Інтертекстуальність в українському художньому дискурсі: структурно-семантичний і стилістичний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

УДК 811.161.2'42

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ І СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Переломова

Олена Степанівна

Київ

2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Сумського державного університету

Офіційний опонент -

доктор філологічних наук, професор

Ґрещук Василь Васильович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, директор Інституту українознавства, завідувач кафедри української мови

Офіційний опонент -

доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Віктор Михайлович,

Житомирський державний університет

імені Івана Франка, директор Інституту філології і журналістики

Офіційний опонент -

доктор філологічних наук, професор

Плющ Марія Яківна,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри української мови Інституту української філології

Захист відбудеться " 17 " грудня 2010 р. о 12-⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка. (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к 12).

Автореферат розісланий "11" листопада 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доц. Л.П. Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Текст художнього твору як результат індивідуально-авторської мовотворчості митців слова є передусім категорією мовознавчою. Інтертекстуальність - загальновживане поняття текстологічної теорії постмодернізму, де сама ідея текстуальності невіддільна від інтертекстуальності і ґрунтується на ній. Смисл тексту можна розуміти, лише взявши до уваги увесь дискурс, у який вміщений цей текст.

Концепція інтертекстуальності пов'язана з фундаментальною ідеєю неокласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі смислорозуміння і смислопородження. У науково-теоретичному дискурсі поняття інтертекстуальності набуло поширення в ХХ ст. Перші праці, у яких порушувалися проблеми виходу за межі тексту, належать М. Бахтіну, який сформулював концепцію діалогічності та двоголосся. На основі аналізу концепції "поліфонічного роману" М. Бахтіна французькою дослідницею семіотики Ю. Крістевою був запроваджений у 1967 році термін "інтертекстуальність". Теорія інтертекстуальності, сформульована Р. Бартом, Ю. Крістевою, М. Бахтіним, стала продовженням роботи над концепцією "наднаціонального" характеру світової літератури американських літературознавців Р. Уеллека та О. Уоррена.

У другій половині XX - поч. ХХІ ст. проблеми інтертекстуальності стали в центрі наукових досліджень як західноєвропейських (Р. Барт, К. Леві-Стросс, Ж. Деррида, Ж. Женетт, Ю. Крістева, М. Риффатерр, А. Бенкет, О. Розеншток-Хюссі, С. Фіш, Р. Богранд, Р. Лахман, А. Вежбицька, Н. П'єге-Гро, З. Мітосек, Р. Нич та ін.), російських, білоруських (М. Бахтін, Д. Лихачов, Ю. Лотман, Р. Якобсон, Ю. Тынянов, О. Жолковський, Ю. Степанов, І. Смирнов, С. Смольников, О. Кубрякова, Н. Кузьміна, Н. Родіонова, П. Тороп, В. Григор'єв, І. Арнольд, Б. Гаспаров, І. Ільїн, М. Ямпольський, Н. Арутюнова, М. Кожина, З. Тураєва, Н. Фатєєва, І. Штерн, Г. Денисова, Н. Маньковська, В. Мокієнко, К. Сидоренко, С. Іонова, Т. Сильман, Г. Слишкін, О. Дронова, В. Карасик, С. Кураш, В. Манакін, А. Жулинська, І. Шаповалова, О. Стиріна, Е. Усовська, К. Усачова, Г. Стояцька, К. Ісаєнко, А. Троїцька, Т. Литвиненко та ін.), так і українських філософів, літературознавців та мовознавців (О. Селіванова, Ф. Бацевич, В. Кононенко, С. Єрмоленко, В. Жайворонок, Д. Наливайко, І. Бехта, Т. Радзієвська, Н. Слухай, Н. Зборовська, Т. Гундорова, Л. Даниленко, М. Зубрицька, І. Голубовська, К. Серажим, Т. Михед, І. Бетко, Г. Сюта, О. Брайко, Т. Остапчук, А. Маєвський, Г. Райбедюк, І. Приліпко, О. Рябініна, Н. Зражевська, Р. Трифонов). Мовознавчі дослідження феномену інтертекстуальності базуються переважно на художніх текстах. Сьогодні проблема інтертекстуальності цікавить не лише фахівців з лінгвістичної поетики, але й представників багатьох інших лінгвістичних та загальнофілологічних наук. Поняття інтертекстуальності останнім часом значно розширило свої межі, змінивши уявлення про текст як гомогенну структуру і запропонувавши натомість розуміння тексту як гетерогенної структури. Інтертекстуальність повністю змінює статус тексту: дискретність і різнорідність стають його конститутивними особливостями. Вона також порушує лінійний характер читання тексту, спонукаючи читача до когнітивно-асоціативної діяльності в процесі його сприйняття.

Актуальність дослідження інтертекстуальності українського художнього дискурсу визначається тим, що сучасна лінгвістика на перший план висуває мету комунікативної взаємодії індивідів, орієнтованої на діалогічне взаєморозуміння відповідно до параметрів мови, середовища, культури. Необхідність вивчення мовознавчого аспекту досліджуваного феномену зумовлена тим, що інтертекстуальність вивчалася передусім у зарубіжному і деякою мірою вітчизняному літературознавстві, тому потребує пильної наукової уваги з боку мовознавців. Обрана для дисертаційного дослідження тема просуває розроблення означеної мовознавчої проблеми на шляху її наукового осягнення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертація виконана в межах комплексної науково-дослідницької теми "Аналіз системи рівнів української мови XVII - XXI століть", над якою працює кафедра української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Метою дослідження вважаємо здійснення шляхом текстового аналізу лінгвістичного виміру характерних ознак і проявів інтертекстуальності як структурної і стильової риси українського художнього дискурсу в діахронічному аспекті.

Відповідно до поставленої мети дослідження передбачаємо розв'язання таких завдань: дослідити історію формування й розвитку теорії інтертекстуальності; з'ясувати поняття інтертекстуальності художнього дискурсу; визначити основні лінгвокультурні коди інтертекстуальності в українському художньому дискурсі та їх роль у створенні художньої картини світу етносу; проаналізувати зразки українських художніх текстів різних періодів, жанрів і стильових напрямів з погляду інтертекстуальності; простежити еволюцію мовних форм інтертекстуальності в діахронічному аспекті; розкрити динаміку інтертекстуальності в українському художньому дискурсі; установити наявні в українській художній літературі типи взаємодії текстів та мовні форми вияву інтертекстуальності; визначити стилістичні функції інтертексту в українському художньому дискурсі; розглянути концепти як текстотвірні інтертекстеми в структурі художніх текстів; уточнити й доповнити поняття інтертекстуальності як феномену й системотвірної лінгвістичної категорії художнього дискурсу; виявити тенденції функціонування української інтертекстуальності в цілому як специфічної особливості національного художнього мовомислення.

Об'єкт дослідження - тексти різних жанрів української художньої літератури ХІ -ХХІ століть.

Предметом дослідження є структурно-семантичний, стилістичний і семіотико-культурний параметри інтертекстуальності українських художніх текстів.

Джерельна база наукової праці - твори української літератури (заг. обсягом 752,7 др. арк.), які в діахронічному аспекті презентують національний художній дискурс, починаючи з XI ст. (аноніми) і до сьогодення включно, представлені іменами Д. Наливайка, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Барановича, П. Поповича-Гученського, К. Зіновіїва, І. Орновського, І. Максимовича, С. Климовського, Й. Горленка, І. Онисії, Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Петренка, В. Забіли, К. Думитрашка, Л. Глібова, П. Ніщинського, І. Карпенка-Карого. М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, О. Кобилянської, С. Руданського, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського, М. Стельмаха, Т. Осьмачки, А. Малишка, П. Воронька, О. Гончара, Г. Тютюнника, Ліни Костенко, Д. Павличка, М. Ткача, Б. Олійника, В. Симоненка, В. Стуса, В. Шевчука, Ю. Андруховича, О. Забужко, С. Жадана, О. Іранця, Ю. Позаяка, В. Неборака, В. Калашника, Р. Чілачави. До джерельної бази дослідження було залучено також Біблію. Зроблено авторську вибірку інтертекстем з художніх текстів (усього 3,5 тис).

Методологія дослідження. Теоретичною базою дисертації визначаємо концепцію діалогічності, яка утвердилась у лінгвістиці, починаючи з В. фон Гумбольдта, котрий розумів мову як сукупність актів мовленнєвої діяльності, мета якої - взаєморозуміння; теорію словесності О. Потебні, зокрема його міркування про природу художньої образності, ідеї М. Бахтіна про діалогічність гуманітарного пізнання, беручи до уваги її культурно-історичний аспект - занурення модулів комунікантів і тексту в культурний код (семіотичний універсум), який розвивається в часі і просторі; теорію інтертекстуальності, сформульовану М. Бахтіним, Ю. Крістевою і Р. Бартом; теоретичні міркування Ю. Лотмана про текст, який, на його думку, принципово не може бути ізольованим і потребує іншого тексту. У своїх міркуваннях про лінгвістичну природу інтертекстуальності ми спираємося на синергетичний принцип розуміння розвитку (у тому числі й мовних явищ) як нелінійного процесу, де відбуваються постійні переходи від хаосу до порядку. Визначаючи типи взаємодії аналізованих нами художніх текстів, послуговуємося класифікаціями, запропонованими Ж. Женеттом, Н. Фатєєвою, Н. П'єге-Гро, як такими, що не суперечать нашому баченню досліджуваної проблеми. У дисертації використовуємо загальнонаукові методи аналізу й синтезу, здійснюємо текстоцентричний підхід до аналізу мовних одиниць (інтертекстем), звертаємося до методів когнітивної лінгвістики, зокрема методу концептуалізації, а також частково користуємося порівняльним методом літературної компаративістики.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві проаналізовано українські художні тексти ХI - XXI ст. у світлі інтертекстуальності в діахронічному аспекті як лінгвістичної категорії тексту в її структурно-семантичному, стилістичному та семіотико-культурному параметрах; уперше докладно розглянуто витоки поняття, історію виникнення й розвитку теорії інтертекстуальності, проблеми термінології; уперше запропоновано розгляд інтертекстуальності як феномену й системотвірної лінгвістичної категорії художнього дискурсу, що базується на врахуванні синергетичного принципу в підході до тексту як процесу в його нелінійному розвитку; уперше здійснено класифікацію наявних в українській художній літературі типів взаємодії текстів та мовних форм вияву інтертекстуальності; уперше чітко окреслено і диференційовано поняття "інтекст", "інтертекст" та "інтертекстуальність"; уперше докладно подається широке і вузьке розуміння інтертекстуальності культурного тексту; уперше визначено стилістичні функції інтертексту в українському художньому дискурсі; уперше розглянуто концепти як інтертекстуальні конструктивні структурні елементи художніх текстів; уперше виявлено тенденції функціонування української інтертекстуальності як специфічної особливості національного художнього мовомислення, опосередкованого міфологічними та фольклорними прецедентними культурними текстами, які забезпечують розуміння національного лінгвокультурного коду художнього дискурсу.

Теоретичне значення дисертації полягає в розвитку теорії інтертекстуальності в цілому й поглибленні розуміння інтертекстуальності як лінгвістичного феномену. Матеріали дослідження розширюють загальні уявлення про текст як гетерогенну структуру. Цінним є те, що визначаються та увиразнюються стилістичні параметри інтертексту в структурі художнього тексту, а також накреслюються тенденції функціонування видів і мовних форм взаємодії текстів в українському художньому дискурсі. У діахронічному аспекті шляхом текстового аналізу здійснено лінгвістичний вимір характерних ознак і проявів інтертекстуальності як структурної і стильової риси українського художнього дискурсу.

Практичне значення дисертації визначається тим, що матеріали та висновки праці створюють концептуальну основу для наукових досліджень феномену інтертекстуальності як лінгвістичної категорії і можуть бути використані в лінгводидактиці, зокрема у викладанні нормативного навчального курсу стилістики, лінгвістичного аналізу тексту, комунікативної лінгвістики, дискурсології на філологічних факультетах університетів, а також філософії мови та естетики на гуманітарних факультетах. Результати дослідження можуть бути також використані для написання дисертаційних та дипломних робіт, присвячених проблемам інтертекстуальності.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є результатом самостійно проведеного наукового дослідження. Увесь науковий доробок є узагальненням дослідницької роботи дисертанта, виконаної одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні науково-методичного міжкафедрального семінару викладачів кафедри перекладу, кафедри германської філології, кафедри журналістики і філології та кафедри філософії Сумського державного університету, кафедри української мови та кафедри української літератури Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка, кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Української академії банківської справи. Основні положення та результати дослідження висвітлювались у доповідях та повідомленнях на міжнародних конференціях: "Актуальні проблеми вербальної комунікації: мова і суспільство" (Київ, 2003), "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2003), "Гоголь і ХХІ століття: сучасне прочитання та сприйняття", присвячена 195-річчю від дня народження М.В. Гоголя (Ніжин, 2004), "Україна в контексті євроінтеграції" (Суми, 2005), "Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови" (Київ, 2006), "Особливості євроінтеграційної політики України: політичні, економічні, соціальні, культурні, правові чинники" (Запоріжжя, 2006), "Бруно Шульц і культура пограниччя" (Дрогобич, 2006), "Історія релігій в Україні" (Львів, 2006), "Czlowiek w procesie wychowania. Wspolczesne dylematy pedagogiki" (Lublin, 2007), ІІ Міжнародна науково-теоретична конференція "Учення Григорія Сковороди про дух, духовність та істину: історія і сучасність" (Суми, 2007), "Гуманізм. Людина. Раціональність" (Дрогобич, 2007), "Лінгвістична теорія і практика: надбання, актуальні проблеми та перспективи розвитку" (Одеса, 2008), "Сучасні аспекти співвідношення філософії і науки" (Львів, 2008), "IV Оломоуцький симпозіум україністів. Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури" (Оломоуць, 2008), "Наукова спадщина Юрія Шевельова і світ сучасної української філології. До сторіччя від дня народження Ю. Шевельова" (Харків, 2008), "Методологічні проблеми сучасного перекладу" (Суми, 2009), Miкdzynarodowa konferencja naukowa "Bezsens ludzkiej egzystencji" (Warszawa, 2009), "Формування національно-культурних традицій в умовах глобалізації та євроінтеграції" (Запоріжжя, 2009), "Філософія мови: текст, образ, реальність" (до 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя) (Суми, 2009), "Творча спадщина Миколи Гоголя і сучасний світ" (до 200-ліття від дня народження) (Ніжин, 2009), "Історія релігій в Україні" (Львів, 2009), "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2009); на всеукраїнських конференціях: "Філологічні науки в освітніх закладах України" (Суми, 2007), "Українська культуромовна особистість учителя: реалії та перспективи" (Глухів, 2008), "Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність" (Суми, 2008), "Валерій Шевчук - письменник і вчений" (Житомир, 2009); на наукових читаннях Людинознавчі філософські читання. "Гуманізм. Людина. Мова." (Дрогобич, 2005), ІІ Таврійські читання "Анахарсис" (Крим, Донузлав, 2006), IV Таврійські читання "Анахарсис" (Крим, Піщане, 2008), XXI Читання, присвячені пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського "Особисті цінності і переконання філософа та історико-філософський процес" (Львів, 2009), "Європейські цінності та українські реалії" (Київ, 2009).

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати наукової праці представлено в монографії "Лінгвокультурні коди інтертекстуальності українського художнього дискурсу: діахронічний аспект" (заг. обсягом 12,55 др. арк.), а також у 30 публікаціях (з них 21 у виданнях, затверджених ВАК України як фахові, і 6 у зарубіжних виданнях).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, супроводжуваних висновками, загальних висновків та списку використаної літератури (511 позицій) і списку цитованих джерел (47 позицій).

Обсяг основного тексту дисертації становить 368 сторінок, повний обсяг роботи - 426 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дисертаційної праці, визначено об'єкт і предмет дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення здобутих результатів, способи їх апробації.

У 1 розділі "Теоретичні засади дослідження інтертекстуальності як лінгвістичного феномену" викладено основні теоретичні засади та історія становлення інтертекстуальності, докладно розглянуто витоки поняття та його еволюцію від загальнофілософського до лінгвістичного розуміння.

Системотвірною категорією тексту, крім авторства, адресатності, інформативності, є також інтертекстуальність як різнобічний зв'язок тексту з іншими текстами за змістом, жанрово-стилістичними особливостями, структурою, формально-знаковим вираженням. Усе, що було вже сказано, написано, є підґрунтям, основою, необхідною передумовою й умовою існування для знову створюваних вербальних текстів, а отже, є системотвірним чинником мовотворчості.

Поняття інтертекстуальності невіддільне від поняття текстуальності. Людська комунікація опосередкована текстами, які формують семіотичний універсум, де функціонує, розвивається та зберігається окремий етнос і вся цивілізація. Лінгвістичне вивчення тексту, завданням якого є виявлення не лише мовного інвентаря, але й співвідношення власне мовних і позамовних чинників у створенні того чи іншого мовного твору, різноаспектне. Один із напрямів такого аналізу - теорія дискурсу. М. Бахтін, розробляючи поняття мовленнєвого жанру, розмежовує прості, первинні і складні, вторинні висловлювання, відносячи до останніх художній текст. Цілісною знаковою формою організації мовлення є текст. Тексти художньої літератури як продукти індивідуально-авторської мовотворчості постають як наслідок взаємодії з попередніми художніми текстами і самі стають прецедентними для наступних текстів. Не можна не погодитися з аргументованим твердженням окремих дослідників (М. Кожина, С. Смольников) про те, що найбільш важливою категорією художнього дискурсу можна вважати інтертекстуальність, бо дискурс художнього тексту, не обмежується рамками одного оповідання, він включає інші попередні тексти, обмін думками. Отже, інтертекстуальність є неодмінною структурною ознакою художніх текстів і як текстова категорія в процесі функціонування забезпечує прирощення смислу художнього твору.

Найбільш значущими для методологічного перевороту науки другої половини XX ст. стали ідеї М. Бахтіна про діалогічність гуманітарного пізнання. Концепція діалогічності М. Бахтіна вплинула на весь подальший розвиток теорії літератури, лінгвістики, усієї гуманітарної науки. У своїх працях М. Бахтін на противагу структуралістській концепції В. Виноградова стверджує, що будь-яке висловлювання ніколи не буває монологічним. Твір, на його думку, є лише ланкою в ланцюгу мовного спілкування. Як і репліка діалогу, він пов'язаний з іншими творами - висловлюваннями - і з тими, на які він відповідає, і з тими, які є відповіддю на нього. Діалог між текстом і текстовою парадигматикою, закладеною в семіосфері цивілізації чи етносу, можна розглядати як конкретний вияв діалогічності тексту й семіосфери (парадигматика жанру, стилю, теми, індивідуально-авторська). Безпосередньо комунікативний аспект діалогічності полягає у взаємозв'язку авторської свідомості з читацькою свідомістю, що створює новий третій світ, який виникає внаслідок діалогу автора й тексту, тексту й читача. Ю. Лотман підкреслював, що абсолютно ізольованим, сам для себе існуючим об'єктом текст принципово бути не може, він потребує іншого тексту і має бути залученим до культурного простору. Вилучення тексту з культури призводить до знищення його природи. У цьому виявляється глибоко діалогічна природа свідомості в цілому. Щоб працювати, свідомість потребує свідомості, текст - тексту, культура - культури. Продуктом авторської діалогічності є текст, який у свою чергу вступає в діалог з семіосферою і в момент породження, і при сприйнятті та розумінні.

Текст є об'єктом лінгвістичної теорії тексту й комунікації. Оновлена лінгвістика XXI століття розглядає людину як продуцента мови і знань, зафіксованих у вербально-знакових результатах людської діяльності - текстах. З'ясовуючи поняття інтертекстуальності, виходимо з основних понять тексту, які враховують наявність двох напрямів сучасної лінгвістики тексту як складників загальної теорії тексту, перший з яких орієнтовано на вивчення комунікативних, лінгвістичних, психологічних ознак тексту як мовленнєвої ситуації, а другий апелює до пізнавальних смислових глибин тексту. Текст розглядається як комплексне явище, яке потребує саме комплексного міждисциплінарного аналізу із залученням даних із літературознавства, філософії, етнології та лінгвістики в цілому. Лінгвістика пропонує два підходи до співвідношення двох наукових парадигм - комунікативно-функціональної і когнітивної. Функціоналісти спрямовують головний фокус на взаємодію комунікативних чинників, а когнітивісти зосереджуються на чинниках мисленнєвої діяльності. Текст у сучасній лінгвістиці вивчається з різних позицій. Уважаючи комунікативний характер однією з основних його характеристик, розглядаємо текст в ситуації реального спілкування як дискурс. У структурі художньої оповіді інтертекстуальність відіграє дуже важливу роль, вона служить текстотвірним засобом, генеруючи нові смисли і конденсуючи в мовних знаках культурну пам'ять. Ю. Крістева стверджує, що кожен художній текст твориться в складній динаміці одночасного підтвердження й заперечення іншого тексту. Текст, на думку У. Еко, є грою смислів, яка реалізується через гру з цитатами, такий текст з рухомою структурою реалізується всередині мови. Ю. Крістева вважає, що саме з цього моменту постає проблема інтертекстуальності. На думку М. Риффатерра, якщо читання від тексту до інтертексту не проходить через інтерпретанту, то інтертекстуальність не функціонує і, відповідно, не одержує текстуальності. Саме завдяки інтерпретанті відбувається схрещення і взаємна трансформація смислів текстів, які, взаємодіючи між собою, породжують "смислові гібриди" (М. Бахтін, М. Ямпольський). Отже, відношення тексту й інтертексту не обмежуються лише відношеннями впливу та запозичень, вони стають значно об'ємнішими. Інтертекстуальність у широкому (глобальному) вияві виходить на розуміння культури як єдиного тексту, у вузькому - виявляє конкретну взаємодію текстів у мовних знаках (цитатах, алюзіях, ремінісценціях, концептах тощо).

Функції, які виконують інтертекстеми в художньому і нехудожньому текстах, тотожні функціям мови взагалі, що засвідчує лінгвістичну природу інтертекстуальності.

Проблема інтертекстуальності привертає увагу дослідників різних наукових галузей. Найбільших успіхів у дослідженні явища інтертекстуальності досягли літературознавство й семіотика (Ю. Крістева, Р. Барт, Ю. Лотман). Дослідження з інтертекстуальності при всій різноманітності термінів, ужитих для назви цього поняття, заґрунтовані на фундаментальних працях М. Бахтіна, його діалогічній теорії. Щоб уникнути збігу інтертекстуальності з "критикою джерел", Ю. Крістева пропонує відмовитися від терміна "інтертекстуальність" і замінити його терміном "транспозиція" (переміщення), який тим кращий, що уточнює перехід від однієї означної системи до іншої й вимагає нового вираження інтертекстуального змісту. М. Вербицька у 1983 році вперше запропонувала термін "вторинний текст", яким вона називає імітаційні тексти (пародії, наслідування, стилізації) або вкраплення в інший текст. Сьогодні вторинні тексти в умовах їх породження й функціонування в просторі текстів і просторі культури розглядаються як особливі текстуальні утворення - явища інтертекстуальності.

У сучасній науковій парадигмі не можна претендувати на серйозне дослідження проблеми інтертекстуальності без урахування наукових набутків семіотики, когнітології, компаративістики, культурології і, безумовно, лінгвістики в усіх її галузях і напрямах.

Окреслені теоретико-методологічні підходи до визначення поняття інтертекстуальності як лінгвістичного феномену забезпечують можливість аналізу емпіричного матеріалу художньої літератури з метою вияву типів і мовних форм інтертекстуальності та з'ясування їх функцій у тканині художнього твору. Функціонування різних форм інтертекстуальності є вагомим текстотвірним чинником українських художніх текстів. У процесі діалогічної взаємодії художніх текстів реалізуються структурний і семантичний параметри інтертекстуальності як текстової категорії.

У 2 розділі "Міфологічні та фольклорні інтексти в індивідуальній творчості митців слова" показано, як у складній структурі етнолінгвокультурної свідомості перетинаються лінгвістичний, когнітивний і культурний простори, що дає підстави говорити про національний художній дискурс не тільки в широкому розумінні тексту як єдиного культурного простору, а й у більш конкретному, звуженому до меж дослідження - дискурсу національної літератури. Лінгвокультурні коди, які лежать в основі інтертекстуальності українського художнього дискурсу, реалізуються передусім у міфопоетичній образності, яка залучається митцями слова для творення інтертекстуального простору національного дискурсу.

Міфи, як і мова, мають універсалії. Ряд учених (Р. Барт, Є. Мелетинський, В. Топоров, Вс. Іванов та ін.) розглядають міф у межах семіотики поряд з мовою та інформацією. Українська міфологія становить закінчену й автономну систему міфів, міфологічних персонажів, міфологічних уявлень і дій, що виявляються в народних обрядах і фольклорі - піснях, казках, загадках тощо. Персонажі української міфології пов'язані переважно з дуже розвиненою аграрною магією і з культом предків, що яскраво представлено в українських календарних обрядах, починаючи з зимової Коляди й кінчаючи літнім Купалом і жнивним обрядовим циклом. Особливі міфологічні уявлення пов'язані з упирями, "нечистими" й "ходячими" покійниками й чортом, який в українській традиції найчастіше зазнає багатьох метаморфоз.

Українська міфологія є питомим джерелом українського художнього дискурсу. Вона детермінує художнє мовомислення письменників, про що свідчать твори Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, О. Стороженка, О. Олеся, Б. І. Антонича, Є. Гуцала, В. Шевчука та ін. Найпомітнішими маркерами інтертекстуальності в авторських художніх текстах є передусім номінації міфологічних персонажів, запозичених письменниками з народних уявлень, які фіксувалися протягом віків у мовних знаках колективної народнопоетичної творчості. Широке використання особливостей міфологічного мислення та міфологічної символіки надає митцеві зручну можливість опису довічних моделей особистої та суспільної поведінки, суттєвих законів соціального та природного космосу, а міфологічні образи в художніх творах є інтертекстуальними знаками, які засвідчують взаємодію авторського тексту з культурним фондом, зафіксованим у глибинах колективної пам'яті. Висока духовна вартість художнього твору зумовлена, за Юнгом, тим, що архетипну вічність поєднує з конкретною історичною ситуацією смертна людина. Архетипна вічність проходить крізь живе життя, тобто середовище (час і місце), психологічні комплекси індивідуального творця. У художніх творах письменник може не лише підкреслювати спорідненість описаних ним ситуацій з уже відомими міфологічними сюжетами, але й створювати в них свою фантастичну художню реальність, віртуальний художній світ, населений персонажами, витвореними уявою.

На матеріалі творів Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та В. Шевчука розглянуто назви істот ірреального світу, які використовуються в художніх текстах як символи, що відображають психічне життя народу України, особливості його світосприйняття, ментальність. У поетичному світі Тараса Шевченка чітко простежуються номінації міфологічних істот переважно жіночого роду, що є відображенням світосприйняття через емоційно забарвлені комплекси інтимного душевного життя. Це передусім водяні мешканки - русалки, яких можна зустріти і в ранніх романтичних творах Шевченка, і навіть у тих, що належать до періоду зрілої творчості. Так, у баладі "Причинна" русалки є дійовими особами міфічного сюжету й органічно вписуються в нещасливу історію кохання молодої дівчини, хоча разом з тим вони є символом жіночої душі - Аніми, проекцією чуттєвих потягів. І якщо на початку балади роль цієї дійової особи традиційна, а образ у нагадуванні поета є архетипною алюзією, то в подальшому розгортанні міфічного сюжету він переосмислюється. Віртуальна реальність може відображатися не лише в самообразі, але й у світогляді, світосприйнятті. Приклад того, як людина сприймає світ природи тотожним світу людей, як у своїй картині світу "олюднює" довкілля, персоніфікуючи його, бачимо в повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків". Художній ефект відчуття присутності віртуального світу досягається вживанням автором повісті номінацій "істот" надприродного світу (бісиця, бішеня, обмінінник). Поряд з номінаціями реалій природи фіксуємо цілий реєстр номінацій віртуальних образів українського пандемоніуму, який не просто відтворює світ вірувань, а в мовних знаках своєрідним способом (у діалектних номінаціях - арідник, чугайстир, бішеня, нявки) кодує міфічний світ саме карпатського краю. Поєднання віртуального світу міфічних персонажів з життям людей реального світу стає можливою реальністю художнього тексту завдяки лінгвокультурним кодам національного художнього дискурсу, які знаходять своє мовне вираження саме в таких номінаціях - інтертекстуальних знаках текстової структури художнього твору.

Номінації персонажів "Лісової пісні" Лесі Українки визначені вказівкою автора на жанр твору - драма-феєрія (театральна вистава з казковим сюжетом). У феєрії міфічні персонажі (Мавка, Перелесник, Той, що греблі рве, Русалка Водяна, Водяник, Лісовик, Русалка Польова, Метелиця Гірська, Куць, Пропасниця, Злидні, вовкулака, Доля) переважають за кількістю персонажів з людського світу. Тобто простір художнього тексту драми належить цим персонажам, що визначає розгортання сюжету твору: саме вони впливають на події, які відбуваються в житті людей, визначають долю людських персонажів (наприклад, Лукаш з їх волі стає вовкулакою, Килину посіли злидні). Отже, структурний параметр тексту визначає його семантичний параметр. Присутність номінацій міфічних персонажів у тексті драматичного твору поетеси вказує на одночасну присутність у її свідомості в момент породження тексту двох картин світу - міфологічної і фізичної. Номінації персонажів міфологічного світу, залучені нею до художньої реальності є мовним вираженням інтертекстуального поєднання цілісного тексту народнопоетичної творчості з текстом індивідуальної творчості митця слова. Демонічні персонажі є також обов'язковими дійовими особами фольклорно-фантастичних оповідань Валерія Шевчука. Номінації витворених колективною людською уявою образів (домовики, відьми русалки, чорти, перелесники) в готовому вигляді як інтертекстуальні елементи використовуються письменником в індивідуальних авторських текстах для вирішення своїх творчих і світоглядних завдань, наповнюючи усталені в етносвідомості назви дещо іншим змістом, зміщуючи конотативні й аксіологічні акценти. Словесно-виразові засоби, залучені автором, спрямовані на переосмислення традиційного розуміння лексичного значення слова "чорт". Шевчуків чорт у новелі "Панна сотниківна" не зла, а доброчинна істота. Але така віртуальна істота можлива в естетичній картині світу письменника. В. Шевчук продовжує літературну традицію в трактуванні чорта не за християнськими настановами, а за народними оповіданнями. Отже, традиційні номінації уявних "персонажів" у системі образів художніх текстів, створених митцем, стають маркерами експліцитної інтертекстуальності з точною атрибуцією. Відповідно структуруючи авторський текст, вони наповнюють його філософською семантикою, яка виникає за рахунок актуалізації конотативних сем у номінації.

Номінації персонажів, витворених народною уявою, заголовки-цитати та епіграфи з явною фольклорною атрибуцією, інтекстові внесення - народні пісні в композиційній цілісності художнього твору, приказки та прислів'я як конденсоване вираження концептуальної суті твору, мовні засоби фольклорної стилізації є лінгвістичними маркерами взаємодії текстів індивідуально-авторської творчості з текстами народної колективної творчості, структурними елементами новоствореного художнього тексту, які своєю присутністю відображають закодовану в мовних знаках художню реальність національного дискурсу.

Використання прийому стилізації як одного із засобів інтертекстуальності сприяє вирішенню творчих завдань, допомагає авторам через художні тексти, створені ними в такий спосіб, повідомити про свої естетичні уподобання та ідеологічні настанови, світосприйняття, емоційну домінанту. Стилізація фольклорних жанрів із залученням до новоствореного авторського тексту мовностилістичних засобів народної творчості актуалізує у свідомості автора й читача архетипи, на яких вибудовується спільний інтертекстуальний простір, в основі якого лежать спільні лінгвокультурні коди.

Незаперечним фактом української художньо-дискурсивної практики є незмінний інтерес митців слова до народної творчості, нерозривний зв'язок з нею як джерелом індивідуальної творчості, використання її не лише на орнаментальному рівні, а передовсім на рівні глибинному - етнокультурнокодовому - ментальному. Така інтертекстуальність була притаманна художній літературі від самих її початків, адже авторська творчість проросла на народній. Проте й сьогодні постмодерна література продовжує залучати до своїх виразових засобів арсенал фольклорної стилістики - від інтертекстуальних маркерів (назв і епіграфів) до стилізації як принципового інтертекстуального прийому на рівні фольклорного жанру. Казкові номінації персонажів (дівчина-золотоволоска, князенко, Ганна-панна), а також сталі казкові вислови-формули, що використовуються в готовому вигляді (таких вороних, як змії; чи то царівна, чи королівна, чи зоря ясна в палатах засіяла) у тексті твору О. Забужко, є ремінісценціями, що засвідчують присутність інтертексту в тканині оповіді. Рядки народних пісень, уплетені в текст оповідання, є фольклорними інтертекстемами, що слугують засобом посилення експресивності передачі внутрішнього стану героїні оповідання, засобом творення тексту твору, який відповідає фольклорному жанрові казки.

Виразові можливості фольклорних інтертекстем в авторських художніх творах забезпечує мова, яка є не лише матеріальною формою художнього тексту, але й лінгвальною формою експлікації концептуальної картини світу, робить можливим процес передачі культурних знань, накопичених етносом.

Мовна картина світу створюється номінативними, функціональними, образними, дискурсивними засобами мови. Серед номінативних засобів виділяємо лексеми, стійкі номінації, фразеологізми як структурні елементи тексту, що створюють інтертекстуальне поле. Мова художнього тексту є культурним кодом нації, який не тільки відображає реальність, але й інтерпретує її, створюючи особливу реальність, у якій живе людина. Зв'язок мови з культурою етносу особливо очевидно виявляється в стійких мовних сполученнях, які в готовому або трансформованому вигляді вживаються як інтертекстеми художніх творів і є аксіологічним складником мовної картини світу.

У 3 розділі "Інтертекстуальність художнього мислення українців, опосередкованого християнським світоглядом" аналізуються художні тексти української літератури на предмет вияву "слідів інтертексту", сигналів інтертекстуальності, активної присутності в них сакральних текстів у різних мовних виявах типів і форм інтертекстуальної взаємодії.

У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. серед "межових" напрямів розвитку лінгвістики (етнолінгвістики, психолінвістики, лінгвокультурології), виникає також теолінгвістика. Досліджуючи взаємозв'язок мови й культури, мови та Біблії, учені дійшли висновку, що Біблія як особливий різновид знакового простору теж є текстом культури, пам'яткою історії, традиційним форпостом духовності. Унаслідок взаємодії людини зі світом формується її уявлення про світ, модель світу, спосіб мислення, що відображає фундаментальне поняття "картини світу". Картина світу - цілісний, глобальний образ світу, який є наслідком усієї духовної активності людини. Результатом вербальної діяльності мовної особистості (письменника) є тексти, тобто художні твори конкретного автора. Кожен письменник належить до певного національного соціуму, користується загальнонаціональною мовою, яка відображає світобачення народу. Аналіз художніх текстів української літератури в діахронному зрізі на предмет вияву сигналів інтертекстуальності, які засвідчують присутність у них текстів Святого Письма, дає змогу простежити еволюцію духовних пошуків нашого народу не лише через пряме засвоєння Слова Божого з Біблії, але й опосередковано - через художні тексти з ознаками рецепції Біблії. Художнє мислення українців, опосередковане християнським світоглядом, у свою чергу знайшло відображення у творчості письменників, які відтворюють особливості світобачення нації, її культурної свідомості.

Головною складовою частиною найстарішої літератури була література позичена та перекладна. Переклади текстів є по суті інтерпретацією, вони стають основою для створення наступних у часі текстів, а відтак - основою майбутньої інтертекстуальності. Святе Письмо не тільки цитується, наслідується його стиль і в релігійній, і у світській літературі (наприклад, "Повість минулих літ" (Хвалебна пісня Борису і Глібу) або "Слово о полку Ігоревім"). Згодом з'являється велика кількість літературних обробок житій. Крім того, серед них можна помітити деякі оповідання легендарного характеру, що використовують мандрівні сюжети світової літератури. Така література якнайбільше сприяла формуванню морально-ціннісних орієнтирів у свідомості багатьох поколінь українців і не втратила свого значення й "транстекстовості" до нашого часу. Величезний вплив на сюжети, теми, мотиви літератури справила "апокрифічна" література. Не визнані християнською церквою і не прийняті до канону Святого Письма, апокрифи все ж є творами про події та осіб священної історії, тісно пов'язані зі Святим Письмом, ґрунтуються на ньому (узгоджуючись з ним, заперечуючи його, уточнюючи й деталізуючи загальні місця тексту, наповнюючи його вигадкою, легендарним матеріалом, "мандрівними сюжетами" інших народів). Отже, діалогічні відношення текстів літератури, яка виникала після прийняття християнства, неминуче породжували практику інтертекстуальності, хоча до усвідомлення цього явища й осмислення самого поняття було ще дуже далеко.

Мовна картина світу українців формувалася в духовному полі сакральних текстів, бо ідеологія єдності з християнським світом була визначальною для Київської держави й прищеплювалася у свідомість етносу як один з найвагоміших компонентів світобачення. Створення ціннісної картини світу відбувалося через продукування певної текстової інформації, яка циркулювала в суспільстві в мовних знаках художньої форми сакральних текстів.

Найбільш помітною взаємодія літературних текстів з текстами Святого Письма є в заголовках та епіграфах художніх творів, які ще до прочитання твору сигналізують про присутність інтертексту. Заголовки та епіграфи творів української літератури часто бувають прямими або трансформованими цитатами біблійного походження. Роль таких інтертекстем вагома в розкритті ідейного змісту твору з огляду на авторитетність джерела інтертекстуальності. Коли заголовок є цитатою в "чужому" тексті, він стає інтертекстом, відкритим для різних тлумачень. Запозичаючи в готовому вигляді чужі заголовні формули, письменник нашаровує на них новий образний зміст. І заголовок, і епіграф можуть бути алюзією чи ремінісценцією. Декодування цих інтертекстуальних знаків залежить від компетенції читача. Аналіз назв творів поетів XI - XV ст. свідчить про активне використання письменниками текстів Святого Письма як джерельної бази індивідуальної творчості. Красномовними є назви поетичних творів К. Транквіліона-Ставровецького із книги "Перло многоцінне", із рукописного збірника П. Поповича-Гученського, К. Зиновіїва, І. Орновського, назви книг І. Максимовича, рукописної книги С. Климовського, поеми Й. Горленка.

Рукописна книга Г. Сковороди "Сад Божественних пісень" свідомо й цілеспрямовано вибудувана на біблійному претексті. Через художні тексти Г. Сковорода популяризував біблійні істини, закорінюючи у свідомості українського народу християнську мораль. Твори збірки є переважно високохудожніми поетичними ілюстраціями християнських моральних сентенцій, які виносяться поетом в епіграф кожної пісні, "прозябшої" зі Святого Письма.

Т. Шевченко на глибинному рівні прагнув осмислити через сакральні тексти долю свого народу та знайти відповіді на болючі питання. Крім назв, цілий ряд творів Т. Шевченка має епіграфи-цитати, які розкривають головну думку. Авторську інтенційну інтертекстуальність в експліцитному чи імпліцитному її вияві спостерігаємо також у назвах творів І. Франка, Лесі Українки та епіграфах до їх творів. Інтертекстеми-заголовки-епіграфи стають відправною точкою авторського діалогу-полеміки з сакральними текстами.

Інтертекстуальність художнього тексту виявляється не лише на рівні заголовка чи епіграфа, але й на рівні цілого тексту. Наслідком діалогічної взаємодії текстів стає трансформація біблійних сюжетів та мотивів у художніх творах. Розгляд художніх текстів "Давидових псалмів" у творчому доробку українських письменників - Т. Шевченка, І. Франка, Ліни Костенко, Д. Павличка - дав змогу простежити, як виникає індивідуальний сенс у процесі діалогу з сакральним текстом і попередніми текстами. Традиція засвоєння й трансформації біблійних текстів триває і в наш час. Прикладом того є активне залучення до тканини своїх художніх творів, біблеїзмів, про що свідчать аналізовані тексти творів В. Шевчука. Так, наприклад, біблеїзми в устах і роздумах героя роману В. Шевчука "Три листки за вікном" священика Іллі Турчиновського, який переживає складну внутрішню драму роздвоєння світогляду між релігійними канонами та натурфілософічним мисленням, що вилилося в пошуки гармонії світу. є природними, вони виконують стилізаційну роль. Біблеїзми набувають додаткової конотації. Цитування біблійних текстів супроводжується семантичною деривацією, що зумовлює створення нового смислу у світлі нового контексту художнього твору. Біблійні тексти творчо використовуються в повісті, вони стають вихідними для роздумів про людське життя, опорою для моральних орієнтирів: ("Гаразд, - сказав я. - Ви мене вб'єте. А що здобудете? Ви забрали мою одежу і гроші, - сказав я, - все, що маю. За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, - застеріг я, - кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся"). Письменник вибудовує інтертекстуальність художнього тексту на діалозі двох світоглядів. Чиновник-хабарник вдається до цитування Святого письма, свідомо спотворюючи його суть і в такий спосіб вибудовуючи "філософське підґрунтя" своїм діям. Інтертекстеми стають засобом визначення ціннісних орієнтирів персонажів, а також світоглядних позицій автора: ("Я згадував батька <...> не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Біля нього, батька мого, виступає столоначальник - цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.

- Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, - каже він. Спаситель вістив: всякоє даяніє - благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей - ким же вони стануть?

- Як бог приведе, - мовив батько тихим голосом"). Інтертекст у структурі художнього тексту стає діалогізуючим чинником, засобом відображення ідеологічного протистояння. Семантичне зрушення інтертекстем досягається за рахунок значного зміщення аксіологічної конотації концептуальних мовних одиниць висловлювання.

У 4 розділі "Концепти як мовне вираження інтертекстуальності" розглянуто творення концептів - інтертекстуальних мовних одиниць у словесно-образній системі національного художнього дискурсу. Найважливіші концепти кодуються в мові, передусім у її лексичному складі. Концепт актуально існує для всіх користувачів мови як засіб взаєморозуміння. За етноцентричною концепцією А. Вежбицької, базованою на теорії лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа, способи концептуалізації світу кожного народу закладені в його мові.

Сучасна лінгвістика пропонує різні підходи до розуміння концепту. Спільним для всіх підходів є незаперечне визнання того, що мова і культура тісно пов'язані, різниця в підходах виявляється лише в різному баченні ролі мови у формуванні концепту. Незаперечним також є розуміння того, що об'єкти світу стають "культурними об'єктами" лише тоді, коли уявлення про них структуруються у вигляді концептів. Уперше в лінгвістиці термін з'явився у зв'язку з перекладом праць іншомовних авторів як синонім поняття "сигніфікат". У наш час у мовознавстві з терміном "концепт" пов'язують дуже різні теоретичні міркування, що значно ускладнює взаєморозуміння між прибічниками тих чи інших поглядів.

Сьогодні концепт - один з найбільш популярних і найменш однозначно визначених термінів сучасної лінгвістики. Він пов'язаний насамперед з антропологічною парадигмою і когнітивно-прагматичною методологією й уживається поряд з такими ключовими поняттями, як "дискурс", "картина світу" і навіть для репрезентації світоглядних, інтелектуальних та емоційних інтенцій особистості, відображених у її творіннях - текстах.

У запропонованому дослідженні концепт розглядається як інтертекстуальне явище, парадигмальна інтертекстема індивідуально-авторського корпусу художніх текстів або текстового простору поетичних творів різних авторів.

Узятий до розгляду концепт "Україна" в текстовому поетичному просторі відтворюється як інваріант за формальним виявом у різних поетичних творах, але від твору до твору як інтертекстема він наповнюється оновленим змістом, новими конотаціями. У текстовому поетичному просторі відбувається значне "прирощення смислу" означеного концепту. Саме ступінь прирощення смислу є одним із показників художності інтертекстуальної фігури.

У текстах поезій П. Тичини зафіксовано один із вагомих концептів його творчості (концепт "самотність"), який у варіантному мовному оформленні постає автоінтертекстуальним знаком, суб'єктивним концептом, що в мовних знаках маніфестує світовідчуття поета. Інтертекстемою може бути мовна одиниця або певним чином організована сукупність мовних одиниць, яка в різних текстах виявляє ознаки певного концепту, тим самим створюючи поліфонію звучання художніх текстів, які вступають у діалогічні стосунки між собою як у межах авторської парадигми, так і поза її межами. Читач може виявити в різних творах одного автора повторювані елементи, які є особливо вагомими в розкритті його світобачення. Ці повторювані елементи (інтертекстеми) виявляють концептуальне ставлення автора до дійсності й притаманні авторові мовні знаки вираження цього ставлення. Підтвердженням цього є досліджені особливості інтертекстуальності в парадигматиці філософсько-психологічних малюнків художніх текстів П. Тичини через концепт "самотність".

Хоч деякі мовознавці ототожнюють поняття (концепт) зі значенням слова, усе ж концепт значно ширший за лексичне значення. Базуючись на нейтральному лексичному значенні, концепт "самотність" набуває в художніх текстах поета значного експресивного забарвлення. Це яскраве зображення в різних формах мовного вираження всіх відтінків переживання такого стану. Відбувається розширення значення поняття (концепту) самотності у віршах П. Тичини, наповнення його емоційним змістом, який часто в контексті стає домінуючим, асоціаціями, опосередкованими конкретними екстралінгвістичними чинниками, аксіологічною конотацією. У поетичних творах раннього Тичини крізь захоплення й радість належності до світу природи, віталістичне відчуття молодості, кохання проривається мовно оформлений у текстах поетичних творів екзистенційний смуток самотності, трагічності світовідчуття, вгадування його конечності. Цей концепт з читацької позиції сприймається як індивідуально-авторська парадигмальна інтертекстема, що постає у вигляді субстантивованих прикметників, які несуть у собі аксіологічну емоційність неуникного стану внутрішньої самотності навіть у закоханого (Самотня ти, самотній я). Особливо вдало використана автором у тексті вірша нестягнена граматична форма прикметника жіночого роду (одинокая) є фольклорним елементом, що надає концепту самотності більшої вагомості звучання і вказує на його архетипні корені.