Еволюція засобів звертання в індоєвропейських мовах: компаративно-типологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК [81-112:81-115]:811.1'367.6

Спеціальність 10.02.17 - порівняльно-історичне

і типологічне мовознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ЕВОЛЮЦІЯ ЗАСОБІВ ЗВЕРТАННЯ В ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВАХ: КОМПАРАТИВНО-ТИПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ПОНОМАРЕНКО Володимир Панасович

Київ - 2010

Дисертація є рукописом

Роботу виконано у відділі романських, германських і балтійських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України.

Науковий консультант член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Непокупний Анатолій Павлович Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Ткаченко Орест Борисович,

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, відділ загального мовознавства, завідувач доктор філологічних наук, професор Тищенко Костянтин Миколайович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, науково-дослідна частина, провідний науковий співробітник

доктор філологічних наук, доцент Басиров Шаміль Рафаїлович, Донецький національний університет, кафедра германської філології, професор

Захист відбудеться "24" березня 2010 р. (початок - о 10 год. 30 хв.) на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Червоноармійська, 73).

Автореферат розіслано 20 лютого 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, професор О. М. Кагановська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертаційне дослідження присвячено засобам звертання індоєвропейських мов у плані діахронії і синхронії як одній із актуальних проблем порівняльно-історичного мовознавства. Дисертацію виконано у термінах мовно-історичного опису, що спирається як на факти, взяті з художніх, юридичних та інших текстів, так і на багаторічний досвід спілкування автора з носіями багатьох мов.

Проблемами природи звертання переймалися в минулому такі видатні вчені, як М. В. Ломоносов, О. О. Потебня, І. О. Бодуен де Куртене, Л. А. Булаховський, що писали про важливість і різноманітність функцій звертання в мові, виразні розбіжності між засобами його вираження в найпоширеніших європейських мовах, зокрема слов'янських, відчутні історичні зміни в цій сфері. Загальнотеоретичним і деяким прикладним аспектам звертання в російській та інших мовах приділяється увага у працях Ю. Д. Дешерієва, М. О. Кронгауза, В. В. Колесова, А. Є. Супруна, до яких слід додати спеціальні дослідження історичного спрямування П. Я. Черних та італійської славістки Р. Бенаккіо, присвячені походженню займенникових форм увічливості. В історичному плані зарубіжними авторами (Ґ. Ерісманн, К. Бруннер, Б. Мільйоріні) висвітлюються окремі аспекти звертання в німецькій, англійській, італійській мовах. Не оминаються увагою форми звертання в українських, російських та інших виданнях, стосовних мовного етикету, авторами яких є С. К. Богдан, О. М. Ільченко, Я. К. Радевич-Винницький, М. П. Фабіан, І. Т. Піірайнен, С. Г. Тер-Мінасова, Н. І. Формановська, а також П. Браун і С. Левінсон. У працях названих та інших сучасних дослідників аргументується соціальна обумовленість звертання, його комунікативна й культурологічна важливість, необхідність компаративного й типологічного підходу до вивчення засобів його вираження. Показовими в цьому відношенні є коментарі авторитетних мовознавців (таких, як В. Є. Гольдін, К. Є. Майтинська або М. Кріадо де Валь), згідно з якими типологічне вивчення звертань, використовуваних у різних мовах, становить чималий інтерес. У працях з історії мов ці засоби розглядаються загалом фрагментарно, з погляду найістотніших історичних змін в окремо взятих мовах. Ознайомлення з літературою виявило брак сучасних порівняльно-історичних досліджень, присвячених звертанню, зокрема у вітчизняному мовознавстві. Є лише спеціалізовані розвідки, в яких ця тема розглядається на матеріалі однієї мови - іспанської (Н. М. Фірсова), англійської (М. О. Олікова), української (О. М. Миронюк, М. С. Скаб). Серед інших праць варто назвати книгу шведського автора Й. Свеннунґа "Форми звертання. Порівняльне дослідження непрямого звертання у третій особі й номінатив замість вокатива" (1958 р.), де на значному фактичному матеріалі різних мов аналізується головним чином лише один із аспектів проблеми.

Звертання як явище виходить за суто мовні межі, адже значною є роль позамовних факторів - не тільки психологічних чи соціальних, а й економічних, політичних, ідеологічних. Саме ці аспекти звертання не є дослідженими належним чином. В індоєвропейських мовах, за умов генеалогічної спорідненості й спільних основ граматичної і лексичної будови, дивергентні явища у структурі звертання й усій системі його засобів створюють насправді різноманітну картину. Тому видається необхідним комплексний і різнобічний аналіз різних засобів звертання у значній кількості мов, що дав би змогу отримати чіткіше уявлення про шляхи історичного розвою індоєвропейських мов, визначити нові типологічні подібності й відмінності між ними, фіксовані на різних етапах мовної і суспільної історії.

У сучасному мовознавстві важливе місце відводиться дослідженню семантичних характеристик мовних категорій (Е. Бенвеніст, Р. О. Будагов, Т. В. Булигіна, В. В. Виноградов, В. М. Русанівський, Ю. С. Степанов, О. М. Трубачов, Д. М. Шмельов, Р. Якобсон). Одним із найістотніших його здобутків стала розбудова методологічних систем, пов'язаних із категоризацією як окремо взятих мов, так і різних мов у компаративному плані (А. Вежбицька, Т. В. Гамкрелідзе, В'яч. Вс. Іванов, О. О. Селіванова). Це передбачає виділення (нових) категорій різних видів, у тому числі тих, які не є суто мовними з погляду традиційних уявлень. Характерним зразком можуть слугувати комунікативні категорії, як-от: вербальна комунікація, дискурс, мовленнєвий акт, комунікант (К. Бюлер, Т. С. Коготкова). Саме до такого розряду ми відносимо звертання як сукупність різних за ознаками засобів, що використовуються для забезпечення певних комунікативних потреб.

Слід констатувати відсутність типологічних досліджень, присвячених комунікативним аспектам звертання, у вітчизняному мовознавстві, зокрема у монографіях історичного й типологічного спрямування ("Граматика і семантика романських мов (До проблеми універсалій)" за ред. Г. В. Степанова, "Типологія германських літературних мов" за ред. В. М. Ярцевої, "Історична типологія слов'янських мов" колективу авторів тощо). Особисті спостереження автора також переконують у тому, що ця категорія й засоби її вираження у різних мовах дають значний матеріал для порівнянь і типологічних узагальнень.

Зазначені обставини, пов'язані з важливістю компаративно-типологічного підходу до різнобічного аналізу комунікативних категорій, зумовлюють актуальність дисертаційної роботи, присвяченої еволюції форм звертання у мовах трьох індоєвропейських груп, що охоплюють значну частину європейського та інших мовних ареалів. Сучасна парадигма порівняльно-історичних досліджень зумовлює необхідність нових поглядів на комунікативні проблеми компаративістики й типології, більшої уваги до соціолінгвістичних аспектів мовних явищ, виявлення етнолінгвістичних особливостей і визначення лінгвоментальних характеристик мовних універсалій, а також розробки комунікативно-прагматичних рекомендацій, стосовних, зокрема, категорії звертання і його засобів.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася у межах наукових програм Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України як частина держбюджетної теми Міністерства освіти і науки України № 0208U006704 - планової теми відділу романських, германських і балтійських мов "Розвиток вторинних значень у лексиці романських, германських, балтійських та слов'янських мов", затвердженої вченою радою Інституту (протокол № 4 від 25 березня 2004 р., термін виконання - квітень 2004 - грудень 2008 р.).

Метою дослідження є встановлення закономірностей і особливостей мовної еволюції, що виявляються у структурі й функціонуванні категорії звертання і засобів його вираження в індоєвропейських мовах, на основі формальних і семантичних критеріїв у плані діахронії і синхронії.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання низки завдань:

- визначити категорійний статус звертання і чинники, що зумовлюють зміни складу й значення його засобів у досліджуваних мовах;

- охарактеризувати зміни, стосовні засобів звертання, що відбулися на давніх етапах розвитку романських, германських і слов'янських мов (від найдавніших часів до кінця ХVІ ст.);

- встановити на основі порівняння сутності й темпів цих змін у мовах трьох груп найістотніші формальні й змістові відмінності між засобами звертання різних мов;

- змоделювати процес формування ступеневої структури звертання протягом періоду становлення літературних норм більшості досліджуваних мов (ХVІІ-ХVІІІ ст.);

- виокремити основні "нейтральні" й "увічливі" форми звертання у романських, германських і слов'янських мовах нового періоду (ХІХ-ХХІ ст.), пов'язані з перерозподілом семантичних і комунікативних функцій особових займенників 2-ої і 3-ої осіб, а також з утворенням якісно нових форм на основі іменних зворотів;

- визначити роль вторинної номінації у формуванні системи мовних засобів звертання досліджуваних мов, зокрема зв'язок цього явища з категорією особового займенника;

- звірити проаналізовані мовні факти з даними решти сучасних індоєвропейських та інших мов із метою верифікації виявлених закономірностей;

- простежити еволюцію найуживаніших іменних форм звертання у різних мовах для підтвердження основних положень, стосовних категорії звертання;

- визначити загальні тенденції у плані кількісних змін, стосовних корпусу засобів звертання у досліджуваних мовах, що сталися протягом різних періодів, у зв'язку з новими історичними умовами й суспільними відносинами;

- підтвердити на основі аналізованих явищ динамізм і діалектичний характер мовного розвитку.

Об'єктом дослідження є категорія звертання й засоби її вираження в індоєвропейських мовах.

Предмет дослідження - еволюція займенникових та найтиповіших іменних форм звертання у романських, германських і слов'янських мовах із погляду їх становлення, подальшого розвитку й сучасного стану в компаративно-типологічному аспекті.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що еволюція засобів звертання, яка значною мірою зумовлюється екстралінгвальними чинниками, ґрунтується на двох засадничих критеріях - нейтральності й увічливості, що знаходить відображення в мові. Вибір форми звертання залежить від арсеналу наявних засобів, котрі, за умов їх недостатності або надмірності, зазнають постійних кількісних і якісних змін, що відбивають комунікативні тенденції мовного розвитку.

Матеріалом для дослідження слугували різножанрові літературні та інші тексти різних історичних періодів (більше тисячі назв, загальний обсяг становить близько 75 тис. сторінок), що є пам'ятками або сучасними зразками романських, германських і слов'янських мов. Використано також інформацію, одержану шляхом особистого спілкування автора з численними носіями більшості досліджуваних мов в Україні й за кордоном. Загалом розглядається 350 мовних одиниць 90 мов (близько 150 займенникових і понад 200 іменних форм звертання).

Методологічна основа дисертації визначається метою й завданнями дослідження, залучуваним мовним матеріалом і загальнотеоретичною концепцією, що передбачає поєднання генетичного, типологічного й ареального підходів. Комплексна методика, застосована в роботі, дозволяє об'єктивно висвітлити основні моменти, пов'язані з формуванням і становленням засобів звертання у досліджуваних мовах та історичними змінами, які супроводжували ці процеси. У плані загальної методологічної концепції автор виходить із засадничих принципів академіка Л. А. Булаховського та його учнів і послідовників, таких, як член-кореспондент НАН України А. П. Непокупний. Мається на увазі пріоритет мовних фактів, на основі яких повинна будуватися мовна теорія. За таких умов лінгвістика фактів має супроводжуватися лінгвістикою теоретичною, що передбачає певне абстрагування від загальновідомих і загальноприйнятих теоретичних положень, створюючи більший простір для продуктивної наукової творчості.

Основними методами, що використовуються в роботі, є такі: лінгвістичне спостереження та опис, необхідні для розгляду конкретних мовних фактів різних історичних періодів розвитку різних мов, семантичний і структурний аналіз, оскільки значеннєві зміни у сфері засобів звертання, особливо займенникових, завжди спричинювали структурні зміни в парадигмі, етимологічний аналіз уживаних у звертанні лексем для кращого розуміння їхнього семантичного наповнення, а також з огляду на дискусійний характер деяких етимологічних концепцій, контекстологічний аналіз - для належного тлумачення звертань як одиниць тексту і визначення семантичних ознак відповідних слів на основі загального контексту речення, компонентний аналіз - з огляду на ідіоматичне походження певних засобів звертання, зіставний - для аналізу матеріалу різних за будовою й засобами вираження звертання мов - і типологічний метод для класифікації різнотипних мовних фактів, стосовних реалізації засобів звертання, соціолінгвістичний аналіз, необхідний у дослідженні засобів звертання як комунікативної категорії, оскільки еволюція засобів її вираження є показовим прикладом взаємодії мовних і суспільних явищ, етнолінгвістичний аналіз - для визначення культурологічних особливостей звертань у мовах різних етносів, і, нарешті, емпіричний метод, що ґрунтується головним чином на власному мовному й комунікативному досвіді автора, завдяки якому стало можливим доповнити й відкоригувати окремі положення, стосовні функціонування засобів звертання у сучасних мовах.

Новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняному мовознавстві, на основі розгляду значного за обсягом фактичного матеріалу, застосовано зіставно-типологічний підхід до вивчення займенникових і найуживаніших іменних засобів звертання в індоєвропейських мовах у плані діахронії і синхронії, від найдавніших часів до наших днів. Визначено комунікативний характер звертання як комплексу займенникових та іменних засобів. Обґрунтовано концепцію про залежність засобів звертання від екстралінгвальних факторів: їхню зумовленість історичними, соціальними, психологічними та іншими чинниками, які спричинюють динамічні й відмінні за темпами кількісні і якісні зміни в системі цих засобів у різних мовах - семантичні й структурні перетворення у сфері займенникових форм 2-ої і 3-ої осіб, а також утворення нових словоформ, що створюють ступеневу структуру звертання на основі критеріїв нейтральності й увічливості. По-новому трактується явище вторинної номінації, поширене на категорію особового займенника та іменні лексеми, реалізовані у звертанні. Сучасні романські, германські й слов'янські мовні факти вперше інтерпретуються на широкому тлі з залученням даних багатьох інших мов, що демонструє циклічний характер етапів мовної еволюції, дію діалектичних тенденцій до періодичного поповнення і скорочення складу засобів звертання.

Теоретичне значення. Встановлення нових діалектичних закономірностей мовного розвитку, пов'язаних із соціально-історичними перетвореннями, розширює теоретичні засади для досліджень із порівняльно-історичного мовознавства. Виявлені спільні риси й відмінності, стосовні засобів звертання, збільшують фактологічну базу історичної типології індоєвропейських мов. Визначення ролі вторинної номінації в еволюції засобів звертання і здійснені етимологічні екскурси поповнюють корпус семасіологічних розвідок у галузі комунікативної лінгвістики. Внеском у розв'язання проблемних питань загального мовознавства є обґрунтування тези про відсутність безпосереднього зв'язку мовних засобів звертання з генеалогічною спорідненістю різних мов, яка підкріплюється проведенням низки міжмовних паралелей із поділом розгляданих мов на групи на основі структурних і семантичних критеріїв.

Практичне значення вбачається у можливості використання отриманих результатів у лінгводидактичній діяльності, передусім у вищій школі, у таких курсах, як вступ до мовознавства (розділ "Генеалогічна класифікація мов"), історична, теоретична і практична граматика романських, германських і слов'янських мов (розділ "Займенник"), лексикологія і стилістика названих мов (розділ "Іменник"), культура мови (розділ "Мовний етикет"), теорія і практика перекладу, а також у перекладацькій практиці. На коментарі щодо сучасного стану засобів звертання варто зважити авторам практичних навчальних посібників із різних мов для актуалізації й уточнення окремих деталей, стосовних статусу й поширеності цих засобів. Практичні надбання мають стати в пригоді лексикографам в укладанні перекладних, тлумачних та етимологічних словників. Необхідним видається врахування авторських спостережень і висновків авторами розмовників, що мають містити зразки типових діалогів.

Особистий внесок здобувача полягає: 1) у розробці наукової концепції для опису еволюції засобів звертання в індоєвропейських мовах у компаративно-типологічному аспекті; 2) у встановленні й застосуванні критеріїв порівняльно-історичного аналізу засобів звертання; 3) в оперуванні значною кількістю відібраних фактів індоєвропейських мов; 4) у побудові типологічних моделей, представлених мовними паралелями з відповідним групуванням досліджуваних мов.

У працях, підготовлених у співавторстві з В. І. Ярмак, дисертантові належить загальна концепція й розробка теми, опрацювання фактичного мовного матеріалу й обґрунтування висновків. Всього опубліковано дві праці такого роду, що є тезами доповідей, частка особистої участі дисертанта складає в них 0,85 з 0,9 др. арк. Другий автор виступав переважно як перекладач.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на спільному засіданні відділів романських, германських і балтійських мов, російської мови і загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Основні теоретичні положення й практичні результати обговорювалися на засіданнях відділу романських, германських і балтійських мов і вченої ради Інституту мовознавства. Важливі аспекти висвітлено у доповідях на дев'яти міжнародних наукових форумах: конференціях "Іспанська мова і культура в сучасному світі" (Київ, 1994), пам'яті Вука Караджича (Белград, 1999), "Мова і культура" (Київ, 1999, 2003, 2004, 2006), читаннях до 100-річчя від дня народження академіка І. К. Білодіда (Київ, 2006) і пам'яті члена-кореспондента НАН України А. П. Непокупного (Київ, 2007), конференції "Екологія мови і мовна політика в сучасному суспільстві" (Київ, 2009) та на семи всеукраїнських конференціях: "Функціональні й семантичні кореляції мовних одиниць" (Київ, 1990), "Стара і нова Романія: проблеми і перспективи" (Київ, 1992), "Актуальні проблеми відродження культури західних і південних слов'ян України" (Одеса, 1993), до 90-річчя від дня народження професора Ю. О. Жлуктенка (Київ, 2005), пам'яті академіка Леоніда Булаховського (Київ, 2006, 2007), до 130-річчя від дня народження професора І. В. Шаровольського (Київ, 2006).

Публікації. Основні наукові положення викладено у 29 публікаціях, серед яких індивідуальна монографія обсягом 20,5 друк. арк., 22 одноосібні статті у фахових наукових журналах та збірниках загальним обсягом 13,25 друк. арк. і 6 текстів доповідей на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях обсягом 1,2 др. арк., дві з яких підготовлено у співавторстві. Сумарний обсяг друкованих праць становить 34,95 друк. арк.

Структура і обсяг роботи: вступ, п'ять розділів, загальні висновки, бібліографічні списки. Список використаної літератури нараховує загалом 543 позиції. Сумарна кількість позицій - 741. Обсяг роботи без бібліографії - 400 с. Загальний обсяг дисертації становить 457 с.

мовний звертання синхронія семантичний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено актуальність, новизну, теоретичне й практичне значення виконаної роботи, об'єкт і предмет дослідження, джерела фактичного матеріалу, застосовані методи, сформульовано мету й відповідні завдання, що стояли перед автором, основні положення, винесені на захист, наведено загальні статистичні дані.

Розділ 1, "Теоретичні джерела та концептуальні засади дослідження", присвячено огляду наукової літератури й викладенню загальнотеоретичних основ дисертації. Знані лінгвісти (Л. В. Щерба, А. С. Чикобава, А. О. Білецький) не раз підкреслювали важливість порівняльно-історичного вивчення будови різних мов, зокрема семантики мовних категорій, а також відповідних соціолінгвістичних аспектів. Поняття "мова" і "соціум" об'єднує комунікативний елемент. Ініціація й перебіг вербального комунікативного акту передбачають присутність певної форми звертання, що відіграє важливу роль у спілкуванні, а також є одним із органічних і водночас особливих елементів структури мови.

Сучасний семантичний аналіз мовних одиниць і категорій не завжди має спиратися на традиційні критерії. У дисертації звертання розглядається не в звичному граматичному розумінні, тобто як синтаксично відокремлений компонент речення, що позначає адресат мовлення (як, наприклад, у більшості сучасних енциклопедичних та інших реферативних видань), а як комплекс лексико-граматичних засобів, які вживаються головним чином у звертанні до особи. Отже, звертання аналізується нами в ширшому плані - як комунікативна категорія, що виражається за допомогою таких засобів. Засоби звертання відбивають стан розвитку мови, а їх еволюція віддзеркалює важливі моменти історії нації або держави.

Йдеться і про звертання як важливий соціо- й психолінгвістичний феномен, оскільки реалізація його засобів значною мірою залежить від таких чинників, як соціальний стан учасників мовленнєвого акту, їхній вік, службові й персональні стосунки, ступінь спорідненості, освіта, виховання, характер, смаки тощо. Звертання є також однією з центральних одиниць мовленнєвого етикету. Звідси випливає його зв'язок із проблемами культури мови. Етичний аспект звертання тісно пов'язаний із культурологічним у широкому розумінні. Не менш важливими аспектами звертання видаються етнолінгвістичний і лінгвокраїнознавчий. Звертання є специфічною сферою мовної комунікації, де виразно виявляються, як показує зіставний аналіз, функціональні відмінності між формально паралельними категоріями різних, у тому числі близькоспоріднених, мов. Типовими в цьому відношенні є мови романської, германської і слов'янської груп.

У розділі 2, "Особові займенники та іменні засоби звертання в індоєвропейських мовах давніх періодів (від перших писемних пам'яток до кінця ХVІ ст.)", простежено історію становлення названих засобів від найдавніших періодів до початку формування літературних норм.

Пам'ятки свідчать про те, що вихідна парадигма особового займенника (зокрема класична латинська) поступово зазнавала змін у плані розширення семантичних функцій і сфери вжитку займенників 2-ої особи множини (на зразок лат. vos `ви'); так уможливлювалося набуття ними вторинного значення за умов звертання до однієї особи. У пізній латині, як і в грецькій мові, таке важливе для подальшого розвитку мов явище здогадно зародилося у ІV-VI ст. Формальною основою для його виникнення було вживання у "звеличувальному" значенні стосовно власної персони форм 1-ої особи множини, притаманне офіційному стилеві мовлення можновладців (лат. nos `ми'). Спочатку новий тип звертання стосувався шляхетних персон і був характерним виявом соціальної ієрархії феодальної доби, але сфера його застосування поступово розширювалася. Йдеться вже про іншу, суто етичну, категорію - ввічливості, яка знайшла нове і своєрідне відображення в мові.

Почнемо з порівняння матеріалу романських мов, що виявляє важливі спільні риси категорійного характеру. Це насамперед саме "ввічливі" форми, представлені займенниками 2-ої особи множини, які зустрічаються в найдавніших пам'ятках усіх романських мов. Найдавнішими за часом фіксації є франц. vos (vous), пров. та ісп. vos, відомі з ХІІ ст., порт. vуs, кат. vos та іт. voi (з ХІІІ ст.). Рум. voi у подібній ролі, що датується ХVІ ст., пов'язується із впливом французької мови. Є підстави припустити, що насправді ввічливі значення виникли значно раніше, не тільки з огляду на історичні факти, стосовні латинської мови, а й тому, що в досліджених пам'ятках маємо чимало прикладів, у яких такі засоби звертання виглядають як цілком сформовані й закріплені у мовленні. Показовими в цьому плані є виниклі в ХІV ст. типово іспанські, виключно множинні, форми обох граматичних родів vosotros (-as), поява яких була зумовлена насамперед необхідністю розрізнення "нейтральних" і "ввічливих" форм звертання. Факти іспанської мови є також показником динамізму і змінного характеру мовного розвитку, - "ввічлива" форма vos наприкінці ХVІ ст. занепадає, зберігаючись лише в мовленні населення американських володінь Іспанії.

Натомість у ХVІ ст. з'являються перші займенникові алокутиви (засоби звертання) 3-ої особи однини йl (`він') і ella (`вона'), що відіграли важливу роль у подальшому формуванні структури звертання в інших романських мовах, зокрема італійській, де в такій ролі починають виступати аналогічні форми egli та ella, хоча з ХІV ст. відомі перші приклади вживання у звертанні наголошеної форми жіночого роду - lei.

У текстах ХІІІ-ХІV ст. фіксуються перші приклади підкреслено шанобливого звертання у 3-ій особі без займенника в іспанській і французькій мовах, але особливого поширення вони починають набувати у ХVІ ст. у португальській мові. Істотне значення мало вживання в різних романських мовах у ХV-XVI ст. куртуазних зворотів, переважно з лексичним значенням `ваша милість'(ісп. vuestra merced, порт. vossa mercк), `ваше панство' (іт. vostra signoria) тощо. Синонімічні звороти є характерними для румунської мови, перші пам'ятки якої (ХVІ ст.) засвідчують існування звертань Dumneata і Dumneavoastrг `Твоє/Ваше панство', що дійшли до наших днів. Отже, на сході і заході романського ареалу особливу роль відіграли подібні, але різні за лексичним наповненням вирази.

Різні тенденції позначилися у формуванні найуживаніших іменних форм. Якщо румунська мова зберегла відповідний латинський етимон у назві `пана' (domn) як основному лексичному засобі звертання (її відповідники в інших мовах мають обмежену сферу вжитку), джерелом для аналогічних за роллю назв у решті мов є прикметникова форма порівняльного ступеня (лат. senior `старший'), що зазнала субстантивації; від неї походять ісп. seсor(a), порт. senhor(a), іт. signore (signora), франц. seigneur і т. д. Доля останньої склалася особливим чином, оскільки з ХІV ст. у значенні `пан(е)' активно вживається композит із стягненим коренем monsieur, у той час як подібний за способом утворення відповідник цього слова в жіночому роді - madame - має в основі той самий латинський етимон, що й названі вище румунські лексеми.

У германському звертанні теж спостерігаються помітні зрушення.

Порівнюючи займенникову структуру звертання різних мов, слід констатувати як схожі риси, так і відчутні розбіжності. Подібність і певна консервативність були значно характернішими для скандинавських мов. Натомість у західногерманських мовах у ХІІІ-ХІV ст. форми 2-ої особи множини, такі як англ. ye, що поступилося місцем you, нідерл. ghi або нім. i(h)r, стають засобами шанобливого звертання. Проте наприкінці цього періоду "ввічливе" значення цих форм послаблюється майже до зникнення.

В англійській мові займенникова парадигма 2-ої особи стає фактично одночленною, а форма you набуває універсальних функцій, у нідерландській поширюються нові засоби звертання до групи осіб і "ввічлива" форма g(h)i стає загальною для однини, а в німецькій мові ХVІ-м ст. датується поява "ввічливого" Sie 3-ої особи множини.

У сфері найуживаніших іменних алокутивів ситуація виглядає загалом однорідною. У більшості мов головні засоби ввічливого звертання "титульного" зразка (ісл. herra, herri, норв., дан. herre, шв. herr(e), нідерл. heer, нім. Herr) походять від давньогерманського кореня із значеннями `старий, поважний, важливий', до того ж в основі цих назв - форма порівняльного ступеня. У нідерландській мові функціональними стали композити з присвійним елементом, передусім mijnheer, а д.-англ. hearra було витіснене словами романського походження sir i mister.

Темпи еволюції слов'янських займенникових засобів звертання були відносно помірними.

Фактично до кінця ХVI ст. в абсолютній більшості мов, у тому числі східнослов'янських (що підтверджується концепцією О. О. Потебні) структура звертання залишалася одноступеневою.

Виняток становить польська мова, в якій на ХVІ ст. припадає спричинена іншомовним впливом поява "ввічливого" Wy `Ви', яке не набуло особливого поширення.

Складніше виглядає ситуація, стосовна іменних засобів. З одного боку, в усіх слов'янських мовах від найдавніших часів фіксуються спільні за походженням лексеми на зразок рос. господин, які, попри загальнослов'янський характер, містять елемент германського походження. У західнослов'янських мовах і під їхнім впливом в українській і білоруській такі назви у ХV-XVI ст. поступаються місцем, у тому числі в алокутивній сфері, іншим, запозиченим лексичним одиницям на кшталт ч. pбn. Чеська лексема була запозичена польською мовою, але саме в польській мові pan і його деривати у царині звертання почали зазнавати граматикалізації, що спричинило істотні особливості системи засобів звертання у цій мові порівняно з іншими.

Давні тексти свідчать про те, що в усіх романських, західногерманських і частково західнослов'янських мовах на кінець проаналізованого періоду існувала вже двоступенева структура звертання. Стосовно "ввічливих" форм 2-ої особи множини у романських мовах зазначимо, що теза про латинські (або грецькі) витоки цього явища має гіпотетичний характер. Їх формування припадає на перехідний і "найтемніший" період (V-IX ст.), під час якого зароджувалися власне романські мови. Відсутність писемних свідоцтв спільної давньої мови не дозволяє висувати подібної тези щодо германських мов, але вирішальний вплив із боку латини або ж романських мов не є беззаперечним, оскільки йдеться про явище індоєвропейського характеру.

Основні іменні засоби теж відбивають складність і неоднорідність мовних процесів і різні типи міжмовних співвідношень. Якщо в більшості романських мов було використано спільну народнолатинську основу senior, а класичне dominus відбилося у румунській мові й відіграло певну роль у формуванні близьких за значенням назв в іберо-романських мовах, германські назви на зразок нім. Herr за морфологічними й семантичними характеристиками наближаються до романських. Особливо це стосується англійської мови, в якій було віддано перевагу запозиченим із латини через французьку алокутивам, один із яких (sir) має ту саму етимологію, що й поширені романські назви титульного зразка. Відмінною, але теж проблемною є ситуація із слов'янськими значеннєвими еквівалентами. Саме у слов'янських мовах здобули нове життя індоєвропейські основи *gost(is) i *pot-, від яких походять рос. господин і подібні південнослов'янські назви. Водночас інше й до кінця не з'ясоване походження мають західно- й східнослов'янські лексеми з ряду запозиченого укр. пан.

Тексти давнього періоду демонструють наявність спільних рис у розвитку засобів, що використовувалися у звертанні в романських, германських і слов'янських мовах, а також не менш показових розходжень. Поява й поширення зазначених явищ стали логічним наслідком розвитку й консолідації феодальних відносин у суспільстві з притаманною їм соціальною диференціацією. Успадкований від найдавніших часів мовний арсенал був, вочевидь, недостатнім. Саме ця обставина зумовила подальші еволюційні зміни.

У розділі 3, "Еволюція звертання у період становлення і формування літературних норм індоєвропейських мов (XVII-XVIII ст.)", проаналізовано найістотніші інновації у сфері засобів звертання, що сталися протягом періоду активного формування літературних норм у більшості мов.

Важливим напрямом еволюції романського займенника стало утворення якісно нових форм, зумовлених змінами в системі суспільних відносин і новою, розгалуженішою, соціальною градацією.

У більшості мов збереглося традиційне протиставлення займенникових форм 2-ої особи для нейтрального звертання в однині або множині. При цьому множинні форми у "ввічливому" значенні затверджуються лише в деяких мовах - галло-романських і каталанській. Водночас співіснують різні форми займенників 2-ої особи, що виконують відмінні функції, - в іспанській, окситанській, ретороманській мовах. Але в деяких мовах у ХVII ст. позначається занепад етикетної функції займенника 2-ої особи множини, тривале існування якої стало причиною "зношеності". Це стосується іспанської (давньої форми vos), а також португальської (vуs) та італійської (voi) мов, що зазнали іспанського впливу. Водночас у Латинській Америці названа форма зберігається, але виходять з ужитку пізніші за часом утворення множинні форми vosotros (-as) `ви'.

У XVII ст. з'являються нові за принципом формування засоби шанобливого звертання. Це типово піренейські за ареалом походження й ідентичні за способом утворення ісп. usted(es) і порт. vocк(s), спочатку синонімічні за значенням. Дещо відмінними семантично є румунські форми ввічливості, що виступають як прономіналізовані форми не 3-ої, а 2-ої особи обох чисел. Якісно інший тип становить семантичний відповідник зазначених новотворів в італійській мові - Lei (від жіночої форми 3-ої особи однини), що теж стало замінником куртуазних виразів на основі "гоноративних" іменників жіночого роду. Таку ж функцію могли виконувати й відповідні форми французької, іспанської і португальської мов, але поширення нових форм у двох останніх мовах і закріплення як двозначної форми 2-ої особи множини у французькій мові зумовили відносно незначний розвиток у них алокутивного значення займенників 3-ої особи однини.

Подальшого розвитку зазнають іменні засоби звертання. Варто виокремити франц. sire і monsieur, що проходять етап остаточного затвердження, у той час як в усіх інших романських мовах, за винятком румунської, аналогічну функцію зберігають прямі рефлекси латинського етимона senior. Значної ролі. за умов поглиблення феодальних відносин і зміцнення монархічної влади на тлі невпинного розвитку європейської цивілізації і культури, набувають різноманітні шанобливі звороти. Інше явище, пов'язане з іменними засобами, - звертання у 3-ій особі, що було відоме, але не стало релевантним у французькій та іспанській мовах, на відміну від консервативнішої португальської, де воно почало набувати особливої ваги, зокрема через традиційну патріархальність суспільних відносин.

"Середній" період в історії германських мов позначився багатьма важливими перетвореннями у царині засобів звертання. У займенниковій сфері це насамперед поява форм увічливості. Окреслюються істотні типологічні відмінності. Слід виділити чотири основні типи явищ, що характеризували зрушення у парадигмі особового займенника. Вибір 2-ої особи множини для звертання в однині мав місце в ісландській, шведській, англійській та нідерландській мовах, але відносно західногерманських мов слід зробити застереження, оскільки англ. you і нідерл. gij, на відміну від шв. Ni, фактично вже не виконували функції "ввічливих" форм. Історична зміна в англійській парадигмі особового займенника, тобто вихід з ужитку 2-ої форми thou на користь you, мала аналоги в інших мовах (так, у нідерландській мові множинна форма 2-ої особи gij `ви' повністю витіснила du `ти'). Другий тип (форми ввічливості 3-ої особи множини), який можна вважати характерною особливістю, притаманною германським мовам, представлено норвезькою, данською і німецькою мовами. Третій тип, репрезентований нідерландською мовою, становить утворення особливих форм увічливості ідіоматичного походження, з подальшою прономіналізацією цих форм і входженням їх до парадигми особового займенника, що не має аналогів в інших германських мовах (нідерл. U `Ви'< Uwe Edelheid `Ваша шляхетність'. Останній тип - залучення займенників 3-ої особи однини, характерне для німецької мови цього періоду, а також для шведської й данської.

Більшу подібність демонструють германські мови у виборі основних іменних засобів звертання, як одночленних (маються на увазі словоформи на зразок нім. Herr, серед яких виняток становить нідерл. herre, що тяжіє до вживання з відповідним посесивним індикатором), так і фразеологічних, що теж набули істотної ролі, як це сталося у шведській мові (пор. шв. Eder nеd `Ваша милість').

Для слов'янських мов важливою віхою стали поява й консолідація "ввічливих" займенникових форм 2-ої особи множини. Це стосується передусім східнослов'янських мов, оскільки саме документи й листи ХVІІІ ст. дають переконливі докази. Цю тезу слід поширити й на мови південнослов'янські, бо тексти наступного (ХІХ) століття свідчать про загальне поширення саме таких форм.

Раніше таке звертання з'являється в західнослов'янських мовах, насамперед у польській, але в ній швидкими темпами розвиваються форми, пов'язані з використанням алокутива pan і його дериватів, що сприяло поширенню нового типу звертання - у 3-ій особі. Для слов'янських мов цей період мав особливе значення - було закладено основи сучасних систем засобів звертання.

Отже, множина шани, сягнула значного поширення в більшості мов. Насамперед це стосується слов'янських мов, в яких цей процес розпочався значно пізніше, ніж у романських мовах, і дещо пізніше порівняно з мовами германськими, де позначилися вже явища іншого характеру. Тому схожа ситуація спостерігається лише в деяких із них, а саме в північногерманських (ісландській, шведській), галло-романських (французькій, окситанській), а також у каталанській і ретороманській. В інших мовах двох останніх груп відповідні займенникові форми поволі втрачають значення "ввічливих", - це явище охоплює іспанську, португальську, італійську, нідерландську та англійську мови. Але якщо в останній мові воно супроводжувалося скороченням займенникової парадигми, у решті мов воно було компенсоване новоутвореними формами, похідними від шанобливих зворотів із значенням `Ваша милість' (іспанська, португальська), `Ваша шляхетність' (нідерландська) або `Ваше панство' (румунська мова). На відміну від багатьох інших романських і германських мов, використання в такій функції займенників 3-ої особи однини затвердилося лише в італійській. Пізнішим за походженням є розширення значення займенника 3-ої особи множини, що охопило німецьку, норвезьку, данську мови. У більшості мов усіх груп зустрічається також оказіональне звертання у 3-ій особі з використанням титульних назв, характерніше для португальської, німецької і польської мов.

Зростає й урізноманітнюється арсенал іменних засобів, особливо це стосується титульних і куртуазних зворотів, пов'язаних із характерною для феодалізму соціальною ієрархією.

Порівнюючи розглянутий період із попереднім, слід констатувати, що корпус граматичних і лексичних засобів звертання в досліджуваних мовах значною мірою збільшується, передусім завдяки новому використанню наявних у мові ресурсів, а також унаслідок створення якісно нових мовних одиниць.

Розділ 4. "Розвиток прономінальних та іменних форм звертання індоєвропейських мов нового періоду (XIX-XXІ ст.)". Зміни, що сталися у ХІХ-ХХІ ст., створили справжнє розмаїття засобів звертання у сучасних романських мовах. Істотні зрушення, а саме затвердження нових форм увічливості, названих у попередньому розділі, розширили парадигму особового займенника, до якої увійшли як форми 3-ої особи ? композити ідіоматичного походження: ісп. usted, кат. vostи, порт. vocк з відповідниками у множині, які спричинили також утворення подібних форм у галісійській і сардській мовах. з відповідниками у множині.-ї особи композити, єї категорії.у попередньому розділі, розширили парадигму особового займенника.За принципом утворення й парадигматичним статусом із ними можна порівняти рум. Dumneata і Dumneavoastrг, різниця полягає в значенні вихідних виразів, належності останніх форм до 2-ої особи й семантичній градації, бо йдеться про різні ступені ввічливості (неформальне й формальне `Ви'). Проте в іспанській і португальській мовах процес пішов далі й до того ж різними шляхами. Спільною рисою є майже повний вихід з ужитку семантично нейтральних форм множини у португальській мові (vуs) та латиноамериканських варіантах іспанської (vosotros), в яких значною мірою в мовленні збереглася старовинна форма vos у значенні `ти'. Інша відмінність полягає у зміні семантичного наповнення португальської форми vocк, що частково втратила значення "ввічливої" в європейському варіанті і повністю - у бразильському. Подібні процеси проходили в італійській мові, різниця полягає в тому, що шанобливі звороти були значною мірою замінені в ній займенниковою формою Lei. Історично це явище не є інноваційним, бо його аналоги існували в більшості романських мов, але не набули в них статусу нормативних і вийшли з ужитку (виняток складає "реліктова" сефардська). Найконсервативнішими в цьому плані виявилися французька, окситанська й ретороманська мови, в яких займенники 2-ої особи множини зберегли значення ввічливості; в останніх двох мовах це сталося через уповільнені темпи історичної еволюції, у той час як у випадку із французькою переважають чинники, пов'язані з особливостями суспільних відносин та збереженням історичних традицій; іще одним характерним прикладом "природного відбору" є вираження шанобливості у португальській мові, де нормою стало беззайменникове звертання у 3-ій особі.

Останнє явище є тісно пов'язаним із застосуванням великої кількості іменних звертань. Арсенал таких засобів відчутно змінився в усіх мовах, - переважно застарілими стали раніше широковживані словосполучення "гоноративного" типу й більшого поширення набули лексичні моноформи. явище не є сучасне є сучасною інновацією, бо його аналоги існували в більшості романських мовила значенння

У ХІХ і ХХ ст. характерним для германських мов способом створення дихотомії "нейтральність" - "увічливість" у займенниковому звертанні було протиставлення різних за характером форм 2-ої особи в норвезькій і данській мові (du - De), а також 2-ої особи однини й 3-ої особи множини, притаманне німецькій мові (du - Sie), в якій втратили функціональність "увічливі" форми 2-ої особи множини (Ihr) і 3-ої особи однини (Er). У скандинавських мовах така ситуація склалася внаслідок витіснення вихідних множинних форм 2-ої особи (норв. dere, дан. I, шв. ni), які знову стали фактично "нейтральними". Семантична еволюція займенникової парадигми північногерманських мов на цьому не припинилася, бо новітні тенденції, зокрема певна демократизація формального спілкування, спричинили поступову нейтралізацію "ввічливого" значення практично всіх множинних форм. Якщо в німецькій мові форма 3-ої особи множини Sie консолідувалася в такому значенні, остаточно витіснивши всі інші синонімічні займенникові засоби, то в більшості скандинавських мов займенники 2-ої особи однини стали основними формами звертання. Такі зміни створили нову типологічну паралель - між північногерманськими мовами й найбільш видозміненою серед західногерманських англійською, хоча слід ураховувати збереження парадигми 2-ої особи у першому випадку й унікальну історію англ. you. У нідерландській і мові африканс парадигма 2-ої особи розширилася завдяки закріпленню в ній оригінальної форми ввічливості U (u); у фризькій мові досі співіснують одна "нейтральна" і три "ввічливі" форми. Отже, загальні тенденції в основних рисах є подібними до тих, які характеризували романські мови. Вирізняються англійська й фризька мови, в яких особливо багато синонімічних іменних одиниць, що реалізуються залежно від контексту (на зразок англ. Your Worship `Ваша милість' як регламентоване звертання до суддів і мерів), а також нідерландська й німецька, особливістю яких є частотне вживання посесивів в іменному звертанні (нім. meine Damen und Herren, нідерл. Mijnheer, Mevrouw).

Займенникові форми звертання у слов'янських мовах є структурою загалом монолітною. Вирізняється лише польська мова, в якій історично у ХХ ст. відбувся остаточний перехід Wy > pan у ввічливому звертанні. Виняток можуть становити зразки іменних звертань в окремих слов'янських мовах. У цьому плані слід зазначити насамперед значне поширення західнослов'янських алокутивів, що йдуть від ч. pбn, в українській і білоруській мовах. Наголосимо також на неоднозначності сучасної ситуації у східнослов'янських мовах, пов'язаній із соціально-політичними перетвореннями останніх років, - пор. укр. пан(е), товариш(у), громадянин(е) і т. д.

Аналіз новітнього матеріалу показує, що не тільки у різних групах, а й в окремих мовних підгрупах спостерігаються досить істотні відмінності. Характерним прикладом є романські мови: іспанська й португальська, певною мірою французька й окситанська, італійська, сардська й ретороманська. Розбіжності можуть виявлятися і в окремих мовах, що функціонують за умов національної варіативності (іспанській і португальській). Тому класифікація мов за даною ознакою є ускладненою. Один з історичних парадоксів полягає в тому, що слов'янська структура звертання, незважаючи на всю неоднорідність умов історичного розвою окремих мов і його різні темпи, в цілому є типологічно єдиною, що стосується всієї парадигми особового займенника та значень її складників. Водночас структура романська, наближаючись у загальних рисах до слов'янської, дає надзвичайно різнорідну картину (певним чином це стосується і мов германської групи). Класична латинська структура не збереглася у жодній із романських мов. Іншим парадоксом є те, що за умов різноманіття звертальних структур сучасних романських мов тісний зв'язок із народнолатинською основою зберегли мови з найдавнішою літературною традицією, а саме галло-романські, тобто французька й певною мірою окситанська. Власне, (пізньо)латинську звертальну структуру зберегли лише французька мова з подвійним протиставленням форм tu і vous і ретороманська, у деяких варіантах якої займенник 2-ої особи однини ti/tei/te/tь протиставляється множинній формі vus/vous не тільки за числом, а й за ознакою "нейтральність" - "увічливість" у звертанні до однієї особи. В інших італо-романських мовах така структура набула подальшого розвитку, хоча в італійській і сардській мовах займенники 2-ої особи множини (voi і bois) подекуди досі вживаються як увічливе звертання до однієї особи (старшої за віком, зокрема до батьків), але не є основним засобом такого роду. В італійській мові відбувся новий перерозподіл функцій особових займенників, унаслідок якого стандартне voi знову стало єдиною формою звертання у множині, а Lei лише у ХХ ст. затвердилося в літературній мові як єдина "ввічлива" форма звертання однини. Водночас в окситанській мові базова структура розвивалася шляхом утворення значної кількості форм 2-ої особи множини - поряд із "універсальним" vous існують ще й суто множинні форми vаutri (vous-аutri) та "ввічливі" vous-autre для чоловічого роду і vous-autro для жіночого. В іберо-романських мовах спостерігається протилежна тенденція - займенники 2-ої особи множини поступово виходять з ужитку. Якщо ісп. vosotros (-as) не реалізуються на півдні Іспанії (на розмовному рівні) і в жодному з латиноамериканських варіантів, то порт. vуs практично випало з прономінальної парадигми в обох варіантах. Схожу картину демонструють сучасні германські мови. Якщо раніше "ввічливі" форми 2-ої особи множини, що виникли внаслідок розширення семантики стандартних форм, існували в абсолютній більшості мов даної групи, то зараз вони зберігаються лише у двох - формально у шведській (Ni) та в мові їдиш (ihr). Характерною рисою германських мов є "ввічливі" займенники 2-ої особи однини, - вони досі зберігаються у найконсервативніших мовах - ісландській (юйr, що виходить з ужитку), фарерській (tygum) та фризькій (jo і ju, сфера реалізації яких звужується). Особливий випадок становлять норв. і дан. De, що походять від форм 3-ої особи множини. Специфічними є нідерл. та афр. u, що теж належать до 2-ої особи, але мають інше походження.

Типовим явищем стало утворення "ввічливих" форм за допомогою займенників 3-ої особи. Серед романських мов історичні приклади дають передусім іспанська з поширеним колись шанобливим звертанням на Йl або Еlla (власне `Він' і `Вона'), що збереглося лише на діалектному рівні, і ще більшою мірою італійська, де в подібній ролі донедавна вживалися ненаголошені форми однини Egli, Ella і ще частіше Loro (`Вони'), яке було еквівалентом Lei `Ви' у множині. Серед германських мов це насамперед німецька, в якій шанобливе Sie, похідне від sie `вони', затвердилося як єдина форма ввічливого звертання, а також норвезька і данська, - у цих мовах так само на основі de `вони' виникло досить поширене свого часу De `Ви'.

Своєрідним напрямом еволюції структури звертання став подальший розвиток композитів на зразок ісп. usted(es) або порт. vocк(s), хоча на сучасному етапі вони не є тотожними за своїми значеннями. Їх об'єднує те, що вони, формально належачи до 3-ої особи, набули ознак 2-ої особи. Португальські форми на сучасному етапі створили унікальну ситуацію, оскільки перша з них (у європейському варіанті) становить додатковий (проміжний) ступінь увічливого звертання в однині, а друга стала єдиною формою неформального звертання до групи людей, у той час як у бразильському варіанті обидві форми є суто "нейтральними". Семантичними аналогами є нині ісп. usted й іт. Lei, що формувалися за різними принципами. Однак галіс. vostede, кат. vostи і сард. bostй не тільки мають спільне з ісп. usted походження, а й відповідають йому за значенням `Ви'. Важливим є той факт, що такі форми зазнали прономіналізації, розширивши парадигму особового займенника. Романські "прономіноїди" на зразок ісп. usted або рум. dumneavoastra не стали універсалією, - вони відсутні в сучасних галло- та італо-романських мовах. Так само їх не можна вважати і суто романською рисою, - досить порівняти з ними сучасне нідерл. u `Ви' (2-ої особи).

Інший своєрідний спосіб увічливого звертання характеризується повною відсутністю прономінальних форм, у ролі яких виступають іменники, переважно із