Мова публіцистики Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Спеціальність 10.02.01 - Українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Мова публіцистики Михайла Грушевського

Клімчук Галина Петрівна

Дніпропетровськ - 2010

Размещено на http://www.allbest.ru//

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Криворізького державного педагогічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:доктор філологічних наук, професор

ПОПОВСЬКИЙ Анатолій Михайлович,

Дніпропетровський державний університет

внутрішніх справ,

професор кафедри мовної підготовки.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

ТКАЧ Людмила Олександрівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри сучасної української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

ТЕРЛАК Зеновій Михайлович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри української мови.

Захист відбудеться 20 травня 2010 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.05 при Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (пл. Т. Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ імені Юрія Гагаріна, м. Дніпропетровськ, 49027).

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: вул. Козакова, 8, м. Дніпропетровськ, 49050.

Автореферат розіслано 15 квітня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент Н. В. Левун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасній лінгвістиці дедалі посилюється зацікавлення вивченням проблем історії української літературної мови. Така тенденція значною мірою зумовлена пошуками історичної істини, прагненням повернути мову до її першоджерел, намаганням об'єктивно оцінити й концептуально переосмислити ті чи ті мовно-історичні моменти, що з ідеологічних причин знаходилися на периферії наукових інтересів радянських мовознавців. Особливої актуальності в цьому аспекті набувають дослідження питань функціонування й соціальної репрезентації української мови в один із найбільш продуктивних відтинків її розвитку - кінець ХІХ та початок ХХ ст.

Окреслений хронологічний етап увійшов в історію української мови насамперед як період становлення її стилістичної системи, формування літературних канонів, напруженої лексикографічної практики та інтенсивної мовотворчої діяльності соціально, політично й лінгвістично активних персоналій, які виступили своєрідними нормалізаторами і каталізаторами тогочасної мови. Тому вимоги перегляду лексичних, стилістичних та орфографічних норм, що нині виникли в лінгвістичному дискурсі у зв'язку з реабілітацією притаманної для зламу ХІХ й ХХ ст. мовно-історичної традиції, неможливо реалізувати без переоцінки ідеологічно упереджених тверджень щодо ролі в історії формування й нормування української літературної мови мовотворчої практики письменників, учених, культурних і суспільно-політичних діячів, імена яких в епоху тоталітарного режиму були штучно вилучені з мовно-літературного процесу й піддавалися нищівній критиці. Саме до такої категорії мовних особистостей належить авторитетний представник українського національно-культурного відродження початку ХХ ст. М. Грушевський, значення якого в історії мови й досі залишається вкрай маловивченим і не завжди об'єктивно оціненим.

Офіційні директивні настанови, що ними впродовж тривалого часу оперувала офіційна радянська наука в підході до інтерпретації творчого доробку академіка М. Грушевського, не могли сприяти повноцінному висвітленню його мовної діяльності: дослідники або свідомо уникали коментарів стосовно місії вченого в еволюції української літературної мови, або ж різко висловлювалися про нього на кшталт «буржуазний націоналіст», «буржуазно-націоналістичний історик». Таке упереджене і «згори нав'язане» ставлення до особи видатного діяча призвело до того, що у вітчизняній лінгвістиці фактично відсутні будь-які розвідки, присвячені розгляду його мовотворчості.

У постколоніальну добу рівень зацікавленості постаттю М. Грушевського неабияк зріс. У науковій літературі з'явилося чимало історичних, мовно-культурологічних та власне мовознавчих праць, у яких здійснено аналіз рефлексій професора М. Грушевського щодо практичних питань функціонування української мови й завдань її утвердження в суспільстві (М. Алексієвець, М. Жулинський, П. Ковалів, А. Мамалиґа, Л. Мацько, Л. Полюга та ін.), ключових положень мовознавчої концепції історика і його ролі в розбудові наукового стилю української мови (Я. Дашкевич, Г. Мацюк, Т. Панько, Т. Розумик, М. Сюсько та ін.), участі вченого в літературно-наукових дискусіях початку ХХ ст. (Р. Трифонов, Б. Сокіл) та значення у становленні українського правопису (О. Гузар). Однак, попри такий посилений інтерес до мовного аспекту діяльності М. Грушевського, новітній україністиці все ще вкрай бракує спеціальних, підкріплених текстовою базою студій його мовостилю, на що повсякчас указують фахівці з історії мови. Так, якщо Л. Винар акцентує на першочерговій потребі комплексного опрацювання мови, правопису та «словника» М. Грушевського, то Л. Мацько наголошує на тому, що ідіостиль ученого - це багатоаспектна проблема, яка ще чекає на увагу молодих мовознавців, а, згідно з твердженням Т. Розумик і М. Сюська, вивчення мови його творів - це ще непочатий край роботи, який обіцяє багато дослідникові історії української літературної мови. У руслі такого підходу до висвітлення мовної спадщини академіка М. Грушевського на сьогодні виконані лише дисертації О. Масликової, де на широкому фактичному матеріалі представлено систему філологічних термінів і номенклатур у доробку науковця, та І. Черкез, у якій авторка, аналізуючи загальні типологічні риси мови епістолярію української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст., почасти зосереджується й на розгляді мовної специфіки епістолярних текстів М. Грушевського. Натомість унікальний мовний досвід визначного діяча в царині публіцистики, що мав безперечний вплив на подальший розвиток й унормування загальноукраїнської літературної мови, усе ще залишається поза межами наукових інтересів лінгвістів. Це зумовлює актуальність розробки мовної манери Грушевського-публіциста.

На жаль, вузькі рамки дослідження не дають змоги подати цілісного, розгорнутого і системного опису всіх рівнів мовної організації багатогранного публіцистичного доробку. Відтак, ураховуючи те, що мовотворча практика вченого найістотніше вплинула передусім на формування лексичних і фразеологічних ресурсів сучасної української мови, у пропонованій роботі ми обмежимося розглядом лише лексичного та фразеологічного складу його публіцистичної спадщини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації пов'язаний із комплексною науковою проблемою кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету «Проблеми функціонування мовних одиниць і граматичних категорій та їхня лексикографічна розробка» (протокол № 5 від 11 грудня 2008 р.). Тему дослідження погоджено в науковій координаційній раді «Українська мова» Інституту української мови НАН України (протокол № 20 від 11 травня 2004 р.).

Мета дисертаційної роботи - подати всебічний опис структурно-семантичних і функціонально-стилістичних особливостей лексичної та фразеологічної організації публіцистики М. Грушевського в контексті формування лексико-фразеологічної бази української мови кінця ХІХ - початку ХХ ст. і в зіставленні з нормами сучасної літературної мови.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

1) проаналізувати концепцію літературної мови в системі світоглядних поглядів академіка М. Грушевського, з'ясувати роль його мовотворчої діяльності у становленні та стилістичній розбудові української літературної мови окресленого періоду;

2) виокремити спектр лексичних і фразеологічних одиниць, що виступають стилеутворювальними компонентами розглянутого публіцистичного дискурсу та відображають специфічні риси й основні тенденції розвитку української літературної мови на зламі ХІХ і ХХ ст.;

3) дослідити структурно-семантичні характеристики й функціонально-стилістичні можливості запозичень, «кованих» слів, діалектизмів, з'ясувати їх стилістичне навантаження;

4) виявити одиниці, що, перебуваючи впродовж тривалого часу на периферії лексичної системи мови, нині відновлюють притаманний їм на початку ХХ ст. стилістичний потенціал та реабілітуються в мовленнєвому середовищі українських лінгвоносіїв;

5) охарактеризувати функціонально-прагматичне навантаження різних типів фразеологічних засобів й описати способи його реалізації.

Об'єктом дослідження обрано лексико-фразеологічний склад публіцистики М. Грушевського. мова публіцистика грушевський

Предмет наукового аналізу становлять структурно-семантичні та функціонально-стилістичні особливості лексичних і фразеологічних одиниць, що виступають стилеутворювальними компонентами публіцистичних творів.

Джерельною базою дослідження слугували тексти публіцистичних статей М. Грушевського, зібрані в перших чотирьох томах видання: М. Грушевський. Твори : у 50 т. - Львів : Світ, 2002. Укладена автором картотека фактичного матеріалу нараховує близько 2500 лінгвоодиниць, які паспортизовано й репрезентовано в окремо опублікованій лексикографічній праці.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта дослідження та конкретні завдання дисертації зумовили вибір як основного описового методу. На різних етапах роботи застосовано прийоми контекстуального, структурно-семантичного й компонентного аналізу, метод лінгвістичної географії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві об'єктом поглибленого і комплексного лінгвістичного дослідження обрано мову публіцистики М. Грушевського; здійснено спробу аналізу лексичної та фразеологічної організації публіцистичного доробку вченого в контексті відображення в ній основних тенденцій розвитку української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст.; на базі широкого фактичного матеріалу доведено зумовленість лексичної і фразеологічної специфіки досліджуваних публіцистичних текстів інтенціями автора інтегрувати у власній мовотворчості здобутки східноукраїнського та західноукраїнського варіантів літературної мови; з'ясовано його внесок у розбудову публіцистичної прози української мови окресленого періоду.

Теоретичне значення дисертації. Одержані результати дослідження дозволяють суттєво переосмислити усталені впродовж тривалого часу в українському лінгвістичному дискурсі постулати щодо ролі мовної особистості М. Грушевського у процесі вироблення української літературної мови та розширення її функціонального поля; концептуально переглянути деякі моменти з історії формування лексико-фразеологічного фонду української мови і її публіцистичного стилю й об'єктивно оцінити очевидний вплив наддністрянської мовно-літературної традиції на розвиток сучасної літературної мови. Поданий до мовних фактів історичний коментар істотно сприятиме соціальній реабілітації та поступовому переміщенню з периферії до ядра лексичної системи багатьох лінгвоодиниць, які в радянську добу через ототожнення з західноукраїнським комунікативним простором підпали під загальну тенденцію штучного вилучення і пасивізації.

Практична цінність роботи визначається зв'язком результатів дослідження з досвідом викладання курсів «Історії української літературної мови», «Сучасної української літературної мови» («Лексикології» та «Фразеології»), «Стилістики української літературної мови», «Історії української журналістики» тощо у вищих навчальних закладах. Зафіксований і проаналізований у дисертації лексичний та фразеологічний матеріал знайде застосування при розробці лекційних, практичних занять з історії української літературної мови, сучасної української літературної мови, стилістики, діалектології, лінгвістичного аналізу тексту; спецсемінарів та спецкурсів із загального мовознавства й теорії міжмовних контактів; поповненні реєстру нової редакції «Словника української мови» та «Словника іншомовних слів», а також укладанні інших лексикографічних праць, зокрема словника мови М. Грушевського.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що відбір і систематизацію мовного матеріалу, лінгвістичний аналіз семантичної структури, словотвірних та функціонально-стилістичних характеристик лексичних і фразеологічних одиниць здійснено самостійно. Результати дослідження є наслідком власних спостережень й узагальнень дисертанта. Усі статті з теми наукової роботи опубліковані автором одноосібно.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданнях науково-методичних семінарів кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету. Матеріали і теоретичні положення наукового дослідження апробовано в доповідях на ХV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (19-23 червня 2006 р., м. Київ), ІХ Міжнародній науковій конференції «Семантика мови і тексту» (26-28 вересня 2006 р., м. Івано-Франківськ), Міжнародній науковій конференції «Українська мова серед інших слов'янських : етнологічні та граматичні параметри» (5-6 листопада 2009 р., м. Кривий Ріг), ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (5-6 листопада 2004 р., м. Кривий Ріг), Всеукраїнській науковій конференції «Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку (до 100-річчя від дня народження професора П. Самійленка)» (12-13 жовтня 2006 р., м. Запоріжжя), Всеукраїнській науковій конференції «Еволюційні тенденції в мові - ІІІ» (15 травня 2009 р., м. Миколаїв), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Україна і Німеччина: етнокультурні, лінгводидактичні та мистецько-духовні обміни, взаємозв'язки та взаємовпливи» (15 травня 2009 р., м. Кривий Ріг); щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету.

Публікації. Проблематику й основні тези дослідження відображено в одинадцяти публікаціях, п'ять із яких уміщено у виданнях, затверджених ВАК України як спеціалізовані з філологічних дисциплін (мовознавство).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (252 позиції). Загальний обсяг дисертації - 226 сторінок, із яких 198, [2] сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, указано на зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й завдання дисертації, з'ясовано об'єкт, предмет та основні методи дослідження, його джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, окреслено особистий внесок здобувача та рівень апробації результатів дослідження.

У першому розділі «Мовознавчі погляди М. Грушевського» здійснено аналіз спеціальних лінгвістичних студій науковця, викладено основні положення його концепції української літературної мови, висвітлено роль ученого у становленні та стилістичній диференціації української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст., подано огляд наукової літератури, присвяченої вивченню мовотворчої практики М. Грушевського.

Підрозділ 1.1. «Поняття літературної мови у витлумаченні М. Грушевського» розкриває зміст поняття «літературна мова» в системі світоглядних поглядів ученого й відображає рівень розробки зазначеної проблематики у працях українських і зарубіжних дослідників (П. Коваліва, А. Мамалиґи, Л. Мацько, Т. Панько, Л. Полюги й ін.).

З'ясовано, що в культурно-історичній доктрині науковця літературна мова постає як свідомий витвір високорозвиненого цивілізованого суспільства та носій культурних надбань народу. Визначний діяч ототожнює літературну мову з «культурною», відводить їй націєтворчу роль і розглядає як етап, до якого спрямована еволюція кожної національної мови загалом. Водночас, будучи прибічником паризької соціологічної школи та ідей позитивізму, М. Грушевський підпорядковує мовний розвиток суспільному, у зв'язку з чим негативно розцінює надмірну абсолютизацію літературної мови. Диференційними ознаками виробленої літературної мови, що у витлумаченні вченого асоціюється передовсім із мовою нових комунікативних сфер - науки, публіцистики й ділового адміністрування, є певна штучність, стандартність, відсутність явища синонімії.

У підрозділі 1.2. «Роль ученого у становленні та стилістичній диференціації української літературної мови» узагальнено результати лінгвістичних розвідок Я. Дашкевича, А. Животка, Л. Мацько, І. Огієнка, Т. Панько, В. Чапленка, Ю. Шевельова та інших мовознавців, у яких почасти висвітлено роль М. Грушевського у формуванні і стилістичній розбудові української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст.; ґрунтовно проаналізовано історичні, соціально-політичні й власне лінгвістичні фактори, що спричинили характер мовотворення видатного діяча, орієнтацію його науково-публіцистичної діяльності на здобутки західноукраїнської мовно-літературної традиції.

Детальний огляд наукової літератури засвідчив, що мовна особистість професора М. Грушевського відіграла істотне значення у процесі становлення, соціальної стратифікації та стилістичної диференціації української загальнонаціональної літературної мови. Учений увійшов в історію україністики як впливовий теоретик і водночас неперевершений практик наукової й публіцистичної прози, активний видавець україномовної періодики. Виняткова його заслуга полягає в тому, що, керуючись настановою об'єднати розмежовану політичними кордонами історично неподільну українську етномовну територію, він одним із перших з-поміж представників наддніпрянської інтелектуальної еліти реалізовує спробу інтегрувати в науково-публіцистичних працях досягнення лівобережного і правобережного мовних досвідів.

Підрозділ 1.3. «М. Грушевський у мовній дискусії 1907-1912 рр.» окреслює перебіг науково-публіцистичної полеміки, яка спалахнула в періодиці на початку ХХ ст. між І. Верхратським, Б. Грінченком, М. Левицьким, І. Нечуєм-Левицьким, І. Стешенком, І. Франком та іншими відомими персоналіями щодо доцільності впровадження у всеукраїнський ужиток «галичанізмів» (західноукраїнських елементів); детально розкриває участь і позицію в зазначеній дискусії М. Грушевського.

Поглиблене вивчення публіцистичних текстів ученого, у яких задокументовано чимало фактів із перебігу мовної полеміки 1907-1912 рр., та опрацювання наукових студій А. Мамалиґи, Л. Мацько, Т. Панько, Б. Сокола і Р. Трифонова, присвячених висвітленню окремих аспектів відповідної проблематики, продемонстрували, що впродовж усієї дискусії академік М. Грушевський неухильно відстоює тезу про гетерогенність діалектної бази кожної загальнонародної «культурної» мови, а відтак виступає проти орієнтації української літературної мови лише на наддніпрянську говіркову основу й закликає сучасників не ігнорувати кращих здобутків галицької писемно-книжної практики. У підході до літературної мови він, як прихильник філософії позитивізму, рекомендує відмовитися від засад етнографічного романтизму і вимагає перегляду ідеології мови. Культурна мова, у його витлумаченні, не повинна пристосовуватися лише до номінативної бази сільського слововжитку, а, навпаки, мусить відповідати запитам нової доби й ідентифікуватися насамперед із мовою інтелігенції. Увагу опонентів полеміки науковець зосереджує на суто функціональному аспекті використання мови, з огляду на що часто доволі негативно трактує потребу нагальної нормалізації тогочасної української мови.

У другому розділі «Відображення основних тенденцій розвитку української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст. у лексичному складі публіцистики М. Грушевського» проаналізовано специфічні риси лексичної організації досліджуваного публіцистичного доробку, виокремлено й охарактеризовано спектр лексичних одиниць, що слугують важливими стилеутворювальними компонентами публіцистичних текстів, репрезентують провідні шляхи становлення лексикону публіцистичного стилю української мови на зламі ХІХ і ХХ ст.

Підрозділ 2.1. «Запозичення як джерело формування лексичної бази публіцистичної спадщини М. Грушевського» присвячено дослідженню структурно-семантичних і функціонально-стилістичних особливостей іншомовної лексики. Увагу акцентовано на запозиченнях латинського, німецького, польського, російського та церковнослов'янського походження, висока відтворюваність яких зумовлювалася дією інтерферентних і власне лінгвістичних чинників.

Кількісно найбільш представленими в публіцистиці М. Грушевського є лексичні засоби латинської етимології. Із семантичного погляду це передусім лінгвоодиниці для номінації необхідних на той час абстрактних понять із царини культурно-інтелектуального й матеріального буття, що належать до шару книжної лексики і традиційно виконують у політичних текстах дефінітивну функцію: абдикація, габілітація, елюкубрація, інтерпеляція, матура, обсервація, плебісцит, ревеляція, резиґнація, ремунерація, сецесія, утраквізація, фреквенція тощо. Переважна частка таких запозичень на зламі ХІХ і ХХ ст. обслуговувала західноукраїнський варіант літературної мови і становила спільний лексичний фонд української, польської та почасти німецької мов. Багато з них мали давню культурно-писемну традицію вживання в українській мові як репрезентанти книжних стилів, однак у радянський період через ототожнення з галицьким мовленнєвим середовищем вони зазнали зниження функціонального статусу й були вилучені з активного словника.

Лексика німецького походження використовується М. Грушевським для найменування понять зі сфери громадсько-політичного, освітньо-наукового, фінансово-економічного, літературно-публіцистичного та юридично-правового життя й загалом позбавлена стилістичної маркованості: гофрат < нім. der Hofrat - «радник королівського двору»; зецер < нім. der Setzer - «складач»; кшталт < нім. gestalt - «на зразок»; фана < нім. die Fahne - «прапор»; фант < нім. das Pfand - «предмет, заставлений під продаж»; шкіц < нім. die Skizze - «нарис»; шпальта < нім. die Spalte - «сторінка газети, журналу, часопису»; шпиталь < нім. das Spital - «лікарня», штатсман < нім. der Staatsmann - «політичний діяч, державна особа» тощо.

Розглянутий публіцистичний дискурс фіксує значний пласт германізмів, засвоєних українською мовою не лише у формі прямого чи опосередкованого власне позичання, але й завдяки словотвірно-морфологічній адаптації. Особливість таких дериватів полягає в тому, що в їх словотвірній структурі поєднуються запозичені з німецької мови кореневі морфеми і специфічно українські суфіксальні форманти: вархольство (< нім. wahr «істинний» + die Hцlle «пекло») - «справжнє пекло»; махерство (< нім. der Macher - «ділок») - «спекуляція»; шпирати (< нім. spьren - «винюхувати») - «стежити за кимось; нишпорити»; штатувати (< нім. der Staat2 - «хизування») - «хизуватися».

Своєрідним різновидом німецького впливу на українську мову окресленого історичного періоду, що виразно простежується на матеріалі мовотворчості М. Грушевського, було лексичне й семантичне калькування. Лексичними кальками в роботі кваліфікуємо лінгвоодиниці, які постали на українському ґрунті в результаті буквального перекладу німецьких еквівалентів. В опрацьованих публіцистичних текстах зазначена категорія германізмів представлена суспільно-політичними термінами, що активно побутували в тогочасному галицькому комунікативному просторі, однак на сьогодні відійшли до пасиву української мови: відпоручник < нім. der Sendbote (senden «відправляти, відсилати» + der Bote «посланець, посильний; розсильний») - «представник, уповноважений»; правосильність < нім. Rechtkraft (Recht «право» + Kraft «сила») - «правомочність»; міродайний < нім. massgebend (das Maв «міра» + geben «давати») - «авторитетний, впливовий». Семантичне калькування зумовлювалося буквальним сприйняттям мовцями семантики кореневих морфем німецьких лексичних засобів, унаслідок чого на автохтонні українські слова автоматично накладалися значення співвідносних із ними лексем німецької мови: заіменувати (професором) - «призначити на посаду професора» (пор.: нім. benennen - 1) називати, іменувати; 2) висувати (кандидатуру); ernennen - призначати; пол. mianowaж na stanowisko - призначити на посаду); тіло (професорське, державне), перен. - «професорський колектив (об'єднання); державний організм» (пор.: нім. der Kцrper - 1) тіло, тулуб, корпус; 2) організм; die Kцrperschaft - колектив, об'єднання, орган, установа; пол. ciaіo, перен. - колектив, склад). Як ілюструють лексикографічні джерела кінця ХІХ - початку ХХ ст., відповідні семантичні утворення були закономірною складовою західноукраїнської мовно-літературної практики і традиційно співвідносилися зі сферою адміністрування. Представленість більшості таких кальок у польському узусі свідчить про польське посередництво в перейманні їх українською мовою.

Характерною ознакою публіцистичної манери М. Грушевського є запозичення з польської мови. За структурно-семантичними особливостями окреслені мовні засоби диференціюємо на три групи: 1) словотвірні, у будові яких міститься спільна для польської й української мов коренева складова, а нормативні для українського вжитку афіксальні морфеми субституються співвідносними польськими еквівалентами: закупно - пол. zakupno - суч. укр. «купівля»; кар'єрович - пол. karierowicz - суч. укр. «кар'єрист»; небезпеченство - пол. niebezpieczenstwo - суч. укр. «небезпека»; служалець - пол. sіuїalec - суч. укр. «слуга, прислужник, лакей»; 2) лексичні - фонетично й морфологічно адаптовані до законів української орфоепії лінгвоодиниці, що сформувалися на власне польському ґрунті й унаслідок лексичної інтерференції були перенесені в українську мову: заряд < пол. zarz№d - «управління; керівництво»; наклад < пол. nakіad - «тираж, видання; кошти автора, інвестовані у видавництво книги»; недокладність < пол. niedokіadnoњж - «неточність»; положництво < пол. poіoїnictwo - «акушерство»; скуток < пол. skutek - «дія, наслідок»; справоздання < пол. sprawozdanie - «звіт»; правуватися < пол. prawowaж siк - «провадити судовий процес»; тичитися < пол. tyczyж siк - «стосуватися»; уряджати < пол. urz№dzaж - «організовувати» тощо; 3) семантичні - окремі значення в семантичній структурі лексем української мови, що постали за аналогією до польських відповідників як семантичні кальки з польської мови: Галицька Україна разом з російською з напруженням чекала початків конституційної ери і разом з нею - знесення заборони українського слова, де знесення - «скасування заборони» (пор.: пол. zniesienie - скасування, відміна); Видання випускалися дорого, давалися комісіонерам з великим опустом, де опуст - «знижка, уцінка» (пор.: пол. opust - знижка, уцінка). Зазвичай полонізми вживаються автором для збагачення функціональних можливостей української мови у сфері освіти, науки, юриспруденції, урядування, адміністрування, фінансово-економічних відносин, офіційно-ділового та культурно-інтелектуального життя. Подекуди залучення польських запозичень пояснюється ще й опозитивною тенденцією до російської мови, намаганням відійти від спільної з нею інтернаціональної лексичної бази й формувати українську термінологію на слов'янському ґрунті.

Чітко окреслену офіційно-ділову специфіку демонструють запозичення з російської мови, що функціонують переважно в ролі стилістично нейтральних номінативних засобів: власть, границя, независимість, ограничення, правительство, правонарушення, приклонник, прошеніє, услів'є. Проникнення таких чужомовних елементів у комунікативне середовище тогочасної наддніпрянської інтелігенції було природним наслідком російсько-української двомовності, спричиненої вищим соціальним статусом і стилістичним розвитком російської мови порівняно з українською.

Показовими для мовотворчої практики М. Грушевського є лексеми церковно-книжного джерела, які в розглянутих текстових реалізаціях виявляють виразну соціальну маркованість і використовуються насамперед для іронічного чи саркастичного висвітлення злободенних фрагментів із життя українського народу: Прокляття нинішньої хвилі лежить в тім, що українство, вийшовши «з-під закону» 1876 р., далі живе підзаконним життям, не користаючи з «благодати» конституційного життя - яка не єсть та наша «истинно русская конституция», де благодать (< цсл. благодать) - «всякі блага, щедроти, дари»; Читачам нашого «Вістника», певно, цікаво було б знати, в яких саме статтях догляділи галицькі душпастирі ту диявольську роботу?, де душпастир (< цсл. дuшпастиръ) - «духовний наставник пастви, служитель церкви». Семантична модифікація цієї категорії архаїзмів на початку ХХ ст. спричинилася необхідністю нових виражальних засобів української мови в царині публіцистики.

Вагомою стилеутворювальною складовою лексичної організації публіцистики М. Грушевського виступають неологічні виражальні засоби, специфіку функціонування яких висвітлено в підрозділі 2.2. «Лексичні інновації в публіцистичній мовотворчості М. Грушевського». З'ясовано, що продукування неологізмів здебільшого зумовлене потребою найменування нових реалій чи явищ об'єктивної дійсності, а відтак зафіксовані лексичні новотвори містять передусім інформативне повідомлення й реалізують власне номінативну функцію: всеукраїнство - «український універсалізм»; галичанщина - «ідейний напрямок, виразники якого були прихильниками всього, що пов'язане з Галичиною, - мови, політики, звичаїв»; грошедавець - «меценат»; з'єдинення - «згуртування, консолідація»; мазепинство - «суспільний рух, представники якого виступали прибічниками української незалежності»; парафіянщина - «ідеологічна недалекозорість, обмеженість у поглядах» і т. ін.

Окрім використання неологізмів як засобів номінації нових понять, публіцистичний доробок виразно демонструє і притаманну українській мовно-літературній традиції кінця ХІХ - початку ХХ ст. практику «кування» слів задля переномінації вже наявних у суспільно-політичному вжитку іноземних термінолексем вербальними знаками рідної мови: автономія [грец. autonomia] > самоврядування, самозаконність, самопорядкування; денаціоналізація [фр. denationalisation] > винародовлення; денаціоналізуватися > винародовлюватися; регрес [лат. regressus] > назадництво; республіка [лат. respublica] > народоправство. Конструювання таких «викуваних у дусі народної мови» лексичних інновацій було типовою формою реакції на процес проникнення в лексико-семантичну систему тогочасної української мови значного обсягу запозичень.

Високою частотністю вирізняється продукування новотворів зі стилістичною настановою, зокрема задля аксіологічної характеристики зображуваних подій чи реалій громадсько-політичного буття: Душохапство - хрещення дітей від уніатів на латинський обряд, переводи з руського обряду на латинський практикувалися широко, хоч римська курія забороняла се кілька разів від самого початку ХVІІ в., де душохапство (< душі хапати) - «хрещення дітей від уніатів на латинський обряд»; Вражіння від сього образу викликали в уяві кнутопоклонника ідею контрасту безсильності національних змагань «українчиків», де кнутопоклонник (< рос. поклонник кнута) - «покірна та підневільна людина». Позначені яскраво вираженою негативнооцінною викривальною семантикою, такі індивідуально-авторські утворення забезпечують досягнення максимальної інтенсифікації виразності публіцистичних текстів і слугують оптимальним засобом для реалізації авторської інтенції - упливу на реципієнта.

Не всі з репрезентованих публіцистичною спадщиною М. Грушевського лексичних інновацій витримали випробування часом - деякі залишилися лише у статтях ученого і його сучасників, однак чимало серед них є й таких, що згодом були успішно апробовані узусом, хоч і неодноразово ставали об'єктом гострої критики на початку ХХ ст. Так, скажімо, попри невтішні прогнози Б. Грінченка, М. Левицького, І. Нечуя-Левицького, І. Огієнка та інших авторитетних знавців української мови того часу щодо функціональної непридатності «викуваних» на західноукраїнських теренах новотворів відносини, обставини, перебудова, річниця тощо, окреслені лінгвоодиниці все ж стали надбанням лексичної системи сучасної української літературної мови, у чому, безперечно, слід убачати й істотну заслугу М. Грушевського, який послідовно і цілеспрямовано впроваджував зазначені слова в загальноукраїнський ужиток.

У підрозділі 2.3. «Функціонально-стилітичний потенціал діалектної лексики» йдеться про територіально обмежені мовні засоби як один із продуктивних прийомів поповнення лексичного складу публіцистики М. Грушевського; здійснено аналіз лексичних діалектизмів у семантичному та функціональному аспектах; з'ясовано стилістичний статус окреслених лінгвоодиниць у сучасному літературному узусі. Спираючись на класифікацію говіркових елементів, у дисертаційній роботі виокремлено два типи діалектних відмінностей на рівні лексики: непротиставні і протиставні.

Непротиставні лексичні діалектизми, під якими в лінгвістичних розвідках прийнято розглядати вузько територіальні лексичні одиниці, що слугують номенами специфічних місцевих предметів чи явищ, невідомих поза межами певних наріч, представлені в публіцистиці М. Грушевського доволі скромно. Зазвичай окреслені мовні елементи побутують в інформаційних статтях і замітках, де функціонують як засоби номінації реалій із повсякденного життя й побуту західноукраїнського населення: Сею назвою, болдами, повелося в Галичині звати цікаві скали в Стрийській околиці на урочищі Бубнище, над р. Сукіллю, де болди - «голі кам'янисті скелі»; Се єдиний раціональний спосіб експлуатування сього капіталу, ужиткування сих кам'янистих «ґреґотів», де ґреґіт - «скелясте поле, малопридатне для обробітку».

Значно більшою продуктивністю характеризуються протиставні лексичні діалектизми - слова на означення предметів і понять, для найменування яких у різних діалектах та літературному вжитку наявні інші плани вираження. У межах цього типу регіонально обмеженої лексики диференціюємо три різновиди діалектизмів: 1) власне лексичні, що називають поняття, для матеріального оформлення яких у місцевих діалектах і літературному узусі використовуються словесні засоби, спродуковані від різних кореневих морфем: безвиглядність - «безперспективність»; засуд - «вирок»; хісен - «користь»; хрунь - «виборець, що продав свій голос»; шпихлір - «хлібний магазин»; блахманити - «брехати»; бокувати - «сторонитися, уникати»; загулюкати - «залякати»; наглити - «квапити»; позискати - «домагатися чого-небудь»; 2) лексико-семантичні -слова, які в різних говірках тієї самої мови функціонують з однаковим фонетичним оформленням, але відмінним планом змісту: бесідник - «людина, яка виступає з доповіддю на зборах»; господарка - «фінансовий бік управління організацією»; змагання - «прагнення»; людність - «населення»; посол - «депутат»; 3) лексико-словотвірні, що мають спільну кореневу морфему з відповідними словами інших діалектів або літературної мови, однак відрізняються від них афіксальним формантом: дивогляд - «диво»; заробок - «заробіток»; пожиття - «прожиття, співжиття»; припадковість - «випадковість». Проілюстровані діалектизми відображають західноукраїнську мовно-літературну традицію кінця ХІХ - початку ХХ ст., використовуються для номінації абстрактних понять із царини громадсько-політичних, фінансово-економічних, культурно-інтелектуальних і морально-етичних узаємовідносин у суспільстві й позбавленні стилістичної маркованості. Як засвідчує опрацьований мовний матеріал та лексикографічні джерела, на зламі ХІХ і ХХ ст. такі територіально обмежені лексеми зазвичай розширювали притаманні їм лексико-семантичні й функціонально-стилістичні характеристики, піддавалися соціальній адаптації і поступово узуалізувалися. У радянську добу цей процес загальмувався, а окреслені словесні елементи мігрували до пасиву лексичної системи.

Аналіз представленості стилеутворювальних лексичних компонентів публіцистики М. Грушевського у «Словнику української мови» - як на рівні окремого слова, так і на рівні окремої семи - виявив, що чимало таких мовних засобів або взагалі не внесені до його реєстрової частини (абдикація, винародовлення, ґреґіт, денунціація, інтенція, закупно, зецер, міродайний, небезпеченство, субскрибувати, трансакція, утраквізація, фана, цло та ін.), або ж їх значення відображено лише частково - не висвітлено західноукраїнських семантичних відтінків (академія, виділ, господарка, керманич, матура, меморіал, опуст, тіло, фант, шкіц, шпихлір та ін.). До того ж семантично-стилістичні характеристики зазначених слів часто несумісні з їх функціонально-стилістичним навантаженням на початку ХХ ст., що призвело до витіснення цих лінгвоодиниць на периферію української літературної мови. У сучасному комунікативному просторі простежуємо тенденцію до соціальної реабілітації й відновлення функціональної придатності деяких із них (амбітник, винародовлення, інтенція, керманич, кермувати, кшталт, наклад, рація, розвій, трансакція, тяглість, шпиталь).

У третьому розділі «Функціонально-прагматичний аспект використання фразеологізмів у публіцистичному доробку М. Грушевського» відображено диференційні ознаки фразеологічної організації розглянутих публіцистичниx творів, детально проаналізовано дібраний фразеологічний матеріал із погляду його функціонального навантаження і прагматичної спрямованості.

Підрозділ «3.1. Функціонально-стилістичний потенціал народнорозмовних фразеологізмів» присвячено дослідженню експресивно-виражальних можливостей усталених словесних висловів народнорозмовного джерела, представлених у публіцистиці М. Грушевського передусім розмовно-побутовими ідіомами та прислів'ями і приказками.

Фразеологічні одиниці розмовно-побутового характеру виступають вагомим стилістичним і текстотворчим елементом опрацьованих суспільно-політичних статей, надають їм колориту простоти й невимушеності та слугують оптимальним засобом для втілення авторської інтенції - упливу на реципієнта. Експресивна образність окреслених лінгвоодиниць здебільшого має чітко виражений соціально-оцінний характер: Тепер український народ задніх пасе; Правда, в своїм трактаті про українство він (Флоринський - Г. К.) теж наколотив гороху з капустою. Уведення таких «живих» розмовних елементів у шаблонну основу політичного дискурсу значно інтенсифікує виразність публіцистичних повідомлень, фокусує увагу читачів на концептуальній змістовій інформації.

Високою прагматичною і функціональною продуктивністю в мовотворчості М. Грушевського відзначаються прислів'я та приказки, залучення яких істотно пожвавлює, лаконізує й логізує розповідь, робить її експресивною і виразною. Названі паремійні одиниці зазвичай реалізують такі комунікативно-прагматичні завдання: 1) виражають пряму чи зумовлену закономірність перебігу певних громадсько-політичних подій, явищ суспільного буття: Але й сим разом надії не справдилися, а вийшло більше на старе прислів'я: «Привикне за возом бігати, побіжить і за саньми»; 2) формулюють рекомендації, поради, настанови, підказані історичним досвідом чи певними реаліями з народного життя (більшість таких висловів - це рекомендації імпліцитного характеру, семантична структура яких не містить явно виражених експліцитних повчань): Воно хоч і кажуть, що слово - то срібло, а мовчанка - золото, однак це не завсіди буває правда. Недурно і так кажуть: теля не реве - корова не чує; 3) відображають соціальну оцінку (переважно негативну) та авторське ставлення до описуваних подій: Се не наші земляки-українці, котрих, як то кажуть, можна і з хлібом їсти й на масло бити, - се поляки; 4) створюють стилістичний ефект (підвищують загальну експресивність, емоційність, образність повідомлення тощо): Бо що воно таки до того прийде, що жінкам буде у всім рівне право, то певно. Не тепер, то в четвер. Послідовна апеляція до прислів'їв і приказок як прадавніх узагальнень народної мудрості продиктована прагненням переконати читача, вплинути на його свідомість та аргументувати висловлену думку.

Фундаментальні зміни в житті українського народу на зламі ХІХ і ХХ ст. зумовили активне проникнення в публіцистичні тексти М. Грушевського значного масиву книжної фразеології, спроможної віддзеркалити нові тематичні горизонти й задовольнити вищі сфери суспільного буття. Максимальною відтворюваністю з-поміж таких виражальних засобів вирізняються усталені словосполучення біблійного й античного походження, експресивно-виражальні можливості яких висвітлено в підрозділі 3.2. «Функціонально-стилістичний потенціал книжних фразеологізмів».

Посилене зацікавлення М. Грушевського образними висловами й афоризмами з Біблії - результат наслідування тогочасної західноукраїнської мовно-літературної традиції в царині публіцистики. Пов'язані з мотивами і сюжетами Святого Письма, фразеологічні звороти виступають виразними аксіологічними характеристиками, образними узагальненнями, логічними умовиводами певних фактів чи епізодів суспільно-політичної дійсності й характеризуються яскраво вираженою морально-дидактичною та прагматичною спрямованістю: Об цей наріжний камінь українства розбилася спроба польсько-українського порозуміння в Галичині; Тут не киснути, не мерехлюдію розводить, а жити треба. Жатва многа, ділателів мало. Ворушіться, люди добрі, проявляйте себе, користайте з свободи!; «Не одним хлібом живий чоловік». Се забувається тепер часто, і се грозить великою небезпекою нашому національному розвоєві. Соціальна реабілітація цих лінгвоодиниць на зламі ХІХ і ХХ ст. спричинена активізацією змагань за національне відродження українства, у якій вагома роль відводилася морально-етичній домінанті.

Специфічною ознакою публіцистичної манери М. Грушевського є послідовне звернення до фразеологізмів античного та західноєвропейського джерела, поданих мовою оригіналу: credo quia absurdum, лат. - «вірю, тому що неймовірно»; contra spem spero, лат. - «усупереч надії сподіваюся»; juratio in verba magistri, лат. - «довіра до слів учителя»; рЬнфщн мЭфспн Ьнсщрьт, грец. - «людина - міра всього»; пэденьт Юффщн, грец. - «ніхто не гірший»; a la guerre comme а la guerre, франц. - «на війні як на війні»; hier stehe ich, hier bleibe ich, нім. - «я тут є, тут я і залишуся»; Spass gilt nur einmal, нім. - «штука вдається тільки один раз»; pan Bьg popa stworzyl dla chlopa, a plebana dla pana, пол. - «Бог створив попа для хлопа, а плебана - для пана» тощо. Висока активність, мовне розмаїття й тематична строкатість нетранслітерних фразеологічних зворотів демонструють, з одного боку, прагнення автора піднести інтелектуальний потенціал та функціональні можливості української публіцистичної прози до західноєвропейського зразка, а з іншого, - пошук нових виражальних засобів, які заповнили б лакуни у фразеологічній системі тогочасної книжної (літературної) мови.

Ефективним способом експресивізації мовних одиниць у публіцистичній спадщині М. Грушевського слугує структурно-семантична трансформація усталених словесних висловів, основні механізми і прийоми якої розглянуто в підрозділі 3.3. «Функціонально-стилістичний потенціал трансформованих фразеологізмів». Виявлено, що досліджуваний мовний матеріал представлений доволі оригінальними і яскравими зразками індивідуально-авторської обробки фразеологічних елементів, із-поміж яких найпродуктивнішими є такі: 1) субституція, або цілеспрямована заміна одного чи кількох компонентів усталеного звороту словами вільного вжитку: вигріватися на печі > благодушествовати на печі; єгипетські кари > єгипетські язви; закопувати свій талант у землю > закопувати свій талант в якусь українську науку чи літературу; homo homini lupus est > natio nationi lupus; 2) експлікація, тобто поширення складу традиційного фразеологізму додатковими компонентами: Плавати між Сціллою адміністративних та цензурних кар і Харібдою матеріальних недоборів, розуміється, нікому не приємно (пор.: між Сціллою і Харібдою); 3) редукція - усічення рамок образного виразу, зумовлене прагненням до економії мовних засобів: Менше всього годиться для вступу до нього (царства свободи - Г. К.) моральний чи політичний індиферентизм, принцип «моя хата з краю…» (пор.: моя хата з краю, я нічого не знаю); 4) алюзія, чи натяк на загальновживаний фразеологічний зворот, коли в текст уводиться один, кілька, або й усі структурні компоненти нормативної ідіоми, але за зразком вільного словосполучення: Тим часом все-таки, хоч в невідповідних обставинах вибрана, нинішня Дума наша несогірша, і не тільки кадети, а й люди з багатьох інших партій не мають великої охоти міняти нинішню синицю на будучого журавля (пор.: краще синиця в руці, ніж журавель у небі); 5) контамінація, або схрещення в межах однієї усталеної конструкції двох чи більше фразем: припалася чаша < припав жереб + гірка чаша; пустити в трубу < пустити з торбами + вилетіти в трубу. Оновлюючи семантику узуальних фразеологічних зворотів, адресант індивідуалізує й уточнює їх значення, наближає до конкретної комунікативно-прагматичної ситуації. Експресивна образність трансформованих фразеологізмів у мовній практиці М. Грушевського має чітко виражений соціально-оцінний характер і розрахована на глибокі фонові знання й мовне чуття адресата.

У висновках узагальнено теоретичні та практичні результати дослідження.

1. В історію української мови М. Грушевський увійшов насамперед як впливовий теоретик і неперевершений практик розбудови її наукового й публіцистичного стилів, активний видавець україномовної періодики. Найвищим досяганням науковця в царині мовотворення слід уважати його спробу інтегрувати в науково-публіцистичній творчості кращі здобутки наддніпрянської та наддністрянської літературно-писемних традицій у напрямку вироблення соборної української літературної мови - єдиного засобу загальнонаціональної комунікації українського народу по обидва боки Збруча.

2. Публіцистичний доробок М. Грушевського є унікальною історичною пам'яткою, що відображає стан, основні тенденції й динаміку розвитку лексичної і фразеологічної бази української літературної мови на зламі ХІХ та ХХ ст., становлення стилістичних норм її публіцистичного різновиду; виразно віддзеркалює лексичну і фразеологічну специфіку західноукраїнського зразка мовно-літературної практики досліджуваного періоду.

3. Прагнення абстрагувати й інтелектуалізувати український лексикон, розширити його тематичний діапазон та піднести до рівня інших високорозвинених західноєвропейських мов спричинило звернення М. Грушевського до значного пласту інноваційних виражальних засобів, передусім запозичень і неологізмів, які виступають важливими стилеутворювальними компонентами публіцистичних текстів ученого на різних хронологічних етапах його громадсько-політичної діяльності. Більшість відповідних лінгвоодиниць функціонувала на окресленому часовому відтинку як репрезентанти західноукраїнського слововжитку й була органічною складовою галицько-буковинського інтелігентського соціолекту.

4. Визначальною рисою лексичної організації досліджуваної публіцистичної спадщини є залучення великого обсягу латинських, німецьких, польських, російських та церковнослов'янських запозичень, використаних автором для збагачення функціональних можливостей української мови у сфері соціально-політичного, освітньо-наукового, фінансово-економічного, літературно-публіцистичного, юридичного й культурно-інтелектуального буття. Висока відтворюваність таких іншомовних засобів на зламі ХІХ і ХХ ст. зумовлювалася дією інтерферентних і власне лінгвістичних чинників.

5. Практика «кування» слів у мовотворчості публіциста здебільшого спричинена потребою найменування нових реалій об'єктивної дійсності та інтенцією переномінації ключових суспільно-політичних понять, виражених чужоземною термінологією, вербальними знаками власної мови. Неабияка заслуга М. Грушевського з погляду сучасної україністики полягає в тому, що він був популяризатором запровадження в загальнонаціональний обіг багатьох спродукованих на галицько-буковинських теренах неологізмів, які згодом успішно стабілізувалися літературним узусом, хоч і неодноразово ставали предметом гострої критики на початку ХХ ст.

6. Використання територіально обмежених лексем, із-поміж яких відчутну кількісну перевагу складають діалектизми південно-західного наріччя, загалом не мало спеціальної стилістичної настанови: відповідні словесні засоби функціонували як органічні й закономірні елементи політичних розвідок М. Грушевського. Більшість із них за канонами сучасної літературної мови кваліфікуються як діалектні, однак у досліджуваний період такі лінгвоодиниці належали до нормативних у західноукраїнській культурно-писемній традиції.

7. Диференційною ознакою індивідуальної манери М. Грушевського є паралельне поєднання в мовній організації його статей загальнонаукової й вузькоспеціалізованої термінології з багатою та стилістично яскравою фразеологією, яка виступає важливим комунікативним і текстотворчим елементом доробку публіциста та слугує універсальним засобом упливу на реципієнта.

8. Орієнтація на народну основу літературної мови сприяла активному впровадженню в аналізовані суспільно-політичні тексти значного масиву усталених словесних висловів народнорозмовного джерела, представлених переважно розмовно-побутовими ідіомами та прислів'ями і приказками. Інгерентно запрограмовані на інтенсифікацію виразності, такі мовні засоби допомагають урівноважити нейтральний публіцистичний стандарт яскравою експресією й фокусують увагу читачів на концептуальній змістовій інформації.

9. Кардинальні зміни в житті українського народу на зламі ХІХ і ХХ ст. зумовили проникнення в публіцистичний дискурс М. Грушевського великого обсягу книжних фразеологізмів (передусім біблійного, античного та західноєвропейського джерела), спроможних віддзеркалити нові тематичні обрії й задовольнити вищі сфери громадського буття. Атрибутивна риса цих лінгвоодиниць полягає у здатності надавати публіцистичним висловлюванням книжності, піднесеного, патетичного звучання, виступати своєрідними аксіологічними характеристиками, образними узагальненнями та логічними умовиводами до аналізованих соціальних подій і явищ.

10. Крім апелювання до традиційних фразем, М. Грушевський активно практикує трансформовані усталені словесні конструкції, експресивна образність яких вдало інтерпретує суттєві історико-суспільні моменти тогочасної бурхливої епохи. Зазвичай модифіковані фразеологізми виконують функцію індивідуалізації, уточнення й деталізації значення узуальних, адаптують їх семантичну структуру до конкретної мовленнєвої ситуації, мають чітко виражений соціально-оцінний характер і розраховані на глибокі фонові знання та розвинене мовне чуття адресата.