Размещено на http://allbest.ru

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 811'443 - 115“18/19”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

МОРФОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

У ЛІНГВІСТИЦІ ХІХ-ХХ ст.

Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство

Холодова Наталя Вікторівна

Донецьк - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов'янського державного педагогічного університету.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Глущенко Володимир Андрійович, Слов'янській державний педагогічний університет, професор кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Карпіловська Євгенія Анатоліївна, НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні,

зав. відділу структурно-математичної лінгвістики;

кандидат філологічних наук, доцент Сорока Тетяна Вячеславівна, Ізмаїльський державний гуманітарний університет, доцент кафедри англійської філології і перекладу.

Захист відбудеться 26 жовтня 2010 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.10 у Донецькому національному університеті за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 24 вересня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради К 11.051.10

кандидат філологічних наук, доцент М. О. Вінтонів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сьогодні лінгвістичною наукою накопичено значний матеріал щодо питання морфологічної класифікації мов як емпіричного, так і теоретичного характеру. Це зумовлює необхідність наукового осмислення сучасних відомостей про морфологічну класифікацію мов у цілому та її ролі в теоретичному дослідженні мови. Узагальнення й синтез висновків щодо проблеми атрибуції мов до того чи іншого морфологічного типу, класифікації мов, розкриття їх методологічної цінності видається доцільним і можливим на підставі визначення внеску в розробку цього питання представників різних лінгвістичних шкіл.

Основи морфологічної класифікації мов світу були закладені разом із виникненням порівняльно-історичного мовознавства. Складання історичних і порівняльних граматик як споріднених, так і неспоріднених мов мало на меті виявлення спільностей і розбіжностей у структурі мов різних епох (і як наслідок панування в мовознавстві ХІХ ст. ідеї мовного розвитку). Поряд із генеалогічною класифікацією мов лінгвісти першої половини ХІХ ст. розробили морфологічну класифікацію, що досліджувала мовні типи, виходячи зі структури матеріальних елементів, а не зі спільності їх походження.

Завдяки нещодавно відкритим архівам Американського філософського товариства, публікації раніше не друкованих праць В. фон Гумбольдта, зокрема, «Нарису про американське дієслово» (1824), оприлюдненню кореспонденції Ф. Шлегеля, А. В. фон Шлегеля, В. фон Гумбольдта, П. С. Дю Понсо, Дж. Геквельдера та Д. Г. Брінтона з'явилась можливість переглянути основні аспекти історії морфологічної класифікації мов із позицій сучасного мовознавства.

Проблема розробки морфологічної класифікації мов була й залишається надзвичайно складною та цікавою. Ця проблематика широко представлена в студіях багатьох мовознавців ХІХ - ХХ ст. Це, зокрема, праці Ф. Боппа, Ф. Шлегеля, А. В. фон Шлегеля, П. С. Дю Понсо, В. фон Гумбольдта, А. Шлейхера, Г. Штейнталя, М. Мюллера, А. А. Овелака, Г. С. Опперта, Ф. Містелі, П. Ф. Фортунатова, О. І. Томсона, В. К. Поржезинського, Ф. Н. Фінка, Е. Сепіра, М. Я. Марра, І. І. Мєщанинова, В. Скалічки, Б. Трнки, Л. Новака, Г. П. Мельникова, Дж. Грінберга та ін. Надзвичайно важливим є й той факт, що в лінгвоісторіогр3афічній літературі майже не експліковано здобутки українських і російських мовознавців у галузі морфологічної класифікації мов. Подекуди їх дослідження носять цілком незалежний характер, а практична значущість отриманих ними результатів є переважно оригінальною.

Глибоко актуальною є проблема термінології морфологічної класифікації мов, її авторства. У лінгвістичній літературі знаходимо приклади недиференційованого вживання різних термінів щодо визначення мовних типів. Так, досі дискусійними залишаються визначення таких понять, як аглютинація, аналітизм, мовний тип і тип у мові, полісинтетизм, синтетизм. Існують також проблеми щодо приписування авторства термінів деяким лінгвістам, хибне трактування термінів: це стосується, наприклад, приписування В. фон Гумбольдтові авторства термінів, що позначають морфологічні типи, а також приписування вченому пріоритету виділення інкорпоративного типу мов, який він насправді вважав не мовним типом, а способом оформлення речення. Нез'ясованими залишаються такі поняття, як слово, прийменник, афікс (не завжди чітко простежується їх відмінність), інкорпорація, що спричинилось до можливості віднесення одних і тих самих мов до різних морфологічних типів. Так, алеутську мову деякі лінгвісти розглядали як інкорпоративну й як аглютинативну; явища аморфних мов іноді трактувались як інкорпоративні або аглютинативні; подекуди змішувалися флективні й аглютинативні мови.

У лінгвістичній літературі також склалося широке й вузьке трактування терміна морфологічна класифікація мов. У широкому значенні морфологічну класифікацію мов інтерпретують як сукупність морфологічних класифікацій мов світу та трактують як морфологічну типологію. Заміна термінів морфологічна типологія й морфологічна класифікація мов один одним спричинило низку непорозумінь у мовознавстві. У вузькому значенні морфологічна класифікація мов трактується зазвичай як результат типологічного дослідження на морфологічному рівні, хоча вченими ХІХ ст. ця класифікація була названа так не через відношення до морфологічного (морфемного) рівня мови, а тому що вона відносилась до будови мови в цілому.

Насиченість неупорядкованого теоретичного матеріалу щодо питання морфологічної класифікації мов, різнобічність поглядів і підходів мовознавців ХІХ - ХХ ст. щодо правильності й адекватності обраних критеріїв, закладених в окремі морфологічні класифікації, відсутність комплексного підходу до висвітлення еволюції наукової думки викликають необхідність спеціального лінгвоісторіографічного дослідження з цієї проблематики. Таке дослідження має на меті проаналізувати цінність морфологічної класифікації мов для розвитку та становлення типологічного мовознавства.

Отже, актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю висвітлення недостатньо розроблених питань морфологічної класифікації мов у лінгвоісторіографічному аспекті, розкриття внеску європейських та американських мовознавців ХІХ - ХХ ст. у розробку морфологічної класифікації мов.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов'язаний із фундаментальною науковою роботою кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов'янського державного педагогічного університету «Прийоми та процедури порівняльно-історичного методу в українському і російському мовознавстві ХІХ ст. - 30-х рр. ХХ ст.», затвердженою Міністерством освіти і науки України і зареєстрованою в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації за номером 0109U000379. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Слов'янського державного педагогічного університету (протокол № 6 від 25 січня 2007 р.) і погоджена в бюро Наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності» Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної Академії наук України (протокол № 2 від 26 квітня 2007 р.).

Мета дослідження полягає в усебічному розкритті поглядів мовознавців ХІХ - ХХ ст. щодо питання морфологічної класифікації, у виявленні внеску граматистів цього періоду в розвиток теорії мови.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) виявити умови виникнення морфологічної класифікації мов;

2) розкрити погляди європейських та американських мовознавців щодо проблеми класифікації мов за морфологічними ознаками;

3) визначити місце морфологічної класифікації мов у загальнолінгвістичній теорії;

4) проаналізувати особливості методології й методики досліджень, присвячених морфологічній класифікації мов;

5) з'ясувати, які положення теорії морфологічної класифікації мов виявилися перспективними для мовознавства кінця ХХ ст. - початку ХХІ ст.

Об'єктом наукового дослідження є розглянута в лінгвоісторіографічному аспекті сукупність наукових текстів. Це студії, безпосередньо присвячені розробці теоретичних питань морфологічної класифікації мов, праці з типології мов: монографії, навчальні посібники, лекційні університетські курси, статті, авторами яких є мовознавці ХІХ - ХХ ст.

Предметом дослідження є твердження лінгвістів ХІХ - ХХ ст. щодо теоретичних проблем морфологічної класифікації мов.

Методологію дослідження побудовано на принципі історизму. Загальну оцінку того чи іншого твердження подано залежно від внеску вчених у лінгвістику та значення їх праць для свого часу. Поставлені в дослідженні завдання розв'язуються за допомогою актуалістичного методу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі зроблено спробу спеціального комплексного історико-лінгвістичного дослідження питань морфологічної класифікації мов у європейському й американському мовознавстві ХІХ - ХХ ст. Уперше в українській лінгвістиці детально проаналізовано маловідомі праці П. С. Дю Понсо, Г. С. Опперта, Р. де ля Грассері, А. Кавальканті, Ч. В. Хатсона та Т. Дж. Такера.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження сприятимуть розв'язанню актуальних проблем лінгвістичної історіографії й можуть бути застосовані в подальших дослідженнях морфологічної класифікації мов. Здобуті результати можуть бути використані на філологічних факультетах вищих навчальних закладів під час викладання курсів з історії лінгвістичних учень, загального мовознавства та вступу до мовознавства, порівняльної типології української та російської мов, у культурно-просвітній роботі.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. Наукових праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дисертації. Розділи дослідження й робота в цілому обговорювались на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов'янського державного педагогічного університету (2006 - 2009). Основні положення дисертації були висвітлені в доповідях на Міжнародній науковій конференції «Язык и мир» (Ялта, 2008), на Міжнародній науковій конференції «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (Горлівка, 2008), на VII Міжнародній конференції «Національна мова та національна культура: аспекти взаємодії» Білоруського національного педагогічного університету ім. М. Танка, (Мінськ, 2009), на VIII Міжнародній науковій конференції «Acta albaruthenica, rossica, polonica» (Вітебськ, 2009) на щорічних наукових конференціях Слов'янського державного педагогічного університету (2007 - 2009), зокрема на ІІІ загальноуніверситетській науковій конференції молодих учених (2007).

Публікації. Основний зміст дисертаційної роботи викладено в 12 публікаціях, із яких 6 опубліковано в наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Обсяг і структура дисертації визначені її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, основної частини, яка містить три розділи з висновками, загальних висновків, списку використаної літератури (327 найменувань), двох додатків. Повний обсяг дисертації - 222 с., основного тексту - 185 с. Дисертація містить 14 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обґрунтовано обрання теми дисертації; розкрито актуальність дослідження, його зв'язок із науковими програмами, планами й темами; визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дисертації; сформульовано методи дослідження, наукову новизну роботи, її практичне значення. Наведено дані про апробацію результатів, отриманих під час написання дисертації.

У першому розділі «Лінгвоісторіографічний аспект морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХІХ - ХХ ст. Метод і напрями дослідження» стисло проаналізовано стан лінгвоісторіографічного дослідження питання морфологічної класифікації мов у європейській та американській науковій літературі. Визначено метод і напрями дослідження.

У підрозділі 1.1 «Морфологічна класифікація мов у лінгвоісторіографії» подається матеріал з історії морфологічної класифікації мов. Досліджено відомості щодо морфологічної класифікації мов у лінгвістиці XIX ст., наведені у працях Дж. Адлера, Б. Дельбрука, Г. фон Габеленца, В. Томсена.

У багатьох посібниках (В. В. Кодухова, Б. А. Успенського, М. М. Гухман, В. Г. Смирнової, А. В. Широкової, Н. Б. Мечковської, П. Рамата, Б. Комрі, М. Шібатані, Т. Бінон, Л. Дж. Вейлі та ін.) стисло розглянуто історію виникнення та становлення морфологічної класифікації мов, але подано лише загальні відомості, тому не оцінено внеску тих чи інших лінгвістів. Здобутки цілого ряду вчених, які займалися розробкою морфологічної класифікації мов (Г. С. Опперт, А. А. Овелак, А. Фіндлатер, Р. де ля Грассері, А. Кавальканті, Дж. В. Павелл, Д. Г. Брінтон, Г. Світ, Ч. В.Хатсон), не експліковано ані у вітчизняній, ані в зарубіжній лінгвоісторіографічній літературі.

Питання морфологічної класифікації мов стисло викладено в монографії Т. С. Шарадзенідзе «Класифікація мов і їх принципи», у якій критично проаналізовані сім класифікацій мов (генеалогічна, морфологічна, психологічна, концептуальна класифікації, класифікація за мовними колами, стадіальна класифікація та класифікація за мовними союзами). Особливу цінність мають уточнення, зроблені Т. С. Шарадзенідзе, щодо авторства термінів, а саме: позначення типів мов (заперечується пріоритет В. фон Гумбольдта у введенні термінів для позначення морфологічних класів мов), деякі положення щодо переваг і недоліків традиційної морфологічної класифікації мов. лінгвістичний мова морфологічний

До лінгвоісторіографічних досліджень належить праця П. С. Кузнєцова «Морфологічна класифікація мов» (1954), яка містить стислий лінгвоісторіографічний огляд становлення та вдосконалення морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХІХ ст. - першої половини ХХ ст. У праці розглядаються морфологічні класифікації Ф. Шлегеля, А. В. фон Шлегеля, В. фон Гумбольдта, А. Шлейхера, Г. Штейнталя, Ф. Містелі, Ф. Н. Фінка, Е. Сепіра й М. Я. Марра, але увага, приділена кожній із класифікацій, не є пропорційною, оскільки автор надав перевагу класифікації А. В. фон Шлегеля, називаючи її «найбільш прийнятною», а також детально аналізував критерії розподілу мов на мовні типи у класифікації А. В. фон Шлегеля.

У своїй незначній за обсягом монографії американський дослідник К. Хорн також зробив короткий огляд історії морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХІХ - першої половини ХХ ст., спираючись на аналіз праць братів Шлегелів, В. фон Гумбольдта, А. Ф. Потта, А. Шлейхера, Г. Штейнталя, Ф. Містелі, П. Ф. Фортунатова, М. Я. Марра, Е. Сепіра й Дж. Грінберга. Особливу увагу приділено висвітленню негативної позиції А. Мартіне щодо розподілу мов за морфологічними типами. Усі посилання, окрім як на Ф. Містелі, базуються на першоджерелах. Але через нез'ясовані причини, посилаючись на праці А. Ф. Потта, К. Хорн відзначив його як класифікатора, хоча вчений просто представив класифікацію В. фон Гумбольдта, проілюструвавши її своїми прикладами.

Підрозділ 1.2 «Метод дослідження» присвячений розгляду загальнотеоретичних питань. Відповідно до поставленої мети й завдань дослідження застосовано актуалістичний метод, який дозволяє вивчати минуле й передбачати майбутнє на основі сучасних знань. На значущості сучасної оцінки надбань минулого наголошував академік В. І. Вернадський: «Кожне покоління наукових дослідників шукає і знаходить в історії відображення наукових теорій свого часу. Рухаючись уперед, наука не тільки створює нове, а й неминуче переоцінює старе, пережите». В. А. Глущенко першим серед мовознавців розкрив специфіку актуалістичного методу як методу праць із лінгвістичної історіографії й охарактеризував структуру цього методу. Важливим видається й визначення В. А. Глущенком специфіки актуалістичного методу в зіставленні з порівняльно-історичним методом, яка полягає а) у наявності специфічних об'єкта й предмета, б) у відмінностях в операціональному (зокрема в процедурі реконструкції) та телеологічному компонентах. Започаткована В. А. Глущенком робота була продовжена в наукових дослідженнях його учнів: В. М. Овчаренка, О. Л. Жихарєвої, О. М. Абрамічевої, О. М. Голуб, К. А. Тищенко, І. М. Рябініної, А. С. Орел та О. О. Клець.

У підрозділі 1.3 «Напрями дослідження» для повного й різнобічного розкриття еволюції історії морфологічної класифікації мов у студіях європейських та американських лінгвістів XIX - XX ст. матеріал у дисертації досліджено за такими напрямами: 1) методологія й методика досліджень, присвячених розробці морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХІХ - ХХ ст.; 2) морфологічні типи й розвиток мов; 3) місце морфологічної класифікації в загальнолінгвістичній теорії.

Матеріал дослідження систематизовано за розділами тематико-хронологічно.

У другому розділі «Становлення морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХІХ ст.» розглянуто морфологічні класифікації мов, запропоновані європейськими й американськими мовознавцями цього періоду.

Підрозділ 2.1 «Виникнення морфологічної класифікації мов у західноєвропейській лінгвістиці першої половини ХІХ ст.» присвячено аналізу перших наукових морфологічних класифікацій мов, створених такими вченими, як Ф. Шлегель, А. В. фон Шлегель, Ф. Бопп і В. фон Гумбольдт. Висвітлено питання щодо пріоритетності введення термінів, що позначають мовні типи. Так, Ф. Шлегелю належить пріоритет виділення флективних і нефлективних мов, А. В. фон Шлегелю - розподіл флективних мов на синтетичні й аналітичні. Зазначено, що Ф. Шлегель синтезував ідеї щодо розподілу мов світу за класами, висунуті вченими ХVІІІ ст., серед яких був і його дядько Дж. Г. Шлегель. Розглянуто морфологічну класифікацію Ф. Боппа, розроблену на основі за складоподілом коренів.

Заперечується поширене положення про те, що В. фон Гумбольдт першим створив чотиричленну класифікацію мов, у якій виділив чотири типи мов: ізолятивні, аглютинативні, інкорпоративні та флективні. По-перше, В. фон Гумбольдт відносив явище інкорпорації, притаманне америндським мовам, до аглютинативного типу мов (як різновид аглютинації), тобто вчений виділяв три, а не чотири типи мов. По-друге, раніше за В. фон Гумбольдта у працях Ф. Шлегеля й А. В. фон Шлегеля вже окреслено всі основні типи, а у працях П. С. Дю Понсо розроблено морфологічну класифікацію мов.

На противагу братам Шлегелям, В. фон Гумбольдт виділив у своїй морфологічній класифікації не морфологічні класи, а типи мов. Необхідно зазначити, що вчений у своїх ранніх працях замість нім. слова Typen вживав лат. typus (укр. «відбиток», «зразок») для позначення морфологічних класів мов. Тлумачення В. фон Гумбольдтом терміна typus є синонімічним із поняттям клас мови. Запропонований В. фон Гумбольдтом термін поширився у європейській і американській мовознавчих традиціях першої половини ХІХ ст., але у працях пізніших західноєвропейських дослідників його було замінено на нім. Typen, водночас, на нашу думку, було покладено початок хибному ототожненню понять тип і клас, типологія і класифікація.

Цікавим виявляється визначення В. фон Гумбольдтом поняття слово, яке покладено ним в основу морфологічної класифікації мов як критерій розподілу мов на досконалі («санскритські») й недосконалі (усі інші мови). Будову слова В. фон Гумбольдт трактував дуже широко, враховуючи його різні морфологічні особливості: чіткість виділення кореня, основи, афіксів; характер з'єднання афікса з коренем; ступінь розвитку словотвору та словозміни; засоби вираження різних граматичних категорій.

В. фон Гумбольдт підкреслював необхідність глибокого вивчення структури америндських мов. Цінність такого дослідження для В. фон Гумбольдта полягала перш за все в ізольованості америндських мов, які порівняно з мовами Океанії, якнайкраще зберегли свою первинну структуру, бо, на відміну від останніх, не зазнали впливу санскриту. Дані про америндські мови, отримані В. фон Гумбольдтом, були проаналізовані в його доповіді «Нарис про американське дієслово» (1824), у якій він провів зіставлення цілого ряду америндських мов, беручи до уваги особливості дієслова.

У підрозділі 2.2 «Витоки морфологічної класифікації мов у американській лінгвістиці першої половини ХІХ ст.» висвітлено еволюцію поглядів на питання морфологічної класифікації мов таких учених, як Дж. Геквельдер, П. С. Дю Понсо, Дж. Пікерінг та А. Галатин. Особливу увагу приділено маловідомим працям П. С. Дю Понсо, присвяченим дослідженню америндських мов і розробці морфологічної класифікації. Зокрема, учений розподілив мови світу за такими типами: асинтаксичний (китайська мова), аналітичний (ісландська, датська, шведська, німецька й англійська мови), синтетичний (грецька та слов'янські мови), змішаний (французька, італійська, іспанська й португальська мови), синтаксичний (америндські мови).

П. С. Дю Понсо, Дж. Пікерінг, Ф. Лібер критично оцінювали попередні дослідження європейських учених, які не провели безпосереднього зіставлення америндських мов з індоєвропейськими, а тому несправедливо засвідчили, що в америндських мовах немає справжніх граматичних форм. Дж. Пікерінг першим відкрив у мові черокі внутрішні й зовнішні займенники у множині, що приєднуються до дієслів (черокі in - укр. я і ти / ми; s - d - укр. ви двоє, о - s - d - укр. я та інший / ми).

Поглиблене вивчення багатого словникового запасу америндських мов, «де для кожного окремого виду рослини, для кожного віку, ступеня близькості родинних стосунків є своє окреме позначення», зіставлення концептуальних категорій із лексичними значеннями наштовхнуло А. Галатина на думку про високорозвинену культуру індіанців і розвиненість їх мов. Але аналіз ученого не співвідносився з його баченням еволюційної теорії, відповідно до якої індіанські племена відносились до «нижчої ланки розвитку» в історичному й культурному сенсі.

У підрозділі 2.3 «Розробка морфологічної класифікації мов у працях західноєвропейських лінгвістів другої половини ХІХ ст.» проаналізовано морфологічні класифікації мов як представників біологічного напряму (А. Шлейхер, Л. Бенльов, М. Мюллер, А. А. Овелак та Е. Фіндлатер), так і представників психологічного напряму (Г. Штейнталь, Ф. Містелі, Г. С. Опперт).

Принципи класифікації, запроваджені в ботаніці, були використані А. Шлейхером для класифікації мов, а критеріями розподілу мов стали морфологічні ознаки. Саме А. Шлейхер є автором терміна морфологічна класифікація мов, що була названа так не через відношення до морфологічного рівня мови, а тому, що відносилася до будови мови в цілому. Популяризаторами ідей А. Шлейхера виступили Л. Бенльов, М. Мюллер, А. А. Овелак та Е. Фіндлатер, які запропонували свої морфологічні класифікації на засадах біологізму. Незважаючи на те, що ряд учених (М. Рінгмахер, Ф. Планк) вважає, що Л. Бенльовом і М. Мюллером не було висловлено оригінальних ідей щодо розподілу мов, і вони багато в чому «калькували» класифікаційну схему А. Шлейхера, із цим не можна погодитися. На противагу своєму попереднику, Л. Бенльов увів у свою класифікацію матеріал африканських мов, а М. Мюллер уперше розглянув морфонологічні процеси як критерій морфологічної класифікації мов. Учений зазначив характерні для кожної з морфологічних стадій фонетичні зміни, а саме: виключення будь-яких фонетичних змін кореня на радикальній стадії; на аглютинативній стадії виключені фонетичні зміни основного кореня, але можливі зміни похідних коренів; на флективній стадії відбуваються фонетичні зміни як у основному корені, так й у закінченнях.

Дослідження А. А. Овелака цікаві тим, що вчений увів значний пласт некласифікованих до нього мов (мунда, елу та ін.). А. А. Овелак відзначав, що тільки індоєвропейська система має здатність «прирощувати» свої голосні. Суть цього явища полягає в протиставленні голосного а голосним а, у, и кореня, наприклад, індоєвропейська форма ajmi (санскр. еmi, лит. еimi) має корінь j, який прирощено. Таким чином, учений дійшов висновку, що індоєвропейські й семітські мови вийшли з аглютинативної стадії абсолютно різними шляхами.

Із критикою біологізму виступили представники психологічного напряму. Р. де ля Грассері відзначав штучний і суб'єктивний характер морфологічної класифікації, розробленої в студіях натуралістів. Перші спроби побудувати лінгвістичну систему на основі суб'єктивної психології належать Г. Штейнталю. Класифікація Г. Штейнталя відома в мовознавстві як психологістична. Г. Штейнталь був першим лінгвістом, який виступив проти логіцизму в мовознавстві.

У доопрацьованому вигляді класифікацію Г. Штейнталя подав Ф. Містелі. Заслугою вченого є розширення матеріалу америндських, аустроазійських й африканських мов. Учений уперше розмежував кореневоізолятивні й основоізолятивні мови. Ф. Містелі також першим зробив спробу осмислити сутність явищ інкорпорації, ізоляції й аглютинації. Дослідник інтуїтивно вивів імплікації кожного з названих явищ. Так, в аглютинативному типі Ф. Містелі виділив такі закономірності: розвиток суфіксації пов'язується з явищем сингармонізму; сингармонізм пояснюється тенденцією до граматичної єдності слова.

Непомітними для сучасників залишилися праці Г. С. Опперта, який зазначав, що тільки поєднання психологічних і фізіологічних (морфологічних) критеріїв надасть змогу побудувати більш чітку класифікацію та включити до неї більшу кількість мов.

Класифікація мов, за Г. С. Оппертом, є поєднанням фізіологічних і психологічних критеріїв; останні, у свою чергу, визначені за допомогою засад етнології. При цьому вчений застосував і розподіл за морфологічними характеристиками, до яких відніс десять типів, а саме: моносилабічний, інкопоративний, мелодійний, флективний мелодійний, алітеральний, аглютинативний, аглютинативно-флективний, дисилабічний флективний, флективний синтетичний і флективний аналітичний.

У підрозділі 2.4 «Удосконалення морфологічної класифікації мов в українському та російському мовознавстві другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст.» розглянуто погляди вчених Харківської (О. О. Потебні), Московської (П. Ф. Фортунатова, В. К. Поржезинського, О. І. Томсона), Казанської (І. О. Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського, В. О. Богородицького, А. С. Будиловича) лінгвістичних шкіл щодо питань морфологічної класифікації мов.

Пріоритет виділення флективно-аглютинативного типу належить П. Ф. Фортунатову. За П. Ф. Фортунатовим, до цього типу відносяться семітські мови. Сучасні мовознавці відносять семітські мови до флективних, але фортунатовський термін флективно-аглютинативні, із нашого погляду, повніше відображає сутність явища.

Послідовник П. Ф. Фортунатова О. І. Томсон сумнівався щодо усталеного розподілу мов на чотири типи, вважаючи, що подібний розподіл має лише другорядне значення, тому що між ізолятивними та флективними мовами немає принципової відмінності: «Якщо ми візьмемо до уваги, що в нім. Mutter, у фр. mиre, в англ. mother та ін. відмінкові відношення або зовсім не виражені формально, або виражені лише окремими службовими словами (der Mutter, d' la mиre та ін.), що англійські односкладові mind, set вживаються не тільки у всіх відмінках як іменники, а й як дієслова в усіх особах (I mind, we mind, you mind, they mind), стає зрозумілим, що між ізолятивними та флективними мовами не існує принципової відмінності, а є лише відносна». О. І. Томсон прийшов до висновку, що односкладність китайської мови не є первісним явищем, китайські односкладові слова розвилися з попередніх багатоскладових слів, як і більшість англійських слів. Китайська мова знаходиться вже на шляху до аглютинативної будови, так само як англійська мова наближається до ізолятивного типу.

Цікавою й новаторською видається спроба І. О. Бодуена де Куртене використати кількісний підхід до мовних явищ у його магістерській роботі «О древнепольском языке до ХIV ст.» (1870) та пізніше у статті «Количественность в языковом мышлении» (1927), де він довів необхідність кількісного підходу до вивчення явищ різних мов: «Кожний дослідник, який цікавиться кількісністю мовного мислення, має шукати співвідношення математичної кількісності у всіх областях мовного мислення: в області морфологічних уявлень у найширшому розумінні цього слова (морфологія речення, або синтаксис, морфологія слов, морфологія морфем і їх зіставних частин, морфологія складів)». Постульована І. О. Бодуеном де Куртене теза про необхідність застосування кількісного підходу для визначення «відмінностей якісно різних предметів» дуже близька до квантитативного методу, запропонованого Дж. Г. Грінбергом. М. В. Крушевський, досліджуючи історичні зміни в морфемному складі слова в різних мовах, відзначив, що у відміні та дієвідміні таких мов, як російська, таких, що виражають відмінки, особу й число за допомогою закінчень, спостерігається тенденція розвинути одну основу при різних закінченнях. Втрата закінчень, тобто перехід мови до аналітичної будови, за М. В. Крушевським, пов'язана з появою спеціальних прийменників. Підтвердження цьому вчений проілюстрував прикладом із російської мови: со сливкам, за грибам, де закінчення - и випало тому, що прийменники со й за «відчуваються» достатніми для вираження відмінкового відтінку.

Надбаннями В. О. Богородицького в дослідженні історичного розвитку мови є передусім відкриття таких морфологічних процесів, як опрощення, перерозклад, аналогія й диференціація. Відкриття цих процесів має безпосередній зв'язок із морфологічною класифікацією мов: так, процес морфологічного опрощення пояснює зниження синтетичності мови, тобто переходу до аналітизму. За умов морфологічного опрощення відбуватиметься спрощення морфологічної структури мови.

Дослідивши напрями злиття морфем у різноструктурних мовах, А. С. Будилович довів, що в англійській і французькій мовах, на відміну від німецької й всіх слов'янських, флексії більшої мірою «поглинаються коренями й основами», унаслідок чого «морфологічна гнучкість у них дуже послаблена», що свідчить про перехід англійської та французької мов до аналітизму.

У підрозділі 2.5 «Огляд питання морфологічної класифікації мов у працях американських мовознавців другої половини ХІХ ст.» аналізуються праці таких лінгвістів, як Д. Г. Брінтон, Дж. В. Павелл, А. Кавальканті, Ч. В. Хатсон, зацікавлених здебільшого вивченням маловідомих мов племен Південної Америки й Полінезії.

Лінгвіст і етнолог Д. Г. Брінтон уперше після П. С. Дю Понсо повернувся до розгляду явищ інкорпорації та полісинтетизму. Учений дослідив два погляди на визначення морфологічного типу америндських мов: «західноєвропейський», згідно з яким америндські мови відносяться до інкорпоративного типу (В. фон Гумбольдт, Ф. Мюллер та А. Люсьєн), та «американський», згідно з яким усі америндські мови (окрім отомі) відносяться до полісинтетичних мов (П. С. Дю Понсо, Ф. Лібер, Дж. В. Павелл). На фактологічному матеріалі мов учений визначив морфологічний тип костариканських діалектів (брі-брі) й мови отомі, яка тривалий час була наріжним каменем у концепції П. С. Дю Понсо. Цікавими є зауваження А. Кавальканті щодо віднесення мов тупі-гуарані до аглютинативного типу. Учений інтуїтивно визначив провідний морфологічний показник мови, яким виявилась аглютинація, та відкинув усі інші менш значущі характеристики, серед яких була й інкорпорація. Отже, А. Кавальканті ще наприкінці ХІХ ст. дійшов до тлумачення типу як межового стану, де певне явище розвинене найбільш повно. Таке визначення типу пізніше надав також В. Скалічка.

У третьому розділі «Пошуки нових критеріїв побудови морфологічної класифікації мов у лінгвістиці ХХ ст.» відзначено, що пошуки нових критеріїв морфологічної класифікації мов у ХХ ст. були зумовлені, насамперед, необхідністю відходу від оціночно-еволюційного характеру, що був притаманний дослідженням попереднього століття.

Обмеженість і певна суб'єктивність більшості морфологічних класифікацій ХІХ ст., унаслідок чого окремі мови (індоєвропейські й семітські) вважались мовами з ідеальною граматичною структурою, були проявом відносної довільності відбору критеріїв розподілу мов за групами. Для подолання цих недоліків лінгвісти ХХ ст. збільшили кількість класифікаційних груп.

У підрозділі 3.1 «Морфологічна класифікація мов у західноєвропейській лінгвістиці ХХ ст.» особливу увагу приділено новому етапу розвитку морфологічної класифікації мов на тлі відходу від оціночного критерію при виділенні типів мов у маловідомих працях Г. Світа та Т. Дж. Такера. Міркування Ф. Н. Фінка щодо морфологічної класифікації відбивають характерологічну концепцію. Його погляди на структуру мови тісно пов'язані з психологією. Витоки цих поглядів слід шукати у працях В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя та Дж. Бірна. Застосування типологічного підходу до проблем структурної морфології В. Скалічки, Б. Трнки та Л. Новака ще в середині 30-х рр. ХХ ст. відкрили нові горизонти дослідження проблеми морфологічної класифікації мов і слугували поглибленому вивченню структурних особливостей як споріднених, так і неспоріднених мов. У концепції типологічних конструктів В. Скалічки було синтезовано весь комплекс теоретичних надбань попереднього етапу розвитку типологічних досліджень:

1) теза про системний характер мови В. фон Гумбольдта, Г. фон Габеленца й І. О. Бодуена де Куртене;

2) трактування типу мов як межового стану розвитку певної тенденції, яка не здатна повною мірою реалізуватися в природних мовах (В. фон Гумбольдт);

3) принцип наближеності конкретної мови до ідеалу (В. фон Гумбольдт - Ф. Н. Фінк). Перспективність досліджень В. Матезіуса та В. Скалічки засвідчують подальші розробки цієї проблематики у працях Б. Потьє, Г. Альтмана та В. Леєфельдта.

Проаналізовано особливості застосування квантитативного та статистичного методів у працях В. Крупи, Г. Альтмана, Е. Славічкової та Дж. Келемена для визначення індексів синтезу порівняно з методом Дж. Грінберга, що наочно можна представити у вигляді таких таблиць:

*M - коренева морфема; m - морфема; «-» - межа морфем; | - межа слова; [ ] - синсемантична морфема (морфеми без квадратних дужок - автосемантичні)

*m - морфема; RM - коренева морфема; W - слово; AW - аналітичне слово; SW - синтетичне слово.

У підрозділі 3.2 «Специфіка побудови морфологічної класифікації мов у американській лінгвістиці ХХ ст.» аналізуються чотири класифікації Е. Сепіра, квантитативний підхід до морфологічної класифікації мов у працях А. Л. Крьобера, К. Д. Кретьєна та Дж. Грінберга. Позитивним моментом є повернення Е. Сепіра до перегляду термінів аналітизм і синтетизм, до яких учені-класифікатори не звертались із часів їх виділення А. В. фон Шлегелем та А. Шлейхером.

Третя класифікація мов Е. Сепіра передбачає розподіл мов на аналітичні, синтетичні й полісинтетичні. За Е. Сепіром, аналітична мова або зовсім не з'єднує значення у складі цілих слів (наприклад, китайська мова), або виявляє таке явище незначною мірою (англійська та французька мови). У синтетичній мові (латинська, арабська, фінська та ін.) значення більш тісно пов'язані між собою; відповідно в полісинтетичній мові слово ще більше ускладнено.

Поняття аналітичні та синтетичні мови досягають відповідної наукової обґрунтованості лише з виходом статті В. Толі «Морфологічний аналіз та синтез» (1945). У невеликій за обсягом, але змістовній статті В. Толі виділив одинадцять критеріїв визначення ступеня аналітизму й синтетизму.

Попередниками Дж. Грінберга в застосуванні квантитативного підходу до класифікації мов (у тому числі до морфологічної) були А. Л. Крьобер і К. Д. Кретьєн, які розробили методологію вирахування коефіцієнту збігу або відмінності специфічних мовних явищ, характерних для матеріалу індоєвропейських мов (спираючись на формулу К. Персона щодо визначення коефіцієнту асоціації). Використовуючи аналітичні інструменти американського структуралізму, Дж. Грінберг переглянув та удосконалив морфологічну класифікацію мов Е. Сепіра. На противагу Е. Сепіру, вчений чітко розподілив морфеми за формальним тестуванням, а не за семантичною кореляцією.

У підрозділі 3.3 «Особливості дослідження питання морфологічної класифікації мов у радянському мовознавстві 1930-х - 1990-х рр.» розглядаються морфологічна класифікація М. Я. Марра, її інтерпретація у працях І. І. Мєщанинова, а також класифікації Г. П. Мельникова, Ю. В. Рождественського, В. М. Алпатова й І. Ф. Вардуля, дискусії щодо поняття аглютинації та аглютинативного типу мов (О. О. Реформатський, О. П. Сунік, Н. М. Терещенко, П. Я. Скорик, О. О. Боровков, В. З. Панфілов і К. Є. Майтинська), питання про співвідношення граматичних категорій і морфологічних типів мов (Т. С. Шарадзенідзе, М. М. Гухман, В. М. Ярцева, Л. Г. Зубкова, Б. А. Успенський, Б. О. Серебренников, П. Я. Скорик).

Спроба М. Я. Марра поєднати морфологічну класифікацію мов з генеалогічною призвела до того, що одна стадія відповідала декільком системам, наприклад, флективна стадія - семітській та індоєвропейській системам (родинам), а одна й та ж система, наприклад, «яфетичні» мови, відповідала кільком стадіям (аморфній, аглютинативній і флективній). У зв'язку з цим М. Я. Марр назвав «яфетичні» мови полістадіальними.

Прибічник «нового вчення про мову» І. І. Мєщанинов, намагаючись удосконалити стадіальну класифікацію мов М. Я. Марра, визнав той факт, що «полістадіальність дуже складно узгодити з поняттям стадії», але він убачав вихід із цього положення у відокремленні «яфетичних» мов у самостійну стадію. І. І. Мєщанинов тривалий час вивчав стадіальну класифікацію, проте не ставив собі за мету побудову класифікації, оскільки учений лише намагався надати твердженням М. Я. Марра форму цілісної концепції та застосувати її до вивчення матеріалу конкретних мов.

Під час дискусії щодо проблеми співвідношення граматичних категорій і морфологічних типів мов Т.С. Шарадзенідзе, М. М. Гухман, В. М. Ярцева довели, що вираження граматичних категорій знаходиться в певній залежності від морфологічного типу мови. Так, в ізолятивному типі мов не представлені морфологічні категорії, але є синтаксичні категорії; в аглютинативних і флективних мовах можуть бути виділені як морфологічні, так і синтаксичні категорії (В. М. Ярцева, П. Я. Скорик). Для флективних мов, на відміну від аглютинативних, є характерним полісемантизм граматичних елементів, в аналітичних мовах спостерігається мінімальна, а в полісинтетичних - максимальна кількість граматичних категорій. У різноструктурних мовах навіть основні частини мови не є тотожними (Т. С. Шарадзенідзе).

Поняття аглютинації й аглютинативного типу мов було розглянуто під час дискусії щодо питань морфологічної структури слова в 1961 р. (О. О. Реформатський, Б. О. Серебренников, Н. В. Солнцева, В. М. Солнцев О. К. Боровков та ін.). Аналіз проблем співвідношення аглютинації і флексії (Н. М. Терещенко) та аглютинації й інкорпорації (П. Я. Скорик) спростував думку про те, що аглютинативні мови є мовами зі специфічною структурою. О. П. Сунік, А. В. Десницька взагалі заперечували існування аглютинативних мов. Особливості аглютинативної будови було досліджено на матеріалі конкретних мов: тюркських (О. К. Боровков), самодійських (Н. М. Терещенко), індоєвропейських (В. В. Іванов), фінно-угорських мовах (К. Є. Майтинська) та нівхській мові (В. З. Панфілов).

Г. П. Мельников вивів детермінанти для кожного з традиційних морфологічних типів методом індукції: для ізолятивного типу детермінанта визначається як тенденція до мінімальної похідності коренів, інтрофлективний тип характеризується протилежною тенденцією, для аглютинативного типу детермінантою виступає «принцип економії службових елементів», для флективного типу - «принцип економії вираження службових значень», тобто у службових елементах представлені як дериваційні, так і реляційні значення.

Спираючись на визначені абсолютні універсалії, Ю. В. Рождественський відзначив, що в усіх мовах існують категорії особи та предикативності, але є мови, у яких, окрім цих категорій, є число, рід і відмінок. За Ю. В. Рождественським, родо-відмінкова класифікація може інтерпретувати класичну класифікацію (мається на увазі морфологічна класифікація мов) у такий спосіб:

1) аморфні мови - немає категорій роду й відмінка, відповідно в дієслова в категорії предикативності можуть не виділятися категорії часу й способу;

2) флективні мови - є категорії роду й відмінка;

3) аглютинативні - є категорії відмінка й числа, немає категорії роду;

4) аналітичні мови - є категорія роду й обов'язково є категорія числа.

В. М. Алпатов запропонував морфологічну класифікацію мов на основі наявності в мові флексій, формантів-приклейок і службових слів. Учений виділив чотири типи способів з'єднання морфем:

1) аглютинація, коли на морфемних стиках відбувається неавтоматичне варіювання;

2) морфонологічна фузія (флексія), коли на морфемних стиках відбувається неавтоматичне чергування, спричинене фонологічним оточенням;

3) морфологічна фузія (флексія), коли на морфемних стиках відбувається варіювання, не зумовлене фонологічним оточенням;

4) суплетивізм, коли варіювання охоплює морфему цілком, і морфема замінюється на іншу.

Спосіб приєднання флексії, формантів або ж службових слів співвідноситься з фузією, аглютинацією й аналітизмом. Виділення трьох класів грамем, на думку В. М. Алпатова, може сприяти визначенню поняття слово. На противагу В. М. Алпатову, І. Ф. Вардуль відзначав, що типологія не може займатися класифікаційним упорядковуванням відомих науці мов, оскільки вона насамперед виділяє екстремальні мовні типи для морфемного рівня. На думку І. Ф. Вардуля, завдання типолога має розпочинатись виявленням перспективних параметрів, за допомогою яких при зіставленні мов «малої» множини було б можливо отримати дані для «великої» множини.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Потребують перегляду деякі поширені в лінгвоісторіографічній літературі тези щодо авторства низки термінів морфологічної класифікації мов.

До них відносяться такі тези:

1) Ф. Шлегель першим зробив спробу розподілити мови за їх морфологічними типами (насправді, синтезував ідеї попередників А. Сміта, Дж. Г. Шлегеля, Ф. Бекона, Дж. Локка, Т. Кампанелли та Ф. Менінскі);

2) В. фон Гумбольдт першим створив чотиричленну класифікацію мов, у якій виділив чотири типи мов: ізолятивні, аглютинативні, інкорпоративні та флективні, (учений відносив явище інкорпорації до аглютинативного типу мов);

3) усім морфологічним класифікаціям ХІХ ст. притаманна ідея еволюції морфологічних типів мов як висхідних сходинок мовного розвитку, відповідно, досконалості або недосконалості мов (хоча американські мовознавці зазначеного періоду Дж. Геквельдер, П. С. Дю Понсо та Д. Г. Брінтон різко критикували розподіл мов на досконалі та «примітивні»);

4) Е. Сепір є автором терміна полісинтетизм (термін введено в науковий обіг П. С. Дю Понсо).

Аналіз конкретного складу мов, які включалися до морфологічної класифікації всіма мовознавцями ХІХ ст. від Ф. Шлегеля до Ч. В. Хатсона доводить, що деякі з них (санскрит, турецька, китайська) посідають своє місце в будь-якій класифікації, у той час як інші (кавказькі мови) не мають чіткого статусу в класифікаціях. Це пояснююється тим фактом, що далеко не всі мови, залучені до опису, є рівноцінними.

В. фон Гумбольдт, Ф. Н. Фінк, В. Скалічка вважали, що жодна мова не репрезентує певний тип мови в чистому вигляді, вона лише різною мірою може наближатися до нього, зберігаючи при цьому елементи інших типів. Флективність як техніка морфологічної будови мови добре ілюструється на прикладі санскриту та класичних індоєвропейських мов (А. Шлейхер, Л. Бенльов, М. Мюллер та Е. Фіндлатер), принцип аглютинації - на прикладі турецької мови (В. фон Гумбольдт і Г. С. Опперт), а принцип полісинтетизму - на прикладі америндських мов (П. С. Дю Понсо та Д. Г. Брінтон). Саме якість репрезентативності морфологічної структури мови є основним критеріїм та атрибутом виділення морфологічного типу.

Залучення до лінгвістичного дослідження нововідкритих мов (П. С. Дю Понсо - америндські мови, Л. Бенльов - африканські, Ф. Містелі - аустроазійські, Г. С. Опперт - мандинго, йоруба, хауса, телугу; Д. Г. Брінтон - раніше некласифіковані америндські; А. Кавальканті - тупі-гуарані; Т. Дж. Такер - аравак, чібчанська, галібі, квічуа, аймара, пульхе, тегульхе; Е. Сепір - еве, хайда, яна, шиллук) змінило тлумачення морфологічного типу більшою мірою якісно за рахунок деталізації й уточнень раніше невідомих фактів, а не кількісно, тобто відкриттям нових типів. Для морфологічних класифікацій кінця ХІХ ст. характерною є подальша деталізація раніше описаних мовних структур. За такого підходу майже кожну окрему мову можна було віднести до окремого типу чи підтипу. У результаті чого класифікація Г. Штейнталя нараховує 13 типів, Ф. Містелі - 6, Г. С. Опперта - 10. В історії морфологічної класифікації мов мав місце й протилежний деталізації процес: А. Шлейхер свідомо ігнорував структурну своєрідність інкорпоративних мов, що дало йому можливість повернутися до тричленної класифікаційної схеми, подібній до геґелівської тріади (теза - антитеза - синтез).

У студіях П. Ф. Фортунатова вперше було показано принципову відмінність двох типів мов, які Ф. Містелі об'єднав в один клас «істословних», флективного (індоєвропейські мови) і флективно-аглютинативного типу (семітські мови). Пріоритет виділення флективно-аглютинативного типу належить П. Ф. Фортунатову. У працях І. О. Бодуена де Куртене вперше в російському мовознавстві запропоновано застосування кількісного підходу до вивчення даних різноструктурних мов світу на всіх рівнях.

Серед досліджень морфологічної класифікації мов ХІХ ст. на особливу увагу заслуговують праці Ф. Містелі, де вперше робиться наукова спроба осмислити сутність явищ інкорпорації, ізоляції й аглютинації. Учений інтуїтивно виводить імплікації кожного з названих явищ. В аглютинативному типі Ф. Містелі виділив такі закономірності: розвиток суфіксації пов'язується з явищем сингармонізму; сингармонізм пояснюється тенденцією до граматичної єдності слова.

На початку ХХ ст. мовознавці вказали на недоліки наявних на той час класифікацій: невмотивоване об'єднання історично або логічно не пов'язаних ознак; багатство емпіричного матеріалу, що не підпадає під жоден тип; хиткість і довільність критеріїв та обмежена пояснювальна сила. Це спричинило перегляд основних принципів побудови типологічної класифікації мов. Морфологічна класифікація ХХ ст. майже цілком відмовилася від розгляду мовних типів як висхідних ступенів розвитку мови. Єдина морфологічна класифікація мов, у якій присутні риси оціночно-еволюційного характеру ХІХ ст., була створена М. Я. Марром на тлі теорії єдиного глотогонічного процесу.

Значний крок уперед у подоланні однобічності традиційної морфологічної класифікації мов було зроблено Е. Сепіром. Зберігаючи спосіб з'єднання у складі слова кореня з його службовими компонентами в основі класифікації, учений виводить дві додаткові імплікативні ознаки: ступінь синтетизма та план змісту слова та його компонентів-складників. Е. Сепір розглядав інкорпорацію на рівні слова, більш того, у його типологічній теорії оформлюється тенденція ототожнювати в інкорпоративних мовах слово з реченням. Слово й речення за таких умов перетворюються в нову мовну одиницю - «словоречення».

Завдяки дослідженням учених Празької лінгвістичної школи окреслено напрямки подолання непорозумінь, пов'язаних із нечіткою термінологією традиційної морфологічної класифікації мов, а саме: визначення мовного типу й типу в мові, а також внутрішньої флексії. Із теоретичних досягнень Празької лінгвістичної школи В. Скалічка застосував метод характерологічного опису мов і теорію потенційності мовних явищ (В. Матезіус), тезу Р. Якобсона про наявність імплікативних зв'язків між мовними явищами. В. Скалічка додав у теорію морфологічних типів відсутній компонент, а саме типологічний конструкт - логічно несуперечливий абстрактний еталон порівняння, той, що ніколи не реалізуватиметься до кінця у природних мовах.