Еволюція системи тропів псевдототожності в російському поетичному мовленні (на матеріалі фольклорних творів і текстів у жанрі фольклорних стилізацій XVII–XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

УДК 811.161.1'373:801.83"16/19"

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Еволюція системи тропів псевдототожності в російському поетичному мовленні (на матеріалі фольклорних творів і текстів у жанрі фольклорних стилізацій XVII-XX ст.)

10.02.02 - російська мова

Охріменко Тетяна Володимирівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі російської мови Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Слухай Наталія Віталіївна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри російської мови

Офіційні опоненти

- доктор філологічних наук Синиця Ірина Анатоліївна, Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу російської мови

- кандидат філологічних наук, доцент Мельник Ярослав Григорович, Інститут філології Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, доцент кафедри загального і германського мовознавства

Захист відбудеться ”29 ” травня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано ”27” 04 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради доц. Л.П. Гнатюк

Загальна характеристика дисертації

Одним із пріоритетних напрямків сучасної лінгвістики є вивчення особливостей мовної об'єктивації національно-культурної свідомості. До вербальних структур, які дозволяють виявити основні етапи формування художньо-мовленнєвої картини світу етносу, належать переосмислення „метафоричної групи”. Вони укорінені в народнопоетичному мовленні й тому здатні об'єктивувати глибинні, задавнені значення.

Переосмислення „метафоричної групи” викликали зацікавлення ще за часів античності: їх досліджували Аристотель, Теофраст, Цицерон, Квінтіліан, давньогрецькі та давньоримські теоретики риторики. Вивчення названих образних одиниць знаходить продовження в сучасних наукових розробках. Зокрема, метафоричні тропи привертають увагу представників таких напрямків лінгвістики, як лінгвофілософія (Дж. Р. Серль, А. А. Річардс, М. Блек, К. К. Жоль), психолінгвістика (У. Еко, О. О. Потебня, О. М. Леонтьєв, С. Д. Смирнов), лінгвосеміотика (Ю. М. Лотман, О. Ф. Лосєв), структурна лінгвістика (Р. О. Якобсон, В. Г. Гак, Ю. І. Левін), лінгвістична семантика (В. М. Телія, Н. Д. Арутюнова, О. О. Тараненко, Л. О. Кудрявцева, І. А. Кулінич), лінгвостилістика (Л. С. Ковтун, М. М. Кожина, Л. Г. Хижняк, Н. І. Бахмутова, І. А. Синиця, Я. Г. Мельник), лінгвопоетика (А. Бєлий, О. М. Фрейденберг, Б. О. Ларін, В. П. Григор'єв, Н. О. Кожевникова), когнітивна лінгвістика (Р. Е. Гаскелл, Е. МакКормак, Дж. Лакофф, М. Джонсон, Ю. Р. Валькман, Ю. М. Караулов, А. М. Баранов, Д. О. Поспєлов).

У лінгвістичних розвідках кінця ХХ - початку ХХІ ст. визначення тропів „метафоричної групи” уточнюється як переосмислення на осі псевдототожності, тобто тотожності між ознакою, яка існує об'єктивно, та ознакою, покладеною в основу „переносу”. Зміст тропеїчної осі псевдототожності демонструє насамперед локалізацію координат „псевдототожність” (яка об'єктивується родовим тропом - метафорою, а також персоніфікацією, алегорією, метафоричними типами епітета, перифраза, оксюморона, гіперболи тощо) та „подібність” (що реалізується різними типами образного порівняння та їх синкретичними сполуками зі стилістичними фігурами). Саме на перетині „тотожності” та „подібності” як суттєво розбіжних логічних категорій традиційна гуманітарна наука розміщувала феномени переосмислення „метафоричної групи”. Підтвердження цього знаходимо в роботах цілого ряду дослідників XIX-XX ст.: С. Л. Франка, П. О. Флоренського, У. Куайна, Г. Міллера, Г. Вежбицької, Н. Д. Арутюнової, В. Г. Гака. Разом з тим іще в античній риториці виокремлювалися переосмислення на логіко-семантичному ґрунті аналогії (зокрема, в працях Аристотеля, Квінтіліана). У лінгвістичних дослідженнях XIX-XX ст. логіко-психологічна категорія „аналогія”, поряд або з опорою на „асоціацію”, описується як така, що здатна виконувати роль засобу розгортання моделей метафоризації та метонімізації (за твердженнями О. О. Потебні, М. М. Покровського, С. Ульмана, Ю. Д. Апресяна, М. П. Кочергана, О. С. Кубрякової, О. О. Тараненка, Л. І. Бєлехової, Н. О. Фатєєвої та інших). Тому в дослідженнях сучасної школи лінгвопоетики вісь псевдототожності впевнено подовжується в напрямку послаблення тотожності між суб'єктом осмислення та об'єктом зіставлення тропа до мінімальної подібності, яка представлена позиціями „аналогія” та „асоціація” (у наукових розвідках Н. В. Слухай, І. М. Прожогіної, Л. Ю. Дикаревої, О. М. Самусенко, О. А. Петриченко, М. О. Єлісової).

До нових та мало розроблених мовознавчою наукою напрямків дослідження тропів псевдототожності належить лінгвоміфопоетичний вектор, згідно з яким метафоричні переосмислення реалізують здатність об'єктивувати базові значення міфопоетичної, у широкому розумінні сакральної, мови. Вказані значення часто об'єднуються назвою „символ”. Можливість кореляції понять „троп” і „символ” обґрунтовується у працях лінгвістів, літературознавців, фольклористів та міфологів XIX - початку XXI ст.: Ф. І. Буслаєва, О. М. Афанасьєва, О. О. Потебні, О. М. Веселовського, І. Огієнка, І. С. Нечуя-Левицького, А. Бєлого, Х. Е. Керлота, Е. Кассірера, О. Ф. Лосєва, О. М. Фрейденберг, М. І. Толстого, В. І. Кононенка, В. В. Жайворонка, Н. В. Слухай, А. К. Мойсієнка, Л. І. Шевченко, І. О. Голубовської, Б. П. Іванюка, Т. Є. Кіс. Однак дослідження загального процесу розвитку тропеїчної системи осі псевдототожності як потужного механізму формування поетичного мовлення - від архаїчної моделі світу до сучасної - перебуває серед невирішених проблем лінгвоміфопоетики та лінгвостилістики.

Осмислення цієї проблеми сходить до античної риторичної та ранньої східнослов'янської традицій. Так, дослідження класичних творів античних риторів дозволяють стверджувати, що метафоричні переосмислення уявлялися універсальними образними засобами, які сягали корінням народнопоетичної мови. Аристотелем (384-322 рр. до н. е.) започатковано вчення про закоріненість когнітивного принципу метафори в першоджерелах мови, що знайшло відгук у його працях „Риторика”, „Поетика”, „Про мистецтво поезії” та в сучасних критичних дослідженнях О. М. Фрейденберг, М. Л. Гаспарова, О. Ф. Лосєва, Н. А. Безменової, С. С. Аверинцева, Л. О. Вороніної, І. Троцького, Т. І. Ойзерман тощо. На думку Аристотеля, метафора спирається на давній закон встановлення подібності, на принципи одухотворення, рухливості, перетворення й возвеличення феноменів світу, які характеризують особливості міфопоетичної мови. Тому метафора осмислюється в сукупності своїх видів: персоніфікації („ось стоїть мій корабель”), образних типів гіперболи („десять тисяч шляхетних справ створено Одіссеєм”), метаморфози („закреслювати життя бронзою”), аналогії („келих вина для Діоніса - те саме, що для Ареса щит”), а також „метафори-прислів'я” та „метафори-загадки”, які є алегоричними специфікаторами символічних значень.

У вченні Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н. е.) про словесну майстерність, що викладене в його працях „Оратор”, „Про оратора”, розвинуто ідею про народнопоетичну основу структурних членів „перенесених слів”. У них відбито первинне мислення, яке ґрунтується на конкретних образах, що виникають на основі сприйняття органами чуття. Саме тому, на думку Цицерона, тропи є звичайним явищем у розмовній та поетичній мовах, які зберігають значний шар міфопоетичних значень. Ідеї давньоримського ритора знаходять підтримку у дослідженнях сучасних науковців - М. Л. Гаспарова, Г. С. Кнабе, Є. О. Чиглінцева, Р. Н. Гасиліної, Ф. А. Петровського, Н. Ф. Даратані.

У працях античних риторів серед низки тропеїчних засобів образне порівняння набуває суперечливого статусу. З одного боку, в ньому вбачається реалізація універсального логічного принципу встановлення подібності, міфологічно вмотивованого зв'язку всього з усім, тобто партиципації, резонантності, космологічності феноменів універсуму (згідно з пізнішими твердженнями Дж. Купера, Х. Е. Керлота, А. Бєлого, О. Ф. Лосєва). З іншого боку, образне порівняння вторинне і фіксується внаслідок тлумачення, „прозаїзації” метафори.

У стилістичній теорії М. В. Ломоносова (1711-1765 рр.), яка вважається спадкоємницею класичних зразків античної риторики, наголошується, зокрема, на стилістичному синкретизмі рис розмовної, усної та писемної і наукової мови (у філологічних працях „Краткое руководство к риторике на пользу любителей словесности”, „Краткое руководство к красноречию…”). Ці ідеї привернули увагу гуманітаріїв ХХ ст. - В. В. Виноградова, В. П. Вомперського, І. З. Сермана, Ю. В. Стенника, О. С. Курилова. На думку Ломоносова, синкретизм розмовного та писемного різновидів мови можливий завдяки креативності народнопоетичної мови з її стійким змістом та меліоративно-естетичною функцією. Універсальні „риторичні фігури”, тобто метафора, метонімія та низка пов'язаних з ними стилістичних фігур, зображуються російським ученим як такі, що характеризують поетичну мову здавна і навіть запроваджують норми тогочасного слововживання. За сучасної термінології, вони відбивають принцип партиципації, який найчіткіше розпізнається в образному порівнянні.

Згідно з твердженнями Д. І. Чижевського, Т. П. Матвєєвої, М. Федоріва, С. В. Вакуленка, Л. Довбні, Т. Товкайла, метафоричний спосіб мислення стає підґрунтям філософсько-поетичних текстів Г. С. Сковороди (1722-1794 рр.) - українського мислителя та інтерпретатора класиків античності. Художньо-публіцистична творчість Сковороди, яка ґрунтується на засадах народнопоетичної свідомості, репрезентує стійкий ряд метафоричних переосмислень. Він не лише вказує на антиномічність та декоративність стилю бароко, але й позиціонує архаїчні принципи одухотворення, возвеличення, конкретизації, взаємодоповнення та обертання сущого (метафора, алегорія, персоніфікація, образні типи антитези, гіперболи, епітета, метаморфози).

У науковому доробку російської міфологічної школи XIX ст. продуктивні ідеї античності знаходять розвиток у світлі проблемного зв'язку понять „троп” і „міф”. Зокрема, у працях Ф. І. Буслаєва (1818-1897 рр.) „О литературе”, „Исторические очерки русской народной словесности и искусства”, О. М. Афанасьєва (1826-1871 рр.) „Поэтические воззрения славян на природу”, „Происхождение мифа” наголошується на тому, що саме архаїчна епоха розвитку мови відповідає періоду розквіту та різноманіття „прототропів”, близьких до метафори-тотожності, персоніфікації, метонімії. Через переосмислення „єдиної вищої сили, що всюди діє з однаковими правами” „прототропи” відбивали стійкий закон партиципації сущого. Вони одночасно виступали і джерелом міфічних уявлень, і їх вербалізатором, прихованим у „загадкових” народнопоетичних текстах та розмовному мовленні. Подвійний характер зв'язку між тропом і міфом підтверджується у працях О. Л. Топоркова, М. К. Азадовського, Н. Ф. Бєльчикова, О. Л. Гришуніна та інших.

У дослідженнях академіка О. О. Потебні (1835-1891 рр.) - вченого, який розвивав східнослов'янську міфопоетичну традицію, - архаїчні тропи як алегоричні замінники абстрактних понять виявлялися носіями первинної образності. Зокрема, у працях „Эстетика и поэтика слова”, „Теоретическая поэтика”, „Из записок по теории словесности”, „Слово и миф”, „Мысль и язык”, про що йдеться також у присвячених їм критичних дослідженнях І. Іваньо, О. Колодної, В. В. Виноградова, В. Франчук, С. І. Сухих, І. Фізера, Р. П. Трофимової, О. П. Прєснякова, Л. М. Миронової. З опорою на ізоморфізм міфічного / художнього типу тропів та ближчого / дальшого значень слова формується уявлення про подвійний характер актуального типу переосмислень. На думку О. О. Потебні, провідну роль у цьому відіграє первинний, міфопоетичний образ, який ототожнюється з внутрішньою формою слова, з уявленням як одиничною концентрованою ознакою та єднальною ланкою tertium comparationis - мотивом переосмислення у тричленній структурі тропа й поетичною формулою як такою. В теорії О. О. Потебні вперше у східнослов'янській філологічній традиції образне порівняння як художній засіб, що наближається до тропів, представлено „регресивною подібністю”, яка виокремлює в суб'єкті осмислення нові риси, індивідуально позначені або неістотні.

Актуальність теми дисертації визначається її спрямованістю на розв'язання таких проблем сучасної лінгвістики: особливості організації сакрально-міфопоетичної мови; еволюція та перспективи розвитку системи поетичних тропів псевдототожності як форми об'єктивації національно-культурної свідомості; характер зв'язку тропів з особливостями міфічного мислення носіїв мови; лінгвістичні та логіко-філософські засади утворення переосмислень осі псевдототожності; синкретизація тропів в аспекті їх історичного розвитку.

Зв'язок дисертаційної праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження має безпосередній зв'язок із науковими розробками Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка з тем 02 БФ044-01 „Актуальні проблеми філології” та 06 БФ044-01 „Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації”.

Метою дослідження є вивчення основних етапів еволюції тропів псевдототожності в російському поетичному мовленні - фольклорних текстах та авторських текстах у жанрі фольклорних стилізацій.

Мета дослідження передбачає розв'язання низки завдань, серед яких найважливішими бачимо такі:

1) проаналізувати зміст тропеїчної осі псевдототожності з урахуванням даних лінгвістики, логіки, психології, філософії;

2) виокремити серед координат осі псевдототожності („псевдототожність”, „подібність”, „аналогія”, „асоціація”) домінантні для початкових етапів розвитку поетичного мовлення та провідні в пізніших системах поетичної мови;

3) охарактеризувати домінантні типи переосмислень у російських фольклорних поетичних текстах;

4) описати провідні тропи псевдототожності в російських поетичних фольклорних стилізаціях (від XVII до кінця ХХ-го ст.);

5) здійснити зіставний аналіз тропів фольклорних творів і текстів у жанрі фольклорних стилізацій;

6) визначити роль міфопоетичних значень у формуванні зв'язку між структурними членами тропів різного типу;

7) з'ясувати умови формалізації та синкретизації типів переосмислень в архаїчній та пізніших поетичних моделях світу.

Об'єктом дослідження стали поетичні тропи осі псевдототожності, представлені в російських фольклорних текстах та в стилістично відповідних їм російських наслідуваннях фольклору XVII-XX ст.

Предметом аналізу є особливості розвитку поетичних тропів псевдототожності в аспекті об'єктивації давніх міфологічних значень та їх трансформацій у сучасній поетичній моделі світу.

Матеріал дослідження становлять російські поетичні тексти переважно малих фольклорних форм та російські поетичні тексти фольклорних наслідувань XVII-XX ст. Фольклорними творами малого жанру традиційно вважаються загадки, прислів'я, приказки та низка монострофічних творів пісенного фольклору (згідно з твердженнями В. І. Даля, О. Х. Востокова, С. Г. Лазутіна, В. М. Морохіна, В. В. Митрофанової, М. В. Красноженової). Список творів малих фольклорних форм було розширено за рахунок колискових (передусім „коротких пісеньок”), частівок (коротких і „частих” пісень), приспівок („пригудок”, „прибасок” тощо), низки ворожінь, замовлянь, заклинань (серед них і „закличок”), приповідок, голосінь, які почасти долучаються до лірики малих форм (зокрема, за результатами досліджень М. І. Кравцова, В. П. Аникіна, К. П. Кабашникова, Б. М. та Ю. М. Соколових). Названі твори зберігають типологічні риси текстів малих фольклорних жанрів як найархаїчніших та не належать до жанрів епічного характеру (казок, билин, історичних пісень, дум, балад). Жанрове коло фольклорних наслідувань XVII-XX ст. розширено поетичними текстами-стилізаціями малих і середніх форм, у тому числі ліро-епічних жанрів (казок, пісень, дум, балад тощо), які зберігають стилістичні особливості поетичної мови фольклору. Жанр фольклорних наслідувань у російському поетичному мовленні сформувався, за твердженням академіка Д. С. Лихачова, у XVII ст. і став показовим для епохи бароко з її підвищеною увагою до тропів. Серед авторів, на творчості яких позначився вплив мовної стихії фольклору, обрано поетів різних літературних напрямків та епох: С. І. Пазухіна, П. О. Квашніна-Самаріна, М. В. Ломоносова (XVII-XVIII ст.), О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, М. О. Некрасова, В. І. Даля (XIX ст.), М. О. Клюєва, С. О. Єсеніна, Є. О. Євтушенка, Б. А. Ахмадуліну (ХХ ст.). Фольклорні наслідування цих авторів презентують стилістично сумісний з фольклорними текстами матеріал, що дає змогу дослідити еволюцію тропів псевдототожності в російському поетичному мовленні. Загальна кількість проаналізованих тропів псевдототожності становить 3620 одиниць. Серед них у текстах фольклору - 1200 одиниць, у поезії XVII-XVIII ст. - 630, у поетичних текстах XIX ст. - 810, у творах ХХ ст. - 980 об'єктивацій.

Методи дослідження. У дисертації використано описовий метод, який включає прийоми спостереження, інтерпретації, узагальнення та класифікації аналізованого матеріалу, методи аналізу, синтезу, зіставлення, логіко-семіотичної рамки, логіко-семантичного моделювання, кількісних характеристик та методика реконструкції міфопоетичної картини світу східних слов'ян.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше на широкому історичному тлі проаналізовано динаміку вивчення тропів псевдототожності - від епохи античності, ранньої східнослов'янської традиції до логіко-лінгвістичних, психологічних, філософських досліджень ХХ - початку XXI ст. При комплексному застосуванні структурно-лінгвістичного, логіко-лінгвістичного та лінгвоміфопоетичного підходів уточнено зміст та взаємозв'язок переосмислень тропеїчних координат „псевдототожність”, „подібність”, „аналогія”, „асоціація” та „суміжність”. Виявлено первинні й вторинні, стійкі та нестійкі типи координат. Визначено моделі синкретизації архаїчних та актуальних типів переосмислень і стилістичних фігур. Встановлено причини роз'єднання первинної метафоричної тотожності та переходу від синкретичних форм тропеїзації, що беруть початок від символу, до переосмислень із чіткими суб'єктно-об'єктними відношеннями. Зрушення в системі тропів псевдототожності описано у широкому текстовому діапазоні - в російських фольклорних поетичних текстах та авторських текстах у жанрі наслідувань фольклору XVII-XX ст. Зіставний аналіз спроектовано на найважливіші сакральні ситуації з життя мікро- і макрокосму. Еволюцію метафоричних переосмислень представлено у вигляді спіралеподібної моделі, що позначає рух від тотожності, яка близька до міфологічної, до партиципації далекого як певного наближення до первісної єдності суб'єкта осмислення та об'єкта зіставлення. Співвіднесено еволюцію тропів псевдототожності зі змінами моделей світу: цілісної - розчленованої, космоцентричної - антропоцентричної, які фіксують посилення феномену антропоморфізації.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її результати є вагомим внеском у розвиток досліджень з лінгвостилістики, структурної лінгвістики, лінгвоміфопоетики та лінгвофілософії. Зокрема, результати дослідження у сфері лінгвостилістики дозволяють пов'язати еволюцію тропеїчної системи осі псевдототожності зі змінами в російському поетичному мовленні та співвіднести ці зміни з лінгвофілософською проблематикою переходу від космоцентричної (архаїчної) до антропоцентричної (сучасної) моделі світу. Значущим у царині лінгвостилістики є й установлення моделей синкретизації переосмислень різних координат та осей в аспекті синхронії та діахронії. В галузі лінгвоміфопоетики вбачається суттєвим уточнення характеру зв'язку між поняттями „троп” і „символ”. Внесок у вирішення проблем структурної лінгвістики становить опис еволюційних змін та зрушень у координації складників тропа - суб'єкта осмислення, об'єкта зіставлення та мотиву переосмислення.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її результатів у викладанні нормативних курсів сучасної російської мови („Історія російської мови”, „Лексикологія”, „Синтаксис”, „Стилістика”, „Риторика”), спеціальних курсів, присвячених проблемам лінгвостилістичного аналізу поетичного тексту, питанням лінгвоміфопоетики, лінгвокультурології, етнолінгвістики, проблемам логічного аналізу мови, теорії тропів. Отримані результати можуть бути використані в лексикографічній практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження висвітлено в доповідях на десяти наукових конференціях і семінарах: Всеукраїнській науковій конференції “Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру” (Київ, 1999); Міжнародній науковій конференції “В. І. Даль та сучасні філологічні дослідження” (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції “Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004); Міжнародній науковій конференції “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції „Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених “Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність” (Київ, 2007); Міжнародній науковій конференції “Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007); Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених „Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри” (Київ, 2008); Міжнародній науковій конференції „Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі” (Київ, 2008); Науковому семінарі відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (Київ, 2008). псевдототожність фольклорний поетичний троп

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри російської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у десяти публікаціях, із них вісім надруковано у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури (356 позицій) і додатків (окремою книгою обсягом 133 сторінки). Обсяг тексту дисертаційної праці без бібліографії та додатків становить 212 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі визначено актуальність дисертаційного дослідження та його теоретичні засади, обґрунтовано вибір теми, сформульовано мету та завдання роботи, описано матеріал, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, його практичне та теоретичне значення, окреслено структуру роботи, її наукову новизну, подано відомості про апробацію основних положень дисертації та кількість публікацій.

Основна частина роботи складається з п'яти розділів. Перший розділ „Зміст осі псевдототожності у світлі лінгвістики, логіки, психології, філософії” присвячено аналізу історії та сучасного стану вивчення тропів псевдототожності - від епохи античності, ранньої східнослов'янської традиції до логіко-лінгвістичних, психологічних, філософських досліджень ХХ - початку XXI ст. Вчення про типи переосмислень та основні логіко-лінгвістичні засади їх утворення („тотожність”, „подібність”, „аналогія”, „асоціація”) оглянуто в логіко-лінгвістичному, структурно-лінгвістичному та лінгвоміфопоетичному аспектах.

Логіко-лінгвістична категорія „тотожність” посідає центральне місце на тропеїчній осі псевдототожності й формалізується найбільш широким колом переосмислень. З урахуванням лінгвістичного доробку, словниково-енциклопедичних даних з логіки, психології та філософії цю категорію можна описати як таку, що належить до первинних і універсальних основ переосмислення. Вона відбиває найпростішу бінарність відношень між об'єктами (В. І. Шинкарук, О. А. Івін, Б. Мещеряков), є точною при утворенні прадавніх найменувань (Аристотель, Цицерон, О. М. Афанасьєв, Л. І. Бєлехова, Н. Г. Горголюк), сталою в часі (Н. Д. Арутюнова), зокрема, у поетичному тексті має витоки в архаїчній епосі (Ю. М. Лотман) і здатна в цілому характеризувати пізнавальну діяльність людини (Аристотель, Ж. Дідьє). Теоретичний аналіз показує, що категорію „тотожності”, яка близька до міфологічної, об'єктивують насамперед такі первинні переосмислення, як метафора, персоніфікація та алегорія (Аристотель, Ф. І. Буслаєв, О. М. Афанасьєв, О. О. Потебня, І. Огієнко, Р. Е. Гаскелл, Дж. Купер, Х. Е. Керлот, О. Ф. Лосєв, В. М. Топоров, Н. В. Слухай). Ці тропи є провідними специфікаторами міфопоетичних значень і, відповідно до метонімічного статусу символу й універсального закону партиципації феноменів, відбивають прадавній синкретизм осей псевдототожності та суміжності (М. В. Ломоносов, Ф. І. Буслаєв, О. О. Потебня). Серед первинних переосмислень відзначено також гібридні утворення, які виступають результатом синтезу метафоричних і метонімічних тропів з такими стилістичними фігурами, як метаморфоза, перифраз, епітет. Вони закорінені в міфопоетичній мові (О. О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, Х. Е. Керлот, Л. С. Виготський, С. М. Толстая).

В об'єктивації сучасних типів переосмислень провідну роль виконує категорія „тотожність-відмінність”, яку можна назвати видозміненим варіантом „тотожності”, близької до міфологічної. Ця категорія міститься в основі синтетичних утворень, розташованих на перетині кількох тропеїчних координат. До таких утворень слід віднести генітивну метафору, образні типи гіперболи, оксюморона, іронії, низку тропів розгорнутого типу. Ці переосмислення координати „псевдототожність” фіксують посилений вплив компонента „псевдо”: вони є результатом діяльності абстрагуючої, розчленованої свідомості й можуть установлювати нову тотожність розрізнених явищ (О. М. Фрейденберг, Л. І. Бєлехова, Н. О. Фатєєва, В. П. Москвін).

Проста, бінарна категорія тотожності розглядається як вихідна при утворенні тропів, що об'єктивують вторинну категорію „подібність”. Обидва типи логіко-лінгвістичних категорій відбивають дію закону партиципації, результатом якого є, зокрема, формалізація tertium comparationis - споконвічного мотиву переосмислення (О. О. Потебня, О. А. Івін, Г. Шишкофф). Але саме подібність, покладена в основу типів образного порівняння, стає показником подальшого розвитку переосмислень: ускладнення їхньої структури (вже тринарно-варіативної, в якій мотив переосмислення якщо й вербалізується, то семантично звужується), посилення ролі суб'єктивного фактора, через що подібність установлюється індивідуально (Аристотель, В. В. Виноградов, Н. Д. Арутюнова). У структурі образного порівняння саме метафорична частина (об'єкт зіставлення) як найбільш стійка та символічна відбиває сутність усієї номінації (В. М. Огольцев), тоді як спільна ознака є нестійкою, неповною, несуттєвою і може взагалі бути відсутньою (Ф. Брокгауз, І. Ефрон, Г. Шишкофф). В образному порівнянні з невербалізованим tertium comparationis фіксується найбільше наближення до первинної тотожності, тому що всі ознаки метафоричної номінації накладаються на пряме найменування. Найбільш віддаленими від тотожності є синкретизації образного порівняння розгорнутого типу з оксюмороном, гіперболою, іронією. Образна конструкція „орудний порівняння” наближається до архаїчного тропа „образної метаморфози”, але як феномен розчленованої свідомості не стверджує реальності перевтілення.

Логіко-лінгвістична категорія „аналогія” відповідає загальному принципу тропеїчних утворень - перенесенню інформації про властивості одного чи ряду однотипних об'єктів на зіставлювані об'єкти (Б. О. Серебренников, О. С. Кубрякова, Ю. М. Лотман, Н. Д. Арутюнова, О. О. Тараненко, В. Г. Гак, Н. В. Слухай, М. І. Кондаков). Аналогія є рівноправною серед інших логіко-лінгвістичних категорій в основі переосмислень через відбиття нею універсального закону партиципації сущого (Х. Е. Керлот, Г. Шишкофф). Тому вона розглядається як органічний процес утворення метафори (Аристотель, С. І. Ожегов, О. А. Івін), який згодом може ускладнюватися та формувати, по-перше, генітивну перифрастичну метафору з символічним ізоморфізмом структурних членів, компонованих метонімічно (Аристотель), по-друге, переосмислення „образну аналогію” (Н. В. Слухай), яке відрізняється від метафори вербалізацією суб'єкта осмислення, або моделі, та об'єкта зіставлення, або прототипу, - діахронічно віддалених ситуацій, переосмислених у прямому і зворотному напрямках (М. Блек, Н. В. Слухай, В. І. Павлов). Порівняльні характеристики членів образної аналогії накладаються одна на одну, тому аналоги резонують та відбивають категорію тотожності, а не „приблизної” подібності.

Розглянуто різні причини виникнення асоціативних комплексів та переосмислень, що на них спираються. З точки зору абстрагуючої свідомості категорію „асоціація” можна описати як автоматично рефлексовану мисленнєву структуру з високим ступенем непередбачуваності (Г. Шишкофф, В. П. Григор'єв). Однак як феномен, що має витоки в архаїчній свідомості, асоціація здатна відбивати первинні, об'єктивно-міфологічні зв'язки між явищами світу та специфікувати символічні значення за принципом неявної тотожності (В. М. Дьяконов, Х. Е. Керлот, Н. П. Бутенко, О. С. Снитко, О. О. Саліхова, В. І. Єрьоміна, Т. І. Колотило). У такому розумінні зазначена категорія є основою тропів асоціативного паралелізму, які вирізняються потужним впливом народнопоетичної символіки та задавнених явищ персоніфікації, алегоризації (О. О. Потебня, О. М. Веселовський, С. А. Жаботинська). До пізніших асоціативних переосмислень належить інерційний троп з контрастивно-семантичним поєднанням метафори та порівняння (Б. О. Ларін, В. В. Виноградов, В. О. Сиротіна), в якому одночасно відбиваються категорії первинної тотожності, асоціації як неочевидної тотожності, вторинної подібності та видозміненої категорії „тотожність-відмінність”.

Другий розділ „Особливості формалізації архаїчних типів тропів псевдототожності в поетичних текстах російського фольклору” розпочинає дослідження переосмислень, які за частотою об'єктивації належать до домінантних у російському поетичному мовленні певного періоду. Аналіз фольклорного матеріалу довів, що в архаїчний період розвитку мовлення домінантними стають алегорія, персоніфікація та асоціативний паралелізм. Це підтверджується й висновками першого розділу про закоріненість названих тропів у першоджерелах мови.

У російських фольклорних текстах алегорія, персоніфікація та асоціативний паралелізм часто синкретизуються (а також поєднуються з метаморфозою, гіперболою, перифразом, епітетом) і сукупно відбивають принцип, який названо „партитивною метонімією” на основі підпорядкування універсальному, космологічному закону партиципації. Сутність принципу партитивної метонімії полягає в постійній та резонуючій співвіднесеності мовних феноменів сакрального, а саме - значення базового символу та його численних субститутів. Наприклад, у межах асоціативних паралелізмів сакральної ситуації кохання „Ягодиночка, у синего У моря постоим - Ягодиночка, про тайную Любовь поговорим”; „Я кошу - валится на косу Зеленая трава; Я люблю, а ты не любишь, Ягодиночка моя” [Русский фольклор 1985, с. 133, 138] дія психологічних асоціативів („вода”, „трава”) за принципом партитивної метонімії залучається до символічної предикації рефлексеми - об'єкта зіставлення („стояти біля води”, „косити траву”). Останній компонент асоційований кауземою - суб'єктом осмислення та відбиває символіку образу закоханої дівчини. Тому рефлексеми „косити зелену траву”, „стояти біля синього моря” є алегоричними перифразами із загальним значення „кохати”. Ці тропи виступають образними заступниками табуйованої номінації в ситуації кохання.

Відзначено, що tertium comparationis архаїчних переосмислень осей псевдототожності та суміжності найчастіше позначається через ізоморфізм маркерів подолання світів, який партитивно явлений у суб'єкті осмислення та об'єкті зіставлення тропів. Так, у тексті колискової „Пошел котик во лесок, - Нашел котик поясок Чем люлечку подцепить Да Ванюшку положить. Ваня будет спать, Котик Ваню качать Да, серенький, величать” [Русский фольклор 1985, с. 7] унаслідок ізофункціоналізму образів немовляти та кота процес засинання дитини (перехід у стан антифактивності / неповної фактивності) слід розглядати крізь призму символічного опису дороги кота до лісу - осереддя сновидінь. У цьому випадку вираз „пішов коток до лісу” є алегоричним перифразом з прямим значенням „дитина почала засинати”, яке розкриває алегоричний зміст колискової.

Під дією медіативного мотиву переосмислення відбувається і „реалізація” тропів, що осмислюються профанно. Так, очевидна образна антитеза з протиставленням чоловічого / жіночого детропеїзується внаслідок визначення медіарності та амбівалентності компонентів алегорично-персоніфікованого об'єкта зіставлення у прислів'ї „Баба с кашкою, а дед с ложкою” [Малые жанры русского фольклора 1986, с. 36]. Чоловіча та жіноча іпостасі структуруються за єдиним принципом партитивної метонімії: обидві є своєрідними осередками (центральною віссю житла і головою родини) та маркерами подолання світів (універсальним медіатором - ізоморфом світового дерева і медіатором між світами доместикатів / демонів).

Третій розділ „Особливості втілення перехідних типів тропів псевдототожності в російських поетичних наслідуваннях фольклору XVII-XVIII ст.” містить опис метафори, персоніфікації та образної гіперболи як переосмислень, домінантних для даного періоду розвитку російського поетичного мовлення. За умов збереження архаїчних образних засобів специфікації символу (конкретизації, одухотворення, обертання) актуалізуються неприродне перебільшення, неправдоподібна декоративність, значна віддаленість категорій роз'єднаної та неживої матерії.

Однак перехідні типи тропів не втрачають можливості специфікувати символічні значення за принципом партитивної метонімії та відбивати семантику мотиву переосмислення як маркера переходу між світами. Наприклад, у тексті-стилізації „Развейте мою кручину, буйные ветры, разсажу свою кручину по лазоревым цветочкам, расти, моя кручина, по чистому полю, цвети, моя кручина, пустым пустоцветом, травою лихою” (П. О. Квашнін-Самарін) завдяки ізоморфічному зв'язку образу „чистого поля” з універсальним медіатором „світове дерево” персоніфікація „любовная кручина”, яка є переосмисленням „нечистої сили”, не анігілюється, а бере участь у створенні іншої, потойбічної проекції всесвіту.

Якщо метафора та персоніфікація найбільшою мірою виражають належність до традицій мови сакрального, то образна гіпербола об'єктивує насамперед перехід від космоцентричної до антропоцентричної моделі світу. Архаїчний тип образної гіперболи фіксував „чудове” перебільшення можливостей одухотворених феноменів універсуму, а вже новий тип представляє надзвичайність, незворотність завданої людині та людиною шкоди. Наприклад, у тексті фольклорних стилізацій опис пейоративно-гіперболізованих почуттів героїні, зрадженої дівчини, стає свідченням профанізації сакрального світу живої природи: „Молчите, струйки чисты, И дайте мне вещать. Вы, птички голосисты, Престаньте воспевать! Пусть в рощах раздаются Плачевные слова! Ручьями слезы льются, И стонут дерева” (М. В. Ломоносов). У даному разі образна гіпербола містить персоніфікацію та образну метаморфозу за типом панпсихізму (тобто перенесення людських характеристик на феномени світу живої та неживої природи), що виокремився із суцільного, давнього панкосмізму (тобто перенесення ознак та властивостей одних феноменів світу живої та одухотвореної природи на інші феномени світу природи, згідно з визначенням Н. В. Слухай). Гіперболічно-персоніфікованою здатністю „стогнати” у значенні високого ступеня людського страждання наділяються дерева, які раніше були частиною гармонійного універсуму та самодостатньою проекцією всесвіту. Навпаки, архаїчна персоніфікація одухотворених образів струмків, що розмовляють, та птахів, які співають пісень, детропеїзується, тому що сумні слова ліричної героїні стають гучнішими за голоси гаю. Той самий вплив здійснює й образна метаморфоза за типом панпсихізму - сльози дівчини перетворюються на струмки й потоки, які разом зі стогоном дерев та словами про людське страждання пригнічують інші прояви життя.

Під сильним впливом переосмислень за типом панпсихізму архаїчні види тропів або ж стають синкретичними утвореннями, що поєднують первинне та розчленоване сприйняття дійсності, або ж повністю детропеїзуються - сакральний, зокрема позитивний, медіативний та апотропеїчний, зміст давніх символів втрачається. Так, у сатирі М. В. Ломоносова на вище духовенство персоніфікований, хтонічно-генералізований образ „бороди” на позначення церковної влади відображає негативну дію людського чинника, хоча формально орієнтує на звільнення від персоніфікованої ненависті. Виникає зворотно-табуйований алегоричний перифраз імені автора-поета: „…брада возопияла: „Ненависть на нас возстала Дерзкой наглостью своей; Брадоборец (Ломоносов - О. Т.) неотложно Говорит, что есть безбожно Почитать наши чины Тем, что мы некрещены… Вейтесь, бороды, кнутами, Бейте ими сатану (Ломоносова - О. Т.); Сам ево я прокляну!” …Тамо сеть из них (борід - О. Т.) готовят, Брадоборца чем уловят; Злобно потащат на суд И усами засекут!”. За наявності ознак традиційної схеми відганяння „нечистої сили” (прокляття „ненависті”, її побиття та анігіляція) фактично має місце ситуація, у якій одна персоніфікована, демонічно-антропна сутність веде боротьбу з іншою.

Четвертий розділ „Особливості об'єктивації тропів псевдототожності антропоцентричного типу синкретизму в російських поетичних наслідуваннях фольклору XIX ст.” містить опис персоніфікації, метафори та образного порівняння як переосмислень, домінантних для даного періоду розвитку російського поетичного мовлення. Антропоцентричний тип синкретизму утворюється на перетині цілісного та розчленованого образного сприйняття світу з акцентуванням ролі другого.

Персоніфікація продовжує слугувати базовим художнім засобом, синкретичним переосмисленням осі псевдототожності та суміжності, але як пріоритетну ланку виокремлює переосмислення за типом панпсихізму. Поширений прийом деперсоніфікації, що є результатом впливу переосмислень за типом панпсихізму, долучається до дії образної метаморфози зі значенням анігіляції живого, а не постійності перевтілень універсуму, і вказує на незворотне перетворення одухотвореної сутності на неживий предмет. Наприклад, полк солдатів як генералізований мілітаризований образ, що негативно впливає на світ живої природи, провокує суперечку між братами-горами, позбавляє одухотвореності та підкоряє одного з братів: „Как-то раз перед толпою Соплеменных гор у Казбека с Шат-горою Был великий спор. „Берегись! - сказал Казбеку Седовласый Шат, - Покорился человеку Ты недаром, брат!..” От Урала до Дуная… Движутся полки; …Стал считать Казбек угрюмый - И не счел врагов. Грустным взором он окинул Племя гор своих, Шапку на брови надвинул - И навек затих” (М. Ю. Лермонтов).

Метафора, порівняно з попередньою епохою розвитку російського поетичного мовлення, втрачає здатність гармонійно поєднувати космо- та антропоцентричну моделі світу. Єднальна тропеїчна ланка tertium comparationis зі значенням „маркер подолання світів універсуму”, що була актуальною у структурі тропів поетичної мови фольклору та в мовній свідомості XVII-XVIII ст., у XIX ст. втрачає свою значущість унаслідок порушення медіарного переходу між полісвітами. Зокрема, фіксується занадто потужний для традиційного вплив хтонічного буття на антропний світ. Так, у ситуації заклинання біг коня алегорично позначає наближення часу смерті, вигнання зрадливої дружини уподібнюється анігіляції „нечистої сили”: „Мчись же быстрее, летучее время! Душно под новой бронею мне (закутому лицарю - О. Т.) стало. Смерть, как приедем, подержит мне стремя; Слезу и сдерну с лица я забрало” (О. С. Пушкін); „Он (Асан-ага - О. Т.) лежит в нем (шатрі - О. Т.), весь люто изранен. Посетили его сестра и матерь, Его люба не могла, застыдилась. …Приказал он своей верной любе: „Не ищи меня в моем белом доме, В белом доме, ни во всем моем роде” (М. Ю. Лермонтов). Або ж метафоричні переосмислення відбивають часті перевтілення хтонічно-антропного світу: „Взвыла девка - крутенько пришло: Белоручка, вишь ты, белоличка!” (М. О. Некрасов); „Употчивав всех гостей на-убой, Что не на своих ногах поволоклись домой” (В. І. Даль).

У російських поетичних текстах XIX ст. набуває поширення образне порівняння, яке відбиває не лише розчленовану тотожність суб'єкта осмислення та об'єкта зіставлення, але й здійснює спробу зближення віддалених значень з опорою на універсальний закон партиципації. Так, синкретизм образного порівняння з архаїчними типами переосмислення (персоніфікацією, образною метаморфозою) представляє уподібнення пліток домашньому господарству, шиттю, випіканню хліба як первісній та одухотвореній діяльності жіночого, амбівалентного начала: „Словом, всего нам не пересказать Что Касьяныча хозяйка наговорила; Она, вишь, язычком и шила и мыла И гладила и катала и ткала и лощила. Да, бабья думка, да бабий кадык, Бабий ум, да бабий язык - Вещь диковинная, дело великое! Города строит, терема кладет, А делом ворочает - что пироги печет!”. Жіночі розмови порівнюються із ткацтвом такої вигадки, яка не під силу навіть супернику жінки у створенні плутанини - „нечистій силі”: „…Наскажет тебе да наплетет Что и чорт не распутает, и сатана не разберет” (В. І. Даль).

П'ятий розділ „Особливості втілення актуальних типів тропів псевдототожності в російських поетичних наслідуваннях фольклору ХХ ст.” містить аналіз персоніфікації, метафори та образної метаморфози як провідних переосмислень поетичного мовлення розгляданого періоду. Сучасна тенденція розвитку переосмислень може бути представлена як спроба партиципації, наближення до первинної тотожності розчленованих, достатньо віддалених в актуальній картині світу суб'єкта осмислення та об'єкта зіставлення тропа. В поетичних текстах сучасної епохи актуалізуються, насамперед, традиційні способи тропеїчної специфікації символу - одухотворення, конкретизація, обертання.

У текстах ХХ ст. високий ступінь об'єктивації персоніфікації як одного з архаїчних типів переосмислень доводить актуалізацію законів первинного світосприйняття. У поетичному мовленні сучасної епохи персоніфікація продовжує бути універсальним тропеїчним засобом та посередником між космо- та антропоцентричною моделями світу. Наприклад, у ситуації, яка пов'язана з пролиттям сліз (сакральних соків людини), персоніфікація має здатність, з одного боку, наближатися до традиційного осмислення ситуації та зображати процеси зцілення, очищення, медіарного переходу від стану антифактивності, продукування нового життя: „Матушка в Купальницу по лесу ходила… Травы ворожбиные ноги ей кололи, Плакала родимая в купырях от боли. Не дознамо печени судорга схватила, Охнула родимая, тут и породила” (С. Єсенін). З іншого боку, персоніфікація, що пов'язана з процесом втрати сакрального продукту діяльності людини (слова, пісні), бере участь у десакралізації архаїчної ситуації, а саме - вказує на невичерпність горя та душевного болю: „Летят по стенам лозунги, что Гитлеру капут, А у невесты (яка відправляє нареченого на війну - О. Т.) слезыньки горючие текут” (Є. О. Євтушенко).

Родовий троп псевдототожності поєднує цілісне та роз'єднане образне світосприйняття без акцентування їх протиставлення. Такий ряд актуальних типів метафоричних переосмислень, як етимологічна, розгорнута перифрастична метафори, метафора з обігруванням внутрішньої форми, метафора в рамках анатанакласису та образної аналогії, можуть бути показовими для національно-культурного зображення ситуації повноти життя - у „своєму”, родинному просторі, в актах із символікою родючості, при побажанні долі та багатства, а також у танку і піснях як знаках народної душі. Наприклад, у ситуації творення сакрального, яка призводить до послаблення принципу руйнації та негативно-антропної дії: „Пусть струится над твоей (материнською - О. Т.) избушкой Тот вечерний несказанный свет. …И молиться не учи меня. Не надо! К старому возврата больше нет. Ты одна мне помощь и отрада, Ты одна мне несказанный свет” (С. Єсенін); „Хочу я быть невестой… Чтоб каждый мне поддакивал, пророчил сыновей, чтобы друзья с подарками стеснялись у дверей” (Б. А. Ахмадуліна); „Гармонисту слепому я кричу: „Сыпани!” (Є. О. Євтушенко).

Образна метаморфоза відбиває архаїчну єдність з персоніфікацією та пізніший зв'язок з метафорою як взаємовплив космо- та антропоцентричної парадигм. Так, у текстах російських поетичних наслідувань ХХ ст. персоніфіковано-метафоричні перевтілення образу пісні специфікують одні з найбільш архаїчних символічних значень, серед яких першоелементи буття та природи (вода, земля, море, вітер, буря, грім, дощ, золото), одвічний процес творення світу як ткацтво, а також значення анімального (кінь), орнітального (орел, чайка, малинівка, пава, самотня птаха), вегетативного (мак, волошки) та атрибутивного (дзвін, дзвоники, гусла) кодів. Антропний тип образної метаморфози пісні є нестійким, але в системі співзвучних панкосмічних перевтілень він виступає гармонійним і навіть сакралізованим утворенням: „Крепкогруд строитель-тайновидец, Перед ним щепа как письмена: Запоет резная пава с крылец (нової хати - О. Т.), Брызнет ярь с наличника окна. И когда оческами кудели (волокняної частини льону - О. Т.) Над избой взлохматится дымок - Сказ пойдет о красном древоделе По лесам, на запад и восток” (М. О. Клюєв).

Висновки

Від давнього до сучасного російського поетичного мовлення тропи псевдототожності еволюціонували у напрямку від первинної тотожності, яка близька до міфологічної, до тотожності-відмінності, що встановлюється між розчленованими в актуальній картині світу суб'єктом осмислення та об'єктом зіставлення. У російському поетичному мовленні тотожність, близьку до міфологічної, відбивають переосмислення, які ґрунтуються не лише на логіко-лінгвістичній категорії „тотожність”, але й на „асоціації” (неявній тотожності), „аналогії” та „суміжності”. Ймовірно, що категорія „подібність” виступає подальшим механізмом утворення вторинної номінації.

Логіко-лінгвістичні категорії тотожності й суміжності об'єктивують насамперед тропи, що виникли в архаїчний період розвитку мови, - персоніфікація та алегорія. Вони відбивають природний, тісний зв'язок з міфопоетичними значеннями. Алегорія як конкретне образне зображення відстороненої ідеї найбільше пристосована до остенсивної (вказівної, у тому числі заступаючої щодо табуйованої номінації) вербалізації символічних значень. Персоніфікація відображає глибоко архаїчний принцип одухотвореності (у тому числі антропоморфності) елементів універсуму як частину єдиного закону космологічності сущого. До архаїчних тропів псевдототожності, що поєднуються з персоніфікацією та алегорією, належить асоціативний паралелізм. Традиційно його відносять до конструкцій образного порівняння, однак основу паралелізму слід шукати в логіко-лінгвістичному механізмі асоціації. Асоціація як підґрунтя переосмислень є мисленнєвою структурою, що виникає у свідомості автоматично й відтворює, перш за все, глибинні, символічні значення. Близький до універсального і статус логіко-лінгвістичної категорії аналогії, яка здатна розташовуватися в основі первинної метафоричної тотожності. На весь ряд архаїчних тропів псевдототожності потужно впливає принцип партитивної метонімії, що діє на іншій тропеїчній осі та підпорядковується універсальному закону партиципації сущого. Йдеться про постійну та резонуючу співвіднесеність мовних феноменів царини сакрального - значення базового символу та його субститутів.

Аналіз поетичних текстів фольклору свідчить про те, що родовий троп осі псевдототожності як самостійний вид переосмислень нечасто об'єктивується в архаїчний період розвитку мови. Однак метафора, поряд із персоніфікацією та алегорією, стає важливою ланкою в первинних типах синкретизму тропа й фігури, а саме в образному епітеті, метаморфозі, перифразі, гіперболі. Так, образна метаморфоза виникає на ґрунті одного з найважливіших і найдавніших типів міфопоетичних значень і відбиває обертання неживого світу на живий і навпаки згідно з законами постійності трансмутацій універсуму та одухотворення сущого.