Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Спеціальність 10.02.01 - Українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Гнатюк Лідія Павлівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор

Єрмоленко Світлана Яківна,

Інститут української мови НАН України,

завідувач відділу стилістики та культури мови

Офіційні опоненти:академік НАН України, доктор філологічних наук, професор

Півторак Григорій Петрович,

Інститут мовознавства імені О.О. Потебні НАН України, завідувач відділу загальнославістичної

проблематики та східнослов'янських мов

доктор філологічних наук, професор Білоусенко Петро Іванович,

Запорізький національний університет, професор кафедри української мови

доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства НАН України імені І.П. Крип'якевича, провідний науковий співробітник

Захист відбудеться 25 березня 2011 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано лютого 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професорІ.О. Голубовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Мовна свідомість (індивіда, колективу, етносу) закономірно стала об'єктом особливої уваги сучасної лінгвістики з її антропоцентричною спрямованістю. До кола важливих проблем цього напряму мовознавства належить і реконструкція мовної свідомості як стрижня мовної особистості (колективної, індивідуальної), адже така реконструкція дозволяє по-новому інтерпретувати певний період в історії української літературної мови з погляду її творців, розглянути процеси і тенденції розвитку літературної мови в конкретну історичну епоху з урахуванням "людського" чинника. Важливість цілісної мовно-історичної реконструкції підтверджують праці А.Л. Вассоєвича, Т.І. Вендіної, В.М. Живова, Т.В. Радзієвської, І.А. Синиці, В.М. Топорова, Б.А.Успенського, Р. Бентцінгера, Г. Гаармана, І. Карвели.

Відомо, що оцінка мовної реальності минулого без урахування специфіки тогочасної мовної свідомості призводить до помилок і непорозу-мінь. Підхід дослідників до явищ староукраїнської літературної мови з позицій власної мовної свідомості, а не мовної свідомості аналізованого ними історичного періоду спричинив численні дискусії щодо мови Григо-рія Сковороди, творчість якого залишила помітний слід в історії української духовної культури в цілому і в історії української літературної мови XVIII ст. зокрема. Оцінювання мови мислителя здебільшого як "неукраїнської" зумовлено тим, що мовна свідомість сучасного мовця, який володіє українською та російською мовами, істотно відрізняється від мовної свідомості Г. Сковороди та його доби. Обидва різновиди староукраїнської літературної мови XVIII ст. - слов'яноукраїнський (слов'яноруський) і "простий" (книжний), органічним складником яких у різних пропорціях були церковнослов'янські з походження елементи (які, проте, мовна свідомість тогочасного мовця сприймала здебільшого як свої, функціонально українські), відрізняються від сучасної української літературної мови, тому для адекватного витлумачення явищ староукраїнської літературної мови їх необхідно розглядати з позицій реконструйованої мовної свідомості того часу. При цьому потрібно зважати на те, що мовній свідомості Г. Сковороди та освіченої частини староукраїнського суспільства була притаманна й багатовимірність вербалізації дійсності засобами інших мов (латини, давньогрецької, давньоєврейської, німецької), здатність переходити на інший мовно-культурний код.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою реконструювати мовну свідомість Г. Сковороди в лінгвокультурному контексті кінця XVI-XVIII ст., передусім на тлі мовної свідомості і літературно-писемної традиції тогочасного українського суспільства, що дасть змогу схарактеризувати мовну практику філософа у зв'язку з процесами і явищами староукраїнської літературної мови, з'ясувати визначальні риси мови мислителя і пояснити їхню природу.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукових тем Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Актуальні проблеми філології" (номер державної реєстрації 02БФ044-01) та "Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації" (номер державної реєстрації 06БФ044-01). Тему дисертації затверджено вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 1 від 25 вересня 1995 р.).

Мета дисертаційного дослідження - реконструювати мовну свідомість Григорія Сковороди, реалізовану в його мовній практиці, в контексті мовної свідомості староукраїнського суспільства кінця XVI-XVIII ст. й окреслити характерні ознаки мовної практики філософа на тлі книжної традиції цього періоду.

Досягнення зазначеної мети передбачає розв'язання таких завдань:

- з'ясувати стан вивчення проблеми мовної свідомості в українській та зарубіжній лінгвістиці;

- розробити метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості (індивідуальної та колективної), що визначала характер тогочасної мовної практики;

- виробити критерії оцінювання "українськості"/ "неукраїнськості" явищ історії української літературної мови;

- встановити джерела і чинники формування мовної свідомості та мовної практики Г. Сковороди; староукраїнський книжний сковорода мова

здійснити аналіз мовно-філософських поглядів мислителя;

окреслити визначальні риси мовної свідомості філософа у проекції на характер мовної свідомості староукраїнського суспільства;

виявити фонетичні, орфографічні, лексичні, граматичні та стилістичні особливості мови Г. Сковороди в контексті староукраїнської літературно-писемної традиції кінця XVI - XVIII ст.;

схарактеризувати вияви барокової мовотворчості письменника на тлі староукраїнської книжної традиції.

Об'єкт дослідження - тексти Г. Сковороди в лінгвокультурному контексті кінця XVI - XVIII ст.

Предмет дослідження - мовна свідомість Г. Сковороди та сучасного йому староукраїнського суспільства у зв'язку з мовною практикою філософа.

Джерельну базу дослідження становлять усі відомі твори Г. Сковороди, написані староукраїнською літературною мовою (збірка поезій "Сад божест-венных п?сней", 12 інших поезій, збірка байок "Басни Харьковскія", 19 діало-гів та трактатів, 3 переклади, 41 лист), значну частину яких досліджено не лише за текстами академічного видання 1973 р., а й за автографами, а в разі їх відсутності - за списками, а також переклади латиномовних праць; понад 30 пам'яток староукраїнської літературної мови кінця XVI-XVIII ст., пам'ятки російської літературної мови XVIII ст., пам'ятки української літературної мови XIX ст., лексикографічні праці другої половини XIX - початку XX ст., а також словники старослов'янської та церковнослов'янської

мов, історичні, етимологічні та діалектні словники, картотека "Словника української мови XVI - першої половини XVII ст."

Методи дослідження. Для визначення "українськості"/ "неукраїнсько-сті" мовних явищ, відображених у мові Г. Сковороди та староукраїнських текстах кінця XVI - XVIII ст., з погляду їхніх творців автором дисертації розроблено метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості; для виявлення специфіки лексичних та граматичних одиниць на різних синхронних зрізах та в діахронії використано традиційні лінгвістичні методи порівняльно-історичний та зіставний; для з'ясування глибинних смислів ключових висловлювань мислителя, що репрезентували його мовно-філософські погляди, - методи герменевтичний та контекстуального аналізу; для з'ясування ролі прецедентних феноменів у формуванні мовної свідомості Г. Сковороди було застосовано метод встановлення прецедентних висловлювань, для дослідження автографів письменника - метод текстологічного аналізу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі найновіших здобутків когнітології, лінгвокультурології, концептології вперше здійснено спробу цілісної реконструкції мовної свідомості Г. Сковороди та сучасного йому староукраїнського суспільства; розроблено метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості; запропоновано нову інтерпретацію фонетичних, орфографічних, лексичних і граматичних мовних явищ, зафіксованих у текстах філософа, на тлі староукраїнської мовної свідомості та літературно-писемної традиції кінця XVI-XVIII ст.; доведено, що мова Г. Сковороди становила цілісну систему, у якій поєднувалися різні з походження елементи, функціонально тотожні для мовної свідомості українця досліджуваної доби; простежено зв'язок вербалізованих філософ-ських концептів мислителя зі староукраїнською бароковою традицією на рівні словотворення, звукопису, мовної гри, фігур і тропів.

Теоретичне значення дисертаційної праці полягає в розвитку теорії та методології дослідження історії української літературної мови, зокрема в поглибленні уявлень про процеси розвитку старої української літературної мови та її співвідношення з новою українською літературною мовою, у реконструкції мовної свідомості староукраїнського суспільства та індивіду-альної мовної свідомості Г. Сковороди на основі створених ним текстів з урахуванням мовно-культурного контексту епохи. Запропонований підхід до оцінки мовної практики мислителя дає змогу виробити критерії оцінювання "українськості"/ "неукраїнськості" тих явищ історії української літературної мови, які з позицій сучасної мовної свідомості сприймаються неоднозначно. Використаний у дослідженні метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості є внеском у розширення інструментарію сучасної когнітивної лінгвістики.

Практичне значення. Матеріали дисертаційного дослідження, зроблені автором спостереження та висновки можуть бути використані в лексикографічній практиці при укладанні словника мови Г. Сковороди та староукраїнської літературної мови XVIII ст.; при викладанні у вищій школі курсів історії української літературної мови, стилістики, а також спецкурсів, присвячених питанням методики мовно-історичних досліджень, теорії мовної особистості тощо.

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконано автором самостійно; його результати опубліковано у фахових наукових виданнях без співавторства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дисертаційної праці було оприлюднено на 52 наукових конференціях, зокрема на звітних викладацьких конференціях філологічного факультету, з 2001 року - Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1996-2010); на Міжнародному симпозіумі "Україна в міжнародному контексті" (Відень, Австрія, 1999); читаннях, присвячених пам'яті П.Д. Тимошенка (Київ, 2001); Міжнародній науковій конференції "Володимир Іванович Даль і сучасні філологічні дослідження" (Київ, 2002); Всеукраїнській науковій конференції "Спадщина Тараса Шевченка як націєтворчий чинник" (Київ, 2003); III Міжнародній конференції "Актуальні проблеми менталінгвістики" (Черкаси, 2003); XII Міжнародній науковій конференції "Мова і культура" ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2003); XI, XII, XIII, XIV Всеукраїнських Сковородинівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 2003, 2005, 2007, 2009); Міжнародній науковій конференції "Проблеми розвитку філології в Україні в контексті світової культури" (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов'янських мов" (Вінниця, 2003); II Оломоуцькому симпозіумі україністів "Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури" (Оломоуць, Чехія, 2004); Міжнародній науковій конференції "Філологія в Київському університеті: історія та сучасність", присвяченій 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (Київ, 2004); Міжнародній науковій конференції "Українська мова в часі і просторі" (Львів, 2004); Всеукраїнській науковій конференції "Сенсова та естетична природа вартісних орієнтацій у Т. Шевченка" (Київ, 2005); VI-му Міжнародному конгресі україністів (Донецьк, 2005); Міжнародній науковій конференції "Мова як світ світів: поетика і граматика" (Київ, 2006, 2010); Міжнародній науковій конференції "Українці XVI-XVII століть крізь призму слова" (Львів, 2006); Міжнародній науковій конференції "Функціональний простір української мови" (Київ, 2007); Всеукраїнській науковій конференції "Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні" (Київ, 2007, 2008, 2009); Міжнародній науковій конференції "Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики" (Київ, 2007); науково-практичній конференції "Українська лінгвостилістика у сучасній науковій парадигмі" (Київ, 2007); Міжнародній науковій конференції "Словникова справа в Україні: минуле, сучасне, майбутнє" (Київ, 2007); VII Міжнародному конгресі україністів (Київ, 2008); наукових читаннях в Інституті української мови НАН України, присвячених пам'яті І.П.Чепіги (Київ, 2009) та ін. Дисертацію обговорено на розширеному засіданні кафедри історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 28 публікаціях: монографії "Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції" (К., 2010) та 27 статтях, із яких 23 надруковано в наукових виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку умовних скорочень назв джерел дослідження, лексикографічних та довідкових видань, а також зі списку використаної літератури. Загальний обсяг праці 497 сторінок, з яких 416 сторінок основного тексту. Список використаної літератури нараховує 648 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, окреслено його джерельну базу, з'ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційної праці.

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження мови Григорія Сковороди крізь призму староукраїнської мовної свідомості" проаналізовано основні підходи до вивчення мовної свідомості у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці, розглянуто питання про співвідношення мовної

свідомості та мовної особистості, обґрунтовано значення реконструкції мовної свідомості та мовної особистості для сучасної лінгвістики, окреслено з цих позицій шляхи вивчення мови Г. Сковороди в контексті староукраїн-ської мовної свідомості на тлі оцінок мовної практики філософа культурними діячами і науковцями XIX - початку XXI ст.

Підходи до розуміння мовної свідомості засвідчено ще у працях В. фон Гумбольдта, Ф. де Соссюра, В.В. Виноградова. В останні десятиліття інтерес лінгвістів до цієї проблеми значно зріс, проте єдиного розуміння мовної свідомості досі немає. Її розглядали в різних аспектах О.О. Бєлобородов, О.І. Блінова, І.О. Голубовська, О.І. Горошко, Г.В. Єйгер, В.І. Карасик, Ю.М. Караулов, В.В. Красних, С.Є. Нікітіна, О.Р. Лурія, І.В. Привалова, Т.В. Радзієвська, О.С. Снитко, Ю.О. Сорокін, Д.Л. Співак, Є.Ф. Тарасов, Н.В. Уфімцева, Т.Н. Ушакова, Г.М. Яворська, Т.А. Ященко, у західноєвро-пейській лінгвістиці - П. Бразельманн, В. Думбрава, Д. Ґален, П. Ціхон та ін. Під мовною свідомістю розуміємо історично зумовлену сукупність образів свідомості, втілених в інваріантних та варіативних мовних знаках, притаманних певній епосі.

Проблема мовної свідомості тісно пов'язана з проблемою мовної особи-стості, яку впродовж останніх десятиліть досліджували Г.І. Богін, С.Г. Воркачов, Г.В. Єйгер та І.П. Раппопорт, С.Я. Єрмоленко, Л.П. Іванова, В.І. Карасик, Ю.М. Караулов, Т.А.Космеда, М.В. Ляпон, В.В. Наумов, В.П. Нерознак, І.В. Привалова, І.А. Синиця, С.А. Сухих, Н.П. Шумарова та ін. Мовна особистість, на нашу думку, - це індивід, розгляданий у сукуп-ності його мовних здібностей, зумовлених історично, національно-культурно, соціально та психологічно, які виражаються у здатності сприймати та творити тексти і слугують для досягнення певних цілей.

Запропонований Ю.М. Карауловим підхід - "за кожним текстом стоїть мовна особистість" - вважаємо плідним і для історії української літературної мови, оскільки саме він дозволяє побачити за староукраїнським текстом "другу реальність" (Н. Яковенко), репрезентовану передусім мовною особистістю тієї епохи. У сучасній лінгвістиці засвідчені спроби реконструкції мовних особистостей минулого - індивідуальних (зокрема О.О. Реформатського, Ф.І. Достоєвського, О.С. Пушкіна, П. Куліша, О.О. По-тебні, І. Франка) та колективних (середньовічної мовної особистості, яка творила старослов'янською мовою; українського вченого-гуманітарія XIX ст., який писав російською мовою). Реконструкція мовної особистості (і конкретної, і колективної) передбачає передусім реконструкцію її мовної свідомості. Ця проблема тісно пов'язана з вивченням мовної картини світу (індивіда, колективу, етносу) в її історичних змінах, у діахронії.

Питання мовної свідомості людей минулого привертали увагу українських (С.Я. Єрмоленко, Л.П. Іванова, Г.П. Мацюк, Ю.Л. Мосенкіс), російських (Т.І. Вендіна, В.М. Живов, Б.О. Успенский), західноєвропейських (Р. Бентцінгера, Г. Гаармана, І. Карвели) лінгвістів. Проте реконструкція мовної свідомості (етносу, окремої соціальної групи, індивіда) все ще залиша-ється одним із найменш досліджених питань у сучасній історичній лінгвістиці.

Для історії української літературної мови надзвичайно важливою є реконструкція української мовної свідомості (етнічної, певної соціальної групи, індивідуальної) як на певних часових зрізах, так і в діахронії, зокрема реконструкція мовної свідомості староукраїнського суспільства (передусім його освіченої частини) кінця XVI - XVIII ст. і мовної свідомості Г. Сково-роди зокрема, що дозволить зрозуміти специфіку не лише мови мислителя, яка залишається об'єктом лінгвістичних дискусій, а й процесів та явищ історії української літературної мови, дасть можливість дослідити їх "ізсередини", поглибивши наші знання про зв'язок між старою і новою українською літературною мовою. Характеризуючи мову мислителя, дослідники звертають увагу передусім на гетерогенний (з генетичного погляду) характер його текстів, на генетичні параметри зафіксованих у них лексики і граматичних явищ, намагаються встановити співвідношення різнорідних за походженням одиниць з позицій сучасної мовної свідомості, без урахування того, що мовна свідомість суспільства часів Г. Сковороди істотно відрізнялася вже навіть від мовної свідомості діячів XIX ст., коли почала формуватися нова українська літературна мова на народній основі.

У текстах самого Г. Сковороди натрапляємо на окремі зауваження щодо мови деяких його творів (зокрема до байки "Басня Есопова", вміщеної в кінці діалогу "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", до Пісень 14-ої і 24-ї "Саду божественных п?сней", до "відхідної" пісні, присвяченої Г. Якубо-вичу, у передмові до перекладу твору Цицерона "Про старість"), яку автор трактував як малороссійску, малороссійскій діалект, простонародну, зд?шнеє нар?чіе.

Друг і учень Г. Сковороди М. Ковалинський у біографії свого вчителя наголошував на його любові до рідної мови, вказуючи на те, що за традиційною орфографією текстів мислителя приховувалася жива народна вимова. Культурні діячі XIX ст. І. Снєгирьов, архімандрит Гавриїл, М. Сумцов звертали увагу на "українськість" особи Г. Сковороди. Як своєрідну і сильну характеризували його мову харківські науковці Ф. Зеленогорський, О. Єфименко, Д. Багалій. Від О. Хиждеу пішла традиція вважати мову мислителя сумішшю церковної мови з народною українською, а також польськими, грецькими, латинськими, єврейськими елементами. На "старий дух" мови філософа, вплив на неї латини та "московщини", змішування форм вказували з позицій сучасної їм мовної свідомості П. Куліш, Т. Шевченко, пізніше Г. Данилевський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. М. Костомаров, виступаючи проти негативної оцінки мови Г. Сковороди В. Крестовським (60-і роки XIX ст.), справедливо закликав розглядати твори філософа з позицій історизму.

Дослідники кінця XIX - першої третини XX ст. були одностайні в тому, що у текстах філософа є різні за складом і походженням елементи. Щодо основи мови його творів думки вчених різнилися: одні вважали, що це - книжна українська мова XVIII століття (О. Синявський), другі кваліфікували її як слов'яноруську (П. Житецький), треті наполягали на тому, що в текстах мислителя переважає російська літературна мова того часу (П. Бузук, Д. Багалій).

Лінгвісти другої половини XX ст. в основному підтримували вже висловлені раніше оцінки мови Г. Сковороди. Основою текстів філософа дослідники вважали: типову слов'яноруську літературно-писемну мову другої половини XVIII ст. (пізній І.К. Білодід, І. Огієнко, Г.М. Гнатюк, ранній Ю. Шевельов, В.А. Передрієнко); слов'яноукраїнську мову - в трактатах, діалогах, листах і проповідях філософського змісту, книжну - у збірці "Саду божественных п?сней" та інших поезіях (М.А. Жовтобрюх); книжну старо-українську з помітними домішками інших елементів, зокрема російських (П.А.Моргун, М. Лесів); мову, близьку до тогочасної чистої російської мови (у філософських текстах) чи суміш церковнослов'янізмів, українізмів, русизмів, а також псевдоукраїнізмів і псевдорусизмів (ранній І.К. Білодід, П.П. Плющ, Ю. Шевельов, Д. Чижевський); російську мову в філософських творах (О. Горбач), зокрема слобожанський різновид нормативної російської на українському субстраті, який використовували освічені люди (пізній Ю. Шевельов). В.М. Русанівський вбачав у мові Г. Сковороди не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов'янську літературну мову.

В.А. Передрієнко, М. Лесів усвідомлювали необхідність оцінювати мову мислителя з урахуванням специфіки тогочасної староукраїнської літера-турної мови, вказуючи на те, що всі старослов'янізми та староруські елементи, які увійшли в нову російську літературну мову, у XVIII ст. були притаманні і староукраїнській книжній мові.

Для того, щоб дослідити мову українського мислителя "зсередини", у мовно-культурному контексті староукраїнської доби, і дати їй об'єктивну оцінку, необхідно, на нашу думку, реконструювати староукраїнську мовну свідомість у цілому та мовну свідомість Г. Сковороди зокрема. Передусім варто дослідити джерела мовної свідомості філософа і чинники, що вплинули на її формування (зокрема соціально-політичний та культурний контекст його життя і творчості, літературну мову та мовну ситуацію XVIII ст. у проекції на літературно-писемну традицію кінця XVI-XVIII ст. і мовну свідомість староукраїнського суспільства, освіту, прецедентні тексти тощо). Важливим видається і з'ясування мовно-філософських поглядів тієї сформованої особистості, якою був Г. Сковорода, коли взявся за перо, особливостей прихованої за традиційною орфографією вимови, а також того, чому мова окремих поетичних творів мислителя, яку він сам вважав українською ("малоросійською"), не була такою для пізніших дослідників. Насамперед потрібно виокремити з цих та інших текстів лексику, яка сучасною мовною свідомістю українськомовної людини не сприймається як українська, і дослідити її на предмет "українськості" у літературно-писемній традиції кінця XVI-XVII (яка спиралася на попередню книжну традицію) і XVIII століть, а також - в українській літературній мові післясковородин-ського часу (особливо I-ої половини XIX століття) та українських говірках. У подібний спосіб необхідно проаналізувати і граматичний (зокрема морфологічний) складник текстів Г. Сковороди, що загалом дасть можливість відтворити вербально-граматичний рівень освіченої мовної особистості, отже, реконструювати не лише мовну свідомість староукраїнського автора, а й у загальних рисах - мовну свідомість староукраїнського суспільства в цілому та інтелектуальної еліти зокрема. Важливим є також з'ясування специфіки формування мотиваційного та лінгвокогнітивного рівня мовної особистості Г. Сковороди в контексті літературно-писемної барокової традиції кінця XVI-XVIII ст. Виконання окреслених вище завдань дозволить звільнитися від ілюзій про мову письменника, яка "нібито суперечила його поглядам" (Ю. Шевельов).

У другому розділі "Мовна свідомість Григорія Сковороди на тлі староукраїнської доби" схарактеризовано джерела і чинники, що визначили специфіку мовної свідомості мислителя, а також його філософські погляди, відбиті в мовній практиці.

Важливу роль у формуванні мовної свідомості мислителя відіграли су-спільно-політичний контекст, літературна мова і суспільна мовна свідомість в Україні у XVIII ст. (їхня специфіка значною мірою була зумовлена особливостями староукраїнської літературної мови і суспільної мовної свідомості кінця XVI - XVII ст.), а також освіта, культура бароко, прецедентні тексти тощо.

Формування особистості Г. Сковороди припадає на 30-і-40-і рр. XVIII ст., коли Україна продовжувала зазнавати в усіх галузях суспільного життя наслідків проведених Петром I реформ. Правда, аж до 1760-х рр. царський уряд не втручався у внутрішнє самоврядування Слобідської України, організоване за звичною для козацтва полково-сотенною схемою. Остаточне скасування на Слобожанщині полкового устрою збіглося з ліквідацією гетьманства в Гетьманській Україні. У юнацькі і зрілі роки філософ був свідком остаточного політичного й духовного занепаду України, сучасником гайдамацького руху на Правобережжі, зруйнування російським царизмом Запорізької Січі та закріпачення селянства.

Щоб реконструювати мовну свідомість Г. Сковороди, необхідно з'ясувати характерні особливості мовної свідомості староукраїнського суспільства першої половини XVIII ст. Староукраїнська мовна свідомість у цей період, зокрема мовна свідомість української еліти, хоч і формувалася під впливом несприятливих суспільно-політичних та культурних чинників, що постали як наслідок приєднання України до Росії, усе ж зберігала стрижневі константи мовної свідомості попереднього періоду. Розвиток староукраїнської мовної свідомості в кінці XVI - першій половині XVII ст. був зумовлений розквітом української культури і певною мірою співзвучний із процесами розвитку мовної свідомості в Європі в цілому, яку на етапі переходу від пізнього середньовіччя до нового часу характеризувало передусім розуміння цінності рідної мови, що спричинило переклади Біблії національними мовами. В Україні кінця XVI-XVII ст. функціонувало п'ять мов із різними ступенями "гідності": грецька, латина, церковнослов'янська, польська і "проста" (книжна). Саме "проста" мова виконувала функцію "нової апостольської", за допомогою якої простих людей навертали до віри та поширювали серед них Боже слово. У кінці XV - першій половині XVI ст. з'явилися перші спроби перекладу конфесійних текстів із церковнослов'ян-ської мови на "просту", а в XVI - першій половині XVII ст. книжна українська мова значно розширила свої функції, що спричинило широке входження народнорозмовних елементів у полемічне, ораторсько-проповід-ницьке, художнє письменство, літописання, а також у ділові документи. Отже, у мовній свідомості українського суспільства формувалася ідея цінності рідної мови.

Водночас у мовній свідомості українського суспільства кінця XVI-XVII ст. закріплюється високий статус церковнослов'янської мови (в її українській редакції). З кінця XVI ст. частина книжників прагне надати церковно-слов'янській мові характеру літературної мови нового типу, наслідком чого є видання граматик і словників церковнослов'янської мови, а також розширення спектру книжних жанрів, які виходять за межі церковно-релігійної проблематики (переклади науково-описових творів, белетристи-ка, приватне листування). Отже, у XVII ст. церковнослов'янська мова стає ознакою освіти й культури в Україні. Мовною свідомістю українського суспільства вона сприймається не як чужа, а як "культивований різновид рідної" (В.М. Живов).

Генетично гетерогенні одиниці, передусім українські та церковно-слов'янські, для староукраїнських мовців часто були функціонально тотожними, про що свідчить і реконструкція лінгвістичної свідомості найосвіченіших староукраїнських книжників кінця XVI-XVII ст. Дослідники пам'яток староукраїнської літературної мови кінця XVI - XVII ст. (В.В. Німчук, В.М. Русанівський) визнавали, що у свідомості граматистів того часу перетиналися і взаємодіяли різні мовні системи (окреслені й розмежовані сучасними лінгвістами). Навіть високоосвічені староукраїнські граматисти і лексикографи кінця XVI-XVII ст. поставали перед проблемою розмежування церковнослов'янської та української мов, що зумовлено передусім специфікою їхньої і лінгвістичної, і мовної свідомості, остання з яких відбивала мовну свідомість епохи в цілому (така ситуація є логічним наслідком попередньої літературно-мовної традиції Київської Русі). Церковні проповіді доби бароко, які органічно поєднували церковнослов'янські елементи з живомовними, також сприяли невиокремленню церковнослов'ян-ської мови як чужої у мовній свідомості тогочасного українця. Специфічною рисою мовної свідомості освіченої частини українського суспільства було й те, що вона формувалася в умовах мовного розмаїття, де важливе місце посідали латина, давньогрецька, польська мови тощо.

Збереженню стрижневих констант мовної свідомості староукраїнського суспільства кінця XVI-XVII ст. сприяла подвижницька діяльність викладачів Києво-Могилянської академії і в першій половині XVIII ст. І хоча після невдалої спроби І. Мазепи здобути Україні незалежність Петро І видав 1720 р. указ про заборону книгодрукування староукраїнською літературною мовою, проте низка попереджень, погроз, покарань засвідчує існування свідомого опору українських діячів культури урядовій асиміляційній політиці. Літописи і драматичні твори першої половини XVIII ст. засвідчують орієнтацію на попередню книжну традицію з її органічним взаємопроник-ненням церковнослов'янських та українських елементів.

З другої половини XVIII ст. становище української літературної мови погіршилося. 1769 р. Синод видав указ про вилучення в населення україн-ських букварів та церковних книг в українській редакції. Після зруйнування Запорізької Січі 1775 р. було закрито українські школи при полкових коза-цьких канцеляріях. З 1784 р. (тобто через тридцять років після того, як закін-чив навчання Г. Сковорода) викладачі Києво-Могилянської академії повинні були читати лекції, дотримуючись російської мови й правопису. Однак аж до 1784 р. (коли митрополит С. Миславський видав наказ навчати студентів Києво-Могилянської академії чистої російської вимови богослужбових текстів) мовою церкви в Україні була церковнослов'янська з українською вимовою.

Незважаючи на несприятливі умови, українська літературна мова у XVIII ст. продовжувала існувати в обох своїх різновидах - слов'яноруському (слов'яноукраїнському), орієнтованому на церковнослов'янську мову і через це подібному до відповідного "високого регістру" тогочасної російської літературної мови, і книжному українському. Але для мовної свідомості російських урядовців навіть слов'яноруська мова, якою писали в Україні, була інакшою, ніж російська, - українською. Проста мова, репрезентована у XVIII ст. піснею, сатиричними та гумористичними діалогами (традиція інтермедій), фактично перетворилася на фіксацію говіркового мовлення.

Отже, староукраїнська мовна свідомість XVIII століття формувалася на ґрунті мовної свідомості попередньої доби з її функціональною тотожністю генетично гетерогенних елементів - церковнослов'янських та українських, проте мав місце і певний вплив російської літературної мови, яка за своїм складом була близькою до слов'яноукраїнської мови.

Визначальну роль у становленні мовної свідомості Г. Сковороди відіграла освіта. Саме початкова освіта, яку він здобув наприкінці 20-х - у першій половині 30-х років XVIII ст. у рідних Чорнухах і яка полягала у заучуванні напам'ять букваря, Псалтиря й Часослова, та церковна служба спричинили його "входження" до лінгвокультурного коду, репрезентованого церковнослов'янською мовою.

Центральне місце у становленні мовної свідомості Г. Сковороди посідає Києво-Могилянська академія. Він переривав навчання в ній (1734-1753), коли співав у придворній хоровій капелі (1741-1744) та мандрував з генера-лом Ф. Вишневським за кордон (1745-1750). 1753 р. мислитель залишив цей навчальний заклад, не закінчивши богословського курсу. Він здобув ґрунтовну освіту, що базувалася і на вітчизняних традиціях, і на досягненнях західноєвропейської культури - античного світу, Ренесансу, гуманізму, баро-ко та просвітництва. Києво-Могилянська академія не лише дала Г. Сковороді знання мов - церковнослов'янської, латини, давньогрецької, давньоєврей-ської, німецької, польської, а також поетики, риторики, філософії, природничих дисциплін та математики з їхньою термінологією і слововжитком (що заклало підвалини лінгвокогнітивного рівня мовної особистості майбутнього філософа, істотно позначилося на його концептуальній та мовній картинах світу), а й прищепила навички критичного мислення, пошуку точного слова для досконалого вираження думки, вміння мислити в кількох площинах і переходити з одного лінгвокультурного коду на інший.

Філософські твори письменника, особливо зрілі (трактати "Икона Алківіадская", "Жена Лотова" і діалог "Потоп зміин") дають цілісне уявлення про його світогляд, який є подальшим творчим розвитком українських філософських традицій. На думку Г. Сковороди, усе, що існує у світі, може бути розподілене між трьома рівнями: макрокосмосом (Всесвітом), мікрокосмосом (світом людини) і світом символів (Біблією). Кожен із цих світів має видиму натуру (тлінну) і невидиму (вічну, Бога). Окрім того, мислитель визнавав і існування четвертого світу, пов'язаного з соціумом. Концептуальна і мовна картини світу автора дають підстави говорити про його ґрунтовні природничі знання, зокрема астрономії, географії, фізики, математики тощо. Важливим для розуміння специфіки концептуальної та мовної картин світу Г. Сковороди, а також основних мотивів і мети його життя (прагматикону його мовної особистості) є виявлення прецедентних текстів, які вплинули на його стиль мислення і специфіку мовної свідомості, що відповідно зумовило і своєрідність "ословлення" світу. Автор неоднора-зово покликається у своїх творах на імена античних філософів Горація, Діогена, Піфагора, Платона, Плутарха, Сенеки, Сократа, Епікура, Цицерона, цитує їх і коментує їхні висловлювання для підтвердження своїх міркувань. Але найбільш прецедентним текстом у часи Г. Сковороди залишалося Святе Письмо. Біблійні висловлювання церковнослов'янською мовою стали органічним компонентом мислення письменника, одиницями його мовної свідомості. Відомо, що поетична збірка філософа "Сад божественних п?сней" "проросла" із "зерен" Святого Письма (крім пісень 24-ї та 30-ї ). Серед прецедентних висловів із Біблії, на які найчастіше покликався Г. Сковорода, ми виокремили 15 найважливіших, серед них, наприклад, ...всMка плAть сrно, ў всMка слhва человrча Экw цвrтъ травнaй... [Іс. 40:6-8]; ГлубокЁ сNрдце (человrку) пhче всrхъ, ў человrкъ µсть, ў ктЁ познhетъ ±гЁ... [Єр. 17:9]; ВесNлiе сNрдца живAтъ человrка, ў рhдованiе мbжа долгодNнствiе [Сир. 30:23]; ...крэпк№ Экw смNрть любє, жNстока Экw Јдъ рNвность: крBла ±Ѕ крBла =гнЅ, (Њглiе њгненно) плhмы ±Ѕ" [П.п. 8:6]; Вод№ глубок№ совrтъ въ сNрдцы мbжа… [Прип. 20:5];...ктЁ дhстъ м© крил… Экw голуб‰нэ; ў полещѕ, ў почRю [Пс. 54:7]; љсть тrло душNвное, ў µсть тrло духAвное [I Кр. 15:44] та ін. Використовуючи наведені фрагменти з пам'яті, мислитель неодноразово скорочував і розширював їх, добирав лексичні і граматичні синоніми.

На формування мовної свідомості Г. Сковороди значною мірою впли-нув і стиль Святого Письма. Зокрема це стосується уживаних у біблійних віршах іменникових словосполучень зі складними прикметниками-означеннями на зразок радостотвЎрны њчи [Бут. 49:12], правол¤чныя стрrлы мЎлнiины [Муд. 5:21], sлосмрhдный дaмъ [Муд. 11:19]; порівнянь да не когд№ похBтитъ Экw лNвъ дbшу мој [Пс. 7:3], прв*ный же Экw лNвъ Юповhя [Прип. 28:1]; скAчитъ хромaй Экw ±лNнь [Іс. 35:6]; тавтологічних сполук снrсте вЯтхая ў вЯтхая вNтхихъ [Лев. 26:10]; Юхлrбитъ ±гЁ хлrбомъ рhзума [Сир. 15:3] та ін.

Мовні погляди філософа витворилися передусім на ґрунті староукраїн-ської книжної практики та освітньої традиції Києво-Могилянської академії. Тексти Г. Сковороди свідчать про те, що він глибоко замислювався над природою слова, усвідомлюючи зокрема умовний характер словесного знака. Письменник добре розумів зв'язок між думкою і словом, різницю між прямим значенням слова (звоном), і переносним, символічним (силою), тонко відчував залежність мовного стилю від конкретної тематики, цінував влучне образне слово, невичерпним джерелом якого було Святе Письмо.

Мислитель поширив свою концепцію "двох натур" на слово, яке стало для нього засобом пізнання й осмислення дійсності. Істинна, тобто нова, людина має і нову мову. Слово - і це яскраво виявляється на прикладі ключо-вих слів, що формують семантичний простір творів письменника, - бере участь не лише у вираженні філософської думки, а й у її народженні. Філософ вдавався до різних мовних прийомів з метою віднайти прихований у слові смисл. Концепція двонатурності слова в нього органічно пов'язана з символіко-алегоричним методом інтерпретації Святого Письма. З метою осягнення "духу" (істинного смислу) слова, а також для обґрунтування своїх світоглядних положень мислитель нерідко шукав взаємозв'язок між поняттям, вираженим словом, і внутрішньою формою цього слова.

Серед лексем, тлумачених мислителем, засвідчено такі: нові для його епохи наукові терміни (горизонт, сфера, центр, пропорціа/препорціа, симетріа); окремі рідковживані церковнослов'янські лексеми (сирище); деякі апелятиви грецького, латинського, німецького тощо походження (лучіфер, дйбфсйвЮ, бнфйрЬизт, ухмрбиЮт, баволна); власні назви зі Святого Письма, рідше - античної міфології (Асхань, Хеврон, Вавилон, Давид, Рафа, УейсЮн); слова, які набувають символічного трактування в дусі барокових традицій (гавань, гидра, кефа, кит, сирен тощо); лексеми, внутрішню форму яких витлумачено відповідно до авторської філософської концепції (счастіе, Бог, мысль, радость, туга, с?тованіе, благополучіе).

Полікодова мовна рефлексія Г. Сковороди була одним із виявів барокового способу мислення. Знання мов спричинило багатовимірність осягнення філософом світу і його "ословлення" відповідними засобами цих мов: "Даніил. У древних славян она еродій; у еллинов - пеларгос, у римлян - киконіа, у поляков - боцян, у малороссіан - гайстер, - схожа на журавля. Еродій значит боголюбный, если слово еллинское".

Осмислення важливих понять, що вербалізувалися в концептуально значущих словах, відбувалося в кількох мовних площинах, представлених здебільшого церковнослов'янською мовою, давньогрецькою та латиною, а принципи естетики бароко спонукали до накопичення філологічних відомо-стей в одному текстовому просторі, до створення різнокодової поліфонії.

Третій розділ "Мовна практика Григорія Сковороди як важливий етап розвитку староукраїнської літературно-писемної традиції" присвячений розгляду мови філософа крізь призму його реконструйованої мовної свідомості в контексті староукраїнської літературно-писемної традиції кінця XVI - XVIII ст.

Правопис Г. Сковороди (передусім той, який він використовував до 1785 р.) спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI - першої половини XVIII століття з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїн-ської культурно-історичної парадигми, хоч і має певні особливості, зумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. У середині 80-х років автор відмовився від уживання релікта церковнослов'янської орфографії - знака ъ, а також і ь.

Г. Сковорода був дуже уважним до графічного образу слова - одного з виявів його "видимої натури". В автографах філософа часто використано велику літеру в написанні ключових для його концепції словах. Авторські тексти потрібно читати переважно з українською орфоепією (окрім тих фрагментів, на яких позначилася російська вимова). Це підтверджує зокрема вимова ? як [і], поплутання ы, и та і, що мали фонетичне значення [и], тверда вимова приголосного перед [е], зрідка - передання ненаголошеного [е] через и, перехід [е] в [о] після шиплячого перед споконвічно твердим приголосним, спрощення у групах приголосних, форми дієслів та дієприкметників з епентетичним [л], наявність [ў] тощо. Є підстави вважати, що окремі фонетичні риси української мови традиційно приховані етимологічним правописом: не відображено переходу [л] > [ў] у дієсловах минулого часу, а також [о], [е] > [і] в закритих складах, вимови [тґ] у формах 3-ї особи одн. дієслів II дієвідміни чи відсутності кінцевого [т] у формах 3-ї особи одн. дієслів I дієвідміни тощо. Мова творів Г. Сковороди відбиває всі специфічні риси фонологічної системи української національної мови, що формувалася на основі південно-східного діалектного масиву, хоч деякі явища цим пояснити не можна, оскільки окремі слова і навіть фрагменти тексту репрезентують російську вимову. Деякі написання є даниною церковнослов'янській традиції. Автографи засвідчують часом протилежні орієнтації автора на те чи те написання, зумовлені "відчуттям" і "баченням" слова в конкретний момент, різним уявленням про мовну норму в певні проміжки часу. Порівняння двох автографів діалогу "Наркісс" свідчить про те, що в пізнішому з них, за яким потім вносилися правки й до першого автографа, відбито посилену орієнтацію Г. Сковороди на традиційну орфографію, репрезентовану зокрема церковнослов'янською мовою.

Фонетичний малюнок досліджуваних текстів значною мірою визнача-ється українською системою наголосів. Чимало з них, проставлених самим автором, відповідають нормам сучасної української літературної мови. Навіть у цитатах зі Святого Письма наголоси відбивають живу вимову: говурит, научитйся, твурите та ін. Тексти мислителя відображають корене-ве наголошування іменників, властиве давній українській церковній традиції (глбва, стрбна, языммках), а також послідовне наголошування суфікса -йнн, -бнн у дієприкметниках та прикметниках (избрбнных, поваплйнный, сотворйнна, украшйнный, божествйнный, веществйнный), на відміну від російської церковної традиції, для якої було характерне флективне наголошування відповідних іменників та кореневе наголошування прикметників та дієпри-кметників. Отже, якщо прочитати тексти філософа з урахуванням особливо-стей українського наголошування церковнослов'янського тексту, то акцент-ний малюнок аж ніяк не буде видаватися російським.

Мовна свідомість Г. Сковороди значною мірою сформувалася на ґрунті рідної мови - української. Органічний зв'язок мовної свідомості Г. Сковороди з народними джерелами засвідчений насамперед на лексичному рівні. Народнорозмовний компонент його мови є досить вагомим, зокрема у сфері побутової лексики. Частина зафіксованої лексики і нині сприймається як беззаперечно українська, оскільки функціонує і в сучасній українській літературній мові. Це передусім слова (переважно спільнослов'янські з похо-дження) на позначення родинних стосунків, предметів і явищ навколишнього світу, ознак, властивостей, дій, місця, часу, обставин перебігу подій тощо, а також службові. "Українськість" мови Г. Сковороди, глибинний зв'язок його мовної свідомості з мовною свідомістю народу підтверджує і використана фразеологія. Проте, незважаючи на значну кількість лексичних та фразеологічних одиниць, що й сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські, а також на наведені вище свідчення самого Г. Сковороди, більшість лінгвістів схильні вважати, що він писав не по-українському.

Щоб ідентифікувати мову автора, виокремлюємо з тих його поезій, які він вважав написаними по-українськи, слова, що з позиції мовної свідомості сучасної українськомовної людини не сприймаються як українські (бедро, бодро, буйность, вдруг, везд?, вещ, вить `адже', вопль, город `місто', довольны, дождь, жизнь, завистливый, изб?гнуть, источник, конец, лестный, луна `місяць', лучше, любезный, милость, много, начало, нелзя, нужный, ноч, облакы, осталось, плясать, потом, скорбь, скрылся, спокоен, сыскать, сюда, ум, хвать, а також фонетичні церковнослов'янізми - страна, глас, глава, хощет, нощ, форми дієприслівників (з походження активних коротких дієприкметників) подмазуя, шутя. Для визначення того, як саме (як українські чи ні) сприймалися наведені лексеми мовною свідомістю українця XVIII ст., ми розглянули їх у діахронічному аспекті, а також у проекції на мову пізнішого часу, зокрема й на українські говори.

Значна частина наведених слів (переважно праслов'янського похо-дження) засвідчена й у старослов'янській (пізніше - в церковнослов'ян-ській), і в давньоруській мовах, а також у староукраїнській мові XIV-XV ст. Практично всі аналізовані лексеми (крім вдруг) широко вживалися в староукраїнській літературній мові XVI - першої половини XVII ст. "Енеїда" І.П. Котляревського, яка поклала початок новій українській літературній мові, містить значну частину з наведених вище слів, ужитих Г. Сковородою (чи спільнокореневих з ними), які носій сучасної української мови вже не сприймає як українські. Те, що значна частина розгляданих слів і похідних від них була поширеною і в післясковородинські часи, засвідчує і словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка, а також словник Б. Грінченка. Практично всі лексеми з поезій, мову яких Г. Сковорода схарактеризував як українську, мали тривалу літературно-писемну традицію вживання і були для тогочасних носіїв мови функціонально українськими, хоча сучасною мовною свідомістю сприймаються як російські тому, що використовуються в російській літературній мові, а не в сучасній українській літературній. Проте вони продовжують своє існування в різних українських діалектах.

Сучасна мовна свідомість не сприймає як українські й інші засвідчені в текстах мислителя слова, переважна частина яких уживається дуже часто:

брюхо, будто/будьто, воздух, время, всегда, вторый, гд?, год `рік', горазда / гаразда `значно', грабительства, грязь, деньги, дурак, д?ланіе, д?лать, д?йствіе, если/естли, желати, желудок, жел?зо,зв?зда, зд?сь, зд?шний, или, иногда, иный, каждый, когда, кожа, который, краска, красота, кончил, куда, кушать, ли питальна частка, либо `або', ложь, л?карство, мн?ніе, мысль, никогда, обижает `кривдить', первый, поб?да, подарок, пожар, покой, польза, помощь, посл?, приказал, пчела, рисунок, родители, сов?т, пословица, построить `побудувати', старик, тайна, тел?га, тишина, тогда, туда, тыква, хворост, хотя `хоча', цв?ты, язык `мова' та ін. За нашими спостере-женнями, ці та інші лексеми були притаманні не лише староукраїнській літературно-писемній традиції, а й розмовному мовленню, і мовною свідомі-стю українського суспільства часів Г. Сковороди сприймалися як українські.

Як і в попередньому випадку, значна частина наведених слів (переважно праслов'янського походження) засвідчена й у старослов'янській, і в давньо-руській мовах. Пам'ятки давньоруської мови засвідчують розвиток семантики багатьох із цих лексем порівняно зі старослов'янською мовою. Чимало з наведених вище слів, які використовував Г. Сковорода, широко вживалися і в староукраїнській літературній мові XVI - першої половини XVII ст., у пам'ятках XVIII ст., зокрема творах І. Некрашевича, у мові селян - персонажів інтермедій, матеріалах сотенних канцелярій та ратуш Лівобереж-ної України XVIII ст. (значна частина цих слів зафіксована в мовленні свідків та звинувачених, що свідчить про їх уживання в розмовній мові), у текстах приватних листів XVIII ст., у мові лікарських та господарських порадників XVIII ст., пізніше - в "Енеїді" І.П. Котляревського, творах Г. Квітки-Основ'я-ненка, "Малоруско-німецкому словарі" Є. Желехівського, словнику Б. Грін-ченка, а також у "Словарі чужих слів" (1912) З. Кузелі і М. Чайковського, який, за оцінкою самого З. Кузелі, має "чисто українську марку" тощо. Про те, що деякі з наведених слів не сприймалися навіть мовною свідомістю лінгвістів як російські, свідчать і російсько-українські словники другої половини XIX - поч. XX ст., де в перекладній частині наведено зокрема времня, врем'я, урем'я; вещ, вещевимй, веществемнний, вомздух, воздухомвий, год, жимзность, звіздам, хватамти, хоть `хоча', язик `мова'.

Питомість, органічність на українському ґрунті багатьох із названих лексем підтверджується і їх сучасним функціонуванням в українських говірках, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківських, гуцульських, буковинських, західнополіських, подільських, східнослобожанських тощо. У народі й дотепер побутує Георгій Побідоносець (а не перемогоносець), давні українські корені відбито у прізвищах Теліга, Брюховецький, у назві пташки жовтобрюх тощо.

Окремі форми, які з позицій мовної свідомості сучасного носія української мови сприймаються як контаміновані (когдась), насправді не є "покручами", витвореними філософом, а спираються на традицію використання в літературній і розмовній мові кінця XVI-XVIII століть. Інші слова, які мовознавці теж зараховують до невдалих контамінацій Г. Сковороди - ктось, чтось, чегось, н?чтось, какыись (М. Жовтобрюх), ктось (М. Лесюк) - могли лише відбивати традиційне написання першої частини, а вимовлятися по-українському.