Лексико-граматичний і комунікативно-прагматичний аспекти дефініцій у франкомовному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИЙ І КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ ДЕФІНІЦІЙ У ФРАНКОМОВНОМУ ЗАКОНОДАВЧОМУ ДИСКУРСІ

Спеціальність 10.02.05 - романські мови

КРУКІВСЬКА Олена Василівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі іспанської та італійської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Корбозерова Ніна Миколаївна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: завідувач кафедри іспанської та італійської філології доктор філологічних наук, професор Чередниченко Олександр Іванович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри теорії та перекладу з романських мов

кандидат філологічних наук, доцент Жалай Василь Якович, Центр наукових досліджень та викладання іноземних мов Національної академії наук України, директор

Захист відбудеться « 29 » жовтня 2010 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01030, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий « 29 » вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради к.ф.н. Л. В .Клименко

АНОТАЦІЇ

Круківська О.В. Лексико-граматичний і комунікативно-прагматичний аспекти дефініцій у франкомовному дискурсі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.05 - романські мови. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

У дисертації здійснено комплексне дослідження взаємодії семантики, прагматики й синтаксису легальних дефініцій для досягнення комунікативного наміру законодавця. Була встановлена специфіка легальних дефініцій: нормативність, відкритість, тимчасовість, неповнота, особливість їх мовленнєвого акту: конвенційність і перформативність. Проведена спеціальна класифікація легальних дефініцій поділяє їх на: реальні й термінологічні, інтенсіональні й екстенсіональні, метамовні й копулятивні та технічні. Визначені їх основні логіко-мовленнєві функції у законодавчому дискурсі, особливості синтаксичної організації, актуального членування та семантичних зв'язків, виявлені три функціональні типи легальних дефініцій при входженні загальномовного слова або терміна іншої галузі в законодавчий дискурс: реєструвальні, уточнювальні та перекваліфікаційні.

Ключові слова : легальна дефініція, функція, класифікація, синтаксис, семантика, прагматика.

Круковская Е.В. Лексико-грамматический и коммуникативно-прагматический аспекты дефиниций во франкоязычном законодательном дискурсе. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.05. - романские языки. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

Диссертация посвящена комплексному исследованию особенностей семантики, прагматики и синтаксиса легальных дефиниций, их взаимосвязи и взаимозависимости. Рассмотрена терминологическая (правовая) природа легальных дефиниций и их специфика, охватывающая: нормативность, открытость, временность, неполноту, а также своеобразность речевого акта, отличающегося конвенциональным и перформативным характером, что обеспечивается доминирующей позицией законодателя при его продуцировании. Формулирование легальных дефиниций связано с изучением концептов в логике и философии, значения в лингвистике, концептуальных полей. Основные положения, которыми следует руководствоваться при формулировании легальных дефиниций, это понятие знаковой ситуации и характер отношений между определяемым и определяющим. Исследование позволило определить логико-дискурсивные функции легальных дефиниций: ясность, точность, связность, дидактичность и аргументативность. Синтаксис французских легальных дефиниций характеризуют такие особенности: преобладание сложных фраз (преимущественно в виде рестриктивных предложений) и сверхфразовых единств, частые перечисления, как правило, с использованием союзов et (и), ou (или), которые в силу своей многозначности требуют особого внимания при определении их функций в структуре легальной дефиниции. Во французской легальной дефиниции отмечается нетипичное для терминографии и лексикографии использование инверсии и конструкций с отрицанием. Актуальное членение дефиниций характеризуется несовпадением традиционной дихотомии: тема - известное, рема - неизвестное. В аспекте семантических связей во французских легальных дефинициях превалируют гипо-гиперонимические и меронимические отношения, при этом гипо-гиперонимическим отношениям в легальных дефинициях присущ более произвольный характер, нежели в научном дискурсе, а гипонимические ряды правовых определений значительно длиннее по сравнению с чисто лексической иерархией. Исследование дихотомии: лексикографическая / легальная дефиниция определило деление анализируемых определений на три типа с точки зрения изменения значения: регистрирующие, уточнительные (наиболее употребительные) и переквалифицирующие легальные дефиниции. Принципы прагматической и общелингвистической тактики и стратегии французского законодателя относительно места, роли, частоты употребления и техники формулирования дефиниций тесно связаны с историческими традициями страны, ее законодательной практикой и юридической доктриной. Легальные дефиниции имеют конвенциональную природу настолько, насколько их составляющие элементы удаляются от обычного смысла концепта. Легальным дефинициям присущ оценочный характер благодаря употреблению расплывчатых элементов, которые ставят под сомнение семантическую эквивалентность определяемого определяющему. Употребление оценочных элементов является одним из самых эффективных средств аргументации, обеспечивающих гибкость и всестороннюю интерпретацию юридических категорий. В результате классификации легальных дефиниций с использованием различных подходов были выделены на основании природы определяемого реальные и терминологические дефиниции, а на основании содержания - экстенсиональные и интенсиональные. Реальные дефиниции раскрывают природу реальных объектов, они доктринальны и действительны для всех законов. Терминологические дефиниции объясняют термин, они относительны и действительны только для того закона, в котором употребляются. Интенсиональные дефиниции определяют содержание юридического концепта, а экстенсиональные - его объем путем перечисления подклассов объектов, входящих в определяемый концепт. С привлечением метаязыкового критерия среди легальных дефиниций выявлены чисто метаязыковые, в структуре которых однозначно отражена интенция законодателя - дать определение - и копулятивные (с глаголом кtre либо одним из его заменителей), которые устанавливают референтную эквивалентность между определяемым и определяющим. Классификация легальных дефиниций на основе материальности определяемого объекта касается, главным образом, технических объектов. Технические дефиниции не имеют аргументативного характера, ограничиваясь только дескрипцией объекта.

Ключевые слова: легальная дефиниция, функция, классификация, синтаксис, семантика, прагматика.

Krukivska O.V. Lexical, grammatical, communicative and pragmatic aspects of the definitions in the French legal discourse. - Manuscript.

Thesis for the Candidate Degree in Philology. Speciality 10.02.05. - Romance Languages. - Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2010.

The thesis contains a comprehensive study of the interaction of legal definitions semantics, pragmatics and syntax for achievement of communicative intention of the legislator. The special nature of the legal definitions was established: normative nature, openness, temporary essence, incompleteness, the peculiarity of its language act: conventionality and performativity.

The special classification of legal definitions was suggested, it divides the definitions into the real and terminological, intentional and extensional ones, metalinguistic and copulative and technical ones.

Their logical and language functions in the legal discourse were defined, peculiarities of syntactical organization, actual division and semantic links were determined, three functional types of legal definitions were detected when they start functioning in the legal discourse: recording, specifying (the most commonly used) and requalifying.

Key words: legal definition, function, classification, syntax, semantics, pragmatics.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Коло питань, пов'язаних із дефініцією, належить до найважливіших і найскладніших проблем у теорії та практиці кожної науки. На цей факт указували у своїх працях видатні філософи, логіки, лінгвісти: Арістотель, Е. Г. Бендікс, Р. Борсоді, В. В. Виноградов, Д. П. Горський, Л. С. Паламарчук, Платон, Л. Попа, А. Рей, Р. Робінсон, Ю. С. Степанов, Ч. Філлмор, Л. В. Щерба та ін. Дефінування - дискурсивна операція встановлення відношення між двома мовними одиницями - означуваним терміном і його дискурсивним значенням у певній галузі знання, результатом якої є вираження природною мовою відмінності іменованого терміном концепту від усіх інших, розкриття його сутності на основі знань і досвіду, уточнення його змісту. Дефініція - важлива складова суспільної комунікації, одна з умов її успішної реалізації, що засвідчує залучення її в різнопланові дискурси - як загальномовного, так і спеціального характеру, до останніх належить законодавчий дискурс у різних мовах, зокрема у французькій.

Законодавчий дискурс як тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, динамічний процес, мовленнєвий потік, що має писемну форму вияву, відбувається в межах конкретного комунікаційного каналу і регулюється стратегіями й тактиками учасників законодавчого спілкування. Це синтез дії когнітивних, мовних, позамовних (соціальних, психологічних та ін.) чинників, що визначаються тематикою спілкування, в результаті якого формується відповідний мовленнєвий акт; з погляду функції він, за класифікацією А. Д. Бєлової, належить до юридичного (нормативного), а з точки зору комунікації - до офіційного дискурсу. Законодавчим дискурсом є будь-яке висловлення, націлене на встановлення чи застосування правничих норм у законі (Ж. Корню).

Спеціалізоване використання вербальних знаків становить особливий інтерес для лінгвіста: саме в цій сфері можна простежити динаміку мовних процесів на потужних масивах лексичних новотворів. Законодавче мовлення передбачає вираження інтересів права, що дозволяє говорити про конкретний намір законодавця і відповідні йому вербальні й невербальні засоби вираження. У цьому вокабулярі кожен термін набирає необхідного для потреб правосуддя змісту. Само по собі значення позбавлене матеріальної реальності, воно є результатом інтелектуального акту і позначене системними зв'язками. Як складник регулювання соціального порядку право репрезентує систему концептів певних соціальних реалій, отже, його застосування базується на наявності досить чітко окресленого концептуального юридичного апарату. Легальній дефініції (ЛД), тобто законодавчій, належить важлива роль у визначенні кола правових концептів, це дозволяє розглядати її як основу правничого дискурсу, що постійно розбудовується й змінюється.

Складне і багатогранне логічне й лінгвістичне поняття, яким є дефініція, широко досліджується в різних аспектах у логіці, філософії, лінгвістиці: 1) як операція, спрямована на розкриття значення слова з погляду доцільності, повноти, функцій, типів тощо (Арістотель, Д. П. Горський, Б. Паскаль, К. Попа, Р. Робінсон та ін.); 2) як засіб лексикографічної семантизації слова в аспектах співвідношення форми і змісту, критеріїв вибору складових елементів та способів репрезентації (Ю. Д. Апресян, Д. І. Арбатський, Е. Бендікс, П. М. Денисов, О. П. Євгеньєва, Л. С. Паламарчук, Г. А. Уфімцева, Л. В. Щерба та ін.), метамови словників (А. Вежбицька, Ю. М. Караулов, Ж. Рей-Дебов та ін.), типології та співвідношень дефініцій (Н. Д. Арутюнова, О. І. Безрукова, Б. Бессе, В. В. Виноградов, О. В. Грязнова, Х. Касарес, О. М. Толікіна, С. Д. Шелов та ін.), способу кодування інформації у лексикографічній практиці (І. Мельчук, А. Польгер); 3) як комплексне явище в дискурсах різного типу, зокрема в термінологічному (І. А. Андреюк, Т. І. Антонова, А. Рей), науковому (О. С. Ахманова, Г. М. Зарва, В. В. Петров), педагогічному (О. В. Коротєєва, К. Уврійє-Бюффе), художньому (Л. А. Петрова, В. Є. Трусов), буденному (Р. Мартен, М. Пері-Вудлей) тощо; 4) як оперативний об'єкт комп'ютерної лінгвістики (С. Д. Кацнельсон, Н. Ф. Клименко, С. Г. Отман та ін.).

Значну увагу вивченню легальних дефініцій як одному з прийомів законодавчої техніки, де вони виступають «будівельним елементом» тексту нормативно-правового акту, приділяє також юрилінгвістика (Н. В. Артикуца, Ю. Ф. Прадід, Ж. Корню) і право (В. Д. Бабкін, Н. М. Оніщенко, Ж. Бержель, Ж. Карбоньє). Переважна більшість робіт з цього питання присвячена логіко-правовим і методологічним аспектам дефініцій у праві (А. А. Козловський, В. О. Котюк, І. В. Москаленко, Т. С. Подорожна, А. С. Піголкін, О. Ф. Черданцев, М. В. Чиннова та ін.). У дослідженні використовуються результати цих робіт, положення яких дозволили обґрунтувати особливості мовного відображення правових норм, виявити прагматичну суть легальної дефініції і засоби її оформлення.

Актуальність теми дослідження визначається потребою вивчення дефінітивних структур як важливого засобу комунікативно-прагматичної організації дискурсу в різних типах комунікації, зокрема у франкомовному законодавчому дискурсі, а також можливістю звернення до ключових проблем сучасної семасіології, лексикографії й термінографії - проблем лексичного значення слова і його тлумачення в мові для спеціального вжитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у відповідності до комплексної наукової теми «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації», яка розробляється Інститутом філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (номер державної реєстрації 06БФ044-01). Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 19 листопада 2007 року). Мета роботи - дослідження лексико-граматичних і комунікативно-прагматичних особливостей легальних дефініцій у французькому законодавчому дискурсі як засобу реалізації комунікативно-прагматичних намірів французького законодавця. Досягнення поставленої мети зумовило постановку та розв'язання таких конкретних завдань:

уточнити поняття «легальної дефініції», розкрити концептуальну

сутність легальних дефініцій з погляду їхнього змісту та структури;

схарактеризувати типи семантичних відношень легальних дефініцій, виділити лексико-синтаксичні маркери їх вираження;

виокремити синтаксичну модель французьких легальних дефініцій та її модифікації, визначити засоби забезпечення синтаксичного зв'язку;

розглянути особливості актуального членування легальних дефініцій та вплив прагматичної настанови на їхню форму та зміст;

виявити способи формування юридичних концептів і категорій;

зіставити словникові та легальні дефініції для з'ясування умов зміни значення означуваних термінів;

висвітлити особливості функціонування дефініцій у дискурсах різного типу;

описати роль, місце і функції легальних дефініцій у французькому законодавчому дискурсі, продемонструвати тактики й стратегії, що застосовують французькі законодавці для їх успішного використання;

розробити класифікацію легальних дефініцій і сформулювати характеристики основних їх типів.

Об'єктом даного дослідження є легальна дефініція, предметом - її лексико-граматичний і комунікативно-прагматичний аспекти.

Матеріалом дослідження слугують французькі нормативно-правові акти. Достовірність отриманих результатів забезпечується обсягом матеріалів дослідження - текстів 700 дефініцій, насамперед представлених у Цивільному і Карному кодексах Франції, а також одержаних методом суцільної вибірки з інших законодавчо-нормативних актів цієї країни (загалом обсяг проаналізованих законодавчих текстів склав 4 600 сторінок).

Гіпотеза: французька легальна дефініція має в порівнянні з іншими типами дефініцій певні лексико-граматичні і комунікативно-прагматичні особливості, які визначаються її зв'язком із логічною дефініцією, комунікативною ситуацією, семантикою означуваного терміна, його граматичною категорією, що породжує свої типи дефініцій, які, у свою чергу, залежать від жанру нормативно-правового акту.

Методика дослідження. З метою отримання достовірних наукових результатів до дослідження була застосована система принципів, прийомів та підходів, побудована на філософських, загальнонаукових та спеціальних методах, що дозволило забезпечити єдність лінгвістичного, соціально-правового, гносеологічного і герменевтичного аналізу дефініцій франкомовного законодавчого дискурсу. У дослідженні використовуються такі основні лінгвістичні методи: системний - для виявлення і опису взаємодії структури, семантики та прагматики; внутрішніх зв'язків дефінітивного висловлення, який уможливив виявлення семантичних відношень гіперонімії та меронімії, логіко-синтаксичних відношень кон'юнкції та диз'юнкції; зовнішніх зв'язків, за допомогою якого з'ясовувалися: місце дефініцій у тексті, їх роль у забезпеченні зв'язності законодавчого тексту, сумісність із іншими юридичними категоріями й правилами; функціональний - для визначення функціонального обсягу дефініцій; логіко-семантичний, компонентний, концептуальний та інтерпретативний залучалися до аналізу процесів конструювання та для інтерпретації змісту юридичних концептів; дистрибутивний і трансформаційний - для виявлення інваріантних і модифікованих синтаксичних конструкцій дефініцій; зіставно-порівняльний слугував для встановлення типології дефініцій та фіксації змін у значенні означуваних термінів, а також кількісний метод.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що в ньому вперше на матеріалі французької мови досліджуються лексико-граматичні й комунікативно-прагматичні особливості дефініцій у законодавчому дискурсі на основі комплексного лінгвістичного підходу, відповідно до якого лексико-граматичні засоби розглядаються з точки зору їхньої комунікативної спрямованості на реалізацію наміру законодавця з урахуванням комунікативно значущих екстралінгвістичних засобів комунікації. Такий підхід до лінгвістичного аналізу дозволяє по-новому інтерпретувати наукові здобутки інших лінгвістичних напрямів. Наукова новизна одержаних результатів може бути узагальнена у винесених на захист таких положеннях:

1. Французька легальна дефініція - це нормативно-вольовий припис законодавця, зазвичай у формі мікротексту-висловлення, який визначає використання терміна в значенні, вказаному законодавцем. Як логічна категорія, як штучний семіотичний акт французька канонічна (сутнісна) дефініція функціонує у своїй строгій семантико-синтаксичній формі: підмет (означуване слово або словосполучення) + дієслово-зв'язка (найчастіше це дієслова кtre або constituer) + означувальна частина, перший елемент якої (класифікатор) відносить означуване до конкретного класу об'єктів, другий елемент (модифікатор) - відмежовує об'єкт від собі подібних, яким у природній мовленнєвій реалізації можуть відповідати різні лексико-синтаксичні модифікації. Вагомими підставами для вживання французьких легальних дефініцій виступають полісемія й комунікативно-прагматичний намір законодавця, спрямований на забезпечення зрозумілості, точності, зв'язності, дидактичності й аргументативності законодавчого дискурсу.

2. Французька легальна дефініція має термінологічний, конвенційний характер, що уможливлює перетворення звичайного концепту на специфічний, наділений юридичним ефектом, або утворення за законами даної терміносистеми нового. Французькі легальні дефініції мають переважно правову (технічну) значущість і тому насамперед відображають факти, а не природу означуваного концепту. Французька легальна дефініція є неповним правничим правилом, слугуючи лише основою для тлумачення фактів суддею завдяки своєму відкритому характерові, що дозволяє її адаптацію до еволюції судочинства, а отже, вона носить відносний, тимчасовий, практичний, конкретний характер на відміну від лексикографічної, якій притаманний постійний, теоретичний, абстрактний, ідеальний характер.

3. Комунікативна ситуація французької легальної дефініції включає законодавця й адресата висловлення (насамперед суддю) і передбачає два шляхи аналізу: ономасіологічний - від концепту до знака-терміна (для законодавця) і семасіологічний - від знака до смислу (для судді). Законодавче висловлення - це перформативний іллокутивний акт, оскільки законодавець виступає в ньому з домінуючої позиції. При цьому іллокутивний акт у формі дескрипції приписує судді певне бачення об'єкта, а у формі аргументації - передбачає певний тип умовиводу. Прагматико-мовленнєва тактика та стратегія французького законодавця в плані місця, статусу, частоти вживання й техніки формулювання дефініцій тісно пов'язана з історичними традиціями цієї країни, її законодавчою практикою та юридичною доктриною.

4. Проведена класифікація французьких легальних дефініцій поділяє їх: 1) на основі критерію природи означуваного об'єкта - на реальні, що є носіями основних юридичних категорій абсолютного характеру і чинні для всієї правової системи, та термінологічні, відносні, дійсні лише у межах певного закону; 2) на основі критерію змісту - на інтенсіональні й екстенсіональні, для французького законодавчого дискурсу характерне поєднання цих двох підходів, за метамовним критерієм дефініції поділяються на прямі (метамовні), де намір законодавця дати означення є очевидним, і непрямі (копулятивні), які фіксують референційну еквівалентність між означуваним і означуючим; 3) легальні дефініції, класифіковані на основі критерію матеріальності означуваного об'єкта, - це суто технічні дескриптивні дефініції, яким аргументативний характер не властивий.

5. Ускладнений синтаксис французьких легальних дефініцій зумовлюється прагненням законодавця охопити якнайбільше дефінітивних ознак концепту. Французькі легальні дефініції переважно мають структуру різних за формою складних фраз та надфразних єдностей, які видозмінюють базову канонічну модель Dfd-Dfn (дефінієндум-дефінієнс). Реалізація прагматичної інтенції законодавця забезпечується також за рахунок використання у французьких легальних дефініціях нетипових для решти логічних дефініцій заперечної форми, інверсії, нетрадиційного актуального членування фраз, частотності відносних рестриктивних фраз, кон'юнкції у формі переліку як безсполучникового, так і зі сполучником et, диз'юнкції зі сполучником ou, які, будучи полісемічними, здатні надавати таким конструкціям протилежного значення, що визначає потребу ретельного їх аналізу при тлумаченні закону.

6. Основні семантичні відношення французьких легальних дефініцій - гіперо-гіпонімічні або гіпо-гіперонімічні. Гіпо-гіперонімічним відношенням у легальних дефініціях у порівнянні з лексикографічними притаманна більша довільність, унаслідок чого їхні гіпонімічні ряди набагато довші, що перетворює їх на ієрархічно співвіднесені тематичні підгрупи, справжні поля. Серед функціональних видів французьких легальних дефініцій найпоширенішим під кутом зору наслідків зміни семантики є уточнювальний, що, як правило, передбачає звуження значення загального терміна, тоді як перекваліфікаційний для правничого дискурсу нетиповий у зв'язку з тим, що законодавець прагне вживати слова у їх узвичаєному значенні.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження дали змогу виявити основні лінгвістичні й екстралінгвістичні чинники, що впливають на лексико-граматичну й комунікативно-прагматичну організацію легальних дефініцій, їхній статус і роль у системі французької законодавчої комунікації, розширюють типологію мовленнєвого акту. Представлення комунікативної організації легальних дефініцій у тісному взаємозв'язку всіх їх елементів, виділення й характеризація основних прагматичних, семантичних і структурно-грагматичних категорій цих специфічних одиниць робить внесок у розробку теорії спеціального тексту, когнітивної й лексичної семантики, прагматичного синтаксису, поглиблює розуміння комунікативної та соціально-пізнавальної природи мови в цілому. Практичне значення цього дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в практиці укладання лексикографічних та термінологічних словників (зокрема в аспекті добору ознак для всебічного розкриття означуваного терміном змісту, відбору лексико-синтаксичних засобів для побудови дефініцій), підготовки навчально-методичних посібників для спеціалізованих навчальних закладів; при проведенні подальших лінгвопрагматичних досліджень спеціальних дискурсів французької мови; у викладанні спецкурсів; написанні магістерських, бакалаврських і курсових робіт; перекладі французьких законодавчих актів українською мовою. Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, виконаного за темою дисертації, обговорено на двох міжнародних наукових конференціях: «Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі» (Київ, 2008), «Мова і культура». XVIII Міжнародна наукова конференція ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2009) та міжвузівській конференції молодих учених «Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур» (Донецьк, 2009). Дисертацію обговорено на спільних засіданнях кафедри іспанської та італійської філології та кафедри французької філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Публікації. Основні положення, результати та висновки виконаного дисертаційного дослідження висвітлені в 11 одноосібних публікаціях: 8 - у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (4 др. арк.), і 3 - у тезах міжнародних і міжвузівських науково-практичних конференцій (0,5 др. арк.). Загальний обсяг публікацій - 4,5 др. арк. Структура та обсяг дисертації зумовлені метою й завданнями дослідження. Загальний обсяг тексту, разом із додатками, становить 264 сторінки, основний зміст викладено на 199 сторінках. У дисертації 2 рисунки і 8 таблиць. Робота складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел наукової та довідкової літератури (401 найменування, з яких 160 - іноземними мовами), переліку джерел ілюстративного матеріалу (10 позицій) та додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету й конкретні завдання роботи, окреслено новизну, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, викладено основні положення, що виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження легальних дефініцій» розглянуто еволюцію поняття дефініції; відзначено роль логіко-філософських поглядів на дефініцію у становленні сучасної теорії й практики семантизації; сформульовано власний підхід до дефінітивних процесів загалом і системи дефініцій спеціального дискурсу, зокрема, визначено операційний поняттєвий інструментарій, обговорено можливість синонімічного використання термінів дефініція, тлумачення, визначення, означення, висвітлено переваги поняття легальна дефініція і окреслено його обсяг. Легальна дефініція розглядається як результат ментального процесу означення - речення, яке набуває легальності лише після того, як займе своє місце в прийнятому нормативно-правовому акті й отримає законне визнання; вона має ознаки, притаманні всім означенням, і будується за спільними для всіх означень правилами логіки й лінгвістики. Порівняльний аналіз енциклопедичної, лексикографічної (словникової) й термінологічної дефініцій виявив основні їх відмінності, що охоплюють: статус (дескриптивний / прескриптивний), об'єкти означення (предмет / слово / концепт), мету (розкриття сутності речей / розмежування значення слів / опис та позначення концептів). У дослідженні розкрито термінологічну природу легальної дефініції, що визначається як реалізація значення юридичного концепту, позначеного терміном. Дефініція, сформульована законодавцем, це виражений метамовою нормативно-вольовий припис використовувати термін саме у визначеному ним значенні, іншими словами - це опис юридичного концепту в законі через інші, уже означені, концепти. Аналіз лінгвопрагматичних підходів сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників (Д. Гуадек, А. Д. Д'яков, Т. Р. Кияк, А. Рей, Г. В. Суперанська, В. А. Татаринов та ін.) виявив стійку тенденцію розглядати концепт і термін невіддільно, але в окресленні концептуальної природи термінологічного значення враховувати екстралінгвальний його аспект, адже термінологія - наука не лише знаків, а й речей (П. Лера). Концепт - динамічна структура і має подвійний характер: у мові - фіксований, у мовленні - рухомий, референт ЛД - юридична ситуація. Основними положеннями, якими слід керуватися при складанні дефініцій: поняття знакової ситуації й характер відношення між означуваним і означуючим. Знакова ситуація (семіозис) ЛД трисутнісна: позначення - об'єкт - інтерпретатор і передбачає важливу роль судді в процесі її інтерпретації. Вивчення еволюції «концепту» в термінології й праві виявило: 1) тотожність у визначенні конвенційності їх характеру; надання переваги в обох системах родо-видовій формі; паралельні процеси у зміні підходів до будови концептів, що характеризуються: переходом від визначення «поняття» до визначення «концепту», від виключно Арістотелевої моделі побудови до прототипної (когнітивної), від ізольованого аналізу дефініцій до дискурсивного; 2) відмінності: глобальний характер термінологічної дефініції - національний легальної; фіксованість, закритість термінологічної - гнучкість, відкритість легальної; монореферентність термінологічної - багатореферентність легальної; переважно дескриптивний характер термінологічної - деонтичний (нормативний) легальної. Основні характеристики ЛД - юридичний ефект і відкритість. Дефініція являє собою результат процесу конструювання концепту через виявлення й опис його ознак, інтерпретацію зв'язків з іншими концептами, встановлення місця концепту серед інших шляхом опозиції, надання спеціалізованого змісту словам, які його виражають. Зміст юридичного концепту будується на двох рівнях: у мові (законодавцем на основі пізнання дійсності) і в мовленні (суддею шляхом тлумачення). Юридичний концепт визначається двома способами, які доповнюють один одного: шляхом розкриття його інтенсіонала (змісту) або побудови екстенсіоналу (обсягу концепту у вигляді переліку його складових). При цьому законодавець окреслює фіксовані кількісні та якісні межі інтенсіонала (необхідні й достатні умови), діючи в напрямку його зменшення (нерухома дефініція), а суддя під час тлумачення розширює екстенсіонал концепту (рухома дефініція). Правові концепти вибудовуються на базі трьох елементів: пізнання, концептуалізації отриманих знань і притаманного концептам гнучкого характеру, який уможливлює їх адаптацію до нових реалій. У другому розділі «Лексико-граматичний аспект французьких легальних дефініцій» розглядаються лексико-граматичні особливості ЛД. У синтаксичному аспекті канонічне (видо-родове) дефінітивне висловлення - це інтонаційно нейтральна дескриптивна фраза, до складу якої входять три компоненти: підмет (означуване), присудок, представлений дієсловом-зв'язкою (копулою), та номінативний предикат (означувальний компонент). Проте у французькому законодавчому дискурсі, у зв'язку зі складністю означуваних юридичних концептів, канонічна структура зазнає модифікації, і загальна формула дефініції Dfd - Dfn (дефінієндум - дефінієнс) за константної структури її вихідної частини (слово чи словосполучення) передбачає різні синтаксичні моделі побудови і, відповідно, варіювання похідної (правої) частини, де означуване специфікується й характеризується. Базова (інваріантна) синтаксична структура ЛД та її модифікації у французькій мові визначаються граматичною категорією й семантикою означуваного та прагматичним наміром мовця. Типова форма французьких ЛД - складна фраза, а інколи й надфразна єдність з кількох висловлень реченнєвого типу: L'administration est pure et simple quand le mineur est un enfant lйgitime, dont les parents sont vivants, non divorsйs ni sйparйs de corps et ne se trouvent pas dans un des cas prйvus а l'article 373 [Code civil (C. civ.), article 389-3]. При всій різноманітності форм ЛД найбільш уживаними, за нашими спостереженнями, виявилися ті, що відповідають двом логічним структурам: причина - наслідок (юридичний ефект) та мета - умова: La cession a pour but... [C. civ., a. 1256].; En cas de conversion d'obligations... [Code de commerce (C. com.), a. 408]. До творення ЛД можуть одночасно залучатися кілька критеріїв: час, місце, функції, мета та ін. Дефініція як комплексна структура пов'язана одночасно з різними аспектами одного й того самого концепту і може базуватися на альтернативних або кумулятивних критеріях, наприклад, в основі ЛД «La cession des biens volontaire est celle que les crйanciers acceptent volontairement» два критерії - узагальнення і суб'єктивний [C. civ., a. 1267]. Для французького законодавчого дискурсу характерні ЛД із структурою відносних (рестриктивних) підрядних речень, що вводяться відносними займенниками: qui, lequel, dont та ін., напр.: L'agent est celui qui… Підрядні речення складають в ЛД досить численну групу, оскільки дозволяють законодавцеві вільно маніпулювати концептами: він розширює чи звужує сферу їхнього застосування та зміст, конструює їх майже довільно - у межах своїх повноважень та історичних даних. Специфічність відносних рестриктивних речень переконує, наскільки обмежувальне висловлення відповідає юридичному мисленню, що цілком природно, адже немає жодної юридичної інституції, яка б не встановлювала обмежень. Дослідження висвітлило, що у французькій законодавчій практиці досить поширена структура інверсованих ЛД, що розглядається як наслідок порушення канонічного порядку слів (підмет S + присудок V + додаток C) у фразі, напр.: Est agent exclusif celui…[C. civ., a. 51] або Constitue un bail а construction... [C. civ., a. 2217]. Мета інверсії в ЛД - не досягнення стилістичного ефекту, а виявлення насамперед юридичної природи означуваного об'єкта. Ще одна характерна особливість структури французьких ЛД пов'язана із застосуванням заперечної форми. За канонами логіки дефініція не може бути заперечною. Проте у законі така її форма часом використовується, щоб однозначно висловитися, який характер (правовий режим) означуваному терміну не притаманний, адже негативне судження таке саме значуще, як і стверджувальне. Заперечне формулювання - одна з характеристик законодавчого стилю, принаймні у випадку означення правових концептів, напр.: La sociйtй en participation n'est pas une personne morale [C. civ., a. 1831]. Комунікація як процес та його розуміння можливі лише за умови, що дискурсивний ланцюг - усний чи письмовий - зв'язний, або кон'юнктивний. Кон'юнкція виражає інтегративні відношення між елементами на мікроструктурному рівні фрази або макроструктурному рівні тексту, які виявляються у той чи інший спосіб за допомогою різних засобів (лексичних, прагматичних, логічних, інтонаційних, композиційних, графічних і т. ін.), продукуючи «форму-зміст». Диз'юнкція - це переривання звичайного мовленнєвого ланцюга за допомогою тих же засобів. Явища кон'юнкції й диз'юнкції у легальних дефініціях тісно переплітаються, а часом навіть накладаються, оскільки закон або приєднує через сполучниковий чи безсполучниковий зв'язок ту чи іншу умову до сукупності умов правничого правила (кон'юнкція), або виокремлює її у тій чи іншій ситуації (диз'юнкція) шляхом розгляду альтернативи, вибору, відмежування від інших умов цього правила. Основний вид безсполучникової кон'юнкції в ЛД - переліковий ряд, під яким розуміють будь-який мовний вираз, утворений мінімум із трьох розміщених поряд слів (зокрема термінів), які належать до тотожних або еквівалентних морфологічних категорій, виконують однакову синтаксичну функцію у висловленні і координуються чи поєднуються за допомогою знака пунктуації. Перелік у французьких ЛД буває двох видів: вичерпний та індикативний. Вичерпний перелік деталізує всі елементи дефініції й описує означуване у всьому його обсязі, часом набираючи характеру класифікації: Sont commerciales а raison de leur forme et quelque soit leur objet, les sociйtйs en nom collectif, les sociйtйs par actions, les sociйtйs en commandite [С. civ., a. 537]. Індикативний перелік часто має форму прикладів, що вводяться різними виразами, найчастотнішими з яких є: comme, tels sont, par exemple, notamment, напр.: «Sont considйrйs comme mines les gites connus pour contenir: de la houille, de la bauxite, de la fluorine»;... [C. civ., a. 1251]. У більшості випадків структура переліку у французьких ЛД закрита, жорстка.

Передачу кон'юнкції й диз'юнкції у ЛД забезпечують також сполучники et (i) та ou (або), але тут для французького законодавця виникає проблема, пов'язана з їх багатозначністю, а отже - можливістю реалізувати антонімічну кон'юнкції функцію - диз'юнктивну (Ж. Рей), і тоді лише глибинне знання реалій дозволяє уточнити значення висловлення, а часом за остаточним тлумаченням доводиться навіть звертатися до суду. Диз'юнкція в законі виступає як необхідний правничий інструмент для законодавця. Вона виникає, якщо зіставляються два випадки, з одного боку, існує причина розглядати їх по-різному, а втім, із другого - утверджується думка в правомірності однакового підходу, як, напр.: le mari ou ses hйritiers [С. civ., a.1568] або: la femme et ses hйritiers [С. civ., a.1569]. Але найважливіша для диз'юнкції в ЛД функція - висловлення вибору, що становить основний зміст правничого положення, за яким більш-менш строго й експліцитно виключається будь-яке інше рішення: Si une partie seulement de la chose est pйrie, il est au choix de l'acquйreur d'abandonner la vente, ou de demander… [С. civ., a. 1601]. Залучення до аналізу комунікативного аспекту ЛД процедур актуального членування дозволило визначити особливості їх комунікативної організації, при цьому засадничою була думка, яку поділяють деякі дослідники дефініцій (І. А. Андреюк, Г. М. Зарва, І. Г. Носенко та ін.), про правомірність трактування означуваного як теми, а означуючого як реми. Аналіз виявив, що комунікативна організація французьких легальних дефініцій традиційно проста: у більшості випадків вони членуються на тему та рему, синтагми нерозчленованої структури серед них практично не зустрічаються. Тема дефініції завжди константна, а рема може членуватися на кілька складників: перша рема - основний предикат, який ідентифікує концепт (елемент ототожнення), у ролі інших рем виступають залежні й згорнуті предикати (елементи конкретизації). Для розгорнутої дефініції можливе складніше актуальне членування: це дві і більше рематичних частин: La cession de biens (тема) est l'abandon (рема першого рівня) qu'un dйbiteur fait de tous ses biens а ses crйanciers (рема другого рівня) lorsqu'il se trouve hors d'йtat de payer ses dettes (рема третього рівня) [C. civ., a. 564]. Для лексичної системи характерна наявність розгалужених семантичних ієрархічних парадигматичних відношень (від виду до роду), що дістали назву гіпо-гіперонімії. Гіпо-гіперонімічні відношення складають близько 20 % від усіх аналізованих ЛД і характерні для інтенсіональної (видо-родової) дефініції. Базова лексико-синтаксична структура цих відношень - конструкція-ієрархія з дієсловом «бути»: Les fonds de terre et les bвtiments sont immeubles par leur nature [C. civ., a. 519]. У таких ЛД часто виступають класифікаційні іменники на зразок: sorte, espиce, type, variйtй, genre, famille, ensemble та ін., напр.: Il y a deux espиces de dйpфts. Le dйpфt proprement dit, et le sйquкstre [C. civ., a. 1955]. Гіперо-гіпонімічні відношення (від роду до виду) властиві переліковим ЛД: Les gros ouvrages (гіперонім) sont les portions de canalisations, tuyauteries, conduites et gaines... (гіпоніми) [C. civ., a. 1793].

Функціональна гіперонімія (термін П. Лера), де гіперонімом (родовим елементом - з онтологічної точки зору), виступає предикат-аргумент, який є скоріше ідентифікатором, а не класифікатором, встановлюючи відношення причини, мети, функції тощо, характерна для операційних (технічних) дефініцій, частих у французькому законодавчому дискурсі, особливо в нормативних актах. Маркерами її виступають лексичні вирази: moyennant, par lequel, produit (par, а partir de), provenir de, rйsulter, avoir pour fonction, avoir pour / comme objet, servir (а, de, pour), utiliser afin, capable de тощо. В результаті дослідження виявлено домінуючі гіпероніми в Цивільному кодексі, серед них найчастотніші: droit, obligation, personne, іndividu, biens, opйration, acte, chose, йtablissement, convention, sociйtй та ін., а в Карному кодексі: fait, peines, sanctions, crimes, dйlits тощо. Класифікація (поділ і об'єднання) концептів законодавцем може бути абсолютно довільною без будь-якого семантичного зв'язку між ними на основі прагматичних (правових) мотивів. Тобто, така екстралінгвістична класифікація досить обмежено корелює з лінгвістичною класифікацією і схожа, скоріше, на технічну таксономію: Sont immeubles par destination les animaux attachйs а la nature, les ustensiles aratoires, les semences donnйes aux fermiers ou colons paritaires, les pigeons des colombiers, les lapins des garennes; les ruches а miel... [C. civ., a. 517].

Дослідження встановило, що інші семантичні відношення меронімічні, або партитивні, що використовують назву складових частин означуваного (типу: частина - ціле, елемент - множина, місце - регіон тощо), займають досить значне місце в ЛД (10% випадків), причому вони більшою мірою характерні для так званих інтерпретаційних нормативно-правових актів, що підтверджує їх залежність від жанру дискурсу, напр.: Les archives sont l'ensemble des documents... [Loi sur les archives n. 79-18 du 3 janv. 1979]. Основні лексичні маркери цих відношень у французьких ЛД: comprendre, se composer de, comporter, contenir, constituer, former, ensemble, partie de тощо, тобто це практично ті самі маркери, що й у інших - не законодавчих дискурсивних жанрах, що свідчить про їхню універсальність. Повна залежність між корпусом текстів і маркерами рідкісна (Д. А. Круз). Специфіка гіперонімічних та меронімічних відношень у ЛД полягає в тому, що вони не лише класифікують об'єкти (наукове значення), а й визначають правовий режим означуваного предмета (практичне значення): Les atteintes volontaires а la vie de la personne comprennent: meurtre, assassinat, empoisonnement [Code pйnal, a. 245]. Критерій зміни значення загальномовного слова чи терміна в межах французького законодавчого дискурсу дозволяє розмежувати ЛД трьох видів: реєструвальну (резюмувальну), уточнювальну та перекваліфікаційну. Реєструвальна ЛД характеризується як «суто лексична» (А. Рей), оскільки не надає терміну жодного нового семантичного відтінку, а залучається до нормативно-правового акту для роз'яснення значення вживаного в ньому терміна і полегшує однозначне розуміння суті закону та сфери його спеціалізації у системі суспільних відносин, напр.: Clonage: Reproduction asexuйе [С. civ., а. 2731]. За посередництвом найпоширеніших у праві уточнювальних ЛД словам природної мови, а також термінам, які мають у своїй сфері ширше значення або кілька значень, у тексті нормативно-правового акту надається точно окреслений зміст з метою регулювання конкретного виду суспільних відносин, напр.: Hydrocarbure. Ne vise pas le charbon [C. com., a. 1089]. ЛД перекваліфікаційного типу, що містять слова, запозичені, «рекрутовані» зі звичайного мовлення на позначення юридичних концептів, зустрічаються в законі не часто, що диктується небажанням законодавця вживати слова у непритаманному їм значенні, для ілюстрації можна зіставити дефініції: Сonfusion: trouble, erreur, mйprise... - загальне значення [Le petit Robert]. Сonfusion: Mode d'extinction de l'obligation… - законодавче значення [C. civ., а. 1300]. У третьому розділі «Комунікативно-прагматичний аспект французьких легальних дефініцій» аналізуються комунікативно-прагматичні особливості дефініцій у французькому законодавчому дискурсі. Комунікативна ситуація французької легальної дефініції, яка охоплює законодавця й адресата висловлення, насамперед суддю, залежить від низки чинників: 1) від часу, оскільки остаточне її формулювання пов'язане з триванням парламентських обговорень; 2) від методів розробки, бо ЛД - це завжди колективний продукт, участь у якому беруть експерти, парламентські комісії та фракції; 3) від «соціального контексту», який охоплює широке коло осіб і обставин, із виборцями законодавця включно; 4) від людського фактора, що пов'язано з особистими якостями законодавця, такими як стать, вік, соціальне оточення тощо. Прагматичність законодавчого дискурсу передбачає єдність мовних і позамовних факторів, їх взаємозалежність і зв'язок із комунікативною організацією. ЛД та її зміст мають конвенційну природу. ЛД не продукт операції, що ґрунтується на критеріях формальної логіки й не відповідає їй. Тобто, легальна дефініція не може бути ні істинною, ні хибною і не підлягає обговоренню. На відміну від лексикографічної (дескриптивної) дефініції її означуюче не тотожне означуваному в семантичному плані. ЛД має приписний характер у тому сенсі, що законодавчий вибір обов'язковий для всіх, зокрема для судді. Якщо дефініція є результатом вибору в плані домовленості, то це тому, що вона - віддзеркалення соціальних реалій. Цей вибір враховує також можливі еволюції, які слід включити до дефініції. Дефініція конвенційна настільки, наскільки її складові віддаляються від звичного смислу концепту.