Доіндоєвропейський субстрат у лексиці слов’янських, германських і романських мов (на матеріалі української, польської, англійської, німецької та італійської мов)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.02.15 - загальне мовознавство

Доіндоєвропейський субстрат у лексиці слов'янських, германських і романських мов (на матеріалі української, польської, англійської, німецької та італійської мов)

Борщевський Сергій Вікторович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі германського та порівняльного мовознавства Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник - доктор філологічних наук, доцент Мосенкіс Юрій Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри сучасної української мови

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Васько Роман Володимирович, Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри германської і фінської філології, ректор

кандидат філологічних наук, доцент Аскерова Ірина Аліївна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, доцент кафедри російської мови

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т.С. Толчеєва

Анотація

лінгвістичний контактологія лексика доіндоєвропейський

Борщевський С.В. Доіндоєвропейський субстрат у лексиці слов'янських, германських і романських мов (на матеріалі української, польської, англійської, німецької та італійської мов). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.15 - загальне мовознавство. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Київ, 2010.

У дисертаційному дослідженні:

запропоновано новий підхід до загальнолінгвістичного, порівняльно-історичного й типологічного вивчення субстрату в контексті лінгвістичної контактології з опорою на позамовні свідчення суміжних із лінгвістикою дисциплін;

розроблено методичний алгоритм дослідження; запропоновано авторську схему хронологічної стратифікації та генеалогічної ідентифікації гіпотетично субстратної лексики;

уведено в науковий обіг термінологічне сполучення “реліктивна контактема” на позначення лексеми субстратного походження;

постульовано якісну подібність фонетичної і словотвірної типології доіндоєвропейських субстратів праслов'янської та латинської мов, домінантним для яких є відкритоскладовий середземноморський компонент;

установлено, що слов'янські, романські й германські лексеми невідомого походження успадковані з гетерогенних доіндоєвропейських субстратних мов, які входили до складу доіндоєвропейського мовного союзу;

визначено типи авторських етимологічних гіпотез із неіндоєвропейським компонентом;

обґрунтовано правомірність перенесення принципів міжродинного порівняльно-історичного дослідження мов в аспекті віддаленої спорідненості на вивчення субстратної лексики.

Ключові слова: доіндоєвропейський субстрат, лексема невідомого походження, лінгвістична контактологія, позамовні свідчення, реліктивна контактема, мовний союз, хронологічна стратифікація, генеалогічна ідентифікація, фонетична типологія, словотвірна типологія.

Аннотация

Борщевский С.В. Доиндоевропейский субстрат в лексике славянских, германских и романских языков (на материале украинского, польского, английского, немецкого и итальянского языков). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.15 - общее языкознание. - Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова, Киев, 2010.

В диссертационном исследовании предложен новый подход к общелингвистическому, сравнительно-историческому и типологическому изучению языкового субстрата, предусматривающий применение приемов и процедур сравнительно-исторической этимологизации при комплексном использовании данных лингвистики и внеязыковых свидетельств сопредельных дисциплин. В работе также выдвинуты новые теоретические положения и методологические установки, которые легли в основу целого ряда предложенных автором этимологических гипотез.

Субстрат, как исторически обусловленное явление, следует рассматривать в неразрывной связи с историей общества и исследовать в контексте широкого круга вопросов, изучаемых современной лингвистической контактологией.

В исследовании впервые постулировано качественное сходство фонетической и словообразовательной типологии доиндоевропейских субстратов праславянского и латинского (соответственно украинского и итальянского) языков, доминантным для которых является открытослоговый средиземноморский компонент на фоне относительной автономности фонетической структуры общегерманского языка.

Характерными особенностями выявленных субстратов на лексико-семантическом уровне являются: принадлежность лексем неизвестного происхождения к тематическим группам, которые отличаются значительной степенью автохтонности; на уровне фонетики - открытослоговость, геминация, насыщенность сонантами; на словообразовательном уровне - наличие ряда суффиксальных морфем, которые обнаруживают яркие корреляции с системой неиндоевропейских суффиксов сардского языка. Проанализированный романский материал свидетельствует в пользу тесного и интенсивного культурно-языкового контактирования протоиталиков и протославян с доиндоевропейскими этносами - носителями открытослоговых языков Восточного Средиземноморья.

Ввиду частичного сходства фонетической типологии субстратной лексики общегерманского и праславянского языков, предполагается, что реликтовые языки Европы входили в состав доиндоевропейского языкового союза, который прекратил свое существование в ІІІ-ІІ тысячелетиях до н. э. из-за интенсивной экспансии индоевропейских племен.

Центром иррадиации доиндоевропейских языковых тенденций признается южноевропейский ареал. Эта лингвогеографическая зона, начиная с эпохи неолита и заканчивая индоевропеизацией Европы в ІІІ-ІІ тыс. до н. э., объединяла древний культурный массив, в состав которого входили автохтонные культуры Эгеиды, Балкан, Апеннинского полуострова и прилегающих к нему островов Средиземного моря.

В диссертации разработан методический алгоритм исследования, а также предложена авторская схема хронологической стратификации гипотетически субстратной лексики привлеченных к исследованию индоевропейских языков с целью определения типологических характеристик лексем и их генеалогической идентификации. Предложено терминологическое сочетание “реликтивная контактема” для обозначения лексемы субстратного происхождения.

Выявлены 2 типа индоевропейско-неиндоевропейских корреляций лексики неустановленной этимологии: бикомпонентный (131 позиция) и поликомпонентный (6 позиций), которые позволяют этимологизировать индоевропейскую составляющую в контексте теории доиндоевропейского субстрата. Обоснована правомерность перенесения принципов межсемейного сравнительно-исторического исследования языков в аспекте отдаленного родства, выдвинутых А. Мельничуком, на изучение субстратной лексики.

Ключевые слова: доиндоевропейский субстрат, лексема неизвестного происхождения, лингвистическая контактология, внеязыковые свидетельства, реликтивная контактема, языковой союз, хронологическая стратификация, генеалогическая идентификация, фонетическая типология, словообразовательная типология.

Annotation

Borshchevsky S.V. Pre-Indo-European substratum in the vocabulary of Slavic, Germanic and Romance Languages (based on the material of Ukrainian, Polish, English, German and Italian languages). - Manuscript.

Thesis for a candidate degree in Philology in speciality 10.02.15 - General Linguistics. - M.P. Drahomanov National Teacher Training University, Kyiv, 2010.

The thesis suggests a new approach to the general linguistic, comparative, historical and typological study of substratum in the context of linguistic contactology supported by extralinguistic evidence of contiguous disciplines. The paper introduces the methodology of chronological stratification and genealogical identification of substratum vocabulary; proposes the terminological combination “relict contacteme” for denoting a lexeme of substratum origin; postulates qualitative similarity between phonetic and word-building typology of Pre-Indo-European substrata of Proto-Slavic and Latin for which open syllable Mediterranean component is considered predominant; states the derivation of Slavic, Romance and Germanic lexemes of unknown origin from heterogeneous pre-Indo-European substratum languages that constituted the pre-Indo-European language union; determines the types of the author's etymological hypotheses involving non-Indo-European parallels; proves the possibility of transferring the majority of principles of comparative and historical interfamilial study of languages in the aspect of distant genetic relationship onto substratum vocabulary investigation.

Key words: pre-Indo-European substratum, lexeme of unknown origin, linguistic contactology, extralinguistic evidence, relict contacteme, language union, chronological stratification, genealogical identification, phonetic typology, word-building typology.

1. Загальна характеристика роботи

Дисертація присвячена дослідженню доіндоєвропейського субстрату в лексиці слов'янських, германських і романських мов у контексті лінгвістичної контактології. У роботі розвинуто ідею існування в передісторичній Європі доіндоєвропейського мовного союзу; визначено критерії для зіставлення типологічних (фонетичних і словотвірних) особливостей давніх європейських субстратів; розроблено методичний алгоритм аналізу гіпотетично субстратної лексики; наведено авторські етимології із залученням лексичного матеріалу неіндоєвропейських мов; обґрунтовано правомірність перенесення принципів порівняльно-історичного дослідження мов різних сімей на вивчення субстрату.

Сучасна компаративістика характеризується тенденцією до зближення типологічного мовознавства з порівняльно-історичним (М. Гухман, Г. Климов, О. Мельничук, Ф. Нікітіна), продовжуючи аналіз структурно-функціональних особливостей мов світу через зіставлення окремих мовних систем, підсистем та рівнів у діахронічному і синхронічному, зокрема й лінгвогеографічному, аспектах (С. Бернштейн, Т. Вендіна, А. Десницька, В. Журавльов, В. Іванов, Г. Клепикова, О. Ткаченко, Б. Успенський, В. Шеворошкін). Такий підхід сприяє з'ясуванню дискусійних питань лінгвоетногенезу, дозволяючи синтезувати класичну індоєвропеїстику (О. Востоков, Р. Раск, F. Bopp, J. Grimm, А. Schleicher), метою якої була реконструкція індоєвропейської прамови, зі здобутками неолінгвістів (В. Пізані, M. Bartoli, G. Bonfante, B. Terracini, A. Trombetti) та представників суміжних напрямів (Г. Шухардт), які визнавали пріоритет етномовних контактів у процесах мовної дивергенції і конвергенції.

Лінгвістична контактологія (Й. Айдукович, У. Вайнрайх, P. Asenova) переважно досліджує конвергентний розвиток мов (“набуту спорідненість”) у мовних союзах (М. Трубецькой). Особливе місце в загальній теорії мовних контактів та етнічних впливів належить теорії субстрату (G. Ascoli), до пояснювальної сили якої неодноразово зверталися В. Абаєв, Ю. Мосенкіс, А. Непокупний, В. Пізані, Б. Серебренников, К. Тищенко, О. Ткаченко, V. Georgiev, J. Hubschmid, P. Kretschmer, V. Machek, A. Meillet.

При цьому найголовніша й досі не вирішена проблема пов'язана з двома полярними підходами до визнання (Ю. Мосенкіс, А. Непокупний, Ф. Філін, A. Brьckner, V. Machek) / заперечення (В. Абаєв, В. Георгієв, Р. Козлова, О. Трубачов) наявності доіндоєвропейського субстрату в слов'янських мовах. На користь першої позиції свідчить фонетична типологія праслов'янської мови (відкритоскладовість). Послідовну дію закону відкритого складу не реконструйовано для жодного індоєвропейського діалекту, крім праслов'янського, а географічно найближчий осередок відкритоскладовості зафіксовано в неіндоєвропейському Східному Середземномор'ї.

Незважаючи на широкий спектр розвідок, у яких компаративісти припускають доіндоєвропейське походження помітного шару лексем із давніх середземноморських мов, потребує вдосконалення методика виявлення субстратної лексики та її генеалогічна ідентифікація.

Актуальність дисертаційної роботи продиктовано сучасною тенденцією компаративістики до вивчення мовних явищ у тісному зв'язку з історією та культурою народу загалом та необхідністю комплексного дослідження міжетнічних і міжкультурних контактів, на тлі яких зростає інтерес до етногенетичних процесів, що відбувалися на теренах стародавньої Європи зокрема. Розв'язання проблеми генеалогічної і типологічної ідентифікації доіндоєвропейського субстрату в різних групах індоєвропейських мов має перспективи за умови залучення лексичних і типологічних даних неіндоєвропейських мов (баскської, фіно-угорських, кавказьких), предки носіїв яких, згідно з новітніми даними палеогенетики, можуть розглядатися як автохтонне населення Південно-Західної Європи з часів верхнього палеоліту.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану науково-дослідних робіт Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за напрямом “Дослідження проблем гуманітарних наук”. Дисертаційна робота є складовою наукової теми кафедри германського та порівняльного мовознавства Інституту іноземної філології НПУ імені М.П. Драгоманова “Зіставна семантика та проблеми міжкультурної комунікації” (тему дисертації затверджено вченою радою НПУ імені М.П. Драгоманова, протокол № 8 від 28 лютого 2008 р., уточнено на засіданні вченої ради того ж університету, протокол № 2 від 23 вересня 2010 р.).

Метою дисертаційної роботи є системна (типологічна й генеалогічна) ідентифікація доіндоєвропейської лексики у слов'янських, германських та романських мовах.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

визначити теоретико-методологічні засади вивчення субстрату в контексті лінгвістичної контактології;

розробити методику історико-генетичного й типологічного дослідження апелятивної лексики невідомого походження;

визначити критерії для зіставлення типологічних особливостей давніх європейських субстратних мов;

установити тематичну належність, фонетичну і словотвірну типологію лексики нез'ясованого походження української, польської, англійської, німецької та італійської мов у діахронічному аспекті шляхом аналізу праслов'янських і спільногерманських реконструкцій, а також зафіксованих писемністю лексичних одиниць латинської мови класичного періоду;

здійснити генеалогічну ідентифікацію гіпотетично доіндоєвропейської субстратної лексики на основі лексичного матеріалу неіндоєвропейських (баскської та фіно-угорських) мов;

схематично представити хронологічну стратифікацію субстратної лексики з урахуванням загальних (зокрема, фонетичних) тенденцій світового глотогенезу.

Об'єкт дослідження становить неетимологізована лексика сучасних індоєвропейських (української, польської, англійської, німецької та італійської) мов.

Предметом аналізу є особливості вияву доіндоєвропейського субстрату в лексико-семантичних системах досліджуваних мов.

Джерельною базою дисертації є: Этимологический словарь славянских языков (под ред. О. Трубачева); Этимологический словарь германских языков в 2 томах (В. Левицкий); Етимологічний словник української мови у 7 томах (за ред. О. Мельничука); Краткий этимологический словарь коми языка (В. Лыткин, Е. Гуляев); Sіownik etymologiczny jкzyka polskiego (A. Brьckner); Sіownik etymologiczny jкzyka polskiego (F. Sіawski); The Barnhart Dictionary of Etymology (R. Barnhart, ed.); A Comprehensive Etymological Dictionary of the English Language (E. Klein); The Oxford Dictionary of English Etymology (ed. by C. Onions); Etymologisches Wцrterbuch der deutschen Sprache (F. Kluge); Dictionnaire йtymologique de la langue latine (A. Ernout, A. Meillet); Lateinisches etymologisches Wцrterbuch (A. Walde, J. Hofmann); Dizionario etimologico italiano (C. Battisti, G. Alessio); Etymological Dictionary of Basque (R. Trask); Коми-пермяцко-русский словарь (Р. Баталова, А. Кривощекова-Гантман); Латинско-русский словарь (И. Дворецкий); Угорсько-український словник (за ред. П. Лизанця); Удмуртско-русский словарь (под ред. В. Вахрушева); Українсько-польський, польсько-український словник (М. Юрковський, В. Назарук); Финско-русский словарь (Хр. Курэ, Е. Лаатикайнен и др.); Эстонско-русский словарь (Й. Тамм); Le Robert & Collins dictionnaire franзais-italien, italien-franзais; Longman Dictionary of English Language and Culture; Sіownik wspуіczesnego jкzyka polskiego (red. nauk. B. Dunaj).

Фактичний матеріал дисертації становлять 1366 гіпотетично субстратних лексичних одиниць, зафіксованих в етимологічних словниках слов'янських (праслов'янської, польської), германських (англійської, німецької) та латинської мов.

Методи дослідження. За допомогою порівняльно-історичного методу здійснено порівняння фонетичних, лексичних і словотвірних даних живих і відомих за писемними пам'ятками мов у діахронічному аспекті; зіставний метод застосовано для виявлення спільних та відмінних структурно-типологічних особливостей лексики невідомого походження; ареальний метод - для відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот; методику компонентного аналізу - для характеристики семної організації досліджуваних лексем праслов'янської, спільногерманської і латинської мов та їх корелятів у неіндоєвропейських мовах; прийом суцільної вибірки - для виявлення лексичних одиниць остаточно не з'ясованого походження; прийом тематичних груп - для визначення тематичної належності гіпотетично субстратних лексем; прийоми зовнішньої / внутрішньої реконструкції, відносної хронології, “слів і речей” - для з'ясування походження аналізованого шару лексики; процедуру кількісних підрахунків - для кількісного аналізу лексичних одиниць невідомого походження у праслов'янській, спільногерманській і латинській мовах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше систематизовано загальні (зокрема, фонетичні) тенденції світового глотогенезу; постульовано якісну подібність фонетичної і словотвірної типології доіндоєвропейських субстратів праслов'янської і латинської (відповідно української та італійської) мов, домінантним для яких є відкритоскладовий (CV) середземноморський компонент на тлі відносної автономності фонетичної структури спільногерманської мови; уведено в науковий обіг термінологічне сполучення “реліктивна контактема” на позначення лексеми субстратного походження; розроблено й апробовано методичний алгоритм історико-генетичного й типологічного дослідження апелятивної лексики невідомого походження; здійснено хронологічну стратифікацію гіпотетично субстратної лексики; наведено індоєвропейсько-неіндоєвропейські етимологічні зближення (137 позицій) на основі лексичного матеріалу баскської, фіно-угорських та інших мов євразійського ареалу. У дисертації дістала подальший розвиток ідея існування в передісторичній Європі доіндоєвропейського мовного союзу.

Теоретичне значення дисертації пов'язане з поглибленням положень загального, порівняльно-історичного і типологічного мовознавства (визнання наявності доіндоєвропейського субстрату в слов'янських мовах), теорії мовних контактів та етнічних впливів (уточнення діалектичного статусу субстратної лексики), з подальшою розробкою лінгвоетногенетичних концепцій (в аспекті феномена мовної асиміляції та її наслідків для багатогранної проблеми наступності культур).

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього застосування в зіставно-типологічних дослідженнях із проблем діахронічної лексичної семантики, а також у викладанні навчальних дисциплін: “Загальне мовознавство”, “Історія англійської мови”, “Латинська мова”, “Лексикологія англійської мови”, “Стилістика англійської мови”, “Лінгвокраїнознавство”, “Порівняльна типологія англійської та української мов”, “Порівняльна типологія італійської та української мов”. Опрацьований фактичний матеріал може бути використаний при укладанні етимологічних словників різних мов.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлювалися в доповідях на шести міжнародних наукових конференціях: “Мова і культура” (Київ, 2008-2009 рр.), “Рецепція наукової спадщини академіка М.Я. Калиновича в сучасній філології (Київ, 2009 р.), “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 2009 р.), “Діалог мов і культур” (Київ, 2009 р.), “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 2010 р.), одній щорічній науково-звітній конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2008 р.), а також на щорічних науково-звітних конференціях Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Київ, 2008-2010 рр.). Дисертаційна робота обговорювалася на засіданнях кафедри германського та порівняльного мовознавства Інституту іноземної філології НПУ імені М.П. Драгоманова.

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати дисертаційного дослідження викладено в дев'ятнадцяти публікаціях: у дев'яти статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, у восьми статтях, опублікованих у періодичних збірниках наукових праць, у тезах доповідей однієї наукової конференції та у словнику.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, переліку спеціальних термінів, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (305 найменувань, із яких 82 - іноземними мовами), списку лексикографічних джерел (50 найменувань). Повний обсяг дисертації - 221 сторінка, основний зміст викладено на 188 сторінках. Лексичний матеріал, особливості якого є предметом дослідження, опубліковано у “Словнику апелятивної лексики невідомого походження” (К., 2009), а також у спеціальному випуску № 148 збірника наукових праць “Мова та історія” (К., 2010).

2. Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, визначено завдання, об'єкт, предмет, наукову новизну дисертації, методи дослідження, охарактеризовано фактичний матеріал, теоретичне й практичне значення здобутих результатів, указано форми їхньої апробації і структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади вивчення субстрату в аспекті лінгвістичної контактології” критично проаналізовано основи теорії мовних контактів, а також наявні концепції теорії субстрату, зокрема доіндоєвропейського, крізь призму етнічних впливів; порушено питання про системне вивчення субстратних лексем; розроблено методичний алгоритм історико-генетичного і типологічного дослідження субстратної лексики.

У лінгвістичній контактології й донині науковці не дійшли одностайності у розв'язанні питання про причини появи й місце субстрату в розвитку мов, зокрема слов'янських. Упродовж другої половини ХІХ - 80-х років ХХ ст. у мовознавстві сформувалися два основні концептуальні підходи до поняття субстрату й пояснення причин його виникнення: 1) соціолінгвістичний (В. Абаєв, О. Востриков, С. Семчинський, Б. Серебренников, О. Ткаченко, G. Ascoli, M. Bartoli, A. Meillet) і 2) генетико-антропологічний (A. Dauzat, E. Gamillscheg, J. van Ginneken, E. Lewy). На початку ХХІ ст. в українській компаративістиці поряд із теоретико-прикладними субстратологічними студіями (Ю. Мосенкіс) намітилася тенденція до вивчення субстратної проблематики в лінгвоісторіографічному аспекті (О. Холодов).

Проаналізувавши позиції учених із цієї дискусійної проблеми, у дисертаційному дослідженні розвинуто панівну на сьогодні концепцію (В. Абаєв, О. Ткаченко), згідно з якою субстрат не є суто лінгвістичним поняттям, оскільки передбачає етногенетичний процес, що супроводжується мовними наслідками (поступовим переходом автохтонів на користування новою мовою через обов'язкову стадію білінгвізму). З цього випливає, що феномен субстрату має досліджуватися шляхом поєднання лінгвістики з історією, археологією, етнографією, антропологією й іншими суміжними науками (В. Абаєв, Й. Орбелі, Ю. Откупщиков, О. Ткаченко, Б. Серебренников).

Головним аргументом на користь наявності доіндоєвропейського субстрату в слов'янських мовах виступає фонетична типологія праслов'янської мови (послідовна дія закону відкритого складу), на яку звернули увагу С. Бернштейн, Г. Бірнбаум, Т. Ломтєв, А. Мартіне, А. Мейє, Ю. Мосенкіс, Р. Нахтігал і яку не реконструйовано для жодного іншого індоєвропейського діалекту.

Етимологічні студії, присвячені лексиці доіндоєвропейського походження в германських, італо-кельтських та грецькій мовах (В. Брім, В. Іванов, О. Маловічко, Ю. Мосенкіс), а також свідчення археології (В. Марковін, Г. Чайлд, G. Daniel, М. Gimbutas, S. Piggott), антропології та генетики (S. Alonso, L. Cavalli-Sforza, P. Menozzi, A. Piazza) дають підстави для визнання гіпотези про басксько-кавказьку прамовну єдність (В. Абаєв, Р. Гордезіані, В. Даниленко, Ш. Дзідзігурі, Ю. Зицар, М. Марр, Ю. Мосенкіс).

Дослідники, які вважають давньоземлеробські культури Балкан неіндоєвропейськими (В. Іванов, Ю. Мосенкіс, М. Gimbutas), пов'язують індоєвропеїзацію з розселенням прийшлих зі Сходу (Анатолія, Середня Азія) етнокультурних масивів, що в ІІІ тис. до н. е. нашарувалися на доіндоєвропейський субстрат (або субстрати) Балканського півострова, а згодом підкорили всі інші райони Європи, крім Басконії.

У світлі новітніх даних не викликає сумніву той факт, що носіями неолітичних культур Європи були племена різної етномовної належності, від яких індоєвропейські мови успадкували помітний шар архаїчної лексики й зазнали кардинальної перебудови фонологічних систем.

Методика історико-генетичного і типологічного дослідження лексики нез'ясованої етимології здійснювалася у 7 етапів: 1) на першому етапі з етимологічних словників різних мов відібрано лексичні одиниці остаточно не з'ясованого (дискусійного або сумнівного) походження; 2) на другому етапі проведено елімінацію (вилучено з розгляду) безперечних звукосимволічних утворень, жаргонізмів із пізньою писемною фіксацією, а також новітніх культурних термінів, що не можуть служити джерелом вивчення доіндоєвропейського субстрату; 3) на третьому - інвентаризацію і паспортизацію лексичного матеріалу; 4) на четвертому етапі скласифіковано гіпотетично субстратні лексеми у тематичні групи; 5) на п'ятому етапі визначено критерії для зіставлення типологічних (фонетичних і словотвірних) особливостей давніх субстратних мов Європи; 6) на шостому - за допомогою прийомів зовнішньої / внутрішньої реконструкції, відносної хронології встановлено обмеження на розгляд у контексті теорії субстрату походження тих праслов'янських лексем, корені яких були розширені шляхом детермінативації; 7) на останньому етапі здійснено генеалогічну ідентифікацію субстратної лексики шляхом залучення лексичного матеріалу неіндоєвропейських (насамперед баскської та фіно-угорських) мов євразійського ареалу.

У другому розділі “Типологічна характеристика апелятивної лексики невідомого походження” визначено принципи типологічного аналізу апелятивної лексики невідомого походження, виявлено тематичну належність досліджуваних лексичних одиниць, спільні й відмінні фонетичні та словотвірні характеристики неетимологізованої лексики слов'янських, германських і романських мов.

Теоретичне осмислення й урахування закономірностей відносної дистрибуції складових і нескладових елементів у звукових ланцюжках різноструктурних мов світу (В. Журавльов, В. Шеворошкін) є необхідною умовою для з'ясування співвідношення генеалогічних і субстратних чинників у виявленні фонетичної специфіки досліджуваних мов. Наявність спеціальних комплексних досліджень (Ю. Мосенкіс) дає підстави визнати не лише структурно-типологічну, а й генетичну спорідненість відкритоскладових характеристик мов носіїв культур трипільсько-балкансько-егейського регіону.

Розгляд одного з найважливіших питань лінійного нарощування індоєвропейського слова (Р. Козлова, Е. Макаєв, W. Lehmann, P. Persson), насамперед питання детермінативації коренів на плавні r і l, зумовлює перегляд кількості лексем невідомого походження у слов'янських мовах у бік зменшення (зі 177 до 125). При цьому пояснювальна сила теорії детермінативів не поширюється на лексеми, які у праслов'янській мові на тлі більшості слів із редукованими голосними яскраво вирізнялися своїми евфонічними характеристиками: рівномірним чергуванням приголосних і голосних повного творення з елементами сингармонізму (напр., *lada “дівчина”, *kobyla “кобила”, *matoga “страховисько; привид”). Походження цих лексем, на наше тверде переконання, найдоцільніше розглядати в контексті теорії доіндоєвропейського субстрату.

Аналіз “Етимологічного словника слов'янських мов” за редакцією О. Трубачова [ЭССЯ], етимологічних словників польської (A. Brьckner; F. Sіawski), англійської [ODEE], німецької [Kluge] та латинської ([Ernout, Meillet], [Walde, Hofmann]) мов на предмет визначення тематичної належності, а також лінгвістичної (фонетичної і словотвірної) типології гіпотетично субстратної лексики дав змогу виявити 1366 неетимологізованих лексичних одиниць, з яких для 933 лексем із найбільшою вірогідністю припускається субстратне походження.

Проаналізований лексичний масив скласифіковано у такі основні тематичні групи: 1) рослинний світ (псл. *norava (пд.) “назва рослини”); 2) тваринний світ (прагерм. *lambaz “ягня”); 3) навколишнє середовище, предмети і явища природи (лат. area “відкрите місце; простір”); 4) суспільне життя, побут (псл. *menina (пд.) “сережка; перстень”); 5) частини тіла, рештки, хвороби та виділення живого організму (прагерм. *blфрam “кров”); 6) назви осіб (лат. caupф “корчмар, шинкар”); 7) позначення активних дій (псл. *kaditi “кадити”); 8) слова на позначення якостей та станів (прагерм. *kфnjaz “пристрасний, завзятий”); 9) лексеми, пов'язані з міфологічним або релігійним світоглядом (псл. kudo (сх., пд.) “чари, чаклунство”, прагерм. *dwerga- “карлик, гном”, лат. Fur(r)ina “назва божества з невідомими функціями”).

Лексика, представлена в тематичних групах (особливо в перших трьох), традиційно відзначається значним ступенем архаїчності й автохтонності.

Замість терміна запозичення, яким послуговуються автори обох етимологічних словників латинської мови, аналізуючи субстратні релікти середземноморських мов, пропонуємо ввести в науковий обіг термінологічне сполучення реліктивна контактема на позначення лексеми субстратного походження, яку одночасно розглянуто крізь призму категорій “свій” і “чужий” як діалектично складне явище - релікт (слід, пережиток) попереднього мовного стану певної території і водночас як результат глибинного контактування двох мов (діалектів), без якого поява цієї лексики була б неможливою.

На основі аналізу етимологічної літератури (Ю. Мосенкіс, В. Чекман, В. Шеворошкін, M. Huld, K. Oљtir) критеріями для зіставлення типологічних фонетичних особливостей давніх європейських субстратів обрано такі характеристики:

відкритоскладовість;

сонантичне насичення;

наявність проривних приголосних;

сполучення “проривний + плавний”;

гемінація.

П'ять базових фонетичних характеристик лексики невідомого походження трьох європейських прамов - праслов'янської, спільногерманської, латинської - кваліфіковано як типологічні через значну питому вагу кількісних і якісних показників їхнього представлення у вищезгаданих мовах (табл. 1).

Таблиця 1. Кількісна характеристика фонетичних особливостей апелятивної лексики невідомого походження

ФХ ПМ	CV-структура	Сонорні	Проривні	Проривний+плавний	Гемінати
Праслов'янська [ЭССЯ]	100 %	86,5 %	77 %	47,5 %	--
Спільногерманська [ODEE]	5 %	88,6 %	79,1 %	44,3 %	5 %
Спільногерманська [Kluge]	49,4 %	84,7 %	77,6 %	43,5 %	2,3 %
Латинська [Ernout, Meillet]	22,6 %	86 %	81,2 %	52,2 %	10,8 %
Латинська [Walde, Hofmann]	30,7 %	86,5 %	78,8 %	45,8 %	19,6 %

Спільні закономірності фонетичних характеристик гіпотетично доіндоєвропейських субстратних лексем виявлено у трьох (наявність сонорних, проривних, сполучень “проривний + плавний”) з п'яти базових критеріїв, обраних для зіставлення.

Зважаючи на те, що італійська мова є прямим продовженням класичної й народної латини на території Італії, уважаємо коректними висновки щодо особливостей вияву доіндоєвропейського субстрату в сучасній італійській мові з позиції спрямованості мовних змін (A. Мейє, M. Bartoli, J. Pokorny) на основі аналізу типологічних, зокрема фонетичних, характеристик латинської мови.

Класичній латині були властиві спрощення в консонантних сполуках, гармонійність і рівномірність у звучанні складу, відсутність різкого перериву висхідної та низхідної ліній звучності (Й. Тронський).

Для сучасної італійської мови, яка за рівнем милозвучності посідає 1-е місце в світі і з цього погляду часто порівнюється з українською (Н. Тоцька), характерними є чергування варіантів прийменників con (collo, colla, colle, coll', cogli, coi), di (del, dello, della, delle, dell', degli, dei) тощо, майже суцільна відсутність слів, що закінчуються на приголосний, асимілятивні процеси, наслідком яких стало спрощення у групах приголосних (avvocato “адвокат”, direttore “директор”).

Наявність цих рис у сучасній італійській мові пояснюється передусім системним функціонуванням у ній неіндоєвропейського середземноморського субстрату, успадкованого ще від долатинського прамовного стану Апеннінського півострова.

Наведені мовні факти можуть свідчити на користь тісних мовно-культурних контактів протоіталіків і протослов'ян з доіндоєвропейськими етносами - носіями неіндоєвропейських відкритоскладових мов Східного Середземномор'я.

Установлено якісну подібність фонетичної типології доіндоєвропейських субстратів праслов'янської та латинської (відповідно української й італійської) мов, домінантним для яких є відкритоскладовий (CV) середземноморський компонент на тлі відносної автономності фонетичної структури спільногерманської мови.

Фонетичні відмінності виявлено в кількості відкритоскладових реконструкцій, що дозволяє стверджувати про відносну гомогенність доіндоєвропейського субстрату праслов'янської мови. Відсутність гемінат у праслов'янському матеріалі (закон відкритого складу перешкоджав “нанизуванню” приголосних) та їх помітна наявність у класичній латині (лат. accitula “цибуля”, gutta “крапля”, capanna “халупа виноградаря”, calcatrippa “назва рослини” тощо) свідчать про гетерогенність доіндоєвропейських субстратів латинської мови, формування фонетичної типології яких, очевидно, відбувалося за участі предків носіїв баскської й піктської мов, що їм притаманна відповідна фонетична характеристика.

Порівняно з праслов'янською, яка характеризувалася послідовною дією закону відкритого складу, спільногерманська мова, як і латинська, зазнала впливу реліктових мов із неоднорідною фонетичною типологією.

Аналіз словотвірних характеристик гіпотетично субстратних лексем дозволив виявити спільні закономірності латинської і праслов'янської мов, що полягають у кореляції низки неіндоєвропейських суфіксів із системою відповідних формантів сардської мови.

Відмінності словотвірних характеристик виявлено у відсутності дериваційних афіксів у субстратній лексиці спільногерманської мови, що підтверджує її відносну автономність не лише на фонетичному, а й на словотвірному проміжному рівні.

Характерні суфікси латинської мови, успадковані разом з апелятивними базами (227 позицій) з доіндоєвропейських мов середземноморського басейну (суфікси розподілено за групами відповідно до базового консонантного компонента):

-l- (-ul-, -al-, -ol-, - el-, -il-): лат. ferula “рослина з сімейства зонтичних”;

-c- (-вc-, -оc-, -ec-, -oc-, -uc-): лат. зrыca, ыrыca “гусінь”;

-sc- (-isc-, -usc- ): лат. labrusca “дикий виноград”;

-g- (-вg-, -оg-, -ug-): лат. carag(i)us “чарівник, чаклун”;

-t- (-at-, -it-, -ыt-): лат. gabata “тарілка, посудина”;

-d- (-ad-, -id-, -ыd-): лат. hirыdф “п'явка”;

-st-(-ist-,-est-): лат. genista (genesta) “дрік”;

-r- (-er, -ur, -ar, -or): лат. hedera “плющ”.

Щодо праслов'янського матеріалу, то констатуємо меншу варіативність доіндоєвропейських суфіксальних морфем (-g-, -d-, -t-, -r-, -n-, -p-), порівняно з латинським масивом. Як показує аналіз не представлених поза слов'янськими мовами лексичних одиниць, словотвірна типологія простежується лише у відкритоскладових лексемах із повнозвучним вокалізмом (псл. *bara “калюжа; болото”, *hala “1) потвора; 2) буря; 3) сильна людина”, *kalмpa “гніздо соболя”, *kalina “калина”, *kobмta “жінка”, *komina “виноградні вичавки, макуха”, *lada “дівчина”, *marмna “марена (рослина)”, *matoga “страховисько; привид”, *menina “сережка; перстень”, *norava “назва рослини”), загальна кількість яких становить 43 одиниці.

Третій розділ “Генеалогічна ідентифікація доіндоєвропейської субстратної лексики в євразійському контексті” присвячено остаточній класифікації зібраного матеріалу, яка супроводжується залученням даних суміжних з мовознавством наук для систематизації знань про шляхи розселення етносів у передісторичній Європі, що дало змогу запропонувати етимологічні гіпотези (137 позицій), окреслити коло найбільш надійних реліктивних контактем, з'ясувати напрями й послідовність їхньої міграції, визначити особливості досліджуваної лексики в міфологічній (культовій, сакральній) сфері різних народів, а також здійснити хронологічну стратифікацію й генеалогічну ідентифікацію субстратних лексичних одиниць.

Під генеалогічною ідентифікацією доіндоєвропейських субстратних лексем розуміємо визначення їхніх можливих етимологічних відповідників (корелятів), що за основною генетичною лінією походять з однієї або кількох неіндоєвропейських мов, які були поширені в Європі до завершення індоєвропеїзації континенту в ІІ-І тис. до н. е.

Хронологічна глибина досліджуваного періоду індоєвропейсько-неіндоєвропейської міжмовної взаємодії й розгляд субстратної лінії як неосновної генетичної (О. Ткаченко) дають підстави застосувати до неї (з певними застереженнями щодо функціонального паралелізму інфіксів) більшість принципів порівняльно-історичного вивчення мов в аспекті віддаленої спорідненості (О. Мельничук).

Розроблений алгоритм дослідження гіпотетично субстратної лексики з метою її генеалогічної ідентифікації передбачає визначення критеріїв надійності та релевантності запропонованих зіставлень і наведення можливих лексичних паралелей із неіндоєвропейських мов або інших етимологічних зближень, які ґрунтуються на таких методичних принципах:

віддання переваги цільнолексемним зближенням над кореневими;

необов'язковість установлення відповідностей між голосними в коренях слів, оскільки нестабільність вокалізму не лише допускається в загальноприйнятих зіставленнях на рівні міжродинних генетичних студій, а й спостерігається у діалектах однієї мови;

пошук лексичних паралелей у сучасних неіндоєвропейських мовах з умовно ідентичним консонантизмом (з подібним приголосним каркасом);

допущення: а) метатези приголосних кореня; б) чергування плавних [r] / [l], поширених у мовах різних груп та сімей; в) чергування дзвінких і глухих приголосних з огляду на неодноразово постульоване в етимологічній літературі явище нерозрізнення дзвінкості / глухості в доіндоєвропейському Східному Середземномор'ї; г) взаємозаміни лабіальних та лабіодентальних, поширеної на Піренейському півострові; ґ) паралелізму задньоязикових [g], [k] та фарингального (ларингального) [h], подібних за місцем і способом творення;

установлення семантичних паралелей з урахуванням можливості розбіжностей значень відповідно до загальновизнаних семантичних закономірностей (звуження, генералізація, метонімічні або метафоричні перенесення, гіперо-гіпонімічні трансформації значень);

віднесення до субстратного шару тих лексичних одиниць, які відзначаються значним ступенем архаїчності й автохтонності (лексика, представлена тематичними групами “Рослинний світ”, “Тваринний світ”, “Навколишнє середовище, предмети й явища природи”, а також релігійно-культова термінологія, яка сягає ритуально-магічних практик, навіяних міфологічним світоглядом доісторичної людини);

з'ясування етимології залучуваних до зіставлення лексем неіндоєвропейських мов за доступними лексикографічними джерелами - етимологічними словниками відповідної мови або групи (сім'ї) мов.

У роботі запропоновано схему хронологічної стратифікації субстратної лексики (починаючи від найдавнішого шару) залучених до аналізу індоєвропейських мов:

1) CV-реконструкції з голосними повної формації (псл. *lada “1) дівчина; 2) Лада (давньослов'янська богиня шлюбу)”, лат. зrыca, ыrыca “гусінь”, зх.-герм. *hakida-, hakuda- “щука”);

2) CV-реконструкції, в яких зафіксовано / реконструйовано редукований голосний у фінальній позиції (напр., псл. *bokъ “бік”);

3) лексеми з нерівномірним чергуванням голосних і приголосних, склади відкриті або закриті, наявні сполучення приголосних (псл. *krasa “краса”, лат. brassica “капуста”, прагерм. *seglam “вітрило”).

Важливим джерелом вивчення характеру мовно-культурних контактів індоєвропейських племен із носіями давніх субстратних мов є транс'європейські й транс'євразійські ізоглоси, до складу яких входять: а) “мандрівні” слова (псл. *baranъ “баран” із паралелями в іранських, індійських, вірменській та грецькій мовах); б) давні культурні терміни, що проникли до різних груп індоєвропейських мов на ранніх стадіях розселення їх носіїв (псл. *makъ “мак” із корелятами в германських, кельтських та грецькій мовах); в) лексика, що в академічних виданнях визначається як запозичена з невідомого праджерела (псл. *тесь “меч”, яка має паралелі в германських і кельтських мовах). З одного боку, ареальні зв'язки цієї лексики можуть свідчити про: 1) маргінальний; 2) адстратний; 3) субстратно-суперстратний характер індоєвропейсько-неіндоєвропейської міжмовної взаємодії, а з іншого, - вказують на доцільність залучення широкого лексичного матеріалу мов Євразії та Північної Африки з метою генеалогічної ідентифікації субстратної лексики індоєвропейських мов у загальноєвразійському контексті. Пріоритетним у дослідженні визнано пошук лексичних паралелей у мовах: 1) баскської; 2) кавказької; 3) фіно-угорської; 4) тюркської мовних сімей.

На основі аналізу етимологічної літератури та лексикографічних джерел виявлено бікомпонентні і полікомпонентні індоєвропейсько-неіндоєвропейські кореляції лексики нез'ясованої етимології, які дозволяють інтерпретувати походження першого (індоєвропейського) компонента в контексті теорії доіндоєвропейського субстрату.

До бікомпонентних лексичних кореляцій належать такі етимологічні відповідності, до складу яких входять лексичні елементи двох мовних сімей, причому наявність першого компонента з достовірністю простежується лише в одній групі індоєвропейських мов. Цей тип етимологічних гіпотез нараховує 131 позицію, з яких:

латинсько-баскські (47 позицій): лат. haruiga (haruga, aruiga, aruga, arvоga) “баран (як жертовна тварина)” - баск. haragi “1) м'ясо; 2) яловичина”; лат. samera (samara) “насіння в'яза” - баск. zumar “в'яз”;

германсько-баскські (17 позицій): англ. barrow “кастрований кнур (кабан)” (прагерм. *barguz / -waz) - баск. bargo “молодий кабан; порося”; англ. yarrow “(бот.) деревій” - баск. (h)orri “(великий) лист”;

слов'янсько-баскські (5 позицій): псл. *xyma? (сх.) “шия” - баск. kima (kuma, khuma) “грива (коня)”; псл. *nмga “знемога” - баск. neke “втома, виснаження”);

латинсько-фіно-угорські (25 позицій): лат. зrыca, ыrыca “гусінь” - фін. elukka “тварина”; лат. silua (silva) “ліс” - угор. szilfa “ільм, в'яз”; сюди ж фін. salo “великий, глухий, безлюдний ліс”, естон. salu “гай, діброва”; удмурт. силё “хмиз, сушняк, трусок, суччя”);

германсько-фіно-угорські (20 позицій): англ. kiss “цілувати” (прагерм. *kussjan) - фін. kosia “свататися”; англ. mole “1) родимка; 2) кріт” (прагерм. *mailam) - фін. luomi “родимка”; нім. laich “ікра (риб'яча, жаб'яча)” - фін. lohi “лосось”; нім. Zauber, прагерм. *taubra- “чари, чаклунство” - фін. tupru “заметіль, хурделиця”, tuppura “вихор, буревій”);

слов'янсько-фіно-угорські (17 позицій): псл. *bara (пд., зх.) “калюжа; болото” - фін. pore “пузир на воді”, puro “струмок, джерело”; естон. pori “бруд, сльота”; псл. *lada “дівчина” - фін. letti “коса (заплетене волосся)”, leuto “м'який, помірний, теплий”; польськ. chabeta “шкапа” - естон. kхbide “(стара) відьма, карга”; пор. також угор. gebe(t) “шкапа”, hab(ot) “піна, мило (на коні)”; польськ. hyl (hel, hela) “відкрите місце” - угор. hely “місце(вість)”; можливо, сюди ж естон. kьla “село, селище”).

До полікомпонентних лексичних кореляцій належать такі етимологічні відповідності: а) лексичні елементи більше ніж однієї групи індоєвропейських мов та один неіндоєвропейський компонент; б) один індоєвропейський та два неіндоєвропейські (баскський і фіно-угорський) компоненти. До цього типу етимологічних гіпотез, які кваліфікуємо як транс'європейські і транс'євразійські ізоглоси, зараховано 6 позицій:

лат. hоlum “маленький, незначний” - фін. hiljaa “тихо, спокійно, злегка” - псл. *hylъ(jъ) “кволий, слабий; зігнутий” - англ. ill “поганий; хворий”;

псл. *hala “1) потвора; 2) буря; 3) сильна людина” - фін. kala “риба” - англ. whale “кит” (прагерм. *hwalaz);

лат. turma “кавалерійський загін (30 солдатів + 3 офіцери)” - фін. turma “біда, нещастя” - баск. trumoi “грім”;

лат. lausa “глинистий сланець” - баск. leize “печера” - фін. louhos “каменярня, каменоломня”;

англ. sorrow “1) горе, біда, лихо; 2) сум” - баск. zori “недобрий знак; погана прикмета” - фін. suru “журливий”, surra “в'янути”;

англ. cur “сторожовий пес; вівчарка” - баск. (h)or “пес, собака” - фін. koira “собака, пес”.

У контексті теорії доіндоєвропейського субстрату розглянуто походження праслов'янської лексеми *sobaka “пес, собака”, що досі не має загальноприйнятого етимологічного пояснення. Архаїчний консонантизм та факт фонологічного нерозрізнення алофонів [p] і [b], відображений у тюркських формах (тур. kцpдk, kцbдk “собака”), дають нам підстави реконструювати доіндоєвропейський прототип *kobвka / kopвka.

Загальні результати дослідження дозволяють зробити такі висновки:

Теоретико-методологічна концепція дисертаційного дослідження базується на таких положеннях: 1) мовні контакти - це взаємодія двох або більше мов, що відбувається на основі лінгвальних і позалінгвальних чинників та зумовлює вплив на словник і структуру однієї або багатьох із них; 2) субстрат є наслідком глибинних мовних контактів і має досліджуватися в контексті сучасної лінгвістичної контактології; 3) субстратну лексику слід відрізняти від запозичень, розглядаючи її як діалектично складне явище, а саме як релікт контактного походження; 4) субстратні риси можуть виявлятися в якійсь одній сфері (у фонетиці, морфології, синтаксисі тощо), проте дані кожного з цих рівнів обов'язково повинні виявляти показники системної організації; 5) ономатопея та звукосимволізм як випадки незалежної елементарної спорідненості у контексті теорії субстрату не розглядаються; 6) результати етимологічного аналізу як у сфері ономастикону, так і апелятивної лексики мають однакову значущість у розв'язанні складних питань етногенезу; 7) у світлі сучасної тенденції до зближення типологічного мовознавства з порівняльно-історичним, а також з огляду на новітні дані суміжних із мовознавством наук прямими спадкоємицями праслов'янської та латинської мов як у генеалогічному, так і лінгвогеографічному аспектах є відповідно українська й італійська мови, що робить цілком коректними висновки щодо їх сучасного стану на основі аналізу типологічних особливостей лексики відповідних прамов; 8) для більшої частини індоєвропейських мов можна констатувати дві лінії спадковості - основну, за якою визначають належність мови до певної сім'ї (групи), і субстратну, що демонструє індивідуальність і специфічність окремої мови на фоні інших споріднених із нею мов; 9) розгляд субстратної лінії як неосновної генетичної дає підстави застосувати до неї (з певними застереженнями щодо функціонального паралелізму інфіксів) більшість принципів міжродинного порівняльно-історичного вивчення мов у плані віддаленої спорідненості.

Розроблена методика історико-генетичного й типологічного дослідження апелятивної лексики невідомого походження виявилась ефективною у визначенні спільних закономірностей і відмінностей вияву доіндоєвропейського субстрату в лексиці слов'янських, германських і романських мов.

Особливості вияву доіндоєвропейського субстрату в лексико-семантичних системах вищезгаданих груп мов відображено в: 1) тематичній належності; 2) типологічних: фонетичних і словотвірних характеристиках гіпотетично доіндоєвропейської субстратної лексики; 3) її хронологічній стратифікації й 4) генеалогічній ідентифікації.

Зіставлення лексичних масивів праслов'янської, спільногерманської та латинської мов дало змогу виявити спільність фонетичних характеристик гіпотетично доіндоєвропейських субстратних лексем у трьох (наявність сонорних, проривних, сполучень “проривний + плавний”) з п'яти базових компонентів.

Установлено якісну подібність фонетичної і словотвірної типології доіндоєвропейських субстратів праслов'янської та латинської (відповідно української й італійської) мов, домінантним для яких є відкритоскладовий (CV) середземноморський компонент на тлі відносної автономності фонетичної структури спільногерманської мови.

Найбільші відмінності стосуються кількості відкритоскладових реконструкцій, що дозволяє стверджувати про відносну гомогенність доіндоєвропейського субстрату праслов'янської і гетерогенність прадавніх субстратів латинської та спільногерманської мов, у формуванні фонетичної типології яких з огляду на гемінацію приголосних очевидною є участь баскського й піктського компонентів.

Феномен часткової подібності фонетичної типології доіндоєвропейських субстратів праслов'янської та спільногерманської мов свідчить на користь існування в Південно-Західній Європі доіндоєвропейського мовного союзу, що зазнав дезінтеграції в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н. е. через інтенсивну експансію індоєвропейських племен, проте лишив по собі численні сліди у вигляді спільних субстратних фонетичних явищ, дериваційних афіксів, а також помітного шару давньої культурної лексики.

Виявлено бікомпонентні та полікомпонентні індоєвропейсько-неіндоєвропейські кореляції лексики нез'ясованої етимології, які дозволяють інтерпретувати походження першого (індоєвропейського) компонента в контексті теорії доіндоєвропейського субстрату.

Суб'єктами субстратного (в деяких випадках - адстратного) впливу виступають неіндоєвропейські середземноморські мови передісторичної Європи, зовнішні зв'язки, ареал колишнього поширення та етимологічні кореляції яких дозволяють зробити висновок про їх можливу макрогенеалогічну належність до ностратичної (баскська, картвельські, фіно-угорські, тюркські, афразійські) і палеоєвразійської (північнокавказькі, китайсько-тибетські мови) макросімей.

...