Оказіональні лексичні новотвори в українській поезії ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Спеціальність 10.02.01 - Українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Оказіональні лексичні новотвори в українській поезії ХХ століття

Вокальчук Галина Миколаївна

Київ - 2009

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української філології Національного університету „ Острозька академія", Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Грищенко Арнольд Панасович.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Степаненко Микола Іванович,

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Шевченко Лариса Іванівна,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії української мови;

доктор філологічних наук, професор

Стишов Олександр Анатолійович,

Київський національний лінгвістичний

університет, завідувач кафедри фонетики і граматики слов'янських мов.

Захист відбудеться „6" липня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови та Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001,

м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано „___" червня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук В.М. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. активізувалися лінгвістичні студії з неології та оказіоналістики, унаслідок чого до наукового обігу введено велику кількість фактичного матеріалу - узуальних неологізмів, створення яких зумовлено передусім потребою позначення нових реалій, понять, та оказіональних лексичних новотворів, що з'являються в різних комунікативних ситуаціях для мовного самовираження творчої особистості. Одним із різновидів оказіональних лексичних новотворів є авторські лексичні новотвори (далі - АЛН), які щодо системи мови є власне оказіональними утвореннями, а стосовно реалізації та функцій у поетичному тексті - авторськими. Отже, з погляду джерела виникнення такі номінативні одиниці народжуються в конкретному ідіостилі, через що їх і вважають власне авторськими.

АЛН активно функціонують у мові художніх творів, зокрема поетичних, і експлікують словотвірні потенції української мови, перспективні шляхи оновлення й поповнення поетичного лексикону зосібна і словникового складу мови загалом. Нагромадження теоретичного й практичного матеріалу в царині неологічних студій на матеріалі української поезії ХХ ст. закономірно зумовило потребу системного дослідження специфіки АЛН як репрезентанта багатоаспектного й складного явища - індивідуально-авторської номінації.

В останні десятиріччя в мовознавчій науці значно посилився інтерес до вивчення закономірностей і специфіки індивідуально-авторської мовотворчості, передусім словотворчості. Мовотворчість витлумачують як креативну психолінгвальну діяльність особистості - носія мови і представника певного соціуму, - спрямовану на об'єктивне або / і суб'єктивне відбиття фрагментів пізнаваної дійсності в естетизованих мовних знаках, що є складниками індивідуальної мовно-поетичної картини світу, зазвичай національно детермінованої. Словотворчість - це процес свідомого конструювання мовною особистістю номінативних одиниць (АЛН) за узуальними чи оказіональними дериваційними моделями. Саме всебічному дослідженню АЛН, які перебувають на периферії мовної системи, однак за сприятливих інтра- й екстралінгвальних умов здатні набувати статусу узуальних лексичних одиниць, останнім часом приділяють значну увагу науковці.

АЛН - специфічні лексичні утворення, що нерідко містять національно-культурний компонент мовної семантики, репрезентуючи не лише індивідуальне світосприйняття письменника, але й характерні ознаки національного менталітету (отже, й особливості української мовної картини світу). АЛН у високохудожній формі репрезентують найактуальніші для соціуму в певний період його існування фрагменти позамовної дійсності, заповнюють наявну в конкретному комунікативному акті мовно-естетичну лакуну. Не випадково окремі АЛН органічно ввійшли до словникового складу літературної мови, розширивши її виражально-зображальні можливості. Так сталося, наприклад, із новотворами Т. Шевченка, І. Франка, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, П. Тичини, М. Рильського.

Обираючи АЛН об'єктом спеціальних досліджень, українські мовознавці зосереджували увагу на таких актуальних проблемах неології:

1) поглиблене вивчення інноваційних процесів у сучасній українській літературній мові, уточнення класифікаційних ознак неологічних одиниць, з'ясування місця АЛН із-поміж інших типів неолексем (Т.К. Черторизька, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Кочерган, О.А. Сербенська, Н.Ф. Клименко, Є.А. Карпіловська, А.К. Мойсієнко, О.А. Стишов, Ж.В. Колоїз, Я.В. Януш, В.П. Ковальов, Д.В. Мазурик, О.М. Турчак, В.А. Чабаненко та ін.);

2) характеристика ідіолектів українських майстрів слова, чию творчість штучно вилучено з літературного процесу (через що вивчення художньої мови ХХ ст. не можна було вважати повним і об'єктивним), зокрема: а) дериваційної практики письменників 20 - 30-х років (Л.А. Лисиченко, С.Я. Єрмоленко? б) словотворчості поетів-дисидентів 60-х років ХХ ст. - В. Стуса (А.І. Бондаренко, Л.В. Оліфіренко), Г. Чубая (О.Б. Тимочко); в) АЛН поетів українського зарубіжжя - В. Барки, Є. Маланюка, Яра Славутича та ін. (Н.А. Адах, О.М. Тищенко, Н.М. Сологуб, Г.М. Сюта та ін.);

3) інтерпретація авторської мовотворчості (і власне словотворчості) на різноплановому матеріалі: а) поезії - Т. Шевченка (В.М. Русанівський, Ю.Б. Дядищева-Росовецька та ін.), І. Франка (Л.М. Полюга, О.А. Сербенська та ін.), П. Тичини (І.Р. Вихованець, С.Я. Єрмоленко, Г.М. Колесник, М.М. Пилинський та ін.), шістдесятників (В.Ф. Маремпольський, І.Т. Принцевський, Л.О. Пустовіт, А.К. Мойсієнко, Л.П. Павленко, В.В. Герман, Г.М. Сюта, Л.К. Гливінська, Л.Ю. Тиха та ін.); вісімдесятників (І.Г. Олійник, Т. Берест та ін.); дев'ятдесятників (Т.А. Єщенко, О.О. Жижома та ін.); б) прози - І. Франка (Т.М. Наумова), Панаса Мирного (О.Г. Муромцева), В. Самійленка (Г.П. Бикова, Т.М. Наумова та ін.), О. Гончара (В.С. Ващенко, С.Я. Єрмоленко, Н.М. Сологуб, Л.В. Пашко та ін.), П. Загребельного (Т.Г. Юрченко), М. Стельмаха (Л.С. Козловська, Т. Ткаченко), І. Багряного (М.Ф. Братусь, А.Г. Ярова), У. Самчука (В.Ф. Стецій) та ін.; в) епістолярію - Лесі Українки (К.В. Ленець, С.К. Богдан та ін.);

4) лексикографічний опис оказіональних новотворів, зокрема АЛН (Н.М. Сологуб, Є.А. Карпіловська, Д.В. Мазурик, Г.М. Віняр, Л.Р. Шпачук, Ж.В. Колоїз, А.М. Нелюба, Л.В. Оліфіренко, Н.А. Адах, Н.В. Гаврилюк, О.Б. Тимочко, В.В. Максимчук та ін.);

5) історія розвитку української неології та неографії (Н.М. Сологуб, Є.А. Карпіловська, Ж.В. Колоїз та ін.);

6) вивчення морфологічної, семантичної структури АЛН в українській поезії ХХ ст. за допомогою сучасних методів статистичного дослідження (Г.М. Вокальчук, Н.А. Адах, Н.В. Гаврилюк та ін.).

В останні три десятиріччя у вітчизняному мовознавстві опрацьовано цілий спектр проблем, що стосуються різних аспектів АЛН як специфічного мовно-естетичного феномена.

Актуальність дисертації полягає в тому, що вона дає змогу: 1) дослідити еволюцію індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст.; лексичний новотвір український поезія

2) виявити загальні тенденції в галузі індивідуально-авторської номінації в українському поетичному лексиконі означеного періоду; 3) оцінити внесок окремих поетів та представників різних літературних угруповань у розвиток словника української поезії ХХ ст.; 4) простежити фіксацію АЛН у різних типах сучасних словників неологічної лексики. Виокремлені напрями дослідження, його теоретичні положення й науковий контекст уможливлюють здійснення системного аналізу АЛН як репрезентантів індивідуально-авторської номінації та мовно-естетичних знаків, що є визначальними складниками поетичного лексикону ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація входить до комплексної теми „Актуальні проблеми української лексикології та синтаксису", яку досліджують члени кафедри української мови Рівненського державного гуманітарного університету, а також до ініціативної теми „Актуальні напрями та проблеми сучасних неологічних досліджень", що її опрацьовують викладачі кафедри української філології Національного університету „Острозька академія". Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 5 від 29 грудня 2000 р.) та на засіданні Наукової координаційної ради „Українська мова" Інституту української мови НАН України (протокол № 4 від 12 квітня 2001 р.).

Мета дисертаційної роботи - здійснити семантичний, лексико-граматичний, дериваційний і функціональний аналіз авторських лексичних новотворів як репрезентантів індивідуально-авторської лексичної номінації в українській поезії ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) простежити історію вивчення авторської неологічної лексики в українському мовознавстві ХХ - початку ХХІ ст., виокремивши періоди становлення неології;

2) на основі концепцій розвитку української літературної мови ХХ ст. та новітньої української літератури запропонувати періодизацію індивідуально-авторської номінації в поезії ХХ ст.;

3) сформулювати й експериментально довести гіпотезу про залежність активізації / спаду творення авторських лексичних новотворів у поезії ХХ ст. від інтра- й екстралінгвальних чинників;

4) виявити найпродуктивніших у царині індивідуально-авторської номінації поетів;

5) визначити частотність новотворів різної значеннєвої, морфологічної та словотвірної будови у кожний із досліджуваних періодів еволюції індивідуально-авторської номінації;

6) схарактеризувати лексико-семантичні особливості назв осіб як репрезентантів найчисленнішої мікросистеми авторських лексичних новотворів;

7) проаналізувати словотворчість футуристів 20 - 30-х років як характерний фрагмент мовно-номінативного простору української поезії ХХ ст.;

8) дослідити принципи лексикографічного опису авторських лексичних новотворів у словниках мови письменників та загальних неологічних словниках;

9) обґрунтувати типологію словників АЛН і накреслити перспективи українських неографічних проектів.

Об'єкт дослідження - індивідуально-авторська номінація в українській поезії ХХ ст.

Предмет дослідження - семантична, лексико-граматична, словотвірна структура авторських лексичних новотворів та їхнє лексикографічне представлення.

Методи дослідження. Системний підхід до АЛН як естетизованих вербальних знаків пізнаваних фрагментів об'єктивної дійсності зумовив застосування таких методів дослідження: діахронно-зіставного - для періодизації неологічних студій в українському мовознавстві ХХ - початку ХХІ ст., періодизації індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст. та індивідуально-авторської неографії; компонентного аналізу - для дослідження семантичної структури АЛН; словотвірного - для ідентифікації дериваційної структури АЛН; типологічного - для класифікації словників АЛН; статистичних методів: а) кростабуляції - для виявлення взаємозалежностей між різними показниками динаміки індивідуально-авторської номінації; б) частотного аналізу - для визначення поширеності / обмеженості уживання одиниць і засобів індивідуально-авторської номінації. У дисертації застосовано також метод кількісних підрахунків - для комплексної характеристики авторських лексичних новотворів у словотворчій практиці поетів ХХ ст.

Джерельною базою дослідження слугували понад 7000 АЛН, зафіксованих у поетичних творах українських авторів ХХ ст. Вибір першоджерел зумовлено такими аспектами: 1) жанровим - опрацьовано українські поетичні тексти різних жанрів; 2) територіальним - досліджено твори, видані в Україні та за її межами; 3) часовим - синхронний зріз обмежено ХХ ст.; для зіставлення спорадично використано тексти, датовані ХІХ, ХХІ ст.

Джерела репрезентують творчість близько 400 українських авторів, із-поміж яких є представники різних літературних напрямів, течій. Фактичний матеріал дослідження представлений переважно у „Короткому словнику авторських неологізмів в українській поезії ХХ століття" (описано понад 6300 АЛН) та „Словнику лексичних новотворів Михайля Семенка" (описано понад 700 АЛН).

Наукову новизну дисертації забезпечує те, що в ній: 1) уперше в українському мовознавстві на значному фактичному матеріалі запропоновано періодизацію еволюції індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст.; 2) проаналізовано поетичні вокабуляри близько 400 авторів і визначено продуктивність / непродуктивність індивідуального словотворення; 3) подано конкретнішу, порівняно з традиційною, класифікацію АЛН; 4) уперше застосовано нову методику для аналізу індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст., структури АЛН, індивідуальних дериваційних практик поетів ХХ ст., зокрема футуристів 20 - 30-х років; 5) запропоновано типологію словників авторської неологічної лексики; 6) опрацьовано теоретичні засади укладання загального словника АЛН в українській поезії ХХ ст.

Теоретичне значення праці полягає в тому, що в ній зреалізовано спробу системного поліфункціонального аналізу семантичної, лексико-граматичної, словотвірної структури АЛН в українській поезії ХХ ст.; застосовані сучасні методи статистичного дослідження дали змогу науково обґрунтувати періодизацію еволюції індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст.; сформульовано теоретичні засади лексикографування АЛН у неографічних словниках. Висновки й узагальнення дослідження поглиблюють теорію української неології та ідіостилістики, зокрема розширюють уявлення про авторський лексичний новотвір як репрезентант мовної свідомості креативної особистості - представника україномовного соціуму загалом і літературно-художнього напряму зосібна. Одержані результати сприяють розвиткові теорії української письменницької лексикографії, передусім опрацюванню засад індивідуально-авторської неографії.

Практична цінність роботи пов'язана з перспективою використання результатів дослідження у лінгводидактиці - викладанні курсів лексикології та словотвору сучасної української літературної мови, підготовці теоретичних спецкурсів з ідіостилістики, неології та індивідуально-авторської неографії, лінгвокультурології, у науково-пошуковій роботі аспірантів і студентів філологічних спеціальностей. Репрезентовані матеріали становитимуть інтерес для лексикографів як одна із засад укладання академічного словника АЛН в українській поезії XX ст.

Особистий внесок здобувача. Теоретичні й практичні результати дослідження одержані самостійно. Усі праці написані одноосібно, за винятком двох, де авторові належать ідея, теоретичні положення, висновки й узагальнення.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і практичні результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри української мови Рівненського державного гуманітарного університету (2001 - 2005, 2008 рр.), кафедри української філології Національного університету „Острозька академія" (2006 - 2009 рр.), на спільному засіданні відділу стилістики та культури мови, відділу лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови Інституту української мови НАН України та кафедри української філології Національного університету „Острозька академія" (2009 р.). Окремі аспекти дослідження апробовано більше ніж на двадцяти наукових симпозіумах, конференціях та семінарах різного рівня, серед яких міжнародні (Харків, 2001; Луцьк, 2001, 2004; Київ, 2002, 2003, 2006; Рівне, 2003, 2005, 2006; Львів, 2004; Івано-Франківськ, 2006; Зелена Ґура (Польща), 2001; Краків (Польща), 2001; Оломоуць (Чехія), 2004, 2006), всеукраїнські (Рівне, 2001; Київ, 2002; Суми, 2002; Луцьк, 2004; Львів, 2006), щорічні підсумкові наукові конференції професорсько-викладацького складу факультету української філології Рівненського державного гуманітарного університету (2001 - 2005 рр.) та гуманітарного факультету Національного університету „Острозька академія" (2006 - 2009 рр.).

Публікації. Проблематику, теоретичні положення і практичні результати викладено в 46 друкованих працях, з-поміж яких три одноосібні монографії - „Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект)" (25 др. арк.); „Словотворчість українських поетів ХХ століття" (31, 2 др. арк.); „Я - беззразковості поет" (словотворчість Михайля Семенка)" (14 др. арк.), 43 статті, із яких 24 опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 3 - у закордонних. Основні положення дисертації викладено також в інших виданнях, матеріалах конференцій.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури (557 позицій), списку лексикографічних праць (121 позиція), списку джерел (352 позиції) та 8 додатків, у яких подано 3 рисунки, 1 схема і 19 таблиць, де репрезентовано результати частотного аналізу одиниць індивідуально-авторської номінації. Повний обсяг дисертації - 531 сторінка, з них 407 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, завдання й методи дослідження, визначено об'єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, указано джерельну базу, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - „Авторський лексичний новотвір як об'єкт мовознавчих досліджень" - здійснено періодизацію неологічних студій в українському мовознавстві ХХ ст.; звернено увагу на проблему диференціації узуальних та оказіональних лексичних новотворів; обґрунтовано типологію АЛН; проаналізовано критерії ідентифікації АЛН; розкрито особливості різних видів контексту як визначального чинника в реалізації значення авторського новотвору; визначено перспективи подальших неологічних студій.

В історії українських неологічних студій ХХ ст. виокремлено 4 етапи, упродовж яких мовознавці досліджували лінгвістичну природу АЛН - від принагідної констатації наявності інновацій у текстах різних стилів і жанрів до глибокого теоретичного осмислення АЛН як специфічних репрезентантів індивідуально-авторського мовомислення й естетизованої вербалізації позалінгвального світу: 1) 10 - 30-і рр.; 2) 40 - 60-і рр; 3) 70 - 80-і рр. минулого століття ; 4) 90-і рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст. Особливу увагу приділено працям 10 - 30-х рр. - періоду зародження вітчизняної неології, коли в українському суспільстві зріс інтерес до проблем функціонування національної мови, розширення виражальних можливостей літературної мови, зокрема до збагачення словника поетичної мови. Аналіз численних праць, опублікованих у часописах „Гроно", „Червоний шлях", „Глобус", „Нова Ґенерація", „Семафор у майбутнє", „Вир революції", „Шляхи мистецтва" та ін., дав змогу виокремити основні напрями неологічних студій: дослідження перспектив збагачення поетичного лексикону; з'ясування місця і ролі АЛН у художньому тексті; аналіз індивідуальних словотворчих практик письменників. Цим проблемам, важливим для становлення української літератури й української літературної мови на початку ХХ ст., були присвячені праці І. Огієнка, М. Зерова, М. Сулими, М. Йогансена, П. Филиповича, І. Капустянського, М. Гладкого, М. Вороного, Я. Савченка, В. Цебенка, Б. Якубського та ін.

Обґрунтовано принципи розмежування узуальних та оказіональних лексичних новотворів у сучасній неології; проаналізовано типи неузуальних новотворів, засвідчених в українських поетичних текстах ХХ ст.:

1) фонетичні оказіоналізми на зразок сте, осте, елі (М. Семенко);

2) граматичні (морфологічні) оказіоналізми - оказіональне вживання граматичних форм узуальних слів - найнебесніші очі (І. Драч); ...все крицевіше - баланс! (О. Влизько); 3) лексичні (словотвірні) оказіоналізми - мовчаль (В. Поліщук), червонамисто (А. Дикий); 4) семантичні неологізми - обр 'обрій' (П. Филипович); 5) графосемантизми - І ближче назустріч рядам / ГАЙДА-мак! / Підсувалося „січневеповстаннянарейках"... (О. Влизько); СВУс (О. Рохович) - від СВУ („Спілка Визволення України"); 6) квазіномінації - мучень-без-святості (О. Забужко); 7) неосемантизми - бібліофаг (М. Рильський) та ін.

У дисертації запропоновано конкретніше, порівняно з традиційною концепцією (Г.Й. Винокур, О.Г. Ликов, Р.Ю. Намітокова, О.А. Стишов, Л.О. Пустовіт, Н.Ф. Клименко та ін.), розуміння АЛН, до яких зараховано не лише слова, утворені в результаті структурних і семантичних змін вихідних одиниць, але й ті, що є авторськими формальними видозмінами узуальних лексем. Ступінь новизни таких одиниць мінімальний. Основною підставою для зарахування їх до АЛН була свідома видозміна (іноді - деформація) автором фонетичних, словотвірних чи морфологічних норм. Чинниками, що впливали на появу фонетично / афіксально модифікованих узуальних слів (без їхнього семантичного оновлення), були такі: 1) необхідність дотримання вимог силабо-тонічного віршування; 2) пошуки точної рими; 3) прагнення автора надати АЛН певного стилістичного забарвлення; 4) комплексне поєднання кількох зазначених вище чинників.

Розглянуто основні різновиди індивідуально-авторських модифікацій узуальних лексем, засвідчених у поезії ХХ ст.: 1) фонетичні модифікації - видозміни звукового оформлення лексеми для надання новоствореній одиниці певного стилістичного забарвлення, нових значеннєвих відтінків, напр.: До поштамту / Дери-ба-ба?сівською / офіцерні прибій / виван-та-та?жуваної / з кораблів (В. Вер. 1929 р.); 2) дериваційні варіанти - виформувані на базі тієї самої твірної основи, що й узуальне слово, за допомогою інших, проте однотипних словотворчих афіксів, які мають однакову дериваційну семантику: бунтар - бунтай (П. Тичина), відкривач - відкривець (Ю. Липа), вождь - вожай (М. Рильський); 3) словотвірні дублети - походять від різних мотивувальних основ, але мають однакові словотворчі засоби напр.: дівчище і дівчинище (В. Бобинський); 4) паралельні форми граматичного роду, напр.: ...В цю снігопадь [пор. із снігопад. - Г.В.] лапату... (М. Вінграновський).

До складу АЛН зараховано також: 1) слова, конституйовані за участю модифікаційних суфіксів, напр.: хатуся (І. Драч). Таким одиницям притаманний невисокий ступінь новизни, їхня поява зумовлена зазвичай стилістичними завданнями; 2) свідомо модифіковані автором слова іншомовного походження на взірець маєстер (І. Голь) - від маестро.

Отже, авторський лексичний (поетичний) новотвір схарактеризовано як різновид оказіонального лексичного утворення, що виник у процесі індивідуального творчого акту внаслідок свідомого порушення автором мовної норми для естетизованої вербалізації особливостей світобачення і світосприйняття креативної мовної особистості. АЛН уперше зафіксовані в поетичних текстах і не засвідчені в словниках національної мови відповідного періоду. За сприятливих об'єктивних умов (інтра- й екстралінгвального характеру) АЛН може стати узуальним.

Належність слова до АЛН як одиниць українського поетичного лексикону ХХ ст. забезпечують такі критерії: 1) естетичний - АЛН розглядаються як естетичні знаки поетичного тексту; 2) хронологічний - АЛН функціонують у текстах, створених упродовж 1900 - 1999 рр.; 3) „мовнопросторовий" - досліджуються АЛН українських авторів, які працювали в Україні та за її межами; 4) лексикографічний - ознакою АЛН уважається відсутність його фіксації в лексикографічних виданнях; 5) словотвірний - АЛН притаманна формальна нестандартність, зумовлена порушенням законів узуального словотвору; 6) експресивно-стилістичний - новоствореному слову властива експресивність; 7) функціональний - незначна частина АЛН у поезії ХХ ст. виконує номінативну функцію, переважна більшість - експресивно-стилістичну; 8) контекстуальна (ситуативна) прив'язаність значення АЛН, яка екстраполюється на інтенцію адресата й реалізується у взаємодії всіх складників контексту. Зроблено висновок про те, що жоден із пропонованих критеріїв не самодостатній для ідентифікації власне авторського новотвору з-поміж інших лексичних інновацій у поетичному словнику ХХ ст., через що необхідним є врахування всіх названих критеріїв.

Щодо встановлення авторства АЛН застосовано прийом хронологічного зіставлення дат написання творів, який, утім, не завжди буває ефективним, оскільки: 1) поети могли „винайти" АЛН незалежно один від одного; 2) поет міг використати АЛН, створений іншим автором, у вигляді цитати; 3) поет міг запозичити слово, не відоме широкому загалові, з народнорозмовного джерела. Отже, цілком можливим є те, що в процесі дослідження до вокабуляру певного поета потрапить слово, котре кваліфікують як АЛН саме цього поета. Наявність кількох випадків уживання різними поетами (або одним автором) тієї самої одиниці в різних контекстах спонукає до подальшої перевірки фіксації слова за максимальною кількістю різнотипних лексикографічних джерел, із-поміж яких - словники діалектизмів.

Слід зважати й на окремі випадки літературних містифікацій, унаслідок яких АЛН може бути зафіксований у лексиконах різних письменників - реального й уявного. У такому разі встановлення першоавторства можливе лише за умови здійснення літературознавчого й історико-літературного аналізу (результати цієї дослідницько-пошукової роботи подано в дисертації під час аналізу АЛН, що їх створив М. Семенко в поемі „Зозендропія" й зумисно опублікував під іменем Е. Стріхи).

Отже, наявність того самого АЛН у лексиконах кількох авторів, усупереч одній з основних ознак АЛН - функціональній одноразовості, - не завжди є беззастережною підставою для вилучення такої одиниці з реєстру АЛН того чи того автора.

Обґрунтовано положення про те, що контекст як визначальний чинник реалізації значення АЛН не можна ототожнювати з безпосереднім мовним оточенням і розглядати поза такими факторами, як мовна ситуація, культурно-історичний феномен тощо. У зв'язку з цим розрізнено мовний і позамовний (ситуативний) контексти. Для ідентифікації значення АЛН ураховано такі різновиди контексту: 1) нульовий, у якому АЛН маніфестує семантику через внутрішню форму, напр.: помстник (Н. Забіла); 2) мікроконтекст - контекст рядка чи строфи, речення чи абзаца, достатній для з'ясування семантики АЛН, напр.: зчорноблена радіозона (І. Пащук); 3) контекст твору (макроконтекст) - застосовується для аналізу АЛН, семантика яких експлікована в межах усього художнього тексту, напр.: Зозендропі?я (М. Семенко); 4) контекст творчості - враховується під час дослідження еволюції індивідуально-авторської номінації конкретного автора; 5) історико-культурний контекст - відіграє важливу роль, коли для з'ясування значення АЛН необхідні т. зв. фонові знання (В.С. Виноградов); 6) словотвірний контекст - авторський коментар, у якому подано інформацію про механізм появи і / чи семантику АЛН: Ви боїтеся /.../ за таємниці /своєї маленької мечки (від слова Мекка) (М. Семенко).

Аналіз здобутків української неології засвідчив, що в сучасному мовознавстві актуальною є проблема неологічних та неографічних досліджень, пов'язана зі статусом неузуальних лексичних новотворів у складі національної мови, впливом неологічної лексики на розвиток лексичної і словотвірної системи мови, функціонуванням АЛН у текстах різних стилів і жанрів, характеристикою оказіональних лексичних новотворів як специфічних експонентів національно-мовної картини світу та ін.

У другому розділі - „Статистичні параметри індивідуально-авторської лексичної номінації в українській поезії ХХ століття" - здійснено системний аналіз АЛН, запропоновано періодизацію еволюції індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст., визначено частотність розподілу АЛН за такими критеріями, як „період еволюції індивідуально-авторської номінації", „продуктивність словотворчої практики поетів ХХ ст.", „частиномовна належність АЛН", „спосіб творення іменникових / прикметникових / дієслівних / прислівникових АЛН", „період творення іменникових / прикметникових / дієслівних / прислівникових АЛН".

Проблема періодизації індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст., незважаючи на безсумнівну актуальність для сучасних неологічних студій, досі залишається не розв'язаною і вимагає спеціального комплексного дослідження та глибокого теоретичного осмислення. У дисертації зреалізовано спробу часткового розв'язання цієї проблеми шляхом аналізу поетичної словотворчості як психолінгвального й мовнокультурологічного явища, ураховуючи передусім хронологічний критерій. Пропонована періодизація еволюції індивідуально-авторської номінації базована на концепціях періодизації розвитку української літературної мови ХХ ст. та новітньої української літератури, викладених у працях І.І. Огієнка, З.Т. Франко, М.А. Жовтобрюха, В.М. Русанівського, О.С. Мельничука, Г.П. Їжакевич, Т.К. Черторизької, Ю.В. Шевельова, М.І. Степаненка, В.Г. Дончика та інших науковців.

Зважаючи на чинники екстралінгвального характеру, в еволюції індивідуально-авторської номінації виокремлено (певною мірою умовно) вісім періодів: І - 1900 - 1916 рр., ІІ - 1917 - 1923 рр., ІІІ - 1924 - 1933 рр., ІV - 1934 - 1940 рр., V - 1941 - 1945 рр., VІ - 1946 - 1955 рр., VІІ - 1956 - 1989 рр. і VІІІ - 1990 - 1999 рр.

Простежено закономірності формування корпусу АЛН упродовж кожного періоду. Піки словотворчої активності поетів припадають на роки найбільших соціальних зрушень. Доведено, що на мовну креативність майстрів слова безпосередньо впливають суспільні явища. За статистичними даними, найпродуктивнішими стосовно індивідуально-авторської номінації є такі періоди ХХ ст. (за спадним принципом): VІІ - зафіксовано 1690 одиниць; ІІІ - 1154 одиниць; VІІІ - 611 одиниць; ІІ - 461 одиниць.

На тлі встановленої загальної тенденції до активізації індивідуально-авторської номінації в зазначені періоди здійснено порівняльний аналіз словотворчої практики найактивніших у царині креативної номінативної діяльності поетів - П. Тичини, В. Барки, М. Семенка, І. Драча, М. Рильського, Яра Славутича, М. Вінграновського, І. Калинця, В. Стуса, Б.-І. Антонича, М. Зерова, Ю. Клена, Є. Маланюка, А. Малишка. Дослідження особливостей ідіостилів дало змогу встановити такі закономірності: 1) упродовж сплеску загальної словотворчості ІІ періоду активізується словесна креативність М. Семенка, П. Тичини, М. Зерова, Є. Маланюка; 2) сплеск загальної словотворчості упродовж ІІІ періоду відбито в піках індивідуальної дериваційної діяльності Б.-І. Антонича, М. Зерова, Є. Маланюка (активними „словотворцями" в цей період були також П. Тичина, М. Семенко); 3) на піднесення загальної лексичної креативності впродовж VІІ періоду „накладається" активізація словотворчості І. Драча, В. Барки, В. Стуса, І. Калинця, М. Вінграновського (дещо знижується в цей період індивідуально-авторська номінативна діяльність М. Рильського, П. Тичини). Отже, сплески й спади дериваційної практики цих авторів закономірно віддзеркалюють панівні тенденції в мові поезії та зазвичай узгоджуються зі сплесками й спадами загальної креативної номінативної діяльності поетів ХХ ст.

Проаналізовано частотний розподіл АЛН у поетичних лексиконах 382 авторів. Найактивнішими „словотворцями" виявилися: В. Барка (>1300 АЛН), А. Малишко (850 АЛН), М. Семенко (825 АЛН), П. Тичина (>620 АЛН), В. Стус (>490 АЛН), І. Драч (>320 АЛН), М. Рильський (310 АЛН), Л. Костенко (>280 АЛН), Ю. Клен (>240 АЛН), І. Калинець (>210 АЛН), М. Зеров, Яр Славутич (по >200 АЛН), М. Вінграновський, Д. Павличко (по >160 АЛН), Б.-І. Антонич (>140 АЛН), П. Савченко (>123 АЛН), Є. Маланюк (>110 АЛН).

Досліджено частотний розподіл АЛН за частиномовними класами. Висока частотність АЛН у межах таких частин мови, як іменник, прикметник, дієслово та прислівник, пояснена тим, що це основні граматичні категорії, властиві усім мовам. Загалом такий частиномовний розподіл АЛН спостережено і в лексиконах окремих поетів та представників певних літературних угруповань, що підтверджено результатами частотного аналізу поетичних вокабулярів „молодомузівців", київських неокласиків, представників регіонального угруповання (близько 40 сучасних поетів Рівненщини) та окремих авторів - М. Семенка, Е. Стріхи (К. Буревія), П. Савченка, П. Тичини, А. Малишка, В. Барки, Яра Славутича, В. Стуса, І. Драча, Л. Костенко.

Визначено частотність використання різних способів індивідуально-авторської номінації (у корпусах іменникових, прикметникових, дієслівних і прислівникових АЛН) упродовж певних періодів ХХ ст. У системі словотвору оказіональних іменників до найчастотніших належать юкстапозиція, суфіксація, основоскладання, префіксація, суфіксально-префіксальний спосіб.

В оказіонально-предметній номінації показовим є активне використання осново- й словоскладання та суфіксації впродовж VІІ, ІІІ і VІІІ періодів. Серед ад'єктивних АЛН, активізованих у VІІ, ІІ і ІІІ періоди, переважали складні за структурою АЛН. Для вербативних АЛН, продуктивних у ІІ і ІІІ періоди, характерні суфіксальний та префіксально-суфіксальний способи. Адвербіальна номінація була продуктивнішою упродовж VІІ і ІІ періодів. Багато АЛН створено способом суфіксації, що загалом характерно і для узуального словотвору прислівників.

Аналіз основних закономірностей у виявлених залежностях між показниками „автор" і „спосіб творення АЛН" засвідчив, що найбільшу кількість різних способів творення, напр., оказіональних іменників апробовували: П. Тичина - зафіксовано 13 способів; М. Семенко, М. Вінграновський - 11; Б.-І. Антонич, В. Барка, І. Драч, І. Калинець - 9; М. Рильський, П. Савченко, В. Стус - 8; М. Йогансен, Є. Маланюк, М. Гаско, Б. Нечерда, І. Римарук - 7. Поети використовували практично всі способи оказіонально-предметної номінації, віддаючи перевагу суфіксації, осново- й словоскладанню.

Для поетичного лексикону ХХ ст. характерна наявність значної кількості різноструктурних АЛН, утворених на основі поширених у мові фольклору стрижневих слів-образів, унаслідок трансформації яких поети досягали відповідного естетичного ефекту. Наприклад, використовуючи базовий компонент сонце, автори конституювали іменникові АЛН (переважно складні й складені) для позначення різних денотатів, як-от: 1) особи: О, я стався уже сонце-філом... (М. Гаско), ...Столице крицетворів, / сонцедарів... (П. Ребро); 2) зовнішніх ознак людського тіла: ...лишилися на лобі сонценята золоті (Б. Олійник); 3) стану довкілля: Нас зеленотіння обступило, / а згори сонцепрозор навис... (П. Тичина); ...золоті павучки сонцепаду (І. Калинець); 4) рослини / її частини: В нас не тільки лист зелений, / А достиглий сонцеплід! (О. Ющенко); ...І повернувся вайлувато / До УКРАЇНИ сонцеспраг [соняшник. - Г.В.] (Г. Кириченко) та ін.; 5) дії, процесу: осонцене сонячне сонцегоріння (М. Корсюк) та ін.

Компонент сонце наявний також у структурі АЛН інших частиномовних класів: прикметників - сонцегримучий (Є. Маланюк), сонцерадісний (В. Сосюра), сонцезвукий (В. Кочевський), сонцеквітний (С. Йовенко) та ін.; дієслів - сонцевіти (І. Драч), сонцитися (М. Семенко) та ін.; прислівників - сонценосно (Є. Маланюк), сонцеголово (І. Драч) та ін.

Високочастотними в творенні АЛН виявилися зокрема й такі базові номінації лексико-семантичного поля „небо" (причому АЛН, переважно юкстапозити, формують цілі ряди, об'єднані ключовими словами, характерними для мови усної народної творчості):

1) зоря / зірка / зіронька, напр.: зореходець (П. Тичина), зоредень (І. Маловічко), зоряноокий (М. Доленґо), зорелев (Б.-І. Антонич), зореметний, (Є. Маланюк), зіркоокий (А. Малишко), зорецвіть (В. Сосюра), зоремечно (Ір. Калинець), зоряточко (Т. Коломієць), зоресало (А. Бондар) та ін.; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом зоря / зірка: зоря-вівця (Б. Лепкий), зоря-куля (Б.-І. Антонич), зоря-зірка (М. Доленґо), зірка-ліхтар (М. Хвильовий), зоря-ювелір (М. Руденко), зоря-розсвітання (П. Дорошко), зоря-кінь (О. Самара);

2) місяць: місяцевида (субст.) (В. Мисик), місяцівна (І. Калинець), місяченко (Б. Олійник); пор. ряд АЛН із ключовим компонентом місяць: місяць-гостонько (П. Филипович), місяць-лелека (Г. Косяченко), місяць-злодій (К. Герасименко), місяць-дармовис (Л. Костенко), кармель-місяць, місяць-сапка (І. Драч), місяць-п'янюга (І. Калинець) та ін.;

3) хмара - хмародержець (М. Зеров), хмар-хмаровий (П. Тичина), хмародряпство (М. Гаско), хмаростяг (С. Голованівський), хмаренятко (М. Вінграновський), хмаров'я (І. Драч), хмарохід (В. Барка) тощо; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом хмара / хмарка / хмарина: хмара-кара (О. Олесь), хмара-вояк (В. Мисик), хмарка-легкокрилка (П. Тичина), хмарина-скиба (П. Дорошко), хмарина-мама (М. Вінграновський) тощо.

У процесі індивідуально-авторської номінації явищ природи та суміжних із ними понять поети також активно послуговувалися традиційним словником української лірики. Засвідчено високу частотність використання таких слів-образів: 1) вітер - вітер-голодранець (Л. Костенко), вітер-тать (І. Драч), вітрограй (І. Калинець), вітрохвиля (О. Ющенко), вітровінь (пор. із загальновідомим вітровіння, автором якого був П. Тичина), піввітру (М. Вінграновський), вітер-пліткар (С. Йовенко) та ін.; 2) грім - громовладець (М. Зеров), громострільний (М. Хвильовий), громовозвукий, громозвучний, громокипучий, громокрилий, громоносний (М. Рильський), громобуйний (В. Сосюра), громов'я (І. Драч), солодкогрімний, громоглагольний, громорукий (В. Барка) та ін.; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом грім: грім-пророк (О. Олесь), грім-Колима (В. Стус), грім-огром (І. Драч) тощо; 3) сніг - сніг-думка (О. Олесь), сніговина (Ю. Клен), сніжність (Б.-І. Антонич), сніжноокий, сніжноперий (М. Рильський), сніженя (М. Вінграновський), сніговинниця, сивосніжність (В. Барка), сніженятко (Д. Павличко) та ін.

Не випадковим у поетичному словнику ХХ ст. є також наявність значної кількості АЛН з інтегрувальною семою 'серце', що своєрідно відбиває кордоцентричність української поезії загалом, напр.: серце-країна (М. Йогансен), серценя (А. Таран), серцепад (М. Вінграновський), серцепалий (В. Затуливітер), серцедзвін (Л. Дмитерко).

Значна частина АЛН утворена за традиційними для народнопісенної творчості моделями, зокрема такими: а) редуплікація основ: сонце-прасонце, дорога-дзвенидорога (І. Калинець), час-перечас (В. Затуливітер), втеченька-утеча-течія (М. Вінграновський), джерел-джереління (М. Корсюк), в'язь-незав'язь (В. Слинько) та ін.; б) поєднання синонімічних слів (понять): борвій-буран, хрусті-кості, політати-поширяти, страх-жах (І. Драч) та ін.;

в) паронімічні (нерідко й семантичні) зближення сегментів твірних слів: гіпопотамо-гіпотонічний (Л. Костенко), царство-моцарство (І. Драч), чара-почвара, кінь-скакінь (І. Калинець), бондарівна-бандура (Ір. Калинець), мармур-мемуар (А. Таран), свавільно-вільний (І. Малкович), спека-небезпека (С. Пантюк), волосся-колосся (Н. Федорак) та ін.; г) зрощення: нерозрийгорби (І. Драч), перекотисовість (Р. Кудлик), перепливиморе (М. Луговик).

У поезії ХХ ст. продовжено й творчо розвинуто започатковану авторами попередніх поколінь мовно-естетичну традицію створення оригінальних номінативних одиниць на позначення понять, пов'язаних із лексико-семантичним полем „мова, слово": мова-ладонька (А. Малишко), мова-мовонька (І. Вирган), мовопісня (В. Барка), перекотимова (Р. Кудлик); слово-бич, слово-перл (Б.-І. Антонич), слів'ятко (В. Затуливітер, М. Тимчак), словище, словинка (В. Затуливітер), словисько (Б. Нечерда), слово-брила, слово-філігрань (Л. Костенко), слово-кат, слово-зернина, слово-первоцвіт (М. Вінграновський), словонебо, словошлюб, слово-замацанка, словобуцегарня (І. Драч), першослово (М. Федунець), слово-звіря (І. Римарук), слово-в'юн (М. Лихцов), голослів'я (Л. Мельник), ріднослів'я (С. Ткаченко), напівслово (Т. Гаврилів) та ін.

Окрім зазначених вище, у сфері індивідуально-авторської номінації в поезії аналізованого хронологічного зрізу (особливо наприкінці ХХ ст.) виявлено такі тенденції:

1) активізація використання окремих словотворчих афіксів, здебільшого афіксоїдів (українських і запозичених з інших мов): а) пів- - півбуття (Б.-І. Антонич), пів-інтелект (Є. Маланюк), піввино, півжінка, півпечаль, півдуша (Л. Мельник), півподих (В. Стус), піввітру (М. Вінграновський);

б) напів- - напівріч (В. Стус), напівжиття (Т. Крижанівська), напівспокута (Л. Мельник), напівбредучий (В. Барка) та ін.; в) поза- - позалюдина, позачасся (С. Українець), позапростір (В. Стус, Л. Мельник); г) над- -надосінній, надсоколиний (М. Рильський), надмагістралля (О. Рохович), на?двиш (В. Стус), надсонячний (А. Гризун), надвесняний (М. Корсюк), надвірш (Ю. Івакін);

ґ) анти- - антизірка, антинарод (Л. Костенко), антикров (І. Калинець), антисерце (Д. Павличко), антирежимність (І. Світличний) та ін.;

2) створення АЛН (загальних і власних назв) із нумеративним компонентом, уживаним переважно для реалізації інтенсивності ознаки, названої твірним словом: перво- - первовзір, перволюб (І. Драч), первопочерк (А. Гризун); дво- - двозір'я, двозуб'я, двосвіччя (В. Барка); семи- - Семилінько, Семисловоблуд (І. Калинець); сто- - стобіль, стогнів (В. Стус), стожилля (І. Світличний), стоструння (В. Барка); тисячо- тисячорукий (А. Таран); много- - многокрилля (М. Вінграновський), многоруччя (В. Барка) тощо;

3) активізація творення оказіональних форм вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників: рабіший (В. Гончаренко), найжиттєствердніший (Л. Мельник), наймагнітніший (В. Затуливітер), найбандитіший (М. Данько);

4) спроби створення займенникових АЛН (започатковані поетами 20 - 30-х років), пор.: Моє, моєньке, миле, ясне - мі (М. Йогансен); На роздоріжжя зусібіч зійдусь, / Своїх себів на раду поскликаю, / Лінивих свисну, спізних погукаю, / Усіх зберу - і цілий сам зберусь (І. Лучук);

5) пошуки нових виражальних можливостей дієприкметника (активізовані у 20 - 30-і роки футуристами), пор.: затоскнений, обезпоезений (М. Семенко), озимлений (Ю. Шпол), обезвінчаний (І. Калинець), обезбаблений (В. Недоступ), запаперений (М. Шевченко), засентименталений (С. Либонь) та ін.;

6) продуктивне використання лексем іншомовного походження в ролі твірних слів для АЛН: функція-софія (Ю. Шпол), футуркампанія (О. Корж), футуризний (С. Гординський), психомістерія (С. Процюк), абсурд-асорті (М. Калько), аер-коньяк (В. Неборак), фармофіалка (О. Король) та ін.;

7) творення складних за структурою високоекспресивних АЛН унаслідок зумисного порушення стилістичної та семантичної сполучуваності твірних основ (зазвичай українського й іншомовного походження): товпофобія (І. Жиленко), сенсей-круторогий (О. Ірванець), психосховище (Р. Кухарук);

8) активізація творення АЛН на основі прецедентних феноменів, напр.: Фе-Ниченковий 'Винниченковий' (М. Гаско), адольфовогітлеровий (М. Пшеничний), Сен-Санс-лебідочка (С. Либонь) (див. ілюстрації далі);

9) пошуки нових виражальних можливостей у сфері звукопису: відліч-чувати (О. Смик), рррадіатор (В. Недоступ); аналогічні утворення засвідчено ще у 20 - 30-і роки, пор.: РРРеволюцію / писати / тррреба / З трьома ррри - ррри!/ Щоб /.../ ррревли вітррри! (Е. Стріха);

10) створення багаточленних АЛН і квазіномінацій, напр.: Вітчизна-сльоза-мрія-сон, вечірньосірогусо (М. Вінграновський), опівнавірш (Р. Скиба);

11) використання малопродуктивних для української деривації способів творення АЛН, зокрема: а) контамінації: розджмеліто (М. Вінграновський), привидонечка (І. Римарук), нонсенснітниця (С. Либонь), дракоко - від дракон + бароко (М. Калько); б) зрощення власне українських слів із чужомовними лексичними вкрапленнями: йоцемидаєс (М. Стрельбицький) - 'той, хто живе в часи зміни моральних цінностей, змішування культур, мов різних народів'; від Йо! [діалектне, вигук. - Г.В.] + Це ми? + Да! + Yes!; в) графічного розриву загальновживаного слова для створення нових семантичних відтінків: бар-віночок - від барвіночок (Н. Мориквас); г) поєднання двох антропонімів у межах одного АЛН: Олевіктор (В. Неборак) тощо.

Отже, для індивідуально-авторської номінації аналізованого періоду (особливо кінця ХХ ст.) характерна наявність у корпусі АЛН значної кількості естетично орієнтованих лексичних одиниць, сконструйованих згідно з традиціями національного мовомислення, а також унаслідок активної апробації нових або ж раніше рідко використовуваних в українській поезії способів оказіонального словотвору.

У третьому розділі „Авторські лексичні новотвори як периферійна антропоцентрична система номінативних одиниць" проаналізовано АЛН - назви осіб, які утворюють власну ієрархічно організовану систему, що функціонує в українському поетичному лексиконі ХХ ст. Периферійність цієї системи зумовлена тим, що основну функцію в об'єктивуванні фрагментів довкілля виконують узуальні номінативні одиниці, тоді як у номінативно-комунікативній діяльності мовців АЛН виконують другорядну роль допоміжних вербальних засобів.

За лексичними значеннями АЛН об'єднано в частиномовні класи з диференціацією на лексичні множини й підмножини. Кінцевою одиницею класифікації є лексико-семантичний ряд, що об'єднує АЛН, які перебувають у відношеннях безпосередньої семантичної близькості чи безпосереднього семантичного протиставлення.

На значному фактичному матеріалі доведено, що поети ХХ ст. активно конструювали АЛН на позначення особи за властивостями та якостями, які віддзеркалювали її внутрішній світ, характеризували її як суб'єкта суспільних відношень, зв'язків. Установлено, що однією з найчисленніших є тематична група назв осіб за професійною діяльністю. Особливо плідно поети експериментували в галузі творення назв осіб за ознакою 'письменницька / поетична діяльність / інша діяльність, пов'язана зі словом / мовою', напр.: псевдопісенник (П. Тичина), райпоетик, райкритик (М. Семенко), словотворець (М. Сингаївський), звіропіїт (В. Барка), непоет (Л. Костенко) та ін.

Увагу привертає численний ряд юкстапозитів з означуваними компонентами письменник, поет, співець, які вступають між собою в синонімічні відношення: письменник-чародій (М. Шеремет), письменник-співець (В. Еллан-Блакитний); поет-мисливий (М. Рильський), червонарм-поет (М. Шульга-Шульженко), поет-митець-хвилозоп (О. Забужко), поет-автомат (Л. Костенко), співець-менестрель (В. Тарноградський), співець-акин (Л. Знаменський), співець-огненосець (В. Алешко) та ін.

Частина АЛН виконує функцію контекстуальних синонімів до антропонімів - найменувань реальних письменників, а саме: Т. Шевченка - раб-поет (М. Рильський), маляр-поет (П. Филипович); І. Франка - каменяр-поет (Л. Дмитерко); Д. Філянського - гімнограф (М. Зеров); М. Рильського - гранослов (Д. Павличко); В. Коротича - „поетолікар", „лікаропоет" (В. Забаштанський); Є. Маланюка - вірлюк (Яр Славутич); М. Карамзіна - цареписець (В. Затуливітер); Ш. Руставелі - месх-витязь (М. Терещенко).

Деякі АЛН є перифрастичними самоозначеннями авторів: Е. Стріхи - поет-маляр-музика, Яра Славутича - полум'яр та ін.

Репрезентативною є також лексико-семантична група назв осіб за конкретними діями, не пов'язаними з професійною діяльністю. У семантичній структурі багатьох АЛН наявна сема 'об'єкт дії', формально виражена за допомогою кореневої морфеми іменникового компонента мотивувальної синтаксичної конструкції (у композитах і складених найменуваннях), напр.: праводавець (С. Гординський), світлокрад, книгочит (В. Барка), стіноліп (В. Затуливітер), ризодранець, кобилодоїлець (Яр Славутич), самонищитель (В. Стус) та ін. У творенні АЛН найактивніше використано такі дієслівні основи: носити - квітонос (М. Мороз), правдоносець (Яр Славутич); жерти - хмарожер (Ю. Клен), стервожер (Д. Павличко), душожер (С. Бабій); творити - проміннетворець (В. Барка), вогнетворець (І. Драч, А Таран), веснотворець (М. Сингаївський); дарувати - хлібодар (Д. Луценко), хлібодарниця (Л. Забашта).

Значна частина АЛН позначає осіб за характерною соціальною дією, функцією, напр., за відношенням до протизаконної дії, як-от: духогуб

(Б.-І. Антонич), матерогубець (М. Мороз), скритовбивця 'таємний убивця письменника Ю. Горліс-Горського' (Яр Славутич) та ін. Засвідчено ряди синонімічних АЛН, у семантичній структурі яких наявна сема 'вбивство', напр.: убивця (вбивця), убивець (вбивець) - згубитель (М. Рильський), душоморець, людоморець, людогубісимус 'Й.В. Сталін' (В. Барка), людовбивець (Яр Славутич); дітогубець - дітозгуб (П. Тичина), дітозгубник, дітомора (В. Барка) та ін. Для остаточного з'ясування значення частини таких АЛН адресатові необхідне знання історико-культурного контексту - інформації про характерні ознаки певного часу: голодомори 1921 - 1923, 1932 - 1933 років, масове знищення безневинних громадян у сталінських таборах.

Поетичний лексикон ХХ ст. поповнився також значною кількістю назв осіб за такими ознаками денотатів: 1) зовнішніми особливостями, напр., зростом - карл (М. Зеров), гігантик (С. Мейта); кольором волосся - русопанна (М. Семенко), білявич, чорнявич (І. Драч); особливостями одягу - жупаносвитка (М. Семенко), башличник (А. Малишко), джинсовець (В. Забаштанський) та ін.; 2) статево-віковими: а) назви дорослих осіб чоловічої та жіночої статі - дідугеля (О. Влизько), парнисько (І. Маловічко), стариканець (В. Барка), женило 'нежонатий чоловік, парубок' (Л. Костенко); юниця (М. Драй-Хмара), дівулиня, дівогоренько (І. Драч), дівовижа (І. Лучук); у семантичній структурі частини АЛН наявні семи: 'дружина особи, названої мотивувальною основою' - йогиня (Б. Нечерда), радничиха (М. Кічура); б) назви недорослих осіб - за віком та загальним зовнішнім виглядом (чи враженням, яке особа справляє на інших) - дивеня (І. Калинець), квазімодко (В. Стах); за віком і професією / родом занять - міліцієня (В. Недоступ), йогеня (Б. Нечерда), вожденя (Є. Маланюк, С. Праск), мельнича (М. Дубов); за віком і титулом батька - гетьманя (М. Бажан), князенятко (В. Пахаренко); за віком і належністю до певного етносу - скіфеня (М. Вінграновський), україня (В. Пахаренко), канадця? (О. Підсуха); 3) характерологічними особливостями - у семантичній структурі АЛН наявні, напр., семи: 'хитрість, безпринципність, лестощі' - підлаза (В. Мисик), фарфолиз (Л. Костенко), підспівайло (М. Вінграновський), хамеліончук (І. Калинець); 'лінощі, безділля, тунеядство' - вилежень (Яр Славутич), ледарник (О. Влизько); 'невихованість, грубість, підлість' - недоосвіток 'той, хто недостатньо освічений, культурний' (Е. Стріха), хамчук, гнидюк (Яр Славутич); 'відношення до віри, релігії' - безвірко, безвірець (В. Барка), пустосвят, святобожець (М. Бажан), богобор (Ю. Клен), бусуркеня 'особа (жіночої статі) неправославної віри' (О. Смик); 'мовленнєва поведінка' - лайко (Ю. Клен), неправдомовець (Т. Майданович), хитрослов (М. Сингаївський), словобагач (С. Гостиняк), хвалюк (А. Малишко), нарікайло (Яр Славутич) тощо. Назви осіб із негативною конотацією в семантиці значно переважають щодо кількості АЛН із позитивною оцінкою, що зумовлено екстралінгвальним чинником - народною (або в певний період панівною ідеологічною) традицією осуду рис особистості, несумісних із загальними уявленнями про гідних представників соціуму; 4) родинними взаєминами - інтегрувальна сема 'родинні стосунки' поєднується з такими, напр., диференційними семами: 'вік', 'стать', 'дорослість' - бабумамця, бабутатко, бабусонечко, синага (І. Драч), спокревниця (Д. Павличко); 'вік', 'стать', 'недорослість' - дитино-мамка, дитиноматір (Б. Нечерда), маменятко (І. Малкович) тощо.