Синтагматика і парадигматика актантності у французькому мовленні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Спеціальність 10.02.05 - романські мови

УДК 811.133.1'367+811.133'37

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СИНТАГМАТИКА І ПАРАДИГМАТИКА АКТАНТНОСТІ У ФРАНЦУЗЬКОМУ МОВЛЕННІ

Мартинюк

Оксана Миколаївна

Київ

2011



ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник

кандидат філологічних наук, доцент

Рочняк Альфред Михайлович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

кафедра французької філології

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Кагановська Олена Марківна,

Київський національний

лінгвістичний університет,

кафедра французької філології,

завідувач кафедри

кандидат філологічних наук, доцент

Жалай Василь Якович,

Центр наукових досліджень та

викладання іноземних мов НАН України, директор

Захист відбудеться "5" квітня 2011 р. о 10³⁰ годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, м. Київ-150, вул. Велика Васильківська, 73).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Велика Васильківська, 73).

Автореферат розіслано "2" березня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доцент

Н. Є. Лисенко



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертацію присвячено дослідженню актантності в синтагматичному та парадигматичному аспектах у французькому мовленні. Проблематика роботи визначається сучасним спрямуванням мовознавчих студій до вивчення структурно-семантичних та функціонально-прагматичних характеристик мовних одиниць у висловленні.

Дослідження актантності в мовознавстві проводиться в структурному (А. Ґреймас, О. Жолковський, І. Мельчук, Л. Теньєр, О. Холодович та ін.), семантичному (Ю. Апресян, В. Богданов, Б. Потьє, І. Сусов, Ч. Філлмор), функціональному (О. Бондарко, І. Вихованець, М. Всеволодова, В. Гак, В. Касевич, А. Мустайокі, В. Храковський) та комунікативно-прагматичному (В. Матезіус, О. Падучева, Г. Почепцов, О. Селіванова) напрямах. У процесі комунікації відбувається інтеграція трьох аспектів мовного знака: синтактики, семантики і прагматики, оскільки семантичне відношення визначає специфіку синтаксичного оформлення актанта в реченні-висловленні. У зв'язку з асиметрією плану вираження і плану змісту важливою є адекватна інтерпретація інформації, що міститься у висловленні. Таким чином, реферована дисертаційна робота виконана в руслі функціонально-граматичного, структурно-семантичного та генеративного напрямів, що сприяє детальному вивченню функціональних граматичних засобів реалізації актантності в мовленні, її структурно-семантичних і комбінаторних особливостей, дослідженню засобів оформлення актантності

в поверхневій і глибинній структурах речення-висловлення.

У сучасній романістиці проблема актантності активно розробляється переважно в структурно-семантичному напрямку, відповідно до якого вивчаються функціональні характеристики актантів у висловленні (Д. Вілєм, А. Ґреймас, Д. Гаатон, Ж. Лазар, Л. Меліс, К. Лєклєр, Б. Потьє, Ф. Растьє), їхнє імпліцитне вираження (В. Амарі, А. Дарі, М. Ларжаваара, А. Лємарешаль, М. Ноеї), дихотомія актантів і сирконстантів (А. Борійо, Л. Госелін, Н. Рюве, С. Фабр, Ж. Фейє, М. Хобек Хаф). Незважаючи на ці здобутки, відкритим залишається питання синтагматичних засобів репрезентації актантності в мовленні, сполучуваності мовних одиниць у межах актантної групи, позиційної варіативності актантів у висловленні. Усе це створило передумови поглибленого вивчення окремих функціональних аспектів актантності у французькому мовленні. У зв'язку з розмаїттям наукових підходів і відсутністю комплексного аналізу актантності,

ця проблема потребує подальшої розробки, удосконалення та систематизації наявних знань.

Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена спрямованістю сучасних мовознавчих студій на дослідження функціональних характеристик мовних одиниць у висловленні та відсутністю комплексного підходу до вивчення сполучних можливостей актантності, до визначення основних актантних моделей речення-висловлення, а також до встановлення структурних і семантичних засобів вираження актантності у французькому мовленні.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах комплексної наукової теми "Дослідження структурно-семантичних особливостей та закономірностей розвитку германських, романських та класичних мов",

що розробляється факультетом іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка (тема затверджена вченою радою університету, протокол № 9 від 13 грудня 2001 року). Дисертаційна робота є також

складовою частиною держбюджетної теми факультету іноземних мов "Вивчення структурно-контенсивної еволюції та чинників функціонування германських, романських та класичних мов", номер державної реєстрації 0108U006466 (затверджено вченою радою університету, протокол № 8 від 24 грудня 2007 року).

Мета дисертаційної роботи полягає в уточненні статусу актантності та виявленні й систематизації синтагматичних і парадигматичних засобів її реалізації у французькому мовленні.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

- визначити теоретичні засади інтерпретації актантності в мовознавстві;

- уточнити статус актантності у співвідношенні з суміжними поняттями функціональної граматики (валентністю, предикативністю);

- розробити методику дослідження синтагматики і парадигматики актантності у французькому мовленні;

? охарактеризувати синтагматичні засоби вираження актантності;

- побудувати структурні актантні моделі;

? проаналізувати специфіку функціонування обов'язкових і факультативних актантів синтаксичної конструкції;

? з'ясувати прагматичні аспекти імпліцитної актантності у французькому мовленні;

- дослідити парадигматику актантності;

- описати лексико-семантичні і синтаксичні засоби реалізації актантності у французькому мовленні;

- виявити антиномію функціональних ролей семантичної і синтаксичної актантності у французькому мовленні.

Об'єктом дослідження обрано актантність як конститутивну ознаку висловлення та засоби її реалізації.

Предметом дослідження є синтагматика і парадигматика актантності у французькому мовленні.

Матеріалом дослідження слугували висловлення, відібрані методом суцільної вибірки з художніх творів французьких письменників: A. Dumas fils, G. Maupassant, H. Malot, D. Rolin, F. Sagan, M. Pagnol, R. Merle та інших), із текстів французьких періодичних видань різного спрямування (політика, економіка, культура, спорт тощо): " Le Monde ", " L'Expansion ", " L'Express ", " Lire ", " Le Point ", " Le franзais dans le monde " та інтернет-джерел.

Методи дослідження ґрунтуються на комплексному підході до об'єкта вивчення, який передбачає комбіноване використання різних методів для розв'язання поставлених завдань відповідно до теоретичної та практичної спрямованості роботи. Структурний метод, що включає дистрибутивний і трансформаційний аналізи, надав можливість виокремити актанти у висловленні, з'ясувати їхні сполучні властивості, побудувати структурні моделі синтагматичного і парадигматичного оформлення актантності. За допомогою трансформаційного аналізу було досліджено засоби вираження актантності в поверхневій і глибинній структурах речення-висловлення, розкрито її семантичні особливості внаслідок синтаксичних трансформацій висловлення. Описовий метод дозволив систематизувати актанти відповідно до семантичного чи синтаксичного аспектів дослідження, класифікувати їх за функціональними ролями. Контекстуальний аналіз допоміг визначити особливості реалізації актантності у французькому мовленні залежно від ситуації висловлення.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в уточненні поняття актантності. Уперше системно описано синтагматичні властивості актантності у вигляді функціональних експліцитних (моно- та полівалентні моделі) та імпліцитних (авалентні моделі) актантів; охарактеризовано парадигматичні засоби вираження актантності відповідно до функціональних ролей;

виявлено формально-змістові антиномії функціональних ролей семантичних

та синтаксичних актантів у французькому мовленні.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що результати та висновки дослідження є внеском у розвиток теорії валентності. Вивчення функціональних характеристик актантності, а також засобів її реалізації в мовленні сприяє розкриттю важливих питань функціональної граматики. Дослідження антиномії функціональних ролей семантичної і синтаксичної актантності внаслідок трансформацій між поверхневою і глибинною структурами речення-висловлення є певним здобутком для генеративно-трансформаційної граматики. Визначення комунікативних аспектів актантності у висловленні є важливим для розвитку прагмалінгвістики та теорії мовленнєвої комунікації.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її положень, висновків і фактичного матеріалу в практиці викладання французької мови, зокрема в курсах теоретичної та практичної граматики французької мови (розділи "Синтаксис речення", "Словосполучення і речення", "Дієслово", "Іменник", "Займенник", "Прагматика мовлення", "Теорія мовленнєвих актів"), лексикології (розділи "Фразеологія", "Семантична структура слова"), а також для підготовки навчальних посібників, для написання магістерських робіт і дисертацій, для укладання граматичних словників.

Апробація результатів дослідження здійснена на чотирьох міжнародних науково-практичних конференціях: IX Міжнародна науково-практична конференція "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2006), І Міжнародна науково-практична конференція "Новітні обрії розвитку германської та романської філології" (Запоріжжя, 2007), II міжнародна науково-практична конференція "Міжкультурна комунікація: мова-культура-особистість" (Острог, 2008), IV міжнародна науково-практична конференція "Міжкультурна комунікація: мова-культура-особистість" (Острог, 2010), двох міжнародних наукових конференціях: ІІІ Міжнародна наукова конференція "Пріоритети германського і романського мовознавства" (Луцьк, 2009), ІV Міжнародна наукова конференція "Пріоритети германського і романського мовознавства" (Луцьк, 2010), трьох всеукраїнських наукових конференціях: Перша Всеукраїнська наукова конференція романістів "Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства" (Чернівці, 2006), I Всеукраїнська наукова конференція молодих учених "Іноземна філологія у ХХІ столітті" (Запоріжжя, 2008), II Всеукраїнська наукова конференція "Пріоритети германського і романського мовознавства" (Луцьк, 2008) та наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Львівського національного університету імені Івана Франка (2004-2006).

Публікації. Зміст роботи представлено в дев'ятьох одноосібних наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України (3,53 др. арк.), а також у матеріалах та тезах доповідей на міжнародних наукових конференціях (0,41 др. арк.). Загальний обсяг авторських публікацій із проблематики дослідження становить 3,94 др. арк.

Структура роботи. Дисертація загальним обсягом 258 сторінок (з них 181 сторінка основного тексту) складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (516 бібліографічних позицій), списку довідкової літератури (19 позицій), списку джерел ілюстративного матеріалу (53 позиції) та трьох додатків.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, визначено завдання, об'єкт, предмет, наукову новизну дисертації, окреслено матеріал та застосовані методи дослідження, з'ясовано теоретичне й практичне значення отриманих результатів, подано положення, що виносяться на захист, представлено апробацію результатів дослідження, указано структуру роботи.

У першому розділі викладено теоретичні засади і принципи дослідження актантності в мовознавстві. З'ясовано залежність кількості актантів у реченні-висловленні від валентності дієслова-предиката, що включає категорії транзитивності та керування. Висвітлено питання ідентифікації актантів і сирконстантів, визначено основні критерії їх розмежування. Проаналізовано зв'язок актантності і предикативності, які є невід'ємними ознаками речення. Запропоновано методику дослідження синтагматики і парадигматики актантності у французькому мовленні.

У другому розділі проаналізовано синтагматичні засоби вираження актантності у французькому мовленні. Подано структурні актантні моделі залежно від кількості актантів у реченні-висловленні та розроблено основні синтагматичні моделі актантної групи, досліджено проблему факультативних і обов'язкових актантів, з'ясовано прагматичні аспекти імпліцитної актантності у французькому мовленні, її функціональні особливості в неповних й еліптичних висловленнях.

У третьому розділі встановлено парадигматичні засоби реалізації семантичної і синтаксичної актантності у французькому мовленні. Досліджено особливості парадигматичного оформлення актантності у висловленні, передусім за допомогою метонімії, метафори, перифрази. Висвітлено випадки антиномії (невідповідності) функціональних ролей семантичних і синтаксичних актантів у зв'язку з асиметрією плану вираження і плану змісту.

У загальних висновках викладено основні теоретичні та практичні результати проведеного дослідження, сформульовано підсумки проведеної наукової розвідки, окреслено перспективи подальшої роботи з цієї проблематики.

У додатках подано словник мовознавчих термінів; фразеологічні звороти з поверхнево-синтаксичними актантами; список дієслів, у семантиці яких міститься вказівка на внутрішній актант (інструмент).



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Розділ 1. "Теоретичні засади інтерпретації актантності в сучасному мовознавстві". У запропонованому дослідженні подається розгляд поняття актантності в сучасному мовознавстві. Незмінний інтерес до цього питання пояснюється численними лінгвістичними дискусіями щодо тлумачення та визначення її структурно-семантичних характеристик. Отже, у центрі уваги дисертаційної роботи є актантність, яка визначає певну кількість актантів у реченні-висловленні, їхні комбінаторні можливості, функціональні ролі та засоби реалізації в мовленні.

Згідно з визначенням Л. Теньєра, ми розглядаємо актанти як учасників процесу (мовної ситуації), вербальним відображенням якого є висловлення. Логічним каркасом (моделлю) певної ситуації, узагальненою схемою відношень між предикатом і аргументами (актантами) є пропозиція (Н. Баландіна, Б. Рассел). Предикат визначає структуру пропозиції, регулюючи кількість актантів - учасників події (П. Лекант). Знаючи предикат, можна передбачити і потенційних учасників ситуації (Ф. Данеш). Незважаючи на новаторський підхід, актантна модель Л. Теньєра успадкувала від попередньої синтаксичної теорії її дососсюрівську однорівневу структуру, яка не розмежовувала формальний і семантичний аспекти речення. Згодом класифікація актантів Л. Теньєра була доповнена й уточнена іншими мовознавцями, які намагалися впорядкувати номенклатуру актантів шляхом відмови від однорівневого підходу до моделювання семантичної структури речення (Ю. Апресян, В. Богданов, А. Ґреймас, Ж. Лазар, І. Мельчук, Б. Потьє, Ф. Растьє, Ч. Філлмор, У. Чейф

та багато інших). Через різні наукові підходи та різне тлумачення не було створено єдиної класифікації актантності. Перелік актантів відрізняється

як за змістом, так і за обсягом, хоча найхарактерніші типи актантів відмічені практично всіма дослідниками. Позитивним аспектом у розглянутих теоріях

є спроба розмежувати синтаксичну і семантичну структури речення-висловлення, що дуже важливо у зв'язку з наявністю асиметрії форми та змісту в синтаксисі. Ураховуючи такий поділ, досліджуємо особливості семантичної і синтаксичної актантності. Взаємозв'язок семантики і синтаксису у висловленні становить

одну з найцікавіших проблем сучасного мовознавства. Відмінність у семантиці відношень компонентів / актантів структури свідчить про наявність неадекватного синтаксичного зв'язку між ними, а отже, про виконання актантами різних синтаксичних функцій у реченні.

Аналіз комбінаторних особливостей елементів речення є необхідним для розуміння структурної і семантичної організації висловлення, адже функціонування слів у мовленні відбувається не ізольовано, а залежно від їх семантико-граматичних позицій. Потенційною і реалізованою сполучуваністю окремих компонентів висловлення виступає валентність (В. Адмоні, Г. Гельбіг, Л. Теньєр, Ж. Фурке), яка передбачає необхідне чи можливе контекстуальне оточення слова, його зв'язки на семантичному і синтаксичному рівнях (Г. Гельбіг, М. Степанова), сполучна здатність однорівневих одиниць мови (Ю. Апресян, С. Кацнельсон). Кількість актантів у реченні залежить від валентності дієслова, яка визначає їх форму та реалізується в поверхневій структурі факультативно чи обов'язково (І. Богуславський, Ж. Лазар, Г. Почепцов, Л. Теньєр).

Через своєрідну синтагматичну валентність дієслово-предикат потребує кореляції з певними синтаксичними умовами, наявності суб'єктно-об'єктних елементів / актантів для заповнення позицій підмета і комплементів дієслова (чи суб'єкта й об'єктів). Не всі дієслова мають однакову кількість актантів. Крім того, одне і те ж дієслово може мати їх різну кількість залежно від ситуації. Дієслова без актантів виражають процес, який розвивається самостійно: ніхто і ніщо не бере там участі (il pleut; il neige). У безособовій конструкції дієслово може стати двоактантним, якщо воно вживається метафорично: Il pleut des balles sur le champ de bataille. Займенник il в безособових реченнях функціонує лише як формальний підмет, оскільки це передбачено граматичною структурою. Однак він є позбавленим семантичного навантаження, тому трактується як нереферентний компонент (Ж. Лазар), як флекційна морфема дієслова (Ж. Гард-Тамін), як очевидний (реальний) підмет на противагу логічному суб'єктові (М. Ґревісс), як вид персоніфікації, що позначає причину (Н. Рюве), як особова ознака та синтаксичний (експліцитний) суб'єкт без референта (Д. Крейссел, Л. Талмі, Р. Якендофф) тощо. Постдієслівний компонент у конструкціях, що вводяться безособовим il (наприклад, Il arrive des voyageurs), розглядається як секвенція-додаток (Ф. Брюно), як логічний суб'єкт (А. Доза), як "актант Н", який є специфічним і не подібним до жодного іншого (Ж. Лазар), або ж як прислівник у реченнях зразка: Il neige de gros flocons, оскільки цей комплемент не піддається тесту прономіналізації та релятивізації (Н. Рюве).

З визначенням валентності дієслова тісно пов'язана категорія перехідності / неперехідності. Проблема синтаксичної та семантичної перехідності розглядалася багатьма дослідниками (А. Блінкенберг, А. Деклє, Ж. Лазар, М. Ларжаваара, А. Соважо, С. Томпсон, П. Хоппер), які констатували той факт, що інколи перехідне дієслово має здатність з'являтися без прямого об'єкта (другого актанта), який передбачений валентністю дієслова: Il mange; у той час будь-яке неперехідне дієслово з'являється з прямим об'єктом (наприклад, вживання прямого об'єктного комплемента з неперехідним дієсловом: Il pense un chiffre. Il travaille son champ). У такому разі відбувається розширення семантики дієслова.

Важливим аспектом у вивченні актантності є питання ідентифікації актантів і сирконстантів. Через розмаїття підходів до вивчення цієї проблеми не існує загальних критеріїв їх розмежування. Для встановлення поняття актанта по відношенню до сирконстанта необхідно вибрати відповідну процедуру ідентифікації, тобто прояв компонента в реченні, факультативний характер комплементів, їх кількість, мобільність та семантичну природу. Труднощі ідентифікації комплемента дієслова (синтаксичного актанта) та обставини (сирконстанта) виникають при розгляді компонента з прийменником (третього актанта // прийменникового комплемента), передусім з дієсловами спрямованого значення. У традиційній граматиці елементи з прийменниками після зазначених дієслів розглядаються як обставини місця (наприклад: aller а Paris). Однак локативне значення, якщо воно є валентно необхідним для предиката, можна розглядати як аргумент, а на синтаксичному рівні трактувати як актант, який є обов'язковим для завершення висловлення (А. Блінкенберг, В. Богданов, К. де Бур, Ж. Вандрієс, П. Ґіро). На нашу думку, такий локативний комплемент, тобто компонент, який позначає місце перебування чи пункт прибуття для суб'єкта, є необхідним у структурному плані й тому має актантне значення.

У розділі розглянуто проблемні випадки ідентифікації актантів і сирконстантів у висловленнях, що містять внутрішній комплемент (avoir du courage, vivre sa vie), який доповнює значення дієслова, але не є його актантом; у конструкціях y tenir, en vouloir, де валентності en, y є доказами того, що колись ці дієслова вживалися з непрямими додатками, що було необхідним для завершення їхньої семантики. Через частоту вживання нове значення закріпилося синтаксично, тобто обов'язковим поєднанням з формою об'єктного займенника. Сюди відносимо також такі фраземи,

як se la couler douce, la bailler belle, де займенники le, la функціонують

ніби прямі об'єкти. Такі поверхнево-синтаксичні елементи передбачені валентністю дієслова і несуть семантичне навантаження. Тому ідентифікацію основних комплементів // актантів і сирконстантів проводимо з урахуванням лексико-семантичних і синтаксичних ознак. Відсутність єдиного тлумачення актантності зумовлено такими чинниками: поняття семантичної чи структурної неповноти компонента є досить нечіткими; формальні критерії визначення актантів і сирконстантів вступають у конфлікт з інтуїцією; існує змішана зона між актантами і сирконстантами, де відбувається синтез їхніх основних характеристик.

При розгляді актантності враховуємо її тісний зв'язок із предикативністю, яка формує речення-висловлення як комунікативну одиницю, є його основною ознакою. У свою чергу, речення-висловлення є основною синтаксичною одиницею (предикативною конструкцією), яка функціонує як мовний знак ситуації. Власне ситуація є сферою функціонування актантності, розвитку відношень між учасниками процесу. Предикативність може проявлятися в поверхневій структурі речення-висловлення імпліцитно (наприклад, односкладові конструкції, речення-вигуки), коли принаймні один компонент висловлення залишається в глибинній структурі.

Отже, дослідження комплементарності дієслова є важливим для визначення актантної структури речення-висловлення, для встановлення суб'єктно-об'єктних відношень, для чіткої ідентифікації актантів і сирконстантів. З'ясування функціональних і прагматичних характеристик актантності має велике значення для розуміння висловлення, оскільки актанти як учасники ситуації відіграють значну роль у передачі інформації.

Розділ 2. "Синтагматичні засоби вираження актантності у французькому мовленні". Будь-який мовний елемент здатний вступати в лінійний зв'язок з іншими елементами, а також може перебувати у відношеннях опозиції (протиставлення) з подібними елементами, що регулюються синтагматичними і парадигматичними правилами. Синтагматичні та парадигматичні відношення не є ізольованими, як вважав Ф. де Соссюр, а, навпаки, взаємопов'язаними, оскільки закони синтагматики і закони парадигматики перебувають у постійній взаємодії, зумовлюючи один одного. Парадигматичні відношення мовних одиниць, маючи властивості імпліцитності та віртуальності, виявляють зв'язки між одиницями одного класу. Синтагматичні відношення мовних одиниць, що реалізуються в експліцитній синтагмі, позначають лінійні, контекстні зв'язки (сполучуваність) між одиницями, які належать до різних класів.

Речення-висловлення побудовані за певними моделями. Як відомо, моделювання речення здійснюється через різні синтагматичні форми у вигляді окремих слів чи словосполучень, а також складними поліпредикативними синтаксичними конструкціями. Синтагматичні відношення засновані на лінійному характері мовлення, властивості його протяжності, односпрямованості. У процесі моделювання структури речення узагальнюється і абстрагується суттєва властивість зовнішньої форми кожного компонента висловлення у вигляді символів, що мають змістове призначення.

У реферованій роботі представлено основні моделі речень залежно від кількості актантів: (A₁+V): Marie йternue, (A₁+V+A₂): Elle fermait le robinet, (A₁+V+A₂+A₃): Robert donne son stylo а Franзois, (A₁+V+A₂+A₃+A₄): Je te laisserai mes clйs а la concierge, де A - актант, V - дієслово. Дослідження показало, що більш поширеною є тричленна модель з позиціями суб'єкта, предиката і об'єкта (60% із 1000 прикладів), а найменш уживаною - конструкція з чотирма актантами (5%). З'ясовано, що моделі можуть мати ускладнену структуру, поєднуючи в одному реченні дві пропозиційні номінації.

Синтагматичний аналіз актантності полягав у дослідженні комбінаторних властивостей одиниць у межах однієї синтагми (актанта). Установлено, що актантність представлена в реченні структурними схемами у вигляді моделей N₁+N₂ та N₁+prйp+N₂, які можуть видозмінюватися і розширюватися: art+N₁+prйp+N₂: le mal de mer; dйterm+N₁+prйp+N₂: ces йlиves de lycйe; num+N₁+prйp+N₂: deux йquipes de football; art+adj+N₁+prйp+N₂: les grands flйaux du monde тощо. Актантність реалізується не лише розширенням синтагматичної групи, але і її скороченням (un bateau а vapeur - un vapeur). Словосполучення втрачає свої синтаксичні якості, згортаючись в одну лексему, що супроводжується економією синтагматичних засобів. Велике значення для дослідження синтагматики актантності має урахування її семантико-синтаксичних особливостей сполучуваності, оскільки це впливає на способи вираження актантів у реченні-висловленні.

Інколи основні моделі актантного представлення в реченні можуть змінюватися, надаючи висловленню експресивності та акцентуючи на певних компонентах (так звані проектовані актанти). Виділення актантів досягається засобами парцеляції, рематизації, репризи та антиципації. Проекція може бути одноактантною, коли виділяється лише один актант (суб'єкт або об'єкт): Nous, on est partis les premiers, двохактантною: Mais зa ne m'arrange pas du tout, moi, cette histoire-lа чи трьохактантною, коли одночасно проектуються перший, другий і навіть третій актанти, наприклад: Il la lui a donnйe, а son ami, Pierre, sa voiture. Що більше використовується у фразі проектованих актантів, то більше вона стає розмовною (nйgligйe) і важчою для сприйняття.

Структурні моделі речень-висловлень оформляються залежно від кількості обов'язкових та факультативних актантів. Обов'язковість чи факультативність компонентів конструкції залежить від семантики дієслова-предиката, а також від значущості самого компонента для розуміння висловлення. Досліджено, що інколи сирконстанти є обoв'язковими елементами речення, оскільки вони необхідні для семантичної завершеності висловлення. Тому актантність у широкому розумінні передбачає набір обов'язкових валентностей дієслова, незалежно від форми представлення (іменника, прислівника, дієслова чи речення).

У зв'язку з вивченням специфіки функціонування обов'язкових і факультативних актантів синтаксичної конструкції, розглянуто проблему еліпсису мовленнєвих одиниць. Виявлено, що основними сферами реалізації еліптичних структур є діалогічне мовлення, спонтанні висловлювання, рекламні оголошення тощо. У роботі ми дотримуємося думки, що еліпсис - це не будь-яке опущення компонента висловлення, а таке граматичне явище, яке порушує синтаксичні норми, оскільки без відновлення еліптичного елемента неможливо зрозуміти зміст сказаного чи написаного. З'ясовано, що в неповній поверхневій реалізації елементів відображуваної ситуації виникає імпліцитність, тобто формальне невираження елементів глибинної структури висловлення з прихованою актантністю. Таким чином виникають неповні, незакінчені висловлення. Дискусійним є питання інтерпретації актантності в номінативних конструкціях, структурну основу яких становить єдиний ядерний компонент, що може функціонувати як самостійне завершене речення-висловлення у відповідному контекстуальному оточенні. Односкладові речення не допускають доповнення їхнього складу, оскільки це порушує їхню структуру: Un silence. La nuit. У номінативних реченнях спостерігається імпліцитне представлення суб'єкта, коли він сам вербально невиражений, але передаються його емоції, почуття, стан: Quel voyage! Імпліцитні структури певним чином зближуються з еліптичними висловленнями тому, що в них відсутня поверхнева вербалізація компонентів їх змісту, які вимагають домислювання. На відміну від еліптичних, імпліцитні висловлення можуть бути синтаксично завершеними, тобто без пропущених актантів, проте для їх правильної інтерпретації вони потребують додаткових засобів, таких як контекст і ситуація спілкування. Отже, у синтагматичному плані актантність може виражатися одним компонентом

або сукупністю взаємозалежних мовних одиниць. Коли у синтагматичному ланцюжку є незаповнені актантні позиції, тоді йдеться про імпліцитний мовознавство валентність предикативність актант

(чи еліптичний) характер актантності. Тому важливими аспектами вивчення синтагматики актантності є дослідження комбінаторних характеристик актантів,

а також урахування контексту висловлювання.

Розділ 3. "Парадигматичні засоби реалізації актантності у французькому мовленні". Парадигматика слова - це сукупність усіх його граматичних різновидів (словоформ). Дослідження актантності в парадигматичному аспекті передбачає вивчення засобів вираження відповідних актантів у висловленні. Парадигматика актантності зазвичай представлена іменниками (контекстуальними синонімами) та займенниками (іменниковими субститутами). Проте аналіз синтаксичної актантності дає підстави стверджувати, що парадигматичними засобами її реалізації може бути також дієслово, числівник, прислівник або речення у випадку антиномії (невідповідності) функціональних ролей поверхневих та глибинних актантів. Адже підмет не завжди позначає суб'єкт дії, але й об'єкт або обставину причини чи мети, а реальний суб'єкт може виражатися в реченні-висловленні за допомогою об'єктного комплемента, обставини.

Розгляд парадигматичного наповнення актантів проводимо у двох напрямках: 1) аналіз семантичної і синтаксичної актантності без урахування контексту (узагальнений аналіз); 2) аналіз семантичної і синтаксичної актантності з урахуванням контексту (коли досліджується парадигматичне оформлення конкретного актанта в тексті). У парадигматичному плані семантичний суб'єкт і семантичний об'єкт представлені однаковими ізоморфними лексичними одиницями (іменником, займенником), але мають різні функціональні ролі. Крім того, семантичний суб'єкт позначає майже завжди особу, тоді як семантичний об'єкт позначає або особу, або предмет. Засоби вираження актантності на синтаксичному рівні у поверхневій реалізації оформлені підметом та прямим чи непрямим об'єктними комплементами.

Делімітація синтаксичного і семантичного рівнів речення-висловлення надає можливість виділити два типи актантності: семантичну і синтаксичну. Таке розмежування є необхідним для розкриття формально-змістової структури речення. Семантична актантність ураховує функціональні особливості суб'єкта й об'єктів, а синтаксична - підмета і комплементів. У семантичному аспекті актантність класифікуємо відповідно до категорії суб'єкта (означена, неозначена, узагальнена, збірна, об'єднана, неозначено-вказівна суб'єктна актантність), до характеру відношень між суб'єктом і предикатом (суб'єкт дії, процесу, стану, локалізації, суб'єкт кількісної та якісної ознак), до функціональної ролі у висловленні (агенс, дескриптив, екперієнсив, елементив тощо). Синтаксична суб'єктна актантність (підмет) позначає суб'єкт дії, інструмент, ситуацію чи навіть сирконстант. Первинною семантичною функцією граматичного суб'єкта є вираження семантичного суб'єкта, тобто збіг функцій підмета і суб'єкта в поверхневій конструкції речення-висловлення. Унаслідок граматико-семантичних трансформацій ця відповідність порушується, спостерігається функціональна асиметрія граматичного і семантичного суб'єктів. У таких випадках граматичний суб'єкт виконує вторинні семантичні функції, може реалізуватися об'єктним комплементом у пасивних, безособових конструкціях або бути усуненим із висловлення.

Семантична об'єктна актантність класифікується за семантичним типом предиката (об'єкт дії, процесу, стану тощо), за типом означеності об'єкта (означена, неозначена, узагальнена об'єктна актантність тощо), за семантичними функціями у висловленні (пацієнтив, об'єктив, інструментатив, ономасіатив, композитив). Синтаксична об'єктна актантність представлена прямим і непрямим об'єктними комплементами, які в периферійних зонах категорії актантності наближаються до сирконстантів і, таким чином, становлять труднощі для їх розмежування.

Як свідчать результати проведеного дослідження, синтаксичний актант на відміну від семантичного реалізується у мовленні також предикатними мовними одиницями (дієсловом, прислівником, числівником чи реченням). Такий актант з пропозиційним значенням тлумачиться як предикатний актант (або сентенційний комплемент). Семантична класифікація предикатних актантів є дискусійною та неоднозначною, адже конструкція, що містить предикатний актант, може включати декілька пропозицій (ситуацій) з кількома суб'єктами й об'єктами. Конструкції з предикатними актантами є складними в плані визначення семантичних ролей, оскільки для їх опису не вдається повністю використати апарат семантичних функцій. Уживання предикатних актантів значною мірою залежить від семантики дієслова-предиката, адже деякі предикати, наприклад, модальні, фазисні, каузативні, не приймають уведення в аргументні позиції непредикатних слів (іменників, займенників), а лише допускають предикатні актанти у формі інфінітива чи речення: Mon pиre me conseille d'entrer au service. Таким чином, предикат і предикатний актант перебувають у тісній взаємодії, доповнюючи семантичні і синтаксичні особливості один одного.

На основі дослідження фактичного матеріалу встановлено, що в мовленні актантність реалізується також опосередковано (метонімічно) через місце перебування актанта: La сlinique se vida peu а peu, ainsi que nos rues (Claudel), його дію: En effet, un bruit de pas pressйs rйsonna bientфt sur les cailloux du chemin (Malot) тощо. Засоби метафоричного позначення актантності: Les cris du gamin, c'йtait des crocs qui vous rentraient dans le coeur (Claudel), за допомогою персоніфікації: La Mйditerranйe ne permet guиre la survie (Bombard), перифрази: Le pays des pyramides l'avait йmerveillй (Expansion) позначають непрямі номінації актантності, які використовуються зі стилістичною метою та слугують для підсилення експресивності висловлення.

У розгляді структурно-семантичних особливостей актантності враховуємо також специфіку дворівневої поверхневої та глибинної структур речення. Cемантичні і синтаксичні актанти можуть перебувати у відношеннях взаємної відповідності: кожному семантичному актанту відповідає один синтаксичний актант, а кожному синтаксичному - один семантичний, що становить пряму відповідність актантів. У такому разі спостерігається збіг функціональних ролей семантичних і синтаксичних актантів: агенс = підмет; пацієнс = прямий комплемент; інструмент = непрямий комплемент і т. і. Проте, коли один семантичний актант, тобто актант, що виконує одну й ту ж семантичну роль, змінює свої синтаксичні функції, тоді маємо справу з "діатезним зсувом" (Ю. Апресян, І. Мельчук). Як свідчать результати проведеного дослідження, антиномія функціональних ролей семантичної та синтаксичної актантності проявляється: у конструкціях з перехідними дієсловами, у семантиці яких уже зазначається вказівка на інструмент або засіб дії, наприклад: scier (пиляти пилкою); у синтаксичному невираженні семантичного актанта: gonfler les pneus (накачати шини повітрям); у висловленнях, які позначають стани суб'єкта з використанням абстрактних іменників: Зa te serre la gorge de la revoir, inchangйe, cette fatigue (Pancrazi) тощо.

Невідповідність семантичних і синтаксичних актантів є результатом граматичних трансформацій між глибинною і поверхневою структурою речення-висловлення. Антиномія функціональних ролей актантності засвідчує той факт, що в мовленні актанти найчастіше представлені у вторинних функціях (непрямі номінації елементів), що і становить труднощі для правильної інтерпретації їхніх функціональних ознак. Розрізнення двох рівнів у використанні синтаксичних засобів дозволяє подолати антиномію змістового і формального в синтаксисі. Отже, вивчення змістової характеристики висловлення безпосередньо пов'язано з дослідженням способів і форм поверхневої реалізації компонентів його глибинної структури.



ВИСНОВКИ

Поняття актанта, введене до наукового вжитку французьким мовознавцем Л. Теньєром, неодноразово було предметом лінгвістичних студій. Проблематика актантності стосувалася вивчення функціональних ролей актантів, їх обов'язкового чи факультативного вираження у висловленні, критеріїв ідентифікації актантів і сирконстантів, особливостей функціонування предикатних актантів. Основним завданням нашої роботи стало детальне дослідження не тільки структурно-семантичних характеристик актантності, але й її синтагматичних і парадигматичних засобів реалізації у французькому мовленні, оскільки ця проблема не набула достатнього висвітлення в сучасному мовознавстві. У дисертації актантність розглядається як важлива ознака висловлення, оскільки вона передбачає певну кількість учасників ситуації. Таким чином, під актантністю розуміємо комплементарність дієслова, його синтаксичне оточення, яке є необхідним для комунікативно-інформативної завершеності висловлення.

Під час дослідження встановлено взаємозв'язок актантності з такими суміжними категоріями функціональної граматики, як валентність і предикативність. Дієслово-предикат відкриває навколо себе функціональні позиції, які повинні заповнюватися актантами, щоб висловлення набуло граматичної і комунікативної повноцінності. Таким чином, подібно до валентності актантність прогнозує семантико-синтаксичну структуру висловлення. Відмінність між цими двома поняттями полягає в тому, що валентність є, перш за все, характерною ознакою дієслова, тоді як актантність реалізується у висловленні навіть за відсутності дієслова-предиката.

Актантність проявляє свої функціональні особливості у висловленні, яке виступає одиницею спілкування та вираження судження, і, таким чином, межує з предикативністю, яка є ознакою речення-висловлення і відносить його зміст до об'єктивної дійсності (актанти як учасники ситуації // події відіграють значну роль у передачі інформації). Актантність відрізняється від предикативності тим, що вивчає окремі компоненти висловлення, але не є властивістю всього речення.

Методика дослідження, яка включала дистрибутивний і трансформаційний аналізи, надала змогу з'ясувати комбінаторні можливості актантності, побудувати структурні моделі залежно від кількості актантів у висловленні:

(A₁+V),

(A₁+V+A₂),

(A₁+V+A₂),

(A₁+V+A₂+A₃),

(A₁+V+A₂+A₃+A₄),

а також синтагматичні моделі актантної синтагми, яка може виражатися одним компонентом або сукупністю елементів, що пов'язані між собою валентними зв'язками: art+N₁+prйp+N₂; dйterm+N₁+prйp+N₂; num+N₁+prйp+N₂; art+adj+N₁+prйp+N₂ тощо. До синтагматичних засобів оформлення актантності відносимо також проектовані актанти. Сферою функціонування актантної проекції є, передусім, мовлення. Виділення актантів у висловленні досягається засобами парцеляції, рематизації, репризи та антиципації. Однак, що більше використовується у висловленні проектованих актантів, то важче воно сприймається слухачем.

У дослідженні валентних і дистрибутивних властивостей мовних одиниць окреслено тенденції до обов'язковості і факультативності вираження актантності в реченні-висловленні. У мовленні часто спостерігається явище неповної синтаксичної структури речення, що становить труднощі для інтерпретації актантності в номінативних, неповних, еліптичних структурах. Опущення обов'язкових актантів конструкції може привести до неадекватного розуміння висловлення, тому лише взаємодія мовних і немовних (контекст, ситуація, жести тощо) засобів є важливою для відновлення смислу еліптованих компонентів. Кожне висловлення, виконуючи комунікативну функцію, в конкретних умовах виражає певний зміст. Тому речення бувають неповними лише з погляду формально-граматичної нестачі компонентів, а щодо змісту і комунікації вони є повними, бо містять актантність, приховану чи явну.

Унаслідок мовної економії та позамовних факторів часто функціональні ніші (актантні місця) абстрактної моделі речення не заповнюються, модифікуючи, таким чином, синтаксичну структуру речення. Як результат виникає імпліцитна актантність, смисл якої виводиться зі значень мовних одиниць під впливом контексту та конкретної ситуації спілкування. За допомогою контекстуального аналізу встановлено, що актанти є контекстуально імпліцитними (коли референт компонента згадується у висловленні) і екстраконтекстуально імпліцитними (коли референт не згадується у висловленні, але може домислюватися за допомогою ситуації чи знань комунікантів). Таким чином, актантність має важливе комунікативне значення, оскільки повна відсутність обов'язкових актантів висловлення або ж їхня імпліцитна реалізація впливає на правильне тлумачення інформації висловлення.

У дисертації охарактеризовано парадигматичні засоби вираження актантності у французькому мовленні. Парадигматика актантності передбачає можливість взаємозаміни кожного актанта його омофункціональним членом. Застосування описового методу дозволило класифікувати актанти за функціональними ролями. Проаналізовано, що актантність репрезентується у мовленні за допомогою іменників, займенників, дієслів, прислівників, словосполучень і речень, залежно від семантичного чи синтаксичного аспектів розгляду. Валентно передбачені актантні місця можуть заповнюватися як предметними, так і непредметними (предикатними) актантами, що призводить до утворення асиметрії плану вираження і плану змісту у вигляді різних граматичних конструкцій.

Делімітація двох типів актантності (семантичної і синтаксичної) є необхідною для розкриття формально-змістової структури речення-висловлення. У ході дослідження визначено різні типи суб'єктної і об'єктної актантності з урахуванням критеріїв означеності особи, типу предиката, функціональної ролі у висловленні. Виявлено, що актантність має особливі форми вираження в мовленні за допомогою метонімії, метафори, перифрази, персоніфікації. Такі непрямі номінації оформлення актантності слугують для експресивності висловлення.

Актантність проявляється в первинних чи вторинних функціях залежно від приналежності до центральної та периферійної зон, що і становить труднощі для інтерпретації актантів і сирконстантів. Актанти є керованими комплементами дієслова, необхідними для розуміння його змісту. Сирконстанти не є валентно передбачувані в семантичному плані, тому функціонують як комплементи речення, а не дієслова. Вони використовуються як координатори процесу для позначення часових і просторових рамок ситуації висловлення. Однак виявлено, що деякі сирконстанти з дієсловами руху та стану мають обов'язкове вираження з дієсловом і, таким чином, стають подібними до актантів-об'єктів. Отже, комплементи ми поділяємо на актанти, сирконстанти й обов'язкові обставинні комплементи, враховуючи критерії семантичної незавершеності дієслова, факультативної чи обов'язкової реалізації у висловленні.

Дослідження функціональних особливостей актантності дозволило виявити випадки антиномії (невідповідності) функціональних ролей семантичних і синтаксичних актантів унаслідок асиметрії плану вираження і плану змісту. Це спостерігається досить часто у висловленнях з поверхнево-синтаксичними актантами, у безособових реченнях, у конструкціях, що містять внутрішній додаток, у висловленнях з імпліцитними актантами тощо.

Таким чином, отримані результати дисертаційного дослідження можуть віднайти використання для подальшої наукової розробки проблематики структурно-семантичних, функціональних характеристик компонентів висловлення. Перспективним вважаємо подальше вивчення засобів реалізації актантності у висловленнях різних функціональних стилів.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Проблема актантності у французькому мовленні / О. М. Мартинюк // Філологічні студії : науковий часопис. - Луцьк, 2005. - № 1-2 (29-30). - С. 66-74.

2. Актантність у неповних реченнях та еліпсис у сучасному французькому мовленні / О. М. Мартинюк // Вісник Львівського університету. - Серія "Іноземні мови". - 2006. - № 13. - С. 145-150.

3. Функціонально-семантичні особливості об'єктної актантності у сучасному французькому мовленні / О. М. Мартинюк // Нова філологія. Збірник наукових праць. - Серія "Функціональне та лінгвопрагматичне вивчення мовних одиниць". - Запоріжжя : ЗНУ, 2007. - Вип.26. - С. 107-112.

4. Синтагматична конфігурація актантів у французькому реченні-висловленні / О. М. Мартинюк // Нова філологія. Збірник наукових праць. - Серія "Функціональне та лінгвопрагматичне вивчення мовних одиниць". - Запоріжжя : ЗНУ, 2008. - Вип. 30. - С. 235-239.

5. Обов'язкові та факультативні актанти синтаксичної конструкції (на матеріалі французької мови) / О. М. Мартинюк // Наукові записки. - Серія "Філологічна". - Острог : Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2008. - Вип. 9. - С. 238-244.

6. Функціонально-семантичні особливості суб'єктної актантності у французькому мовленні / О. М. Мартинюк // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Серія "Філологічні науки". - Луцьк : Вежа, 2008. - Вип. 4. - С. 130-134.

7. Група N₁+N₂ як різновид синтагматичного розширення актантів (на матеріалі французької мови) / О. М. Мартинюк // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Серія "Філологічні науки". - Луцьк : Вежа, 2009. - Вип. 5. - С. 44-46.

8. Імпліцитне вираження актантності у структурі речення (на матеріалі французької мови) / О. М. Мартинюк // Наукові записки. - Серія "Філологічна". - Острог : Видавництво Національного університету "Острозька академія", 2010. - Вип. 13. - С. 438-444.

9. Конструкції з локативним актантом у французькій мові / О. М. Мартинюк // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Серія "Філологічні науки". - Луцьк : Вежа, 2010. - Вип. 7. - С. 27-31.

...