеологізм, фразеологічна одиниця (ФО) - загальна назва семантично невільних сполучень слів, що не виробляються в мові ( як подібні з ними за формою синтаксичні структури - чи словосполучення речення), а відтворюються в ній у соціально закріпленому за ними стійкому співвідношенні значеннєвого змісту і визначеного лексико-граматичного складу. Семантичні зрушення в значеннях лексичних компонентів, стійкість і відтворюваність - взаємозалежні універсальні і відмітні ознаки фразеологізму.

Фразеологія кожної мови - це скарбниця народу, здобуток його мудрості й культури, що містить багатий матеріал про його історію, боротьбу з гнобителями й нападниками, про звичаї, ідеали, мрії і сподівання. Так в українських ФО відбилися історичні події й народне ставлення до них: ”От тобі, бабуся, і Юр?їв день” (виникло на Русі після покріпачення селян); ставлення до людських здібностей і вад: золоті руки; лизати руку; простягти руку. Хоча історія виникнення усталених словосполучень - перемивати кісточки; піймати синицю в руку; смерть занесла свою руку та ін. піднімає завісу над звичаями, віруваннями, обрядами наших предків. Тому фразеологія привертає увагу мовознавців, істориків, етнографів, філософів.

Отже, Фразеологічні словосполучення прикрашають нашу мову, роблять її образною, яскравою, емоційною. Мова, вдало пересипана фразеологічними зворотами, завжди привертає увагу слухачів, пробуджує в них емоції, живу уяву, захоплює своєю оригінальністю та нестандартністю.

1.2 Типи фразеологічних одиниць із погляду семантичної стійкості (неподільності) їх компонентів

Фразеологізми як і будь-які одиниці мови мають свою класифікацію, типи і види. Щодо класифікації, то традиційний поділ українських ФО ґрунтується на різних критеріях і відрізняється за рівнем повноти. Найбільш відомими у лінгвістиці є класифікації

Л. Булаховського[11, с.22] та В. Виноградова[12, с.38].

Більш ґрунтовною, на наш погляд, є семантична класифікація В.Виноградова, яка побудована з урахуванням рівня впливу буквального смислу компонентів на значення словосполучення в цілому, вона є прямим доказом диференційного підходу до визначення синтаксичних функцій фразеологізмів. Так, мовознавець виділяє три типи фразеологічних одиниць.

1) фразеологічні зрошення (ФЗ) - це сталі словосполучення, зміст яких не можна зрозуміти із значень окремих компонентів, що входять до складу фразеологічної одиниці. Наприклад: терпець увірвався, прикусити язика, піймати облизня, теревені правити, у чорта на куличиках тощо;

2) фразеологічні єдності (ФЄ) - стійкі словосполучення, зміст яких певною мірою зумовлений значеннями слів-компонентів: тримати камінь за пазухою, замилювати очі, зробити з мухи слона, загрібати жар чужими руками тощо [12, с. 145];

3) фразеологічні сполучення (ФС), як стверджував В.Виноградов, - це «...тип фраз, створюваних реалізацією зв?язаних значень слів» [12, с. 159], тобто такі семантично подільні фразеологічні звороти, в яких є стрижневе слово. Залежно від зв?язків його з іншими словами міняється значення фразеологізму, наприклад: здобути перемогу, згорати від сорому, зачепити за живе, делікатне питання та ін.

Як слушно зауважує О. Гаращенко, така класифікація довго вважалася провідною у мовознавстві. Н. Амосова вперше звернула увагу на відсутність у цій класифікації єдиного принципу розподілу. Це зумовлено тим, що В. Виноградов не розглядав критерії розмежування одиниць, а тому зрощення і єдності він розрізняв за рівнем умотивованості, тоді як сполучення виділяв за рівнем поєднання складових частин у загальному значенні словосполучення [15, с. 179].

Серед багатьох спроб удосконалити класифікацію В. Виноградова були класифікації типологічні, структурно-семантичні, граматичні, генетичні, тематичні, функційно-стильові тощо. Ряд дослідників, зокрема, М.Шанський, виділяє ще четвертий тип одиниць - фразеологічні вирази (вислови) (ФВ), тобто стійкі звороти, які семантично не діляться і складаються зі слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. Сюди, на думку мовознавця, належать ФВ комунікативного типу (речення) [62, с. 78]. Це прислів? я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; бідний, як церковна миша.

Близький до семантичної класифікації В. Виноградова розподіл за рівнем граматично-змістової злитості елементів, здійснений на українському матеріалі П. Дудиком. Учений виділяє п?ять типів фразеологізмів: ідіоми, фразеологічні єдності, фразеологічні вирази, фразеологічні сполучення та фразеологізовані словосполучення [17, с. 55].

1. Ідіоми об?єднуються семантичною неподільністю, синтаксичною нерозкладністю й замкненістю; зміст ідіоми прямо не випливає з лексичного значення її елементів (бути на близькій нозі).

2. У фразеологічних єдностях значення компонентів трохи ослаблене вільнішою семантичною зв?язаністю структурних одиниць (намилити голову, пальці знати).

3. Терміном фразеологічні вирази передусім об?єднуються прислів?я і приказки (за моє жито ще мене й бито, що легко нажить - з дому біжить). Вони повністю складаються зі слів з вільними значеннями, не виступають семантичним еквівалентом окремого слова.

4. Фразеологічні сполучення - ходові формули, що приховують у собі метафору, мають досить прозору внутрішню форму (прибитий горем, голуба кров, Хома невірний). Сюди належать і фразеологізми-професіоналізми: вигнати діди (гончарське) "нагріти вироби так, щоб вогонь виходив з горна"; дати дуб (чинбарське) "обробити шкіру дубленням".

5. Фразеологізовані словосполучення об?єднуються не метафоричністю, синтаксичною неподільністю компонентів (шкода й гадки, невелике цабе, ось тобі на) [17, с. 56].

Існує також і генетична класифікація, яка була розроблена на матеріалі російської мови та досліджена JI. Булаховським у 60-х роках XIX ст. Вона включала в себе сім груп:

1) прислів?я та приказки: як горохом об стінку, сам не гам і другому не дам;

2) професіоналізми: закласти фундамент, на космічній швидкості;

3) усталені вислови з анекдотів, жартів тощо: ні з рота мови, ні з носа вітру; стати на ноги; обоєрябоє;

4) цитати й образи зі Старого й Нового Завітів: козел відпущення, пісня пісень, не одним хлібом живе людина;

5) ремінісценції античної старовини: гордіїв вузол, Діоген в бочці, не можна двічі ввійти в ту саму річку;

6) переклади поширених іншомовних висловів (французьких, німецьких, італійських, англійських): ставити крапку над і; contra spem spero; розумній голові досить сказати одне слово (польське);

7) влучні фрази видатних людей: мертві сраму не імуть, іскра великого вогню, за всіх переболію [11, с. 120].

Таким чином, генетична класифікація надзвичайно корисна з погляду історичного вивчення фразеології кожної національної мови, проте, на жаль, вона не може охопити всіх ФО, бо далеко не завжди можливо навіть при спеціальних дослідженнях точно встановити джерело виникнення того чи того виразу.

У свою чергу С. Гаврин запропонував класифікацію у функційному аспекті, виділивши шість основних типів: 1) образно-виразні стійкі сполуки, куди належать метафоричні одиниці (пустити червоного півня) або сполуки з метафоричними компонентами (яблуко незгоди), усталені порівняння (берегти як зіницю ока), евфонізми (із грязі в князі), сталі гіперболи й літоти (гарматою не проб?єш), тавтологічні сполуки (ливомлити), сполуки, утворені на основі поетичного синтаксису (правда - добре, а щастя - краще); 2) еліптичні сполуки (сказано - зроблено); 3) термінологічні фразеологізми (річ у собі, колінчастий вал); 4) афористичні фразеологізми (друзі пізнаються в біді); 5) контекстологічні сполуки (ті, що у В. Виноградова названі фразеологічними сполученнями); 6) ідіоми - стійкі словосполучення із втраченою внутрішньою формою (собаку з?їсти) [14, с. 159]. Така класифікація вказує, на думку автора, на ті функції, які фразеологізми відіграють у мовленні: стійкі сполуки виконують образно-виразову й одночасно емоційно-експресивну функції; еліптичні сполуки лаконізують мову; термінологічні фразеологізми забезпечують точність; афористичні - вносять у мовлення перлини народно-авторської думки; контекстологічні сполуки полегшують конструювання мовлення.

Отже, розглянуті класифікаційні системи допомагають з?ясувати природу ФО, схарактеризувати особливості їх функціонування й еволюцію у мовній системі.

1.3 Природа фразеологічних одиниць та їх компонентів

Початки зародження фразеології як лінгвістичної дисципліни припадають на XIX століття. З грецької мови «фразеологія» означає вчення про звороти мови. Цей самий термін ми вживаємо і на позначення сукупності своєрідних мовних одиниць, які складаються із кількох слів і, маючи цілісне значення, вживаються як усталені формули. Мовознавці назвали ці словесні поєднання фразеологічною одиницею або фразеологізмом. Процес творення фразеологізмів - надзвичайно складне, психологічне, соціальне, а головне мовне явище. Обґрунтування й розробка теоретичних основ фразеології тісно пов?язані з іменами О. Ахманової [3, с. 112], В. Виноградова[13, с. 7], та інших. Надбання цих мовознавців стимулювали дослідницьку роботу відомих фразеологів: О. Бабкіна [5, с. 11], С. Гавріна [14, с. 87], В. Жукова [19, с. 16], В. Мокієнка [34, с. 38], JI. Райзензона [43, с.50], В. Телії [52, с.36], М. Шанського [62, с. 111]. Вагомий внесок у розробку проблем фразеології сучасної української літературної мови зробили J1. Булаховський [11, с. 7], М. Жовтобрюх [18, 108], J1. Скрипник [48,

с. 34], та інші, чий творчий доробок важко переоцінити. Виокремлення фразеології як галузі лінгвістики, що поступово вичленовувалася із лексикології, синтаксису і лінгвістики, сприяло, з одного боку, ґрунтом дослідження синтаксичної природи словосполучень (П. Фортунатов, О. Шахматов тощо), а з іншого - висвітлення у стилістико-семантичному плані стійких компонентів слів (Ш. Баллі, А. Семе тощо). Фраземи визначаються рядом ознак, що дозволяють вважати їх самостійними одиницями мови, відмінними від інших лінгвістичних одиниць - від слова, звичайного словосполучення, речення, - хоч вони мають з останніми немало спільного. У структурно-семантичному плані ФО є більш складними утвореннями, ніж слово. „Зовнішньою ознакою, яка вирізняє ці лінгвістичні одиниці, є цілооформленість слова і нерізнооформленість фразеологізму” [48, с. 213].

Оскільки морфеми не є самостійними одиницями мови, не існують поза оболонкою слова, то компонентами ФО є цілі слова з властивими їм формами словозміни, що здатні функціонувати і поза фразеологічним зворотом. Лексичне значення слова і ФО мають деякі спільні елементи. Виражаючи певне логічне значення, переважна більшість їх конкретніші, точніші, ніж слово. ФО у порівнянні зі словом більш виразні з емоційно-експресивного погляду. ФО на зразок речень відрізняються від аналогічних синтаксичних одиниць тим, що вони мають стабільне значення. Порядок слів у цих одиницях більш сталий, ніж у регулярних синтаксичних одиницях. Численні ФО різняться генетичними, функційними та структурно-граматичними ознаками. Вони, як і слова, належать до різних типів і класів. Кожен з них має свій шлях становлення і розвитку. Отже, до фразеології зараховуємо всі ті стійкі сполуки слів, цілісні мовні одиниці, які є у людській пам?яті і відтворюються в готовому вигляді у процесі спілкування, а не творяться щоразу подібно до вільних граматичних сполучень.

Таким чином, дослідження ФО засвідчило, що вченими виділяються різні їх ознаки, серед яких, зокрема, можна назвати:

1) семантична цілісність або семантична нерозкладність (В. Виноградов, В. Архангельський, В. Жуков, М. Шанський, JI Булаховський, М. Жовтобрюх, Ф. Медведев, Г. Удовиченко);

2) метафоричність (Б. Ларін, О. Бабкін, О. Кунін);

3) нарізнооформленість (Л.Скрипник, В.Жуков, М. Шанський);

4) відтворюваність (В. Виноградов, В. Архангельський, В.Жуков, М. Шанський, Ф. Медведев);

5) наявність не менше двох повнозначних слів (С. Гаврін, М. Шанський);

6) неперекладність іншими мовами (Л. Булаховський, О. Реформатський).

Отже, всі міркування свідчать про наміри лінгвістів виробити об?єктивні критерії визначення самого предмета фразеології і переконують ще раз у тому, що фразеологічні одиниці є надзвичайно складними й суперечливими утвореннями в мові.

1.4 Семантика фразеологічних одиниць

Семантика ФО і її форма перебувають у діалектичній єдності. Процес фразеологізації для кожної такої одиниці мови був тривалим і складним. Особливості структури багатьох фразеологізмів не можна зрозуміти і пояснити, якщо не зіставити їх з відповідними словосполученнями - прототипами. Проте розглядати той чи той фразеологізм як словосполучення значить по суті підміняти якісну своєрідність фразеологізму своєрідністю його генетичного джерела [55, с. 23]. Це, безперечно, не означає, що у фразеологізмі не можуть бути відбиті різні в минулому особливості словосполучення. Утворившись унаслідок багаторазового вживання в людському колективі в тій чи тій виробничій галузі, вирази поступово (часто мимоволі самих носіїв), розширювали свої функції, набували нового змісту, вузьке конкретне їх значення замінилося ширшим, узагальнювальними. Разом із новим значенням ці вирази набували і якісно нових семантичних ознак, ставали якісно новими мовними одиницями. Особливий акцент слід зробити на тлумачення фразеологічного значення. Беззаперечним є той факт, що це явище досить складне, воно обумовлено специфічним відношенням до означуваних предметів чи явищ дійсності, характером внутрішньої образної основи, надслівність, залежністю між лексичними компонентами ФО і повністю чи частково переосмисленим їх значенням.

JI. Ройзензон фразеологізми називав стійкими словесними комплексами (ССК): "Усі ССК характеризуються тим, що вони існують у мові як готові одиниці, здатні творити мовлення як його будівельний матеріал: тільки ця риса об?єднує всі без винятку одиниці, що входять до фонду ССК мови. Усі інші риси, якими б важливими вони не були, насправді не можуть бути об?єднуючими. "[43, с. 55]

Як зазначає JI. Авксентьев, "ФО і слово можуть бути близькими семантично, тобто виражати спільне поняття"[1, с. 13], однак така спільність є відносною. Фразеологізм і слово якісно відрізняються. Ця відмінність закладена в їх різній природній основі. "Значення фразеологізму може співвідноситися із значенням слова, що включає їх тотожність"[1, с. 13].

В. Мокієнко особливо акцентував увагу на експресивності, як характерній ознаці ФО. Як правило, рідко знаходиться слово-еквівалент, яке б такою ж мірою передавало ту виразність, що притаманна фразеологізму [34, с. 28].

Говорячи про наявність у ФО своєї семантики, варто звернути увагу, що подібне значення має кожне повнозначне слово. У цьому виявляється спільність і відмінність слова та фразеологізму. Ґрунтовно опрацювавши у порівняльному аспекті семантику слова і фразеологічної одиниці, В. Жуков визначив основні типи фразеологічного значення і на великому фактичному матеріалі довів, що специфіка та особливості лексичного значення слова і фразеологічного значення фразеологізму обумовлені самою природою цих мовних одиниць. [19, с. 12]

У структурному плані значення фразеологізму виражаються не одним словом, а обов?язковим сполученням не менше двох компонентів. Складові частини слів морфеми - не є самостійними одиницями мови. Компонентами ж фразеологізму виступають слова-прототипи (з властивими їм формами словозміни), здатні функціонувати і поза фразеологічною ФО. Лексичні значення слова і фразеологізму не адекватні, хоча риси спільного, звичайно, можуть бути. Так, фразеологізмам, як і словам, властиві явища синонімії та антонімії, тобто вони здатні утворювати самостійні синонімічні ряди й антонімічні пари, наприклад: золоті руки, мастак на всякі штуки, майстер на всі руки, і швець, і жнець, і на (в) дуду грець ("людина, яка все вміє робити"); з горем пополам - як по маслу.

Говорячи про значення ФО, не можна залишити поза увагою поняття внутрішньої та зовнішньої форми, які О. Потебня розрізняв у слові. Ці дві форми наявні й у фразеологізмі. Зовнішня - це окремий звук, а внутрішня - це і є значення. Зміст внутрішньої форми фразеологізму детально розкриває Л. Авксентьєв, звертаючи увагу на взаємодію семантики вільної сполуки із семантикою переосмисленого на її основі фразеологізму. Розтлумачуючи поняття "значення фразеологізму", фразеолог бере до уваги різні аспекти плану змісту і плану функціювання фразеологізмів і слів. [1, с. 14]

Отже, особливої уваги вимагає семантика фразеологізмів, оскільки сума значень компонентів не завжди вказує на значення виразу. Необхідно враховувати надслівність виразу, залежність між лексичними компонентами ФО і повністю чи частково переосмисленим їх значенням.

Розділ 2. Національний компонент у структурі фразеологічних одиниць

2.1 Джерела фразеологізмів етнокультурознавчого змісту

Українська мова - складова культури українського народу, і її вивчення тісно пов?язане з етнокультурознавчими знаннями - сукупністю знань про побут, звичаї, традиції народу. Звичай - це «загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті, побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу; уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят, пов?язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів», «усталений спосіб дії» [4, с. 352]. Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають у культурні традиції. Традиція - це «досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління» [4, с. 1260]. «Етнокультурна семантика мовних одиниць - це їхній зміст, який, не маючи чіткого системного та реляційного характеру, стосується особливостей життя, історії, географії, деталей побуту, звичаєвого права, народного календаря, ремесел, професій, обрядів тощо» [11, с. 39]. Навчально- пізнавальну цінність народних сентенцій - етнофразем доцільно розглядати в двох аспектах: змістовому, що відбиває національну історію, культуру, економіку. Пізнання українського народу як етнокультурної спільності має тривалу складну історію і чималий доробок. Саме цей доробок - результат праці багатьох поколінь дослідників традиційно-побутової культури українського народу - і є основою для реалізації змістового аспекту вивчення етнофразем. «Вивчення етнографії потрібне не тільки для розширення знань про свій народ, повноти уявлень про цілісність його культури, а й для глибшого усвідомлення того, що у винятково складних умовах історичного буття український народ зберігав самобутність, був повноцінним суб? єктом загальнолюдського цівілізаційного розвитку» [7, с. 25]. Без таких знань неможливе тлумачення змісту й етимології фразеологічних одиниць, адже корені фразеології заглиблюються у світ матеріальної і духовної культури народу. Невипадково питаннями історичної фразеології активно займалися етнографи. Важливе значення для активізації інтересу до народної культури у 20-30-ті pp. XIX ст. мали історико-етнографічні та фольклористичні праці

А. Метлинського, збирацькі роботи молодого М. Костомарова, публікації про українські повір? я і звичаї К. Сементовського. Помітними явищами в цей час були «Рускоє весілє» Й. Лозинського, збірники українських пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, шість книжок «Запорожської старини» І. Срезневського, збірка українських прислів? їв Г. Ількевича. До важливих видань цього періоду належать «Записки о Южной Руси» П. Куліша, дослідження М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», I. Галька «Народні звичаї і обряди з-над Збруча» та ін. «Різні спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що пережили все-все пережили, що було, що минуло і чому вже не вертатись, - різні примхи, забобони, примхливі оповідання», «що мимо них промигнула не одна сотня поколінь», які «за стільки літ, при таких бучах не загиблі, не пропали», представлені у фольклорно-етнографічних працях А. Свидницького [21, с. 414]. У нарисі «Відьми, чарівниці і опирі, чи то примхи і примхливі оповідання люду українського» автор описує вірування неписьменних селян у різні фантастичні істоти, у чудодійну силу ворожбитів, осуджує забобонні звичаї. Майстерність А. Свидницького полягає в тому, що легендарні історії оформлені як своєрідні побутові етюди з цікавим сюжетом, чітко окресленими образами, напруженими діалогами, в яких сяє дотепне народне слово: відьми дощ запродали - про посуху, божа земля - степ, чортова земля - гори, яри [21, с. 15].

Розвідка «Великдень у подолян» написана російською мовою, але в ній часто і природно звучить українська мова, насичена прислів?ями, приказками, фразеологізмами, які дають можливість зрозуміти народні традиції, вірування, що своїм корінням сягали ще язичницьких часів: доки світа та сонця; вогонь класти; лиса підігнати; хліб від зайця;каші наварити; підтоптати під ноги отця-неньку; врочисті оказії; як на Великдень одягнутися. Наприкінц і XIX - у перших десятиріччях XX ст. винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку роботу в сфері дослідження української народної культури розвинули В. Гнатюк, М. Грушевський, М. Сумцов, І. Франко. З-під пера І. Огієнка, відомого богослова, культуролога, філософа і письменника, вийшли фундаментальні праці «Історія української літературної мови», «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», «Дохристиянські вірування українського народу» та ін. Спостереження за народними звичаями, традиціями, віруваннями, забобонами І. Огієнко ілюструє приказками, фразеологічними зворотами, досліджує їх походження: як курка півнем заспіває; закохався, як чорт у суху грушу; у сорочці народився; святий хліб; жива вода; живий вогонь; всипати бобу та ін. У 30-ті роки XX ст. виходить грунтовна праця «Історія української культури» (1937) за редакцією видатного українського вченого й мистецтвознавця І. Крип?якевича. Автор намагається ввійти у давні часи, коли жили далекі предки українців, які «мали інші погляди на життя, інакше реагували на події, інші відчували потреби, іншим захоплювалися» [8, с. 7]. На особливу увагу заслуговують роботи 50-х pp. XX ст. українських дослідників у діаспорі В. Плав?юка «Приповідки або українсько-народня філософія», С. Килимника «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» та О. Воропая «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис». С. Килимник зосереджує увагу на українській ранній культурі, її предісторії, звичаях, українських традиціях, фольклорі, наголошуючи на тому, що «ділянка ранньої культури така багатогранна й так іще не досліджена, що у наш вік, поки хоч дещо збереглося, треба занотувати, треба вивчати, досліджувати; треба дбати про збереження нашої історичної святині - нашої ранньої культури, - задокументувати бодай те, що дійшло до нас, а це допоможе нам пізнати себе» [9, с. 10]. Праця С. Килимника дозволяє дослідити походження і значення окремих етнофразем: втерти часнику; домашнє вогнище; загасити свічку; до світ сонця; гонити шуляка; після третіх півнів. О. Воропай розглядає звичаї не як «відокремлене явище в житті народу», а як «втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми», що «безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості», і «саме тому народна творчість нерозривно зв? язана з звичаями народу» [5, с. 9]. Окремі матеріали, що стосуються календарних обрядів різних регіонів, дослідник ілюструє прислів?ями, приказками, етнофраземами: давати коляду; з роси та з води; не завжди котові масляна; топтати ряст; справляти тризну. Праця «Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців» (1992) В. Супруненка відтворює цілісну етнологічну картину України від найдавніших часів, залучає до багатої фразеологічної спадщини українського народу: прислів?я, приказки, замовлення, побажання, народні прикмети. Автор розглядає питання громадського побуту та звичаєвості (Не купуй собі дім, а купуй сусіда); впливу природи на формування поезії народної мови (сліпий дощ - сльози відьми; горобина ніч - нічна буря; козацьке сонце - місяць); описує релігійні та народні українські свята (Тріщи, не тріщи, а минули водохрещі); особливу увагу звертає на родинну обрядовість (народний - зав?язати пупа; весілля - умикнути дівчину; поховання - дзвони за душею) [26, с. 10]. Спробу дати загальну уяву про річний цикл в Україні робить В. Скуратівський у книзі «Український рік». Автор дає змогу ознайомитися з прислів?ями та приказками, багатьма зразками завбачень погоди, народними й релігійними святами та пов?язаними з ними обрядовими діями. Дослідник наголошує на тому, що «без знання народного календаря важко уявити духовний світ, характер, побут, мораль, культурний набуток нації», але ми мало знаємо про давні традиції попередніх поколінь, «не маючи спеціальних розвідок, мусимо збирати маленькими крихточками окремі свідчення в періодичній літературі чи послуговуватись експедиційними записами» [23, с. 6].

У мові є немало немотивованих ФО, які несуть суттєву інформацію про екстралінгвістичну дійсність, а їх етимологія - це фактично вказівка на позамовний "фон", на фрагмент "живого життя". Позамовна дійсність, зміст культури, закріплений за ФО, - об?єкт номінації етнофразеологізму, його "етимон"; метод етнокультурної етимологізації ФО, - історична ретроспектива. Етнокультурний контекст часом стає додатковим важелем до лінгвістичної етимологізації, а часто - головним, а то практично і єдиним засобом реконструкції фразеосхеми.

Використання етнокультурних реалій при поясненні генези фразеологізмів має давню традицію: історико-етимологічні коментарі в словниках, пояснення окремих слів (термінів), пареміологізмів. Етнографічні й фольклористичні збірники (С. Адальберг, Б. Грінченко, В. Даль, С. Максимов, М. Номис, М. Федоровський, І. Франко), фразеологічні розвідки, у яких домінують етнокультурні елементи етимологізації (В. Виноградов, М. Демський, Б. Ларін, І. Лепешев, Ф. Медведев, Л. Скрипник, ), засвідчують значення етнокультури при етимологізації ФО. Фразеологічна етимологія XIX - першої половини XX ст. була якраз переважно етнокультурною.

Отже, етнографічні особливості українського народу - важлива складова світової культури. Етнокультура українців є генетичним ґрунтом національних ФО - етнофразем.

2.2 Тематична класифікація фразеологічних одиниць з культурно-національним компонентом

Українська мова - складова культури українського народу. Її вивчення тісно пов?язане з етнокультурознавчими знаннями - сукупністю знань про побут, звичаї, традиції народу. Невипадково питаннями історичної фразеології активно займалися етнографи. Важливе значення для активізації інтересу до народної культури у 20-30-ті pp. XIX ст. мали історико-етнографічні та фольклористичні праці А. Метлинського, збирацькі роботи молодого М. Костомарова, публікації про українські повір?я і звичаї К. Сементовського.

Незаперечною є теза, що фразеологія - самобутнє явище; що вона характеризується "високим рівнем екстралінгвістичності", а в жодній галузі мови "немає стільки екстралінгвістичного, як у фразеології [44, с. 84, 81]; що поряд з лексикою вона є єдиною ділянкою мовних явищ, де зміст культури відбивається "більш чи менш безпосередньо" [47, с. 208]. Навіть у фраземах, де етнокультурне наповнення втрачається, у народній пам? яті залишається їх традиційна "українськість" [29, с. 218].

Етнокультурознавчий аспект змісту фразеологізмів розглядає Л.Кожуховська. Автор зазначає, що «багато важить використання фразеологізмів етнокультурознавчого змісту, які мають велике пізнавальне і виховне значення, є засобом вираження багатства рідної мови», тому «ознайомлення із фразеологічними одиницями має супроводжуватися історико-культурним коментарем» [11, 46]. Під час роботи з фразеологічним матеріалом постає багато лінгвістичних, історичних, фольклорних, етнографічних проблем, вирішення яких дає можливість досягти фразеологічних глибин, методично грамотно використовувати фразеологічне багатство української мови з метою увиразнення мовлення. Основоположник історичної фразеології Б. Ларін поклав в основу аналізу фразеологізмів системно-історичний принцип, наголошуючи на необхідності аналізу розвитку фразеології в історико- лінгвістичному розрізі, на зв?язок фразеології з історичною поетикою, і визначив основні етапи становлення стійких словосполучень: 1) втрата реалії; 2) семантичне збагачення при початковій метафоризації; 3) деформація складу речення; 4) порушення початкової граматичної структури звороту [33, с. 144-145]. В. Мокієнко запропонував метод структурно-семантичного моделювання вивчення джерел походження фразеологізмів, що передбачає: 1) поєднання лінгвістичного й історичного критеріїв оцінки з метою об?єктивності аналізу фразеологічної гіпотези; 2) наявність початкового етапу дослідження походження фразеологізму, що ґрунтується на вивченні його лінгвістичних особливостей; 3) встановлення приналежності вислову до певної синтаксичної моделі; 4) встановлення етнографічних фактів, що становлять систему, частиною якої є фразеологізм, утворений від вільного сполучення слів [36].

Особливу увагу дослідник звертає на те, що за фразеологічною глибиною відкривається безкрая товща матеріальної та духовної культури, яку надійно зберігає мова, - найдавніші уявлення про світ, релігійні погляди та звичаї, народні обряди, закони повсякденного життя наших пращурів. І саме ця «позамовна» інформація, на думку дослідника, яку містять у собі фразеологізми, викликає всенародний інтерес до історії фразеології [35, с. 191].

Класифікацію етнофразем тісно пов?язана з особливостями української духовної і матеріальної культури. Такий підхід дозволяє розкрити історію виникнення фразеологізмів. Серед фразеологізмів, які визначають національну самобутність духовної культури українського народу доречно виділити: 1) фразеологізми, що пов?язані з громадським побутом і звичаєвістю: держатися купи; хата скраю; їхати з ярмарку; як решетилівська толока; ганяти вітер по вулицях; лихий пастух вовка годує; 2) фразеологізми, що пов?язані з поняттями сім?я, сімейний побут, родинна обрядовість: сімейне вогнище; відбитися від сім?ї; брати шлюб; з діда-прадіда; батькова стріха; ніхто собі не мачуха; як свекор пелюшки прати; як брат з сестрою; чоловіче діло; жіноче діло; різати пупа; народитися в сорочці; йти за молитвою; мати добре ім?я; готувати рушники (скриню); як засватана дівка; вернутися з рушниками; давати печеного гарбуза; стояти на рушнику; зав?язати голову (косу); покрити голову очіпком і наміткою; зав?язати світ; відтоптати ряст; не поминати лихом; пом?янути добрим словом; на спомин душі; 3) фразеологізми, що відбивають основи народних знань: до світ сонця; денно і вночі; з півнями; глупа північ; доба за добою; рік у рік; міряти на один аршин; за версту почути; гнати гоном; на дві коцюби; міряти кроками; міряти своїм ліктем; ні на п?ядь не відставати; як снопів на возі; як з лантуха сипатися; міряти однією міркою; як пуд ваги скинути; 4) фразеологізми, що відбивають народно-календарні звичаї та уявлення про світ природи: давати коляду (Різдво); з роси та з води (Стрітення); не завжди котові масляна (Масляна); зірка з неба впала (препод. Льва); справляти тризну (Явдохи); сорока на хвості принесла (Сорок святих); як журавлі в небі (Теплого Олекси); топтати ряст (Благовіщення); підколодна гадюка (св. Руфа); не що день Великдень (Великдень); зозуля закувала (св. Петра і Павла); 5) фольклорні елементи в українській фразеології: виплакати очі; хоч конем грай; шума заплітати; камінь котити по сліду нелюба; перстень котити по сліду милого; білі рученьки ламати; роса на косу; роса на очі карі; 6) етикетні формули: не во гнів будь сказано; та й будь по тому; даруйте на слові; у добрий час; з вашої ласки; з роси та води; іди з миром та ін.

Серед фразеологізмів, що виражають національну самобутність матеріальної культури українського народу, виділяються стійкі словосполучення, етимологічно пов? язані: 1) з основними галузями господарства населення (землеробство, скотарство); 2) з допоміжними видами господарської діяльності, домашніми промислами; 3) з поселенням та житлом; 4) з народним одягом; 5) з їжею і харчуванням; 6) із засобами пересування.

Висока сільськогосподарська культура, яку протягом століть створював український народ, стала надбанням багатьох народів. Здавна головною галуззю землеробства було рільництво: воно відоме на території України з середини І тис. до н.е. Уже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо, овес, коноплі, льон. Про невибагливу ранню ярову культуру ячмінь в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Знали українці близько 20 сортів проса - сухостійного злаку, який сіяли першим на піднятій цілині та перелозі. Характер стосунків між людьми можна передати сполученнями зі словом просо: до чужого проса не пхай свого носа; не моє просо, не мої горобці. Просо давало один з основних продуктів харчування - пшоно. А. Коваль наголошує на тому, що слово пшоно - «це давня форма дієприкметника минулого часу від дієслова пхати - «товкти». Якби відтворити слово пшоно засобами сучасної мови, то це було б «товчене» - зерно, яке потовкли, приготували до вжитку» [27, с. 80]. Автор вважає, що сьогодні цей зв?язок між словами пшоно і товкти зовсім втратився, але все ж нагадує про нього фразеологізм потовкти на пшоно.

З найдавніших часів відоме в Україні й городництво. Воно мало переважно присадибний характер. Характерна риса українського городу - розподіл його на плеса, грядки, капусники, обсадження ділянок соняшником, а також квітами. Назва присадибної ділянки «город» внаслідок її поширення набуває узагальненого значення, стає символом, навколо якого утворюються різнопланові фразеологічні сполучення слів. Сама назва починає співвідноситися не з конкретним предметом, а з типовою поведінкою людей: город городити; тикати носа в чужий город; у хаті гульки, а в городі ані цибульки; не лазь у чужі городи, бо наробиш шкоди та ін.

Людина приписувала всім навколишнім предметам властивості й спонукання, притаманні їй самій, судила про невідоме за аналогією з тим, що їй було більш знайоме. Здавна були відомі цілющі властивості часнику та цибулі. Ці чудодійні городні рослини вважалися домашніми оберегами, захисниками від нечистої сили. Залишки такого світосприйняття відклалися у вигляді фразеологізмів: нагодувати цибулькою, втерти часнику. Фразеологізми відображають те, що було у дворі, у господарстві хлібороба: боб - залишатися на бобах; капуста - капустяна голова; гарбуз - гарбуз на вербі; горох - як горох при дорозі; морква - хатня морква; скребти моркву; мак - як маку; не з маком.

За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт українці використовували три головні групи землеробських знарядь: для обробітку ґрунту (плуг, рало, соха); для збирання врожаю (серп, коса, граблі, цурка); для обмолоту та переробки зерна (ціп, млинок, млин). Назви цих землеробських знарядь збереглися у фразеологічних зворотах, набувши метафоричного та метонімічного осмислення: різонути серпом; мілко орати; перекувати мечі на орала; ціпом не наженеш; розбити до цурки; розлетітися у цурки та ін.

На території України ще племенами трипільської культури (IV-III тис. до н.е.) застосовувалися кам?яні та кістяні мотики - ручне знаряддя для обробітку ґрунту; у другій половині І тисячоліття н.е. і за часів Київської Русі панівним землеробським знаряддям стає плуг; і сьогодні для догляду за городніми культурами використовується сапа. Внаслідок подібності за способом і характером дії образ плуга, мотики, сапи, коси легко переноситься на характеристику як хліборобської праці, так і будь-якої узгодженої і неузгодженої діяльності людини: іти з мотикою на сонце; діяти тихою сапою; втрапила коса на камінь; коси, коса, поки роса; держатися плуга; іти за плугом.

Із землеробством в українців було органічно пов?язане скотарство. Упродовж цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, починаючи з другої половини XIX ст., волів почали замінювати кіньми. Велика кількість фразеологізмів української мови містить у собі слова віл, кінь, упряжка, хомут, ярмо, стійло, пута, що передають особливості догляду за волами та кіньми, використання їх у сільському господарстві. Метафорично осмислений вислів у ярмі ходити означає зазнавати утисків; попасти в хомут - опинитися в скрутному становищі; іти в одній упряжці - діяти спільно; загнати на стійло - примусити коритися; накладати пута - позбавити волі; як віл перед обухом - приречено; як чорний віл у ярмі робити - дуже важко.

Фразеологізми, за якими стоять реалії утримання худоби, догляду за нею, її випасу, виражають суть досить складних суспільних, моральних, оціночних явищ: як з клоччя батіг - поганий; стадо баранів - натовп, юрба; з-під батога - не по своїй волі; пасти задніх - відставати у чомусь; як свині з череди йтимуть - ніколи такого не буде, як на сало годувати - досита, досхочу.

Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними та м?ясними продуктами. Невипадково фразеологічний зворот дійна корова означає постійне джерело прибутку, а стійке сполучення слів медові та молочні ріки - повний достаток.

Важливу роль у господарстві східних слов?ян відігравало бджільництво, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій, цінували його за лікувальні якості. Бджіл до купальних свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою, що знайшло відбиток у фразеологізмі липнути, як бджоли до меду. Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння. Спостереження за поведінкою бджіл відбилися у фразеологічних зворотах: як бджіл у вулику, як бджіл по весні; роєм роїтися.

Ще за часів Київської Русі важливу частину господарства становило ремесло. Велика група фразеологізмів української мови етимологічно пов?язана з найбільш поширеними в Україні ремісничими видами діяльності: ковальство - як ковальський міх дихати; як молотом ударити; кувати залізо, поки гаряче; ткацтво - тонко прясти; як мотовило крутитися; золотарство - позолотити пілюлю; обробка шкіри - не варта шкірка вичинки; в одну шкуру; чоботарство, кравецьке ремесло - пара чобіт на одну ногу; знати і шите і пороте; як на тебе шитий; шитий білими нитками; гончарство - розбити горщик; заглядати в горшки; макітра розуму; столярство - як з молоточка; гострити сокиру; класти зуби на мисник; бондарство - як з бочки говорити; як у бездонну бочку; як обруч на діжці лопнути; як з цебра лити та ін.

Допоміжними заняттями населення з давніх-давен, а в деяких регіонах навіть й основним засобом для існування, були мисливство та рибальство. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями - кидали ляси. Рибальство й мисливство як види народногосподарської діяльності стали основою для творення фразеологізмів на основі спостережень: 1) за поведінкою, зовнішнім виглядом, життям тварин і риб - собачий нюх; мати храп; скалити зуби; як бобер у салі; як риба в воді почувати; як карась ротом глипає; 2) за умовами та досвідом полювання на них - ловити рибу в каламутній воді; впійматися на гачок; знати, де раки зимують; мати пристріляне око; перехоплювати на льоту; вирвати з пазурів; ділити шкуру невбитого ведмедя.

Транспорт та шляхи сполучення мають винятково важливе значення в житті суспільства. Багато фразеологічних одиниць утворилося на основі назв гужового транспорту, який був основним засобом пересування протягом багатьох віків. Один із найдавніших засобів пересування - сани, прототипом яких були волокуші, про що свідчать фразеологізми сідати не в свої сани, не затягнеш волокушами. Найпоширенішим засобом видом транспорту був віз, назва якого збереглась з часів Київської Русі, про що нагадують фразеологізми: як п?яте колесо до воза; пропало, як з воза упало; підвести візка та ін.

Сани й вози були кінські й волові, вони розрізнялися розміром, формою, мали відмінності упряжі, що відбилося у фразеологізмах: закусити вудила; хомут на шиї; попускати віжки; конем не догнати; бути на коні; як волами їхати; закрутилося колесо; вставляти палиці в колеса та ін.

Центром господарського і побутового життя селянства був двір. Уся історія розвитку народної архітектурної творчості свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду: найдоцільнішими вважалися житла, захищені природою або самою людиною. В Україні всі двори, а також сади були огороджені. Цей досвід знайшов відображення в стійких сполученнях слів: жити тин у тин; як за тином; ні тину, ні двору; ні кола, ні двора; прохідний двір. Огорожа мала в?їзні ворота, переважно з суцільних добре підібраних дощок; вхідні двері - хвіртку; перелаз - підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби. Ці особливості народної архітектури залишили у фразеологічному мовленні ряд фразем: як собаці на перелазі; ні в тин, ні в ворота; ні в які ворота не лізе.