Модусні смисли у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ століття

Оцінність контроверсійних положень позначається в глосах на полях: Смhшна# мдЮрсть Гербестова або онны(х) плохо розумhеть, або с# самъ мало чуетъ (Календар, 23), що доповнює протиставлення „я-інший” у співвіднесенні категоричної персуазивності з проблематичною.

У „Каzаньи стЮго Кирилла патріаръхи іер(сЮ)лимъского” Стефана Зизанія визначено нові підходи до полемізування, що на рівні доказів та їх інтерпретації висвічували протестантські аргументи, апробовані православними. Евіденційний модус, зокрема переповідність з означенням опонента, ілюструється у структурі тексту, уточнюється в глосах: ншЮе почитае(т) БъЮ а мы БжЮее не почитае(м) але вhдаю мови(т) зло(ст) еретическую котора# проти(в) пра(в)дh воюе(т) вhдаемо мов#(т) (на полі справа - еретици) тhло тое во(з)неслос# на нбЮса, але не та(к) дале це почітано мае(т) быти (Каз., 181).

Високий ступінь достовірності викладу помережаний власними оцінками мовця, який, не дібравши авторитетних прецедентів, уводить персональну, авторську відповідальність за їх повідомлення: мови(т) в церкви БжЮей ему сhсти В которо(й) црЮкви взбуреной <(>я мовлю<)> в жидо(в)ско(й) а не в то(й), в которо(й) тепе(р) есте(м) (Каз., 144).

Апелювання до реципієнта експлікується засобами, що об'єднують мовця і читача в інтенційну спільність: Якъ же послухай Пав(ъ)ла, котори(й) мови(т) албо-сте не читали во пр(о)роцh(х) что мови(т) Писмо якъ приповhдуе(т) БгЮви на ІиЮл# прото(ж) розумh(й) и(ж) приповhда(н)е не естъ моленїе але кгва(л)тъ пророчїй которій оповhдае(т) БгЮви такую смhлость (Каз., 184). Імперативи 2-ої особи однини (послухай, розумhй) підтримують атмосферу діалогу автора з уявним читачем, на це спрямована актуалізація цитованих джерел: Прійде(т) щ(т) W(т)ца ведле Писма которое нынh читаетс# на оболоцh(х) СнЮъ (Каз., 152).

Отже, в цьому тексті особливості модусних смислів стосуються категоричної достовірності, співвіднесеної з авторитетним джерелом інформації (непряма евіденційність), протиставлення „я-інший” набуває складних переплетінь, що проглядаються на межі мов, епох, у відмежуванні і певному „накладанні” тем, способів полемізування.

Модус „Апокрисису” Христофора Філалета схарактеризовано у пара-дигмі діалогічності: у структурно-змістовому аспекті визначено залежність від порядку наведення і розкриття думок у „Synod brzeski i jego obrona” Петра Скарги, докази якого системно спростовуються багатоманітністю заперечень, що ґрунтуються на фактичній і риторичній основі, сукупності запитань як „доказів від розуму”. У коло залучених Христофором Філалетом доказів для православної відповіді потрапляють аргументи „латинників”, що підкреслює діалогічність тексту, суб'єктивний модус як когнітивно-епістемічну категорію: Противъ чомоу вhдаемо же нhкоторые захwднїе астрономове (на полi злiва - звhздоче(т)ци) книги выдали показуючи, же с# то непотребне стало (Апокр., 76).

У „Посланні до єпископів” Марка Антонія де Домініса з'ясовано різні вияви суб'єктивного модусу, що відповідно до дискурсивної ситуації характеризують ставлення мовця до повідомлюваного, до сучасних йому подій і фактів церковного життя. Схарактеризовано динаміку переходу від сумніву до переконаності у правильності висновків, отриманих шляхом умовиводу, пряму евіденційність, як і високий ступінь персуазивності, критично оцінену непряму евіденційність, що відзначають особливості модусу як результату пізнавальної діяльності мовця. Обмірковування сучасних де Домінісу фактів церковного життя, „наукове студіювання” Святого Письма, аксіологія питань віри спричинюють епістемічні дискурсивні трансформації: речь подойзраную яко са(м) розумъ показуе(т) завж(д)ы быть розумhл-е(м) (Сп., 3). Аргументи, що ґрунтуються на власному досвіді, вмотивовують переростання його сумнівів у переконання: Которое подойзрен(ъ)е во мнh множила та(к) oусило(в)на# и такъ сроґа# и домова# и римска# пильно(ст) которою, яко-(м) видhлъ, велце постерегано, абы книги, рим(ъ)ской наоуцh противные щ(д) жа(д)ного з наши(х) ани держаны, ани читаны не были (Сп., 3).

„Альтернативний можливий світ” - результат пізнавальної діяльності мовця, що проводить „ревізію” у межах традиційної епістеми. Дискурсивні епістемічні трансформації мотивовані дослідницьким аналізом ситуації, раціональними процедурами пояснення „істинного” (в індивідуальному розумінні мовця), що визначило різноплановість модусних смислів цього перекладного послання в полемічному дискурсі.

Вибір „Диало(г)у ал(ь)бо розмови” Олександрійського патріарха Мелетія мотивований тим, що цей теологічний діалог написаний „просто” (єдиний примірник, перекладений староукраїнською мовою, зберігся в рукописній збірці початку ХVII ст.). „Диало(г)...” схарактеризований за ознакою зміни модусу: протиставлення сумніву, проблематичної достовірності, незнання до впевненості, категоричної достовірності, „знання”. Індивідуалізація позицій за ступенем віри спричинилася до увиразнення суб'єктивного модусу: доступного пояснення з урахуванням рекурсивних кроків, рівня пізнаності релігійних понять. Учасники діалогу мають різний ступінь віри: для кожного з них передбачені певні комунікативні стратегії: Гість (учасник діалогу, що має сумнів у вірі) випробовує Спудея на віру і знання основних релігійних догматів православ'я та вміння перетворити їх на засоби впливу для переконування, тоді як Спудей - інший учасник діалогу, має на меті зняти сумніви співрозмовника і довести достовірність, істинність наведених ним положень. Відповідно до ступеня розуміння пояснюваних догматів прогнозується продовження тлумачення або перехід до інших, недостатньо зрозумілих для співрозмовника питань віри. Гість спрямовує перебіг діалогу, погоджуючись із відповіддю (Правдатъ) і переходячи до наступного запитання, комунікативного „кроку”: Досы(т) ты(л)ко w ты(х) реча(х)<:> а повhжъ ми и тое если и то (с) потреба абы вhрил(ъ) хр(сЮ)тиянинъ (Діал., 325).

Ефективність діалогу, побудованого за сократичним принципом, підтверджується здатністю до глибокого пізнання релігійних понять: Г. я не е(с)те(м) упо(с)лhже(н)нымъ жебы-(м) ты(х) рече(й) не мhлъ вырозумhти (Діал., 347б). Рух від сумніву до категоричності, від невпевненості до впевненості відповідав інтенціям його автора, Мелетія Пігаса, - „виправленню” православ'я, акцентуванню індивідуальної відповідальності у вірі.

Теологічний діалог „Вопросы и отвhты православному зъ папежникомъ” альтернує позиції його учасників, представників православної і католицької віри, модусні смисли увиразнюються щодо новочасних подій церковного життя: нового календаря і змін, прийнятих на церковному соборі, тому актуалізується достовірність, правдивість, упевненість, повнота повідомлюваного у відповідях православного. Зміна модусу маркує позицію латинника як протиставлену позиції православного та ін.

Реінтерпретація наведених опонентом „чужих слів” мотивується відповідно до його інтенцій, витлумачення „істинності”: А зъ стороны Иринея треба уважити, зъ якое мhри до таковыхъ словъ ему пришло (на полі „Ириней святый не о теперешнемъ споминаетъ костелh Римскомъ, але о першомъ, скоро по апостолhхъ, статечне стоячомъ, который отъ теперешнего такъ естъ розный, якъ день отъ ночи и якъ свhтлость отъ темности”) (Вопр., 24). Мовець моделює розуміння слів святого Іринея безвідносно до „зменки о костели Римскомъ”, а глоса уточнює локацію (дейксис).

Текст латино-польської рецепції „Книги рожаю. Выкла(д) мhсцъ труднh(й)ши(х)” у Старозавітних Книгах схарактеризовано за особливостями стуктуризації (теза - її інтерпретація), відмежування від нововірчих та ін. тлумачень, що визначило роль цього перекладного тексту для уточнення богословських питань. Для нього характерні: непряма евіденційність (вибір джерел та їхня оцінка відповідно до канону), епістемічність (як верифіковане „знання”, процедура виведення якого дорівнює ідентифікації), досвід і знання інтерпретатора характеризуються з погляду категоричної достовірності.

У розділі шостому „Модус у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст.” узагальнено засоби вираження основних модусних категорій евіденційності, персуазивності та епістемічності на матеріалі текстів цього періоду та історичних словників.

Визначено особливості вираження різних типів евіденційності: прямої і непрямої, de dicto і de re та ін., умотивовано розширення прямої евіденційності в текстах. Евіденційний модус експлікується дієслівними формами 1-ої особи однини теперішнього часу на позначення мовлення, зорового чи ін. сприйняття. Модифікації парантез досягаються за допомогою модальних дієслів, прислівників і сполучників: якъ маю мовити, яко бачу, смеле речи могу, яко-(м) рекъ.

Як показують результати дослідження, у староукраїнській мові активізується роль модальних слів, що виражають сумнів, невпевненість, припущення і впевненість, достовірність. Це підтверджується висновком про розвиток засобів, зокрема модальних дієслів, прислівників, часток та ін., що передають різноманітність цих модусних смислів.

Епістемічний модус схарактеризовано у вузькому розумінні: знати, вhдати, вырозумhвати, вырозумhти, мнимати „думати, вважати”, розумhти, бачити - „вважати, розуміти, усвідомлювати; думати, міркувати”.

Епістемічні модусні смисли співвідносяться з традиційною епістемою: А оно з(ъ) евангелїи вhдаемо же то не ГьЮ ХсЮ але Ищаннъ Кр(сЮ)титель мови(л) (Апокр., 274), проте оновлення дискурсивних практик, діалогічність відкрили нові можливості для переосмислення модусу крізь призму „я-інший”, інтерактивної орієнтованості, тому в цей час зростає значення епістемічних дієслів, які виражають оцінку дії/події, що ґрунтується на особистих відчуттях і переживаннях мовця, тобто на тій інформації, яка виведена ним на основі досвіду або інференційності.

Нові підходи до з'ясування сутності обговорюваних релігійних понять полягають в індивідуалізованій можливості їх осмислення і пояснення: с того самого каждый мhрковати може(т) же Константину великому w(т)цеви або продкови его такого жъ в(ъ)ступовань# в соуды синодовые не толко не ганилъ<;> але изъ иншими w(т)цами свЮтыми похвал#лъ (Апокр., 95). Це пов'язано з культивованою острозькими книжниками ідеєю про спасіння особистою вірою і рівність кожного у прилученні до Божественної істини, її пізнання.

У другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. учасники теологіч-ного діалогу структурують силогізми відповідно до засновків: Але ни(ж) при(с)туплю до речи само(й) хочу абы(м) те(ж) и сво(й) силокги(с)мъ учини(л) проти(в)ко пре(з) wбцы(х) учине(н)но(г)[о]<:>, с которого силокги(с)му моего сподhваюся, же и са(м) вырозумhти буде(ш) мо(г)лъ с подобе(н)ства пора(д)ку тое мовы (Діал., 333-333б).

Локаційний модус створював спільну площину мовця і читача, об'єднаних „тут, зараз”: Тепе(р) до тебе, чителнику ласкавый, ре(ч) оборочаючи подаю тобh до уважень# тые жъ припомненые квестїи (на полі справа - вопросы) котwрые, кгды оу себе розбирати буде(ш) певен-емъ, же затымъ латве того дойдешъ ижъ хоть бы с# тое позволило што с# ведле правды позволити не можетъ (Апокр., 207).

Із системою цих актуалізаторів співвіднесена дієслівна форма теперіш-нього часу, яка забезпечує функціонування тексту в режимі on-linе, а також „що” (за Е. Бенвеністом), актуалізовані ознаки якого, тобто описуваного об'єкта, істотні для локації (дейксису). Відповідно до дискурсивної ситуації актуалізація поняття „унія” супроводжується конкретизацією теперешна#: тотъ который згоду милуючи (яко и теперешнюю) бе(з)винне его бити не хотh(л) (Отпис, 435). Особливості дослідження діалогічних відношень у структурі тексту виявляються в зміні локації (дейксису).

На основі аналізу писемних пам'яток (особливо рукописних) другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. з'ясовано процесуальність функціонального зміщення, результатом чого стало продовження формування класу вставних слів і конструкцій. Акцентується увага на модалізації частин висловлення та їх редукції: понева(ж), яко-(м) рекъ, не своего чого але ІсЮ Хр(и)стового шукаю (Cп., 2); Теды и то(й), як мовлю, хр(с)тиянино(м) е(ст) (Діалог, 320). Це підтверджує висновок про різні напрямки формування спеціалізованих форм для вираження модусу: модалізації окремих частин висловлення і зміни способу організації складної синтаксичної конструкції (з підрядним відношенням, із прямою мовою, з обставинними компонентами). Як показують результати дослідження, процес формування вставок продовжується в аспектах: 1) уніфікації способу їх вираження; 2) розширення семантичного репертуару засобів.

Висновки

Узагальнено теоретичні і практичні результати, отримані під час дослідження.

Сучасна комунікативно-дискурсивна парадигма лінгвістичного знання зумовлює переосмислення традиційних граматичних категорій, мотивуючи новий погляд на категорію модусу, інтерпретацію модусних смислів. Запропоноване розуміння модусу, що виходить за межі речення, висловлення в текстовий, дискурсивний вимір, легітимізує дискурсивний аналіз в історичній площині, а діахронічна реконструкція ілюструє універсальність когнітивної і комунікативної концептуалізації світу, удосконалює методику використання дискурс-аналізу в історії мови.

У запропонованій нами концепції модус - це дискурсивна категорія, що фіксує результат пізнавального процесу мовця, спрямованого на актуалізовану ситуацію, представлену в тексті крізь призму авторської референції, рефлексії та аксіології. Висвітлення модусу як дискурсивної категорії ґрунтується на теорії „можливих світів”, що активно використовується у модальній логіці і дискурсології, а також у постульованих прагмалінгвістикою та дискурсологією принципах реального використання мови з погляду суб'єкта, феноменології як методологічній основі дискурсивного аналізу, що релятивізує текст, дискурс із погляду індивідуальної свідомості та ін. У цьому разі акцентується увага на ситуативній мотивованості модусних смислів, функціональній амбівалент-ності засобів їх вираження, що відповідає принципу реального використання мови суб'єктом.

Отже, модус валоризується в колі суб'єктивності, яка закріплює за ним означення реляційного, що визначає множинність мовців з їх представленням цих відношень як мисленнєвого конструкту і мовленнєвої реалізації. Модус як дискурсивна категорія доповнює аспект текстопородження, мотивуючи його позатекстовими факторами: оскільки текст є результатом мовленнєвої діяльності, мотивованим дискурсивною ситуацією, то модус обґрунтовується в цій діяльності.

Характеристики суб'єктивного модусу співвіднесені з позицією мовця, який сприймає та оцінює явища дискурсивного світу, тому модус атрибутує спосіб опрацювання інформації у процесі відбиття у мові і мовленні дійсності крізь свідомість мовця, що перетворює модус на антропоцентричну категорію, яка виражає різні типи відношень між висловленням мовця і дійсністю чи до повідомлюваного. Отже, вона передбачає зв'язки із суб'єктним фокусом у мові і текстах, що локалізують, диференціюють різні модусні смисли.

Різнорідність характеристик, об'єднаних термінопоняттям „модус”, конституює її як метакатегорію, яка структурується модусними категоріями евіденційності, персуазивності, епістемічності, модальності, локації (дейксису) та ін., що експлікуються чи представлені імпліцитно. Вони характеризують крізь призму когнітивної діяльності мовця джерело інформації та спосіб її отримання, ступінь достовірності, повноти отриманого знання про об'єктивну дійсність і повідомлюване, що диференціюється у модусних смислах прямої та непрямої евіденційності, категоричної і проблематичної достовірності, епістемічних модусних смислах „знання”, „власна думка” та ін.

Взаємозв'язок між основними модусними категоріями простежується у співвідношеннях категоричної персуазивності з повним і достовірним знанням, відсутність або неповнота якого передбачає проблематичну достовірність повідомлюваного, що конкретизується з погляду засвідченості її мовцем, авторитетності цитованого джерела та ін. Проаналізовані нами основні категорії персуазивності, евіденційності та епістемічності взаємодіють з іншими категоріями модусу: модальністю, що характеризує реальність/ірреальність відношень до дійсності з погляду мовця, та оцінністю до подій чи висловлень, що стали об'єктом авторської аксіології.

Таким чином, модус конституюється різними модусними категоріями та узагальнює репрезентовані ними вияви суб'єктивного, позначає ширше поняття, ніж модальність, тому для уникнення термінологічної невпорядкованості та синонімічності доцільно визначати модус як метакатегорію, а модальність - як одну з категорій модусу.

Сутність модусу як поняттєвої категорії, тобто когнітивної, виявляється в тому, що вона пов'язана з аспектами буття і його відображенням у мовній свідомості, звідси - мотивація історичної змінюваності, яка є наслідком змін, що відбуваються в суспільстві, визначає одну з важливих характеристик розуміння модусу в діахронії, атрибутує модус як історичну категорію. Характеристика цієї категорії залежить від історично мотивованих зумовленостей: моделі пізнання, епістеми, що встановлюють закономірності у співвіднесеннях форми свідомості з соціокультурною традицією.

Модус є когнітивною ознакою, оскільки вербалізує в тексті результат когнітивного процесу мовця, який оцінює, виявляє певні характеристики дискурсивної ситуації, що постулюється ним як актуалізована (категорія локації), розглядається крізь призму знання мовця (категорія епістемічності), її реальності/нереальності (категорія модальності), ступеня впевненості щодо встановлюваних ним відношень (категорія персуазивності), як і відомості про неї, що ґрунтується на власних перцептивних характеристиках чи пересмислена мовцем через свідомість „іншого” (категорія евіденційності).

Модусні смисли у староукраїнській літературній мові і текстах другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. віддзеркалюють оновлену традиційну епістему, характерну для переходу від середньовіччя до Ренесансу і Реформації. Під цим кутом зору визначено основи діахронічного дослідження модусу, що постулює його історичну змінюваність, залежність ступеня та різноплановості вияву від певного періоду, типу епістеми, співвідношень суспільного та індивідуального. Характерне домінування традиції, авторитету, частотність цитування, що продовжують традиційну епістему, узгоджується з виявленням особливостей модусу як когнітивно-епістемічної категорії, яка конституює тогочасного мовця як суб'єкта пізнавального процесу, експлікує результат його діяльності у вигляді вербалізованих оцінок про дійсність і повідомлюване. Зміни, які відбулися в свідомості людини другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст., припускають можливість того, що індивіди можуть виділяти в тому чи іншому об'єкті різні аспекти, по-іншому оцінювати об'єктивну дійсність чи світ ідей, повідомлюване, створюючи стереоскопічність висловлення, тексту. Перехід від середньовіччя до Ренесансу і Реформації репрезентував відмінні моделі пізнання, релігійний плюралізм, можливість індивідуальної інтерпретації у межах канону віри, поглядів, тексту, тобто відкрив „я-мовця” в історико-епістемологічному розумінні.

Цілісність і різноплановість характеристик історичної категорії зумовлює встановлення ретроспективних, проспективних зв'язків щодо вибраного для дослідження діахронічного періоду та визначення функціональних характеристик модусних категорій, їхнього системного представлення, що забезпечує увиразнення системності і змінюваності, їх інтерпретацію у взаємозв'язках мова/мовлення, мисленнєвий конструкт/мовленнєва реалізація, поєднання системного (таксономічного) та функціонального принципів наукового аналізу.

Дискурсивний аналіз модусних смислів у полемічних пам'ятках, написаних і перекладених староукраїнською літературною мовою у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст., пов'язаний з їх мотивованістю дискурсивною ситуацією, увиразненням протиставлень „я-інший”, фіксацією діалогічності, віддзеркаленням зв'язку з усним мовленням, встановленням соціокогнітивних параметрів їх авторів, що уможливлює реконструкцію мовленнєвої діяльності на основі тексту.

Альтернація модусу в полемічному дискурсі другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. засвідчує протиставлення „я” „іншому”, яке виражалося в постійному усвідомленні себе на фоні свідомості іншого, що зумовило виявлення спектру різнопланових модусних смислів у діалозі, в сукупності діалогічних відношень (автор полемічного тексту - його опонент, автор - читач (як правило, православний), автор - Бог) у прозовому тексті, представленому у вигляді листа, послання, казання, теологічного трактату.

Розрізнення сфер „я” і „не-я”, що накладалися на інтенційну сутність полеміки, були асоційовані з діалогічністю як основним принципом дискурсу, пов'язані з розвитком діалогічної форми писемної комунікації, поглибленні діалогічних відношень у прозовому тексті. Відповідно до дискурсивної ситуації парадигма діалогічності розкривається текстово - у теологічному діалозі та діалогічних відношеннях у структурі теологічного трактату, послання, листа, відповіді та ін., а також в аспектах діалогу культур, релігій.

Побудована за принципом відповіді - влучної та актуалізованої, полеміка каталізувала інтереси православного духовенства, церкви, стала індикатором ряду політичних, соціальних, освітніх і релігійних питань, формувала громадську думку за конфесійними акцентами. Полемісти культивують нові наративні принципи тексту і роботи з ним, через абсолют Святого Письма розглядають соціальні проблеми. Ця ситуація знайшла відображення у мовній свідомості полемістів, які в новочасних умовах зосередилися на пошуку дієвих форм переконування, на підкресленні індивідуальної відповідальності у питаннях віри, особистої причетності до обстоювання легітимності своєї віри, що підкреслювало роль суб'єктивного модусу в текстах цього періоду.

Визначником розвитку православної полеміки був її діалог з новими дискурсивними практиками, оскільки текстова комунікація не тільки встановлювала конфесійні акценти, але й стала результатом сублімації, часто імпліцитних перетинань, що не були властивими для культурно-релігійних світів середньовіччя.

Референція, рефлексія, аксіологія віддзеркалюються в ієрархізації когніцій, що мотивують дискурсивні епістемічні трансформації, коли віра атрибутується з фактом знання, логічним спростуванням і обґрунтуванням, раціональним виведенням „істинності знання” - за інференційністю, власною думкою та ін. Апелювання до розуму, книжності, освіченості, апробування силогістики до питань віри артикулювало новий, дискурсивно мотивований принцип „церква+освіченість”, що визначило інтелектуальні інтенції православних книжників, засадничий принцип інтелектуалізації старо-української літературної мови.

Принцип „церква+зрозумілість” валоризується в колі взаємодії літературної мови з живим народним мовленням, популярнішому викладі, „перформативності”, що зумовило творення текстів, зв'язок писемної форми існування мови з усною, інтерактивність та ін.

Об'єктивація дослідження модусних смислів у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. досягається узагальненням дискурсивних мотивацій модусу в текстах та відповідною фіксацією його семантико-граматичних особливостей на матеріалі історичних словників. У цей період засвідченість різнопланових модусних смислів зумовлена розширенням інтерпретації повідомлюваного з погляду мовця, що позначилося на репертуарі засобів їх вираження.

Загальна тенденція, що ґрунтується на дослідженні модусу як історичної категорії, віддзеркалює ступені формування спеціалізованих засобів для її вираження в цей період, співвідношення синтетичних та аналітичних способів, варіативність, інтерпретовану з погляду предикативного/ непредикативного, непарантетичного/парантетичного використання, особи-востей словопорядку та ін. Ця тенденція конкретизується у зростанні значення епістемічних дієслів, які виражають оцінку дії/події, що ґрунтується на особистих відчуттях і переживаннях мовця, тобто на тій інформації, яка виведена ним на основі досвіду або інференційності, а також в активізації ролі модальних слів, що виражають сумнів, невпевненість, припущення і впевненість, достовірність. Це підтверджується висновком про розвиток засобів, зокрема модальних дієслів, прислівників, часток, що передають різноманітність цих значень.

Розширення евіденційного модусу пов'язане із засвідченістю мовця, його оцінкою джерела повідомлюваного, збільшенням „вертикального контексту”, що узагальнено у вигляді репертуару лексико-граматичних засобів, зокрема відзначено моделі структур для передачі переповідності, роль сполучників у складі парантез та їх вплив на модифікацію значення.

Історична реконструкція мовленнєвої діяльності на основі тексту як її результату, когнітивного процесу мовця, який постулює суб'єктивний модус, перебуває в колі реальної проблематики, що пов'язана, з одного боку, з традиціями дискурсивного аналізу, спрямованого на вивчення усного мовлення в режимі on-line, з іншого, - з історичними обмеженнями, що ускладнюють теоретичне моделювання в діахронії.

В історичній площині дискурс передбачає характерну для дискурсології релятивізацію залежно від мовця і розуміння дискурсу як відповідності форми свідомості соціокультурній традиції. Ці продуктивні ідеї валоризуються для історичного дослідження дискурсу, екстраполюючи його процесуальність (дискурс будується), визначеність у певному історичному часі (дискурс - фрагмент історії) та еволюційне співвідношення, прочитане у вигляді руху епістем, зміни дискурсивних практик та ін.

Дискурсивний аналіз полемічних пам'яток другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. досягається унаслідок реконструкції мовленнєвої діяльності на основі тексту, глос та ін., її мотивації реконструйованою ситуацією, визначенням соціокогнітивних характеристик мовців, що поглиблює дослідження категорії модусу в цей період.

У дискурсивності враховуються особливості ідеологічної формації, релігійних контроверсій, трансформації риторичних традицій, що передбачає інтерпретацію модусу з позицій критичного дискурсу, теорії аргументації, мовленнєвого впливу та ін.

Розширення модусу, різноплановість вияву модусних смислів скоорди-новані з розвитком „простої мови”. Оновлення традиційної епістеми позначене змінами в культурному, релігійному, соціальному житті, з розрізненням літературної і конфесійної мов, що альтернувалися новими поглядами на літературну мову, культуру, текстотворення та ін.

У цьому дослідницькому ракурсі староукраїнська літературна мова другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. осмислена як комунікативно-когнітивне явище, що виникло на основі інтерференції та протиставленості іншим мовам - церковнослов'янській, польській, взаємодії з живим народним мовленням. Розвиток „простої мови” є багатовимірним явищем, мотивованим реформаційними впливами, водночас внутрішніми інтенціями, актуалізо-ваними в цей період.

Когнітивно-комунікативний підхід до аналізу староукраїнської літературної мови підкреслює розуміння її як окремої сутності в мовній свідомості носіїв, реалізацію як засобу спілкування, що увиразнює історичну динаміку дослідження модусу, взаємозв'язки мовної категорії з мовленнєвою (дискурсивною).

Основні положення дисертації відображено в публікаціях

1. Ніка О.І. Модус у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. : монографія / О.І. Ніка. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2009. - 444 с.

2. Ніка О.І. „Інша реальність” і антропологічні перспективи історичних досліджень / О.І. Ніка // Літературна мова у просторі національної культури / відп. ред. Л.І. Шевченко. - К. : Київський університет, 2004. - С. 115-124.

3. Ніка О.І. Проблеми функціоналізму в історико-лінгвістичних дослідженнях / О.І. Ніка // Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру. Наукові студії : [зб. наук. пр.]. ? К. : Київський університет, 2000. - С. 478-483.

4. Ніка О.І. Українська літературна мова другої половини ХVІ - ХVІІ ст. у науковій рецепції І. Франка / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2001. - Вип. 4. - С. 41-47.

5. Ніка О.І. Функціональні зміщення в синтаксичній системі української мови ХVІ - ХVІІІ ст. / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2002. - Вип. 5. - С. 71-78.

6. Ніка О.І. Модусна маркованість староукраїнської літературної мови: вставні слова і конструкції / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2002. - Вип. 6. - С. 40-47.

7. Ніка О.І. Аспектологія аналізу суб'єктивного в лінгвістиці / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2003. - Вип. 7. - С. 15-22.

8. Ніка О.І. Модальність як категорія дискурс-аналізу / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2003. - Вип. 8. - С. 8-15.

9. Ніка О.І. Лінгвістичні основи модальності / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2004. - Вип. 9. - С. 7-11.

10. Ніка О.І. Протиставлення чи взаємодія книжної і народної культур? / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2004. - Вип. 10. - С. 11-17.

11. Ніка О.І. Розширення функціональних меж староукраїнської літературної мови ХVІ - ХVІІ ст. / О.І. Ніка // Мова і культура : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 7. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 36-40.

12. Ніка О.І. Реконструкція староукраїнської літературної мови ХІV - першої половини ХVІ ст. / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2005. - Вип. 11. - С. 12-18.

13. Ніка О.І. „Можливі світи” і мовна концептуалізація / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2005. - Вип. 12. - С. 8-16.

14. Ніка О.І. Історико-лінгвістичний дискурс модальності / О.І. Ніка // Мовні і концептуальні картини світу : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 16. - Кн. 1. - С. 336-339.

15. Ніка О.І. Православна ідея у староукраїнських перекладах ХVІ - ХVІІ ст. / О.І. Ніка // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика : [зб. наук. пр.]. - К. : Київський університет, 2006. - Вип. 17. - С. 47-50.

16. Ніка О.І. Інтерпретаційні характеристики модальності в історичній лінгвістиці / О.І. Ніка // Мовні і концептуальні картини світу : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2006. - Вип. 19. - С. 173-176.

17. Ніка О.І. „Іншокультурність” перекладних текстів у староукраїнському мовному відображенні / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2006. - Вип. 13. - С. 16-22.

18. Ніка О.І. Метадискурс: понятійне поле лінгвістичного терміна / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2007. - Вип. 14. - С. 11-17.

19. Ніка О.І. Модальність у взаємозв'язках класичної логіки і лінгвістики / О.І. Ніка // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика : [зб. наук. пр.]. - К. : Київський університет, 2007. - Вип. 18. - С. 30-33.

20. Ніка О.І. Культурно-історична межа і староукраїнський переклад „Послання до єпископів” де Домініса / О.І. Ніка // Мовні і концептуальні картини світу : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2007. - Вип. 23. - Ч. 2. - С. 221-226.

21. Ніка О.І. Епістемічна модальність і дискурсивні трансформації: український історичний контекст де Домініса / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2007. - Вип. 15. - С. 39-49.

22. Ніка О.І. Теоретично-пізнавальні питання в перекладах полеміки / О.І. Ніка // Мовні і концептуальні картини світу : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2008. - Вип. 24. - Ч. 2. - С. 331-335.

23. Ніка О.І. Дискурс-аналіз та історична реконструкція / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2008. - Вип. 16. - С. 16-22.

24. Ніка О.І. Валоризація українського релігійного дискурсу на межі ХVІ - ХVІІ ст. / О.І. Ніка // Мова і культура : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2008. - Вип. 10. - Т. Х (110). - С. 96-101.

25. Ніка О.І. Мовноуніверсальний статус модальності як ключ до дослідницького моделювання / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика: [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2008. - Вип. 17. - С. 22-29.

26. Ніка О.І. Дискурс-аналіз і історія мови / О.І. Ніка // Культура народов Причерноморья : научн. журн. - 2008. - № 142. - Т. 2. - С. 118-121.

27. Ніка О.І. Дискурс-аналіз „Казанья” Стефана Зизанія: модальна інтерпретація / О.І. Ніка // Актуальні питання слов'янської філології. Лінгвістика і літературознавство : [зб. наук. пр. / відп. ред. В.А. Зарва]. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. - Вип. 18. - С. 190-195.

28. Ніка О.І. „Діалог про віру” Мелетія Пігаса у парадигмі діалогічності / О.І. Ніка // Мова і культура : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 11. - Т. 7 (119). - С. 83-87.

29. Ника О.И. Христофор Филалет и культурно-религиозный конфликт ХVI века / О.И. Ника // Феномен творческой личности в культуре. Фатющенковские чтения : [cб. научн. трудов]. - М. : МГУ имени М.В. Ломоносова, 2009. - С. 100-115.

30. Ніка О.І. Комунікативно-когнітивний феномен „простої мови” другої половини ХVI - першої половини ХVIІ ст. / О.І. Ніка // Проблеми семантики слова, речення і тексту : [зб. наук. пр. / відп. ред. Н.М. Корбозерова]. - К. : Київський університет, 2008. - Вип. 21. - С. 225-232.

31. Ніка О.І. Специфіка текстопобудови в діахронії / О.І. Ніка // Питання семантики, прагматики і когнітивної лінгвістики : [зб. наук. пр. / відп. ред. Н.М. Корбозерова]. - К. : Київський університет, 2008. - Вип. 14. - С. 360-366.

32. Ніка О.І. Полемічні тексти ХІV - ХVІІ ст. у контексті діахронічної діалогічності / О.І. Ніка // Мовні і концептуальні картини світу : [зб. наук. пр.]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 26. - Ч. 2. - С. 337-342.

33. Ніка О.І. Глоси у староукраїнській полеміці кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. крізь призму дискурс-аналізу / О.І. Ніка // Studia Linguistica : [зб. наук. пр. / відп. ред. І.О. Голубовська]. - К. : Київський університет, 2009. - Вип. 2. - С. 269-275.

34. Ніка О.І. Евіденційність як категорія модусу у староукраїнських текстах / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика: [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2009. - Вип. 18. - С. 50-58.

35. Ніка О.І. Діалогічність дискурсу в полеміці другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. / О.І. Ніка // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика: [зб. наук. пр. / гол. ред. Л.І. Шевченко]. - К. : Київський університет, 2009. - Вип. 19. - С. 92-100.

36. Ніка О.І. Суб'єкт, модальність і православний полемічний дискурс кінця ХVІ ст. у Речі Посполитій / О.І. Ніка // Язык и дискурс в статике и динамике: тезисы Международной научной конференции, Минск, 14-15 ноября 2008 г. / ред. колл. З.А. Харитончик (отв. ред.), А.М. Горлатов [и др.]. - Минск : МГЛУ, 2008. - С. 269-271.

37. Ника О.И. Историко-славянские параллели: „простой язык” во второй половине ХVI - первой половине ХVII в. / О.И. Ника // Славянские языки и культуры в современном мире : международный симпозиум (Москва, МГУ имени М.В. Ломоносова, филологический факультет, 24-26 марта 2009 г.) : [труды и материалы] / Сост. О.В. Дедова, Л.М. Захаров; Под общ. рук. М.Л. Ремневой. - М. : МАКС Пресс, 2009. - С. 168-169.

Анотація

Ніка О.І. Модусні смисли у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова. Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню модусних смислів у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Визначено статус модусу як метакатегорії, основних модусних категорій - евіденційності, персуазивності, епістемічності та характеристики відповідних модусних смислів: евіденційних, персуазивних, епістемічних. Запропоновано новий в історичній лінгвістиці погляд на модус як дискурсивну категорію, що віддзеркалює в тексті результат когнітивного процесу мовця у вигляді його ставлення до джерела інформації і способу її отримання, ступенів достовірності мовця щодо повідомлюваного, до епістемічних понять. Визначено когнітивно-епістемічну специфіку модусу, схарактеризовано оновлену традиційну епістему та альтернативний можливий світ, що є ключем до дискурсивного аналізу полеміки, умотивовано розширення модусу інтерактивністю, діалогічністю, змінами у свідомості та ін., що скоординовано з динамікою староукраїнської літературної мови.

Узагальнено типи модусних смислів та особливості експлікації (аналітич-ність, продовження розвитку спеціалізованих засобів для вираження модусу, зв'язок із генетичними конструкціями на позначення мовлення та ін.) на основі рукописних і стародрукованих пам'яток та історичних словників.

Ключові слова: модусні смисли, евіденційність, персуазивність, епістемічність, староукраїнська літературна мова другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст., дискурс-аналіз, полеміка.

Аннотация

Ника О.И. Модусные смыслы в староукраинском литературном языке второй половины ХVІ - первой половины ХVІІ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2010.

Диссертация посвящена исследованию модусных смыслов в старо-украинском литературном языке второй половины ХVІ - первой половины ХVІІ в. Определен особый категориальный статус модуса как метакатегории, основных модусных категорий - эвиденциальности, персуазивности, эпистемичности, соответственных модусных смыслов: эвиденциальных, персуазивных, эпистемических. Предложен новый для исторической лингви-стики подход к анализу модуса в контексте коммуникативно-дискурсивной парадигмы современного лингвистического знания. Анализируется модус как дискурсивная категория, которая отображает результат когнитивного процесса говорящего в виде его отношения к источнику информации и способу ее получения (эвиденциальность), степеней достоверности говорящего относительно сообщаемого им (персуазивность), к эпистемическим понятиям „знание”, „мнение” (эпистемичность).

Представлены альтернации различных модусных смыслов в полемических текстах, что связано с совокупностью отношений (автор полемического текста - его оппонент, автор - читатель (как правило, православный), автор - Бог). На основании дискурс-анализа характеризируется традиционная эпистема и альтернативный возможный мир, что является ключем к дискурсивному анализу текстов, в частности второй половины ХVІ - первой половины ХVІІ ст. В этой связи пересматриваются некоторые традиционные в лингвистике тезисы, которые исключали дискурс-анализ из исторического направления исследования языка, а обновленная традиционная эпистема, характерная для исследуемого периода, служит основанием для рассмотрения индивидуальных, авторских вариаций субъективного модуса. Акцентируется внимание на историчности (дискурс - фрагмент истории), процесуальности (дискурс строится), что достигается вследствии исторической реконструкции текста как результата и мотивирующей его дискурсивной ситуации, учитываются новые дискурсивные практики и эпистемические трансформации в полемике.

Характеристики субъективного модуса соотносятся с позицией говорящего, который воспринимает и оценивает явления дискурсивного мира, вербализируя характер этой связи. С этой точки зрения модус атрибутирует способ обработки информации в процессе отражения в языке действительности сквозь призму сознания говорящего. Поэтому модус является когнитивно-эпистемической категорией, так как конституирует говорящего в тексте как субъекта когнитивного процесса.

Расширение модусных смыслов мотивировано интерактивностью, диалогичностью, изменениями в языковом сознании говорящих. Характеристики категории модуса скоординированы с обоснованным с коммуникативно-когнитивной точки зрения развитием староукраинского литературного языка второй половины ХVІ - первой половины ХVІІ ст. („простой мовы”), что мотивирует соотнесение текста, дискурса и литературного языка в исторической ретроспективе и перспективе.

Обобщены типы модусных смыслов и способы их экспликации (аналитичность, продолжение развития специализированных средств для выражения модуса, связь с генетическими конструкциями для обозначения речи и др.) на материале рукописных и старопечатных памятников этого периода и исторических словарей. Таким образом, достигнуто комплексное рассмотрение модуса как языковой и речевой категорий, разработано целостную концепцию на основании анализа языковых и неязыковых факторов, которые определили формирование и функционирование модуса, обосновано рассмотрение модуса как исторической категории.

В диссертации впервые анализируется совокупность оригинальных источников, которые были написаны на староукраинском языке или переведены с польского, латинского, греческого языков. Значительное место отведено рукописям, которые впервые вводятся в научное исследовательское поле.

Ключевые слова: модусные смыслы, эвиденциальность, персуазивность, эпистемичность, староукраинский литературный язык второй половины ХVІ - первой половины ХVІІ ст., дискурс-анализ, полемика.

Annotation

Nika O.I. Modus meanings in the Old literary Ukrainian language in the second half of the XVI century - the first half of the XVII century. - Manuscript.

Thesis for Doctoral Degree in Philology. Speciality 10.02.01 - the Ukrainian language. The Institute of Philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv. - Kyiv, 2010.

The focus of research is the modus in the Old literary Ukrainian language in the second half of the XVI century - the first half of the XVII century. The author establishes the status of the modus as a metacategory, defines its main categories - evidential, persuasive, epistemic and characterizes the corresponding modus meanings: evidential, persuasive and epistemic. For the first time in historical linguistics the modus is presented as a discursive category reflecting in the text the result of the cognitive process of the speaker through his or her attitude towards the source of information and the way it is received, the trustworthiness level of the information, the speaker's to the epistemic notions. The author defines the cognitive-epistemic peculiarities of the modus, describes the characteristics of the renewed traditional episteme and Alternative Possible World that is the key to the discourse analysis of polemics. The author justifies the necessity to amplify the modus with interactivity, dialogicality, changes in consciousness, conditioned by the dynamics of the Old literary Ukrainian language.

Using the data of manuscripts, books published during the period under study and historical dictionaries, the thesis summarizes the types of modus meanings and the peculiarities of its explication (analyticity, continuity in development of special means to express the modus, relation to genetic constructions for speech designation and others.

Key words: modus meanings, evidentiality, persuasiveness, epistemicism, Old literary Ukrainian language in the second half of the XVI century - the first half of the XVII century, discourse analysis, polemics.

Размещено на Allbest.ru