Харизматична особистість політичного лідера в просторі німецького та українського апелятивних дискурсів: зіставний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

УДК811.112.2:811.161.2 - 115: 316.46.058

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Харизматична особистість політичного лідера в просторі німецького та українського апелятивних дискурсів: зіставний аспект

Спеціальність 10.02.17 - порівняльно-історичне і типологічне мовознавство

Петлюченко Наталія Володимирівна

Київ 2010

Загальна характеристика роботи

Дисертацію присвячено визначенню вербальної й паравербальної специфіки усних апелятивних дискурсів сучасних харизматичних політичних лідерів (далі - ХПЛ) Німеччини й України шляхом установлення спільних і відмінних рис їхніх мовних особистостей крізь призму сутнісних характеристик продукованих ними дискурсів.

У науковий обіг поняття "харизма" увів видатний німецький соціолог Макс Вебер для позначення, поряд із патримоніальним (традиційно-сімейним) та легально-раціональним (бюрократичним), особливого різновиду панування (нім. Herrschaft) лідера над масами - харизматичного (ірраціонального, емоційного) володарювання, заснованого на виняткових, надприродних здібностях і властивостях індивіда, що дають йому/їй можливість здійснювати в суспільстві, особливо на зламах історії, функцію пророка, вождя або реформатора.

Явище харизми здавна було цариною інтересів гуманітарних студій, а саме богослов'я, філософії, соціології, психології та ін. Так, богослови вказували на божественні, благодатні (духовні й моральні) властивості харизми (А. Л. Катанський, R. Sohm, J. Daujat, E. Kдhler, H. Barth, G. Andenna, A. Biernath); філософи акцентували на ірраціональних (J. Ortega y Gasset, R. Guenon, J. Evola), первісно інстинктивних (E. Canetti), вільних від соціальних детермінант (H. Marcuse, T. Adorno), пасіонарних (Л. М. Гумільов) виявах цього феномену; соціологи й історики встановлювали характеристики політичної лідерської харизми (М. Вебер, Ж. Блондель, С. Н. Зінєв, І. І. Кравченко, Н. В. Фреік, F. W. Stallberg, J. WeiЯ, A. Zingerle, M. Lenze, M. Gьnther), виокремлювали її вроджені та набуті ознаки (Л. С. Виготський, Є. В. Сидоренко, G. Le Bon, S. Freud, E. Fromm, D. Goleman, R. Gries, J. Hдusermann). Насьогодні антропологи пов'язують харизму з популярністю, шармом, привабливістю, флюїдністю особистості (О. В. Олескін, А. І. Сосланд, T. Dombrowski, C. Koppetsch, M. Lenze), які можна використати в піар-технологіях для створення харизматичного іміджу публічної фігури (Н. О. Гульбинський, Ф. М. Ільясов, І. С. Сорокіна, Г. Г. Почепцов, K. Bredemeier, N. Enkelmann), зокрема лідера-жінки (С. П. Перегудов, В. І. Попов, А. Поссе, В. Файзильберг). Утім лінгвістичні аспекти харизми ще чекають свого висвітлення в лінгвопрагматиці, лінгвокультурології та теорії міжкультурної комунікації.

Лінгвістика виходить з того, що харизматичний лідер як носій мови виявляє себе й свою суб'єктність через спілкування - ту ділянку комунікативно-суспільної діяльності, що не можлива без мови й мовлення. Мовлення людини досить повно відбиває її внутрішній світ і таким чином стає джерелом знань про її особистість (Г. І. Богін, Ю. М. Караулов, О. С. Кубрякова, О. М. Шахнарович, О. Г. Задворна, В. В. Красних, С. О. Сухих). Тому фокусування лінгвістичних студій на особистості політика як Homo loquens (людини-мовця) (J. Huizinga), який досягає влади та утримує її різними, в тому числі мовними, засобами, - важливий крок на шляху вивчення мовленнєвої діяльності публічної фігури (В. І. Карасик, П. Г. Крючкова, М. В. Ляпон, С. І. Потапенко), її комплексного відображення у форматі дискурс-портретів (Л. П. Крисін, Р. К. Потапова, І. Ф. Ухванова-Шмигова, В. Д. Черняк). Залучення паравербальних та екстралінгвальних складників до кола лінгвістичних досліджень дискурсу політика як носія мови розширює поняття мовної особистості та вимагає введення поняття комунікативної, або дискурсивної особистості (В. І. Карасик, А. Г. Баранов, Л. В. Солощук), яка діє в континуальному дискурсивному просторі і використовує разом із мовним кодом інші семіотичні коди залежно від специфіки спілкування. Наявні дослідження дискурсивних практик таких політичних лідерів, як Антоніо Салазар, Беніто Муссоліні, Франциско Франко (P. Danler), Адольф Гітлер (С. Schnauber, J. Kopperschmidt, D. Laak), Уго Чавес (A. Bolнvar), Герхард Шредер, Гельмут Коль (Т. В. Юдіна), визначених в історії та соціології як харизматичні, сьогодні не дають відповіді на питання про способи їхнього мовленнєвого впливу в контексті політичної харизми. До того ж ці дослідження не враховували специфіки саме усного модусу дискурсу, вивчення якої надасть змогу найповніше розкрити механізми вербального й паравербального впливу харизматика-мовця.

Політик здійснює свій вплив за посередництва апелятивного дискурсу, основним функціональним змістом якого, за органон-моделю Карла Бюлера, є закличність (хортаторність), що знаходить свій вияв у регуляції поведінки адресата через спонукання його до дій або їх заборони, до відповіді чи реагування на запитання або повідомлення інформації з метою корекції діяльнісних стратегій адресата (K. Brinker, M. Edelman, Н. Б. Мечковська, О. Й. Шейгал). У межах апелятивного дискурсу виокремлюють такі різновиди мовної закличності: активація (спонукання до дії, заклик, наказ, девіз), інтердикція (заборона) і дестабілізація (неузгодженість, порушення діяльності) (А. А. Брудний), а також інспірація (надихання) та сугестивність (навіювання), які набувають максимальної ефективності у сфері ідеологічного впливу, спрямованого на агітацію та пропаганду (В. Г. Борботько, М. Р. Желтухіна).

Зіставне дослідження дискурсів репрезентує новий напрям контрастивних студій, що спирається водночас на глибокі традиції зіставних досліджень у галузі фонетики (А. Й. Багмут, Т. О. Бровченко, О. Л. Бархударова, Т. М. Корольова, І. В. Корунець, В. В. Потапов, О. І. Стеріополо, C. Sappok), граматики (Ю. О. Жлуктенко), лексикології (О. О. Тараненко, Ш. Р. Басиров, Л. В. Бублейник, М. П. Кочерган, В. М. Манакін), стилістики (В. Г. Гак), соціофонетики (О. Д. Петренко), психолінгвістики (H. Kniffka) й когнітології (О. П. Воробйова, Л. І. Бєлєхова, А. О. Кибрик, О. Йокояма, О. І. Морозова, В. Г. Ніконова). У зіставно-типологічному вивченні дискурсивної специфіки особистості харизматичного політичного лідера враховуються результати соціальних дискурсивних практик у різних комунікативних сферах: політичній, науковій, педагогічній та інших (Г. М. Яворська, Т. Ю. Ковалевська, О. В. Коротєєва, Н. А. Купіна, О. В. Михайлова, О. Й. Шейгал), а також лінгвістичні відомості про власне дискурс, зокрема, про засоби його темпоральної, референтної, дейктичної, модальної, емоційної, паравербальної організації та про його дискурсивні маркери у різних мовах (І. Ю. Капічникова, В. І. Карасик, З. Я. Тураєва, Е. О. Нушикян, І. В. Смущинська). В дослідженнях дискурсивних контрастів у центрі уваги перебувають базові комунікативні категорії: діалогічність, полілогічність, авторитетність, емоційність тощо (Т. В. Абрамова, Е. Б. Яковлева, О. Н. Баранов, О. О. Болдирєва, А. А. Калита, Л. Р. Безугла), когнітивно-прагматичні властивості дискурсу (І. С. Шевченко, S. Blum-Kulka, J. Nuyts, А. Wierzbicka), ідіоетнічні особливості реалізації дискурсу в різних лінгвокультурах (П. М. Донець, В. В. Красних, І. О. Голубовська, В. Б. Кашкін, М. П. Кочерган, А. Е. Левицький), а також гендерний фактор мовця (А. П. Мартинюк, О. В. Ракітянська, M. Hellinger). Крім зазначених аспектів до контрастивного аналізу апелятивних дискурсів політичних лідерів залучаємо комплекс вербальних та паравербальних характеристик мовлення, що уможливлює отримання стереометричного, полівекторного уявлення про домінантні й периферійні складники харизматичної особистості та їхню глибинну механіку, експоновану на вісь української та німецької лінгвоментальностей.

Таким чином, загальна антропоцентрична спрямованість сучасних гуманітарних студій на комплексне вивчення особистісних рис мовця у площині дискурсу визначає актуальність дисертаційної праці. Фокусування аналізу на дискурсивних характеристиках політика, пов'язаних з лексико-синтаксичними особливостями його/її мовленнєвих реалізацій, лінгвокогнітивними механізмами сприйняття й інтерпретації дійсності та мотиваційними настановами, визначає інтегративний характер роботи, яка спирається на здобутки дискурсології (дискурсивна особистість політичного лідера), соціології та соціолінгвістики (феномен політичної харизми) і контрастивно-мовознавчих студій (комплексне зіставлення апелятивних дискурсів неблизькоспоріднених мов), увиразнюючи її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації відповідає профілю досліджень, які проводяться на факультеті романо-германської філології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова в межах міжкафедральної наукової теми "Мовні та мовленнєві одиниці: функціональний та діахронічний аспекти (дослідження на матеріалі германських мов)", номер державної реєстрації 0107U010627 шифр 177. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідницької теми Міністерства освіти і науки України "Комп'ютерне моделювання та обробка функціонально-семантичних типів інформаційних і апелятивних текстів на матеріалі української та англійської мов", номер державної реєстрації 0100U001497, Одеса, 2002, звіт № 175.

Об'єктом дослідження є феномен політичної харизми у його дискурсивному висвітленні.

Предметом дослідження виступають спільні та відмінні риси харизматичних особистостей - політичних лідерів Німеччини й України -в аспекті зіставлення їхніх апелятивних дискурсів.

Мета дослідження полягає у визначенні вербальної та паравербальної (просодичної і кінетичної) специфіки усних апелятивних дискурсів харизматичних особистостей сучасних політичних лідерів Німеччини й України шляхом встановлення дискурсивних контрастів на тлі спільних виявів апелятивності.

Поставлена мета передбачає необхідність розв'язання таких завдань:

– визначити науковий статус феномену харизми в гуманітарних студіях у релігійно-філософському, соціально-політичному, психологічному, гендерному та культурологічному аспектах;

– обґрунтувати засади лінгвістичного дослідження особистості харизматичного політичного лідера крізь призму апелятивності його/її усних дискурсів;

– виокремити й класифікувати вербальні та паравербальні (просодичні й кінетичні) засоби апелятивності дискурсів харизматичних політичних лідерів у німецькомовній та україномовній лінгвокультурах;

– розробити комплексну методику двостороннього зіставлення апелятивних дискурсів харизматичних політичних лідерів у різних лінгвокультурних традиціях;

– виявити спільні та відмінні вербальні характеристики усних дискурсів німецьких та українських харизматичних політичних лідерів шляхом зіставлення мовних засобів апелятивності;

– встановити спільні та відмінні паравербальні характеристики усних дискурсів німецьких і українських харизматичних політичних лідерів шляхом зіставлення просодичних і кінетичних засобів апелятивності;

– визначити комбінаторику волюнтативно-емотивних інтонем харизматичного заклику як одиниць просодії апелятивних дискурсів;

– побудувати інтегральну модель апелятивного дискурсу харизматичних політичних лідерів у двох лінгвокультурах;

– схарактеризувати зв'язок та співвідношення вербальних, паравербальних та екстралінгвальних засобів апелятивності і на їх основі побудувати дискурс-портрети харизматичних політичних лідерів Німеччини й України.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на виокремленні апелятивної домінанти в дискурсі харизматичного політичного лідера. Відповідно до вчення Макса Вебера про різні типи панування, харизматичний політичний лідер у період кризової або революційної ситуації відмовляється від раціональних настанов і здійснює емоційний мовленнєвий вплив, основою якого є стан максимального піднесення, запалу. В такому стані харизматичний лідер здатен сам надихатися великими ідеями й надихати ними інших. Кризовість політичної ситуації породжує підвищену апелятивність, запальну забарвленість звернень лідера_мовця до народу. Саме в "кризових" виступах політиків провідним стає макропрагматичний комунікативний акт заклику, а їхне мовлення набуває яскраво вираженого апелятивного характеру.

Для перевірки висунутої гіпотези сформовано корпус матеріалу дослідження, отриманого із 300 виступів трьох німецьких політиків: Йошки Фішера, Герхарда Шредера, Ангели Меркель (1998-2008 р.р.) і 210 виступів трьох українських політиків: Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Юлії Тимошенко (2004-2007 р.р.) загальним обсягом звучання 25 годин. Із цього корпусу відібрано кризові виступи, у яких насиченість закликами дорівнювала або перевищувала 30 % від загальної кількості висловлень. Таким чином, виокремлено корпус мовленнєвого матеріалу, що охоплює 65 виступів німецьких і 50 виступів українських політичних лідерів. Корпус озвученого мовленнєвого матеріалу складає 60 аудіо- та відеоверсій політичних виступів німецьких і українських лідерів (по 10 для кожного політика) загальним обсягом звучання 10 годин. Кількість ідентифікованих апелятивних дискурс_фрагментів у зазначеному корпусі озвученого мовленнєвого матеріалу становить 1038 одиниць для німецької та 1667 - для української мов. Обсяг ідентифікованих мовленнєвосупровідних жестів містить 1127 жестових реалізацій. Дані експериментального дослідження заклику в політичних виступах сучасних політиків Німеччини й України отримані завдяки науковому гранту фонду Олександра фон Гумбольдта (Рурський університет, Бохум, Німеччина, 2006-2007 р.р.).

Загальнонауковим методологічним підґрунтям роботи є принцип антропоцентризму, що лежить в основі вивчення людини як носія мови, крізь призму дискурсивної маніфестації феномену харизми. Дослідження ґрунтується на основних положеннях теорії мовленнєвої діяльності (О. О. Леонтьєв, Н. І. Жинкін, Т. Г. Винокур, Г. Ю. Крейдлін), теорії комунікації й соціолінгвістики (В. Б. Кашкін, Г. Г. Почепцов, О. Д. Петренко), дискурсології (Н. Д. Арутюнова, А. Д. Бєлова, Р. Водак, Т. А. ван Дейк, А. М. Приходько, І. С. Шевченко), семіотики політичного дискурсу (В. З. Демьянков, І. Ф. Ухванова-Шмигова, А. П. Чудінов, О. Й. Шейгал, Г. М. Яворська), теорії мовної особистості і мовної свідомості (Ю. М. Караулов, Г. І. Богін, Т. В. Булигіна), емотіології (А. А. Калита, Е. О. Нушикян, В. І. Шаховський, D. Goleman, A. Lдngle), теорії емоційного резонансу (О. П. Воробйова, Н. Н. Данилова, Р. І. Мокшанцев, А. В. Мокшанцева).

Для досягнення поставленої мети використано загальнонаукові методи, зокрема індукції й дедукції для теоретичної розробки концепції апелятивності політичного дискурсу; метод спостереження над мовленнєвим матеріалом виступів політичних лідерів у кризових ситуаціях; метод експерименту - для виявлення закономірностей локалізації заклику в політичному виступі, характеру його просодичної та кінетичної інтенсивності; метод інструментального паравербального аналізу темпоральних, тональних, динамічних характеристик апелятивів; метод моделювання - для побудови інтегральної моделі харизматичного заклику та встановлення ізоморфізму вербального й паравербального в апелятивному дискурсі, а також елементи статистичних методів лінгвістики - для перевірки частоти розподілу даних і достатності обсягу вибірки та встановлення кореляційних відношень. Серед спеціальних лінгвістичних методів застосовано системно-функціональний аналіз - для виявлення взаємодії вербальних та паравербальних засобів апелятивності включно з аналогією, абстрагуванням, класифікацією та методом лінгвістичного опису заклику в усному дискурсі; комунікативно-прагматичний аналіз, зокрема актомовленнєвий, - для визначення іллокутивного й перлокутивного потенціалів апелятивного висловлення; метод контент-аналізу - для встановлення тематичних домінант змісту політичних виступів; етнопрагматичний аналіз - для виявлення етнокультурної специфіки вербальних і паравербальних засобів заклику в досліджуваних дискурсах; зіставний (контрастивний) метод для двостороннього зіставлення апелятивних дискурсів харизматичних політичних лідерів Німеччини й України, виявлення дискурсивних контрастів на тлі спільних виявів апелятивності та опису співвідношення вербальних та паравербальних засобів вираження апелятивності в їхніх дискурс-портретах.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першим лінгвістичним описом явища політичної харизми, здійсненим в аспекті дискурсивних характеристик мовця-політика шляхом синтезу двох концепцій: апелятивності харизми як одного з виявів красномовності (virtutes eloquentiae) й органон-моделі мовних функцій Карла Бюлера. У роботі вперше визначено науковий статус феномену харизми в гуманітарних студіях і обґрунтувано засади його лінгвістичного дослідження. Новим є виокремлення і класифікування вербальних та паравербальних (просодичних й кінетичних) засобів апелятивності дискурсу харизматичних політичних лідерів у двох зіставлюваних лінгвокультурах. Новизною відрізняється встановлення контрастивних характеристик усних дискурсів німецьких і українських харизматичних політичних лідерів через зіставлення вербальних, просодичних і кінетичних засобів вираження їхньої спільної ознаки - апелятивності. Вперше в експериментальній частині зіставного дослідження визначено комбінаторику волюнтативно-емотивних інтонем харизматичного заклику й побудовано інтегральну модель апелятивного дискурсу харизматичного політичного лідера, що дало змогу вперше сформувати дискурс-портрети харизматичних політичних лідерів Німеччини й України і виявити в них зв'язок та співвідношення вербального, паравербального та екстралінгвального чинників апелятивності.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в розбудові нового напряму зіставних досліджень - зіставної дискурсології, у послідовному застосуванні засад зіставного мовознавства до вивчення дискурсів особистостей харизматичних політиків у неблизькоспоріднених лінгвокультурах. Визначено й обґрунтовано умови перетину дискурсології, компаративістики та експериментальної фонетики в дослідженні дискурсивної особистості політика. Розробка й застосування tertium comparationis дискурсів є внеском у розвиток зіставного мовознавства й типології. Уведення поняття "апелятивна хвиля" як способу організації апелятивного дискурсу харизматичного лідера уможливлює подальше вивчення реалізації фонетичних одиниць на рівні макротематичних єдностей та текстів. Виявлення контрастів у вербальних і паравербальних засобах апелятивності дискурсів харизматичних політичних лідерів Німеччини й України становить внесок у розвиток теорії крос-культурної комунікації та особистісної психології.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього використання в курсах зіставного мовознавства (розділи "Зіставна фонетика і фонологія", "Зіставна дериватологія і граматика"), загального мовознавства (розділи "Мова і мовлення", "Мова і мислення", "Мова і комунікація"), теоретичної фонетики (розділи "Інтонаційна система", "Система наголосу", "Фоностилістика"), теоретичної граматики німецької мови (розділи "Семантичний синтаксис", "Прагматичний синтаксис"), спецкурсах із комунікативної лінгвістики та лінгвопрагматики дискурсу, експериментальної фонетики, а також при укладанні навчальних посібників і підручників. Результати дослідження можуть бути застосовані в розробці експертних систем оцінки просодичних та жестових рис політика, програм аналізу та синтезу мовлення, а також у суміжних дисциплінах - політології, соціальній психології, психолінгвістиці, гендерології, культурології та PR-тренінгах.

Особистий внесок дисертанта полягає у розгляді феномену харизми крізь призму дискурсів політика як мовної особистості у лінгвокультурах Німеччини й України. У термінологічний апарат роботи автором уведено поняття "стан харизматичного піднесення", "апелятивна хвиля", "рапсодична просодія", "мовленнєвосупровідний харизматичний жест", "тональний стрибок" і "темпоральне стискування". Автором побудовано інтегральну модель апелятивного дискурсу харизматичного політичного лідера у двох лінгвокультурах. Розроблено комплексну методику зіставного експериментально_фонетичного дослідження дискурсів з метою виявлення спільних і відмінних ознак просодичної та кінетичної інтенсивності харизматичних закликів у "кризових" промовах, встановлення ізоморфізму вербального й паравербального рівнів апелятивних дискурсів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорено на засіданнях кафедри німецької філології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Одеса, 2006-2009), науковому семінарі кафедри лексикології та стилістики англійської мови Київського національного лінгвістичного університету (Київ, 2008), а також у межах гостьової доповіді в Інституті Лотмана/Інституті славістики Рурського університету (Бохум, Німеччина, 2007). Результати дисертації було виголошено на 12 міжнародних конференціях: Міжнародній конференції "Dialog 2001" (Mосква, 2001), Міжнародній конференції "100 лет экспериментальной фонетике в России" (Санкт-Петербург, 2001), Міжнародній конференції "Dialog 2003" (Москва-Протвино, 2003), Міжнародній конференції "Теория и практика речевой коммуникации" (Москва, 2004), на IV-ій та VI-ій Міжнародних науково-практичних конференціях з питань методики викладання іноземної мови, пам'яті професора В. Л. Скалкіна (Одеса, 2005, 2009), 16-ій міжнародній конференції німецької Лінгвістичної спілки "Gesellschaft fьr Sprache und Sprachen e.V." (Бохум, Німеччина, 2007), II-ій та III-ій Міжнародних конференціях "Пріоритети германського і романського мовознавства" (Луцьк-Світязь, 2008, 2009), на IX-ій міжнародній науковій конференції "Проблеми зіставної семантики" (Київ, 2009), I-ому Міжнародному Кримському лінгвістичному конгресі (Ялта, 2009), Міжнародному Гумбольдт-Коллег&НАНО-2009 "Cooperation with Germany - experience, new forms and perspectives" (Кишинів, 2009) та ІІІ-ій Всеукраїнській науково-практичній конференції "Мова. Культура. Комунікація" (Чернігів, 2009), а також на щорічних звітних наукових конференціях професорсько_викладацького складу Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Одеса, 2006-2009).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в монографії обсягом 26,97 др. арк., у 27 статтях загальним обсягом 17,21 др. арк., у матеріалах 13 наукових конференцій загальним обсягом 3,11 др. арк. У фахових виданнях, затверджених ВАК України, опубліковано 19 одноосібних статей, загальний обсяг яких становить 12,12 др. арк. і 5 статей обсягом 4,05 др. арк. - у співавторстві. Загальний обсяг публікацій - 20,32 др. арк. Особистий внесок автора у статтях, написаних у співавторстві, такий: (5) - розробка блоку послівної обробки тексту, маркування різних видів наголосу в слові; (7) - аналіз одиниць сегментного рівня за допомогою програмних пакетів обробки мовлення (PRAAT 5.0.43); (8) - розробка класифікації засобів апелятивності в публічному виступі; (15) - визначення сигналів змістової орієнтації в усному тексті; (26) - теоретичне обґрунтування апелятивної функції, аналіз темпоральних характеристик інформаційних та апелятивних текстів в англійській та українській мовах.

Структура та обсяг роботи. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів з висновками, загальних висновків, списку використаної літератури (580 позицій) і списку довідкової літератури (56 позицій), переліку лексикографічних джерел (28 позицій) і джерел ілюстративного матеріалу (43 позицій), а також містить 15 формул, 29 таблиць та 74 рисунка. Загальний обсяг роботи - 487 сторінок, обсяг основного тексту - 416 сторінок. Додатки у вигляді окремої книги структуровані відповідно до використання ілюстративних матеріалів у текстовій частині дисертації, мають обсяг 156 сторінок і містять 22 таблиці і 4 діаграми.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, новизну, теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи, визначено її мету, завдання, наведено дані про апробацію.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи лінгвістичного студіювання дискурсивної особистості харизматичного політичного лідера" визначено науковий статус феномену харизми в гуманітарних студіях, обґрунтовано гіпотезу й основні засади дослідження дискурсивної особистості ХПЛ, окреслено природу апелятивності як провідної ознаки дискурсу таких політиків, здійснено класифікацію вербальних засобів апелятивності політичного лідера, описано паравербальні засоби апелятивності ХПЛ, уведено поняття "стан харизматичного піднесення", "апелятивна хвиля", "рапсодична просодія", "монотонна просодія", "мовленнєвосупровідний харизматичний жест".

Розглянувши науковий статус феномену харизми в гуманітарних студіях, а саме: релігійно-філософських, соціально-політичних, психологічних, гендерних і культурологічних, - зроблено загальний висновок про відсутність єдиного підходу, що міг би дати категоріальне визначення цього феномену. У цілому, виокремлюють два основних різновиди харизми: соціально детермінована політична харизма, яка ґрунтується на виняткових лідерських властивостях політика на зламах розвитку суспільства, а також особистісна харизма, що пов'язується із привабливістю людини й притаманна майже від народження (нім.Ursprungscharisma) як публічно відомим особистостям (кінозіркам, футбольним кумирам та ін.), так і людині взагалі. З-поміж указаних різновидів харизми для дослідження обрано саме політичну харизму як ідеально-типове поняття (нім. Idealtyp), що використується переважно в соціології та історії для класифікації різних типів панування і ґрунтується на теоріях ірраціонального (харизматичного) лідерства Макса Вебера, кризового лідерства Жана Блонделя, а також теорії резонансного (емоційного) лідерства Деніеля Гоулмана.

Для розуміння процесу харизматизації політичного лідера нами було розроблено модель харизматичної комунікації, основу якої, за Максом Вебером, становить приписування (нім. Zuschreibung) лідеру народом харизматичних ознак. Основними етапами перетворення політичного лідера на харизматизованого є: (1) відправлення лідером послання народу, (2) здійснення впливу через аргументи та заклики, (3) усвідомлення народом аргументів і закликів послання, (4) збіг відправленого змісту з очікуваним, (5) піднесення народу, (6) здійснення спільних дій на основі довіри, (7) виникнення харизматичного екстазу, (8) приписування лідеру харизматичних ознак.

Умовою успішного процесу харизматичної комунікації є піднесений стан політичного лідера, джерелами якого слугують його/її жагуча переконаність у правильності вчинених дій, віра у високі ідеї, усвідомлення себе здатним на здійснення змін у масштабах країни або світу, а також історичність, епохальність політичної ситуації. Зазначений мотиваційний блок налаштовує його й аудиторію на спільну емоційну хвилю, унаслідок чого виникає різкий сплеск емоцій у всіх учасників комунікації, тобто харизматичний екстаз, своєрідний unio mystica (містичне єднання з Богом). У цей момент між лідером і народом зникають суб'єктно-об'єктні відносини, лідер не відокремлює себе від народу, а народ асоціює себе з образом лідера й приписує йому всі властивості, якими той, за баченням аудіторії, наділений або які він/вона повинен мати. Надалі політичний лідер сприймається як харизматичний, і всі його/її наступні послання (звертання) до народу сприйматимуться також як харизматичні. Таким чином, витлумачуємо політичну харизму як психоемоційний стан піднесення, що може виявлятися в мовленні й жестах політика. Просодичні й кінетичні вияви піднесеного мовлення політичного лідера як паравербальні еквіваленти харизми можуть бути почутими й побаченими, а отже, вони можуть вимірюватись у відповідних просодичних і кінетичних параметрах.

Відповідно до висунутої гіпотези, домінантною ознакою дискурсу харизматичного політичного лідера є апелятивність, або його апелятивна функція, яка в інших працях дефінується як директивна (Е. В. Комлева, E. Rolf), регулятивна (О. Й. Шейгал, W. Heinemann), перcуазивна (K. Bochmann, E. GroЯe, H. Grьnert), прескриптивна (G. Klaus), сигнальна, апелятивна (К. Бюлер), "мова команд" (W. Holly), пропагандистська (W. Bergsdorf), агітаційна (Р. Т. Новичкова, G. StrauЯ), активізувальна (H. Hodl), конативна (Р. Якобсон) або заклична (A. V. Isaиenko). Поряд з ознакою апелятивності для дослідження дискурсів харизматичних політиків у праці введено поняття хортаторної мови (hortatory language), яке, за М. Едельманом, використовується для звертання, заклику до широкої громадськості й вербалізує такі поняття, як світ, безпека, процвітання, демократія та ін. У цьому контексті ознака хортаторний (хортативний) означає "переконливий", "сповіщувальний", "проникливий" (Oxford English Dictionary) й синонімізується з терміном апелятивний.

Провідним в апелятивному дискурсі харизматичного політичного лідера є макропрагматичний комунікативний акт заклику (нім. Appell, Aufruf), за допомогою якого політик-мовець апелює до своїх прихильників, спонукаючи їх до зміни поведінки й/або способу мислення. Семантика заклику ґрунтується на однорангових взаєминах адресанта (Х) і адресата (Y) (Ю. Д. Апресян). Умови його виконання є вільними, відкритими, не вимагають моментального здійснення; мотивом апелювання виступають етичні й соціальні цінності вищого порядку. Семантичні умови заклику виражені парафразою: Х закликає <апелює (до), волає> Y виконати дію Р, вважаючи, що Y може виконати дію Р, і не вважаючи, що Y мусить (може) виконувати дію Р, Х говорить Y-у, що він хоче, щоб Y виконав дію Р. Х говорить це таким чином, щоб Y зрозумів, що Х апелює до етичних або інших соціальних цінностей як стимулу до дії Р і (не) вважає, що Y мусить виконати дію Р безпосередньо. У наведених семантичних умовах відбивається глибинна структура заклику, основу якої становить граматична категорія наказового способу, спільна для всіх видів апелятивів у німецькій та українській мовах. Специфіка семантичних умов апелятивів відбивається у вербальних засобах апелятивності, які зіставляються з метою отримання дискурсивних контрастів і маніфестують загальну та харизматичну апелятивність.

Вербальні засоби загальної апелятивності визначаються мотиваційно_прагматичним рівнем (Ю. М. Караулов) дискурсивної особистості політичного лідера. До них уналежнюємо експліцитні засоби: (1) перформативи, (2) імперативи, імперативні конструкції, (3) конструкції з модальними дієсловами, (4) інфінітиви, короткі речення, слогани. До засобів імпліцитного апелювання належать (5) питальні речення, (6) стверджувальні речення, (7) форми майбутнього часу, (8) цитація або квазіцитація, (9) меліоративно забарвлені слова із ціннісною семантикою. Вказані засоби пов'язані, насамперед, із синтаксичною структурою заклику (за винятком цитацій та слів із ціннісною семантикою) і є універсальними персуазивними засобами формування політичного дискурсу.

Власне харизматична апелятивність транслюється слухачеві/глядачеві у вигляді непрямих імпліцитних смислів (D. Wunderlich), яки експлікуються у мовленні відповідними лексичними маркерами і групуються за певною тематикою. Такі смисли визначаємо далі як апелятивні харизматичні смисли, що мають виразний індивідуальний характер і визначаються насамперед специфікою національно-культурного коду мовної особистості харизматичного лідера, наразі як представника Німеччини або України. До апелятивних харизматичних смислів належать непрямі звернення до (1) Бога, (2) народу, нації, (3) історичних авторитетів, (4) віри-переконання, (5) єдності, (6) вирішення актуальних питань часу, а також такі теми, як (7) пророцтво, пророкування майбутнього розвитку країни, (8) вимога самопожертви й самозречення з боку прихильників, (9) створення аури опору, люті, гніву й презирства проти світу ворогів, (10) вибір як мети дій об'єднувального начала, а не такого, що роз'єднує, (11) непохитне переконання в тому, що оратор (лідер) - єдино вірна фігура в потрібному місці й у потрібний час. Вербальні засоби загальної апелятивності як носії харизматичних апелятивних смислів використовуються політичним лідером для реалізації його/її харизматичних апелятивних тактик (Є. М. Верещагін, Р. Райтмайер, Т. Ройтер, С. О. Сухих, Т. Є. Янко) і становлять основу формування дискурс-портретів сучасних ХПЛ Німеччини й України з огляду на історичні, соціальні та індивідуальні традиції кожної лінгвокультури.

При контрастивному дослідженні апелятивних дискурсів ХПЛ Німеччини й України виходимо зі специфіки західних індивідуальних і слов'янського общинного типів мислення (Н. А. Бердяєв, Л. Фробеніус, П. Нусс, К. Радевич-Винницький), спираючись на процедуру ідентифікації особистостей у кожній з лінгвокультур (Р. О. Додонов, В. М. Храмова, М. Т. Юрій). Зважаємо на те, що в ідеалізованому образі ХПЛ відбивається, насамперед, колективна свідомість суспільства, кожна конкретна політична ситуація змушує народ шукати свого політичного ідола (Th. W. Adorno). Так, для німецького менталітету характерне сприйняття видатних лідерів своєї країни, передусім, у контексті конкретної історичної ситуації й тієї ролі, яку вони в ній відіграли. Цим визначаються такі міфологеми німецьких політичних харизматів, як "втілення нації", "рівний Німеччині" стосовно Г. Гагерна, "залізний Канцлер", "будівник рейху" О. фон Бісмарк, "заспокійливий фактор для Німеччини в післявоєнні роки", "пам'ятник свого часу" К. Аденауер, "канцлер-об'єднувач" Г. Коль (F. Mцller, Ch. Jansen, E. Wolfrum). Для українського менталітету, у свою чергу, характерною є схильність до перетворення людини на легендарну особистість, національного героя, символ національної української ідеї. Це певною мірою відбивають такі міфологеми, як "видатний син", "великий учений", "патріот" щодо М. Грушевського, "легендарна особистість", "революціонер-бунтар" щодо Н. Махно, "відважний борець за незалежну республіку" щодо С. Петлюри, "природжений вождь", "символ української національної ідеї" щодо В. Чорновола (П.А. Аршинов, В. Волковинський).

Паравербальна специфіка апелятивного дискурсу ХПЛ пов'язується зі станом харизматичного піднесення, яке виявляється в підвищенні фізичної активності, усміхненості, захопленні, радості, а також визначається схильністю політика до театральності. Ознаки піднесення в мовленні політичного лідера мають вияв у збудженні, вираженому переважно посиленням мовленнєвої активності, що відбивається у прискоренні або подовженні періодів звучання мовлення із супровідною граматичною незв'язністю. Голосовими маркерами піднесення є дзвінкість, звучність, модулювання, можливий перехід на фальцет і крик, рідше приглушеність. Ознаки піднесення в жестах пов'язуються з руховим екстатичним збудженням, неприродними, надмірними рухами, жестами, мімікою, позами, що виражають стан екстазу, захвату.

Просодичні та кінетичні характеристики закликів у піднесеному мовленні політичних лідерів Німеччини й України аналізуються у роботі як у межах окремих апелятивів різних обсягів, так і у межах апелятивної хвилі, що відбиває динамічну (хвильову) природу спілкування (О. П. Воробйова). Під апелятивною хвилею розуміємо послідовний розподіл закликів протягом усього виступу, які формують дискурсивний апелятивний простір мовця й характеризуються зміною всіх акустичних показників і кінетичного супроводу від початку промови до її завершення в бік їхньої інтенсифікації (В. Стойков, H. GeiЯner, H. KuЯe). При моделюванні апелятивної хвилі виходимо із загального значення гармонійної, або синусоїдної хвилі, просторового чергування максимумів і мінімумів будь-якої фізичної величини, що змінюється з часом, поширюється в цьому середовищі й приносить з собою енергію (Г. С. Горелик). Сила хвилі визначається її амплітудою, яка позначає максимальне значення зміщення або зміни мінливості величини від середнього значення під час коливального чи хвилеподібного руху (Л. В. Златоустова, Р. К. Потапова).

У дослідженні використано поняття малої апелятивної хвилі для позначення зростання амплітуди темпоральних, тональних і динамічних показників закликів у межах окремих сегментів - синтагм, надфразових єдностей. Поняття великої апелятивної хвилі асоціюється зі зростанням амплітуди темпоральних, тональних і динамічних показників закликів у межах цілого виступу з урахуванням амлітуди хвиль від початку виступу до його завершення. Просодію, яка має значний розмах амплітуди всіх акустичних показників закликів від початку хвилі до її завершення, визначаємо як рапсодичну. Відсутність діапазону амплітудного коливання акустичних показників закликів протягом усього виступу характеризуємо як монотонну просодію (В. В. Суренський, Л. К. Цеплітіс).

Термін "рапсодичний" (англ. rhapsodical - захоплений, пишномовний, екстатичний) позначає перебільшений ентузіазм, захоплення, пихатість (бундючність) у мові або поведінці людини. Так характеризується, наприклад, надмірно урочиста проповідь (rhapsodical sermon), захоплений виступ (rhapsodical speech) (Oxford English Dictionary). Рапсодична просодія промов притаманна значній кількості харизматичних лідерів ХХ століття (Л. Троцький, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ф. Франко та ін.) і відрізняється такою структурою: повільний вступ, у якому подається короткий зміст промови, потім за рахунок зростання емоційного напруження різка зміна темпу й звучності, експресивність яких на кульмінаційній фазі промови досягає значної сили й формує у публіки ефект своєрідного "вибуху" (J. Kopperschmidt, D. Laak).

Кінетична специфіка апелятивності ХПЛ пов'язується з рухами правої руки, які супроводжують заклик і виконують функцію "жестового наголосу" (Г. Ю. Крейдлін), синхронізуючись із головнонаголошеним складом у синтагмі або у фразі (Н. Л. Грейдіна, А. Кендон). Такі рухи називаємо, слідом за К. Мюллер (C. Mьller), мовленнєвосупровідними жестами. Особливе значення має саме змах правої руки, викидання правої руки вперед, що в давніх римлян означав вітання (saluto romano), характерне для багатьох харизматичних лідерів (N. Enkelmann, J. Fest, C. Schnauber).

У другому розділі "Методика зіставного дослідження апелятивного дискурсу сучасних харизматичних політичних лідерів Німеччини й України" представлено програму, мовленнєвий матеріал та етапи комплексного зіставного дослідження, введено поняття "просодична інтенсивність", "кінетична інтенсивність", "тональний стрибок" і "темпоральне стискування".

Для проведення двостороннього контрастивного аналізу апелятивних дискурсів німецьких й українських політиків за основу порівняння - tertium comparationis (М. П. Кочерган, R. Glдser, Ch. Lehmann), яка становить собою певний ідеальний тип і слугує змодельованим інструментом порівняння, обрано ознаку апелятивності, яка досліджувалась у її реалізації на чотирьох рівнях: (1) довербальному, (2) вербальному, (3) паравербальному та (4) екстралінгвальному. На першому етапі зіставленню підлягали умови апелятивності дискурсів харизматичного лідера на довербальному рівні, що пов'язано із глибинною структурою заклику. Другий етап зіставлення апелятивності дискурсів ХПЛ фокусується на порівнянні засобів апелятивності на вербальному рівні, який охоплює сукупність поверхневих вербальних структур заклику. Контрастивний аналіз мовних засобів апелятивності здійснено у такій спосіб: описано лексико-синтаксичні засоби вираження апелятивності у дискурсах кожного окремого харизматичного політика, проведено їх зіставлення й зроблено контрастивні спостереження щодо використання цих засобів у реалізації політиком його/її харизматичних апелятивних тактик. Третій етап контрастивного аналізу стосується порівняння апелятивних одиниць на паравербальному рівні, який пов'язаний із поверхневими паравербальними структурами заклику. Дослідження паравербальних засобів апелятивності здійснено у такій спосіб: описано просодичні та кінетичні засоби вираження апелятивності у дискурсах кожного окремого політика, проведено їх зіставлення за відповідними акустичними та кінетичними характеристиками і зроблено контрастивні спостереження щодо реалізації цих засобів у межах малих та великих апелятивних хвиль. На четвертому етапі залучається порівняння апелятивності дискурсів на екстралінгвальному рівні, що пов'язано з 1) конситуацією комунікації (В. В. Красних), 2) фенотипом та 3) гендером мовної особистості ХПЛ в кожній із двох лінгвокультур.

Для зіставлення виявів харизматичного піднесення в апелятивних дискурсах німецьких та українських політиків введено поняття просодичної та кінетичної інтенсивностей. Просодична інтенсивність (Л. К. Цеплітіс, A. S. Bregman, Ch. Lehmann) пов'язується із різкою зміною (зростанням або спаданням) акустичних параметрів (тривалість, ЧОТ, інтенсивність) мовленнєвого сигналу в піднесеному заклику порівняно з нейтральною інтенсивністю. Просодична інтенсивність піднесеної харизматичної апелятивності зіставлена за ознаками: 1) прискорення темпу вимовляння (ефект "темпорального стискування") на пікових ділянках апелятивної хвилі; 2) збільшення частотного діапазону (ефект "тонального стрибка") від початку виступу до його завершення; 3) збільшення показників динамічного діапазону (амплітуди) від початку виступу до його завершення. Одночасне збільшення показників частотного та динамічного діапазонів висловлювання сприймається слухачем як енергетичний "виплеск" харизми. Кінетична інтенсивність (A. Kendon, C. Mьller) визначається посиленою участю руху правої руки при паравербальному оформленні заклику і зіставлена за ознаками: 1) імпульсивний характер руху руки; 2) напрямок руху руки до публіки й нагору; 3) положення руки вище лінії плеча та 4) конфігурація кисті руки у вигляді кулака або стиснутої долоні із випрямленим вказівним пальцем.

Під час перцептивно-візуального аналізу піднесеного мовлення харизматичних політичних діячів на акцентованих (промінентних) ділянках заклику (С. Оде, M. Krause, Ch. Sappok, O. Yokoyama) у протоколах їхніх промов за допомогою конверсаційно-аналітичної транскрипційної системи GAT (B. Sandig, M. Selting, Jh. Schwitalla) було зафіксовано просодичні та кінетичні засоби паравербального супроводження закликів політичного лідера. Оцифрований аудіо- та відеоматеріал було проаналізовано у програмних пакетах обробки мовленнєвого сигналу PRAAT 5.0.43, а також відеосигналу Sound Forge 9.0, VirtualDub 1.6.15, за допомогою яких відбувалася сегментація мовленнєвих і відеовідрізків необхідної тривалості, а також вилучення звуку з відеоряду, збереження окремих покадрових зображень різних фаз жестів та ін. (B. Pompino-Marschall). Узагальнені характеристики великих апелятивних хвиль розраховувалися методом апроксимації, що дало можливість відтворити узагальнений контур (Т. О. Бровченко, В. Г. Волошин) руху частоти основного тону апелятивів і розробити комбіновану волюнтативно-емотивну інтонему (Л. К. Цеплітіс) харизматичного заклику.

У третьому розділі "Вербальний аспект зіставлення апелятивності дискурсу німецьких і українських харизматичних політичних лідерів" відповідно до висунутої гіпотези про апелятивну домінанту політичної харизми проведено зіставлення мовних засобів апелятивності і визначено їхні контрасти у дискурсах ХПЛ Німеччини й України.

Досліджуючи контрастивну специфіку харизматичних апелятивних тактик політичного лідера у двох лінгвокультурах, в історичному аспекті зроблено акцент на рисах мовних особистостей політиків, що пов'язані із вихідним трактуванням харизми як релігійного феномену. Релігійність харизматичного лідера, взаємозв'язок всіх його вчинків і помислів з волею Божою, відповідно до концепцій Р. Генона, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, визначаються роллю харизматичного вождя як посередника між реальним і вищим світами, евгемера, який наділяється божественними й/або ідеалізованими якостями.

Значну кількість апеляцій до імені Господа знаходимо в політичних зверненнях німецьких історичних харизматичних лідерів, таких як Вільгельм Другий, Пауль фон Гінденбург, Віллі Брандт, Гельмут Коль. В епохальний момент падіння Берлінської стіни й об'єднання Німеччини Гельмут Коль і Віллі Брандт просять благословення Господа для своєї єдиної німецької батьківщини, наприклад: Gott segne unser deutsches Vaterland! і висловлюють Йому свою подяку за можливість пережити цей історичний момент, наприклад: Jetzt erleben wir, und ich bin dem Herrgott dankbar dafьr, daЯ ich dies miterleben darf, daЯ die Teile Europas zusammenwachsen! Насьогодні сучасні німецькі політичні лідери практично не використовують у своїх апелятивних тактиках звернень до імені Господа Бога. У досліджуваному матеріалі виявлено лише непрямий заклик до Господа в таких мовних кліше-вставках, як weiЯ Gott (Бог знає), Gott sei Dank (слава Богу), наприклад, у дискурсі Й. Фішера.

Відмінною рисою слов'янської харизматики, навпаки, є підкреслення політичним лідером взаємозв'язку всіх своїх справ і помислів з ім'ям Господа, з Господом Богом. Своє звертання до Нього В. Ющенко часто експлікує у вигляді благання, молитви, прохання до Нього, наприклад: Як і ви, у ці дні я молю Бога за Україну. Я прошу Його послати нам усім мудрість і силу, щоб протистояти неправді, яку сіє між нас нинішня влада; Ви підкоряєтесь одній заповіді: боронь Боже, щоб ти з сусідами лаявся! Ю. Тимошенко і В. Янукович меншою мірою демонструють свою релігійність, ніж В. Ющенко, однак заклики до Господа Бога також активно включені до їхніх харизматичних апелятивних тактик.

Передбачається, що харизматичний лідер, володіючи прямим зв'язком з Богом, може прямо звертатися до Нього й отримувати від Нього дари пророцтва, передбачення. Саме пророцтвами, пророкуваннями майбутнього країни забарвлена закличність харизматика. Пророцтво, пророкування, що за релігійними уявленнями є одкровенням Бога, харизматичний лідер адресує окремим людям або групі людей - прихильникам, народу, нації, всьому людству. У мовленні сучасних політичних харизматичних лідерів ми не знаходимо таких експлікованих перформативів, як я пророкую, я завбачаю, я провіщаю, я бачу й оголошую наперед майбутнє та ін. Замість цього політик у такому контексті найчастіше використовує такі перформативи, як ich weiss, ich glaube, ich verstehe, ich sehe, ich bin in der Lage / я знаю, я вважаю, я розумію, я присягаю, я спроможний та інші, а також надає своїм аргументам і закликам проспективного характеру.

Важливим є те, що в апелятивному дискурсі німецьких ХПЛ відсутня тональність пророцтва, передрікання особливого призначення Німеччини, так званого "німецького шляху", згадування про який, як відомо, викликає негативні історичні асоціації. Тому А. Меркель, а також Й. Фішер і Г. Шредер, безумовно, враховують цей момент у своїх апелятивних тактиках. Теми майбутнього Німеччини, перспектив європейської інтеграції в нових геополітичних умовах перебувають у сфері інтересів Й. Фішера, однак своє проспективне бачення він демонструє у формі прогнозу, а не пророцтва, наприклад: Bedenken Sie, dass die Entscheidung, ob diese Regierung das Vertrauen bekommt, eine Entscheidung ьber die Zukunft dieses Landes ist! Останнє більшою мірою властиве українським політикам, наприклад, Ю. Тимошенко та В. Ющенку, наприклад: Знайте: наступного дня наша країна стане іншою. Ваша воля відкриє перед кожним із нас нові шляхи, а перед Україною нове і, я переконаний, велике майбутнє! На іншій дорозі - свобода, повага до людської гідності, повага до влади. Бо ту владу вже ніхто не буде боятися - її будуть поважати. Достаток і справедливість у кожному домі. Це - наше майбутнє. Майбутнє моєї нації!

В основі апелятивних тактик харизматичного політичного лідера лежить його постійний взаємозв'язок зі своїм народом, зі своєю нацією. Харизматичні лідери обох країн декларують свою спрямованість на вирішення проблем єдності народу, єдності націй, як німецької, так і української, оскільки вирішення такої проблеми для Німеччини й України було завжди історично зумовлене існуванням у них двох і більше частин. Експлікація цього різновиду харизматичного заклику в німецькому апелятивному дискурсі реалізується через такі лексичні маркери (слова, словосполучення), як Deutschland und das deutsche Volk (Німеччина та німецький народ), ein einig Volk von Brьdern (єдиний народ братів), das gesamte deutsche Volk (весь німецький народ), vor dem Erwachen der Nation (перед пробудженням нації), die deutsche Nation (німецька нація), nationale Interessen (національні інтереси), в українському - єдиний народ, єдиний український народ, пуповина народу нашого, рахунок народу, душа нашого народу, унікальна нація, українська нація, мудра нація, наш народ і наша нація/моя нація, мій народ та ін.

У харизматичних апелятивних тактиках німецьких і українських політичних лідерів центральним є використання фактора єдності. Як правило, йдеться про єдність у прийнятті рішень, єдність внутрішньонаціональних і інтернаціональних інтересів, а також спільність цілей, вибір загального об'єднуючого начала спільних дій. Експліцитними маркерами заклику в дискурсі німецьких політиків в цьому разі виступають лексичні маркери alle (усі), einig (єдиний), Einheit, Einigkeit (єдність), gemeinsam, zusammen (разом), wir (ми), unser (наш), в дискурсах українських політиків - єдність, єдиний, об'єднання, солідарність, разом, спільно, консолідація, ми, наша та ін.

Сучасні німецькі харизматичні політичні лідери звертаються за підтримкою й апелюють до таких історичних авторитетів, як Конрад Аденауер, Віллі Брандт, Гельмут Коль та ін., тобто теж до політичних лідерів, до яких вони самі належать. У такий спосіб підкреслюється єдність, спільність політичних мотивів і цілеустановок теперішньої політичної боротьби в Німеччині із традиціями ведення політичної боротьби в минулому. Сучасні українські харизматичні політичні лідери, у свою чергу, також звертаються до таких українських історичних політичних авторитетів, як Богдан Хмельницький, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, однак для них більш важливим є звернення до думок великих духовних лідерів України, письменників, культурних діячів, таких як Тарас Шевченко, Леся Українка, Григорій Сковорода, Володимир Винниченко та ін.

У дискурсі харизматичних політичних лідерів досить активно використовуються заклики до вирішення питань часу (Fragen der Zeit). Нагальність вирішення цих питань німецький харизматик обігрує в термінах необхідності, що маркується в його/її апелятивних тактиках такими фразовими кліше, як die Zeit ist gekommen (прийшов час), der Zeitpunkt (der Moment) ist gekommen (прийшов момент), es ist Zeit, die Zeit ist reif, es ist an der Zeit (пора, прийшов час), es wird/wurde hцchste Zeit (вже давно час). Наприклад, у Й. Фішера: Es ist Zeit, eine erste Bilanz zu ziehen! Український харизматик оперує такими кліше, як прийшов час, приходить колись период часу, найближчим часом, прийде час, час (працювати, захищати Україну), це той час, коли. Наприклад, у В. Януковича: Ми зробимо все, щоб найближчим часом ми знайшли знову ж таки порозуміння і об'єднались заради вирішення багатьох проблемних питань!