Оповідний дискурс в англомовній художній прозі: типологія та динаміка мовленнєвих форм

Намагання заанґажувати читача засвідчує особливу стратегію побудови комунікації з ним через текст (І.М. Колєгаєва), динамічною моделлю якої є екстраполяція в структуру тексту звичайної бесіди з читачем. Така традиція є джерелом інтимізації стосунків адресанта і адресата, навіть якщо й припустити, що обидва спілкуються через текст наодинці: “Think of this - that the writer wrote alone, and the reader read alone, and they were alone with each other” /A.S. Byatt/.

Модернізм характеризується амбівалентною роллю наратора, іншою концепцією мовлення, яка полягає в нових типах зв'язків між дискурсними зонами наратора і персонажа. Оповідь конструюється як поєднання перспектив наратора і персонажа. Цей процес розвив оповідну манеру модерністських письменників від всевідаючого наратора (В. Бут) до експансії фокалізації одного персонажа на все повідомлене аж до розширення кількості точок зору для репрезентації об'єкта в різних ціннісних площинах - вчинків персонажа, способів мовлення й мислення, усього того, що виражається в дискурсі загалом.

Беззаперечний вплив на амбівалентні процеси літератури постмодернізму мала психологізація прози ХХ ст. (І.А. Щирова), як наслідок еволюції невласне-прямого мовлення (НПМ) - симбіотичного каталізатора перспективи наратора і персонажа, що нейтралізував оповідні стратегії викладу. Вона зумовила використання модифікаційних форм НПМ: „внутрішні рефлексії (ВРф) - внутрішній монолог (ВМ)”, які, взаємодіючи між собою, сприяють контамінованій експлікації аукторальної та акторальної перспектив викладу. Включення у ВМ прономінальної перспективи другої особи є наслідком імпліцитної та експліцитної діалогічності ВМ. Через ВМ, як і через ВРф об'єктивується суттєва властивість мовлення - внутрішня діалогізація, діалог про себе, коли ВМ стає внутрішнім діалогом (ВД): “You're chicken, she told herself, snapping her seat belt. This is America, you live in it, you let it happen. Let it unfurl. She drove savagely along the freeway, hunting for Volkswagens” /T. Pynchon/.

Як різновид внутрішнього монологу вживаються уявні діалоги, коли в думках одного персонажа звучать попередні чи майбутні розмови з іншими персонажами: “They wanted the story, her story. They wanted to stand on the mountain - top. Do you know how it feels, she wanted to ask them, to have the whole of your life concentrated into one moment, a few hours long?” /S. Rushdie/.

Порівняно з ВРф і ВМ потік свідомості (ПС) не володіє конститутивними ознаками. Його диференціація можлива кількісно, тобто з урахуванням обсягу внутрішнього мовлення, репродукованого в художньому творі. Використання ПC у художній канві створює ефект асоціативного плину та взаємодії свідомого й підсвідомого, раціонального та ірраціонального, реального та домисленого на різних етапах формування думки. Це можуть бути думки:

- зародкові, розпливчаті, частково завершені у стадії ентропії - різної міри невизначенності комунікативної ситуації: “Why! … there's my father! … sitting in the bed there! … and he's weeping! … as though his heart would burst! … Father! … how is this? … whou has wounded you? … name the man! … why I'll … I'll … here, Father, take this handkerchief! … and this handkerchief! … ” /D. Barthelme/;

- завершені та передані фрагментарно - у вигляді стрибкоподібної інформації, з порушенням структури речень, змішуванням їх лексичного складу як вияв внутрішньої реакції на невизначеність: “He felt drowned in disillusion, intolerably depressed and shaken. The unendurable day ahead. Her body, her face, her psyche, her calling: she was out there somewhere in the trees, waiting for him. It was impossible, but he had fallen in love” /J. Fowles/; у цьому пасажі (втім як і в більшості пост/модерністьких творів) внутрішнє мовлення, відтворене через ПС, є розпливчатим; внутрішня реакція змальована фрагментарно через розірваність зв'язків, що веде до перепадів довжини речень, алогічності їх структури, відтвореної синтаксично та пунктуаційно.

Англомовна проза модернізму вирізняється специфікою в організації наративної перспективи. Персонажна оповідь, відхід від моралізаторства оповідача, використання форм мовлення, відмінних від літературної мови, започаткувало застосування внутрішньої фокалізації, коли гетеродієгетичний наратор відтворював точку зору персонажа. Впровадження НПМ призвело до змін в організації дискурсної зони наратора й поетики цілого твору та зумовило контамінацію дискурсних зон наратора й персонажа - свого роду дезінтеграцію романної особистості. Такі зміни вплинули на рецепцію читача, який замість авторитарних суджень оповідача змушений був орієнтуватися на дві оповідні інстанції - наратора і персонажа, а, інколи, й колективного наратора (collective focalization, “we narrative” - Ю. Марголін), які проникають у дискурс оповідача, насичують виклад відповідними естетичними елементами.

Мова є основним естетичним корелятом творів пост/модернізму, у яких світ і мистецтво взаємопов'язані. Модерністські твори починаються із занурення в життя й закінчуються відчуттям того, що воно продовжується. Постмодерністські ж твори починаються з обговорення конкретних меж. Вони мають архетипне художнє закінчення (фінал, “happily ever after”). Так, роман Дж. Барта “Sabbatical” (1982) ставить питання: чи завершенням подій починається написання, чи кінець написання розпочинає події? Його персонаж, Сюзан Тернер, вирішує: „треба починати з кінця й закінчувати на початку так, щоб продовжувати життя вічно, щоб починати його щасливо знову”: “begin it at the end and end at the beginning, so we can go on forever. Begin with our living happily ever after” /J. Barth/. Але автор вирішує інакше: “we commence as we conclude, that they lived. Happily ever after, to the end of Fenwick and Susie” /J. Barth/.

Мовна гра між художнім і критичним дискурсами, між всезнаючим наратором і персонажами є характерною рисою статусу нараторів у постмодерністських творах. Зокрема, Дж. Барт у романі “Lost in the Funhouse” (1988) ставить експерименти над мовою з метою підкреслення додаткових смислових відтінків слова. Втім, головне, що він демонструє, є ідея відносності наративного голосу (“Who speaks? / Хто говорить?”) та ідея відносності самого твору (“Is anything said? / Чи говориться що-небудь?”). Яскравий приклад - невелика повість “Menelaiad”, де автором свідомо встановлюється рекорд по довжині ланцюжка „оповідання в оповіданні, в оповіданні, в оповіданні тощо …”. Якщо розплутати грона лапок, щільно засіявших цю повість, то з'ясується, що текст оповідає про те, як Менелай розказує сам собі історію про відвідування його Телемахом, коли Менелай розповів Телемаху історію того, як він зустрівся з Геленою після восьмирічної перерви і розповів їй історію про свою зустріч з Протеєм, під час якої він розповів Протею історію своєї зустрічі з Ейдофією, коли він розповів Ейдофії історію останніх днів Трої, в якій він переповів Гелені історію про дні, які передували їхньому весіллю і саме весілля. При цьому розібрати, чий голос звучить у певному відтинку тексту, неможливо: “ ` “ ` “ ` “Speak!” Menelaus cried to Helen on the bridal bed,' I reminded Helen in the Trojan bedroom,” I confessed to Eidothea on the beach,' I declared to Proteus in the cavemouth,” I vouchsafed to Helen on the ship,' I told Peisistratus at least in my Spartan hall,” I say to whoever and where - I am. And Helen answered: “ ` “ ` “ ` “ `Love!” ' ” ' ” ' ” /J. Barth/.

Рівень суб'єктивації оповіді є головним у встановленні форм внутрішнього мовлення в художньому тексті. Такі форми часто використовуються не ізольовано, а в сукупності з іншими. Внаслідок поєднання та взаємодії форм внутрішнього мовлення створюється ефект поліфонії. Зміна зовнішньої фокалізації на внутрішню, одного суб'єктивного погляду на інший, переміщення призми сприйняття без порушення формальної багатоплановості змінює темп нарації, сприяє динаміці сюжету. Пор.: “Jack told her at once that at home they never touched wine.`That's a pity,' said the housekeeper. `Children who are too strictly prohibited generally turn out drunkards.' There's no pleasing these people, Jack thought” /New writing 6/. Переходи від екзо- до ендофазних форм мовлення викликані різними причинами. Одна із них - прагнення письменника допомогти читачеві сприймати інформацію, не втомлюючи його монотонією викладу. Зовнішньо об'єктивний характер оповіді інколи порушується зближенням дискурсних зон наратора і персонажа. До цього додається й урізноманітнення способів суб'єктивації мовлення наратора, які уможливлюють проникнення у психологічні сфери творчості письменника.

Синтагматична структура модерністських текстів перебуває під впливом епістемічної невизначеності. Це проявляється у використанні різних форм внутрішнього мовлення персонажів - Врф, ВМ/ВД і особливо ПС. Модерністський письменник не є впевненим у собі як нараторі, і персонажах, що він їх створив. Актуалізація внутрішньої точки зору, яка через дискурсну зону персонажа розкриває його світовідчуття, видавалася письменникам і читачам об'єктивнішою, ніж абстрактний погляд третьоособового наратора (He). Це засвідчує, що модернізм як метод і як методологія визнав відкриття в царині художньої форми, які з його розвитком утвердилися у систему, засновану на новій концепції зображення взаємин людини з дійсністю.

У художніх творах пост/модернізму нами виявлено два типи наратора - гетеродієгетичний і гомодієгетичний. Використання плюралізованих типів оповідачів створює контаміновану об'єктно-суб'єктну оповідь, яка на рівні наративів репрезентує ірреальну, хаотичну подію як реальну, а не вигадану. У таких текстах відбувається міграція нараторів: від гетеро- до гомодієгетичного. Вони маркуються різними займенниковими формами (I, he, we, you).

Відмінності між гетеро- і гомодієгетичним типами нарації зводяться до того, що у вербальному плані формальний апарат гетеродієгетичного типу складається з дискурсних стратегій - комунікативної, метанаративної, емоційної, експланаторної, генералізуючої, модальної. Гетеродієгетична матеріалізація дискурсу акторів здійснюється через резюме, міркування, огляди, змальовані мовленнєвою характеристикою оповідача, через ідіолект наратора. В гомодієгетичному ж типі виникають інші способи дискурсу акторів-персонажів: зовнішній дискурс осягається через пряме мовлення у формі моно- / діалогу, внутрішній же транспонується у непрямому чи невласне-прямому мовленні. Внутрішні форми дискурсної зони персонажа передаються солілоквієм або внутрішнім монологом (здебільшого як потік несвідомого). На противагу усім цим типам, нейтральний тип виявляється обмеженим індивідуалізованим центром орієнтації, який здійснює функцію інтерпретації та зводиться до імперсональної реєстрації побаченого й почутого.

У розділі 4 „Дискурсна зона персонажа в англомовній прозі модернізму та постмодернізму” наводиться модель аналізу дискурсної зони персонажа у художньому творі пост/модернізму. Функціональне навантаження, різновиди і модифікації мисленнєво-мовленнєвої діяльності персонажа визначають його методологічну значимість. У цьому розділі запроваджено ґерменевтичний підхід до вивчення дискурсної зони персонажа і сформовано модель аналізу способів її репродукції в прозі пост/модернізму. Системний аналіз функціонального статусу модусу персонажа у межах когнітивно-дискурсної парадигми диктується потребою вивчення способів реалізації функцій мови - когнітивної і комунікативної.

Динаміка художньої прози зумовлює збагачення новими функціями способів мовлення та їх формальну й смислову контамінацію на тлі гетерогенного включення у нарацію. За сутністю модус персонажа у структурі текстової комунікації - це мовлення в мовленні (зовнішнє - екзофазне або внутрішнє - ендофазне), вклинене в мовлення іншого. Співвідносний характер дискурсної зони персонажа є його конститутивною ознакою, яка розкриває бінарний характер побудов з персонажним висловленням. Поділ цієї зони на зовнішні та внутрішні форми уможливлює його розгляд з урахуванням багатовекторної типології форм мовлення і думки в художньому тексті.

Основну увагу у праці зосереджено на двох підходах до інтерпретації мисленнєво-мовленнєвої діяльності персонажа художньо твору, які фактично формують модель аналізу дискурсної зони персонажа: „категорії мовлення - категорії мислення” (А. Бенфільд, А. Палмер). Ці підходи сприяють формуванню наративної моделі інтерпретації художнього твору з позицій наративної поетики (Д. Герман, М. Джан), що є моделлю вторинної комунікації.

Традиційні способи передачі ПД в художньому творі пост/модернізму -невласне-прямий, непрямий, прямий - окреслені двоплановістю мовних субстанцій та їх взаємопроникненням, підпорядкуванням, протиставленням у текстовій фактурі дискурсних зон наратора і персонажа. Головна особливість їх використання - монтажний і колажований характер компонування модусу персонажа і введення його у зону наратора. Водночас двоплановість мовлення персонажів забезпечується творенням дійсності в дискурсній зоні наратора, до якої долучається персонаж через способи репродукції ПД у художньому творі.

Способами об'єктивації мисленнєво-мовленнєвої діяльності у дискурсній зоні персонажа є двокомпонентні синтаксичні конструкції, які входять в одну структурну групу, що матеріалізує його в художній нарації. Верховенство на структурному рівні належить репрезентуючому компоненту (Г.М. Чумаков). Загальною властивістю форм та способів мовомислення у дискурсній зоні персонажа є їхній композиційно-синтаксичний дуалізм.

Пряме мовлення (ПМ) - це спосіб відтворення персонажного модусу у формі текстової комунікації з наявністю елементів усного мовлення на лексико-семантичному, морфологічному і синтаксичному рівнях. Реалізуючись в усній комунікації, ПМ характеризується аутентичністю дискурсу мовця. Воно є або дослівним передаванням мовлення персонажа зі збереженням усіх граматичних і лексичних особливостей розмовного мовлення або, відтворенням безпосереднього висловлення - передаванням думок, почуттів, станів. ПМ відтворює або внутрішнє мовлення тієї особи, якій воно належить, або репрезентує власне мовлення. Репрезентація озвученого мовлення персонажа - важлива особливість ПМ. Саме вона виділяє останню з-поміж інших форм об'єктивації ПД у тексті, сприяючи чіткішому розумінню цього феномену. ПМ надалі є дієвим засобом відтворення мовомислення в прозі пост/модернізму.

На увагу заслуговує типологія ПМ, яка описана системно з урахуванням параметрів його репрезентації у тексті англомовного пост/модернізму: за способом літературного вияву (монолог, діалог, полілог), за характером вираження комунікативної ролі (зовнішнє /екзофазне/ та внутрішнє /ендофазне/ мовлення), за способом текстового вияву (звичайне пряме мовлення, цитатне мовлення), за наявністю репрезентуючого компонента - (ПМ без спеціальних авторських слів введення /нульовий РК/, ПМ з репрезентуючим компонентом /препозитивним ПМ_пр, інтерпозитивним ПМ_і, постпозитивним ПМ_п/).

Домінуючим компонентом ПМ у модернізмі є ПМ_п. У постмодернізмі ж такий складник не є домінуючим. Його наявність значно скоротилася. ПМ_пр теж властива тенденція до скорочення його використання в модернізмі. Натомість, у творах авторів постмодернізму спостерігається збільшення однорідності вживання ПМ_пр. Характерною рисою постмодернізму є пряме мовлення з нульовим репрезентуючим компонентом (ПМ_о). Використання цієї форми ПМ у постмодернізмі суттєво зросло. Збільшилася також (ПМ_о) однорідність його застосування. Це засвідчує, з одного боку, збережену тенденцію інтеграції цього способу персонажного дискурсу в оповідну фактуру художнього твору, а з іншого, розкриває динаміку росту його функціонального потенціалу.

Непряме мовлення (НМ) є способом репрезентації дискурсної зони персонажа, елементом його мовної характеристики. Відмінність НМ від інших форм репродукції мовлення персонажа полягає в концентрації уваги відправника інформації на перспективі мовця. Якщо ПM відтворює мову персонажа, то НМ переповідає, повідомляє про неї, опосередковує її. За колишнім мовцем тепер стоїть оповідач, який стає мовцем. Залежно від синтаксичного типу трансформа (інтродуктивної частини модусу наратора) можна виокремити чотири різновиди НМ: у формі інфінітивного звороту (“He told her, mildly, not to treat everything as a matter of life and death” /A.S. Byatt/), у формі герундіального звороту (“So you're in a funk,” he said agreeably, sitting down by his patient's side. He had actually talked of killing himself to his wife, quite a girl, a foreigner, wasn't she?” /V. Woolf/), у формі іменного словосполучення (“Stephanie talked them out of the vocabulary she was supposed to be teaching them and left with none, darkling” /A.S. Byatt/), у формі підрядного речення (“When Wally wheeled himself back into the house, he told Homer that there was some mail for him in the apple-mart office” /J. Irving/; “She said Henry had influenced her in one way, by claiming that colour could be drawn” /J. Fowles/.

Репрезентуючий компонент трансформа може перебувати у пре-, інтер- і постпозиції. Тим самим інформація трансформа, попри свою підрядність, у ПД текстової комунікації може набувати або пріоритетної ваги (пост- та інтерпозиційні введення трансформу), або ж бути повністю підпорядкованою йому (препозиційні введення). Через використання інфінітивних конструкцій, ПД виявляється при НМ опосередкованою фігурою. Системному тяжінню до НМ інфінітивні звороти завдячують своїй залежності від дієслів мовлення та мислення. Проте організуючим центром тут є дієслово мовлення to tell, а залежної частини - інфінітивний зворот N told her not to treat everything. Розмежувати ж дискурсні зони наратора і персонажа допомагає контекст. Персонажне мовлення, марковане інфінітивною конструкцією після дієслів мовлення to tell, to ask, to speak, адресується партнеру, завдяки чому НМ не розчиняється в дискурсі наратора. Різновиди НМ, в яких задіяні герундіальні звороти та іменні словосполучення, виявляються спеціалізованими на відтворенні змісту трансформа персонажа, зосередженого у бінарної конструкції. Пор.: N had actually talked of killing, N talked them out of the vocabulary. Такий РК спрямований на інтерпретацію трансформа висловлення.

Особливістю дискурсу пост/модернізму є НМ з нечітко окресленим вербальним планом персонажа - строкатим, контекстуально завуальованим і „лабіринтизованим” за своєю структурою. Пор.: “Daniel Orton took in the assembled company and asked, in a rotund voice which might just possibly have been a routine clerical attempt to set them at their ease, if he might sit down” /A.S. Byatt/.

Непряме мовлення з тематичним поданням змісту сказаного персонажем охоплює речення, які мають прив'язку до інтерогативних займенників і дієслів мовлення та мислення. У таких випадках передача ПД неповна: окрім назви теми здебільшого нічого не відомо. Пор.: “He invited Alexander to dinner, declared great enthusiasm for the work, and over coffee and brandy by his study fire, told Alexander some political secrets and made some revelations” /A.S. Byatt/.

Непряме мовлення можна розглядати і як наслідок нейтралізації опозиції НД - ПД. З появою НМ нарація зсувається в бік двопланового зображення сюжету немаркованим або слабо маркованим суб'єктивним планом персонажів: “ He said, dubiously, that he knew Bill would be needed. He said he hoped to be able to give some time, in the summer term, to working on the play, but that this would depend on Bill” /A.S. Byatt/. НД констатує зміни у мовомисленні персонажа, а основна інформація - у трасформі підрядного речення.

Психологізація художньої літератури ХХ ст. спричинила зміни мовлення персонажа, його думок, переживань і відчуттів. Внаслідок цього відбувся зсув від художньої репродукції екзофазного непрямого мовлення до ендофазного непрямого мовлення, тобто від репродукції мовлення до репродукції думки або від репрезентації мовлення та думки до непрямого мовлення та думки (А. Бенфільд), або психонарації (Д. Кон): “Alexander knew, he thought, what this Boy was. He knew also from time to time what he himself was” /A.S. Byatt/. Виокремлену форму персонажного дискурсу кваліфікуємо як думка в думці.

Вияв НМ у творах пост/модернізму відтворює динаміку його використання як способу об'єктивації ПД. Міра вживання непрямого мовлення у таких текстах стала дещо вищою. НМ, інваріантно розрахованому на зниженість емоційної акцентуації модусу персонажа, менш властива варіативність і модифікованість структури й функцій у художньому дискурсі. Процеси мовної характерологізації персонажів у НМ наближують його до інших способів передачі ПД (передусім, невласне-прямого мовлення) та ведуть до появи у прозі модернізму колажованих, монтажних форм репродукції мовомислення у ПД, дедалі уживаніших в англомовній художній прозі постмодернізму.

Невласне-пряме мовлення (НПМ) побутує у двох іпостасях: як форма передачі дискурсної зони персонажа (синтаксичне явище) і як спосіб викладу змісту (літературний прийом), що повніше визначає це явище (О.О. Андрієвська, М.Т. Гаібова, В.В. Козловський, К.Я. Кусько, В.А. Кухаренко, І.В. Труфанова). В літературному творі спосіб репродукції мовлення є також прийомом, а прийоми виявляються в способах відтворення компонентів тексту. В такий спосіб здійснюється зв'язок мово- та літературознавчими поняттями і відбувається добір вербального матеріалу для вираження конкретного змісту.

Актуальною для сучасних досліджень лінгвопоетики залишається типологізація НПМ залежно від діапазону його функціонування. Складність типологічної репрезентації НПМ зумовлена його безперервним еволюційним процесом, що веде до виникнення нових форм. Але для відстеження функціональних рис НПМ у художньому творі доцільно адаптувати його типологічні форми за принципом наявності діапазону суб'єктної партитури мовлення, яке репродукується. З точки зору своєї структурно-семантичної організації, НПМ розпадається на зовнішнє (екзофазне) і внутрішнє (ендофазне) мовлення / думка. Це можна подати так: зовнішнє невласне-пряме мовлення (фактичне): > тематичне, приховане, цитатне, мовлення у мовленні та внутрішня невласне-пряма думка (основа внутрішнє мовлення): > внутрішні рефлексії, внутрішній монолог/діалог, потік свідомості, думка в думці.

Специфіка вкраплень НПМ персонажа дає підстави виокремити такі їх різновиди, як власне-вкраплений (“Obviously thought Jenny Fields. She felt the girl tense and spring out of her arms” /J. Irving/) і перемежований (“For this, oh God, was the void. There was nobody who could help her. Nobody in the world” /Th. Pynchon/). Експресія відокремлень зростає у зв'язку з тим, що кожне з них є цілим висловленням, яке за інших прагматичних умов могло б виокремитися в самостійну синтаксичну структуру. Їх розмежування у висловленні наратора є вираженням радше композиційно-стильових, ніж синтаксичних зв'язків, оскільки вони демаркують появу мовомислення персонажів в оповіді, суб'єктивнішого й емоційнішого ніж дискурс наратора. Палітра авторського НПМ полягає в тому, що цитатні вставки з дискурсної зони персонажа несуть не додаткову змістову інформацію, а лише маркують експресію: “He had seen the article and thought it “read well”; and shown himself much more concerned about the quality of the colour reproduction in the proposed book” /J. Fowles/.

Емоційна оцінність у НПМ персонажа здатна змінити експресивність і комунікативну настанову усього дискурсного блоку наратора. Розпочате як наративно-констатуюче, воно через нагнітання емоцій персонажа, поданих окремими лексемами, стає іншим комунікативним типом - питальним чи питально-риторичним: “Mucho pressed his cough button a moment, but only smiled. It seemed odd. How could they hear a smile? Oedipa got in ” /Th. Pynchon/; “He just kept looking and marveling at the young woman's inflamed tissue; it looked hot enough to burn the world. Now do you see, Homer? Larch asked himself. Through the speculum, he felt her heat against his eye” /J. Irving/. Риторичні питання персонажів (How could they hear a smile? Now do you see, Homer?) фрагментують структуру оповіді та не передбачають відповіді, а підсилюють виразність помислів персонажів, імплікуючи прагматичний задум висловлення.

Невласне-пряме мовлення за своєю природою і текстовим статусом покликане вміщати елементи і логічного, і емоційного осмислення естетично значущого факту. Прагнення сучасних авторів зіставити ці форми привели до вживання перехідних способів репродукції мовлення з органічним поєднанням елементів „прямого”, „цитатного”, „непрямого”, і „невласне-прямого” висловлення. Пор.: “Such goings-on were “the unacceptable face of capitalism” to him as well. But at least, insinuated the sergeant gently” /J. Fowles/; “But it was Mike who told Pascal that his menus were the pits. Who'd want Sole Bonne bloody Femme in a desert town where they thought good cooking was roasting half a sheep on the fire and pouring beer down your throat while turning the spit with your bare toes?” /New writing 6/; “From the open fingers he took Jack's medal, and gave it back to him. `Was it warm or cold?' they asked him later. Jack told them that it was cold. Cold as ice? Perhaps not quite as cold as that” /New writing 6/.

Між способами об'єктивації дискурсної зони персонажа виявлено текстові зв'язки: або НПМ виражає реакцію персонажа з приводу сказаного в попередньому уривку ПМ, або воно є частинами одного й того ж діалогу персонажів. Починається діалог з ПМ (це акцентують і графічні засоби), потім автор-наратор начебто сам включається в нього, надаючи перевагу об'ємнішим за своїм суб'єктно-модальним змістом структурам НПМ, а не формам ПМ. Виникає облямований діалог, у якому елементи ПМ, НПМ і дискурсної зони наратора переплітаються в різних пропорціях і в різній послідовності. Тут має місце така композиційно-стильова закономірність: ПМ і НПМ виступають як альтернативна частина інтерактивного блоку, змальованого автором у вигляді діалогу персонажів: “But what did they know of this dark underworld, heavy with the odour of decaying paper, in which that knowledge was stored? Show me the happy scholar, he thought, and I will show you the bliss of ignorance” /D. Lodge/; “`I'm like the lover on the Grecian urn,' he told Henry. `He lives for ever because he's a work of art. But because he's a work of art he's not flesh and blood - he can't kiss the girl.' But was he intending to stay dead for ever? - that was what Henry needed to know. He put question in a way which sounded odd even as he said it: `Will you ever come back to life?'” /New writing 6/.

У першому випадку автор використовує НПМ в його ендофазній формі для художнього зображення чогось внутрішнього, невимовленого, а у другому - за допомогою екзофазного НПМ структурується зовнішнє, „ословлене” мовлення персонажів. Незважаючи на схожість свого лексико-граматичного аранжування, ендофазне та екзофазне НПМ мають різний прагмастилістичний потенціал, насамперед з огляду на способи структурування художньої матерії. Якщо через ендофазне НПМ досягається ефект психологізації прози в межах збереження прагматичної орієнтації на „співпереживання” читача, то екзофазний вид НПМ сприяє драматизації оповіді та наповненню її модальним змістом (різні відтінки іронії, співпереживання персонажа).

Використання типологічних форм НПМ (тематичного мовлення - ТМ, внутрішніх рефлексій - Врф, цитатного мовлення - ЦМ, внутрішнього монологу - ВМ, потоку свідомості - ПС) є істотним для англомовного пост / модернізму. Розходження в динаміці вживання форм НПМ англомовними авторами пост/модернізму можна вважати неістотними, що пояснюється впливом єдиної філософії та методології екзистенціалізму як світоглядної парадигми ХХ ст., яка стала сутнісною ознакою модерністської і постмодерністської творчості.

Внутрішнє мовлення (ВнМ) в сучасному вигляді вперше окреслили О.А. Потебня, Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, О.М. Леонтьєв, А.Р. Лурія, А.Н. Соколов). Проблема художнього зображення внутрішнього мовлення різновекторна: з одного боку, це літературознавчий аналіз, а з іншого, - лінгвістична точка зору. Лінгвістичне трактування ВнМ ґрунтується на тому, що в мові літературного тексту цей вид психологічної художньої оповіді розвивався на основі поширення форми персонажного внутрішнього мовлення, суміжного зі способами екзофазного вияву ПМ і НМ, та екзофазними формами НПМ. Типологічна специфіка ВнМ полягає в поєднанні в процесі аналізу лінгвістичних і літературознавчих категорій: первинна функціональність ПМ, НПМ, НМ - способи репродукції модусу персонажа у комунікативній структурі тексту, а цитований, наративний матеріал (монологи і психонарація) - одиниці структури тексту. Адже поняття ПС, ВРф, ВД, як явища текстової структури, не можуть бути диференційовано подані в лінгвістичних вимірах, бо вони є не мовою у лінгвістичному сенсі, а сукупністю думок різної міри спонтанності.

Форми художньої трансформації внутрішнього мовлення, думки або свідомості дають змогу розглядати його за аналогією зі способами зовнішнього мовлення персонажів - непрямим, прямим, невласне-прямим. Загальна форма видів внутрішнього мовлення конструюється по-різному. В одному випадку це відбувається за принципом ПМ (пряма думка), в іншому - за принципом НМ (непряма думка) або за принципом НПМ (невласне-пряма думка). Такі текстові одиниці можна розглядати як внутрішнє / ендофазне: пряме, непряме, невласне-пряме мовлення, котрі матеріалізують персонажну свідомість у комунікативній фактурі тексту. Але попри багатовекторний підхід до аналізу ендофазного мовлення, інтерпретація текстових функцій ендофазного прямого, непрямого і невласне-прямого модусу така ж, що й для аналогічних форм екзофазного.

Ендофазне пряме мовлення (пряма думка) - відкрита суб'єктивація авторської нарації, яка характеризується наявністю займенника першої особи однини і презентними формами дієслова. Автор-наратор начебто надав слово персонажеві, ніде не порушуючи потоку його мовлення будь-якими формами вияву свого плану: “Perhaps I can't forgive my mother, thought Maria, not because she abandoned me, but because in leaving us she let me think my father could be mine, gave credence to my illicit fantasies” /New writing 4/.

Ендофазне невласне-пряме мовлення (невласне-пряма думка) - внутрішнє мовлення, в якому переважає розумова партитура оповідача та чітко виражена лінія наратора, а також домінує НД, пропущене через призму свідомості персонажа. При такій формі об'єктивної оповіді наратор залишається осторонь від подій, дає свободу персонажам. У наративному плані міститься вказівка на факт і на суб'єкт мовомислення, називається й предмет думки.

Такі дискурсні роздуми впливають на психологізацію зображення, що можна проілюструвати такими прикладами: “Let us go to the circus.” No. He could not say it right. But why not? She wondered. What was wrong with him then? She liked him warmly, at the moment. Had they not been taken, she asked, to circuses when they were children?” /V. Woolf/; “A rise for Swallow meant more bread for the whole family. And, he couldn't help thinking, whatever it was that Hilary had meant to imply by the invitation to stay an extra night, her welcome could only be made warmer by the news that Philip was to get a promotion partly through his (Morris's) influence, right? Right” /D. Lodge/.

Ендофазне непряме мовлення (непряма думка) є прийомом художньої оповіді, який вживають для передачі сегментів внутрішніх висловлень персонажа, що репродукуються verbum sentiendi (to think, to wonder, to know, to imagine). Сигналом появи ендофазного мовлення в тексті є номінативні одиниці на позначення ментальної діяльності, які „перемикають” нарацію на суб'єктний план персонажа або, залучаючи цей план до нарації, переходять до інтроспективного зображення персонажів: “He had walked the streets long enough with friends and with girls. He knew what these friends were worth: he knew the girls too” /J. Joyce/; “Ned always liked to travel about,” she thought. “I'll give him the chance. Some day when we are married and I can save both his money and my own, we will be rich” /Sh. Anderson/.

Тут зовнішні сигнали обов'язкові для непрямого внутрішнього, закономірні для прямого внутрішнього і факультативні для невласне-прямого внутрішнього мовлення. Набір внутрішніх ознак контекстових прийомів репродукції ендо- і екзофазного мовлення у тексті збігається. Техніка художньої трансформації ендофазного мовлення скерована на відтворення таких ознак психологічного аналога, як стислість синтаксису, ідіоматичність, суб'єктивність, діалогічність, що виявляється у взаємодії з контекстом і всередині його самого, реалізується у межах ПМ, НМ, НПМ. Його вживання веде до модифікації способів конституювання дискурсної зони персонажа.

Накреслена система способів відтворення дискурсної зони персонажа є далекою до завершення. Досвід їх опису засвідчує, що лінгво- та наративна поетика перебуває в стані переходу від аналізу способів мовомислення персонажа до рівня аналізу його дискурсних стратегій і тактик. У дослідженнях способів об'єктивації дискурсної зони персонажа відбувається важливий концептуальний зсув, у якому намітився рух від опису мовомислення персонажів, основаного на аналізі окремих речень (модель реченнєвого рівня), до контекстно обґрунтованого підходу, заснованого на більших одиницях (модель текстового рівня), а також на прагматичних уявленнях мовця (модель рівня читача). Це відкриває перспективи для вивчення процесів мовомислення в художньому творі з позицій когнітивно-дискурсної парадигми знання.

ВИСНОВКИ

Дослідження оповідного дискурсу англомовного модернізму та постмодернізму з позицій лінгвістичної, наративної і когнітивної поетики розв'язує важливу теоретичну проблему, яка має наукове значення і уможливлює прикладний ефект у вивченні іноземних мов. Об'єктивація ОД в площині дискурсних зон наратора й персонажа дає підстави констатувати факт його своєрідного вживання в англомовній пост/модерністській художній літературі ХХ ст. Форми та способи ОД одиниці структури художнього тексту з їх внутрішньою та зовнішньою організацією мовних засобів групуються під певним кутом зору відповідно до їхньої прагматики та цільового спрямування. Це стосується вербальних і невербальних засобів і способів зображення мовомислення персонажа, генетично пов'язаних з розмовним мовленням і з текстовою комунікацією, які у творчості письменників пост/модернізму набувають гетерогенного смислу і полівалентної художньої орієнтації.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі. Монографія. К.: Грамота, 2004. 304 с.

2. Бехта І.А. До проблеми інтерпретації художнього твору /І.А. Бехта // Лінгво-дидактичний плюралізм навчального процесу з іноземних мов у вищих навчальних закладах. Тернопіль, 1999. С. 62-65.

3. Бехта І.А. Текст і лінгвістика тексту /І.А. Бехта // Вісник Львівського ун-ту імені І. Франка. Серія «Міжнародні відносини». Львів, 2000. С. 570-583.

4. Бехта І.А. Наратор та форми нарації у сучасній англомовній прозі /І.А. Бехта // Вісник Черкаського ун-ту. Серія «Філологічні науки». Черкаси. Вип. 24. 2001. С. 68-72.

5. Бехта І.А. Narrative levels and the semantic functions of point of view /І.А. Бехта // 6^th National TESOL Ukraine Conference - Vynnytsya, 2001. С. 7-8.

6. Бехта І.А. Концептосфера у динаміці (текст і дискурс у світлі когнітивно-дискурсної парадигми) /І.А. Бехта // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К., 2001. № 5. С. 22-26.

7. Бехта І.А. Текст у парадигматичній системі наукових лінгвістичних концепцій кінця ХХ початку ХХI століття: актуальні та віртуальні стратегії розвитку /І.А. Бехта // Дискурс іноземномовної комунікації / Розділ колективної монографії (кер. проф. К.Я. Кусько). Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2002. С. 164-192.

8. Бехта І.А. Сучасна парадигма лінгвістичних знань: поняття, сутність, інтерпретація /І.А. Бехта // Філологічні студії. Луцьк: Волинський Академічний Дім, 2002. № 3. С. 66-73.

9. Бехта І.А. Дискурс постмодернізму: особливості наративних стратегій /І.А. Бехта // Нова філологія. Запоріжжя: ЗДУ, 2002. № 1(12). C. 213-223.

10. Бехта І.А. Персонажний дискурс у наративній структурі художнього тексту /І.А. Бехта // «Мова і культура». Серія «Філологія». К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. Вип. 5. Том ІV. Ч.1. C. 22-29.

11. Бехта І.А. Point of view in narrative fiction: literary approach /І.А. Бехта // Лінгвістичні та методичні проблеми навчання мови як іноземної. Полтава: УМСА, 2002. С. 34-37.

12. Бехта І.А. Фреймова організація персонажного дискурсу /І.А. Бехта // Мова. Культура. Бізнес. К.: «Правові Джерела», 2003. Вип. 1. С.12-20.

13. Бехта І.А. Персонажный дискурс в структуре текстовой коммуникации /І.А. Бехта // Материалы докладов Междунар. научн. конф. «Форма, значение и функции единиц языка и речи» в трех частях. Минск: МГЛУ, 2002. Ч. 2. С. 143-145.

14. Бехта І.А. Модернізм як феномен естетико-філософської і лінгвістичної перцепції літературного напряму /І.А. Бехта // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. Вип. 3. С. 135-150.

15. Бехта І.А. Лінгвофілософська парадигма і методологічні концепти англомовного дискурсу модернізму і постмодернізму /І.А. Бехта // Вісник Запорізького держ. ун-ту. Серія «Філологічні науки», 2004. № 2. С. 24-29.

16. Бехта І.А. Сутність прямого мовлення в текстовій комунікації. «Другі Каразінські читання: два століття харківської лінгвістичної школи» /І.А. Бехта // Матеріали Всеукр. наук. конф. Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2003. С. 22-23.

17. Бехта І.А. Дискурс у світлі когнітивно-дискурсної парадигми /І.А. Бехта // Нова філологія. Запоріжжя, 2003. № 1 (16). С. 12-22.

18. Бехта І.А. Point of view in narrative fiction: linguistic approach /І.А. Бехта // «Актуальні питання навчання іншомовної комунікації у вищих навчальних закладах». Теорія і практика державного управління. Харків: Магістр, 2003. Вип. 4. С. 11-14.

19. Бехта І.А. Функціональний аспект ендофазних форм невласне-прямого мовлення в англомовному художньому дискурсі /І.А. Бехта // Записки з романо-германської філології. Одеса: МП ФЕНІКС, 2003. № 14. С. 3-14.

20. Бехта І.А. Лінгвонаративна проблематика точки зору автора-письменника у художньому дискурсі /І.А. Бехта // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Мовознавство. 2003. Вип. 2 (10). С. 99-104.

21. Бехта І.А. Лінгвопрагматична реалізація персонажного дискурсу в художньому тексті /І.А. Бехта // Слов'янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Філологічні науки». Рівне: РІСКСУ, 2003. Вип. 4. C. 147-151.

22. Бехта І.А. Зміст та лінгвістична структура персонажного дискурсу /І.А. Бехта // Нова філологія.Запоріжжя, 2003. № 2 (17). С. 13-26.

23. Бехта І.А. Особливості функціонування та перекладу персонажного дискурсу в художньому тексті // Вісник Сумського держ. ун-ту. Серія «Філологічні науки», 2003. № 4 (50). С. 13-17.

24. Бехта І.А. Непряме мовлення як засіб репродукції персонажного дискурсу в англомовній прозі /І.А. Бехта // Науковий вісник Волинського держ. ун-ту ім. Л. Українки. Серія «Філологічні науки». 2004. Вип. 3. С. 25-32.

25. Бехта І.А. Ризоматичність англомовного дискурсу постмодернизму /І.А. Бехта // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. Симферополь. 2003. № 37. C. 94 - 98.

26. Бехта І.А. Персонажний дискурс як засіб реалізації точки зору в художньому творі /І.А. Бехта // Філологічні студії. Луцьк: Волинський Академічний Дім, 2003. № 2. C. 28-36.

27. Бехта І.А. Внутрішнє мовлення персонажів у структурі тексту/І.А. Бехта // Вісник Черкаського ун-ту. Серія «Філол. науки». Черкаси, 2003. Вип. 46. С. 91-103.

28. Бехта І.А. Оповідна техніка текстової комунікації // Вісник Запорізького держ. ун-ту. Серія «Філологічні науки», 2003. Вип. 2. С. 19-29.

29. Бехта І.А. Стратегії інтерпретації оповідного дискурсу // Вісник Сумського держ. ун-ту. Серія. «Філологічні науки». 2004. № 3 (62). С. 26-32.

30. Бехта І.А. Текст у дискурсноорієнтованих дослідженнях /І.А. Бехта // Слов'янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Філологічні науки». Рівне: РІСКСУ, 2004. Вип. 5. C. 43-51.

31. Бехта І.А. Гіпертекст як альтернативна модель конвенційного тексту у постмодерністську епоху /І.А. Бехта // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. праць. К.: Логос, 2004. Вип. 16. Книга 1. С. 38-41.

32. Бехта І.А. Прагмафункціональний аспект оповідного дискурсу в англомовній художній прозі /І.А. Бехта // Текст - текстолінгвістика, дискурс - дискурсознавство у світлі когнітології: Зб. наук. праць. Львів: Арал, 2005. С. 42-50.

33. Бехта І.А. Лінгвокогнітивна реалізація прагматики адресата в англомовній прозі /І.А. Бехта // Вісник Сумського держ. ун-ту. Серія «Філологічні науки». 2005. № 5 (77). С. 21-27.

34. Бехта І.А. Когнітивні аспекти дискурсу художнього твору (до проблеми смислу та значення художнього висловлювання) /І.А. Бехта // Філологічні студії. Луцьк: Волинський Академічний Дім, 2005. № 2. C. 86-92.

35. Бехта І.А. Оповідний дискурс модернізму (до проблеми семантичного та синтаксисного компонентів літературного коду) /І.А. Бехта // Сучасні проблеми лінгвістичних досліджень і навчання іноземних мов у контексті Болонського процесу. Хмельницький: ХНУ, 2005. С. 8-11.

36. Бехта І.А. Mental models in cognitive linguistics /І.А. Бехта // Новітня філологія. Миколаїв: МДГУ, 2005. № 2 (22). С. 186-187.

37. Бехта І.А. Структурно-семантична типологія екзофазних форм невласне-прямого мовлення в англомовному художньому дискурсі /І.А. Бехта // Типологія мовних значень у діахронічному та зіставному аспектах / Зб. наук. праць. Донецьк: ДонНУ, 2005. Вип. 11. С. 158-165.

38. Бехта І.А. Прономінальні засоби адресації оповідного дискурсу /І.А. Бехта // Мова і культура. Серія «Філологія». К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2005. Вип. 8. Т. VI. Ч. 3. C. 103-109.

39. Бехта І.А. Структурно-семантичні кореляції постмодерністського тексту /І.А. Бехта // Вісник Житомирського держ. ун-ту ім. І. Франка. Житомир: ЖДУ ім. І. Франка, 2006. № 27. С. 65-70.

40. Бехта І.А. Парадигматика наукових підходів до дослідження тексту /І.А. Бехта // Вербальні та невербальні особливості дискурсу різножанрової типології // Збірник наукових праць. Львів: ПП „Арал”, 2006. С. 29-34.

41. Бехта І.А. Персонажний дискурс як засіб експлікації точки зору в літературно-художньому творі /І.А. Бехта // Вісник Луганського національного педагогічного ун-ту імені Т. Шевченка. Серія «Філологічні науки». 2007. №15 (131). С. 166-174.

42. Бехта І.А. Художньо-естетичні концепти англомовного літературно-художнього твору модернізму /І.А. Бехта // Вісник Сумського державного ун-ту. Серія «Філологічні науки». 2007. № 1 (1)'. С. 117-122.

43. Бехта І.А. Художньо-естетичні концепти англомовного літературно-художнього твору постмодернізму /І.А. Бехта // Лінгвістика. Зб. наук. праць. Луганськ: Альма-матер, 2008. №2 (14). С. 161-168.

44. Бехта І.А. Когнітивні схеми і способи асоціації даних /І.А. Бехта // Лінгвістика. Зб. наук. праць. Луганськ: Альма-матер, 2009. №1 (16). С. 99-113.

АНОТАЦІЯ

Бехта І. А. Оповідний дискурс в англомовній художній прозі: типологія та динаміка мовленнєвих форм. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.04. - германські мови. - Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2010.

У дисертації запропоновано когнітивно-дискурсний підхід до розгляду оповідного дискурсу в англомовній художній прозі пост/модернізму і відстежено когнітивну та комунікативну динаміку й типологію його мовленнєвих форм.

Дослідження зосереджено на вивченні когнітивної та комунікативної динаміки мовленнєвих форм у ракурсі імплікації й експлікації. Це дозволило відтворити систему мовленнєвих форм і визначити їхні функції в англомовних творах модернізму і постмодернізму. Доведено, що ідентифікація мовленнєвих форм зумовлена композиційно-тематичною структурою художніх творів.

У дисертації вибудована мережа типологічних форм ендофазного і екзофазного мовлення, підпорядкована дискурсній організації художнього твору. Подано художньо-естетичні концепти англомовного літературного модернізму і постмодернізму, фреймові моделі текстових комунікантів, досліджено наративну організацію творів цих напрямів. Встановлено взаємозалежність функціонування дискурсних зон наратора і персонажа в англомовному художньому творі.