Модусні смисли у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

УДК 811.161.2'04

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Модусні смисли у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ століття

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Ніка Оксана Іванівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Шевченко Лариса Іванівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії та стилістики української мови.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Плющ Марія Яківна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор Гуйванюк Ніна Василівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри сучасної української мови;

доктор філологічних наук, професор Шинкарук Василь Дмитрович, Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» Національного авіаційного університету, директор.

Захист відбудеться 18 лютого 2010 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12).

Автореферат розіслано « 14» січня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук, доцент Л.П. Гнатюк.

Загальна характеристика дисертації

Актуальність дослідження. У лінгвістиці теза про суб'єктивність у мові та мовленні була розвинена в дослідженнях Ш. Баллі, який визначення модусу і диктуму виводив із фундаментальної характеристики людської психіки протиставляти план „я” (план суб'єктивний, індивідуальний, частковий, властивий реченню-висловленню як результат мисленнєвої діяльності суб'єкта-мовця) плану „не-я” (плану онтологічному, об'єктивному, загальному), Е. Бенвеніста, який „еgо” мовця і суб'єкта, матеріалізоване та індивідуалізоване у процесі творення висловлення, увиразнив у суб'єктивних „відбитках присутності” мовця.

Із розвитком когнітології актуалізується дослідження модусних смислів як таких, що відображають не денотат, а досвід людини, її знання, міркування, уявлення про світ. Розрізнення інтенсіоналу та екстенсіоналу в логіці (Р. Карнап, Б. Рассел) і лінгвістиці (Ю.С. Степанов, Н.Д. Арутюнова та ін.) поглиблює вивчення інтенсіональної семантики (поняттєвої, сигніфікативної, смислової), що протиставляється екстенсіональній (референційній, пред-метній, денотативній). Акцент на вивченні інтенсіоналу, що передбачає поняттєву, сигніфікативну, смислову співвіднесеність, мотивував увагу до інтенсіональних контекстів, недескриптивних слів (логічних зв'язок, кван-торів, локаційних (дейктичних) маркерів, перформативів, модусних слів), певних типів речень, що увиразнювали суб'єктивну інтерпретанту. Ця сфера увиразнюється у співвідношенні модусу до диктуму, у модальній рамці речення, висловлення, що накладається на дескрипцію (пропозицію), у шифтерах як рухливих показниках висловлення, у сукупності різних мовних засобів, що характеризують суб'єктивні аспекти повідомлюваного. Реле-вантність цих показників речення-висловлення визначалася мовцем, тому їх аналіз комплементувався прагматикою.

В українській лінгвістиці модус переважно досліджувався як син-таксична категорія, яка трактувалася з функціонального погляду, що опрацьований на матеріалі структури українського речення у працях І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, М.Я. Плющ, Н.В. Гуйванюк, А.П. Загніт-ка, А.К. Мойсієнка, М.С. Скаба та ін. Окрема увага була приділена питанням диференціації модусу, уточненню модусних категорій, співвідношенню модусу і диктуму, які В.Д. Шинкарук проаналізував у структурі речення.

Проте в українській лінгвістиці більшою мірою опрацьована проблема-тика модальності: в аспектах співвідношення об'єктивної і суб'єктивної модальності, інтерпретації комунікативно-модальних характеристик речення, висловлення (І.Р. Вихованець, Н.В. Гуйванюк), моделювання функціонально-семантичних полів суб'єктивної модальності (В.М. Ткачук), дослідження комунікативної модальності (С.Т. Шабат, С.В. Харченко), вивчення семантико-синтаксичного спектру модальних значень (А.М. Агафонова, Н.П. Галена, О.Л. Доценко, В.А. Чолкан). На матеріалі українських текстів новітні напрями аналізу представлені в дослідженнях модальної граматики дискурсу (В.М. Брицин).

Текстова модальність стала фокусом дослідницьких пошуків І.Р. Гальперіна, Г.Я. Солганика, С.Я. Єрмоленко, В.М. Мещерякова та ін. Її текстотвірний характер акцентований у роботах В.В. Красних, З.Я. Тураєвої, О.П. Воробйової, А.Д. Бєлової. Центральність категорій модусу і модальності для аналізу різних виявів суб'єктивності, їх співвідношення і текстотвірний характер докладно проаналізувала І.В. Смущинська в докторській дисертації.

Отже, теоретичною основою для з'ясування специфіки категорії модусу стали: вищезгадане розрізнення екстенсіоналу та інтенсіоналу, їх вираження мовними засобами (Ю.С. Степанов, Н.Д. Арутюнова); розуміння відносності поділу модальності на об'єктивну та суб'єктивну (О.М. Пєшковський, О.С. Мельничук), їх деактуалізація у прагматиці (Ю.С. Степанов); визна-чення текстотвірного характеру (І.Р. Гальперін, Г.Я. Солганик, З.Я. Тураєва, І.В. Смущинська); характеристика модусу як складної категорії (Т.В. Булигіна, Т.В. Шмельова, Н.Ю. Павловська, В.Д. Шинкарук); розгляд модусу в концептах інтелектуалізації української літературної мови (Л.І. Шевченко).

В історичній лінгвістиці комплексний аналіз категорії модусу, основних модусних смислів ще не був предметом спеціальної розвідки, що визначило актуальність цього дослідження. Основою для всебічного і повного аналізу модусу слугували історичні праці про: формування різновидів комунікативної модальності (О.С. Мельничук), розвиток засобів вираження суб'єктивної модальності, зокрема модальних часток (К.С. Симонова), на матеріалі різножанрових писемних пам'яток староукраїнської мови. В еволюційному співвідношенні аналізувалися різновиди об'єктивної і суб'єктивної модальності, вираженої за допомогою способу дієслова, модальних слів (С.С. Вауліна, М.В. Ляпон), вставних слів і конструкцій (В.О. Іцкович, Н.Ю. Павловська), „структур мовлення” (Є.С. Отін) на основі староросійських текстів. Зокрема, категорія оцінки схарактеризована в текстах А. Курбського, Повістях Смутного Часу та ін., що належать до того самого періоду, що вибрано для дослідження в дисертації.

На матеріалі староукраїнських полемічних текстів другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. переважно аналізувалися синтаксичні конструкції з погляду співвідношення книжного/народного, адаптації книжних структур під впливом живого народного мовлення (В.Ф. Сич, Л.П. Бова-Ковальчук, І.І. Слинько, М. Мозер), що віддзеркалює певний напрям в історико-мовних студіях, проте модусні смисли не були предметом спеціального дослідження. Утім, ситуативна маркованість, альтернації „я - інший” мотивують доцільність і необхідність дискурсивного аналізу полемічних текстів, що уможливлює інтерпретацію модусу як дискурсивної (мовленнєвої) категорії, встановлення взаємозв'язку між мовленнєвими і мовними категоріями. Останнє набуває особливої ваги у зв'язку з історичними аспектами віддзеркалення відношень мова/мовлення, оскільки фактично „в історичному плані факт мовлення завжди передує мові” (Ф. де Соссюр).

Отже, у дисертації підставами для дискурсивного аналізу полемічних текстів цього періоду слугують: апробація лінгвотекстологічного методу в історичній лінгвістиці, що репрезентують праці В.Г. Скляренка, В.В. Німчука, В.Ю. Франчук, М.М. Пещак, М.І. Зубова та ін.; легітимізація дискурсу в історії мови, ілюстрацією чого є дослідження художнього дискурсу в історії французької мови і культури (В.Б. Бурбело), філософського дискурсу давньогрецької мови (А.С. Шадчина); достовірність і повнота історичної реконструкції дискурсу, що враховує результати та висновки різногалузевих досліджень полеміки, написаної староукраїнською і старопольською мовами (Я.Д. Ісаєвич, Н.М. Яковенко, В.С. Зема, Н.М. Поплавська, Р. Лужний та ін.).

У дисертації староукраїнські полемічні тексти розглядаються в контексті соціокультурних змін другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст., що на рівні узагальнення дає підстави для висновків про розвиток староукраїнської літературної мови (”простої мови”), порівняння її з попереднім періодом ХІV - першої половини ХVІ ст. Аспектологія розвитку і функціонування староукраїнської мови другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. представлена у наукових студіях П.Г. Житецького, І.Я. Франка, В.М. Перетца, М.С. Возняка, І.І. Огієнка, у дослідженнях В.М. Русанівського, В.В. Німчука, Л.М. Полюги, І.П. Чепіги, П.П. Плюща, В.М. Мойсієнка, У.Б. Добосевич, М. Мозера та ін., проте поза увагою дослідників залишалися питання модусу як дискурсивної категорії. Окремо наведемо дослідження про староукраїнські казання (Л.М. Полюга, І.П. Чепіга), Учительні Євангелія (У.Б. Добосевич, Г.В. Чуба), в яких акцентується на способах досягнення впливу на свідомість реципієнта для з'ясування складних релігійних понять. Ці праці багато важать для розуміння інтерактивності, діалогічності як принципових ознак дослідження писемних пам'яток цього періоду, проте полемічні тексти ще віддзеркалюють площину „автор тексту - його опонент”, що з погляду дискурсивного аналізу розширює лінгвістичну інтерпретацію модусних смислів.

Отже, комплексний аналіз категорії модусу, її основних модусних смислів - евіденційних, персуазивних, епістемічних - із погляду дискурсивної ситуації творення тогочасних текстів, зокрема полемічних, а також динаміки староукраїнської літературної мови другої половини ХVІ -- першої половини ХVІІ ст. досі ще не був проведений в історичній українській лінгвістиці, що визначило актуальність теми цього дисертаційного дослідження.

Таким чином, у дисертації комунікативно-дискурсивна парадигма лінгвістичного знання зумовлює дослідження діахронічної специфіки модусу як результату взаємодії комунікації і когніції. Комунікативно-функціональна парадигма, яка, за О.С. Кубряковою, характеризується в історії мовознавства поруч із генетичною (історичною, еволюційною) і таксономічною (інвентар-ною, системно-структурною), визначає нові пріоритети дослідження мови, конвенційно шукаючи пояснення феномену мовленнєвої багатоманітності, що відкриває нові можливості комунікативно-дискурсивного аналізу в історичній площині дослідження, зокрема з'ясуванню сутності, характеристик, типів і засобів вираження модусу як історичної категорії, встановленню основних модусних смислів у дискурсивному масштабі на матеріалі писемних пам'яток.

Зв'язок із науковими програмами. Дослідження узгоджено з плановою темою „Актуальні проблеми розвитку української філології” № 02БФО44-01 Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 30 листопада 2005 року).

Мета дисертації полягає в дослідженні модусних смислів як іннова-ційних характеристик староукраїнської літературної мови у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст., як текстового увиразнення рефлексії, оцінки мовця про довколишній світ, релігійні уявлення і повідомлюване.

Досягнення мети дисертаційного дослідження передбачає вирішення завдань:

- схарактеризувати основні підходи до аналізу модусу, співвідношень модусу/диктуму, модусу/модальності, різних модусних категорій, модусу як мовної і мовленнєвої (дискурсивної) категорій, модусних смислів;

- визначити модус як історичну категорію, що мотивується традиційною епістемою і когнітивно-епістемічним статусом мовця;

- дослідити основні модусні смисли з погляду відображення референції, рефлексії, аксіології, тобто результату когнітивного процесу мовця, спрямованого на актуалізовану дискурсивну ситуацію, на матеріалі полемічних текстів другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст., написаних і перекладених староукраїнською книжною мовою;

- проаналізувати категорію модусу в аспектах текстової діалогічності, віддзеркалення в тогочасних текстах нових дискурсивних практик, дискурсивних епістемічних трансформацій;

- представити результат дослідження типів модусних смислів і способів їх вираження (переважно експліцитного модусу, вираженого лексико-граматичними засобами) у староукраїнській літературній мові;

- виявити специфіку дискурс-аналізу для дослідження віддалених у культурно-історичному просторі писемних пам'яток, зокрема до старо-українських полемічних текстів другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.; модус епісистема мовець

- обґрунтувати розвиток староукраїнської літературної мови („простої мови”) у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст., схарактеризувати „просту мову” як когнітивно-комунікативний феномен.

Об'єктом дослідження є категорія модусу, її основні модусні смисли у староукраїнській літературній мові, що репрезентовані в текстах другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.

Предметом дослідження є мовні і мовленнєві (дискурсивні) характер-ристики модусу, визначені на матеріалі писемних пам'яток, написаних і перекладених староукраїнською книжною мовою у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

Джерельна база дослідження становить 96 писемних пам'яток, частина з яких уперше вводиться в науковий обіг. Достовірність отриманих результатів ґрунтується на дослідженні староукраїнських оригіналів - стародруків і рукописів другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.

Дискурсивний аналіз модусних смислів розширюється у процесі лінгвістичного вивчення полемічних текстів. Повнота висновків про модусні смисли у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. досягається опрацюванням рукописних текстів, які були перекладені староукраїнською літературною мовою із грецької, латинської або опосередковано - з латинської через польську.

Для наукової достовірності отриманих результатів дібраний джерельний матеріал співвідноситься з даними словників староукраїнської (Словник української мови ХVІ - першої половини ХVІІ ст., Словник староукраїнської мови ХІV - ХV ст., словник Є. Тимченка), старопольської, старобілоруської мов, а також із матеріалами лексикографічних праць кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. (Лексис Лаврентія Зизанія, Лексикон Памва Беринди).

Методи дослідження. У дисертації використовується дискурс-аналіз як науковий міждисциплінарний метод (йому підпорядковуються методи контекстуально-інтерпретаційний та діалогічної інтерпретації), що забезпечує дослідження категорії модусу у староукраїнських текстах. Методи комунікативної лінгвістики уточнюють особливості модусу і диктуму, інтерпретації повідомлюваного мовцем із погляду достовірності/ недостовір-ності (з урахуванням пресупозицій, знання мовця) і співвіднесення комуні-кативних ролей у діалозі. Для встановлення пресупозицій використовуються елементи трансформаційного аналізу, за допомогою якого визначається семантична еквівалентність різних синтаксичних структур.

Історична змінність мови аналізується за допомогою порівняльно-історичного методу та методу внутрішньої реконструкції.

Сучасні дослідницькі підходи віддзеркалює історико-антропологічний підхід, апробований на матеріалі українських писемних пам'яток.

Наукова новизна одержаних результатів. Отримані в дисертації висновки поглиблюють розуміння теоретичних питань про: історико-мовне дослідження суб'єктивності у мові та мовленні, взаємозалежність діахроніч-ного аналізу категорії модусу як мовної і мовленнєвої (дискурсивної), реконструкцію мовленнєвої діяльності на основі тексту як її результату з урахуванням дискурсивної ситуації, визначення прослідків мовця-суб'єкта і сукупності модусних смислів у писемних пам'ятках різних історичних періодів, характеристику інтелектуалізації літературної мови, мотивацію розвитку староукраїнської літературної мови, її взаємодію з живим народним мовленням, з іншими мовами та ін.

Уперше в історичній лінгвістиці крізь комунікативно-дискурсивну призму дослідження запропоновано розуміння модусу, що виходить за межі речення, висловлення в текстовий, дискурсивний вимір і легітимізує дискурсивний аналіз в історичній площині, а діахронічна реконструкція ілюструє універсальність когнітивної і комунікативної концептуалізації світу, удосконалює методику використання дискурс-аналізу в історії мови.

У запропонованій нами концепції модус постулюється як дискурсивна категорія, що конституюється у процесі породження і функціонування тексту, вербалізує когнітивний процес мовця у вигляді референції, рефлексії, аксіології, спрямованої на актуалізовану ситуацію. Новизною відзначається комплексний аналіз модусу як метакатегорії, яка характеризує різні вияви суб'єктивного, що виходять за межі модальності як реальності/нереальності, деталізуються в основних модусних категоріях: евіденційності, персуазив-ності, епістемічності. Новим є з'ясування типів модусних смислів - евіденційних, персуазивних, епістемічних - та їх взаємозв'язків, що деталізуються в дискурсивному масштабі, спроектовані на рукописні і стародруковані пам'ятки другої половини ХVI - першої половини ХVІІ ст., зокрема полемічні. Уперше узагальнено результати про типи модусних смислів і засоби їх експлікації (переважно досліджується експліцитний модус, виражений лексико-граматичними засобами) у староукраїнській літературній мові аналізованого періоду. У дисертації встановлено, що розширення виявів і варіацій модусних смислів, мотивація діалогічності, засвідчення нових дискурсивних практик, фіксація епістемічних трансфор-мацій зумовлені тогочасною дискурсивною ситуацією, актуалізованою і суспільно вагомою відповіддю на яку стали полемічні тексти, що скоординовано з розвитком „простої мови” у другій половині ХVI - першій половині ХVІІ ст.

Таким чином, наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше запропоновано цілісну концепцію модусу, характеристики основних модус-них смислів на основі аналізу екстралінгвальних та інтралінгвальних чинників, які зумовлюють їх формування і функціонування, враховано взаємозв'язок дослідження мовної та мовленнєвої (дискурсивної) категорій. У запропонованій нами концепції здійснено теоретичне узагальнення модусу як історичної категорії, яка репрезентує оновлену традиційну епістему, відображає специфіку значень, характерних для певного періоду, історичної форми свідомості, реалізується в авторському виборі та селекції, що вмотивовує атрибуцію модусу як епістемічно-когнітивної категорії.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в: 1) обґрунтуванні модусу як комплексної проблеми дослідження суб'єктив-ності, що зумовлює в тексті когнітивні характеристики мовця у вигляді референції, рефлексії, аксіології актуалізованої ситуації і постулює модус як дискурсивну та когнітивно-епістемічну категорію; 2) доведенні історичності категорії модусу, особливості якої встановлюються за допомогою аналізу характеру і способу творення текстів, співвіднесених із динамікою староукраїнської літературної мови; 3) реконструкції суб'єктивного модусу в діахронії; 4) висвітленні аспектів модусу в контексті інтелектуалізації староукраїнської літературної мови: істина не тільки трактується як соборна думка авторитетів, а шукається силою власного розуму; 5) обґрунтуванні актуалізації прямої евіденційності та інтерпретованої мовцем непрямої евіденційності, протиставлень достовірність / недостовірність, знання/незнання відповідно до типу діалогічних відношень у староукраїнських текстах; 6) установленні історичної специфіки дискурс-аналізу, інтерпретації староукраїнських текстів; 7) визначенні релевантності висновків комуніка-тивної та когнітивної лінгвістики в історичній площині дослідження.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у процесі читання базових і спеціальних курсів з історії літературної мови, культурно-історичної інтерпретації писемних пам'яток різних періодів, дискурсології, історичної стилістики, лінгвопрагматики, лінгвістики тексту, когнітології, семіотики, функціональної граматики, лінгвокультурології, а також у науково-дослідній роботі. Опрацювання оригіналів текстів дає певні висновки для вивчення староукраїнської пунктуації, графіки та орфографії, палеографії.

Особистий внесок здобувача. Усі викладені в дисертації результати отримано одноосібно, всі статті написано без співавторів.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення дисертації у вигляді доповідей було виголошено на: Наукових читаннях, присвячених вшануванню пам'яті І.П. Чепіги (Київ, 2009); Міжнародній науковій конференції до 120-річчя академіка М.Я. Калиновича „Рецепція наукової спадщини академіка М.Я. Калиновича у сучасній філології” (Київ, 2009); Міжнародному науковому симпозіумі „Слов'янські мови і культури у слов'янському світі” (Москва, 2009); ІІІ Міжнародній конференції „Феномен творчої особистості в культурі” (Москва, 2008); Міжнародній науковій конференції „Мова і дискурс у статиці і динаміці”, присвяченій 60-річчю Мінського державного лінгвістичного університету (Мінськ, 2008); ХV Міжнародній лінгвістичній конференції „Мова і світ” (Ялта, 2008); ХІІІ, ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ Міжнародних наукових конференціях „Мова і культура” імені проф. С. Бураго (Київ, 2004, 2007, 2008, 2009); Міжнародних наукових конференціях із нагоди Дня слов'янської писемності та культури (Київ, 2006, 2007); щорічних наукових конференціях 1999-2009 рр., що проводилися в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у тридцяти семи авторських наукових публікаціях (33 статтях, із них - 31 стаття у виданнях, які затверджені ВАК України як фахові, одна стаття (обсягом 1 д.а.) в закордонному виданні, монографії „Модус у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.” (К., 2009, обсяг - 26 д.а.), розділі „Інша реальність” і антропологічні перспективи історичних досліджень” колективної монографії „Літературна мова у просторі національної культури” (К., 2004), а також у двох тезах за матеріалами міжнародних конференцій).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, основної частини (шість розділів), висновків, списку використаної літератури (698 позицій), списків умовних скорочень назв джерел (96 одиниць дослідження) і словників (7 позицій). Повний обсяг дисертації - 474 сторінки, основного тексту - 394 сторінки.

Основний зміст дисертації

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи і джерельну базу дисертації. У цій частині викладено наукову новизну одержаних результатів, їхнє теоретичне і практичне значення, наведено результати апробації дисертації, публікації.

Розділ перший („Модус як дослідницька проблема”) присвячений обґрунтуванню теоретичних проблем, що відкривають можливості для історичного моделювання цієї категорії: суб'єктивність, позиція мовця, модус і диктум, модус і модальність, модальність лінгвістична та логічна, поняттєвий статус модусу, модус як мовна універсалія та ін. Вихідне поняття „модус” проаналізовано за його розумінням у лінгвістичній традиції Ш. Баллі, Е. Бенвеніста, нових для свого часу напрямках: лінгвопрагматиці, теорії мовленнєвих актів, лінгвістиці тексту, дискурсології.

На цій основі визначено поняттєво-термінологічне співвідношення модусу і модальності, оскільки обидва терміни прийшли в лінгвістику з логіки для інтерпретації диктуму (пропозиції), проте модальність - це одна з модусних категорій, що позначає реальність/ірреальність повідомлюваного до дійсності з погляду мовця і перебуває у взаємозв'язках з іншими категоріями. У дисертації модус схарактеризовано як метакатегорію, що центрує різні модусні категорії, об'єднані за ознакою суб'єктивності. З огляду на фіксацію в тексті результату когнітивного процесу мовця, що спрямований на актуалізовану ситуацію як на об'єкт референції, рефлексії, аксіології, модус релятивізується у дискурсі. Встановлено, що основними модусними категоріями є евіденційність, персуазивність, епістемічність, які репрезентують відповідні модусні смисли - евіденційні, персуазивні, епістемічні, що інтерпретуються в тексті, дискурсі.

За нашою концепцією, категорія евіденційності характеризує модус як результат когнітивного процесу мовця, спрямованого на співвіднесення висловлюваного з власним сприйняттям, із повідомленням „іншого” і характеризує його з оцінного погляду. Відповідно до протиставлення „я - інший” проектуються різні способи отримання інформації, за якими диференціюються основні модусні смисли: пряма і непряма евіденційність та адекватні засоби їх вираження. Встановлено основні лексико-синтаксичні засоби вираження евіденційності, зокрема складнопідрядні речення з підрядним з'ясувальним, де евіденційний модус (евіденційна рамка) виражається предикатами на позначення мовлення, а також парантетичні слова (ксенопоказники) з вказівкою на джерело інформації, прислівники, що вказують на пряму чи непряму евіденційність тощо.

Аналізується обсяг терміна „евіденційність”, який Р.О. Якобсон увів у науковий обіг на позначення шифтерів як рухливих показників висловлення, уточнюються його перетинання з авторизацією, інтертекстуальністю, взаємо-зв'язки з іншими модусними категоріями.

У нашій концепції модусна категорія персуазивності характеризує результат когнітивного процесу мовця, спрямованого на вираження модусних смислів, що передають ступені достовірності, упевненості чи невпевненості мовця щодо повідомлюваного в тексті. Диференціація категоричності і проблематичності частіше вербалізується за допомогою лексико-граматичних засобів (модальних дієслів, прислівників, часток, парантетичного/непаран-тетичного, предикативного/непредикативного використання, особливостей словопорядку та ін.), що не виключає імпліцитний модус.

До основних модусних категорій зарахована епістемічність, яку ми розуміємо як результат когнітивного процесу мовця, спрямованого на відображення в тексті знань, інференції, власної думки. Складність поняття епістемічності, зв'язок епістемічних смислів із персуазивними, евіденційними визначає полівалентність засобів їх вираження, проте основним засобом вираження цієї категорії виступають епістемічні дієслова, а також перцептивні дієслова в епістемічному значенні та ін., особлива роль надається пресупозиції і контексту. Вузьке розуміння модусу знання в лінгвістичних традиціях Н.Д. Арутюнової спирається на семантико-прагматичні особливості висловлення, проте повнішої інтерпретації епістемічність набуває в дискурсі.

Як і модус, модальність, прийшовши в лінгвістику з логіки, стала загальновизнаним предметом дискусій, перетворившись на глобальну еклектичну категорію, традиційно визначуваний об'єкт теоретичного пошуку. Із цього погляду встановлено взаємозв'язки модальності логічної і лінгвістичної, продуктивність яких представлена в дослідженнях із теорії референції, прагматики, семантичних предикатів, інтенсіональності та ін., де звернення до природних мов, лінгвістична інтерпретація мовлення відкрили нові аспекти в досліджуваних логікою явищах, актуалізували підходи до логічного аналізу модальності в лінгвістиці. Зіставність цих модальностей мотивується тим, що логіка вивчає абстрактні речення-судження, а лінгвістика переносить їх у сферу висловлення, тексту, в яких віддзеркалюється об'єктивна дійсність, ставлення до повідомлюваного крізь призму когнітивної діяльності мовця.

Визначено їх взаємозв'язки в тій постановці, яка була означена в класичний період (витоки модальності, сформульованої Арістотелем, її субкатегоризація І. Кантом), їх транспозицію в лінгвістиці. Вихід за межі класичної логіки відкрив нові перспективи аналізу модальності, що уможливило визначення позиції мовця у модальній логіці. Некласичні логіки, зокрема модальна логіка, розвинули наукові уявлення про модальність (М), відмежувавши її від пропозиції (Р). За допомогою модальних операторів (кваліфікаторів, пропозиційних настанов, модусу, модальності) встановлено процедуру їх опису і характеристики: оператор існування для асерторичних суджень, оператори „необхідно”, „можливо” для суджень необхідності і можливості. На вісі об'єктивність/суб'єктивність різнорідність позначуваних об'єктивних зв'язків, які пізнає суб'єкт, репрезентована алетичною та деонтичною модальностями, тоді як суб'єктивна модальність - значеннями епістемічними (знання і власної думки) та аксіологічними (добре/погано).

Як показують результати дослідження, інтеграція лінгвістики і логіки доводить, що актуалізація різнотипних модальних логік із власними термінопозначеннями знаходить продовження в лінгвістичній аргументації, акцентується увага на теоретичних „розширеннях” теорії „можливих світів”: „індивідних концептах” Р. Карнапа, епістемічному суб'єкті Я. Хінтікки. У центрі дослідження - не абстрактні модальності у вигляді логічних виведень чи абстрагованих урахувань позиції мовця, а сфера модальної інформації, що увиразнює епістемічний суб'єкт. Аспекти дослідження „можливих світів”, як вони склалися в модальній логіці, відзначаються в їх проекції на мовну концептуалізацію для пропозиційних настанов, інтенсіональних контекстів.

Дискусійність лінгвістичних інтерпретацій модальності пов'язана зі складністю цієї категорії, різноплановістю її значеннєвих і формальних модифікацій, які інтерпретувалися залежно від наукової школи, підходу. Це зумовило її визначення як категорії: семантичної, лексико-граматичної, синтаксичної, функціонально-семантичної, реченнєвої категорії суб'єктив-ного семантико-синтаксичного спрямування та ін.

Вихід за межі розуміння модальності як граматичної категорії спричинив переосмислення співвідношень між предикативністю та модальністю у формально-синтаксичному і комунікативному аспектах: якщо з формально-синтаксичного погляду модальність „розчиняється” у предикативності, то з комунікативного - акцентується як актуалізаційна категорія (І.Р. Вихованець).

Структуризація модальності передбачає диференціацію значень цієї складної категорії і ґрунтується на її основному поділі за суб'єктивно-об'єктивним критерієм, проте відносність цього поляризованого співвідношення спростовується суб'єктивно-об'єктивними категоріями (О.М. Пєшковський), деактуалізується у прагматиці (Ю.С. Степанов).

Акцентовано увагу на продуктивних напрямках дослідження функціонально-семантичних полів модальностей, інтенсіональності, пропо-зиції і модальної рамки, актуалізації, лінгвопрагматики та ін., увиразнено авторську дослідницьку позицію (евіденційність Р.O. Якобсона, семантичні примітиви А. Вежбицької). Істотно, що модальність тексту розкривається як інтегрована категорія, що переходить у сферу лінгвопрагматики, дискурсології.

На цій основі узагальнено теоретичні принципи, що легітимізують історичне моделювання цієї категорії: у діахронічній площині аналіз модальності як мовної універсалії і поняттєвої категорії визначає мотивованість змін у способах вираження і специфіці значень, віддзеркалює змінність у когнітивному аспекті. Зроблено висновок, що розвиток модусу, його нюансування пов'язані з суб'єктним фокусом тексту, особливостями текстотворення, активованими зміною форм історичної свідомості мовців.

У розділі другому „Модус крізь призму дискурс-аналізу та історичної реконструкції” з'ясовано специфіку застосування дискурс-аналізу в історико-мовному дослідженні, схарактеризовано сукупність підходів до вивчення дискурс-аналізу, методологію, категорії, взаємозв'язок когнітивного і комунікативного аспектів, інтерпретаційну спрямованість, що мають істотне значення для історичних проекцій. Відзначено, що в різних визначеннях дискурсу акцентується увага одразу на декількох його ознаках - мовленнєвій діяльності, діалогічності, мовленнєвому впливі, що потребує узгодження.

Ми врахували той факт, що дискурс аналізується, по-перше, як один із можливих світів (лінгвістична традиція Е. Бенвеніста, продовжена у працях Ю.С. Степанова та ін.), по-друге, з погляду соціальних характеристик (дискурсивна формація, епістема, за М. Фуко). Динамічні стани мотивуються маніфестацією суб'єкта, який відповідно видозмінює типову мовну практику. Загалом це прочитання суб'єкта відоме за концепцією Е. Бенвеніста, який називав дискурсом мовлення, невіддільне від мовця, „мовлення, яке привласнюється мовцем”, тобто дискурс набуває особистісних характеристик „я-мовця”, дискурсу „я”. Розвиток цієї ідеї під впливом теорії „можливих світів” продовжив Ю.С. Степанов, який співвідніс дискурс з особливим можливим альтернативним світом у світі мови, що конструюється особливою граматикою, лексиконом, правилами слововживання, синтаксисом, семантикою та власним ідеальним адресатом, тому кожен дискурс - це один із „можливих світів”. Залежність дискурсу від змінних когнітивних характеристик користувачів мови і від контексту представили Т. ван Дейк і В. Кінч у когнітивній теорії дискурсу.

Обидва аспекти, що розглядають особливості індивідуалізованого чи історично узагальненого дискурсу, взаємодоповнюють один одного. Так, для дослідження текстів староукраїнської літературної мови другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. має значення традиційна епістема, що в цьому випадку трактується як оновлена традиція і накладає відбиток на характеристики дискурсу загалом. Так само в кожному тексті прочитується позиція мовця як автора твору, що характеризує його суб'єктивний модус. За Е. Бенвеністом, дискурс „я” полягає в наданні основній інформації суб'єктивної мовленнєвої форми, що перетворює модус на дискурсотвірну категорію. Отже, феноменологія як методологічна основа дискурсології, що тісно пов'язана з прагматикою, валоризує, з одного боку, індивідуальну свідомість, а з іншого, - аспекти взаємодії психічного і соціального у процесі комунікативного спілкування, інтерактивність та інтерсуб'єктність.

У цій роботі дискурс розуміється як мотивована дискурсивною ситуацією мовленнєва діяльність, спрямована на вираження соціокультурних компетенцій мовця для досягнення впливу на реципієнта; текст - результат мовленнєвої діяльності, складник дискурсу, в якому експлікується модус. Специфіка окремого різновиду дискурсу за сферами і характером комунікації позначається на характеристиці модусу: так, епістемічність має значення для ефективності аргументації, бо впевненість і категоричність висловлюваного мовцем виражає високу достовірність, що справляє вплив на адресата. Обґрунтування модусу як дискурсивної категорії доповнюється тим, що:

1. Вибір між визначенням текстово-дискурсивних категорій і дискурсивних робимо на користь останніх. Текстово-дискурсивні категорії є спробою з певними доповненнями здійснити перехід від текстових категорій, випрацюваних лінгвістикою тексту і лінгвопрагматикою, до дискурсивних. Утім, родо-видові відношення тексту і дискурсу, ситуативна мотивація тексту мотивують дискурсивний статус категорій, зокрема модусу. Можливі міркування про їх вияв у тексті, стосується їх матеріальної локалізації, що покривається ширшим термінопоняттям дискурсу.

2. У лінгвістиці питання про кількість і типологію дискурсивних (за іншою термінологією, текстово-дискурсивних) категорій залишається відкритим, а широке дослідницьке розуміння модусу та позначення ним сукупності модусних категорій потребують з'ясування співвідношення модусу і модальності чи інших модусних категорій між собою. Так, у дослідженнях називаються: цілісність, дискретність, інформативність, зв'яз-ність, а також категорії континууму, референційності, антропоцентричності, інтерактивності, інтерсеміотичності. Як бачимо, модус взаємозв'язаний з іншими категоріями, наприклад, континууму (часово-просторової актуалізації), антропоцентричності (суб'єктного фокусу), інтерактивності, інтерсеміотичності (що в різних концепціях трактується як полімодальність, евіденційність) та ін. Можемо припустити, що з огляду на таку „дифузну” природу модусу, що ілюструє зв'язки модусних категорій з наведеними, його окремо не виділяють у такому переліку. Безперечно, у визначенні цих категорій існує певна об'єктивна закономірність, що пов'язана з функціями мови, основна з яких - комунікативна. З іншого боку, можна помітити відсутність одного принципу класифікації цих категорій, сукупність авторських підходів до потрактування категорій, їх смислового наповнення, так і різну природу, з одного боку, зв'язності, цілісності, дискретності і, з іншого боку, - інтерактивності та ін.

3. Наше розуміння модусу як дискурсивної категорії ґрунтується на принципі вираження в тексті сукупності значень, що розглядаються в їх функціональних модифікаціях, у взаємозв'язках із іншими категоріями. Із цього погляду умовність ідеалізованого конструювання доповнюється ситуативною мотивованістю реалізації цих значень, функціональною амбівалентністю відповідно до основного принципу - реального використання мови з погляду суб'єкта та ін.

4. Дискурсивний статус модусу є інваріантним визначенням, що розкриває сутність цієї складної категорії, багатоманітність і різноплановість її вираження у мовленнєвій діяльності, тому визначення модусу як дискурсивної категорії є основним, прийнятим у цьому дослідженні. Ця кваліфікація не заперечує його як текстотвірної категорії, а розширює межі, мотивуючи процес текстотворення позамовною ситуацією.

5. Множинність і відкритість цієї категорії знаходить обґрунтування в лінгвістичних інтерпретаціях модусу з погляду теорії „можливих світів”, що постала у модальній логіці, а також розумінні дискурсу як „його привласнення я-мовцем” (Е. Бенвеніст), як „одного з можливих (альтер-нативних) світів” (Ю.С. Степанов). Відкритість теорії „можливих світів” уможливлює різні ступені індивідуалізації та релятивізації, а тому модус як дискурсивна категорія співвідноситься з авторською рефлексією та аксіологією, містить результат суб'єктивного пізнавального процесу мовця.

6. Природа модусу, розглянута в аспекті дискурсивних категорій, аналізується у світлі когнітивної лінгвістики: на основі висновків про квантовий характер роботи людського мозку, квантовий режим мислення людини, що проявляється у мовленнєвих процесах. Цей аспект прокоментований на матеріалі вставок із погляду дискурсивних категорій.

7. Для повного та адекватного аналізу модусу як дискурсивної категорії враховуються різні аспекти: по-перше, характеристика з погляду процесуальності мовленнєвої діяльності, діалогічності, що визначає загальну специфіку дискурсивного аналізу; з іншого боку, дискурсивність відкриває для дослідника можливості „зчитування”, інтерпретації модусу, оскільки аналіз будь-якого тексту, а тим більше писемної пам'ятки, виявляється недостатнім без реконструкції сукупності культурних, соціальних та ін. зумовленостей її виникнення, функціонування, сприйняття сучасниками.

8. Основний принцип реального використання мови з погляду суб'єкта прочитується в текстовому документі писемної пам'ятки, а також за допомогою глос, додаткових пояснень, передмов, післямов, описок, типу письма, почерку, пізніших записів та ін., що також стосуються характеристики суб'єктивного модусу. Дослідник давніх оригіналів фактично оперує сукупністю особливостей, що індивідуалізують текст і визначають його прочитання, тому модус мотивується дискурсом.

9. Історична змінюваність свідомості дає відповідь на питання про межі і специфіку вияву модусних значень у віддалений від дослідника історико-культурний період. Ситуативна мотивація модусу в тексті, віддаленому в часі від його дослідника-інтерпретатора, зумовлює актуалізацію дискурсивного статусу категорії модусу.

Отже, модус - дискурсивна категорія. Оскільки текст є результатом дискурсивної, тобто соціально орієнтованої і зумовленої комунікативної діяльності, то модус обґрунтовується в дискурсивній діяльності.

Установлено, що дискурс-аналіз логічно застосовувати до тих писемних пам'яток певного періоду, на основі дослідження яких є реальним реконструювати мовленнєву діяльність з огляду на її ситуативну зумовленість. Історичні обмеження дискурсу певним чином мотивовані тим, що його витоки пов'язані з вивченням саме усного мовлення, з діалогічністю, яка випливає з такого розуміння об'єкта дослідження. Із цієї причини у лінгвістиці певний період домінувало положення, що дискурс як „мовлення, занурене в життя”, не застосовується до писемних пам'яток, бо їх зв'язок із соціокультурною ситуацією не встановлюється безпосередньо. Утім, мотивація давнього тексту широким культурним контекстом, акцент на учасниках історичного процесу вже апробовані в історичній семіотиці (Ю.М. Лотман, Б.А. Успенський).

Доцільність дискурс-аналізу текстів ХVІ - ХVІІ ст. мотивована активізацією слів дишкурсъ, дискурсъ, діскурсъ, дишкуровати, дішкуровати, дискуровати, що підтвердили писемні пам'ятки, „Словник української мови ХVІ - першої половини ХVІІ ст.” (CУМ, 7, 28-29): єстъ каждого Хрїстїа(н)ского Казнодhи пови(н)ност, нє дишкурсы о нєпон#ты(х) вhры тає(м)ни(ц) скрытост#(х) строити, алє воли и приказа(н)#(м) Бw(з)ски(м) просты(х) и нєуки(х) людє(и) оучити (Єв'є, 1616 УЄ Єв. 6 ненум.).

У зв'язку з цим визначено теоретичні основи для характеристики певного історичного періоду з погляду маніфестації умов, обмежень і можливостей мовного спілкування в термінах „дискурсивна формація”, „дискурсивна практика”, „епістема” (М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар), встановлено основні характеристики дискурсу: його історичність (дискурс - фрагмент історії), процесуальність (дискурс будується). Парадигма діалогічності репрезентує сукупність діалогічних відношень у структурі діалогу і прозового тексту, що ґрунтуються на основі поліфонічності М.М. Бахтіна, підтверджені метатекстом А. Вежбицької та ін. В історико-культурному аспекті парадигма діалогічності характеризує текст із погляду діалогу культур, релігій, діалогу дослідника-інтерпретатора з віддаленими від нього в часі писемними пам'ятками та ін.

Розділ третій „Соціокультурна прецедентність книжної староукраїнської мови” відтворює спричинену мовними і позамовними чинниками динаміку староукраїнської книжної мови, зокрема її середнього функціонального стилю. Її еволюція в ХІV - першій половині ХVІ ст. продемонстрована сукупністю текстів, зокрема перекладених із різних мов: „Пhснь пhсней” Соломонових ХV чи початку ХVІ ст., „С(ъ)казаніе w Сивил(ъ)ле пр(о)рчици” ХVІ ст., Четья Мінея 1489 р. та ін.

На основі повного і всебічного аналізу наукових досліджень про літературну мову другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. відзначено значні здобутки у вивченні і систематизації мовних фактів різних рівнів, дослідженні окремих жанрів і стилів, з'ясовано дискусійні питання: про межі розгляданого періоду (П.Г. Житецький, Ю.В. Шевельов, В.М. Русанівський, В.В. Німчук, сучасні львівські лексикографи), про ступені зближення літературної мови з живим народним мовленням (І.І. Огієнко, І.Я. Франко, С.І. Маслов), про термінологічну варіативність літературної мови (староукраїнська, українська, середньоукраїнська, руська, проста, українсько-білоруська, південноруська), про трансформацію „руської мови” у „просту” та її хронологізацію (В.М. Перетц, Ю.В. Шевельов, П.П. Плющ).

Обґрунтовано функціональні характеристики „простої мови” з когнітивно-комунікативного погляду. Установлено, що як окреме явище ця мова реалізувалася в текстах, які увиразнили її соціальну актуалізованість, інтерактивність, а це відповідало змінам у мовній свідомості її носіїв. „Проста мова” атрибутована як літературна мова, яка, на відміну від церковнослов'янської, виявляла тенденцію до еволюції, оскільки була зв'язана з живим народним мовленням. З'ясовано, що вона формувалась як результат дистанціювання від інших мов, з якими „співуживалась”, і взаємодії з ними, що визначило когнітивні аспекти дослідження.

Спроектовано ознаки культурно-релігійних світів середньовіччя, для яких спільна релігія, надетнічні книжно-писемна мова і культура домінували над політичними, мовними чи етнічними питаннями, на їх віддзеркалення в період реформаційних і церковноунійних пошуків. Це пов'язане з „національною” свідомістю, яка у свій час стане визначником становлення літературної мови на народній основі, тому у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. розвиток книжної староукраїнської мови мотивується зовнішніми впливами і водночас має внутрішню інтенційність.

Це засвідчує функціональне розширення староукраїнської літературної мови у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст.: актуалізуються нові, суспільно вагомі стилі і жанри (полеміка, Учительні Євангелія), пере-осмислюється значення житій, казань та ін., формується ідея мобільності, здатності бути не лише мовою перекладних текстів, а мовою обміну думками, інтерпретації, мовою творення. Отже, з динамічного погляду староукраїнська літературна мова набуває деяких ознак полівалентності: функціонує в різних сферах суспільного життя, за часів Реформації проникає і в канонічні тексти (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол, Новий Завіт у перекладі В. Негалевського).

У розділі четвертому „Полемічні тексти як віддзеркалення діалогічності” визначено періодизацію полемічних текстів, зокрема спрямованих проти католиків, текстове „поновлення” ідей як доказів у продовженні церковно-релігійної дискусії про унію наприкінці ХVІ ст. („Исторїа w Листрикїйскомъ… синодh”), зумовлену цим інтерактивність полеміки і розширення модусу. Проаналізовано полеміку в текстовій синтагматиці і парадигматиці, з погляду віддзеркалення діалогічності, дискурсивних практик і соціокогнітивних характеристик авторів цих текстів.

У процесі реконструкції соціокультурної ситуації для дискурс-аналізу полемічних текстів другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст., що проведена на основі тогочасних документів (або які можуть бути включені в полемічний текст, прикладом чого є „Апокрисис” Христофора Філалета), різногалузевих досліджень про цей період, установлено основні чинники, що її зумовили: унія, книгодрукування, братські школи. Отже, полеміка стала інтегральним осердям комплексу теологічних, історіософічних, культоро-логічних, лінгвістичних та ін. проблем, що визначають розуміння дискурсивної ситуації у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

Відповідно до цього схарактеризовано православні полемічні тексти за дискурсивними практиками (з урахуванням відносності поділу цього періоду на доберестейський і післяберестейський, домогилянський і післямови-лянський підперіоди). Установлено, що полеміка переходила від Святого Письма, його інтерпретації до потрактування патристичної спадщини і церковного життя, в її основі - логос, переконування через апеляцію до розуму, освіченості, що проявляється в епістемічних трансформаціях (віра - знання). Історична, політична мотивація полеміки, авторські інтерпретації розширюють модусну інформацію в тексті.

У парадигмі діалогічності визначено систему відношень (автор полемічного тексту - його опонент, автор - читач (передусім православний), автор - Бог), що характеризують діалогічність як принципову ознаку дискурсу в історичній площині дослідження. Полемічні тексти цього періоду згруповано за різним віддзеркаленням принципу діалогічності: теологічні діалоги („Диало(г) ал(ь)бо ро(з)мова” Мелетія Пігаса, „Вопросы и отвhты православному зъ папежникомъ”); полемічні твори, написані напередодні Берестейського церковного собору 1596 року („Ключъ ц(р?)ства небесного” Герасима Смотрицького, „Каzанье стЮго Кирилла патріаръхи іер(сЮ)лимъского” Стефана Зизанія та ін.) чи спрямовані проти рішень цього собору („Отпис” Клірика Острозького, „Апокрисис” Христофора Філалета тощо). У цей період міжконфесійний діалог був репрезентований текстово у межах „простої мови”, в альтернаціях модусу цією мовою.

З'ясовано соціокогнітивні характеристики авторів полемічних текстів: творення полемічних текстів пов'язується з представниками інтелігенції, які синтезують релігійні і світські інтереси, позиціонують співвіднесення релігійної ідеї з освіченістю, книжністю (Герасим Смотрицький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Клірик Острозький (очевидно, молодий Мелетій Смотрицький), брати Лаврентій та Стефан Зизанії та ін.). Проникнення нових поглядів, раціоналістичних методів у православне середовище зумовило амбівалентність оцінок. Працюючи в культурно-освітніх осередках (братських школах, Острозькій академії, Києво-Могилянському колегіумі), автори православної полеміки легітимізували „просту мову”. Отже, ініційована полемістами писемна практика експліку-вала засадничий принцип „церква+освіченість”, практичну реалізацію ідеї „простої мови”. Орієнтуючись на суспільні цілі і вибрані дискурсивні практики, вони реалізують їх у полеміці (трактаті, посланні, листі та ін.), у функціональному опрацюванні слова („Лексис” Лаврентія Зизанія), не залишають поза увагою теологічний аспект (робота Герасима Смотрицького над Острозькою Біблією, Лаврентія Зизанія над „Катехізисом”).

Розділ п'ятий „Модус як дискурсивна категорія у полемічних текстах другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.” з'ясовує дискурсивну мотивацію модусу у староукраїнських текстах, що визначили перебіг православної полеміки у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

Для першого полемічного стародруку „простою мовою” „Ключъ цр(сЮ)тва небесного” Герасима Смотрицького характерна нечисленність прямих цитувань із покликаннями на джерело інформації, проте цитати структур-рують текст, спрямовані на аргументацію дискутованих положень; непряма евіденційність доповнюється авторською оцінністю, що аксіологічно діалогізує „своє” і „чуже”. Вербалізація епістемічного стану мовця як одного з „можливих світів” виражається в епістемічному модусі: Мнh с# та(к) видить тые слова кгды бы с# зе(з)волили з ва(с) а станетс# имъ Злучили моцно и зв#зали крhпко нера(з)дhлную силу власть и едность (Ключ, 17). Постульований полемістами висновок про спасіння власною вірою індивідуалізує рівні її осягнення, що збільшує роль інференції: С чого може(м) снадне обачити и властне зрозумети, же не безъ великихъ явны(х) а слушны(х) причинъ всhхъ въсходъныхъ и полуденъны(х) сторонъ или црЮквей пастыреве мусели опустити заходъного костела вожа (Календар, 33). Інференційність характеризує новий спосіб ведення полеміки, що ґрунтується на високій освіченості, логічному і релігійно толерантному спростуванні доказів опонента та ін.