Естетика мовотворчості поетів шістдесятників

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

"ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ"

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УДК: 811.161.2'38'373.611'342'366:82-1

ЕСТЕТИКА МОВОТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ-ШІСТДЕСЯТНИКІВ

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

А в т о р е ф е р а т дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ГАПЄЄВА ІРИНА МИКОЛАЇВНА

Запоріжжя 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального і слов'янського мовознавства Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Чабаненко Віктор Антонович, Запорізький національний університет, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Колоїз Жанна Василівна, Криворізький державний педагогічний університет, завідувач кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент Сірик Світлана Вікторівна, Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ України, доцент кафедри українознавства.

Захист відбудеться "24" грудня 2010 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 у Запорізькому національному університеті МОНУ (69063 м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького національного університету (69063 м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2).

Автореферат розіслано "____" листопада 2010 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент С. В. Сабліна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Естетика - одна з найхарактерніших ознак онтології мови, яка налаштовує на сприйняття прекрасного у світі. Естетичність мовлення найповніше виявляється в його стилістиці, основою якої є усталені норми. Проте не можна досліджувати естетику мовних норм без цілісного аналізу явищ мовленнєвої експресії, яка найбільшою мірою знаходить вияв у галузі лексики та словотворення, дещо менше - у фразеології і ще менше - на рівні фонетики та граматики.

Питання, пов'язані з естетикою та експресією мовлення, частково розглядалися українськими та іншими слов'янськими мовознавцями (М. Бахтін, В. Боднар, М. Бровко, Р. Будагов, О. Галкіна_Федорук, А. Горбунов, І. Грицютенко, Л. Донецьких, П. Дудик, С. Єрмоленко, Н. Івкова, І. Іонова, В. Ковальов, Б. Ларін, В. Ніколаєва, Л. Оліфіренко, М. Пентилюк, О. Потебня, В. Русанівський, Л. Ставицька, В. Чабаненко, Н. Черемісіна, А. Чичерін та ін.). Більшість дослідників переконані, що естетичність мовлення є індивідуальним неповторним явищем, яке відіграє важливу роль у формуванні як соціально_колективної, так і особистісної свідомості. У роботах цих авторів розглядаються такі питання як вплив естетики на лінгвістику, естетична функція художнього слова, експресивність та емоційність у мовленні, естетика словесної творчості та ін. Але загалом проблема естетичної функції мови та мовної експресії й досі залишається відкритою, що дозволяє говорити про актуальність дослідження, яке визначається необхідністю глибинного осягнення авторської стилістики, оригінального внеску поетів у розвиток і збагачення системи виражально-зображальних засобів та розбудову естетики сучасної української мови.

Вдячним матеріалом для вивчення експресії на ґрунті естетичності є мова поезії шістдесятників, які з-поміж усіх поколінь українських поетів виділяються чітким спрямуванням творчого пізнання на людину та навколишній світ.

Питання естетичного впливу мовотворчості названих авторів на реципієнта має широкий спектр висвітлення, тому об'єктивність його дослідження вимагає залучення не лише мовознавчих, а й літературознавчих праць, оскільки своєрідність осмислення поетами_шістдесятниками образів і сюжетів розглядалася в окремих студіях, присвячених творчій спадщині того чи того митця. Так, зокрема, творчість Миколи Вінграновського вивчали Л. Гливінська, І. Дзюба, В. Моренець, Г. Салига, Л. Талалай, А. Ткаченко та ін.; Івана Драча - В. Герман, М. Ільницький, В. Моренець, Л. Новиченко, А. Ткаченко та ін.; Ліни Костенко - В. Брюховецький, Ю. Карпенко, О. Ковальчук, Н. Онищак, А. Сафонова, Л. Ставицька, Н. Яценко та ін.; Бориса Олійника - М. Ільницький, Г. Клочек, А. Мойсієнко, В. Моренець, А. Ткаченко та ін.; Дмитра Павличка - О. Дяченко, М. Ільницький, Я. Мельник, Б. Тихолоз та ін.; Василя Симоненка - І. Дзюба, В. Пахаренко, Є. Сверстюк, В. Стус, Л. Тарнашинська, А. Ткаченко, А. Шевченко та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з планом роботи та затверджена на засіданні кафедри загального і слов'янського мовознавства (протокол № 4 від 22 листопада 2006 року), а її проблематика координується з науковим напрямком кафедри "Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку". Також обговорення та затвердження теми відбулося на засіданні науково_технічної ради (протокол № 4 від 19 грудня 2006 року) Державного вищого навчального закладу "Запорізький національний університет".

Метою роботи є встановлення мовних особливостей поетичної творчості шістдесятників і розкриття естетичних можливостей художніх засобів їхніх творів.

Реалізація зазначеної мети передбачає виконання таких завдань:

1) схарактеризувати естетичне підґрунтя спільних та індивідуальних особливостей у поезіях шістдесятників;

2) встановити, яку роль українська національна мовна традиція та культура відіграла у формуванні художнього мислення поетів;

3) описати експресивність виражально-зображальних засобів поетичного мовлення, репрезентованих на всіх мовних рівнях;

4) з'ясувати внесок мовотворчості шістдесятників у збагачення системи виражально-зображальних засобів та розбудову естетики сучасної української мови.

Об'єктом дослідження є поетична мовотворчість Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Дмитра Павличка та Василя Симоненка. Необхідним складником дослідження індивідуальних поетичних систем є вивчення загальних процесів епохи шістдесятництва, які вплинули на естетику мовотворчості поетів та їхні індивідуальні стилістичні пошуки.

Предмет дослідження становлять функціонально-стилістичні особливості мовних засобів та їх естетичний потенціал у поетичному доробку шістдесятників. поезія естетичний шістдесятник мовотворчість

Методологію дослідження визначають наукові роботи, що стосуються актуальних питань лінгвостилістики; мовознавчі, літературознавчі та історичні праці, орієнтовані на дослідження доби та творчих особистостей 60-х років ХХ ст.; теоретичні праці, у яких розглядається категорія "естетичне" у психології та естетиці.

Для досягнення мети та розв'язання поставлених завдань використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Першорядну роль відіграють описовий та аналітичний методи дослідження виражально_зображальних засобів тексту. Допоміжними є метод лінгвістичного спостереження, семантичного аналізу. Під час систематизації фактичного матеріалу вжито структурний метод.

Джерельною базою дослідження є картотека (близько 4000 одиниць), укладена автором шляхом суцільної вибірки з поетичних текстів шістдесятників.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше зроблено спробу комплексного дослідження поетичної мови шістдесятників з погляду естетико_емоційного впливу на адресата, схарактеризовано експресію виражально_зображальних засобів на основі елементів різних мовних рівнів та розкрито естетику тропів, стилістичних фігур і прийомів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона становить комплексний опис художньо_естетичних ресурсів поезії шістдесятників з огляду на різнорівневі експресивні мовні засоби та поглиблює загальні відомості про естетичну спрямованість сучасної української літературної мови.

Практичне значення дослідження ґрунтується на можливостях його використання в навчальному курсі сучасної української літературної мови, у наукових семінарах і спецкурсах зі стилістики мови, для лінгвостилістичного аналізу мови поезії у старших класах середніх шкіл, ліцеїв, гімназій, для написання курсових, дипломних і магістерських робіт.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження оприлюднені на всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференціях "Мова і мовний потенціал особистості в поліетнічному середовищі" (Мелітополь, 2007, 2010), "Мови і світ: дослідження та викладання" (Кіровоград, 2008), "Взаємодія лексичної і граматичної семантики" (Київ, 2008), "Сучасні орієнтири філологічної науки" (Херсон, 2008), "Нові виміри сучасного світу" (Мелітополь, 2009). Окремі розділи й дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри загального і слов'янського мовознавства Державного вищого навчального закладу "Запорізький національний університет".

Публікації. Результати дослідження викладені в шести працях, опублікованих у виданнях, визначених ВАК України як фахові з філологічних наук.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (263 найменування). Загальний обсяг дисертації - 197 сторінок, основний текст - 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її об'єкт, предмет, мету й завдання, визначено наукову новизну, з'ясовано теоретичну та практичну цінність одержаних результатів.

У першому розділі - "Теоретичні засади дослідження лінгвостилістичних засобів поетичної мови" - розглянуто коло питань, пов'язаних із естетикою мови та естетичною свідомістю особистості, оскільки мова фіксує естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Це потребувало звернення до праць із естетики загалом (Ф. Гегель, Б. Додонов, Д. Кучерюк, Л. Левчук, А. Лосєв, І. Пал, В. Панченко, Е. Умаров, В. Шестаков та ін.) та естетичної функції мови зокрема (Р. Будагов, І. Грицютенко, В. Гумбольдт, П.Дудик, С. Єрмоленко, І. Іонова, В. Ковальов, Б. Ларін, В. Русанівський, Л. Ставицька, І. Франко, В. Чабаненко та ін.). Дослідники розглядають милозвучність, гармонію змісту, форми та звучання як джерело естетичної насолоди для читачів (слухачів), яке сприяє розвиткові високого естетичного смаку та спонукає особистість під час читання (сприймання) поезії до власної творчості. На основі аналізу змістової характеристики та функцій естетичного ідеалу визначено такі його структурні компоненти: 1) інтелектуальний (формувальним центром, навколо якого складаються уявлення, є знання); 2) емоційний (формувальним центром є переживання та емоції); 3) практичний (специфічні навички, пов'язані з естетичним сприйняттям, оцінюванням, творенням естетичних цінностей та контролюванням ситуації). Такі навички формуються у процесі оволодіння знаннями про естетику української мови та мовлення.

Деякі дослідники пропонують розмежовувати поняття "естетика мови" й "естетика мовлення". Аналізуючи мовотворчість та особливості естетичного ставлення письменників до мови, беремо до уваги індивідуальний поетичний стиль, який виступає характерною рисою їхнього мовлення й може бути далеким від естетичних ознак мови взагалі. У такому разі йдеться про естетику мовлення, а не про естетику мови. При цьому друга належить до самих ресурсів та можливостей мови, а перша - до реалізації подібних ресурсів та можливостей у тому чи іншому тексті певного письменника. Тож мовленнєва естетика звичайно спирається не лише на нове в самій мові, але й на глибоке тлумачення й осмислення її ресурсів.

Намагання лінгвістів поділити твори на "зміст" і "форму" з погляду естетики залишаються недоречними, адже певні почуття та думки існують у поезії не самі собою, а в тій конкретній формі, у якій їх виражено в творі. Замість понять "зміст" і "форма" формалісти ввели поняття "матеріал" і "засіб", що відповідають двом фазам творчого процесу: до-естетичній та естетичній. "Матеріал" вони розуміли як літературну сировину, що може використовуватися письменником у роботі, як_от: факти з повсякденного життя, літературні канони, ідеї. А "засіб" ними визначено як такий естетичний принцип, що перетворює матеріал на витвір мистецтва. На думку письменників і кінодраматургів, мистецтво має власну організацію, яка втілює його ідеї у зрілі переживання і виражається за допомогою різноманітних композиційних засобів, ритму, фонетики та синтаксису, а також сюжету твору. Цей засіб, надаючи позаестетичному матеріалові певної форми, перетворює його на витвір мистецтва.

Долучаючи до мовного матеріалу емоції, автори створюють і певні настрої, почуття. За визначенням психологів, емоція - це безпосереднє, тимчасове переживання будь-якого більш-менш постійного почуття. Задля цього письменник свідомо добирає відповідні виразові засоби, які зумовлюють виникнення емоцій так званого зовнішнього (штучного) характеру. Через мовно-поетичну реалізацію автором свого задуму та сприйняття кінцевого результату читачем (слухачем) між ними відбувається певний комунікативний зв'язок, що є основною функцією мови. Із лінгвістичного погляду естетична функція мови є другорядною, вона підпорядковується основній, збагачуючи її можливості. Але якщо в стилістично_нейтральному мовленні комунікативна функція панує над естетичною, то в стилістично виразному, експресивному - навпаки: остання панує над комунікативною.

Мова в поетичному тексті слугує створенню художніх образів в уяві читача (слухача), створенню естетичної реальності в його свідомості. Відтак поруч із названими, в художньому творі присутня й духовнотворча функція, яка не лише передбачає задоволення емоційних переживань особи, а й повинна робити людину кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ. Відтак милозвучність, гармонія змісту, форми та звучання стають для читачів (слухачів) джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку. Він є не природженою властивістю людини, а її соціальною, духовною якістю, що формується, як і багато інших соціальних якостей, у процесі виховання та навчання. Це своєрідне почуття міри, вміння знаходити необхідну достатність у вживанні та поєднанні різноманітних виражально_зображальних засобів.

У другому розділі - "Естетика різнорівневих експресивних засобів мови поетів-шістдесятників" - обґрунтовано положення про те, що експресивізації на естетичній основі підлягають елементи всіх структурних рівнів української мови, і подано аналіз конкретних різнорівневих засобів поетичного мовлення шістдесятників.

Роботі над цим розділом сприяли праці українських і російських дослідників у царині фонетики, лексики, фразеології, словотворення та граматики (Л. Азарова, М. Алефіренко, В. Білоноженко, С. Воронін, Л. Гливінська, Н. Дзюбишина_Мельник, С. Єрмоленко, В. Жайворонок, В. Калашник, Ю. Карпенко, В. Ковальов, І. Ковалик, Ж. Колоїз, Л. Мацько, К. Мізін, Н. Пасік, В. Русанівський, К. Серажим, П. Тимошенко, В. Ужченко, В. Чабаненко та ін.).

Крім стилістичних засобів, що реалізуються на певних мовних рівнях, зафіксовано й такі, що мають міжрівневий характер. До них відносимо символізацію як художньо_естетичний засіб поетичного мовлення шістдесятників. На думку дослідників, символ розуміється членами соціуму тому, що перебуває у сфері дії національно_культурних, соціальних і релігійних його чинників. У поетичних текстах шістдесятників слова_символи репрезентують тематику їхніх творів: Останній міст проплив удалині, / Колеса змащено росою голубою - / І Київ на Богдановім коні / Пливе навстріч дніпровою водою… (М. Вінграновський); Ходім, я напою тебе Дніпром. / Я нагодую очі твої степом. / Могили України покажу. / Ніяких віжок на тобі не стерплю, / в Чумацький Віз - і то не запряжу (Л. Костенко); Я до тебе прийшов із захопленням сина. / Од степів, де Славута легенди снує (В. Симоненко). Тема Батьківщини є ідейним стрижнем символьних позначень шістдесятників.

Суто національного колориту набувають у поетичному тексті назви об'єктів рослинного і тваринного світу, підсвідомо пов'язані з батьківщиною та рідною домівкою, - верба, калина, смерека, сосна, тополя, черешня, вишня, ластівка, лелека: І якщо впадеш ти на чужому полі, / Прийдуть з України верби і тополі (В. Симоненко); Та знаю: мене колисала калина / В краю калиновім тонкими руками, / І кров калинова, як пісня єдина, / Горить в моїм серці гіркими зірками (І. Драч); Біла черешня в небі / Над селом проплива, / Ніби заснулий лебідь, / Під крилом - голова (Д. Павличко); Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, / і вишні чорноокі стоять до холодів. / Хитаються патлашки уздовж всії стежини, / і стомлений лелека спускається на хлів (Л. Костенко); У присмерку літають ластівки… (Д. Павличко).

Широко представлені в поезіях шістдесятників образи матері, серця та сонця, наявність яких викликає в читача (слухача) сильні позитивні емоції: І думаєш про матір. Це вона / Була для нього долею святою (І. Драч); Мати вірить не дуже / професорським викладам: / Ще ж нема од серця / точнішого приладу (Б. Олійник); Весно моя мила, / Ти мене вродила. / Ясним сонцем, наче хлібом, / Поблагословила (Д. Павличко); І тому світ завжди благословляє / І сонце, що встає, і серце, що кохає (В. Симоненко).

У плані естетичного функціонування заслуговують на увагу, перш за все, лексичні засоби поетичного мовлення шістдесятників, які створюють і підтримують емоційно-експресивну та емоційно-оцінну напругу віршованого тексту. Так, прикметною рисою художнього мовлення є використання поетизмів та антипоетизмів, які часто поєднуються контекстом в яскраві експресивні контрасти: Мені життям написано було / Не ненавидіти, не клясти, а любити (М. Вінграновський); Кипіти і згоряти од розпуки / І все спізнати, все знайти в любові - / Шалене щастя і пекельні муки… / Коли не маєш риб'ячої крові (І. Драч). На цьому ж рівні засобами естетизації є й суто національний ономастикон, індивідуально_авторська лексична сполучуваність та чорно_біла колористична гама.

Показовими в лінгвостилістичному плані є оніми з українського етнічного обширу та української духовно_світоглядної сфери: Мені відкрилась істина печальна: / Життя зникає, як ріка Почайна. / І тільки верби знатимуть старі: / Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі (Л. Костенко); А що вже грав, то, знаєте, втинав / Отак, що не пособить сила божа, - / Про трьох братів, про Хмеля й Богуна, / Про людославне наше Запорожжя (І. Драч). Але немало уживаними є найменування з різних сфер інших народів та культур: Я щойно вернувся з Грузії. В мені ще зростають гори. / В мені ще кипить і стогне вітриськами той перевал. / Я був в Сурамі й Руставі, я був у Ланчхуті і в Горі. / А ти мені рогом блакитним усе оце перервав (І. Драч); А там - блакитніє Карибське море, / Дивлюсь і чую, ніби я скрилатів: / Ось океан, Париж, обличчя Альп суворе, / Дунай, Говерла, Яблунів, Стопчатів…(Д. Павличко). Посідаючи помітне місце в межах поетичної лексики шістдесятників, поетоніми виконують важливі виражально-зображальні функції, виступаючи у складі епітетичних та метафоричних зворотів.

Поєднання слів із позитивною й негативною семантикою або понять, зіставлення яких викликає в читача (слухача) заперечення, по-своєму комунікативно і стилістично важливі, адже завдяки своїй несподіваності вони значно впливають на естетичні та емоційні почуття. Функціонування таких сполучень у лінгвостилістиці вчені тлумачать по-різному. У пропонованому дослідженні вживаємо термін оказіональна лексична сполучуваність, оскільки саме незвичне поєднання компонентів впливає на їхнє сприймання: колюче щастя, тиша битви, чорна райдуга, печальна радість (М. Вінграновський); отруйна фантазія, білий бруд, бензиновий мед (І. Драч); біцепси душі, холодний вогонь (Л. Костенко); безмовно кричать (Б. Олійник); зуби пелюсток, пісенний щем (Д. Павличко); вагітна скорботою, чорне добро, безпорадні агонії (В. Симоненко). У версифікаційному мовленні шістдесятників зафіксовано чимало оказіональних лексичних сполучень тавтологічного типу, які слугують засобом мелодійності, ритмічності, а іноді й римування: На кричаний крик мій - мовчазне мовчання… / Я ж прагну початку почути ячання. / І всесвіту розум поставлю на чати - / Я хочу спочатку початок почати… (І. Драч); Мати сіяла сніг, / щоб він м'яко - до ніг, / А вродило зілля. / І хоч січень січе, а мені за плечем / Журавлі журавлять (Б. Олійник).

Помітну стилістичну роль відіграє вживання поетами_шістдесятниками лексики із семантикою кольору. Протилежність почуттів, настрою, емоцій автори фіксують монохромними барвами. У поетиці контрасту колористичні означення білий та чорний набувають великих інформативних і функціональних можливостей. Через складну значеннєву структуру, широку сполучуваність та великі естетичні можливості вони характеризуються багатством семантичної наповненості та виконуваних функцій у контексті твору: Цієї ночі птах кричав / У небо відлетіле. / Цієї ночі сніг упав - / На чорне впало біле (М. Вінграновський); Тінь чорна стрімко падає униз - / то білий голуб так злітає вгору (Л. Костенко); Осідає чорна ніч / Білим снігом на хати. / Осідає - дивна річ - / Білина із чорноти (Д. Павличко). Досить часто в поезіях використовується не безпосередньо пряма назва кольору, а її виразний асоціативний компонент, який дозволяє читачеві (слухачеві) сприймати авторське бачення подій: Ради чого, ви думаєте, я берусь за перо? / Щоб поганити зло? Щоб уславить добро? / Нерозлучних братів я візьмусь розлучити? / І життя білим шовком лише перешити? (І. Драч); І щось в мені таке велить / збіліти в гнів до сотого коліна! / І щось в мені таке болить, / Що це і є, напевно, Україна (Л. Костенко); Любове світла! Чорна моя муко! / І радосте безрадісна моя! / Бери мене! У материнські руки / Бери моє маленьке гнівне Я! (В. Симоненко).

Лексико-фразеологічний шар мови поезій шістдесятників збагачується як за рахунок народних джерел, так і за рахунок символізованих мовних одиниць, позначених знаком авторства. Так, переважна більшість фразеологічних висловлювань засвідчує тісний зв'язок авторської символіки з глибинами символіки народної, її невичерпними джерелами: Жаль одного, що в леті до краси / Народу ніколи і плюнуть вам у очі (М. Вінграновський); Натужиться, аж піт тече з лиця, / А сходам тим ні краю ні кінця!.. (І. Драч); Уже й дідів своїх / у дурні взули / Онуки мудрі, / сплюнувши з губи (Б. Олійник); Біг Івасик, немов на свято, / І вибрикував, як лоша, / І, напевне, була у п'ятах / Пелюсткова його душа (В. Симоненко); Мені з тобою море по коліна, / І ні по чому каторжні труди. / Моя вкраїнська мова солов'їна - / Дзеркальний струмінь чистої води (В. Симоненко). На переконання багатьох мовознавців, оригінальна авторська думка здатна видобути естетичний ефект за допомогою традиційно вживаних слів, які своєю принадністю та проникливістю поєднують філософський погляд з конкретно-чуттєвими поняттями. Це влучно підтверджують поетичні рядки шістдесятників: Щасливий той, хто, і зазнавши мук, / Життя прожив прозоро і натхненно (М. Вінграновський); Століття - зморшка на чолі Землі (І. Драч), Поезія - це завжди неповторність, / якийсь безсмертний дотик до душі (Л. Костенко); Немає у житті середини. / Є тільки фланги, й тільки - центр (Б. Олійник); Не з'їсть іржа того ножа, / Що правда на брехню гострила (Д. Павличко); Живе лиш той, хто не живе для себе, / Хто для других виборює життя (В. Симоненко). У таких афористичних висловлюваннях поєднано легкість та витонченість, і в читача (слухача) складається враження, що відповідного висновку він дійшов самостійно.

Сучасний етап розвитку лінгвостилістики позначений зростанням інтересу до того мовного матеріалу, який виявляє авторську індивідуальність у художньому тексті, вирізняє творчість письменника серед інших, надаючи їй естетичної оригінальності. Це здатна підтвердити неологічна мовотворчість шістдесятників, де переважають композити ти юкстапозити: руки_бруднулі, рокотан_океан (І. Драч); одиноко_пустельно (Б. Олійник); рибка_мисль, думки_блискавки, мислі_ластівки (Д. Павличко); салюти_громи, пустеля_душа (В. Симоненко); та слова, що утворилися через необхідність передати кілька характеристик одночасно: Вітчизно_сльозе_мріє-сну (М. Вінграновський); небуденно-неземне (Б. Олійник); крикливо_нелюдимі (В. Симоненко).

Естетизація елементів фонетичного рівня розглядається на прикладі таких понять, як емфатичний, логічний, словесний наголос, мелодика та паузація, звуконаслідування та звуковідтворення, алітерація та асонанс. Усі вони передаються графічно й описово, але можливості та ступінь використання цих засобів залежать від авторського вподобання. Так, емфатична довгота підсилює реалістичність художнього тексту, дозволяє відтворити емоційний стан, особливості мовлення персонажів: Ой гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-єчки (І. Драч); Т_с_с, не збуди наш сон… не плач (М. Вінграновський); Ось тут_о_о, в кутку, тихенько стань / І до кінця тепер мене послухай (Д. Павличко); Як вам, дядьку, не ай_яй_яй / Красти на полі свій урожай! (В. Симоненко). Поєднання ж асонансу та алітерації створює додаткові естетичні та змістові відтінки вислову, виконує зображальну й експресивну функції: Бо що було, а що і загуло. / Біда біду, як кажуть, перебуде. / Не може ж буть, щоб якось не було, / вже як не є, а якось воно буде (Л. Костенко); До думи дума доруша… / Стодоли дум - в одну стодолу! / Дивись і думай, моя доле, - / До думи дума доруша (М. Вінграновський). А за умови поєднання лабіалізованих голосних із шиплячим ш та свистячим с досягається ефект заколисування: У полі спить зоря під колоском / І сонно слуха думу колоскову, / І сонна тиша сонним язиком / Шепоче саду сиву колискову (М. Вінграновський). При створенні фонетичної оболонки слів для відтворення звукообразів вибір письменника продиктований сприйняттям. Принцип добору такої лексики дуже важливий, адже за допомогою різних частин мови в поезії передаються характеристики певних рухів, звуків або їх відсутності, пейзажні змалювання: Лиш скімлив пес, машини сновигали, / Мов миші-мишенята, мов мишва, / Туди-суди, вряди-годи, шух-шах (І. Драч); Небо - вигнутим дзеркалом. / Зорі тонко подзенькують: / "Дінь_дзінь", - дзвінко подзенькують, / Мов на люстрі кришталь (Б. Олійник); Та сиза тиша. / Тихше. Дише / Лиш цвіркунове соло на стеблині, / Та спрагла зірка тихо роси лиже - / Така буває тиша на Волині… (І. Драч); Цвіте акація, акація - / на хмарі біла аплікація - / мого дитинства експлікація - / і просто так - цвіте акація (Л. Костенко). Подібна наповненість поетичних рядків допомагає відтворити закодовану в них інформацію та зробити її або рушійною силою, яка підсвідомо спонукає до дії, або засобом, що здатен заспокоїти, врівноважити почуття й емоції.

Емфатичний та логічний наголоси, як відомо, допомагають виділенню того чи іншого слова з потоку мовлення, у той час як словесний - попереджає неправильне відтворення омографів: Твоє обличчя… Глей і глицю, / І цю доро^/гу дорогу^/, / Де в сні старім про Остряницю / Чорніє груша на снігу (М. Вінграновський); Луна віків над Лавровою пущею, / Що долина^/ із Несторових снів (Б. Олійник). Але досить часто в поетичному мовленні використовуються різні відхилення від орфоепічної норми як заради мелодійності, так і для римування: Люблю я думать. Я люблю / Очима тишу цілувати, / Коли, як в тихому гаю, / В душі уро^/чисто і свято (М. Вінграновський). Поширеною серед мовознавців є думка, що словесний наголос не пов'язаний із естетичною функцією мови, але ми переконані, що під час первинного прочитання поезії неправильний акцент у слові спотворює зміст і читач не отримує належної насолоди від прочитаного. Маємо на увазі лише читача, бо слухач, як правило, сприймає заздалегідь підготовлений і усвідомлений текст.

Поняття мелодики та паузації відображається в авторському тексті такими елементами, як три крапки, комбінування знаків оклику та питання, беззнаковість. У поезіях шістдесятників три крапки є популярним засобом вираження почуттів збудженості чи схвильованості персонажів, а також засобом звукопису: Я плачу: людство, де ти? Земле, де ти? / Іваночку, нема тобі планети… / Іваночку… Іваночку! Мовчу… / На грудях космосу я плачу і лечу… (М. Вінграновський); Якби ж було можна / сховати луну до конверта (…конверта…), / Ми стільки б такого узнали, / чого ще не знаємо (…знаєм…). / А то, розумієте, постріл останній - / і мертво (…стерто…). / Умерла луна. Хтось глухо упав. / А відлуння немає (Б. Олійник). Нанизування знаків оклику створює наскрізну експресію висловлювання, передає різні відтінки та ступінь прояву емоцій, виражає психологічний стан людини або її реакцію на якісь факти дійсності: Знову чорне вивели на біле, / Біле - заплювали в чорноту. / Пики одне одному набили / За свою! За правду!! За - святу!!! (Б. Олійник). Дуже часто оклик перериває або завершує монолог дійової особи, в якому виражені складні почуття: Та ні ж! Не помре він тоді, / Хоч смерть його в губи цілує, / Хоч губи у неї тверді - / Межа навіть чорному злу є, / Не може він вмерти тоді… (І. Драч); І знову сам воюю проти себе - / Два чорти схарапудились в мені. / Один волає: "Зупинись! Не треба!" / Штовхає інший: "Не впиняйся, ні!" (В. Симоненко). Усупереч загальним правилам пунктуації, але використовуючи можливості її індивідуальної інтерпретації, шістдесятники іноді вдаються до відмови від розділових знаків, створюючи картину нерозчленованого плину почуттів або думок: спини мене отямся і отям / така любов буває раз в ніколи / вона ж промчить над зламаним життям / за нею ж будуть бігти видноколи / вона ж порве нам спокій до струни / вона ж слова поспалює вустами / спини мене спини і схамени / ще поки можу думати востаннє / ще поки можу але вже не можу / настала черга й на мою зорю / чи біля тебе душу відморожу / чи біля тебе полум'ям згорю (Л. Костенко). Беззнаковість допомагає виокремлювати слова як поняття, символи, які є носіями ідейного навантаження, вона робить їх вивільненими від синтаксичної залежності. Саме тому семантичні зв'язки в цих поезіях переважають над синтаксичними: Зліва / Спиною до мене / В темно-зеленому платті / Дівчина входить / Іде і сіда за рояль / Мить / І заплакали пальці її / Мить / Засміялися пальці / І рояль почав танути (М. Вінграновський).