Професійна комунікація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Професійна комунікація

1. Спілкування і комунікація

Спілкування людей - складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому й просторовому вимірі. Будь-які стосунки людей з використанням мови мають багато спільних ознак, що дозволяє стверджувати про спілкування як універсальну категорію.

Життя і діяльність суспільства неможливі без спілкування людей, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Процес спілкування значною мірою визначає добробут, ефективність дій, настрій людей тощо.

Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» - конкретним, що позначає лише один із типів спілкування.

Спілкування - сукупність зв'язків і взаємодій людей, суспільств, суб'єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.

Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв'язку і взаємодії людей: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв'язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів).

Спілкування - одна з необхідних і всезагальних умов формування і розвитку суспільства й особистості. Комунікація ж, як правило, пов'язана лише з інформаційним зв'язком.

Комунікація (від лат. - спілкуюсь із кимось) - смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.

У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності.

Підсумок. В аспекті знакових систем комунікація постає як процес, у якому учасники оперують значеннями за допомогою символічних повідомлень, тобто як операція з інформацією. У широкому розумінні слова комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що слугує меті передавання інформації незалежно від способу та намірів. Термін «комунікація» можна вживати як синонім терміна «спілкування» з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні.

2. Функції спілкування та комунікації

Функції спілкування. Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:

1) контактну (встановлення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати повідомлення та підтримувати взаємний зв'язок до завершення акту спілкування);

2) інформаційну (обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями);

3) спонукальну (заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання певних фізичних, фізіологічних, інтелектуальних, духовних та інших дій);

4) координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій учасників спілкування щодо їх спільної діяльності);

5) пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів один одного);

6) емотивну («обмін» емоціями, збудження у партнера, аудиторії певних переживань, психічних станів тощо);

7) налагодження стосунків (усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

8) впливову (спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера: намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оцінних критеріїв тощо).

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може також переважати якась одна або декілька.

Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:

1.Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним із найважливіших чинників формування суспільства. У ньому вона виконує «цементуючу» роль.

Комунікація - найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості, пов'язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.

Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виділила його зі світу тварин, «прив'язавши» засобами референції (лат. - повідомляю), тобто виділення, позначення всього того, що її оточує, саме до «цього світу», зорієнтувала в ньому, сприяла розвитку розуму як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.

Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.

Комунікація забезпечує існування соціальної пам'яті, зберігання й передавання інформації між генераціями і в межах однієї генерації.

Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства у часі та просторі.

Підсумок. Отже, охоплюючи перцептивну, інтерактивну і комунікативну складові, комунікація постає найважливішим чинником соціальної організації суспільства, неуникною складовою щоденного життя кожної людини.

3. Види, типи і форми професійного спілкування

Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

1. За участю чи неучастю мови (мовного коду):

а) вербальне (словесне);

б) невербальне спілкування. До засобів невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска тощо, а також інтонація, тембр голосу тощо.

За формою реалізації засобів мовного коду:

а) усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін, що спілкуються, передає всі нюанси розмови);

б) письмове (більш формалізоване, може бути розірване в часі й просторі (наприклад, листування)); співрозмовниками можуть бути незнайомі люди (наприклад, художня комунікація, ділове спілкування тощо);

в) друковане (характеризується уніфікаційними особливостями). Окремо виділяти його запропонував представник Празького лінгвістичного гуртка (20-30-ті роки XX ст.) чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909-1996).

За темою спілкування:

а) політичне,

б) наукове,

в) побутове,

г) релігійне (фідеїстичне),

д) філософське,

е) навчально-педагогічне,

є) виховне та ін.

Теми, які порушуються в спілкуванні, мають вплив на його перебіг.

За метою спілкування:

а) ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну мету);

б) розважальне (проведення часу в спілкуванні).

За мірою офіційності:

а) офіційне спілкування (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях: начальник - підлеглий, колега - колега, покупець - продавець тощо);

б) неофіційне (відбувається в неформальних комунікативних ситуаціях, без необхідності обов'язкового підтримання статусних норм комунікації; це спілкування друзів, приятелів, закоханих тощо).

За мірою контрольованості:

а) формальне спілкування (відбувається в офіційних ситуаціях, які контролюються і регламентуються (наприклад, переговори));

б) неформальне (відбувається у ситуаціях з невимушеністю розмови (бесіда друзів)).

7. За кількістю співрозмовників:

а) внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою);

б) міжособистісне (спілкуються двоє);

в) комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів);

г) публічне (20-30 і більше) - його різновиди: активний промовець і пасивна аудиторія; учасники пов'язані спільним виконанням обов'язків - ієрархічна комунікація;

д) масова комунікація (1000 і більше учасників) - пов'язана зі спілкуванням за допомогою газет, журналів, телебачення, радіо, Інтернету тощо;

е) міжнародна та міжкультурна комунікації (відбувається між представниками різних етносів, народів, рас тощо. Однією з її форм є телевізійні мости, учасниками яких можуть бути мільйони глядачів і слухачів).

За соціальними чинниками:

а) особистісно зорієнтоване (скероване на встановлення особистісних стосунків, передусім духовних, товариських);

б) соціально зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, рольових, ієрархічних тощо стосунків, наприклад: начальник - підлеглий).

За формою спілкування:

а) закрите спілкування (спілкування, за якого зміст розмови перебуває ніби на задньому плані, а на передньому - сам процес спілкування, його форма і правила (світське спілкування, розмови на загальні теми));

б) відкрите (у ньому порушуються будь-які теми, висловлюється власна точка зору (ділова розмова, розмова друзів, закоханих));

в) змішане спілкування (має в собі елементи обох типів спілкування: викладач - студент, лікар - пацієнт тощо).

За свободою вибору партнера:

а) ініціативне спілкування (співрозмовники мають змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми);

б) вимушене спілкування (людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з начальником)).

За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації:

а) активна гетерокомунікація (мовець і адресат є одночасно суб'єктом щодо себе і суб'єктом щодо іншого та об'єктом щодо себе та об'єктом щодо іншого; це звичайна діалогова система);

б) аутокомунікація, або інтрасуб'єктивна квазікомунікація (суб'єкт одночасно є адресантом і адресатом (внутрішній діалог), тобто є об'єктом щодо себе безпосередньо);

в) пасивна псевдоадресація (суб'єкт має фіктивного адресата, репрезентуючи природну знаковість);

г) псевдомовлення (суб'єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій). Разом з тим, факт відсутності конкретного адресата не завжди перетворює описову ситуацію на квазімовленнєвий акт, оскільки потребує активної роботи читача;

д) псевдоспілкування («розмови» з тваринами, рослинами, неживими об'єктами тощо).

12.За тривалістю:

а) постійне (переважає у колективах і сім'ях);

б) періодичне (у випадку кількаразових зустрічей, напр., з лікарем);

в) короткотривале (спілкування з попутниками в транспорті, в черзі);

г) довготривале (з друзями тощо).

Останніми роками комунікацію розглядають на предмет істинності - неістинності інформації. З урахуванням інтенції (задум, прагнення, намір) мовця та інтерпретанти (пояснення, трактування) виділяють такі типи комунікації:

а) псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);

б) дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);

в) параінформування (асоціативні натяки, латентні (приховані) смисли));

г) метаінформування (обман, мотивована брехня).

4. Основні закони спілкування

У комунікації, як і в системі мови, діють певні закони. Вони пов'язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з плином часу можуть змінюватися, мають національну специфіку. Водночас за необхідності вони виявляються у будь-яких типах міжособистісного і масового спілкування, а тому їх можна вважати об'єктивними законами комунікації.

Комунікативні закони - найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування.

Реалізуються вони незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо.

Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні людей з участю мови діють також правила спілкування. Їх слід розрізняти, оскільки вони є виявом особливостей процесу комунікації, які повторюються, але значною мірою залежать від конкретних складових та умов спілкування (психологічних станів учасників, конкретної ситуації, тематики тощо).

Правила спілкування - рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу.

Вони засвоюються шляхом наслідування і навчання й реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.

Російський мовознавець і фахівець з теорії та практики ефективної комунікації Й. Стернін виокремлює низку основних законів спілкування.

Закон дзеркального розвитку спілкування: співрозмовники у процесі спілкування імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомо. Наприклад, якщо в розмові хтось раптом починає говорити пошепки, інші мимоволі звертають на це увагу і понижують гучність голосу. І навпаки, якщо співбесідник починає говорити голосно, інші учасники спілкування відчувають бажання підвищити голос.

Дія закону віддзеркалення починається тоді, коли хтось із учасників спілкування відхиляється від його норм. У разі зародження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співбесідник обов'язково (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.

Цей закон впливає на тематику розмов, поставу тіла учасників спілкування, ритм їхніх рухів, навіть дихання. Він дає змогу налагодити добрі стосунки між комунікантами, тобто є одним із найважливіших принципів безконфліктного спілкування.

Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль затрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу.

Щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватись законів, правил, конвенцій спілкування, норм етикету тощо, тобто затрачати більше зусиль. Досвід свідчить, що коротко висловлені прохання і розпорядження виконують з меншим бажанням, оскільки вони сприймаються як неввічливі, агресивні.

Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші його слухачі. За даними дослідників, друга половина промови оратора завжди видається приблизно вдвічі довшою від першої, а останні десять хвилин - утричі довшими за перші десять. Отже, ефективне мовлення повинне бути коротким і тривати не довше 10 хвилин.

Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. Тобто в цьому законі знаходить своє втілення «ефект натовпу», який полягає в тому, що в натовпі людина гірше мислить логічно; домінує права півкуля головного мозку, яка «відповідає» за емоції. Тому в натовпі посилюються емоційні реакції й послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття, людина стає довірливішою і легше піддається впливам оточення. З огляду на це лектору, оратору, проповіднику слід брати до уваги кількість слухачів. Найважче переконати одного слухача.

Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Так, нова ідея, висловлена співрозмовнику, як правило, спершу ним піддається сумніву, навіть відхиляється. Згодом вона може бути схваленою. Чи, наприклад, мовець переважно стримується від висловлювання своєї точки зору під загрозою її критики або заперечення. Впливом цього закону багато в чому обумовлена комунікативна поведінка у групі: людині простіше пристосуватися до поведінки групи, ніж протистояти їй. Це явище підкорення груповій комунікативній поведінці.

Закон комунікативного самозбереження дає змогу людині підтримувати внутрішній спокій, рівновагу, відкидаючи дратівливу інформацію, трансформуючи її в спокійнішу.

Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної людини - величина постійна. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Цей закон діє в житті кожної людини чітко. Звичний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому разі з'явиться психічний неспокій, можливі стреси, погіршення настрою і загального стану здоров'я.

Співвідношення говоріння і мовчання варіюється залежно від багатьох чинників, насамперед професійних. Наприклад, учителі, викладачі, актори, продавці то деякі інші категорії людей говорять багато, а тому потребують відпочинку від говоріння; люди похилого піку, хворі тощо, тобто «вилучені» в силу обставин зі звичного ритму говоріння, потребують більшої уваги, «задіяності» в говорінні: вони повинні «набрати» певний обсяг спілкування.

Ритм спілкування залежить від статі - жінки відчувають більшу потребу в говорінні, ніж чоловіки; від віку - у дітей і молоді величезна потреба у спілкуванні, у людей середнього віку вона зменшується, а в похилому віці знову зростає. Існує також національна специфіка реалізації цього закону. Мало розмовляють фіни, естонці, шведи, норвежці, народи Півночі; значно активніше спілкуються італійці, іспанці, французи. Українці належать до народів з великим обсягом словесного спілкування.

Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця. Як свідчить практика, словесне втілення певної думки дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе. Відомий старий анекдот: «Іване, я тобі вже двадцять разів пояснювала, сама нарешті зрозуміла, а ти все ще не розумієш!». На цьому законі, зокрема, ґрунтується аутогенне тренування, в основі котрого - словесні команди, які подає людина сама собі і які регулюють її психічні та фізичні стани: «Я спокійний, серце б'ється рівно, у мене хороший настрій» тощо.

Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Йдеться про апеляцію до вічних і простих істин. Цей закон стосується також форми висловлення згаданих істин: вона не повинна бути ускладненою.

Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Дію цього закону пояснюють психологічно: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; концентруються ж переважно на недоліках людей, що певним чином виділилися, з метою опустити їх до свого рівня. Американський фахівець з проблем спілкування Дейл Карнегі зазначав: «Не сварять лише пень від зрубаного дерева, ти ж не можеш стати пнем». Американський менеджер Ел Ньюхарт зауважував: «Не звертайте увагу на тих, хто у всьому вам перечить. Коли ви досягнете успіху, насмішки перетворяться на вітання. Ті, хто сміявся з вас, почнуть сміятися разом з вами».

Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Раз народившись, вони можуть стати причиною появи інших чуток.

Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співрозмовник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співрозмовник змушує його змінити комунікативну поведінку. Цей закон конкурує із законом віддзеркалення: перемагає один із цих законів, залежно від ситуації, особистостей учасників спілкування, їхніх комунікативних ролей, статусів, психології, ментальних станів тощо.

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна. Дія цього закону пов'язана з підвищеною увагою людей до негативних факторів, оскільки позитивне швидко сприймають за норму і перестають обговорювати.

Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають. Причини спотворення - суб'єктивна інтерпретація інформації кожною особою, яка її отримує, а також дія «правила коментування», тобто особистісного ставлення до змісту інформації. Спотворення спричиняється також невмінням слухати співрозмовника, іноді - небажанням демонструвати те, що все зрозуміло.

Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об'єднатися в групу і спілкуватися один з одним. Збуджені люди створюють групи і навіть натовпи; люди в поганому настрої шукають друзів по нещастю; веселій людині хочеться спілкуватися з веселими партнерами.

Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в даний момент. Встановлено, що словесна констатація емоції посилює її в півтора-два рази. Це явище активно використовують у пропаганді, рекламі, деяких медитативних і релігійних практиках.

Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і щезає. Висловлене у зв'язній розповіді емоційне переживання і вислухане кимось «щезає» разом зі словами, використаними для розповіді. Слова ніби всмоктують емоцію, забирають її в людини. Це явище відоме як «поскаржитись комусь на життя».

Ще однією формою вияву цього закону є емоційне мовлення, навіть інвективне (викривальне, образливе), але ні на кого не спрямоване. Емоція «розчиняється» в словах.

Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність й аргументованість мовлення. У такому разі в її мисленнєвій діяльності починає домінувати права півкуля головного мозку, яка відповідає за емоції, а ліва, що відповідає за логіку, розуміння і породження зв'язного мовлення, пригнічена, ніби вимкнута. Саме тому збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватись спокійно, не сперечаючись, демонстративно згоджуватися, потроху знижуючи рівень її збудженості, заспокоювати, щоб згодом задіяти логіку.

Підсумок. Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно - протистояти їм - важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

5. Стратегії спілкування

Людське спілкування ґрунтується на взаємній необхідності. Російський лінгвіст Юрій Караулов зазначає: «Недостатність особистості в якомусь аспекті є ніби імпульсом, що спонукує шукати доповнення в іншій особистості». Це і є джерелом комунікативних потреб, які усвідомлено чи неусвідомлено втілюються в комунікативні інтенції.

Комунікативна інтенція (лат. іпtепtіо - прагнення) - осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення.

Загальна інтенція мовця обумовлює стратегію мовленнєвого спілкування, або комунікативну стратегію.

Стратегія мовленнєвого спілкування - оптимальна реалізація інтенцій мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх видозміни в конкретній ситуації.

Як правило, у разі неконфліктного (кооперативного) спілкування його стратегію визначають пошуки «спільної мови», тобто основ діалогічного (чи полілогічного) співробітництва: добір мовних засобів представлення реального стану речей, вибір тональності спілкування, формування сприятливої атмосфери взаємодії всіх учасників комунікації тощо.

Комунікативна стратегія охоплює:

1) вибір глобального мовленнєвого наміру (констатувати факт, поставити запитання, звернутися з проханням тощо);

2) відбір компонентів семантики речення і екстралінгвальної конситуації, які відповідають модифікаційним комунікативним значенням;

3) визначення обсягу інформації, який припадає на одну тему, одну рему тощо;

4) встановлення співвідношення квантів (часток) інформації про ситуацію зі станами свідомості співрозмовників і чинником емпатії;

5) визначення порядку комунікативних складових;

6) налаштування комунікативної структури висловлення на певний комунікативний режим (діалогічний, режим озвучення письмового тексту, прогнозу погоди або новин), стиль (епічний, розмовний) і жанр (поезія, анекдот, лозунг, реклама).

Складовими стратегії можуть також бути аргументація, мотивація, оцінка, висловлювання емоцій (симпатій, антипатій), міркування вголос, виправдання, підбурювання тощо.

Побудова стратегій та їхня реалізація великою мірою залежать від рівня знайомства комунікантів, соціальних чинників, орієнтації в психічній, когнітивній та піших сферах адресата.

Єдиної типології стратегій спілкування поки що не створено. Так, Т. ван Дейк залежно від дискурсів виокремлює такі стратегії: когнітивні, контекстуальні, розуміння, мовленнєві, семантичні, синтаксичні, схематичні, текстові та ін. Він вважає, що саме мовленнєві стратегії визначають загальний «стиль» взаємодії комунікантів, тобто, як і якими засобами може бути досягнута мета. Наприклад, мовець може сповідувати стратегію ввічливості, яка буде визначати, який семантичний зміст варто висловлювати, а який - ні, які мовленнєві акти доречні, а які - ні і яке стилістичне оформлення прийнятне в певній ситуації.

Інші дослідники розрізняють два типи стратегій спілкування: власне комунікативну і змістову.

Власне комунікативна стратегія - це правила і послідовність комунікативних дій, яких дотримується адресант.

Змістова стратегія - це покрокове змістове планування мети з урахуванням наявного «мовного матеріалу» (мовного коду) в межах кожного ходу (кроку) в комунікації.

Обидва типи стратегій визначають загальний «стиль» взаємодії в спілкуванні, тобто, як і якими способами й засобами може бути досягнута мета комунікації.

У лінгвістичній літературі виділяють також кооперативні та некооперативні стратегії мовленнєвого спілкування.

Кооперативні стратегії втілюються в інформативні та інтерпретативні діалоги (полілоги) - поради, обмін думками, розповіді, повідомлення тощо.

Некооперативні знаходять своє втілення в конфліктах, суперечках, претензіях, погрозах, ухиляннях від відповіді тощо.

Отже, мовленнєві стратегії дають змогу ефективно досягати мети спілкування або ж зорієнтуватись на досягнення ширшої, соціальної мети.

Стратегія спілкування посідає важливе (а, можливо, й центральне) місце у процесах комунікації й виступає єднальною ланкою докомунікативної фази та власне мовної реалізації інтенції мовця.

Складові стратегій спілкування. До них належать комунікативна інтенція, комунікативна мета, комунікативна компетенція.

Інтенція належить індивіду і цим відрізняється від позаособистісних конвенцій та правил спілкування - регламентованих законів поведінки в різних мовленнєвих ситуаціях.

Комунікативна мета - стратегічний результат, на який скероване конкретне спілкування, комунікативний акт.

Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників.

Комунікативна компетенція - сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, конвенцій тощо, якими володіють учасники спілкування.

Стратегії спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, соціальних ролей, національно-культурної належності, конситуативних умов (у широкому сенсі слова) і передбачають певну комунікативну тактику.

Комунікативна тактика - визначена лінія поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного; мовленнєві прийоми, які дають змогу досягнути комунікативної мети.

Комунікативні тактики виконують функцію способів здійснення стратегії мовлення: вони формують складові діалогу (полілогу), групуючи і чергуючи відтінки розмови - оцінку, радість, горе, сумнів тощо. Наприклад, стратегія відмови від виконання прохання може втілюватися у такі комунікативні тактики:

а) видати себе за некомпетентну людину;

б) послатись на неможливість виконання прохання саме в цей час;

в) відмовитись без будь-якого мотивування;

г) ухилитись від відповіді, не обіцяти нічого конкретного;

д) дати зрозуміти, що не бажаєте виконати прохання.

Усі згадані тактики засновані на некооперативній стратегії поведінки адресата.

У різних ситуаціях спілкування використовують різні тактики: одні більш дієві в побутовому спілкуванні, інші - у діловій сфері. У спеціальній літературі загальновизнана типологія тактик спілкування відсутня. У межах конкретних сфер спілкування наявні спроби виділення типів тактик.

Наприклад, фахівці у сфері ділового спілкування виокремлюють такі мовленнєві тактики:

1) раптовість (використання в мовленні невідомої слухачам інформації);

2) провокація (на короткий час викликається реакція незгоди з інформацією, яка подається, для використання цього часу з метою підготовки слухачів до конструктивних висновків, уточнення позиції тощо);

3) апеляція до авторитетів (з метою підтримки власної позиції дається посилання на авторитет слухача, відомих учених, діячів культури);

4) залучення елемента неформальності (враховуючи предмет мовлення, розповісти слухачам, партнеру про свої помилки і їх наслідки; це дає змогу подолати стриманість, формує атмосферу довіри);

5) гумор (наводяться смішні, парадоксальні приклади, розповідаються веселі історії тощо; допомагає створити невимушену атмосферу);

6) чорне опонування (партнеру по спілкуванню ставлять декілька запитань, щоб на жодне з них він не зміг відповісти).

Комунікативна тактика зумовлена комунікативними намірами.

Комунікативний намір (комунікативне завдання) - тактичний хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети.

Правильність обраної комунікативної тактики великою мірою залежить від комунікативного досвіду.

Комунікативний досвід - сукупність знань про вдалі та невдалі комунікативні тактики, які сприяють або не сприяють реалізації відповідних комунікативних стратегій.

Підсумок. Отже, використовуючи комунікативну компетенцію, мовець ставить перед собою комунікативну мету і, спираючись на певну комунікативну інтенцію, формує комунікативну стратегію, яка перетворюється (або не перетворюється) на комунікативну тактику як сукупність комунікативних намірів (комунікативних завдань), збагачуючи комунікативний досвід мовця. Стратегії й тактики мовленнєвого спілкування втілюються в мовленнєвих актах, тобто конкретних комунікативних вчинках, які визнаються найважливішими складовими, «енергетичними рушіями» повідомлень, що, в свою чергу, формують дискурси (тексти) як категорії спілкування.

6. Невербальні компоненти спілкування

Мовлення - основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів - жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (наприклад, меблів). Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживаються, тощо. Усе це отримало назву невербальні (несловесні) повідомлення.

Невербальні засоби спілкування - елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Цікавий факт. Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80 % інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів «перебувають» не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення, «вичитується» ними. Це декодування відбувається з обов'язковим урахуванням культурних та індивідуальних контекстів.

Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як правило, вони:

а) неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

б) прив'язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер» у межах конкретного контексту й ситуації;

в) неінтенціональні, спонтанні (інтенціональні, «відпрацьовані» лише у професійних акторів);

г) більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей;

д) витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1) про особистість комунікатора: темперамент, емоційний стан у конкретній ситуації, його «Я» (образ і оцінку), комунікативну компетенцію (як він починає її, підтримує і виходить з неї), соціальний статус, належність до певної групи або субкультури;

2) про стосунки комунікантів: соціальну й емоційну близькість чи віддаленість, характер стосунків (домінування - залежність, прихильність - неприхильність);

3) про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати процес інтеракції: комфортність, спокій, інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння).

Щодо вербальних компонентів комунікації невербальні виконують такі функції:

1) доповнення (у тому числі дублювання і посилення) вербальних повідомлень;

2) заперечення вербальних повідомлень;

3) заміщення вербальних повідомлень;

4) регулювання розмови.

Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони витворюються і сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається спілкування.

Класифікацію невербальних засобів спілкування, яка враховує різноманітні характеристики невербального спілкування, запропонував Флорій Бацевич:

Акустична система включає:

а) екстралінгвістику: паузи, кашель, зітхання, сміх, сльози;

б) просодику: темп мовлення, тон, тембр, висота гучності, манера мовлення, спосіб артикуляції (окання, акання, шепелявлення, «р - картаве» тощо).

Оптична система поділяється на:

а) кінесику: значущі рухи, міміка, постави тіла, жести, хода, контакт очима;

б) проксеміку: відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення співрозмовників;

в) графеміку: почерк, специфіка підстрочних і надстрочних знаків, специфіка розміщення розділових знаків, символіка скорочення;

г) зовнішній вигляд: фізіономіка, тип і виміри тіла (ріст, форми черепа тощо), одяг і його стиль, прикраси, зачіска, косметика, предмети особистого вжитку.

Тактильно-кінестезична система - це такесика: потискування рук, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування.

Ольфакторна система - це запахи: запах тіла, запах косметики.

Темпоральна система - це хронеміка: час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця.

Нижче зупинимося на конкретному смисловому навантаженні найбільш типових невербальних засобів спілкування (матеріал для слухового сприйняття).

Кінесика (від грец. - рух) - це один із найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільшою мірою впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла».

Кінестетичні сигнали (міміка, жести постава тіла тощо) поділяються на:

а) підсвідомі (неконтрольовані) - це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини;

б) свідомі (контрольовані) - це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо). Наприклад, японська чи китайська чайні церемонії, які супроводжуються значною кількістю кінестетичних сигналів.

Міміка (вираз обличчя). Найважливіший засіб невербальної комунікації. Її відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя - дзеркало людських емоцій.

Мімічні ознаки різних емоційних станів знаходять свій вияв через:

а) положення рота (відкритий чи закритий);

б) губи (опущені чи підняті кутики губ);

в) форму очей (розкриті, примружені, звужені);

г) блиск очей (блищать чи тьмяні);

д) положення брів (підняті догори, зближені до перенісся);

е) кутики брів (підняті чи опущені);

ж) лоб (вертикальні чи горизонтальні складки);

з) рухомість обличчя і його частин (динамічне чи статичне).

Контрольована міміка - це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом засоби міміки, що виражають окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо. Вони „дешифруються” у межах певної культури однозначно.

Цікавий факт. Нижче наведено приклади конвенціональної (загальноприйнятої) міміки в комунікації українців і деяких європейських етносів:

примруження ока - привертання уваги адресата, попередження його про щось;

широко відкриті очі - демонстрація здивування, несподіванки;

кліпання повіками - підтвердження або згода на щось;

підняття брів - мовець почув щось дивне, незвичне, непристойне тощо;

стягування брів - незадоволення, гнів;

опущення куточків зімкнених губ - незнання;

усмішка з одночасним примруженням очей - іронія, насмішка з когось.

Цікавий факт. Під час бесіди люди звичайно дивляться у вічі один одному. Але якщо співрозмовник зазирав вам у очі менше 1/3 усього періоду спілкування, значить, він говорив нещиро чи намагався щось приховати. У деяких країнах Африки сміх - це показник здивування, і аж ніяк не ознака радості.

Жести. У спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов'язаної з емоційними станами комунікантів.

Цікавий факт. Сучасні американські дослідники ролі невербальних засобів у спілкуванні А. Піз і А. Гарнер виявили різні типи емоційних станів людини, аналізуючи жести учасників психотерапевтичних сеансів.

Нудьга: голова лежить на руці; чим сильніше слухач налягає на руку, тим йому нудніше; палець скерований до скроні, а рука на підборідді свідчить про критичне ставлення до співбесідника та його слів. Таке ставлення посилюється, якщо адресат сидить схрестивши ноги; руки також схрещені на грудях, голова нахилена, тіло відкинуте назад, ліва брова опущена, пальці зігнуті.

Позитивне ставлення: голова вільна, голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не зімкнені;

Упевненість: мовець тримає пальці хатинкою; жінки при цьому часто кладуть руки на коліна.

Відкритість: відкриті долоні, звернені у бік адресата (аудиторії).

Оборона: руки схрещені на грудях, напружена шия, застебнутий піджак, темні окуляри.

Очікування: потирання долонь.

Невпевненість: почухування або легке потирання шиї нижче вуха і позаду вуха - це сигнал, що співрозмовник не розуміє сказаного.

Симпатія: копіювання жестів, міміки й постави тіла співрозмовника.

Рівність: горизонтальне потискування рук.

Домінування: повертання руки співрозмовника при потискуванні донизу.

Приховування: людина часто торкається різних частин свого обличчя, найчастіше носа, ніби прикриваючи губи. Іноді потирає очі, що може бути декодовано як «не хочу бачити цього».

Роздратування: підсвідоме розслаблення комірця або потирання шиї.

Несхвалення, втрата інтересу: пошук чогось дрібного на одязі, часто неіснуючого, змахування його під час розмови; людина палить, опускає очі, додолу видихує дим (часто тонкою цівкою).

Недовіра, приховування думок: прикривання рукою губ, потирання вуха («Я вже наслухався цього»).

Цікаві факти: жест, яким українці демонструють пропажу чи невдачу, у хорвата означає ознаку задоволення й успіху; якщо в Голландії покрутити вказівним пальцем біля скроні, маючи на увазі якусь дурість, то ефект буде протилежним: там цей жест означає, що хтось сказав дуже дотепну фразу; у країнах Близького сходу можна сильно образити людину, якщо подати їй гроші, їжу чи подарунок лівою рукою; у тих, хто сповідає іслам, ліва рука вважається нечистою.

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позицій міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виділяють такі типи постав:

1) постави, що демонструють відкритість або замкнутість особи адресата. Наприклад, схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній замкнутості адресата; повернутість голови й тіла в бік партнера, нахилений тулуб уперед, вільні плечі тощо свідчать про внутрішню відкритість адресата;

2) постави, що демонструють домінування («нависання» над партнером, рука «забута» на плечі співрозмовника тощо) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість тощо);

3) постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав тіла, зверненість усього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м'язів тощо) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску і плечі вперед тощо).

Проксеміка (лат. - розташований близько) - просторові стосунки людей у процесах спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому Е. Халлу, який першим акцентував на ролі просторових чинників у комунікації. Він тлумачить проксеміку як спосіб структурування і використання людьми мікропростору, наприклад відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Інші дослідники (зокрема, польський психолог В. Глодовський, російський лінгвіст І. Горєлов та ін.) визначають проксеміку як сприйняття, використання і конструювання простору з комунікативною метою, оскільки очевидним є зв'язок між мікротериторією спілкування і соціальним станом комунікантів. «Речове» оточення має істотний вплив на людей. Ще В. Черчілль зауважував, що спершу людина формує своє оточення, а відтак воно формує її.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що «влада там, де сидиш». Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її ролі в групі.

Мають значення у процесах комунікації форма стола (наприклад, круглий стіл під час переговорів символізує рівноправність учасників); місце комунікантів (розташування співрозмовників за столом навпроти, як правило, налаштовує на офіційність, навіть ворожнечу; найкраще для співпраці сидіти за одним столом пліч-о-пліч) тощо.

Перебіг комунікації залежить від простору навколо людини (індивідуальний простір комунікації). Цей простір свідомо або неусвідомлено охороняється кожним учасником спілкування. Суттєво впливає на міжособистісне спілкування дистанція (відстань) між учасниками спілкування.

Е. Халл, наприклад, відстань спілкування диференціює так:

1) інтимна (0 - 45 см);

2) індивідуальна (45 см - 1,2 м) - розмова між рідними, друзями;

3) товариська (1,2 м - 3,6 м) - спілкування товарисько-службове ;

4) публічна (3,6 м - межа бачення і слухання) - спілкування у випадках: викладач - студенти, спортсмени - глядачі на стадіоні; особисте знайомство не обов'язкове.

Негативний вплив на комунікацію створюють натовп, штовханина тощо.

Підсумок. Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесах організації, перебігу комунікації, впливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.

7. Гендерні аспекти спілкування

Характер мовленнєвого спілкування, його стратегія, стиль, тональність великою мірою залежать від гендерних (англ. - рід) (соціостатевих) й комунікативних статусів учасників спілкування.

На поведінку й спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та гендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління).

Щодо особливостей особистості й темпераменту психологи стверджують, що жінки більшою мірою екстравертні, товариські, активні, емпатичні (співчутливі) й дбайливі, а чоловіки більш автономні, настійливі, авторитарні й інтелектуальні. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають раніше говорити, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж більш інтернальні (занурені в себе), частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша і загалом вища від жіночої.

Чоловічий стиль спілкування - активний і предметний, але водночас змагальний і конфліктний. Для чоловіка зміст спільної діяльності важливіший, ніж індивідуальна симпатія до партнера. Чоловіче спілкування відрізняється емоційною стриманістю. Жінки вільніше й повніше (зокрема, вербально) висловлюють свої почуття й емоції, у них виникає потреба ділитись з кимось своїми переживаннями; вони також здатні до співпереживання.

Сучасний італійський психолог А. Монтаорі виділяє чотири відмінності в психології чоловіків і жінок:

Чоловіки виявляють тенденцію до незалежності, а жінки акцентують на взаємозалежності. Жінки більшою мірою соціально зорієнтовані, чіткіше усвідомлюють тонкі зв'язки, які об'єднують людей, роблять їхнє спілкування довірливішим.

Чоловіче ставлення до світу напористе, зорієнтоване на контроль. Чоловіки більшою мірою, ніж жінки, зосереджені на завданні. Тому чоловічий стиль вважають аналітичним і маніпулятивним. Чоловіча психологія сконцентрована домінантних ритуалах та ієрархії, де завжди є переможець і переможений. Така установка, як правило, де визнає альтернативи партнерського стилю.

У чоловіків спостерігаються певні не вроджені, а набуті здібності до просторових і математичних знань, у жінок - мовних навичок; тому жіночий стиль спілкування зорієнтований на систему взаємодії, а чоловічий - на систему домінування.

Чоловіча концепція моралі формулюється в термінах абстрактних правил, непорушних, постійних. Жінки більш ситуативні, вони по-своєму інтерпретують етику, межі якої рухомі та залежать від контексту того, що відбувається. Чоловіки вважають, що зле втручатися в чиєсь життя, якщо тебе не просять; жінки - що погано не втручатися, якщо хтось потребує твоєї допомоги.

Істотно різняться й стилі чоловічого і жіночого спілкування:

У комунікуванні чоловіків найважливішою є інформація, тобто факти, цифри і результати. Жінки, крім інформації, великою мірою зорієнтовані на атмосферу спілкування, на інтерактивні, міжособистісні аспекти.

Чоловіки у комунікації зорієнтовані на соціальні статуси і владу; вони пристосовуються до ієрархічних соціальних ролей у комунікації. Жінки віддають перевагу партнерській, рівноправній комунікації; вони зорієнтовані на встановлення хороших стосунків, прагнуть до їх зміцнення, знищення соціальних та інших ієрархічних бар'єрів. Тобто жінки намагаються скоротити дистанцію між собою і партнером у комунікації, а чоловіки цю дистанцію підтримують.

Чоловіки частіше обирають роль «одинокого воїна», який повинен завоювати певну позицію в комунікації або залишитися в ній самотнім. Жінки значно краще почуваються в колективі, легше встановлюють контакти. Тобто чоловіки віддають перевагу комунікації асиметричній, а жінки - симетричній.

Мовлення жінок насичене засобами опису почуттів, настроїв, емоцій; воно емоційніше, ніж чоловіче.

Жінки переважно формулюють свої бажання непрямо, а тому болісно реагують на приховані інтенції співрозмовників; вони легше, ніж чоловіки, «вичитують» імплікатури (щоправда, іноді не ті, що насправді вкладені в комунікацію). Це часто стає причиною конфліктів. Жінки очікують від чоловіків «відгадування» їхніх бажань; чоловіки зорієнтовані на прямі прохання, вимоги.

Чоловіки, як правило, формулюють пропозиції прямо; жінки - у вигляді запитань. Жінки частіше кажуть «думаю...», «вважаю...», навіть тоді, коли цілком переконані у своїй правоті. Чоловіки формулюють свої міркування значно категоричніше. Це часто спричиняє невпевненість у жінки, стає причиною непорозумінь.

У розмовах, дискусіях тощо чоловіки частіше, ніж жінки, акцентують на власній позиції. Жінки зорієнтовані на загальну атмосферу спілкування, а тому їм краще вдається формування гармонійної, позитивної атмосфери перебігу комунікації.

У конфліктних ситуаціях жінки частіше, ніж чоловіки, відмовляються від своїх поглядів, позицій.

9.Чоловіки розв'язують конфлікти раціональним способом, за допомогою аргументів і переконань; жінки схильні до емоційного їх вирішення.

10.Жінкам легше, ніж чоловікам, звернутись до когось за допомогою; чоловіки витлумачують це як слабкість.

Що ж стосується аспектів спілкування пов'язаних із мовним кодом, то дослідники лінгвогендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв'язку і уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів ввічливості, меншу кількість грубих і лайливу виразів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів (наприклад, у магазині: Покажіть мені, будь ласка, ту штуку); чоловіки ж намагаються називати все точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне і под.).

Підсумок. Отже, зовнішні (ситуація, контекст) і внутрішні (соціальні та психологічні) складові спілкування виступають у тісному зв'язку, впливаючи на перебіг комунікації загалом, її прагматику - зокрема.

8. Поняття ділового спілкування

Ділове спілкування як таке характеризується, перш за, все дотриманням норм етики й культури, комунікативного кодексу.

Комуніканти, вступаючи в спілкування свідомо і цілесгрямовано, повинні дотримуватись комунікативного кодексу.

Комунікативний кодекс - система принципів, правил і конвенцій спілкування, які регулюють мовленнєву поведінку учасників комунікації й ґрунтуються на певних категоріях і критеріях.

Знання і дотримання принципів, правил і конвенцій спілкування - необхідна умова ефективного спілкування.

Складові комунікативного кодексу. До них належать принципи, правила і конвенції спілкування:

принципи спілкування - найзагальніші вимоги до процесу інтеракції в межах комунікативного акту, вимоги до всіх учасників спілкування;

правила спілкування - це вимоги до одного з учасників комунікації (адресанта чи адресата), яких він повинен дотримуватися у процесі інтеракції;

конвенції спілкування - звичаї (або домовленості) у процесах спілкування, певні елементи культури, які можуть варіюватися, не впливаючи на стратегії і тактики комунікації (наприклад, можливість сидіти, заклавши ноги на стіл при спілкуванні американців і неприйнятність цього в європейців).

В основі комунікативного кодексу - комунікативна мета і комунікативний намір. Ці фундаментальні категорії виконують регулятивну функцію у спілкуванні, приводячи в дію критерії, правила і принципи мовленнєвого спілкування. Неконфліктне спілкування можливе у тому разі, коли обрана мовцем комунікативна тактика відповідає комунікативній стратегії, коли комунікативна компетенція мовця достатня, щоб узгодити комунікативні наміри з комунікативною метою.

Наприклад, комунікативна мета мовця - переконати співрозмовника у власній правоті. Система його комунікативних намірів охоплює аргументацію власної правоти й аналіз помилок опонента. Комунікативному акту нічого не загрожує, поки мовець залишається в межах першого комунікативного наміру, тобто аргументації власної правоти. При переході до другого комунікативного наміру (аналіз помилок співрозмовника) можуть виникнути збої в комунікації, оскільки це стосується особистісної сфери адресата. Цей комунікативний намір потенційно містить можливість конфлікту. Мовець, який добре володіє комунікативною компетенцією, узгодить обидва наміри, наприклад, зупиниться на першому у побутовому спілкуванні й застосує перший і другий наміри на науковій конференції.

Критерії комунікативного кодексу. Принципи, правила і конвенції спілкування можуть бути застосовані учасниками інтеракції в тому разі, коли комуніканти спираються на критерії ведення розмови, тобто критерії комунікативного кодексу. Найважливішими критеріями вважають критерій істинності (відповідність дійсності тому, про що йдеться в спілкуванні) і критерій щирості (вірність комунікантів собі, своїй сутності). Згідно з критерієм істинності інформація про світ не створюється, а з критерієм щирості - мовець насправді презентує своє ставлення до дійсності. У «живому» спілкуванні ці критерії взаємодіють, оскільки люди в комунікації бувають щирими і нещирими, можуть казати правду і неправду, можуть щиро помилятися (добрими намірами вимощена дорога в пекло) тощо, а комунікація все ж відбувається.

...