Синтаксичні особливості простого речення у турецькому розмовному мовленні: взаємодія вербальних і невербальних засобів спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. Ю. КРИМСЬКОГО

10.02.13 - Мови народів Азії, Африки, аборигенних народів Америки та Австралії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Синтаксичні особливості простого речення у турецькому розмовному мовленні: взаємодія вербальних і невербальних засобів спілкування

Терещенко Тетяна Миколаївна

КИЇВ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі тюркології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Підвойний Володимир Миколайович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

завідувач кафедри тюркології Інституту філології

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук

Бушаков Валерій Анатолійович

Маріупольський державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри грецької філології

кандидат філологічних наук, доцент

Оказ Лемара Сергіївна

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського,

доцент кафедри кримськотатарського мовознавства

Захист відбудеться “ 15 ” грудня 2009 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.02 в Інституті сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України за адресою: м. Київ -1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України за адресою: м. Київ -1, вул. Грушевського, 4, к. 207.

Автореферат розіслано “13” листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Мотріченко О.М.

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З огляду на інтенсифікацію українсько-турецького співробітництва актуальним постає питання якісної підготовки фахівців із турецької мови, а це є можливим лише в контексті глибинного вивчення особливостей синтаксичних одиниць турецької мови, зокрема її розмовного стилю. Варто зауважити, що синтаксис турецької мови не можна віднести до найбільш досліджених галузей тюркології. Водночас різноманітним питанням синтаксичної системи цієї мови присвятили свої роботи такі тюркологи, як М. Баскаков, О. Баскаков, В. Гордлевський, М.М. Дмитрієв, А. Кононов, С.В. Сорокін, Г.І. Халимоненко, О.О. Чубрикова, А. Щербак та ін.

Розмовний стиль сучасної турецької літературної мови комунікативно обслуговує головним чином побутові сфери життя носіїв турецької мови, а також тих, хто її вивчає, маючи для цього усну (переважно діалогічну) і писемну (в основному, монологічну) форми вияву, а також комплекс своєрідних мовних властивостей у граматичній будові, лексиці, фонетиці, ритмомелодиці, за якими він протиставляється іншим мовно-функціональним різновидам і в той же час поєднується з ними в єдиній системі турецької літературної мови.

У багатьох мовах, у тому числі і в турецькій, відбувається інтенсивний процес проникнення розмовного стилю, розмовних елементів у літературну мову, що зумовлюється не лише лінгвістичними, а й екстралінгвістичними чинниками. З іншого боку, розвиток культури, рівень освіти народу, зростання впливу на розмовну мову усно-мовних форм літературної мови через радіо, телебачення сприяють її збагаченню за рахунок форм і норм літературної мови.

Семантико-синтаксичні особливості будь-якої мови найяскравіше виявляються саме в розмовному мовленні. Фонетична, лексична, морфологічна природа розмовної мови є менш специфічною порівняно з синтаксичною. У турецькому мовознавстві є дослідження (V. Hatipoрlu, 1978, 1982; A. Beюerek, 1991; G. Gencan, 1992; M. Ergin, 1995; T. Gьlensoy, 1995; M. Цzmen, 1996; Z. Korkmaz, 1996; M. Hengirmen, 1997; A. Mehmedoрlu, 1999; L. Karahan, 1999; T. Banguoрlu, 2000), присвячені окремим особливостям мовних одиниць, що властиві синтаксису розмовної мови (комунікативні типи речень, неповні речення, еліпсис). У нашому дисертаційному дослідженні ці питання висвітлюються з погляду загальних особливостей розмовної мови, у зв'язку з чим висувається низка нових тверджень.

Актуальність дослідження визначається необхідністю системного вивчення турецького розмовного мовлення, оскільки писемний і розмовний варіанти турецької мови значно відрізняються один від одного. Вивчення турецької розмовної мови дозволить глибше зрозуміти та передбачати основні напрями змін, що досить активно відбуваються в сучасній турецькій мові. Зокрема, питання повноти/неповноти речення та його вираження в конструкціях сучасного турецького розмовного мовлення не можна вважати достатньо глибоко та ґрунтовно вивченим. Неповне речення є багатоаспектним утворенням, що потребує вивчення семантико-синтаксичних особливостей формування діалогу й монологу як одиниць сучасного турецького розмовного мовлення й уточнення функцій еліпсису. З огляду на те, що невербальні компоненти комунікації у сучасній турецькій мові фактично донині не були центральним об'єктом системного лінгвістичного дослідження, надзвичайно важливим постає питання з'ясування механізмів взаємодії вербальних і невербальних компонентів комунікації на основі простого речення сучасної турецької мови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами. Напрям дослідження відповідає науковій темі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації" (06 БФ 044-01). Зокрема дисертаційна робота співвідноситься також із науково-методичними й навчальними програмами кафедри тюркології Інституту філології.

Об'єктом дослідження є просте речення у сучасному турецькому розмовному мовленні.

Предметом дослідження є формальна та синтаксична організація неповних і еліпсованих конструкцій у сучасному турецькому розмовному мовленні; особливості функціональної взаємодії вербальних і невербальних компонентів, що сприяють реалізації комунікативних стосунків у спілкуванні.

Мета дослідження полягає в з'ясуванні головних ознак і функціональних та синтаксичних особливостей неповних конструкцій в умовах реальної комунікативної діяльності, у виявленні функціональних особливостей вербальних і невербальних компонентів комунікації, які є невід'ємною частиною процесу спілкування.

Досягнення поставлених у роботі цілей передбачає рішення таких завдань:

вивчити та проаналізувати теоретичні здобутки в галузі функціонального синтаксису й комунікативної граматики;

з'ясувати стан вивчення проблеми дисертаційного дослідження у вітчизняному та турецькому мовознавстві;

проаналізувати чинники, що зумовлюють специфіку простого речення розмовного мовлення;

з'ясувати природу неповних речень у формально-синтаксичному й комунікативному аспектах;

визначити основи організації мовної семантики в конструкціях з опущеними одним чи кількома членами речення;

виявити структурно-комунікативну специфіку функціонування неповних речень у сучасному турецькому розмовному мовленні;

розкрити функціональні особливості еліптичних конструкцій у турецькій розмовній мові; речення турецький мовлення семантика

виявити та диференціювати невербальні засоби, що залучаються до реалізації комунікативних відносин співрозмовників;

здійснити структурний і функціональний аналіз взаємодії вербальних і невербальних компонентів комунікації на основі простого речення сучасної турецької мови;

визначити вплив гендерної належності комуніканта на використання ним невербальних засобів.

Матеріалом для дослідження слугували тексти розмовного діалогічного мовлення: радіо- і телепередачі турецькою мовою, твори сучасної турецької художньої літератури (10 тисяч відповідних одиниць).

Дослідження здійснювалось за допомогою таких методів:

описово-аналітичний метод застосовувався як основний;

функціональний і структурно-семантичний методи, які дозволили детально проаналізувати співвідношення логічної та мовної семантики у структурі змісту неповних речень і їхньої репрезентації в умовах комунікації, здійснити аналіз невербальних одиниць у їхній взаємодії з вербальними, а також автономному функціонуванні у процесі комунікації;

метод порівняння та зіставлення, який полягав у пошуку подібностей і відмінностей у системах вербальних і невербальних мовних засобів;

гіпотетико-дедуктивний метод, на якому базувався збір фактичного мовного матеріалу для дисертаційного дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українському сходознавстві на матеріалі турецької розмовної мови було проведено комплексний аналіз неповних речень у формально-синтаксичному й комунікативному аспектах; розширені наукове обґрунтування й опис функцій неповних речень як своєрідної семантико-граматичної категорії, що бере участь у формуванні висловлювань, реплік-питань та реплік-відповідей, ширше - у текстотворенні відповідно до виконання комунікантами прагматичної настанови мовлення. Тим самим розкрито граматичну природу опущення членів речення й еліпсису як явищ динамічного (експресивного) синтаксису сучасного турецького розмовного мовлення. Зокрема, уперше було здійснено структурний аналіз особливостей функціонування вербальних і невербальних компонентів комунікації, визначено вплив гендерної належності комуніканта на вибір ним невербальних засобів комунікації.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в дослідженні особливостей турецької розмовної мови, аналіз якої як певної системи дає можливість подальшого проведення досліджень у галузі синтаксичної синоніміки, сприяє врегулюванню проблеми розмежування власне діалектного та розмовного синтаксису, що не завжди робиться в дослідженнях із діалектології, а також вирішенні проблеми мовних універсалій. Водночас отримані результати та висновки дослідження значно розширюють уявлення про процеси мовної компресії й еліпсації, яка по-різному проявляється у межах функціональних стилів турецької мови. Проведений аналіз семантико-синтаксичної й комунікативної структури простого речення розмовного мовлення матиме застосування в подальших наукових працях із категорійної та функціональної граматики турецької мови. Дане дисертаційне дослідження є вагомим внеском у вивчення форм і функцій невербальних компонентів комунікації на матеріалі турецької лінгвокультури. Так, дослідження механізмів взаємодії вербальних і невербальних засобів комунікації дає змогу пізнати глибинні закони комунікативних процесів і застосовувати ці знання для ефективного впливу на комунікативних партнерів. Результати дослідження сприяють поглибленню вивчення динамічного синтаксису та є внеском у розробку теорії мовної комунікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладений у дисертаційному дослідженні матеріал може бути використаний для подальшого вивчення низки теоретичних проблем семантичного та комунікативного синтаксису. Положення, викладені в дисертації, знайдуть застосування при написанні підручників і навчально-методичних посібників, методичних розробок із синтаксису турецької мови; можуть використовуватися в лекційних курсах, на семінарах, спецкурсах із питань невербальної комунікації, теорії дискурсу, стилістики (розділ "Стилістична лексикологія"), лексикології (розділ "Лексична семантика"), у процесі викладання турецької мови як іноземної, а також для написання курсових і дипломних робіт студентами вищих навчальних закладів.

Дослідження фактично відкриває новий етап у тюркології, а зокрема в синтаксисі, бо відходить від традиційних канонів тюркського мовознавства, ґрунтується на сучасних мовознавчих тенденціях, і має актуальне лінгвопрагматичне спрямування.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані здобувачем одноосібно.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри тюркології (2006-2009 рр.); доповідалися у виступах дисертанта на наукових конференціях, зокрема на Всеукраїнській науковій конференції "Феномен А. Кримського у світовій науці" (до 135-річчя від дня народження) (Київ, 18 квітня 2006 р.); на Всеукраїнському науково-методичному семінарі викладачів турецької мови (Київ, 4 травня 2006 р.); на науково-практичному семінарі "Духовна спадщина, мова та література турецького народу у світлі сучасних тюркологічних досліджень", який відбувся у межах наукової конференції "Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність" (Київ, 11 квітня 2007 р.); на XVII та XVIII Міжнародній науковій конференції "Мова і культура" ім. проф. Сергія Бураго (Київ, червень 2008 р., червень 2009 р. відповідно); на XII Сходознавчих читаннях А. Кримського, які відбулися в Інституті Сходознавства ім. А. Кримського НАН України 2-3 жовтня 2008 р. (м. Київ); на IV Міжнародному Курултаї, присвяченому актуальним проблемам вивчення турецької мови (м. Анкара, жовтень 2008 р.); на IV Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми тюркології та сходознавства" (з нагоди 65-річчя з дня народження професора А. Меметова) (м. Сімферополь, березень 2009 р.).

Публікації. Проблематику та основні положення дисертаційної праці викладено в семи одноосібних наукових публікаціях у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура й обсяг дисертації. Основна мета та завдання зумовили структуру дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (442 найменування), переліку джерел фактичного матеріалу (41 позиція) і I додатку. Повний обсяг роботи - 268 сторінок, із яких основний текст становить 195 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання дослідження, у загальних рисах розкривається методична база дослідження, формулюються основні положення, що виносяться на захист, описується наукова новизна, теоретичне значення одержаних результатів, пояснюються можливості їх практичного застосування.

У першому розділі «Історія дослідження простого речення у розмовному мовленні» подається історіографія проблеми, методом критики джерел наводиться стисла характеристика наукових праць, монографій та статей вітчизняних і турецьких мовознавців, присвячених розробці питання дослідження простого речення у розмовному мовленні.

На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки увагу дослідників привертає людський фактор у мові, унаслідок чого одиниці мови стали розглядатись не як абсолютизовані структури, а як такі, що породжуються в актах мовлення. Таке розширення предмета лінгвістики значно розширює й матеріал дослідження, зумовлює актуальність вивчення функціонування одиниць мови в реальному спілкуванні.

У першому підрозділі першого розділу «Загальнолінгвістичні проблеми вивчення розмовного мовлення у радянському та вітчизняному мовознавстві» проаналізовані теорії розмовного мовлення І.К. Білодіда, Н.В. Глаголєва, П.С. Дудик, В.Г. Костомарова, О.А. Лаптєвої, О.Б. Сиротиніної, Н.Ю. Шведової. Виявлено, що поняття розмовного мовлення у сучасному мовознавстві й донині трактується неоднаково, подекуди, навіть, суперечливо.

У тюркологічній лінгвістиці проблема розмовної мови та пов'язане з нею коло актуальних питань не отримали достатнього висвітлення. Так, до сьогодні системні, ґрунтовні дослідження розмовної мови проводилися в основному на матеріалі узбецької, казахської та татарської мов (Р.С. Аміров, А. Хазраткулов, С. Халдарова, Б. Уринбаєв).

Особливості синтаксичної парадигматики турецької розмовної мови вивчав Ю. Щека, який виявив властиві розмовній мові трансформації ядерних структур, що протистоять іншим трансформаціям тих самих структур як їхні парадигматичні варіанти. Окрім цього, Ю. Щекою було виявлено та проаналізовано особливості вираження у турецькій розмовній мові актуального членування, а також пов'язані з цим синтагматичні особливості простого речення розмовного стилю (питання порядку слів, інтонації, розподілу у висловленні інформативного й емоційного навантаження).

У лінгвістичній літературі функціонування діалогу й монологу в мові не містить чітких, виразних ліній демаркації, а це дозволяє ученим стверджувати, що вони перебувають у постійному взаємозв'язку.

У даному дослідженні констатується, що кожна з цих форм реалізації чужого висловлення має свої особливості, сфери застосування, однак і діалог, і монолог зумовлюються однаковими факторами (психологічними, соціальними, лінгвістичними, інтелектуальними, емоційними), проходять однакові (або дуже близькі) етапи породження мовлення.

Другий підрозділ першого розділу «Проблеми дослідження синтаксичної семантики речення» присвячений розгляду специфічних рис семантико-синтаксичної структури простого речення.

Поглиблене вивчення семантики синтаксичних категорій, різноманіття підходів до їхнього аналізу (Й.Ф. Андерш, І.Р. Вихованець, М.В. Ляпон, А.М. Мухіна, Є.Н. Ширяєв та ін.) зумовили різні тлумачення семантичної природи речення.

У третьому підрозділі першого розділу «Проблеми типології простого речення у вітчизняній та турецькій лінгвістиці» проаналізований науковий доробок вітчизняних та турецьких учених-синтаксистів (Т. Бангулоглу, Ф. Бозкурт, Т. Генджан, М. Ергін, М. Хенгірмен, Л. Карахан, М. Караорс, З. Коркмаз, А. Мехмедоглу, А. Топалоглу) щодо теорії граматичної структури речення. Таким чином усувається вакуум, який відчувався у вітчизняній тюркології через недостатні контакти з науковцями Туреччини.

Ні вітчизняні, ні турецькі мовознавці не мають єдиного підходу та узгодженого, спільного визначення речення, зокрема простого, та його структури в турецькій мові. Виявлено, що ними не здійснено його єдиної узагальненої класифікації. Насамперед мовознавці розходяться у думці про те, що є основним структурно-визначальним критерієм речення.

Турецьким лінгвістам притаманні скрупульозні, емпіричні дослідження простого речення, які спиралися на розуміння речення як мовної одиниці шляхом протиставлення фактам мови.

Проблема класифікації членів речення (особливо підмета та присудка) турецької мови залишається одним із найбільш дискусійних питань турецького мовознавства. Зокрема проблема класифікації членів речення у турецькій мові неодноразово піднімалася багатьма науковцями (Т. Бангуоглу, З. Коркмаз, Н. Коч, А. Топалоглу, В. Хатібоглу).

Так, В. Хатібоглу, аналізуючи природу речення, виділяє сім типів підмета: 1) Aзэklayэcэdan цzne (підмет із пояснювального слова); 2) Belirsiz цzne (неозначений підмет); 3) Цrtьlь цzne (підметом виступає логічний об'єкт); 4) Ortak цzne (спільний підмет); 5) Sцzde цzne (умовний підмет); 6) Цzne birliрi (сполучення підмета); 7) Pekiєtirmeli цzne (зворотний займенник `свій' (kendi) у функції підмета); а проф. З. Коркмаз - п'ять типів: 1) Aзэklayэcэ цzne (пояснювальний підмет); 2) Gerзek цzne (реальний підмет); 3) Ortak цzne (спільний підмет); 4) Sцzde цzne (умовний підмет); 5) Pekiєtirilmiє цzne (займенник `свій' (kendi) у поєднанні з особовими займенниками у функції підмета).

Дисертантом встановлено, що більшість турецьких лінгвістів, аналізуючи речення у цілому та класифікуючи його члени зокрема, користуються діаметрально протилежними критеріями та використовують різні терміни на позначення головних членів речення, особливо підмета (цzne).

У другому розділі «Структурно-функціональні ознаки неповноти синтаксичних структур розмовного мовлення» з'ясовуються основні підходи до аналізу граматичної природи неповних речень турецького розмовного мовлення.

Перший підрозділ другого розділу присвячений розгляду загальнотеоретичних аспектів дослідження неповного речення у лінгвістиці. До сьогодні не існує вичерпного визначення поняття неповного речення як багатоаспектного утворення.

Проблемними стали питання про статус та природу неповних речень у синтаксичній ієрархії мови, їх термінологічне позначення, оскільки відсутність одного, двох чи більше членів речення (або навіть частини аналітично збудованого члена речення) прийнято позначати не зовсім однозначними термінами "випущення", "неназвання", "пропуск", "еліпсис", "нестача", "еліпс", "еліпса" тощо. Немає єдиного погляду і на класифікацію цих структур. Підлягає дискутуванню також питання сутності еліптичних речень.

У результаті аналізу та узагальнення існуючих підходів до вивчення неповних речень на грунті розмовного мовлення у даній дисертаційній роботі відзначається, що розглянуті концепції представляють традиційний погляд на проблематику неповних речень.

Виділення й окреслення типів неповних конструкцій є одним із пріоритетних напрямів дослідження у тюркських мовах, зокрема у турецькій. Вирішення проблематики неповних речень, трактування цієї категорії, визначення її сутності ознак та меж функціонування аналізується у наукових працях багатьох лінгвістів.

Неповні речення у турецькій мові мовознавцями поділяються на три основні групи: 1) неповні речення, опущені члени яких можуть бути визначені за допомогою попередніх речень (контекстуальні неповні речення); 2) неповні речення, опущені члени яких можуть бути визначені за допомогою мовної ситуації (ситуативні неповні речення); 3) неповні речення, опущені члени яких стають зрозумілими, виходячи із загального змісту висловлення (еліптичні неповні речення).

Як у славістиці, так і в тюркології поняття еліптичного речення не отримало чіткого визначення, а термінологічна складова не уточнювалась. Серед турецьких дослідників синтаксичної структури речення немає єдиного загальноприйнятого визначення еліпса, що припускає цілком довільне і суто суб'єктивне трактування висловлень (Г. Генджан, О. Кулебі, А. Топалоглу, Т. Уч). Ці речення розглядалися під різними назвами: "еліптичні", "неповні", "скорочені", "дефектні, усічені повні" (kesik tьmce, bitmemiє cьmle, eksiltili cьmle v.s.) тощо. Турецькі лінгвісти здебільшого дотримуються думки, що еліпсис:

- неповне висловлення, нульовий анафоричний знак, одиниця, яка не володіє смисловою завершеністю у випадку функціонування окремо від умов, що її сформували;

- одиниця, яка сама по собі є цілісною і яку, у принципі, неможливо віднести до повних чи оптимальних моделей.

Критичний аналіз теоретичного матеріалу стосовно проблематики неповного речення у турецькому розмовному мовленні дозволив дисертанту зробити висновок: більшість досліджень неповних речень проводилися турецькими мовознавцями на основі поділу на дві групи: 1) першу групу представляють дослідження, у яких неповні речення аналізуються на противагу повним; 2) до другої групи належать наукові праці, у яких аналіз неповних речень здійснюється на противагу односкладним.

Другий підрозділ другого розділу присвячений розгляду специфіки неповних синтаксичних конструкцій, оскільки саме вона привертає увагу дослідників, якими було запропоновано різні класифікації еліптичних речень.

У сучасній лінгвістиці існують класифікації неповних речень з погляду експліцитності й імпліцитності їхніх компонентів, тобто з урахуванням наявних в реченні та нульових (невиражених) його членів.

Третій підрозділ другого розділу присвячений визначенню функціональної специфіки неповних речень як своєрідної семантико-граматичної категорії, що бере участь у формуванні висловлювань, реплік діалогів, ширше - у текстоутворенні відповідно до виконання комунікантами прагматичної настанови мовлення.

Еліптичні речення - кількісно найбільш репрезентований різновид неповних речень, для яких характерні "свої", тільки їм властиві граматико-смислові ознаки. Головною особливістю таких речень є те, що уявлення про відсутній елемент їхньої структури (найчастіше присудок) встановлюється не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їхнім значенням і формою. Дисертантом виявлено, що функціональна специфіка неповних речень виявляється в конкретних мовленнєвих актах і залежить насамперед від форми спілкування.

Діалогічне мовлення в більшості випадків перебуває у тісній залежності від візуально-чуттєвої ситуації, доповнюється засобами, які стоять поза словесною формою спілкування (міміка, жести, інтонація, паузи, дистанція). Уведення їх у комунікативний акт створює можливість не вербалізувати окремі компоненти смислу. Таким чином, основний чинник невербалізації компонентів смислу полягає в можливості уникнення співрозмовником дублювання тематичних компонентів у репліці-реакції, що є спільним для усіх форм усно-розмовного мовлення.

Встановлено, що в усних і писемних діалогах розмовного типу турецької мови вживаються взаємопов'язані речення - репліки - неповні та повні, які за властивою їм функцією поділяються в більшості випадків на: питальні речення й речення - відповіді.

У турецькому розмовному мовленні найповніше представлені неповні речення-питання, які функціонально та за характером своєї залежності від попередньої репліки по-різному спрямовані на розкриття, доповнення або уточнення граматико-змістової структури висловлення. Питальні речення функціонально близькі до неповних речень-перепитувань, однак відмінність полягає у тому, що на них відповідає не співрозмовник, а особа, якій належить граматично неповна конструкція.

У результаті аналізу особливостей функціонування питально-з'ясувальних конструкцій встановлено, що у турецькому розмовному мовленні спеціальні питальні слова є засобом маркування елемента змісту, передбачуваного у відповіді, який є невідомим для того, хто запитує. У питальних реченнях цього типу значення власне з'ясування у турецькій мові виражається такими спеціальними питальними словами, як: hangi, nereden, ne, kim, ne kadar та ін. Питальні репліки у турецькій мові, як правило, оформлюються питальним займенником або прислівником (soru zamirleri, soru zarflarэ), можуть виражатися питальними частками або питальними прикметниками (soru edatlarэ, soru sэfatlarэ). Виявлено, що найбільше у турецькій мові серед груп неповних реплік-відповідей вживаються такі структури, які допускають заміну словом - реченням Evet (Так) або Hayэr (Ні). Так, граматично неповні відповіді-репліки цього типу виражають у синтаксично членованій формі ствердження або заперечення не загально, а конкретно, тому що для цього в більшості випадків служить таке слово (слова), на яке (які) в реченні-запитанні припадає логічний наголос. Окрім цього, у репліках такого типу значення відповіді найчастіше виражається словами tabii, herhalde, deрil, tamam, peki, pekala, herhalьkarda (звичайно; вірогідно, напевно; ні; добре; гаразд; хай буде так; безумовно), а також наголошеного афікса ki у позиції після дієслова-присудка.

Отже, у турецькому розмовному мовленні залежно від значення та синтаксичної функції питального слова в питальній репліці, речення-відповідь може являти собою будь-який член речення, як головний, так і другорядний, із залежними словами та без них, зокрема це може бути підмет, присудок, додаток, обставина місця, часу, міри та ступеня. Різні відтінки вживання речення-відповіді у конструкціях турецького розмовного мовлення простежуються у наступних прикладах: 1) Эlter: Kimlermiю o bэrakmayacak? Ses: En baюta Serdar (bэrakmaz)! (Devetabanэ, s. 21) - /Ільтер: А хто ж ті, що не залишать? Голос: У першу чергу Сердар (не залишить)!/ 2) Arif: Nerde bu kahve? Эnci: (Bu kahve) Kandilli'de. (YS, s. 308) - /Аріф: А де ця кав'ярня? Інджі: (Ця кав'ярня) у Канділлі./ 3) - Ne arэyorsun burada? - Kitaplarэmэ (arэyorum). (Zeliє, s. 40)- /- Що ти тут шукаєш? - (Я шукаю) свої книжки./ 4) Serdar:(...) Kaз yatak odan var? Эlter: Эki (yatak odasэ var). (Devetabanэ, s. 8)- /Сердар: … Скільки у тебе спальних кімнат? Ільтер: (У мене є)2 (спальні)./ У першому прикладі речення-відповідь передається, як підмет, у другому - як присудок, у третьому - виступає у ролі додатка, у четвертому - як обставина міри. Отже, неповні діалогічні речення турецької мови з погляду їхніх семантико-синтаксичних і функціональних особливостей можуть бути характерними й для монологів, як власне побутового, так і офіційно-ділового, дидактично-педагогічного характеру.

Четвертий підрозділ другого розділу присвячений розкриттю граматичної природи опущення членів речення й еліпсису як явищ динамічного (експресивного) синтаксису сучасного турецького розмовного мовлення.

У сучасних граматиках турецької мови проблемі повноти речення приділяється чимало уваги, проте, неповні речення науковцями фактично не розглядаються. У своїх дослідженнях, присвячених синтаксису сучасної турецької мови, відомі турецькі мовознавці Х. Діздароглу і В. Хатібоглу речення такого типу називають "усіченими" (kesik), Т. Генджан визначає їх за допомогою терміна "випадіння слова" (sцzcьk dьєmesi), а Ф. Бозкурт характеризує їх як "недостатні або ж неповні" (eksik tьmce). У турецькій мові неповні речення, так само як і в українській, найчастіше зустрічаються в діалогічному мовленні. Комплексне дослідження неповних еліптичних структур на матеріалі турецької розмовної мови дозволяє зробити висновок, що відсутність певних компонентів у висловленні прийнято позначати не зовсім однозначними термінами: "опущення", "пропуск", "еліпсис", "еліпс", "незаміщення" тощо. Як правило, переважають терміни, що вживаються паралельно як у широкому, так і у вузькому значенні. Їхня неоднозначність полягає у тому, що, наприклад, терміни "опущення", "пропуск" мають на увазі матеріальне відновлення пропущеного компонента; а термін "незаміщення" такого відновлення не передбачає.

У результаті детального аналізу питання історії вивчення структурних типів неповного речення у мовознавстві виявлено, що уперше увів у лінгвістику поняття "незаміщена синтаксична позиція" А.П. Сковородников. Цією ж назвою стали позначати і так званий "синтаксичний нуль". Під поняттям "незаміщена позиція" об'єднуються такі явища, як: а) нульова зв'язка (O doktor(dur)); б) нульове дієслово буття (Onlar єu anda bahзede (oluyorlar / bulunuyorlar)); в) нульове повнозначне дієслово (Gьlsьm pazara (gidiyor)); г) )); нульовий підмет у неозначено-особових, а також деяких інших односкладних реченнях.

Таким чином, на основі існуючих досліджень дисертантом виявлено, що неповноту формально-синтаксичного складу контекстуальних речень розмовного мовлення можуть спричиняти незаміщені позиції підмета, присудка як головного члена односкладного дієслівного речення, прямого чи непрямого додатків, обставини або одразу кількох членів речення: 1) Эnci: Sevgi bir tutku deрil. Arif: Ya ne? Эnci: (Sevgi) Зoрalmadэr. - /Інджі: Кохання - це не пристрасть. Аріф: А що ж? Інджі: (Кохання -) накопичення. 2) Ama nasэl gьzelmiю, nasэl gьzelmiю. Can verdiрinde bile (gьzelmiє), melekler gibi (gьzelmiє).- /Ах, якою ж вона була вродливою, якою вона була вродливою. Навіть, коли загинула (була вродливою), такою, як янголя (була вродливою). 3) ... Bu зok basit bir юarkэ. Hem kaз kez dinledim, bu bir юey kanэtlamaz ki. `Tam tersine' demiю Einstein. `(Pek зok єeyi) kanэtlar...)- /… Це - дуже проста пісенька. До того ж я скільки разів її чув, але це ще нічого не доводить. Ейнштейн відповів: "Навпаки" (Це багато що) доводить. 4) - Evliliрi mi savunuyorsun? - Hayэr, (evliliрe) hep karюэydэm. (SEK, s. 73)- /- Ви підтримуєте одруження? - Ні, я завжди був проти (одруження).

5)…Mehmet bu nedenle onunla birlikte kiliseye beю dakikalэрэna girdi. (Mehmet ile Цzkan) (kilisede) Bir sэraya oturdular, dua okumaya baюladэlar [Int.]. - … Саме тому Мехмет разом із ним зайшов до церкви на п'ять хвилин. (Мехмет та Озкан) (у церкві) Сіли на лаву, почали молитися. Перший із зазначених прикладів - неповне речення із незаміщеною синтаксичною позицією (НСП) підмета, другий - неповне речення із НСП присудка, третій - неповне речення із НСП прямого додатка, у якому вербально виражений лише елемент рематичного плану повідомлення, четвертий - неповне речення із НСП обставини, п'ятий - неповне речення із НСП кількох членів (у даному випадку підмета та обставини місця). Ці види речень об'єднує те, усі вони визначені дослідниками-тюркологами як речення із незаміщеною синтаксичною позицією.

Комплексний аналіз неповних синтаксичних конструкцій турецької розмовної мови виявив, що особливим структурним різновидом неповних речень є еліптичні речення. Вони притаманні обом формам реалізації розмовного мовлення - як діалогам, так і монологам. Доведено, еліптичні речення є неоднорідними не лише за своїм значенням та продуктивністю, але й за ступенем стандартизованості. Найчастіше синтаксичну неповноту еліптичних утворень спричиняє опущення дієслова-предиката із семантикою буття, існування, наявності, сприйняття, руху, енергії дії, мовлення, запитання, спонукання до дії, переміщення у просторі, побажання тощо. Значно менше еліпсація властива іншим частинам мови, що функціонують у ролі підмета чи додатка. Вищевикладені положення простежуються у наступних прикладах: 1) Esen Hanэm : Bugьn зok yoruldum. Sabahtan beri hiз oturmadэm. Bьlent Bey: Ben de (hiз oturmadэm)[Int.]. - /Пані Есен: Як же я сьогодні стомилася! Із самого ранку ще й не присіла! Пан Бюлент: Я теж (не присів)/ 2) Japonya'de toprak kaymasэ (oldu): 20 цlь (var). (Hьrriyet, Aрustos 93, s. 11). - /У Японії (стався) зсув ґрунту - (виявлено) 20 загиблих. У першому прикладі факт еліптичності - випадіння дієслова-предиката із семантикою руху, другий - випадіння дієслова-предиката, вираженого власне буттєвим компонентом. Таким чином, зміст еліптичних речень не обмежується лише значенням членів, які в них наявні. Він охоплює також семантику формально відсутнього присудка.

Третій розділ «Основи взаємодії вербальних і невербальних засобів комунікації» присвячений дослідженню рівня співвідношення вербальних і невербальних компонентів у системі комунікації, аналізу особливостей фіксації невербальних компонентів комунікації у тексті турецького розмовного мовлення.

У першому підрозділі третього розділу з'ясовуються особливості співвідношення та функціонування вербальних і невербальних засобів у системі комунікації.

Дослідження невербальних компонентів набуває актуальності саме в межах комунікативних процесів, бо в комунікації розкриваються головні характеристики невербальних компонентів як комунікативно значущих одиниць спілкування. Більшість мовознавців (Дж. Бівін, В.В. Богданов, П. Вацлавік, Г.В. Колшанський, В.А. Лабунська, А. Піз), що присвятили свої наукові доробки питанню вивчення невербальних складових комунікації, сходяться на думці, що для вираження емоцій і стосунків провідну роль беруть на себе невербальні засоби; вони можуть повністю замінювати мову. Цілісність комунікації забезпечується сукупністю умов, що визначають формування того чи іншого мовленнєвого витвору адресантом та його відповідне сприйняття адресатом.

У другому підрозділі третього розділу з'ясовуються витоки дослідження невербальних компонентів спілкування, наводиться стисла характеристика наукових праць.

Активізація досліджень невербальної складової комунікації збігається з періодом інтенсифікації студій у сфері теорії мовленнєвої діяльності, теорії мовленнєвих актів, лінгвістичної прагматики.

Силу погляду, жесту, посмішки, інтонації мовець використовує частіше за все інтуїтивно, що знову підтверджує постулат про актуальність дослідження невербальної комунікативної системи з метою створення підґрунтя для більш усвідомленого оперування невербальними комунікативними компонентами.

Одним із найбільш плідних підходів до вивчення невербальної комунікації вважається лінгвокраїнознавчий напрям, за яким у центрі уваги опиняється національна специфіка НКК (невербальних компонентів комунікації). Одним із провідних напрямів дослідження НКК науковцями виділяється аналіз засобів відображення невербальної поведінки людини та елементів невербальної мови в письмових текстах, зокрема у художніх творах.

Третій підрозділ третього розділу присвячений аналізу класифікаційних систем НКК; проведено комплексний аналіз особливостей функціонування кінесичних, проксемічних та просодичних комунікативних засобів у турецькому розмовному мовленні.

Проблема невербальної комунікації (паралінгвістичних явищ, невербальних структур, мови жестів, міміки) неодноразово ставала предметом дослідження. Дослідження механізмів взаємодії вербальних і невербальних компонентів комунікації останнім часом усе більше притягує до себе увагу і турецьких лінгвістів, Комунікативні процеси у мові, співвідношення та взаємодія вербальних і невербальних засобів комунікації стали предметом дослідження таких відомих турецьких мовознавців: Д. Джюджельоглу, 1993, 1995; Е. Мутлу, 1994; Ергін-Бірол, 2000; А. Ерген, 2000; Б. Абатай, 2001; А. Балташ, 2002; У. Дьокмен, 2003; К. Ачикгьоз, 2003 та ін. Усі вони сходяться на думці, що під час розмови, з метою якомога повніше інформувати співрозмовника про свої почуття (симпатію чи антипатію, зацікавленість чи байдужість, уподобання чи відразу (beрenme ve nefret etme, ilgisini ortaya koyma yada bir єeye ilgisiz kalma hareketleri)), люди послуговуються не лише словами, а й користуються невербальними засобами комунікації.

Невербальні компоненти комунікації розглядаємо як фіксований аналог, модель спонтанного розмовного мовлення, структура якого вимагає відтворення вербальних реплік мовців у сукупності з невербальними засобами комунікації. На відміну від вербального, функціонування невербального знака більшою мірою залежить від обох мовців і набуває значення в процесі їхньої дискурсивної взаємодії. Дискурс є діалогічним за своєю природою, і вважаємо за необхідне підкреслити, що дискурс трактуємо як безпосередній контакт мовців за наявності можливості сприйняття кожним з них як вербальних, так і невербальних складових мовлення, з урахуванням усіх дискурсивних параметрів спілкування.

На основі базових систем (зорової та акустичної) творення та сприйняття немовних компонентів функціонально-динамічного характеру дисертантом виділяються такі класи НКК: 1) кінесичні; 2) проксемічні та 3) просодичні НКК.

Проведений системний аналіз класифікацій невербальних засобів спілкування виявив, що поширенішим та традиційним підходом є включення до невербальної комунікативної системи компонентів, які подає у своїй класифікації відомий психолінгвіст І.Н. Горєлов, один із засновників невербальних студій у радянській лінгвістиці. Він поділив ці компоненти на три групи за фізичною природою: а) фонаційні; б) міміко-жестові та пантомімічні; в) змішані (тобто ті, що містять п. а) і б)).

З огляду на кількісну репрезентованість НКК провідне місце у турецькому розмовному мовленні посідають мімічні невербальні компоненти (38% від суцільної вибірки прикладів), а саме усмішки (11%), погляд (13%), вираз обличчя в цілому (14%), у той час як жести складають 33%, проксемічні комунікативні компоненти - 14%, просодичні - 15% від суцільної вибірки прикладів.

Залежно від того, яку частину тіла людина задіює в моторній діяльності для продукування комунікативно значущого руху, кінесичні компоненти поділяються на:

- жестові (рух руками (пальцями рук), плечима, головою, ногами, всім тілом);

мімічні (рух ротом (усмішка, поцілунок), бровами, очима (погляд, зміна виразу очей), вираз обличчя в цілому).

Для усмішки характерною є взаємодія з вербальними складовими на мікрорівні. Взаємодія усмішки з вербальними компонентами на мікрорівні виявлена в 11% від загальної кількості прикладів з усмішкою. Будь-який невербальний комунікативний вияв багатозначний і дозволяє адресатові бачити ті особливості, які є значущими для нього, не "помічати" інших і вибудовувати комунікативний процес у потрібному для себе руслі. Таким чином, виявлено, що усмішка та посмішка здатні інформувати партнерів по комунікації як про їхні позитивні емоції (gьlmek; gьlьюmek; gьl yьzьndeki tebessьmь ile sцylemek; kalpleri etkisi altэna alan bir tebessьmle karюэlamak / sцylemek (сміятися, усміхатися, мовити із чарівною усмішкою на обличчі; зустріти / сказати із усмішкою, що не залишає байдужими серця)), так і про негативні настрої (gьler gibi yapmak, gьler surat yapmak, kederli gьlьє, yapay gьlьє v.s. (робити вигляд, що посміхаєшся, робити такий вираз обличчя, ніби посміхаєшся, сумна посмішка, штучна, нещира посмішка)): 1) Yaюar'эn зevresinde toplananlar birbirlerine baktэlar, gьlьєtьler. - /Усі ті, хто зібрався навколо Яшара, подивилися один на одного та посміхнулися./ 2) O tepeden bakan юэmarэk ifadesini yapay gьlьєьnьn altэna gizlemeye зalэюэyordu: `Ayy, bu mu devlet kuюu? Asэl ben devlet kuюuyum'. - /Свою дещо зверхню, розбещену фразу він намагався приховати під напускною посмішкою: "Ой, і це везіння? Ось мені таланить!" У першому прикладі усмішкою передається вираження позитивних емоцій, а в другому - негативних, зокрема нещирого, зверхнього ставлення до співрозмовника.

Дослідження функціонально-семантичних характеристик сміху як невербального компонента комунікації в турецькому розмовному мовленні, здійснюється на матеріалі літературних діалогів, вибраних із творів сучасних турецьких письменників. Літературний діалог не є, безумовно, еквівалентним діалогу, який спонтанно продукується в інтеракції, однак саме діалог у драмі і прозі сприймається читачем як цілком реальний. Складовими частинами літературного діалогу є опис невербальних компонентів комунікації, які в драматургічних творах знаходять відображення в ремарках, а у прозаїчних творах - в авторському мовленні.

Погляд взаємодіє з вербальними засобами комунікації на макрорівні. Взаємодія погляду з вербальними компонентами виявлена в 13% від суцільної вибірки прикладів. В описах комунікативно значущих поглядів на матеріалі простого речення сучасного турецького розмовного мовлення переважають такі дієслова й дієслівні сполучення та сполучення іменників, як: bakэю, bakmak, gцz gцze gelmek, yьzьne bakmak, bakakalmak, aрza bakmak v.s. (погляд; дивитися; зустрітися поглядами; поглянути в обличчя; упнутися поглядом у когось або у щось, перен. знач.: заглядати в рота, уважно слухати тощо). У роботі наводяться ті лексичні одиниці, що мають найбільш високу частотність уживання в турецькому художньому дискурсі.

Знання про особливості візуального контакту не лише дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ускладнюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано створювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії. Відповідно до цього, нами виділені (Табл.1) такі характеристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погляди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома - ознака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима - подив, зляканість, широко відкриті очі - привітність, задоволення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд - утома, нудьга.

Таблиця 1.

Види поглядів і їхнє тлумачення

Погляд і рух	Як сприймати	Потрібно зробити
Підняття голови, погляд догори, з-під лоба (kaюэnэn altэndan bakmak)	Подумаю	Перервати контакт
Погляд убік (gцzlerini зevirmek, gцzlerini kaзэrmak)	Зневага	Ухилитися від контакту
Погляд додолу (gцzlerine bakmamak, gцzlerini yere dikmek)	Страх, бажання піти	Ухилитися від контакту
Довгий погляд у вічі (gцzlerine uzun uzun bakmak, dik dik bakmak)	Хочу підпорядкувати собі	Діяти на свій розсуд
Насуплені брови (kaюlarэnэ зatmak)	Не зрозумів	Контакт посилити

Встановлено, що спрямованість погляду у спілкуванні залежить від змісту спілкування, від індивідуальних розходжень, від сформованого характеру взаємовідносин.

У ході вивчення взаємозв'язку виразу обличчя із вербальними компонентами (14% від суцільної вибірки прикладів) виділено 7 основних людських емоцій у зв'язку з можливістю їхнього безпосереднього відображення на обличчі: 1) радість / щастя; 2) подив / здивування; 3) страх; 4) відраза / презирство; 5) сум; 6) гнів / лють; 7) інтерес / цікавість: 1) Babam, `Kim?' diye gцzleri dэюarэ uрrayэp baрэrdэ. - /Мій батько закричав, витріщивши очі: -Хто? 2) O da, "Gьnaydэn Ayюe hanэm, gьnaydэn Эsmail bey" diyerek gьler yьzle onlara karюэlэk verdi. - /На що вона відповіла з усмішкою на обличчі: "Доброго ранку, пані Айше! Доброго ранку, пане Ізмаїле!" У першому прикладі вираз обличчя вживається для позначення миттєвого роздратування, злості, у другому - для передачі особливо теплих взаємин між партнерами по комунікації.

Дослідження взаємодії жестових невербальних комунікативних засобів з вербальними компонентами (33% від суцільної вибірки прикладів) показало, що у випадках, коли небажано чи взагалі неможливо скористатися словом, жести можуть містити натяк на цілу ситуацію (1 приклад), інформацію, яку особа, що жестикулює, передає адресату: згода / незгода (2 приклад), у комунікативних актах може виражати привітання / прощання (3 приклад), звертання або заклик до якоїсь дії (4 приклад): 1) Bцrekзi, saatine bakэp duruyordu. Эюi bitince mendilini omzuna atэp, "Hadi eyvallah!" dedi mesai arkadaюэna.- /Продавець пиріжків постійно поглядав на годинник. Закінчивши роботу, він поклав хустину собі на плече, сказав колезі: "Бувай!"/ 2) "Evet" anlamэnda baюэnэ salladэ.Arkadaюэ endiюe dolu bir ifadeyle: "Herhangэ bir aksilik зэkmadan gцrьюebildiniz mi?" dedi. Baюэnэ iki yana sallayэp aklэnэ toparlamaya зalэюtэ..- /Вона кивнула головою на знак згоди. У відповідь на це, її товариш схвильованим голосом запитав: "Чи вдалося Вам все обговорити без непередбачуваних ситуацій?" Похитуючи головою з боку в бік, дівчина намагалася зібратися з думками./ 3) Vali Poroy, Valilik konutu цnьnde eюi Ayla Poroy ile birlikte Ankara'ya giderken kendini uрurlamaya gelenleri el sallayarak selamladэ ve dedi: "Ankara'da tьm Зorumlulara kapэm aзэk' dedi.- /Губернатор вілаєту Чорумлу Порой, перед своїм від'їздом до Анкари, разом зі своєю дружиною пані Айлою привітав людей, що прийшли з ним попрощатися до будівлі Мерії, помахавши їм рукою. І сказав: "Двері моєї оселі у Анкарі завжди відчинені для всіх мешканців м. Чорумлу."/ 4) Юofцr, yanэndaki yolcunun sэrtэndan elini uzatэp, `Bak iюte nah bцyle, tak, saat gibi aзэlэr bu namussuz kapэ' diye sцylenerek kapэyэ aзtэ. - /Водій, простягнувши руку поза спиною пасажира, що сидів поруч із ним, відчинив двері автомобіля, при цьому бурмочучи: "Подивися, так, ось так легко, як годинник, відчиняються ці гидотні двері."

Аналіз взаємодії просодичних невербальних компонентів з вербальними засобами комунікації (15% від суцільної вибірки прикладів) виявив, що ритміко-інтонаційна структура речення є одним із основних засобів вираження предметно-логічної сторони висловлення. Дисертантом шляхом критичного аналізу наукових праць турецьких мовознавців (О. Демірджан, У. Йилмаз) було встановлено, що інтонація як засіб вираження думки мовця відіграє надзвичайно важливу роль у системі граматики турецької мови та відбиває складну сукупність психічних переживань, які супроводжують і спонукають реалізацію його інтенцій. Система графічного запису мови включає засоби, що вказують на підкреслену, підвищену увагу читача до певних частин висловлення. На письмі емотивно-марковані висловлення людини, відмічаються знаками оклику, питання, особливим чином розташованими у їхній синтаксичній структурі крапками, комами.

Просодичні компоненти комунікації у турецькому розмовному мовленні здебільшого виступають індикатором не основних типів прагматичних значень, а вторинних, які поєднуються з такими основними типами: згода, незгода, докір, заперечення, схвалення, попередження, гнів, звинувачення, погроза тощо. Зокрема ми визначили, що існує ряд дієслів, у структурі яких функціонує сема інтенсивності фонетичного параметру, зокрема: `yьksek korkulu bir ses tonu' (семи "високий тон" і "велика гучність"); `korku ve heyecan dolu bir ses tonuyla'(семи "високий тон" і "велика тривалість"); `baрэrmak' (сема "велика гучність") тощо.

У ході дослідження виявлено, що для підкреслення людського висловлення у турецькому розмовному мовленні вживаються, залежно від комунікативної ситуації, атрибути з просодичними семантичними ознаками, зокрема фонаційні прикметники, що вживаються перед субстантивними лексемами, зокрема перед лексемою ses (голос), типу azarlayэzэ, yargэlayэcэ, yumuюak, sakin, nazik, alaylэ тощо. Різні типи невербального подання інформації що мають різний потенціал у комбінаториці з вербальною складовою, у сукупності створюють ефективну систему спілкування, яка є дієвою за умови її коректного використання.

Аналіз взаємодії проксемічних невербальних засобів з вербальними компонентами (14% від суцільної вибірки прикладів) показав, що під час спілкування досить виразно виявляється двоїстий характер проксемічних НКК: той самий проксемічний компонент може маркувати різноспрямовані інтенції й викликати діаметрально протилежні реакції комунікативного партнера. Значна кількість проаналізованого матеріалу підтвердила, що проксеміка в тексті художніх творів сучасних турецьких письменників трапляється не так часто. Доведено, що комуніканти з рівними соціальними статусами намагаються зменшити комунікативну дистанцію, а нерівність соціальних статусів передбачає її збільшення. Ми визначили, що у турецькому розмовному мовленні найбільше задіяні особиста, інтимна та соціальна дистанції.

Аналіз проксемічних компонентів, відтворених у текстах турецьких художніх творів, дає можливість встановити практично повний їхній репертуар, оскільки набір рухів, що спричиняють зміни в особистому просторі людини, є обмеженими. Це виявляється в структурі та семантиці мовних одиниць, які використовуються для опису цих рухів. Таким чином, для опису змін у особистому просторі комунікативних партнерів застосовують дієслівні конструкції руху, які включають індивідну константу та індивідну змінну.

Четвертий підрозділ третього розділу присвячений аналізу специфіки турецької розмовної мови у гендерному аспекті. Шляхом опосередкованого розгляду лише лексико-граматичних особливостей чоловічої та жіночої турецької розмовної мови, зроблено спробу окреслити ступінь прояву гендерного чинника у мові, проаналізувати гендерні особливості турецького розмовного мовлення на основі неофіційного діалогу, у якому особливу увагу приділено спілкуванню, правилам, стратегіям мовної поведінки співрозмовників, їхньої належності до певного соціо-демографічного класу, а також гендерним відносинам між комунікантами. Так, у мовній поведінці туркень та турків дисертантом виявлено ряд особливостей на синтаксичному (вживання прямої мови, риторичних питань тощо), лексичному (частотне використання дискурсивних маркерів мови, прикметників з конотативною оцінкою, прислівників-інтенсифікаторів тощо) та фонетичному (ввічливі інтонаційні контури, вживання підвищеної інтонації в реченнях стверджувального характеру тощо) рівнях, що можуть слугувати базою для здійснення подальших досліджень у цьому напрямку.

...