Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаної літератури, списку джерел ілюстративного матеріалу і додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, об'єкта, предмета дослідження, визначена актуальність, наукова новизна, теоретична і практична значущість, встановлено зв'язок дослідження з науковими програмами, сформульовано мету, завдання, висвітлено методи наукового аналізу, викладено положення, що винесено на захист, представлено мовний матеріал, його джерела, наведено дані про публікації, та апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 „Оповідний дискурс модернізму й постмодернізму у когнітивно-комунікативній парадигмі знання” висвітлено теоретичні положення, вироблені на основі наукових уявлень про лінгвістичну сутність поняття “оповідний дискурс”, як об'єкта дослідження. Визначено лінгвофілософські засади дослідження, сформульовано його концептуальний апарат, розглянуто й уточнено базові поняття, термінологічний інструментарій.

Прийнятий у роботі підхід до витлумачення поняття дискурс як прагматизованої форми тексту бере свої витоки в концепції Е. Бенвеніста. Розвиваючи його думку про процесуальний характер цього феномену, треба розрізняти процес застосування мовної системи - дискурс, і результат цього процесу - текст (В.В. Красних). Оскільки мова виступає у вигляді зв'язного тексту, а не окремих слів чи речень (З. Харріс), один із шляхів аналізу текстової структури і з'ясування ролі окремого елементу в ній пролягає через аналіз дискурсу / тексту. За сімома критеріями текстуальності (Р.-A. Богранд, В. Дресслер) послідовність речень вважається дискурсом за наявності між ними когезії, яку можна передати словами або збагнути його когерентність. Він характеризується наміром мовця та повинен бути інформативним, щоб сприйматися адресатом. Дискурс завжди взаємопов'язаний з іншими текстами.

Визначення поняття “дискурс” асоціюється з координатами його інтерпретації (M. Стаббс, Д. Шиффрін): формальною (дискурс - мова вище рівня речення, форма), функціональною (дискурс - будь-яке використання мови, функція), ситуативною (дискурс - висловлення, взаємодія форми та функції). Структурно дискурс складається з двох компонентів: лінгвального (формує мовні одиниці - словоформи і речення) і екстралінгвального (відбиває ситуацію, спирається на прагматичний, соціокультурний та інші чинники). У розділі розглянуті проблеми взаємовідношення контексту, тексту й дискурсу як складників структури і змісту художньої комунікації, що реалізуються в комунікативному просторі та співіснують у реальному і віртуальному стані.

Напрацювання вітчизняних і зарубіжних дослідників (А.Д. Белова, Ф.С. Бацевич, Л.І. Бєлєхова, Р.-A. Богранд, В.Б. Бурбело, T.A. ван Дейк, В. Дресслер, Дж.Д. Йохансен, В.І. Карасик, M. Коултхард, О.С. Кубрякова, П. О'Нейлл, О.В. Падучева, A. Палмер, Г.Г. Почепцов, Л.І. Сахарчук, О.О. Селіванова, К.І. Сміт, Д. Таннен, М. Флудерник, М. А. К. Халлідей, І.С. Шевченко, Д. Шиффрін) розкривають феномен дискурс з позицій когнітивно-комунікативної парадигми знання. За всім розмаїттям його дефініцій вимальовуються щонайменше дві теоретичні моделі, що конституюються на засадах комунікативної лінгвістики: дискурс > текст, дискурс > комунікація. Визначення поняття „дискурс” через поняття „текст” свідчить про спорідненість цих явищ, а визначення дискурсу через поняття „мовлення” - про їх динамічність / статичність. Обидва підходи перебувають у відношеннях взаємодоповнення і взаємозумовленості.

З одного боку, дискурс позначає конкретну комунікативну подію, яка, фіксуючись у текстах і в усному мовленні, здійснюється у чітко визначеному та когнітивно зумовленому комунікативному просторі. Прототиповий характер комунікації полягає у співвіднесеності з моделями текстотворення і текстосприйняття: текст функціонує як представник певного текстотипу (Т.В. Радзієвська). З іншого боку, комунікативна діяльність і продукти цієї діяльності - тексти - корелюють з ментальною сферою, яка фіксує відповідні знання.

Обидва підходи акцентують різні сторони одного й того ж епістемічного феномену. Наголос робиться на характері спілкування, яке виходить з наявності комунікативної норми: певна комунікативна подія прив'язана до прагматичних і ментальних умов творення й сприйняття повідомлення та конкретних моделей текстотворення - типів тексту. Відтак дискурс виявляється наділеним умовами комунікації. Така дефініція не суперечить розумінню дискурсу як сукупності тематично співвіднесених текстів. Тут дискурс позначає той комунікативний простір, у якому можлива взаємодія певних текстотипів, а отже долучає у свою сферу не одну комунікативну подію, а цілий їх комплекс.

У спеціальній літературі (А.Д. Бєлова, В.І. Карасик, А.В. Олянич, Дж.Д. Йохансен, А.М. Приходько, К.І. Сміт, М.А.К. Халлідей, І.С. Шевченко,та ін.) існує досвід типологізації дискурсів на підставі змістовно-тематичної специфіки текстів (економічний, науковий, політичний, юридичний, рекламний, релігійний, історичний тощо). При їх виокремленні до уваги беруться основні, з погляду дослідника, типологічні ознаки мисленнєво-мовленнєвої діяльності homo loquens, доповнені ознаками інституційного характеру (Р.Є. Пилипенко). Будь-який дискурс потребує характеристики соціокультурних і прагматичних умов, у яких функціонують притаманні йому тексти, що є тематично спорідненими. Типологія дискурсів може визначатися за параметрами структури, семантики і прагматики. Це дозволяє припустити, що кількість типологій не є остаточною. Різні дискурси корелюють між собою, визначають один одного, перетинаються й переходять один в одного.

Жанрова варіативність текстів, що досліджуються в сукупності з екстралінгвальними чинниками їхнього існування, уможливлює оперування таким поняттям, як „художній дискурс” (К.І. Сміт). Його докорінна відмінність від інших культурно визначених дискурсів полягає у його вторинності відносно первинних жанрів мовлення та у здатності до творення багаторівневої структури смислів на засадах валоризації механізмів означення (В.Б. Бурбело). Його інгерентним конструктом є оповідний дискурс, маніфестований у тексті двома дискурсними сферами - наратора і персонажів.

Проблема таксономізації дискурсу важлива у плані теоретичного осмислення його системного устрою. У межах літературного твору системно релевантними виявляються такі чинники, як сфера функціонування (художній), характер комунікації (наративний, персонажний), форми і способи художньої репрезентації (описовий, аргументативний, прямий, непрямий, невласне-прямий). Оповідний дискурс - не тавтологія поняття, а термін на позначення, з одного боку, однієї з форм художнього подання дискурсу (поряд із дескриптивною і аргументативною), а з іншого, - основи художнього дискурсу, якою є оповідь (narrative discourse - Л. Долежел, В.І. Тюпа), що репрезентує комунікативну модель твору через дискурсні зони наратора і персонажів.

В епоху постмодернізму, коли ваги набувають закони функціонування художнього тексту, стає очевидною його провідна роль у системі художньої комунікації, а поняття „дискурс” і „текст” чітко диференціюються в рамках когнітивно-дискурсної парадигми знання. Взаємна координація діалектично взаємозв'язаних іпостасей аналізу мисленнєво-мовленнєвої діяльності стає необхідною. У нашому розумінні поняття „художній текст” є знаковою фіксацією художнього дискурсу, а художній дискурс - втіленням художнього комунікативного простору. Обидва вони стосуються двох сутностей зв'язного висловлення - статичного й динамічного. Аналіз художнього тексту - дослідження знакового результату словесного продукту, а аналіз художнього дискурсу - звернення до тексту як феномену процесуального порядку.

У цьому розділі розглянуто модернізм і постмодернізм як літературні напрями, як складові єдиної авангардної парадигми, як дві фази моделювання культурно-історичних і комунікативно-культурних практик текстового універсуму ХХ ст. (Д.В. Затонський, І.П. Ільїн). З огляду на епістемологічну й онтологічну домінанти (Б. МакХейл), що існують у модернізмі та постмодернізмі, можна говорити про певні трансформації естетичної орієнтації соціуму щодо творення та інтерпретації художнього дискурсу. Виходячи з філософської системи координат, ці трансформації мають антропологічний характер, психологічний контекст, пост/модернізований гіперстиль.

У розділі 2 „Когнітивно-комунікативна специфіка оповідного дискурсу англомовної прози модернізму та постмодернізму” пропонується розуміння оповідного дискурсу як сукупності ментальних і мовних структур художнього світу письменника. Тут досліджується типологія художньо-естетичних концептів прози пост/модернізму, яка ґрунтується на дворівневій теорії значення (М. Бірвіш). В її основу покладена гіпотеза про дворівневу будову авторської концептосистеми. На першому рівні серед релевантних типів концептів складного рівня абстракції виокремлено концепти літературно-художнього напряму (ЛХН-концепти) як когнітивні структури, які є процесом і результатом взаємодій між художніми концептами. На другому рівні зафіксовано індивідуально-авторські концепти як одиниці свідомості письменника, стереотипи художньої поведінки та маніфестації його задуму - концепти літературно-художнього твору (ЛХТ-концепти). Вони формують понятійний каркас розподілу концептуального матеріалу, об'єктивованого у мові, й сприяють вербалізації смислів творів літературного напряму.

У цьому розділі здійснено когнітивно-семантичний поділ номінантів ОД пост/модернізму, простежено їхню ієрархію, зв'язки та характеристики. Лексичні експлікатори виявлених концептів становлять інтенціональні рівні зв'язності й когерентності тексту. На цих рівнях взаємоперетинаються концепти пост/модернізму з філософськими категоріями епохи ХХ ст., що формує основу концептуального простору художнього тексту. Семантичний рівень є базовим рівнем зв'язності тексту і саме тут спостерігається взаємоперетин ЛХН-концептів, зафіксованих у семантиці різнорівневих мовних одиниць художнього тексту (О.М. Кагановська) з домінантними соціокультурними концептами ХХ - початку ХХІ ст. і філософськими категоріями та законами. Характер зв'язків, що окреслюють семантичний простір художнього тексту, визначає його концептуальну організацію та зумовлює поетапний розгляд його семантичних фреймів (Ч. Філлмор).

Концепти являють собою поняття, занурені в культуру (С.Г. Воркачев, В.А. Маслова, О.І. Морозова, А.М. Приходько). На інтерпретаційному рівні поняття й концепти виявляють низку спільних рис через те, що вони є наслідком осмислення й концептуалізації позамовного світу. Однак у плані своєї образно-перцептивної та валоративної репрезентацій (В.І. Карасик) вони розходяться з поняттями і зближуються з уявленнями, як власне й з прототиповими за своєю природою стереотипами (Е. Рош). Уявлення, як результат уніфікації всіх представників класу, включають оцінки й конотації.

Подібні уявлення виникають і при аналізі літературних творів, що дозволяє вибудовувати ієрархію: на вершині - базові концепти літературно-художнього напряму, вони визначають використання концептів літературно-художнього твору. Останні за суттю є внутрішньотекстовими ментальними феноменами, які властиві конкретному твору (або автору) через специфіку висвітлюваної теми. У будь-якому випадку обидві групи - ЛХН-концепти і ЛХТ-концепти - є ментальними одиницями різного категоріального статусу.

Для англомовного модернізму характерні ЛХН-концепти, які, будучи локалізованими у свідомості, сприяють виокремленню сукупності концептуальних ознак і становлять їх зміст. До них належать: риторичність (комунікація, що творить структури інтелектуального дискурсу, діалогічного і рефлексивного за характером, пронизаного словесною грою); текстуальність (організація та смислова структурованість тексту, при якій те, що говориться або відбувається, включає момент “іншого”; вона є взаємодією різних типів дискурсу у творі (Р. Барт), поєднуючи автора, твір і читача); поетичність (самодостатність висловлення, що виникає в полі кореляції мовленнєвого і преференційного значення та внутрішньокомунікативного, самореференційного висловлення, зверненого на себе (Р. Якобсон), яка закодовує художні значення та поширюється на сферу сприйняття, набуваючи комунікативного смислу).

Концепти літературного напряму реалізуються в тексті через експериментальну техніку, створену модернізмом: потік свідомості, внутрішні рефлексії, внутрішні моно- і діалоги, невласне-пряме мовлення. Вони властиві майже всім англомовним модерністським текстам. Концепти ж художнього твору є за своєю суттю внутрішньотекстовими. Це можуть бути як власне модерністські концепти, так і ті, що імпортовані із інших текстів (міфів, казок).

Об'єктом особливої уваги в модерністській прозі є свідомість та інтелектуальне освоєння „життєвого світу” (Ю. Хабермас). Якщо структуру когнітивно-семантичного простору модернізму унаочнити у вигляді кількох концентричних кіл, то перше з них (найближче до центру) формуватиме концепт consciousness `свідомість', номінований лексемами типу awareness, consciousness. Інше коло буде утворюватися концептом detachment `відсторонення, соціальне відмежування' з номінантами departure, depersonalization. Третє коло корелює з концептом perceptualization `спостереження', репрезентованим одиницями на кшталт observation, perception, window. Індивідуальна свідомість (consciousness) перебуває на вершині цього когнітивно-семантичного простору. Концепти consciousness, detachment і perceptualization об'єктивуються номінативними одиницями, що мають преференційний статус у модерністських текстах.

ЛХТ-концепти розглядаються у праці на рівні фреймів, що експлікуються характерними для модерністських творів деміфологізуючими номінантами. Інтерпретація реальності спирається на посилення екзистенційної домінанти, на акцентування марґінальності буття і на зміні традиційної поетики. Лексичні номінанти зазначених концептів взаємодіють у дискурсних зонах наратора і персонажа так, що читач перебуває в інтелектуальному напруженні. Слоти фрейму, побудованого для концепту detachment, виявляються заповненими характерними для нього одиницями (escape, indifference, solitude, fright, detachment, disillusionment). Для концепту сonsciousness преферентними є одиниці knowledge, wisdom, intellectual, thoughts, mind, сonsciousness, а концепту рerceptualization - vision, observation, sense, hearing, feeling, taste. Йдеться про універсальність обстежених номінативних одиниць, якими ці концепти (як посередники між словами і світом) вербалізуються.

Модернізм висуває на передні позиції концепти, які уможливлюють співвіднесення свідомості і його контексту з ідеєю прогресу в суспільній практиці, що пропагує нове розуміння сучасності. Останнє стимулюється суб'єктивованими формами наративної техніки модерністського дискурсу та виявляється в посиленні екзистенційної домінанти, в акцентуванні виявів маргінального, у зміні традиційної поетики. Логіка прорисованих епізодів і стабільності авторської позиції змінилася у творчості модерністів (В. Вульф, Дж. Джойс, Х. Лоуренс, В. Фолкнер) сюжетним недомовленням, монтажним компонуванням різнохарактерних фрагментів, чергуванням наративних планів.

Модернізм прокламує фрагментарний погляд людської суб'єктивності на життя, втім репрезентує його як щось трагічно втрачене. Пор.: “Here sitting on the world, she thought, for she could not shake herself free from the sense that everything this morning was happening for the first time, perhaps for the last time, as a traveler, even though he is half asleep, knows, looking out of the train window, that he must look now, for he will never see that town, or that mule-cart, or that woman at work in the fields, again. The lawn was the world” /V. Woolf/. Лементація за втратою сенсу життя досягається через модерністські прийоми: мультиплікації та накладання перспектив, використанням praesens historicum і praesens futuralis, фокалізації доказів через „центр свідомості”. Контамінація суб'єктно-об'єктних мовленнєвих перспектив призводить до того, що ознаки наративного акту зникають, а разом з ними - питання авторства і читацької впевненості.

Межі епох модернізму і постмодернізму й досі є предметом суперечок (Е.П. Гончаренко, Д.В. Затонський, І.П. Ільїн, М. Моклиця, П. Поеллнер, А.В. Риков, Р. Стівенсон, М. Tраверс, П. Шіхан та ін.). Тематична широта творів постмодернізму, метафоричність, компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання - все це створює труднощі при визначенні їх художньо-естетичних і концептуальних новацій. Нарація у творах Дж. Барта, Р. Федермана, Дж. Фаулза, А. Байєтт, Д. Бартельма та ін. набуває кліпоїдного характеру, дробиться на довільні уривки, незвичні конгломерати фрагментів.

Другою інваріантною рисою пост/модерністських текстів є колажованість. Вона свідчить про порушення стабільності їх структурування і гри в рекомбінацію елементів, передумовою чого є іронічне ставлення до дійсності. У результаті з'являється гіперпародіювання (пастиш), у якому жодний елемент тексту не постає як оригінальний. З одного боку, це є еклектикою різностильових і різнопланових елементів, перенесенням традиційних сюжетів у неспівмірні їм стильові рамки, а з іншого, - наслідуванням без моделі, пародіюванням умовної моделі. Так, Дж. Фаулз у романі “The French Lieutenant's Woman” (1980) переповідає сюжет одного вікторіанського роману, а Дж. Барт у “Sabbatical” (1982) надає індивідуально-авторського колориту казкам про Шехерезаду. Колаж набуває статусу універсального способу організації текстового і культурного простору, ідентифікуючись у концептах ризома і лабіринт.

Вербалізація концептів ЛХН і ЛХТ постмодерністського твору засвідчує ускладнену архітектоніку письма як начебто нездоланну перешкоду для контакту між автором і читачем. Останній має перебувати в інтелектуальному напруженні. Тут має місце художня інтерактивність, заснована на гіперекстуальних, інтертекстуальних і самореференційних рисах наративних стратегій викладу. Наприклад, наратор роману Дж. Фаулза “The French Lieutenant's Woman” (1980) після дванадцяти глав „фліртування” з історичними фактами прононує читачам такий амбівалентний факт: “The story I am telling is all imagination. These characters I create never existed outside my own mind”. З таким наративним плетивом подій стає деструктивною і вся ілюзорна реальність художнього світу. Замість неї читачеві пропонують не реальний, а один із можливих світів. Реальним в онтологічній структурі постмодерністського тексту є лише авторський перформенс у творенні світу. Руйнуючи наративний фрейм художнього простору, автор виставляє метафіктивну „реальність”, спонукаючи чи навіть примушуючи читача повірити в неї.

Система концептів не є усталеною для постмодерністського дискурсу, бо в кожному конкретному випадку вони мають індивідуальне позиціювання і певну профілізацію. Послідовність і почерговість використання концептів може бути змінена, але вони включені в постмодерністські твори з огляду на зв'язок з існуючими суб'єктивними чинниками - авторською інтенцією, його творчим потенціалом і художньо-естетичним задумом. У постмодерністському тексті спостерігаються й додаткові концепти, використання яких зумовлюється еволюцією суспільства і його впливом на ґенезу дискурсу, що спричиняє зникнення одних і появу інших концептів.

Базовими концептами ЛХН постмодернізму є інтертекстуальність, гіпертекстуальність і самореференційність, які інваріантно визначають усю концептосистему цієї (суб)культури. інтертекстуальність уособлює еклектику однієї або кількох знакових систем, взятих із різних культурних сфер, епох та індивідуальних практик, що супроводжується виникненням нових або додаткових значень, текстуально закріплених цитатних відсилань. гіпертекстуальність відбиває ідею ризоматичності письма з її тенденцією до нелінійності в сучасному мисленні: читач має вгадувати авторську логіку в послідовності викладу, бо відсутнє те, що називають „початком” і „кінцем”. самореференційність - центральний концепт літературного постмодернізму, що виявляється у специфічній наративній манері, яка робить оповідь суттю тексту. Самореференційність текстів випливає з пародіювання художніх жанрів, маніпулювання мовою, яка звертає на себе увагу через спосіб, в який вона використовується, аніж що вона відображає екстенціонально.

Спостереження над емпіричним матеріалом показують, що фрейми концептів постмодерністських творів об'єктивуються на лексико-семантичному рівні так: detachment > escape, indifference, solitude, fright, detachment, disillusionment; consciousness > knowledge, сonsciousness, wisdom, intellectual, recollections, mind; perceptualization > vision, observation, sense, hearing, feeling, taste, notice; violence >violence, blood, murder, death, victim, weapon, killing; movement >visit, journey, map, labyrinth, arrival, trip, movement, travel.