Естетика мовотворчості поетів шістдесятників

Завдяки поєднанню мовних і графічних засобів автори активізують читача, роблячи його співтворцем, а процес читання - співтворчістю, що значною мірою й зумовлює естетичність сприймання поезії.

Експресивно-естетичні можливості граматичного рівня менші порівняно з іншими через те, що усталеність його форм перешкоджає індивідуально_авторській трансформації. Естетичну значущість морфологічних явищ визначає не кількісний, а якісний показник. Традиційно стилістичні функції морфологічних форм характеризують за тими категоріями, які властиві словам якоїсь частини мови. Так, засобами порівняння за родовою ознакою автори влучно передають життєві реалії: Старіють важко: матері - як верби, / Батьки, як морені дуби (Б. Олійник). За цією ж ознакою відзначаємо випадки уособлення, коли чоловічі й жіночі образи створюються через використання назв неістот відповідного роду: Тож не бійся, не печалься, / моя нене: / Нас не втримає асфальт на якорях. / Ти - зорею… А я - кленом… / Будуть клени! / Тільки б ти не згасла, як зоря (Б. Олійник); І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б'є: / - І мені, - кричить, - кохання / також спати не дає. / Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну, / Але як не дму, не вію, я до неї не сягну (В. Симоненко). Зустрічаємо в поезіях шістдесятників багато прикладів уживання безособових дієслів у формі середнього роду: Наздогнало. Обхопило. Глянуло. / Прокляло. Простило. Обняло. / Засмутилося. Задумалось. Поганило. / Випросталося. Звело. І - повело! (М. Вінграновський), які одночасно є односкладними безособовими реченнями. Принадність наведених рядків у тому, що завдяки сутності дієслів відтворюється безмежність авторської мисленно_мовленнєвої енергії, яка передається читачеві (слухачеві). Через стилістичну обмеженість прислівників, їхня функція загалом доповнювальна, бо вони тільки своєрідно розгортають семантичне значення, виражене дієсловом: Демократично. Звично. Зрозуміло. / Щоб як взялося, то вже зразу вміло. / Приємно. Зручно. В синтетичній тарі. / Дається в руки кожному нездарі (Л. Костенко).

Емоційність вислову увиразнюється й тоді, коли відбувається нанизування вказівних займенників той, цей або відносного який: Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні. / Той чорт. Той граф. Того паперу жмут. / Та станція. Той поїзд. І останні / Його слова: / "Тікати… доженуть…" (Л. Костенко); А через півжиття, коли ти вже здорожений, / ця нереальна мить - як сон серед садів! / Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений, / і навіть той їжак, що в листі шарудів (Л. Костенко). Кожен займенник стилістично особливий та виконує в тексті одночасно кілька функцій. Наприклад, вказівні часто передбачають якесь конкретне явище дійсності, прямо не називаючи його. Але поетичний текст є тим середовищем, у якому приховані смисли в значеннях займенників виявляються найбільшою мірою.

Серед засобів поетичного мовлення, котрі використовують шістдесятники задля реалізації естетичної функції мови на рівні синтаксису і які традиційно виділяються мовознавцями, нашу увагу привернули мовленнєві повідомлення на основі повторень, та ще ті, що побудовані із порушенням розташування частин всередині синтаксичної конструкції чи пов'язані зі зміною обсягу висловлювання. Предметом зацікавлення тут також є питально_риторичні речення в поетичному тексті, ефективність яких - у використанні синтаксичних одиниць, що мають яскраву емоційну забарвленість.

Залежно від цілей, які намагається реалізувати поет, він вдається до того чи того синтаксичного оформлення повідомлення. Так, зосередження уваги на різних предметах, ознаках, діях знаходить утілення в рядах однорідних членів, завдяки яким нагромаджується та конденсується актуальна інформація, що увиразнює художнє мовлення, розгортаючи текстове семантичне поле: Учора ще я в цьому колі жив, / Я думав: що ж міщани, ну, міщани, / Із пледами, торшерами, борщами, / Вареннями з малин, суниць, ожин, / З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів, / Із райських яблук, аличі, брусниць, / Айви, кизилу, сливи, полуниць, / З вишень японських, горобин московських, / Із київського місяця і зір, / Варення із повітря, / з неба, / з моря - / Не хочете? (М. Вінграновський); Трудяться важко на цім суходолі / Руки, / Мислі, / Мрії, / Слова. / Тільки в твоїй неприборканій долі / Час ожива (Д. Павличко). Еліптичні конструкції в лаконічній формі передають глибокий зміст: Слово - на чати! / Спати забудь! / Будем стрічати / Всяку паскудь. / Зрада тут буде / Рватись вперед - / Кулю - у груди, / В серце - багнет! (Д. Павличко). Риторичне питання в загальному звучанні ліричного мовлення підкреслює афористичність думки: А кохання найгрізнішими указами / Ні зів'яти, ні вхолонуть - не примусити. / А єдиних слів, на жаль, було не сказано… / А для чого ті слова, як плаче музика? (Б. Олійник). Різноплановість засобів синтаксичного оформлення поетичного мовлення є невичерпним джерелом ресурсів для виразного й художньо_переконливого звучання слова.

У третьому розділі - "Естетика тропів, стилістичних фігур і прийомів, уживаних поетами-шістдесятниками" - через систему тропів простежується співвідносність емоційного й експресивного в мові та конкретні виходи її в сферу виразових засобів.

Естетизація тексту досягається поетами_шістдесятниками завдяки одиницям вторинної номінації, сутність яких полягає у вживанні усталених назв на позначення нових або вже відомих предметів і явищ об'єктивного світу. Початковим етапом творення авторської образної думки є епітет, оскільки в нього можуть трансформуватися всі інші тропи. У мовотворчості поетів_шістдесятників тропеїчного характеру набувають здебільшого прикметники: Він мав печальні всевидющі очі - / В орбітах диких голубі дива. / З них світ буденний, темний і порочний / На полотні празничним оживав (І. Драч); Протяг має / в'їдливий присмак паровозного сизого диму, / і стоїть неумитий присмерк за розхристаними / дверима (Л. Костенко). Особливого естетичного навантаження набувають епітети з колористичною семантикою, які не тільки містять зорову інформацію, а й виконують важливу ідейно_виражальну функцію. Колірними епітетами нерідко підсилюються протиставлення та порівняння: Осіння днина опуска чоло. / Далекий обрій - голубе з червоним. / І павутиння малиновим дзвоном / Вколисує у вибалку село (Б. Олійник); Й тече твій погляд темно_синій, / Як вітер в затінку небес (М. Вінграновський). Епітети допомагають авторові глибше розкрити зміст поезії, зміцнюють силу її емоційно_естетичного впливу. Разом із порівняннями вони сприяють творенню картинності, зорових образів у поетичному мовленні шістдесятників, оскільки через порівняння мовби пробуджується генетичний код записаних у пам'яті реципієнта єдностей, які розширюють зміст понять в їх новому синтезі, творять художньо-поетичне бачення світу.

Простежити закономірності поезії в образних асоціаціях дозволяє метафорична група тропів. Стимулом їхнього творення є естетичний ідеал автора, а психологічним стимулом їхнього сприйняття - естетична потреба читача. Заснована на глибокій внутрішній подібності, особливо активізує здатність реципієнта до асоціацій метафора, а письменник завдяки цьому відкриває читачеві (слухачеві) зв'язки між явищами природи, наближає віддалені поняття, підкреслюючи тим самим їхню виразність: Нам вічно треба небом жить, / По шию будучи в планеті! (М. Вінграновський); Вже по коню твому вихолов і шлях. / Навіть ворони його не встерегли… / Вже він попаски гуляє у піснях (Б. Олійник). Метафори, що виникають шляхом перенесення назв істот на неістоти, найбільш численні в поезіях шістдесятників. Саме з них складається такий її різновид, як персоніфікація - олюднення автором природи: Шипшина важко віддає плоди. / Вона людей хапає за рукава. / Вона кричить: - Людино, підожди! / О, підожди, людино, будь ласкава. / Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! / Одна пташина так мене просила! / Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. / І просто осінь щоб була красива (Л. Костенко); Грім жив у хмарі, і згори / Він бачив, хто що хоче: / Налив грозою грім яри, / Умив озерам очі (М. Вінграновський). Метафоричні образи виконують естетичну функцію як акт оцінно_почуттєвого спрямування, надаючи поетичному тексту обов'язкових додаткових смислів.

Значні виражально_зображальні можливості має метонімія. Найчастіше поети на основі суміжності функцій живих предметів прагнуть одухотворити неживі предмети та явища, дотримуючись, коли необхідно, причинно-наслідкової послідовності: Скажіть їй так: вночі знайшли мене, / Лежав на серці всі останні ночі. / Іще одне! Малесеньке одне: / Сховайте для поетів мої очі. / А руки мої дайте літакам… / Легені - вітру… А чоло - блакиті… / Віддайте губи хвилям і волам, / А ноги - квітам, щоб ходили квіти (М. Вінграновський); Нас не діждались сині, / Нас не діждались карі… / В ночі терпкі осінні / Ми залітаєм з марень (Б. Олійник); Якщо не можна вітер змалювати, / прозорий вітер на ясному тлі, - / змалюй дуби, могутні і крислаті, / котрі од вітру гнуться до землі (Л. Костенко). У поетичних творах шістдесятників естетична функція метонімії є безперечною, адже вона дозволяє економити мовленнєві зусилля, надаючи можливість авторам заміняти описову конструкцію одним словом. З цього погляду метонімічні перенесення значень можна порівняти з індивідуально-авторськими неологізмами, особливо тими, що утворені шляхом суміщення. Обидва ці явища - результат творчого процесу і дають можливість поетам найбільш яскраво, адекватно та лаконічно виражати авторське ставлення.

На основі асоціативного зв'язку подібності виникають такі два протилежні види тропів, як мейозис та гіпербола. Перший використовують для того, щоб уникнути завищених та категоричних оцінок. Другим поети користуються пишучи переважно для дітей. Їхні герої відзначаються фантастичною силою, красою, здатні переборювати неймовірні труднощі: У тій пісні заєць наш сидить, / У тій пісні вухо його спить, / І росте в тій пісні його хвіст, / Довгий хвіст від лісу через міст (М. Вінграновський).

Парономазія - один з яскравих засобів художньої виразності, використовується поетами в каламбурах та грі слів: На вогкім зіллі руки білі / (І сонми дум, і думні сни…) / Так дихали, так тихо вміли / Приспати тіні тишини (І. Драч); І здавалось - нема ні початку, ні краю / Цій нудоті німій і нудній німоті… (В. Симоненко). Завдяки оксюморону, використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, характеризується складність, внутрішня суперечність описуваного предмета чи явища. Це актуалізує нові, свіжі, оригінальні якості контрасту, який дозволяє поетам відобразити зовнішній та внутрішній світ у його протиріччях: Десь там, у найвищих глибинах, / Десь там, у найглибших висотах, / Таємниця вродилася, як пелюстина, / Як бджола в золотистих сотах (І. Драч); І прокляли Земля мене і люд! / Земля за люд, безсмертям оповитий, / За вічних дурнів, за безсмертний бруд / І за безсмертну смерть негордовиту (М. Вінграновський).

У поетичному контексті тропи поєднуються, взаємодіють, слугуючи одній меті - образному підсиленню зображуваного, яке тим самим задовольняє естетичні потреби адресата.

Поети_шістдесятники активно послуговуються інверсією, що всупереч нормі, логічно виділяє слово у мовленнєвому потоці. Інверсована лексема за рахунок того, що потрапляє в незвичну для неї синтаксичну позицію, мимоволі привертає до себе увагу: І губи посивілі дихали, / Як світ золотий, солоні (І. Драч); Ніч кричала мені, розтерзана, / Оперезана громом навхрест. / І у зойках її березових / Закипівся гучний протест (В. Симоненко). Різноманітні повтори (анафора, епіфора, анепіфора, епанафора, рефрен), які сприяють відображенню різних станів суб'єкта та посилюють ефект тривалості дії, її багаторазовості чи послідовності, впливають на чуттєве сприйняття реципієнтом художньої дійсності: Де сон, де син, де тисячі синів / Сплять тисячними снами й переснами - / Не спить один там Сон з усіх тих мертвих снів, / І Син один не спить між тими несинами. / Той Сон і Син не гойдані ніким. / Хіба що рабством! / рабством! / рабством! (М. Вінграновський); Де вечір пахне м'ятою, / аж холодно джмелю. / А я тебе, / а я тебе, / а я тебе / люблю! / … Без коньяку й шампана, / і вже без вороття, - / я п'яна, п'яна, п'яна / на все своє життя! (Л. Костенко). Плеоназм у художньому тексті підкреслює особливості зображуваного, нагнітає почуття, збагачує експресивний потенціал словесно_художнього образу: Криши, / ламай, / трощи стереотипи! / Вони кричать, пручаються, - ламай! / Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи / благає, плаче, просить: "Не займай!" (Л. Костенко). Версифікаційне мовлення урізноманітнюють форми плеоназму, де вони не тільки допускаються, але й набувають позитивного значення, оскільки виділяють та підкреслюють ті чи інші відтінки думок та їх переходи. Близькою до плеоназму стилістичною фігурою є тавтологія, яка надає мовленню особливої поетичності й виразності: Як міниться усе! І дурень той, хто зміни / Незмінно заміня вчорашнім днем без змін. / Народ в путі. Та він тавра не зніме / Із тих, хто за народ / являв / себе / взамін (М. Вінграновський). Фігурою контрасту, прийомом протиставлення понять, явищ та образів є антитеза: Душа наїлася та бреше. … / Мовляв, каміння - це вода. / Нещастя - щастя. Радість - горе. / Зажура - сміх. А сміх - біда (М. Вінграновський); І в сутичці вічній святого з ганебним / світлішає розум зацькований мій (Л. Костенко); Вам Україна - тільки сон, / Мені - ява, мені - життя! (Д. Павличко); І земля впилась водою, / Мов живою кров'ю. / І обнявся сміх з журбою, / Ненависть - з любов'ю… (В. Симоненко).

Багатство мовних засобів і стилістичних прийомів у поетичній тканині творів шістдесятників не дає можливості охопити їх загалом, тому в роботі розглянуто лише актуалізацію індивідуально-авторського мовлення за допомогою прийому деавтоматизації у спосіб невласне прямої чи прямої мови, різних форм оповідальності, нестандартності мовлення. Так, із естетичною, виражально_зображальною метою поети-шістдесятники використовують, зокрема, такі стилістичні прийоми, як парафраз і ремінісценція. Парафраз виявляється в заміні слова чи фрази іншою словесною конструкцією, яка передає інформацію про предмет або образно, або описово. У поетичному мовленні шістдесятників актуалізовано образний парафраз: Живе в тій хаті сивий-сивий спомин (дід), / Улітку він під грушею сидить (Л. Костенко), І небо теплотою глибиніє, / І радість наливається в серця - / Сміються, бігають, пустують, мріють / Малесенькі замурзані сонця (діти) (В. Симоненко); Вона посміхнулась, / красива і сива, як доля, / Змахнула рукою - злетіли увись рушники. / "Лишайтесь щасливі", - / і стала замисленим полем / На цілу планету, / на всі покоління й віки (померла) (Б. Олійник). Автори активно послуговуються й описовими парафрастичними конструкціями, що подібні до фігур мовлення: Минає все, лиш наше не минає, / Одним займаємось, що ставимо свічки (молимось), / Та гордо плачемо, та "Заповіт" співаєм, / Співаєм тяжко так, що наче залюбки (М. Вінграновський); Ти половець, ти правнук печеніга, / з чужої муки і з чужої Мекки (іншої віри) (Л. Костенко). Основним же призначенням парафраза залишається підвищення тональності мовлення та посилення його поетичного звучання. Там, де наявні лірично схвильовані описи, де загальновживане, стилістично нейтральне слово не відповідає настрою й не виражає його, поети вдаються до прийому парафразування: Ще пароплавчики чаділи, наче праски, / Ще ми шукали крем'яхи в піску, - / На пограниччі дійсності і казки / стояв той дім за хмарами в бузку (Л. Костенко); Вже сказано "ні" в одлетілому літі, / Хоч вчора-звечора було іще "так", / Червоно та біло у жовтому житі / Зацвів та опався знервований мак (М. Вінграновський).

Поети_шістдесятники, добре розуміючи, що естетична свідомість особистості базується на знаннях художньо-естетичних цінностей минулого, вдаються до ремінісценцій. Цей стилістичний прийом якоюсь мірою є репрезентацією пам'яті поетичного тексту та ступеня його системного функціонування в літературі. Так, автори вживають ремінісценції, що являють собою відгомони слів, висловів і образів із різних сфер - фольклору, релігії, індивідуально_авторської творчості: Розпрягайте, хлопці, літаки: / Хай_но спочивають, роботящі (Б. Олійник); Король мій у куті стоїть безжально голий, / А твій король під захистом стоїть (І. Драч); Я радію, що в тобі, соборе, / Правлять службу доброти й ума (Д. Павличко); Добре терпляча дорога моя / Що смерті не боюсь я (М. Вінграновський). Поети переконані, що віра в Бога та євангельські чесноти і пророцтва є великою духовною допомогою та порятунком, тому ремінісценціями зі Святого Письма допомагають читачеві (слухачеві) зрозуміти або переосмислити чимало відомих епізодів, поглиблюючи значення їх образів і сюжетів іншими художніми засобами: Помилялись не тільки люди, / Помилялись навіть святі. / Згадайте: Ісус від Іуди / Мав останній цілунок в житті. / Ми не святі, не боги, а значить, / Не варто втішати себе дарма. / Але, як твій промах / Лиш ворог бачить, - / Друзів у тебе нема! (В. Симоненко).

Ретроспекція переміщує читача у сферу часових і просторових понять та їх реалізації в поетичному мовленні. Загалом поезія звільнена від часових обмежень, вона розрахована на вічність, оскільки саме такою є природа ліричного почуття. Але ретроспекція - це певна пауза в перебігу лінійного розгортання тексту, без неї неможливе сприйняття того, що відбувається в теперішньому. Наприклад, у поезії Бориса Олійника минуле розглядається як акумулювання духовних цінностей: І сірий зайчик, / такий маленький, / такий… один. / І вовчик-братик, / і біла білка, / і хитрий лис… / Куди розбіглись, / куди сховались - / агей, куди? / Не чуть нікого. / Скінчилась казка / давно… / колись (Б. Олійник), теперішнє ж сприймається спустошеним і несприятливим для внутрішнього морального розвитку: Ах, що зі мною? / І як це сталось, / і де, й коли, / Що я всміхаюсь, / де треба бити, / щоб стигла кров?! / Мене ж по спині / по-братськи ляска / лукавий лис, / Лякливий заєць, / кокетка білка / і лисий вовк. / Вони не з казки, / вони реальні, / як п'ятаки (Б. Олійник). Залежно від того, на актуалізацію яких спогадів спрямовано ретроспекцію, умовно виділяємо два її різновиди. Ретроспекції першого типу сприяють відтворенню здебільшого позитивних емоцій і почуттів: На цямру монастирської кринички / схилила осінь грона горобин. / Сюди колись приходили чернички, / блакитну воду брали із глибин (Л. Костенко). Ретроспекції другого типу є каталізаторами негативних емоцій, пов'язаних із згадками про минулі події: Стоїмо у вуличному шумі, / Слів шукаєм, але слів нема… / Я тепер у новому костюмі, / Ти оце помітила й сама. / І, напевне, теж згадала нині, / Як мені тоді сказала ти, / Що зі мною у простій свитині / У "між люди" соромно піти (В. Симоненко). Ретроспекція сприяє декодуванню повної естетично значущої інформації лише за умови повторного прочитання поезії.

ВИСНОВКИ

Характеристика естетичного підґрунтя спільних та індивідуальних особливостей у поезіях шістдесятників доводить, що серед багатьох факторів, які сприяють естетизації слова, особливо виділяється його емотивність, оскільки найбільш повноцінним і дохідливим є той художній образ, який містить у собі сильний емоційний заряд. Втілюючи ідею та тему твору, письменник концентровано передає суб'єктивну реакцію на об'єктивний світ. Слово, як матеріал і як предметна форма образу, є органічною частиною самого образу. Письменник же, підпорядковуючи слово образові, перетворює його в частину естетичного цілого. Таким чином, художній текст є не лише повідомленням про певні об'єкти дійсності, настрої та емоції, але й інформацією про саму мову, адже будується згідно з чинними в ній нормами і слугує матеріалом для вивчення закономірностей уживання мовних засобів, тобто є джерелом вивчення мови та її можливостей. Естетизм мовотворчості поетів-шістдесятників, що виявляється в досконалому версифікаційному хисті, відчутті внутрішньої форми та класичному поєднанні досвіду попередників, випромінює потужну енергію імперативного впливу, спрямовану на пробудження реакції сприйняття, і має на меті не лише естетичний відгук, філологічне споглядання та аналіз, але й ментальну дію в художньо запропонованій ситуації вибору.

Помітну роль у формуванні художнього мислення поетів відіграє українська національна мовна традиція та культура, які успадковуються від попередніх поколінь. Творча ж діяльність людини, яка користується цими надбаннями, сприяє формуванню особистості, здатної бути культурною, дієвою й розвинутою. Отже, при розумінні культури як єдності мовної традиції та національної психології й звичаїв, письменницька діяльність шістдесятників видається нам зразковою своїм суто українським колоритом, який досить чітко позначається на лексичному рівні. Саме він відтворює індивідуальні особливості стилю, своєрідність художнього методу, філософські та естетичні погляди митців.

Експресивність виражально_зображальних засобів поетичного мовлення, репрезентована також на рівні поетичного фразотворення, де естетичність мовлення проявляється у граматичній відшліфованості сталих висловів та їх словесній економності. Доречно вжиті й уміло акцентовані, вони здатні замінити багатослівну логічну побудову, образно узагальнити сказане, пожвавити мовлення й надати йому особливої емоційної тональності. Естетика поетичної мовотворчості, спрямована на створення оригінальної мовленнєвої довершеності, реалізується й на дериваційному рівні. Це словотвірні форманти, дериваційні варіанти слова, продукування індивідуально-авторських неологізмів, які допомагають поетам глибоко й тонко передати художньо-образний зміст. Фонетичні засоби виразності яскраво передають експресію поетичного твору, використовуються автором для створення певного стилістичного ефекту та відповідають естетичним уподобанням реципієнтів. У галузі морфології загальна естетичність спирається на фактори, що створюють необхідні ефекти на виражальному потенціалі різних категорій. Але це відбувається в безпосередній взаємодії з лексичним, фонетичним, словотвірним та синтаксичним рівнями художнього тексту. Естетичність на рівні синтаксичної побудови висловлювання досягається завдяки стислості, лаконізму, стилістично осмисленому порядку слів, помірності й доречності у використанні синтаксично ізольованих елементів вислову. Отже, мовленнєва естетика поетів-шістдесятників налаштовує читача на сприйняття прекрасного у світі. Будь-яке слово в художньому осмисленні, використане як виражально-зображальний засіб, здатне перебороти свою семантичну ізольованість. Виступаючи в естетичному обрамленні з інших слів або виразів, воно якісно змінюється та естетично збагачується.

У збагаченні системи виражально_зображальних засобів української мови багатий поетичний доробок шістдесятників засвідчує високий мистецький рівень і вміння досконало володіти мовностилістичними зразками, що створюють неповторні образи. Фігури є тими елементами художньої мови, в яких виражально_зображальні засоби виникають у цілісних, завершених за змістом мовленнєвих уривках. Слова, які складають фігуральний зворот, близькі до тропів та порівнянь. Останні функціонують у ньому у власному художньому змісті та як засіб, що зумовлює нове виражально-зображальне значення, яке виникає вже у фігурі як у цілісній художній мовленнєвій одиниці. Образно_тропеїчні засоби мови творів поетів_шістдесятників - це особливі індивідуально_авторські звороти, за якими криється глибоке емоційне мислення, втілене в довершених мовно_естетичних конструкціях.

Поетичне мовлення шістдесятників організоване й підпорядковане усталеним граматичним нормам, але разом із цим у ньому діють ще інші організуючі засоби, як-от: широке використання природних функцій слова - його багатозначності, а також застосування особливих конструктивно_змістових фразеологічних типів слововживання. Велику кількість їх модифікацій репрезентує розглядане поетичне мовлення, а відтак і сприймається свіжим та естетично наснаженим, незважаючи на те, що життя, свідомість, культура, естетичні уявлення людей постійно розвиваються та змінюються.

Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Василь Симоненко дивилися на світ іншими очима, ніж вимагала тогочасна культурно-політична ситуація, і взяли в свої руки долю української мови, яка, завдяки їхнім зусиллям, продовжувала стверджуватися на щаблі високохудожньої мови українського народу.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Гапєєва І. М. Поетична мова М. Вінграновського на тлі доби шістдесятників (на матеріалі збірок "На срібнім березі" та "Київ") / І. М. Гапєєва // Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки: зб. наук. статей. № 1. Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. С. 58-61.

2. Гапєєва І. М. Внесок поетів-шістдесятників у скарбницю української літературної мови новітнього часу / І. М. Гапєєва // Наукові записки. Серія: Філологічні науки (мовознавство). Вип. 75 (3). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. С. 66-68.

3. Гапєєва І. М. Емотивна функція мови та мовна експресія (на матеріалі мови поетів-шістдесятників) / І. М. Гапєєва // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 10: Проблеми граматики і лексикології української мови: зб. наук. праць. Вип. 4. / [відп. ред. М. Я. Плющ]. К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008. С. 405-409.

4. Гапєєва І. М. Естетична свідомість особистості у розрізі лінгвостилістики / І. М. Гапєєва // Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. зб. наук. ст. Вип. ХУІІІ: Лінгвістика і літературознавство / [відп. ред. В. А. Зарва]. Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект - Поліграф", 2008. С. 53_60.

5. Гапєєва І. М. Мовотворчий естетизм шістдесятництва через тропіку поезій Василя Симоненка (на матеріалі збірки "Тиша і грім") / І. М. Гапєєва // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. Вип. 53. Харків: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2008. С. 121-124.

6. Гапєєва І. М. Естетичний вплив лексичних засобів поетичної мови шістдесятників на реципієнта / І. М. Гапєєва // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Лінгвістика: зб. наук. праць. Вип. УІІІ. Херсон: Видавництво ХДУ, 2008. С. 154-159.

АНОТАЦІЯ

Гапєєва І. М. Естетика мовотворчості поетів_шістдесятників. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Запорізький національний університет. - Запоріжжя, 2010.

У дисертації здійснено комплексне функціонально-естетичне дослідження виражально-зображальних засобів поетичної мови шістдесятників. З цією метою розглянуто суспільно-історичні умови формування світогляду та поетичного стилю письменників, схарактеризовано естетичне підґрунтя та роль української національної традиції в індивідуально_авторській мовотворчості. Визначено принципи гармонізації змісту та форми поезій шістдесятників, проаналізовано особливості використання ними можливостей різнорівневих мовних засобів та прийомів образного відображення дійсності, що сприяють увиразненню та естетизації мови їх поетичних творів.

Ключові слова: естетична функція мови, індивідуально-авторська мовотворчість, символізація, лексика, фразеологія, деривація, фонетика, морфологія, синтаксис, тропи, стилістичні фігури та прийоми.

АННОТАЦИЯ

Гапеева И. Н. Эстетика языкового творчества поэтов_шестидесятников. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Запорожский национальный университет. - Запорожье, 2010.

В диссертации осуществлено комплексное функционально-эстетическое исследование выразительно-изобразительных средств языка поэтов_шестидесятников. С этой целью изучены социальные и культурные процессы соответствующей эпохи, имевшие воздействие на индивидуальные творческие изыскания, отмечается общая близость мировоззренческих идей, представленных национально_патриотическими, гуманистическими, интеллектуальными и эстетическими взглядами поэтов на окружающую действительность. Исходя из того, что эстетические идеалы занимают существенное место в убеждениях поэтов_шестидесятников, а проблема эстетических возможностей слова и своеобразия его поэтического функционирования не достаточно популярна среди исследователей, в работе уделяется внимание отображению эстетической стороны украинского языка. Рассматривается гармоничность содержания, формы и звучания поэтических произведений, которые являются для реципиентов источником эстетического воздействия, способствуют развитию высокого эстетического вкуса.

Данные диссертационного исследования свидетельствуют об индивидуальных особенностях поэтов в использовании возможностей художественных средств разных языковых уровней, элементы которых влияют на формирование имплицитного и эстетического смысла поэзии. Особую значимость в этом плане приобретает символизация как художественное средство поэтической речи шестидесятников; лексическое разнообразие, представленное окказиональным совмещением понятий, ономастикой и своеобразной колористической гаммой. Описывается влияние фразеологических единиц и афористических высказываний, а также деривационных, фонетических и грамматических средств на художественную ценность поэзий. Благодаря тонкому лингвистическому пониманию слова, поэтам удаётся расширить его смысловые границы.

О высоком уровне эстетичности и эмоциональности поэзий свидетельствует творческое использование поэтами_шестидесятниками возможностей повторной номинации, стилистических фигур и приёмов, которые способствуют созданию ёмких образов, раскрывающих богатую гамму чувств и переживаний.

Ключевые слова: эстетическая функция языка, индивидуально-авторское языковое творчество, символизация, лексика, фразеология, деривация, фонетика, морфология, синтаксис, тропы, стилистические фигуры и приёмы.

SUMMARY

Gapeeva I. N. Aesthetics creation language poets of the sixty's. - Manuscript.

Dissertation for gaining scientific degree Candidate of Philological Sciences on the speciality 10.02.01 - Ukrainian language. - Zaporizhsky National University. - Zaporizhya, 2010.

The dissertation investigated complex aesthetic and expressive means poetic language poets of the sixty's. In this base examined socials and cultures process epoch when lived and created famous masters and when their world outlook formed. Gave attention harmony maintenance, form and sound poetic works that appear for recipients source aesthetic enjoyment and give high aesthetic taste. In dissertation noticed intuitions peculiarity poets in using possibilities artistic means different languages levels and means gives expressive poetic language and aesthetic sound.