Структурні та мовностилістичні особливості румейських казок

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність для сучасного мовознавства і зокрема для елліністики, визначено об`єкт та предмет дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, окреслено методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі «Основні теоретичні засновки дослідження румейських казок» визначено основні характеристики тексту казки; розглянуто різні погляди на визначення онтологічного статусу тексту; обгрунтовано доцільність розгляду тексту казки з погляду теорії наратології; визначено сутність етнографічного підходу до вивчення казок; критично узагальнено результати попередніх досліджень щодо визначення статусу мови досліджуваних казок; здійснено огляд праць, у яких містяться відомості про румейські казки; порівняно ступінь дослідженості грецьких народних казок метрополії та діаспори; з'ясовано місце румейських казок у контексті загальногрецької казкової традиції.

Установлено, що казка як фольклорний текст сакрально-міфологічного характеру наділена особливими якостями та ознаками (у тому числі мовними), що вирізняють її з-поміж інших фольклорних текстів. Розглядаючи казку як систему, що складається із взаємопов'язаних структур, які функціонують у специфічний спосіб, визначено, що виявлення й опис цих структур та їхніх функцій можливі за умови залучення всього обсягу інформації щодо функціонування системи в цілому. Тому видається доречним комплексний підхід, який, крім власне лінгвістичних параметрів казки, дозволить урахувати також дані, що походять з фольклористики, етнографії, літературознавства та їхніх окремих галузей. Так, у дослідженні казкового тексту враховано такі його характеристики як варіативність, розважально-дидактична прагматична спрямованість, формульність, особливе значення контексту у випадку усних текстів.

Зважаючи на представленість нашого дослідницького корпусу як писемними так і усними текстами казок, висвітлено дискусійний характер питання про співвідношення усної та писемної форми мовлення, а звідси й про визначення онтологічного статусу тексту (праці І. Р. Гальперіна, Т. О. Амірової, З. Я. Тураєвої, В. Г. Адмоні, Л. Н. Мурзина). Визнаємо, що мовне оформлення усних і писемних текстів значною мірою відрізняється, але це, на наш погляд, пов'язано не з різними мисленнєво-мовленнєвими процесами, а з можливістю чіткішого структурування та виправлення писемних текстів у процесі їх створення і з відсутністю такої можливості у випадку з усними текстами. Саме через необхідність подолання уявної межі між усними та писемними формами мовлення акцентуємо увагу на понятті «наратив», що об'єднує як усні, так і писемні жанри.

Наратив широко досліджується у вітчизняній та зарубіжній філологічній науці. Основними його характеристиками є: багаторівнева змістова організація, багатоплановість викладу, сюжетність, репрезентація його як способу осмислення світу й водночас конструювання власної версії реальності (В. Пропп, К. Леві-Стросс, К. Бремон, П. Рікер, Р. Барт та інші). На думку А. Корольової, логіка лінгвоцентричної парадигми вивчення наративних форм засновується на вивченні функціонування мовних одиниць і категорій, що впливають на вибір автором наративної перспективи твору, а втім і на визначення його наративної форми. По суті, це той аспект, що становив основу традиційної стилістики, стилістики мовних одиниць, естетики слова. Отже, при дослідженні структури та мовоностилістичної організації народних казок вважаємо перспективним застосування понять, розроблених теоретиками наративу: наратив, наратор, спосіб, голос, стійкі наративні структури.

Оскільки частину румейських казок записано під час зустрічей з носіями румейського діалекту, ця частина нашого корпусу має специфічний характер і дає уявлення про особливості побутування народної казки в усній формі. Отримати максимум інформації лінгвістичного та екстралінгвістичного характеру від такого досвіду можливо лише за умови етнографічного підходу до дослідження народної казки. Прихильники етнографічного підходу до вивчення народних казок (М. Азадовський, С. Джанумов, Ю. Соколов, О. Хроленко, А. Лорд, Л. Дег, Р. Бауман та ін.) приділяють увагу процесові казкової розповіді, вивчаючи акт розповідання в певній спільноті або культурі, а також особі оповідача. Аналіз праць грецьких дослідників казки засвідчив популярність саме такого підходу (М. Алексіадис, М. Капланоглу, Ф. Накас, Х. Хараламбакіс).

На сьогодні лишається дискусійним питання статусу мовного різновиду (ідіому) приазовських греків-румеїв (мови досліджуваних казок), який різні дослідники визнають або діалектом новогрецької мови, або ж окремою мовою грецької групи мов. Критичний огляд наявних поглядів дозволив виділити в історії вивчення мовного різновиду, яким користуються румеї, 3 етапи: 1) 1920-ті рр. - 1960 р., 2) 1960-ті - 1980 р., 3) 1980-ті рр. - і дотепер. Упродовж першого етапу фігурує поняття маріупольські грецькі говірки (М. Сергієвський, І. Соколов, Д. Спиридонов); першу половину другого етапу можна пов'язати з дослідженнями Т. Чернишової, яка оперує поняттями новогрецькі маріупольські говірки або грецькі говірки Донеччини, а в пізніших працях Т. Чернишової та А. Білецького фігурують уже назви румейська / кримсько-румейська мова та грецькі діалекти України, приазовський діалект новогрецької мови. Третій етап позначений працями, з одного боку, К. Журавльової, яка використовує назву тавро-румейський діалект новогрецької мови, а з іншого - працями грецьких мовознавців, які вживають назви грецький маріупольський діалект (Е. Карпозілос), грецькі діалекти України (Х. Симеонідис, Д. Томбаідис), кримсько-азовський діалект новогрецької мови (Х. Христу). Паралельно з'являються окремі публікації українських та російських дослідників, які розглядають мовний різновид греків-румеїв як окрему мову (Є. Царенко, М. Кісілієр тощо). Здійснивши аналіз змісту термінів «говірка», «діалект», «наріччя» та «мова», у нашому дослідженні на позначення мовних різновидів використовуємо терміни говірка (окремого румейського села або групи сіл), говір (діалект) приазовських греків-румеїв (румейський діалект новогрецької мови) та мова (українська, російська, новогрецька).

Обстеження грецьких румейських сіл Приазов'я на предмет збереження фольклорних традицій на сучасному етапі показало, що говорити про живу народну казкову традицію не можна, оскільки наші фіксації усних казкових наративів є спорадичними. Аналіз рівня розробки питань, пов'язаних із дослідженням грецьких народних казок метрополії та діаспори свідчить про те, що поряд з активною збирацькою діяльністю по всіх куточках Греції та традиційним розглядом жанрових особливостей казки грецькі дослідники велику увагу приділяють вивченню побутування народної казки в природному середовищі. Проте, румейські казки майже невідомі грецькій науковій спільноті.

Аналіз типів румейських казок дозволяє зробити висновок, що найпоширенішою жанровою групою серед румейських казок є чарівні казки (50% усіх казок), частину з яких зафіксовано також серед грецьких казок метрополії. Характерно, що героями румейських чарівних казок найчастіше є вихідці з найнижчих верств населення, а не монарші особи, - це є типовою ознакою грецької народної казки за Е. Авдикосом. Друга за кількістю категорія (30%) - це побутові казки, що виникли в пізніший період, деякі з них є оригінальними варіантами міжнародних сюжетів. Цікаво, що в нашому корпусі румейських побутових казок немає жодної казки про чорта, таких поширених у міжнародній казковій традиції. Замість чорта народні герої - трикстери - змагаються з драконами або з персоніфікованою смертю. В цьому можна побачити залишки міфологічних уявлень румеїв, що споріднюють їх з давніми греками. Дещо менше в обстежуваному матеріалі казок про тварин (20%), а в поетичних збірках румейських поетів, які спираються на народну творчість, їх багато, - факт, що свідчить про їхнє широке побутування серед грецького населення Приазов'я в недалекому минулому, а також про прагнення румейських поетів в алегоричній, художньо досконалій формі донести до читачів морально-етичні настанови своїх пращурів.

Щодо походження румейських казок, слід зазначити, що більшість чарівних казок є не тільки загальногрецькими, а й міжнародними, їхні мотиви та сюжети зазначено в каталозі міжнародних казкових сюжетів Аарне - Томпсона. Ми виконали атрибуцію сюжетів за цією системою, за можливістю надавши кожній казці номер сюжетного типу. Але, враховуючи культурні контакти румеїв у Криму та в Приазов'ї, маємо підстави стверджувати, що частину казок греки все ж таки привезли з собою з метрополії або з Малої Азії.

У другому розділі «Структурно-композиційні особливості румейських казок» визначено основні структурно-змістові компоненти казкового тексту й виявлено інваріантну модель румейського казкового наративу; розглянуто засоби зв'язності тексту румейської казки та визначено передумови його функціонувння як цілісного утворення; встановлено роль традиційних формул казки як складників структурно-композиційної будови румейських казок.

Вважається, що поява структурного аналізу наративу, а також сучасної наратології позначена виходом у світ 1928 року праці В. Проппа «Морфология сказки», що стала вихідною точкою для багатьох впливових моделей наративної структури (А. Греймас, К. Бремонд, Р. Барт тощо). Для В. Проппа основними компонентами основоположної структури будь-якої чарівної казки є функції. Під функцією дослідник розуміє акт, визначений з погляду його важливості для ходу дії, в якій він з'являється. Розроблена для аналізу російських чарівних казок, схема В. Проппа виявилася плідною для побудови моделей наративної структури казок інших народів (А. Дандис), текстів інших жанрів (А. Греймас). Матеріал нашого дослідження вимагає залучення ще більш абстрактної моделі наративної структури, оскільки казки нашого корпусу дуже різноманітні за своїми типами, сюжетами, походженням тощо. Для опису організації й послідовності функцій казкового наративу плідною виявляється модель природної оповіді В. Лабова. Розроблена для аналізу усних оповідей афроамериканців просторічною англійською мовою, вона цілком підходить для аналізу казкових наративів, що їх найпершою ознакою є усність. «Повністю розвинений» наратив (англ. a fully formed narrative) включає в себе шість категорій. Виявляється, що категорії В. Лабова є структурно-змістовими компонентами наративу, подібними до функцій В. Проппа, але дещо абстрактнішими.

Пристосування моделі В. Лабова до румейських казок дозволяє виявити постійні (орієнтація, комплікація, резолюція та евальвація) та факультативні (абстракт і кода) структурні елементи казкового наративу. Слід зазначити, що евальвація, яка так чи інакше завжди присутня в проміжних блоках наративної структури казки, міститься також у кінцівці 25% казок, незалежно від того, чи то кода, чи то резолюція. Тобто прагматична настанова на повчання та дидактична спрямованість є цілком типовими для румейських казок, що знаходить своє вираження в їхній структурі.

Категорія зв'язності розглядається в більшості сучасних праць з теорії тексту й дискурсу, що мають на меті дослідити природу тексту, його основні властивості, а також особливості стилістичної організації текстів певного типу. Це найважливіша текстова категорія, що опосередковує розвиток теми й забезпечує цілісність, інтеграцію тексту. Зв'язність полягає в зчепленні елементів тексту між собою, причому не тільки елементів, що розташовуються в тексті безпосередньо один за одним, але й на певній відстані один від одного. Цілісність передбачає внутрішню завершеність, змістову єдність тексту. Ця категорія поєднує структурний аспект зі змістовим і залежить від зв'язку між компонентами змісту тексту. У ролі таких складників розглядаємо компоненти наративної структури тексту казки. румейська казка жанровий

Відштовхуючись від класифікації засобів зв'язності тексту А.Н. Мороховського, в основу якої покладено функціонально-семантичний критерій, та враховуючи жанрову специфіку народних казок, підсумовуємо: до засобів зв'язності румейських казок належать насамперед різноманітні повтори, що забезпечують стійкість казкового тексту; іншою ознакою зв'язності казки є комунікативна співвіднесеність компонентів її тексту; по-третє, елементи тексту казки, що вказують на змістову неповноту його фрагментів, є поширеними, але не жанрово-специфічними конекторами; багаточленний стилістичний прийом як засіб когезії казкового тексту представлений переважно паралелізмом та антитезою; насамкінець, найбільш жанрово-специфічним засобом когезії в казці є структурно-композиційні особливості тексту в цілому, оскільки жанрово-специфічними є самі конектори - «загальні місця», казкові формули, мотиви / функції або наративні компоненти. У семантичному аспекті текст казки сприймається як закінчене, зв'язне змістове ціле завдяки зв'язку між його складовими - компонентами наративної структури тексту. При цьому найтісніший структурно-семантичний зв'язок спостерігається між комплікацією та резолюцією, дещо слабше у формальному плані пов'язаний з іншими третій обов'язковий наративний компонент - орієнтація. Найслабший формальний зв'язок з іншими складниками казкових текстів має кода та інколи абстракт і, вочевидь, саме тому ці компоненти є факультативними. Але саме їхня присутність додає казковому текстові неповторної специфіки, яка вирізняє його з-поміж інших фольклорних жанрів. Характер зв'язку й контекстуальних відношень між реченнями дещо відмінний у писемних і усних текстах казок, що пов'язано з опрацьованістю перших і спонтанністю других.

Формульність як універсальна ознака поетичної мови є характерною для всіх жанрів усної народної творчості. Теоретичне обґрунтування досліджень формульності народно-поетичної творчості репрезентоване працями Н. Рошияну, В. Жирмунського, Є. Мелетинського, Б. Путилова, П. Грінцера та ін. Мовні формули доцільно розглядати в межах певного стилю, підстилю та навіть мовленнєвого жанру. Під формулою в нашому дослідженні розуміємо стійкі звороти казкового тексту, сталі конструкції, в яких у відповідній формі відображено життя й світобачення народу і які є типовими для значної кількості казок. У ролі структурно-композиційного елементу виступають лише ті формули казки, за якими закріплено певне місце в тексті, тобто це ті формули, які традиційно називають ініціальними, медіальними та фінальними.

Три види формул - ініціальні, медіальні та фінальні - характеризують стереотипію мовлення наратора в тексті казки, надаючи їй неповторного жанрово-специфічного колориту та забезпечуючи відповідне сприйняття казки наратованими. Всі ці формули є невід'ємним елементом стилістичного оформлення казки, а приказки й особливі різновиди фінальних та медіальних формул є ще й структуроутворювальними елементами казкового наративу - відповідно абстрактом, кодою та евальвацією. Більшість формул румейських казок перегукується з формулами казок греків метрополії, проте водночас вони зберігають своєрідність.

У третьому розділі «Функції співкомунікантів та мовностилістичні особливості текстів румейських казок» визначено особливості суб'єктів художньої комунікації в народній казці; здійснено аналіз лінгвопрагматичних особливостей категорій наратора та персонажа в текстах румейських казок.

Відомо, що приховану художню прагматику тексту доносять до адресата три адресанти (автор, оповідач, персонаж). Отже, художня комунікація відбувається за магістральними напрямами автор - адресат, оповідач - адресат, персонаж - адресат, причому адресанти можуть поєднуватися парами, або навіть зливатися до цілісності. Тобто прагматику висловлення в художньому творі можна дослідити, розглянувши текстову взаємодію автора, оповідача (наратора) та персонажів твору з його читачем. Для цього слід простежити, яку роль відведено кожному зі співкомунікантів у творах певного жанру.

Щодо статусу казкаря, фольклористи завжди наголошували на тому, що народна казка є продуктом колективної творчості, але при цьому не залишали поза увагою особистий внесок казкаря у творення кожного окремого варіанта казки (В. Виноградов, Е. Померанцева, В. Прозоров). Ми підтримуємо думку про узагальненість автора в казках, маючи на увазі узагальненість автора історії, сюжету казки, а ось автором кожного конкретного варіанта казки є казкар / казкарка, тобто особа, яка кожного разу по-новому відтворює історію, що існує в колективній пам'яті членів певної спільноти, вдягає знайомий сюжет у нову форму в процесі казкової нарації. Отже, можна стверджувати, що наратором виступає сам казкар / казкарка, реципієнтом - його аудиторія слухачів, а автором - знов таки казкар, що спирається на успадковану традицію. Тобто суб'єктами комунікації в народних казках виступають наратор, персонажі та реципієнт (читач / слухач). Оскільки в самому текстові казки знаходять своє вираження тільки позиції наратора й персонажів, а позиція реципієнта залишається невираженою, аналізові підлягає мовностилістичне оформлення двох експліцитних співкомунікантів.

Як зазначають дослідники, той самий казкар може розповісти ту саму казку по-різному перед різними слухачами і в різні періоди свого життя. У прагненні виявити елементи мовленнєвої структури тексту, що пов'язані з відтворенням казкарем сюжету історії в традиційний спосіб, а також такі, що пов'язані з позамовними чинниками - особою казкаря, потребами аудиторії та вимогами комунікації (особливо під час усного розповідання казок), звертаємося до класифікації наративних та екстранаративних функції наратора Ж. Женета. Виявляється, що, крім власне наративної функції, румейським казкарям притаманні три екстранаративні функції: ідеологічна, комунікативна та функція засвідчення. Усі вони обумовлюють специфіку функціонування тексту казки.

Аналіз мовленнєвої реалізації наративної функції показав, що граматично наративи румейських казкарів характеризуються використанням сурядного зв'язку речень; підрядний зв'язок зустрічаються переважно в писемних текстах, і в значно меншій кількості, ніж сурядний. Аналіз лексичного рівня казкових наративів свідчить про використання російських та українських запозичень, що є соціокультурними реаліями або неологізмами. При порівнянні писемних текстів казок та усних казкових наративів виявляється, що в останніх істотно зростає кількість російських та українських слів. Цей факт свідчить про певний рівень занепаду діалекту, коли в мовленні його носіїв відбувається несвідоме перемикання мовних кодів, перехід з діалекту на панівну мову в межах одного висловлювання. При цьому укладачі збірок та редактори друкованих румейських казок в умовах відсутності достатньої кількості писемних текстів румейським діалектом пропонують свої тексти як мовний взірець.

Ідеологічна функція казкаря виявляється у використанні кінцевих формул - моральних висновків і низки стилістичних прийомів. Ідеологічна функція активніше виявляє себе в писемних текстах казок, у яких значно більший відсоток відповідних маркерів оцінності.

Комунікативна функція є особливо актуальною серед казкарів, які говорять рідкісною мовою, що переживає занепад, оскільки вони змушені пересвідчуватися, що аудиторія повною мірою розуміє їхню розповідь. Мовностилістичне оформлення комунікативної функції також є специфічним. Характерно, що найбільшою мірою комунікативна функція виявляється в усних текстах румейських казок, що містять маркери вербального контакту (казкаря з аудиторією).

Функція засвідчення казкаря дозволяє йому безпосередньо апелювати до відчуття реальності аудиторії з метою наголосити на нереальності наратованих подій. Лінгвістично ця функція оформлюється використанням займенників та дієслів першої особи, власних назв, пов'язаних з реальним світом та слів-реалій.

Важливо також, що в чистому вигляді перелічені функції наратора в казковому дискурсі майже неможливо ідентифікувати, вони частіше проявляються попарно. При цьому складно виділити домінанту функцію, казка є казкою тільки завдяки діалектичній сполуці окреслених функцій.

Мовлення персонажа - основний конструктивний компонент структури його образу, а вивчення мовлення персонажів є однією з найголовніших проблем лінгвістики тексту. Отже, перед нами постають питання про особливості організації мовлення персонажів у народних казках і про їхній зв'язок з комунікативною спрямованістю тексту казки. Для опису способів передачі мовлення (дискурсу) персонажів у казках використовуємо модель, запропоновану Ж. Женеттом, яка включає розказаний дискурс, перенесений дискурс та імітований дискурс (пряма мова), який поділяється на короткі пасажі, колективний дискурс, безпосередній дискурс та діалог. Особливе місце при цьому належить прямій мові, яка є особливою формою організації текстової інформації і виконує низку прагматичних функцій. У народній казці, яка за своєю природою використовує обмежене коло засобів вираження, пряма мова є одним з основних засобів творення образів персонажів. Граматичне оформлення конструкцій з прямою мовою в досліджуваних казках характерне для розмовного стилю (широке використання звертань, форм наказового способу дієслова, вигуків, неповних речень). Жанрово-специфічним є подвоєне звертання.

Аналізуючи прагматику персонажного мовлення в румейських казках, слід зазначити, що експресивність та інтенсифікація висловлення - найперші ознаки мовлення персонажів казки як варіанта усного розмовного мовлення. Мовностилістичними засобами, відповідальними за реалізацію експресивної прагматичної функції, є вигуки, редуплікація слів, конструкції підсилювальний займенник / прислівник + прикметник, кліше розмовної мови, використовувані для підкреслення якостей особи / предмета, іронія, порівняння, стилістично знижена лексика, повторення слів і синтаксичних структур, еліпсис дієслів, неповні речення. Апелятивність висловлювання в мовленні персонажів забезпечують стимулятори розмови та директиви. Стимулятори розмови, виражені зокрема риторичними запитаннями та окличними реченнями, привертають увагу до повідомлення. Директиви спонукають реципієнта до певних дій.

Результати дослідження дозволяють зробити такі висновки:

У дисертації систематизовано та класифіковано румейські казки - народні наративи румейським діалектом новогрецької мови розважально-дидактичної спрямованості з настановою на вимисел.

Уперше на казковому матеріалі виділено модель наративної структури, її постійні та факультативні складники; здійснено аналіз мовленнєвих структур, відповідальних за актуалізацію голосу наратора та забезпечення зв'язку з наратованими, а також таких, що формують мовлення персонажів казки.

Установлено, що румейські казки являють собою дуже різнорідний масив, який можна класифікувати за жанровим складом, за походженням і за мовностилістичними ознаками, що залежать від форми існування казки (усна/писемна) та міри її автентичності (текст, записаний точно зі слів казкаря / відредагований текст/ авторизований запис / стилізація під народну казку).

Аналіз жанрового складу румейських казок показав, що половина з них - це чарівні казки, причому саме серед казок цього типу найчастіше зустрічається існування в кількох варіантах. Другим за кількістю типом казок є побутові / новелістичні казки (близько 30%), що найбільшою мірою відтворюють національну специфіку. Третій за поширеністю тип охоплює найдавніший пласт казкової прози - казки про тварин (близько 20%).

З урахуванням міжнародного характеру більшості сюжетів казок, проведено атрибуцію румейських казок за системою Аарне - Томпсона, а також визначено ймовірні шляхи потрапляння казок до репертуару греків-румеїв, що в цілому відбивають основні історичні етапи формування цієї етнічної групи: грецький, тюркський (турецький та кримсько-татарський), український, російський. Зафіксовано також казки, які найімовірніше створено на місцевому ґрунті вже в Приазов'ї.

Зважаючи на внутрішнє розшарування румейського діалекту на п'ять говірок можна констатувати, що відмінності в мовному оформленні румейських казок відбивають не тільки індивідуальні особливості творчої оповідної манери казкарів, а й внутрішньодіалектні мовні відмінності, особливо це стосується лексичного рівня казок. Інтегрувальним фактором, що дозволяє розглядати ці казки як єдиний масив, є спільна національно-культурна свідомість їхніх творців та охоронців, а також спільний мовний код, який, хоч і побутує у вигляді місцевих варіантів, усе ж таки здатний виступати засобом спілкування між членами спільноти греків-румеїв Приазов'я. Характерно, що в частині румейських казок можна простежити залишки міфологічної свідомості їхніх пращурів - давніх греків, що виявляється, зокрема, в персоніфікації абстрактних явищ.

Вироблено комплексний підхід до дослідження народних казок, такий, що крім власне тексту казки, дозволяє враховувати контекст та позамовні чинники. За такого підходу аналіз казки передбачає встановлення рівня її автентичності. Найавтентичнішими казками визнаються такі, що дають уявлення про реальне функціонування казкового дискурсу; в задокументованому вигляді це магнітофонний або відеозапис акту розповідання народної казки, а також якнайточніший писемний запис казки зі збереженням особливостей мовлення казкаря, з якого стає зрозумілим загальний контекст повідомлення й характер аудиторії. Звичайно, такі дані можна отримати лише за умови етнографічного спостереження за побутуванням казки в природному для неї середовищі.

Пропонуються такі етапи аналізу казки: по-перше, виявлення моделі казкового наративу за шестикомпонентною схемою (макрорівень); по-друге, встановлення засобів зв'язності казкового тексту та ролі традиційних формул у забезпеченні його зв'язності; по-третє, ідентифікація структур, відповідальних за реалізацію наративної та екстранаративних функцій казкаря (мікрорівень); насамкінець, визначення способів передачі мовлення персонажів у казці, типів прямої мови та їхніх функцій (мікрорівень).

З'ясовано, що до інваріантної наративної моделі румейських казок входять три послідовних компоненти - орієнтація, комплікація та резолюція, а також один вбудований компонент - евальвація, що може з'являтися в будь-якій частині наративної макроструктури казкового тексту. До факультативних елементів моделі входять початковий та кінцевий компоненти - абстракт і кода, причому наявність абстракту завжди передбачає наявність коди, а зворотної залежності немає. За наявності всіх шістьох компонентів структури отримуємо модель повністю розвиненого казкового наративу, за якою побудовано 21,3% досліджуваних казок. Аналіз нашого корпусу казок показав, що найчастіше відповідають моделі повністю розвиненого наративу чарівні казки.

У випадку з актом нарації казки казкар / казкарка виступає одночасно й автором, що спирається на успадковану традицію, й наратором; аудиторія слухачів / читачів є наратованими. Наратор (оповідач) казки розглядається як реальна особа, яка матеріалізує давню історію, що зберігається в її пам'яті, пропускаючи її через призму власного сприйняття й свідомості та надаючи їй певної форми відповідно до вимог і потреб реципієнтів (слухачів або читачів).

Наративна функція казкаря пов'язана з відтворенням сюжету традиційної казкової розповіді в традиційний спосіб, а екстранаративні функції - ідеологічна, комунікативна та функція засвідчення - дозволяють проявитися особі казкаря. Екстранаративні функції казкаря майже завжди проявляються попарно. Реалізація наративної та екстранаративних функцій казкаря в мовному плані виявляє специфіку залежно від характеру тексту казки (усний / писемний). Аналіз наративних структур в усних текстах виявив перевагу багаточленних речень із безсполучниковим зв'язком, для писемних - складнопідрядних речень.

Казкар-наратор обов'язково виступає організаційним центром казкового тексту й функціонує як народний ідеолог. У мовному плані він досягає цього за рахунок використання оцінних прикметників, описів, повторів, тавтології, антонімів та антонімічних висловів, порівнянь, гіпербол, метафор, алегорій, слів зі зменшувально-пестливим значенням тощо.

Дуже важливою є комунікативна функція казкаря, що полягає у встановленні щирих стосунків з аудиторією, в налаштуванні її на сприймання казкової нарації, стимулюванні її уваги, зацікавленості й певних реакцій на події наративу. Граматично комунікативна функція реалізується через використання дієслів другої особи, риторичних запитань, специфічних висловів, у яких міститься слово «казка».

Функція засвідчення проявляється у виході наратора на екстрадієгетичний рівень, з тим, щоб безпосередньо апелювати до відчуття реальності аудиторії з метою наголосити на нереальності наратованих подій. Лінгвально ця функція оформлюється використанням займенників та дієслів першої особи, слів-реалій та власних назв, пов'язаних з реальним світом.

Дослідження показало, що особливо актуальною серед казкарів, які говорять рідкісною мовою, що перебуває в стані занепаду, є комунікативна функція. У писемних текстах маркери цієї функції часто опускаються.

Визначено типологію передачі мовлення персонажів у казках. Пряма мова, що може оформлюватися у вигляді коротких пасажів, колективного дискурсу, безпосереднього дискурсу та діалогу, є одним з основних засобів творення образів персонажів у казках, причому постає така закономірність: що більший обсяг тексту казки займає пряма мова персонажів, то яскравішим та життєвішим є сам образ.

Аналіз засобів зв'язку в румейських казках свідчить про те, що найпоширенішими з конекторів у казці є різноманітні повтори, а найбільш жанрово специфічними засобами зв'язку є «загальні місця», казкові формули або наративні компоненти. При цьому найтісніший структурно-семантичний зв'язок спостерігається між комплікацією та резолюцією, а найслабший формальний зв'язок з іншими складниками казкових текстів мають факультативні компоненти - абстракт і кода.

За лінгвопрагматичними й стилістичними ознаками серед аналізованих казок виділяються дві категорії: з одного боку, друковані тексти казок (фольклористичні та стилізовані), а з другого - писемні записи казок зі слів казкаря зі збереженням особливостей його мовлення та відредаговані записи казок. Ці дві категорії казок відрізняються між собою за ознакою письмовість / усність. Перші характеризуються значно нижчим рівнем стереотипії порівняно з другими, при цьому в них зростає вага оцінного компонента і зменшується комунікативна спрямованість тексту.

Ініціальні, медіальні та фінальні формули казки, що їх традиційно виділяють при аналізі поетики цього жанру, належать до специфічно казкових формул у мовленні наратора. Формули в мовленні персонажів казки в своїй більшості відбивають специфіку усного розмовного мовлення, характеризуються передусім експресивністю та інтенсифікацією висловлювання й співвідносяться з різними прагматичними настановами мовців. Жанрово специфічними формулами в персонажному дискурсі є подвоєні звертання.

До перспективних напрямів подальшого наукового пошуку в галузі дослідження структурних та мовностилістичних особливостей народних казкок слід віднести порівняльні студії казок різних народів з метою встановлення в їхньому складі базових, інваріантних наративних структур, а також тих, що є національно специфічними. Перспективним також вбачається подальше дослідження стилістичних та лінгвопрагматичних особливостей текстів одного жанру відповідно до форми їхнього побутування - усної чи писемної. Окремий інтерес представляє вивчення мовної картини світу, зафіксованої в румейських казках, у її порівнянні з мовною картиною світу балканських греків.