Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Мові Г. Сковороди була властива функціональна тотожність церковнослов'янських та українських фонетичних варіантів лексичних одиниць, зокрема повноголосних і неповноголосних форм, що в цілому спиралося на традицію староукраїнської літературної мови кінця XVI-XVIII століть, а також форм нощь/ночь, хощу/хочу, елень/олень та ін. Правки самого Г. Сковороди, внесені ним у середині 80-х років XVIII ст. до раннього автографа діалогу "Наркісс", засвідчують певну тенденцію до надання переваги фонетичним церковнослов'янізмам. Граматикон Г. Сково-роди теж є продовженням староукраїнської літературно-писемної традиції. Питомі граматичні (переважно морфологічні) риси й мовною свідомістю сучасного носія української мови сприймаються як українські: Д. в. одн. іменників чол. р. (переважно назв осіб) на -ові, -еві; Р. в. одн. іменників чол. р. на -у; Кл. в. одн. іменників; О. в. одн. на -ою/-ею іменників колишніх в/jв-основ, займенників та прикметників жін. р.; поєднання числівника два з Н. в. мн. іменників; стягнені форми прикметників та дієприкметників у Н., З. та Кл. в. одн. жін. р. та в цих же відмінках у мн.; вищий ступінь порівняння прикметників із суфіксом -ш; уживання присвійних прикметників; форми особових займенників у Р. та З. в. одн. мене, себе, а також із прийменниками в Р. в. одн.; зрідка - притаманне народному мовленню закінчення -е - в дієсловах З-ї особи одн.; в окремих випадках - складна форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду; флексія -мо в дієсловах 1-ї особи мн. наказового способу; постфікс -ся в дієслівних формах; інфінітивний суфікс -ти; форма З. в., що збігається з Н. в., а не Р., у назвах істот; Р. в. партитивний; синтаксична конструкція по + ім. у М. в. мн.; складений присудок, виражений синтаксич-ною конструкцією есть + ім. в О. в. тощо.

Текстам Г. Сковороди властиві граматичні варіанти, які є однією з форм вияву динамізму староукраїнської літературної мови. Граматична варіатив-ність у староукраїнській літературній мові зумовлювалася традиційним спів-існуванням церковнослов'янських та українських флексій, їх непроти-ставленням у мовній свідомості мовців. Серед морфологічних варіантів, властивих староукраїнській літературно-писемній традиції, увагу привертає варіативність іменникових флексій, передусім -ію/-ью, -ю в О. в. одн. іменни-ків жін. р. колишніх основ на *-i, рідше - Р. в. одн. (-а/-у) іменників чол. р., -ом (-ем)/-ам (-ям) у Д. в. мн. іменників чол. р.; варіативність прикметникових флексій, зокрема флексій Р. та З. в. одн. прикметників, дієприкметників, займенників і порядкових числівників чол. та сер. р. -аго, -яго/-oго, -eго. Унаслідок взаємодії церковнослов'янської і живої народної мов на тлі тенденції до узагальнення флексій прикметників, дієприкметників та займен-ників у Н., З. та Кл. в. мн. постала і варіативність -ыи (-іи), -ыя (-ія), -ая (-яя) / ие (-іе), -ии (-іи). У текстах Г. Сковороди представлено як варіативність церковнослов'янських / живомовних флексій прикметників, дієприкметників та займенників у Н., З. та Кл. в. мн., так і змішування в названих відмінках церковнослов'янських флексій різних родів, що свідчить про їх витіснення живомовними, а також простежується притаманна староукраїнській книжній практиці варіативність енклітичних і повних форм З. в. одн. (або Р. в. одн. при запереченні) особових та зворотного займенників, тот/ той та ін.

Органічним складником мовної свідомості автора були церковнослов'ян-ські дієслівні форми, найчастіше минулого часу. Природно, що цитати зі Святого Письма містять форми аориста та імперфекта. В аналізованих текстах засвідчено паралельне вживання інфінітивних форм (з основою на голосний) на -ти/-ть-, форм дієслів 2-ї особи одн. теперішнього часу -ши/ -шь, дієприслівникових форм теперішнього часу на -ачи/-ячи, -учи/-ючи поряд із формами на -а,-я, а форм минулого часу на -ши - поряд із формами на -в. Аналіз пам'яток кінця XVI-XVIII століть дає підстави стверджувати, що в мовній свідомості тогочасних українських авторів багато розгляданих формантів були здебільшого функціонально тотожними. Переважання в мовній практиці тієї чи тієї флексії зумовлювалося суб'єктивними чинниками, власними мовними уподобаннями книжника. У текстах Г. Сковороди спостерігаємо і вагання у формі роду деяких іменників: луч/луча, ярем/ярмо, чучел/ чучела, салат/салата. Має місце і варіативність синтаксичних конструкцій, зокрема по + Д.в. / по + М.в.; к + Д. в. / до + Р. в. тощо. Отже, граматичні особливості текстів Г. Сковороди свідчать переважно про функціональну тотожність у його мовній свідомості генетично гетерогенних одиниць, передусім церковнослов'янських та українських, що спиралося в цілому на староукраїнську літературно-писемну практику кінця XVI - XVIII ст. Проте в окремих випадках філософ надавав перевагу церковнослов'янським формантам, що було зумовлено передусім впливом на його мовну свідомість граматичних параметрів Святого Письма.

Властива староукраїнській літературній мові варіативність відбита у текстах Г. Сковороди і на словотвірному рівні, що добре видно зокрема на прикладі вживання прикметникових форм. Спостерігаємо варіативність прикметників - дериваційних синонімів - із суфіксами -н-/-ск-/-ичн-; -ичн-/-еск-; -н-/-ск-; -н-/-инн-; -н-/-ев-; -н-/-ив-; -н-/-ичн-/-ич-еск-; -н-/ев-/-ев-н-; -н/-ян-/ -ен-/ -енн-; -н-/-; -ичн-/-альн-;-ян-/-ск-; -/-еск; -ов-/-ов-ск-/ -ан-ск- та ін. Меншою мірою тексти Г. Сковороди відбивають варіативність іменникових суфіксів: -енн-/-янн-; -иц-/-к-; -иц-/-ичн-ость тощо.

Перебування Г. Сковороди в Петербурзі у складі хорової капели (1742-1744), пізніше - у друзів на Воронежчині та Курщині, а також, безперечно, читання книг, виданих у Петербурзі та Москві, позначилося на його мовній свідомості, сприяло засвоєнню ним елементів російської вимови, лексики та граматики. Не викликає сумніву те, що Г. Сковорода міг добре говорити тогочасною російською мовою, яка за своїм лексичним складом була близькою до слов'яноруської (слов'яноукраїнської) літературної мови. У текстах мислителя нерідко передано російську вимову, пов'язану з тим, що автор часом переходив на інший мовний код, що могло бути зумовлене різними суб'єктивними чинниками. Найвиразнішими проявами російської орфоепіїї є акання (у ненаголошеній позиції на місці [о]); закінчення -ево, -ово в Р. в. одн. прикметників та займенників чол. р.; написання в замість г у слові севодня; буквосполучення іо, ьо, ьіо, які відбивають вимову [о] після м'якого приголосного тощо. Лексики, яку Г. Сковорода почерпнув з російської мови, в його текстах небагато: бабушка `стара жінка', батюшка `батько', вдруг `раптом', враки `вигадки', врать, государь, камушок `дорого-цінний камінь', лягушка, наизус `напам'ять', очень, пускай `нехай', пусть `нехай', рюмка, старуха, сударыня (етикетне звертання), ужин, чрезчур, шибает (наружность шибает в глаз), это тощо. Ці лексеми не засвідчені ані церковнослов'янською мовою, ні українською літературною XVI - першої половини XVII ст., проте вживалися в російській літературній мові XVII і XVIII ст. Привертають увагу також слова з властивими російській мові демі-нутивними суфіксами: домышко, т?лишко, тетушка тощо. Переважна ж більшість слів, які сучасною мовною свідомістю сприймаються як російські, насправді є церковнослов'янізмами (успадкованими і сучасною російською мовою) і становлять надбання староукраїнської книжної традиції.

Вплив російської мови спричинив і варіативність флексій -ый (-ій)/-ой у Н. в. та З. в. одн. прикметників і займенників чол. р., уживанання Г. Сковородою форм Д. та М. в. одн. іменників жін. р., М. в. одн. та мн. іменників чол. р., М. в. одн. іменників сер. р. з основою на задньоязиковий приголосний, що не відбивають наслідків другої перехідної палаталізації, а також використання коротких форм прикметників чол. р., форм особових займенників тебя, меня, про себя тощо.

У четвертому розділі "Мовотворчість Григорія Сковороди в контексті староукраїнської барокової традиції" розглянуто характерні риси мовотворчості мислителя, яка зазнала істотного впливу естетики й поетики бароко, що визначило специфіку засобів "ословлення" дійсно-сті й зумовило творчий пошук найбільш відповідних із них для вираження й розвитку певних ідей.

Для виявлення джерел барокової мовотворчості філософа важливо розглянути мовне втілення найвагомішого з трьох світів - мікрокосмосу (світу людини) - в контексті історії української культури та староукраїнської книжної традиції. За нашими спостереженнями, витоки мовної моделі мікрокосмосу Г. Сковороди ведуть не лише до античності, текстів Біблії, отців церкви тощо, а й спираються на міцний староукраїнський ґрунт. Відомо, що вже у філософії епохи еллінізму людина розглядалася як мікрокосм. У реєстровій частині рукописного "Лексикона латинського" Є. Славинецького середини XVII ст. подано лексему microсosmos, яку перекладено як мал[и]й ми[р]. У збірках емблем і теоретичних трактатах про символіку та емблематику XVII-XVIII ст. людину також виокремлено як мікрокосм із закликом пізнати себе - "Nosce te ipsum". Уживане Г. Сковородою терміноло-гічне словосполучення маленькій мырок репрезентує фрагмент концептуаль-ної і відповідно - мовної моделі світу староукраїнських книжників: малый мыр як світ людини є одним із чотирьох світів у філософії К. Транквіліона-Ставровецького. До вчення про макро- і мікрокосм звертався П. Могила; поділяли погляд на людину як малий світ і І. Галятовський, Ф. Прокопович, Г. Кониський тощо. Як і все суще, людина, згідно з ученням Г. Сковороди, також складається з двох натур - видимої, тлінної, і невидимої, вічної, підтвердження чого він знаходить у Святому Письмі, найчастіше у пророків Ісаї та Єремії. Саме відшукати в собі істинну людину й означає, на думку філософа, пізнати себе.

Назви концептів видимої і невидимої натур людини репрезентовано в Г. Сковороди словосполученнями видимый челов?к і внутренній челов?к, до атрибутивних компонентів яких засвідчено численні синоніми: видимый челов?к - бренный, душевный, земляный, земный, ложный, перстный, плотяный, смертный, тл?нный та ін.; внутренній челов?к - божественный, вторый, горній, Господній, духовный, истинный = Бог, небесный, нетл?нный, новый, муж истинный, муж Божій тощо. У межах того самого лексико-семантичного поля атрибути-прикметники вступають у синонімічні відношення; означення, що належать до протилежних полів, є антоніміч-ними. Розвиваючи думку про двонатурність людини, Г. Сковорода вбачає подвійну сутність і в тілі людини: є т?ло вн?шнее, душевное, земляное, перстное, смертное, тл?нное, якому протистоїть т?ло в?чное, духовное, истинное, новое, сокровенное, тайное, точное. Подібні ряди опозицій відображають уявлення мислителя і про подвійну сутність інших органів людського тіла (рук, ніг, уст, вух, очей). Подвійним, за Г. Сковородою, є і серце, яке - відповідно до платонівсько-християнських ремінісценсій - традиційно вважалося містилищем любові й храмом Бога в Людині. Проте в концепції мислителя видима натура серця - це сердце ветхое, зв?рское, земное, мертвое, мірское, нечистое, пепелное, плотское, плотяное, подлое, пустое, рабское, сатанское, скотское, смертное, старое, стихійное, темное, тл?нное, языческое та ін. Глибинну, істинну сутність серця (саме в такому розумінні воно є храмом Бога в людині) характеризують означення сердце благое, блаженное, божественное, Божіе, второе, в?чное, живое, нетл?нное, новое, св?тлое чистое тощо. Серце/сердце у Г. Сковороди, контекстуальними синонімами до якого виступають мысль - душа, є одним із ключових слів, навколо яких структуровано мовний простір текстів письменника. Вибудовується ряд ключових синонімічних словосполучень, що вербалізують концепт сковородинського розуміння істинної людини: внутренній челов?к - истинный челов?к - главный челов?к - истинное сердце - истинное око - сердечное око - мысль.

Уживані Г. Сковородою прикметники на позначення властивостей видимого й невидимого фрагментів мікрокосмосу відображають як тривалу писемно-книжну традицію, що бере початки від старослов'янської мови, так і мовотворчість самого автора. Уже К. Острозький вживав внутр?ний челов?к як опозицію до телесный болван, а також словосполучення сердец плотяных на позначення сердець, іще не пройнятих істинною вірою; в І. Вишенського земный челов?к протиставлений Богові. Реєстрова частина "Лексикону" П. Беринди 1627 р. підтверджує традиційність уживання слово-сполучення вънутрнїй члкЮъ, яке в перекладній частині витлумачено як члкЮъ духовны[и]. Мысленные руки і невещественные з?ницы у Г. Смотрицького позначають духовну діяльність людини. Думку про двонатурність ока (пор. біблійне очеса сердца) утверджували Г. Смотрицький, М. Смотрицький, І. Галятовський, Г. Кониський. Здавна у творах староукраїнських авторів обігрувалася й тема подвійної природи розуму, людської думки, що вербалізовано в опозиціях мудрованіе ( мудрость) духовное = истинная правда Божія і мудрованіе (мудрость) плотское, телесное, смертное тощо.

Однією з характерних ознак староукраїнського мовного бароко була мовна гра, яку Г. Сковорода опанував досконало. Кожне вживання лексеми в незвичному контексті відкривало нові відтінки - "семантичні обертони" (Б. Ларін). Староукраїнська барокова поезія залишила блискучі взірці викори-стання цього прийому, побудованого здебільшого на омонімах, паронімах та спільнокореневих словах, у яких часом активізувалися етимологічні зв'язки слова.

Смислове зближення лексико-семантичних варіантів багатозначних слів (наприклад, язык `язик' (з урахуванням його подвійної сутності - тлінної та істинної) та язык `мова'), а також паронімічна атракція - свідоме смислове зближення подібних за звучанням слів - створювали оригінальні смислові зв'язки між ними. Розуміння всього видимого, плотського, як вторинного, несправжнього мотивує зближення слів лужа і лжа, ядь і яд, плоть, плотскій і пліотка. Розуміння душевного спокою, гармонії як щастя спричиняє семан-тичне зближення утишает и ут?шает, миро мира (тут мир `спокій') та ін.

До найяскравіших риторико-філософських прийомів Г. Сковороди належить морфологічне перетворення слів у межах іменникових словосполу-чень із залежними прикметниками. Іменник першого словосполучення ставав відповідним прикметником другого, прикметник першого словосполучення - співвідносним іменником другого. Пара таких словосполучень утворювала певну діалектичну єдність, у якій кожне слово набувало додаткових відтінків у значенні через актуалізацію зв'язків з іншим словом. Усі парні словосполучення, сконструйовані Г. Сковородою, можна поділити на дві групи: а) парні кореляти в межах одного контексту; б) парні словосполучення, що вживаються в різних текстах. Перша група представлена 14 парами, причому слова, які зазнають морфологічних транс-формацій, належать до ключових репрезентантів авторської концептосфери. "Прирощення" смислу слів шляхом мовної гри надає філософській прозі Г. Сковороди виразного динамічного характеру: "А мы судим, что все сіе принадлежит к вн?шней плоти и плотской вн?шности"; "…просто сказать, душа, то есть истое существо, и сущая иста, и самая ессенціа…" На фоні цих пар словосполучень менш помітною, але не менш важливою для цілісного сприйняття текстів Г. Сковороди є друга група словосполучень, які, характеризуючи видиму натуру, виступають парними корелятами в різних його творах і вносять додаткові нюанси в їх сприйняття: плотское бреніе в "Наркіссі" - плоть бренная у написаній після "Наркісса" "Асхані", плоть челов?ча, тл?ніе челов?ческое в "Асхані" - плотяный челов?к, тл?нный челов?к у написаному пізніше творі "Діалог, или разглагол о древнем мір?".

Творчій манері Г. Сковороди властива і "словотвірна гра", яскравим прикладом якої є ампліфікація спільнокореневих слів із різними префіксами ("Библіа есть Пасха, проход, переход, исход и вход") чи використання в одному контексті спільнокореневих слів із різними демінутивними суфі-ксами, що, крім уникнення повтору, створює певні семантичні прирощення.

П. Бузук, Д. Кирик, Ю. Шевельов уже звертали увагу на лексичні іннова-ції Г. Сковороди. Проте виявлено далеко не всі створені мислителем слова, часом дуже важливі для глибшого розуміння його філософської концепції. Підставою для висновку про те, що їх створив саме Г. Сковорода, є відсутність лексем у текстах кінця XVI - першої половини XVIII ст., історичних словниках та Картотеці СлУМ XVI - першої половини XVII ст., а також і те, що в мовній практиці мислителя вони посідають особливе місце, репрезентуючи його філософські погляди. Серед способів словотво-рення, властивих авторові, переважають суфіксальний і композиція, а також складання із суфіксацією: б?сность < б?сный `біснуватий', т?нить < т?нь, паучиться < паучина `павутиння', сладкополезный < сладкий і полезный, содомо-гоморский < Содом і Гомора, злоудача < зла удача, Михаило-сатано-махія (мається на увазі діалог "Брань архистратига Михаила со сатаною"; слово сконструйоване за зразком назви відомого давньогрецького твору "Батрахо-міомахія") тощо. Автор тонко відчував мовну матерію й експериментував із нею, шукаючи нові можливості пізнання видимої й невидимої натур крізь призму слова в руслі традицій староукраїнського мовного бароко.

Письменник надавав особливого значення звуковій та ритмічній органі-зації тексту, спрямованій не лише на творення відповідного образу, а й на загострення уваги читача чи слухача, пробудження його почуттів, асоціацій, емоцій. Традиційним звукописним прийомом, поширеним у староукраїнській бароковій поезії, була алітерація. До неї вдавалися вже українські поети кінця XVI - початку XVII ст. Художній ефект алітерації майстерно використав і Г. Сковорода. Наприклад, у Пісні 1-й "Саду божественных п?сней" алітера-ція свистячих увиразнює образ смерті: "О, смерть сія свята!.. Да смерть страстям и злым сластям / Живу теб? мой св?т". Рідше алітерацію засвідчено у філософській прозі: "Вся тварь есть то плоть - разум?й: сплетенная пльотка, склеенный п?сок, сл?пленный прах…" У цьому вислов-ленні, що виражає одне з основних концептуальних положень філософії автора, фонетична гра сполукою [пл] активізує, посилює асоціації, викликані ключовим словом плоть на позначення всього видимого, тлінного, минущого.

Специфіку авторського звукопису, як відомо, визначає і римування. Особливість віршування філософа - використання горизонтальних і вертикальних внутрішніх рим, завдяки чому поезії набувають багатоголосого звучання й чіткого ритму, наприклад: "Блажен, о блажен, хто с самых пелен / Посвятил себе Христови…" Філософ використовує кожну можливість внутрішнього римування у прозі: "Кая же твоя природа или врода?; "Мн? кажется, сія надежда есть паучинная одежда" .

До найяскравіших виражальних засобів староукраїнського барокового письменства належали і фігури мови. Теоретичним і практичним аспектам їх опанування (передусім на матеріалі латини) приділяли велику увагу в курсах поетики й риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії, тому мовна свідомість освіченої людини містила певний набір фігур мови, який слугував базою для подальшого творчого розвитку мовної особистості. Г. Сковорода вдавався до лексичної анафори, епіфори, їх поєднання, а також використовував звукові анафори та епіфори, утворені внаслідок словотвірної гри. Виняткової майстерності філософ досягнув у використанні таких фігур, як тавтологічні сполуки, антитези, оксиморони, порівняння тощо. У його текстах засвідчено як біблійні тавтологічні сполуки, так і ті, що постали за їх моделлю: це передусім іменникові словосполучення з тим самим залежним іменником у Р. в. мн., причому в препозиції виступає як головне, так і залеж-не слово: "В горней республик? все новое... - не так как у нас под солнцем все ветошь ветошей и суета суетствій"; "...мы… не радим о удивителн?йшей вс?х систем систем? нашего т?лышка". Г. Сковорода використовував і такі тавтологічні сполуки, де дієслівний компонент виконує предикативну функцію, а іменниковий - суб'єкта, зрідка - об'єкта: "Святыню в?ра видит, надежда над?ется, любов объемлет сердцем, а память памятует"; "… скверное скверни, а святи святое".

Мовна бароковість письменника яскраво виявлялася й у численних антитезах, у яких було майстерно поєднано словникові та контекстуальні антоніми не лише на лексичному, а й на cинтаксичному рівні: "Помни, что

опасное д?ло встр?чаться с Голіафом. Щаслив, кому удалось раздрать льва сего и обр?сти в жостком н?жное, в горком - сладкое, в лютости - ми-лость, в яд? - ядь, в буйств? - вкус, в смерти - жизнь, в безчестіи - славу". Характерною рисою стилю мислителя є те, що він часом будує антитезу на антонімії тих самих слів (які вживаються поряд зі словниковими та контекстуальними антонімами), уже вкотре підкреслюючи двонатурність усього сущого: "В?к и в?к, страна и страна, народ и народ, город и село, юность и старость, бол?знь и здоровя, смерть и жизнь, ночь и день, зима и л?то - каждая стать, пол и возраст и всякая тварь им?ет собственныи свои выгоды". Одним із виявів антитетичності мислення Г. Сковороди є використання ним оксиморонів - як біблійних з певними трансформаціями (...Сіе иго велми благо и легко есть"), так і власних. Останні найчастіше утворені за моделлю іменникового атрибутивного словосполучення, компоненти якого перебувають в антонімічних відношеннях: безконечный конец, стар?ющеяся младость, правдолюбные ябедники и клеветники, умные дураки. Мислитель конструює й оригінальний вид оксиморона - складні прикметники, мотивовані сурядними сполуками з прикметниками-антонімами: дурномудрыя д?вы, глупомудрые сердца, слабосильный зв?рьк.

Мовна картина світу Г. Сковороди багата на порівняння, які для філософа є одним зі шляхів пізнання дійсності. Найчастіше він виражає порівняння за допомогою непоширеного чи поширеного порівняльного звороту або підряд-ного порівняльного речення. Джерелом значної частини порівнянь є Святе Письмо. Об'єкт порівняння часто виражений і фрагментами народної карти-ни світу: "…расточил … душу свою, … вырвав, как вербу, при живых водах насажденную". Привертають увагу порівняння, які ґрунтуються на елементах наукової картини світу: "…дабы физыческая ст?нь … не заст?няла в?р? орлим оком, будьто чрез телескоп, прозирающей отдаленное и высокое..." Об'єктом окремих порівнянь є реалії західноєвропейських країн: "Пожерли мы безчисленное множество обращающихся, как на английских колокольнях часов, [систем], с планетами...". Рідше в текстах філософа засвідчено порівняння, що становлять конструкції з формами ступенів порівняння прикметників: "Бездна дух есть в челов?ц?, вод вс?х ширшій и небес".

Мовна свідомість освіченої людини бароко містила традиційні метафори-константи, тому незвичне зближення чогось на перший погляд далекого могло потішити розум читача або слухача. Для Г. Сковороди з його багатоплощинністю мислення й умінням бачити зв'язки між елементами трьох світів у єдності їх видимої і невидимої натур метафора - завдяки властивій їй семантичній двоїстості - була не лише тропом, а й одним із засобів осягнення істини. Дослідники вважають, що абсолютна більшість метафор Г. Сковороди пов'язана з античністю та Святим Письмом. На нашу думку, важливу роль у творенні своєрідної мовної картини світу філософа відіграли і поширені в бароковій традиції метафори, джерелом яких була наукова та народна картини світу. Ціла низка наявних у текстах письменника метафор є даниною бароковій культурі з її культивацією античного уявлення про життя як море та розбудовою метафорики, пов'яза-ної з садом. Використання мислителем метафори зумовлене і його прагнен-ням через її осмислення виразно показати сутність двонатурності, притаманної кожному з трьох світів його філософської концепції. Привертають увагу метафори на позначення видимої, тлінної, натури: "Плоть бренная твоя есть то зд?шній мир, и днешній вечер, и п?сочный грунт, и море сиренское, и камни претыканія". На позначення тлінності видимої натури Г. Сковорода використовує також генітивні метафори, рекомендовані поетикою М. Довгалевського "Hortus poeticus" (1736-1737): пепел плоти, на п?ск? плоти, земленность плоти, трава тл?нныя плоти, блато тл?нностей, а також метафоричні епітети пепельное сердце, пепелныя тл?нности, пепельное т?лишко, пепелное или глиняное естество. Семантична структура наведених метафор мотивована цитованими словами Авраама "Аз есмь земля и пепел". Минущість видимої натури підкреслюють метафори, в основі яких лежить поняття швидкоплинної річки, води: "Всяка вн?шность есть мимопротекающею р?кою". На противагу цьому, позитивно маркованими є метафори, які ґрунтуються на архетипному образі води (річки, джерела), що символізує початок, оновлення, цілющу силу: родник мудрости, Іордан богомудрія, небезвкусную ... мыслей воду. Такі метафори широко вживалися в українській бароковій поезії.

На позначення невидимої натури, яку потрібно вміти розуміти в кожному з трьох світів, Г. Сковорода використовував яскраві позитивно марковані метафори: "Св?тлая седмица есть день господень, покойный полудень, весна цв?тоносная, в?чное л?то, время благо, вс?м воскресеніе, просв?щеніе и освященіе". Частина метафор ґрунтується на світловій символіці: "Евангеліе твое есть зажженный фанарь...". Своєрідність мовної картини світу Г. Сковороди творять метафори, джерелом яких є наукова картина світу: "Ермолай. Но гд? ты мн? паки найдеш сердце, управляемое компасом и телескопом в?ры Божія?". Навіть на означення Бога мислитель уживає метафори "Бог есть лутчій астроном, он наилутчій економ". Як засіб формування "симетричного" смислового контексту, метафора у Г. Сковороди увиразнює характерні ознаки явищ та приховану за ними сутність.

Тексти письменника засвідчують органічний зв'язок його мовної свідомості з бароковою традицією символізму. Філософ майстерно використав смислові можливості символу, розуміння якого спиралося на поетику М. Довгалевського, для ілюстрації одного зі своїх головних положень про те, що за тлінною натурою всього сущого приховано нетлінну, істинну, яку необхідно було розгадати. Дослідники символізму Г. Сковороди дійшли висновку, що філософ користувався відомими на той час європейськими збірками символів та емблем, зокрема "Symbola et emblemata selecta", а також збірками емблем Альціата, Сааведри, Бошіуса, Камераріуса та ін. Головними у Г. Сковороди Д. Чижевський небезпідставно вважав два символи - кола (у тому числі кругового руху) та насіння, зерна, що підтверджують і наші спостереження. Кольцо, цыркул, круг, колесо, шар, солнце, око, перстень і под. символізують вічність. Амбівалентною є фігура змія, що може символізувати і вічність, і Божу премудрість. Архетипною - первинною і головною - є "фігура" сонця. Мислитель часто стверджує в дусі неоплатонізму ідеї світлової символіки Бога. Із символікою сонця пов'язана і світлова символіка взагалі, зокрема лампади, світильника.?С?мя (`насіння') символізує першопочаток, із якого все проростає в макрокосмосі, мікрокос-мосі та символічному світі. Важливе місце в символіці Сковороди посідають і драгоц?нные камни (анфракс, адамант, имитрос (янтарь), іаспис, смарагд, сапфир, фарсіс) - це `невинність, чистота'; `Божа премудрість'. Така символіка спирається не лише на Святе Письмо, а й на традиції староукраїнської писемності, зокрема на проповіді І. Галятовського.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Мову Григорія Сковороди необхідно розглядати з позицій реконстру-йованої мовної свідомості мислителя та староукраїнського суспільства в цілому, а не оцінювати її з погляду носія сучасної української літературної мови, який орієнтується на сучасну мовну норму.

Приписування Г. Сковороді мовного хаосу зумовлене як складністю самого об'єкта вивчення, так і невизначеністю оцінки "українське"/ "неукраїнське" щодо явищ староукраїнської літературної мови в цілому і мовної практики видатних староукраїнських діячів зокрема. Мовна свідомість староукраїнського суспільства першої половини XVIII ст., у тому числі української еліти, хоча й формувалася під впливом несприятливих політичних та культурних чинників, усе ж зберігала стрижневі константи суспільної мовної свідомості попередного періоду (кінця XVI-XVII ст.), зумовлені ідеєю цінності рідної мови (що було співзвучним з аналогічними процесами в Європі) водночас із усвідомленням значущості церковно-слов'янської мови, яка тогочасним мовцем сприймалася не як чужа, а як різновид рідної.

Не лише в мовній свідомості суспільства, а й у лінгвістичній свідомості найосвіченіших староукраїнських філологів кінця XVI-XVII ст. чіткої межі між церковнослов'янською та "простою" мовами не існувало, свідченням чого є граматичні і лексикографічні праці цього періоду. Барокові проповіді з їхніми переходами від церковнослов'янської лексики та граматики до живого мовлення сприяли невиокремленню церковнослов'янської мови як чужої в мовній свідомості тогочасного українця. Специфічною рисою мовної свідомості освіченої частини українського суспільства було й те, що вона формувалася в умовах мовного розмаїття, де важливе місце посідали латина, давньогрецька, польська мови тощо. Мовна свідомість староукраїнського суспільства у XVIII столітті формувалася на ґрунті мовної свідомості попередньої доби з її функціональною тотожністю багатьох генетично гетерогенних елементів - церковнослов'янських та українських; з середини XVIII ст. мав місце і вплив російської літературної мови, яка за своїм складом була близькою до слов'яноукраїнської (оскільки спиралася на ту саму церковнослов'янську основу). Проте повна експансія російської мови настала лише в зрілі роки Г. Сковороди. Аж до 1784 року церковнослов'ян-ська мова з українською вимовою була мовою богослужіння. Хоча класи російської мови, російської поезії та риторики було відкрито в Києво-Могилянській академії 1751 р., лише з 1784 р. (через тридцять років після того, як закінчив навчання Г. Сковорода) викладачі цього навчального закладу повинні були читати лекції, дотримуючись російської вимови та правопису. Проте й тут потрібно пам'ятати про вагому частку церковносло-в'янізмів у лексиці російської мови, які були органічним компонентом мовного світу освіченої людини, складником мовної свідомості українського суспільства XVIII ст. Українська еліта, яка сформувалася в часи Гетьман-щини, розмовляла українською мовою, що містила і церковнослов'янізми (з українською вимовою), і народнорозмовні елементи. Саме тому немає підстав перебільшувати вплив російської мови на мовну свідомість мислителя, яка сформувалася й розвивалася на ґрунті саме староукраїнської літературно-мовної традиції.

Найважливішим джерелом формування мовної свідомості Г. Сковороди була освіта, здобута у Києво-Могилянській академії, що дала йому ґрунтовні знання церковнослов'янської, книжної української ("простої") мов, грецької, латини, польської, німецької, давньоєврейської, а також поетики, риторики, філософії, природничих наук, математики з урахуванням не лише вітчизняних традицій, а й здобутків західноєвропейської науки і культури. Це істотно позначилося на концептуальній та мовній картинах світу мислителя. Окрім того, Києво-Могилянська академія прищепила своєму вихованцеві навички критичного мислення, пошуку точного слова для досконалого вираження думки, вміння мислити в кількох площинах і переходити з одного мовного коду на інший. Ознайомлення з країнами Європи збагатило мислителя знаннями й розширило його світоглядні горизонти.

Важливу роль у становленні і розвитку мовної свідомості Сковороди відіграли прецедентні тексти, що вплинули на стиль його мислення, сприяючи виробленню певних констант, на своєрідність концептуалізації світу і відповідно - його "ословлення", на ієрархію цінностей у мовній картині світу. До прецедентних текстів, які найбільше позначилися на становленні мовної особистості мислителя, належать твори філософів античності (особливо Епікура, Платона, Горація) та Святе Письмо. Інтерпре-тація Біблії стала для Сковороди джерелом радості і сенсом його життя, що зумовило відповідно і перевагу церковнослов'янського компонента в мовній тканині його творів. Без церковнослов'янської мови він не міг би здійснити акту "ословлення" світу.

Мовні погляди письменника сформувалися передусім на ґрунті староукраїнської книжної традиції, що зазнала істотного впливу бароко, і мовної концепції Києво-Могилянської академії. Власну концепцію "двох натур" (видимої і невидимої) в усьому сущому, тобто в макрокосмосі, мікрокосмосі і символічному світі, Г. Сковорода поширив на мову, слово, яке стало для нього засобом пізнання й осмислення дійсності, її філософського виміру. Мовна компетенція автора спричинила його полікодову мовну рефлексію - один із виявів барокового способу мислення. Знання мов, що репрезентували різні мовні картини світу, зумовило багато-вимірність осягнення мислителем світу і, як наслідок, - його об'єктивацію відповідними засобами цих мов.

Якщо розглядати мову Г. Сковороди з позицій історизму, в контексті літературно-писемної традиції і суспільної мовної свідомості не лише його доби, а й минулих епох, можна помітити, що мова мислителя не становить, як може видатися на перший погляд, хаотичної суміші різних з походження елементів. Правопис філософа в цілому спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI-XVIII ст. з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїнського культурно-історичного коду, хоч і має певні особливо-сті, зумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. У текстах Г. Сковороди відбито всі специфічні риси фонологічної системи української мови. Читати твори філософа необхідно переважно в українському звуковому оформленні, що підтверджують і особливості наголошування, засвідчені в його текстах. Автографи відбивають часом протилежні тенденції в написанні окремих слів, певні уподобання автора в конкретний момент, що зумовлювалося "відчуттям" і "баченням" слова, різним уявленням про мовну норму в певні проміжки часу. Порівняння ранніх і пізніших автографів тих самих творів свідчить про те, що в останніх посилилась орієнтація на церковнослов'янську мову. Окремі слова і навіть фрагменти репрезентують російську вимову.

Органічний зв'язок мовної свідомості Г. Сковороди з народними джерелами засвідчено передусім на лексичному рівні. Народнорозмовний компонент його мови є досить вагомим, зокрема у сфері побутової лексики. Проте, незважаючи на значну кількість слів, що й сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські, а також на свідчення самого автора,

який характеризував мову окремих своїх поетичних творів як малороссійску, простонародну, більшість лінгвістів схильні вважати, що він писав не по-українському. Однак діахронічний аналіз лексики, яка сучасною мовною свідомістю сприймається як російська, з тих творів, мову яких автор вважав українською, а також часто вживаних слів з інших текстів показав, що переважна частина розглянутих лексем засвідчена й у старослов'янській (пізніше - церковнослов'янській), і в давньоруській мовах, у староукраїн-ській літературній мові XVI - XVII ст., у текстах XVIII ст., зокрема творах І. Некрашевича, пам'ятках ділової і народнорозмовної мови XVIII ст., навіть в інтермедіях, пізніше - в "Енеїді" І.П. Котляревського, творах Г. Квітки-Основ'яненка, "Малоруско-німецкому словарі" Є. Желехівського, "Словарі української мови" Б. Грінченка. Отже, чимало слів, які сучасною мовною свідомістю українськомовної людини сприймаються як російські (оскільки вони вживаються в сучасній російській літературній мові, бо вона продов-жувала розвиватися на тій самій основі, на якій до кінця XVIII століття розвивався й один із різновидів староукраїнської літературної мови - слов'я-норуська мова), мали тривалу традицію використання на різних теренах України й у часи Г. Сковороди сприймалися мовною свідомістю староукраїн-ського суспільства як свої, українські. Питомість, органічність на українсько-му ґрунті багатьох із лексем підтверджується і їх побутуванням в українських говірках, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківських, гуцульських, буковинських, західнополіських, подільських, східнослобожанських, які містять цінний матеріал для вивчення еволюції української мовної свідомості.

Граматикон Г. Сковороди теж спирається на староукраїнську книжну традицію. Чимало граматичних рис, засвідчених у його творах, і сучасною мовною свідомістю сприймаються як українські. Водночас текстам мислителя, як і пам'яткам попередньої літературно-писемної традиції, властива варіативність церковнослов'янських та українських граматичних формантів. Притаманна староукраїнській літературній мові варіативність відбита у текстах Г. Сковороди і на словотвірному рівні.

Барокова традиція в мовотворчості Г. Сковороди виявляється яскраво й самобутньо. Доба бароко визначила особливості мовної свідомості старо-української інтелектуальної еліти, характер її мислення і відповідно - специфіку мовних засобів "ословлення" дійсності. Вербалізація одного з основних сковородинських макроконцептів - мікрокосмосу (світу людини), корені якого - в античності та Святому Письмі, - засвідчує тісний зв'язок зі староукраїнською книжною традицією кінця XVI-XVII ст. Мислитель розбудував відповідно до своєї філософської концепції традиційне уявлення про зовнішню і внутрішню людину, що виражено відповідними мовними засобами. Г. Сковорода досконало опанував мистецтво мовної гри, що становила одну з характерних ознак мовного бароко. Прагнення втілити небуденну думку в довершеній формі спонукало до експерименту зі словом,

метою якого було пізнання його "невидимої натури", семантичної глибини, народження нового змісту, що поставав завдяки взаємодії елементів різних мовних рівнів. Цій меті слугували й авторські неологізми, а також звукова й ритмічна організація тексту, фігури мови та тропи, не лише підпорядковані творенню відповідного образу, а й спрямовані на загострення уваги читача чи слухача, пробудження їхніх почуттів, асоціацій, емоцій. Непересічна мовна особистість, Г. Сковорода відобразив у створених ним текстах специфіку не лише власної, а й тогочасної суспільної мовної свідомості, подальше вивчення якої сприятиме поглибленню теоретичних засад історії української літературної мови.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції : монографія / Л. П. Гнатюк. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2010. - 446 с. Рецензії: Франчук В.Ю. Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції // Мовознавство. - 2010. - № 4-5. - С. 136 - 139; Галас Б.К. Вагоме осмислення мовного світу Григорія Сковороди // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. пр. - Вип. 14. - Ужгород : Видавництво УжНУ "Говерла", 2010. - С. 180 - 182.

2. Гнатюк Л. П. Барокові трансформації в мовній палітрі Г. С. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки. - 1991. - Вип. 4. - С. 80-86.

3. Гнатюк Л. П. Мова Григорія Сковороди та його епохи в оцінці Івана Франка / Л. П. Гнатюк // Іван Франко і творення української суверенної держави : матеріали Всеукр. міжвуз. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народж. І. Я. Франка, 30 жовт. 1996 р. / редкол.: Семенюк Г. Ф. (відп. ред.) та ін. - К., 1996. - С. 133-136.

4. Гнатюк Л. П. Своєрідність мовної картини світу в "Саду божественных п?сней" Г. Сковороди / Л. П. Гнатюк // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 1997. - С. 70-73.

5. Гнатюк Л. П. Вираження понять "Бог" і "Біблія" в мовній картині світу Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій : матеріали Всеукр. наук. конф., Львів, 13-15 трав. 1998 р. / Львів. богослов. акад., Ін-т богослов. термінології та пер.; ред. М. Петрович. - Львів, 1998. - С. 169-176.

6. Гнатюк Л. П. Мовний світ Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West / Нrsg.: Juliane Besters-Dilger [etc]. - Bern, 2000. - S. 153-163.

7. Гнатюк Л. П. Звукопис Григорія Сковороди як явище українського мовного бароко / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. - 2001. - Вип. 3. - С. 73-80.

8. Гнатюк Л. П. Мікрокосмос: історія і сьогодення слова / Л. П. Гнатюк // Культура слова. - Вип. 61. - 2002. - С. 57-62.

9. Гнатюк Л. П. Філософія Слова Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Українська мова. - 2002. - № 1. - С. 63-70.

10. Гнатюк Л. П. Мовна особистість як об'єкт лінгвістичних досліджень: історія дефініції та проблема структури / Л. П. Гнатюк // Вісник Черкаського університету. Серія "Філологічні науки". - 2003. - Вип. 46. - С. 104-109.

11. Гнатюк Л. П. Мовні картини світу дво- і кількамовної особистості / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. - 2003. - Вип. 9. - С. 71-75.

12. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість і причини морфологічної варіативності у староукраїнській літературній мові кінця XVI-XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія "Філологія". - 2003. - № 6. - C. 214-219.

13. Гнатюк Л. П. Концепт "серце" в Г. Сковороди і Т. Шевченка: до питання про співмірність мовних світів / Л. П. Гнатюк // Шевченкознавчі студії : [зб. наук. пр.] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 82-87.

14. Гнатюк Л. П. Мовна гра як спосіб осягнення світу : на матеріалі староукраїнських текстів кінця XVI-XVIII ст. / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. - 2004. - Вип. 14, кн. 1. - С. 93-97.

15. Гнатюк Л. П. Реконструкція мовної свідомості як проблема історичної лінгвістики / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. - 2004. - Вип. 12, кн. 1. - С. 111-116.

16. Гнатюк Л. П. Світ людини у староукраїнській книжній традиції кінця XVI-XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Ucrainica I. Souиasnб ukrajinistika, problйmy jazyka, literatury a kultury : k 65 narozeninбm prof. Josefa Anderљe : Olomouckй sympozium ukrajinistщ, 26-28 srpna 2004 : sbornнk иlбnkщ / [red. rada: Josef Anderљ (pшedseda) et al.]. - Olomouc, 2004. - S. 67-72.

17. Гнатюк Л. П. Функціональні параметри генетично різнорідних одиниць у староукраїнській літературній мові кінця XVI-XVIII століть / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. - 2004. - Вип. 27/28. - С. 92-95.

18. Гнатюк Л. П. Грецизми в історії української літературної мови: аер / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. - 2005. - Вип. 16, кн. 1. - С. 76-79.

19. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість у сучасній лінгвістичній парадигмі / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. - 2005. - Вип. 34. - C. 3-8.

20. Гнатюк Л. П. Діалектна лексика української мови як джерело вивчення еволюції мовної свідомості / Л. П. Гнатюк // Ucrainica II. Souиasnб ukrajinistika : рroblйmy jazyka, literatury a kultury : Olomouckй sympozium

ukrajinistщ, 24-26 srpna 2006 : sbornнk иlбnkщ / [red. rada: Josef Anderљ (pшedseda) et al.]. - Olomouc, 2006. - Ибst 1. - S. 115-124.

21. Гнатюк Л. П. То якою ж мовою писав Григорій Сковорода? : (погляд крізь призму староукраїнської мовної свідомості) / Л. П. Гнатюк // Дивослово. - 2006. - № 3. - С. 47-51.

22. Гнатюк Л. П. Мовні погляди Григорія Сковороди / Лідія Гнатюк // Григорій Сковорода - духовний орієнтир для сучасності : (наук. матеріали XIII Сковородинів. читань) : у 2 кн. / відп. ред. М. П. Корпанюк. - К., 2007. - Кн. 1. - С. 70-79.

23. Гнатюк Л. П. Сучасна історична лінгвістика: розбудова антропоцентричної парадигми / Л. П. Гнатюк // Українське мовознавство. - 2007. - Вип. 37. - С. 99-105.

24. Гнатюк Л. П. Мовна свідомість / Л.П. Гнатюк // Українська мова : енциклопедія. - 3-є вид. - К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. Бажана, 2008.

25. Гнатюк Л. П. Сковорода Григорій / Л. П. Гнатюк // Українські мовознавці та письменники-мовотворці : довідник / за ред. С. Я. Єрмоленко; НДІ українознав. - К., 2008. - С. 189-192.

26. Гнатюк Л.П. Прецедентний текст як джерело мовної свідомості Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Григорій Сковорода - джерело духовної величі та сучасність : зб. наук. пр. : матеріали Переяслав-Хмельницьких XIV Сковородинів. читань / [відп. ред. М. П. Корпанюк]. - К., 2009. -Вип. 2. - С. 143-153.

27. Гнатюк Л. П. Словотворчість Григорія Сковороди / Л. П. Гнатюк // Мовні і концептуальні картини світу : зб наук. пр. - 2009. - Вип. 25, ч. 1. - С. 158-162.

28. Гнатюк Л. П. Староукраїнська мовна свідомість другої половини XVI - першої половини XVIII ст.: генеза та визначальні риси / Л. П. Гнатюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика : [зб. наук. пр.]. - 2009. - Вип. 19. - С. 101-110.

АНОТАЦІЯ

Гнатюк Л.П. Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

Дисертаційну працю присвячено реконструкції мовної свідомості відомого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди та його мовній практиці в контексті мовної свідомості староукраїнського суспільства та староукраїнської літературно-писемної традиції кінця XVI - XVIII ст. із проекцією на окремі процеси і явища нової української літературної мови. На основі найновіших здобутків когнітології, лінгвокультурології, концептології здійснено цілісну реконструкцію мовної свідомості Г. Сковороди та сучасного йому староукраїнського суспільства; розроблено метод реконструкції староукраїнської мовної свідомості, що визначала характер тогочасної мовної практики; вироблено критерії оцінювання "українськості"/ "неукраїнськості" тих явищ історії української літературної мови, які з позицій сучасної мовної свідомості сприймаються неоднозначно; на основі опрацювання всіх відомих текстів філософа, значну частину яких звірено за автографами, та пам'яток староукраїнської літературної мови запропоновано нову інтерпретацію фонетичних, орфографічних, лексичних і граматичних мовних явищ, зафіксованих у текстах філософа; доведено, що мова Г. Сковороди становила цілісну систему, у якій поєднувалися різні з походження елементи, функціонально тотожні для мовної свідомості українця досліджуваної доби; водночас показано здатність мислителя переходити на інший мовно-культурний код; поглиблено уявлення про процеси розвитку старої української літературної мови та її співвідношення з новою українською літературною мовою; простежено зв'язок вербалізованих філософських концептів мислителя зі староукраїнською бароковою традицією на рівні словотворення, звукопису, мовної гри, фігур і тропів.

Ключові слова: мовна свідомість, реконструкція староукраїнської мовної свідомості, мовна особистість, реконструкція мовної особистості, староукраїнська літературна мова кінця XVI - XVIII ст., староукраїнська барокова традиція, Григорій Сковорода.

АННОТАЦИЯ

Гнатюк Л.П. Языковое сознание и языковая практика Григория Сковороды в контексте староукраинской книжной традиции. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена реконструкции языкового сознания, а также исследованию языковой практики известного украинского философа XVIII в. Григория Сковороды, осуществленных в контексте языкового сознания староукраинского общества и староукраинской литературной традиции конца XVI - XVIII в.

На основании новейших достижений когнитологии, лингвокультуро-логии, концептологии проведена целостная реконструкция языкового сознания Г. Сковороды и современного ему староукраинского общества; разработан метод реконструкции староукраинского языкового сознания, которое определяло характер языковой практики того времени, а также критерии оценивания «маркированных или не маркированных в качестве исконно украинских» таких явлений истории украинского литературного языка, которые с позиций современного языкового сознания воспринимаются и квалифицируются неоднозначно. На основе исследования всех известных текстов философа, значительная часть которых сопоставлена с автографами, а также изучения памятников староукраинского литературного языка конца XVI - XVIII в. предложена новая интерпретация фонетических, орфографических, лексических и грамматических языковых явлений, зафиксированных в текстах философа; доказано, что язык Г. Сковороды представляет целостную систему, объединяющую разные по происхождению элементы, которые для языкового сознания украинца исследуемой эпохи были функционально тождественны.

Лексика, выделенная из тех произведений Г. Сковороды, язык которых он сам характеризовал как малорусский, простонародный, но воспринима-емая языковым сознанием носителя современного украинского литературного языка как неукраинская (как русская), была исследована в диахронии. Оказалось, что слова, составляющие этот лексический пласт, преимущественно функционировали в церковнославянском и древнерусском языках, позже - в староукраинском литературном языке XVI - XVIII веков; часть этих слов употреблялась и в период после творчества Г.Сковороды, в частности в произведениях Г. Квитки-Основьяненко, И. Котляревского, Т. Шевченко, а также в народной речи, о чем свидетельствуют данные словаря Б. Гринченко и другие лексикографические труды конца XIX - начала XX века. Многие из числа исследуемых лексем существуют и по сей день в различных украинских диалектах. Этот метод был применен и к другим высокочастотным лексемам, извлеченным из текстов Г.Сковороды, которые с позиций современного языкового сознания воспринимаются носителями украинского литературного языка как присущие только русской языковой традиции. На самом деле они были органичной частью староукраинского литературного языка и воспринимались представителями староукраинского общества как исконно украинские.