Структура, семантика і функції неподільних дієслівно-іменникових сполук у сучасній українській мові

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 811.161.2'367

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СТРУКТУРА, СЕМАНТИКА І ФУНКЦІЇ

НЕПОДІЛЬНИХ ДІЄСЛІВНО-ІМЕННИКОВИХ СПОЛУК

У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

10.02.01 - українська мова

КАРПЕНКО НАДІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Дорошенко Сергій Іванович, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Гуйванюк Ніна Василівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри сучасної української мови;

кандидат філологічних наук, професор Леута Олександр Іванович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри української мови.

Захист відбудеться “10” квітня 2009 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.05 в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215 В.

Автореферат розіслано “10” березня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.П. Карпенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасній українській мові в ролі присудка, головного члена односкладних речень і деяких другорядних членів речення активно вживаними є семантично і синтаксично неподільні дієслівно-іменникові поєднання типу завдати шкоди, здійснити напад, робити припущення, мати бажання, виявляти цікавість, давати пораду. Їхній статус у науковій літературі кваліфіковано по-різному: то як фразеологічні, то як нефразеологічні одиниці, що й зумовило різне їх найменування: описові дієслівно-іменні звороти, описовий предикат, субстантивні описи, фразеологічні звороти та ін. У роботі на позначення таких структур прийнята назва «неподільні дієслівно-іменникові сполуки».

Системного розгляду ці синтаксично зв'язані сполуки набули лише починаючи з 50-х років ХХ ст., спираючись на теоретичні засади вивчення лексико-синтаксичних аналітичних одиниць, закладені в працях Ф.І. Буслаєва, О.О. Потебні, Д.М. Овсянико-Куликовського, О.О. Шахматова, В.О. Богородицького, О.М. Пєшковського, Л.А. Булаховського, В.В. Виноградова.

На матеріалі російської мови ці поєднання вивчали Ю.Д. Апресян, В.М. Дерибас, Л.К. Жулинська, П.О. Лекант, А.П. Мордвилко, М.М. Прокопович, В.В. Розанова, Л.В. Шубіна. Вони розглядали питання статусу, синтаксичних функцій цих одиниць, ролі дієслова як складника дієслівно-іменникової сполуки. Ці конструкції були в полі зору українських учених М.О. Вінтонова, В.О. Горпинича, А.П. Загнітка, Л.М. Корнєвої, О.І. Леути, І.І. Слинька, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянської, Г.М. Удовиченка, І.І. Чередниченка, К.Ф. Шульжука.

На окрему увагу заслуговують дисертаційні дослідження Д.В. Горбачука «Структурно-семантичні типи стійких сполучень слів в офіційно-ділових текстах» і Н.О. Бойченко «Стійкі дієслівні сполуки у публіцистичному тексті: типологічні ознаки та експресивний потенціал». Автор першої праці визнає дієслівні стійкі сполучення слів одним із типів сполук поряд із номінативними (ринок праці) і предикативними (прошу призначити мене). Спостереження зводяться до того, що як еквівалент дієслова стійке дієслівне сполучення стає його синонімом, що іменник може поширюватися не лише прикметником, а й іншими означеннями, що дієслівний компонент, послаблюючи лексичне значення, виконує переважно граматичну функцію. Перелік значно ширшого спектру граматичних і семантичних прикмет міститься в дисертації Н.О. Бойченко, в якій перелічені типологічні ознаки й синтаксичні функції аналізованих сполук, окреслене коло дієслів-дериваторів, які є найбільш продуктивними в їх творенні. Ці праці розширюють уявлення про цей своєрідний синтаксичний феномен. Однак із причин пов'язаності дослідження лише з офіційно-діловим і публіцистичним стилями ряд суттєвих властивостей цих сполук залишився поза увагою дослідників, а окремі їхні твердження потребують уточнень. Не відзначена в будові сполук участь відприкметникових, віддієприкметникових іменників і особливості їх трансформації в одиничний присудок-дієслово чи відприкметникових, віддієприкметникових ? в іменну частину складеного присудка. Поза розглядом виявилося функціонування дієслівно-іменникових сполук у ролі головних членів означено-особових й неозначено-особових, інфінітивних речень. Потребує уточнення перелік уживаних форм іменника, залежних від валентності дієслова. Не можна визнати достовірним твердження про те, що аналізовані сполуки використовуються лише в книжних і художньому стилях. Крім того, автори названих праць оминули деякі потрактування вчених, дискусійність яких зумовлює додаткове вивчення розглядуваних сполук. Висловлювалась думка про те, що дієслівно-іменникові сполуки формують іменний складений присудок, що має бути осмислене з погляду функцій їхніх складників.

Усунення прогалин у визначенні притаманних аналізованим сполукам ознак і знаходження обґрунтованих відповідей на дискусійні питання викликають потребу обстежити функціонування цих одиниць у всіх стилях української мови. Цим і зумовлена актуальність обраної для дослідження теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження має безпосередній зв'язок з науковими розробками кафедри української мови Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди щодо вивчення української мови у функціональному аспекті. Напрям дисертаційного дослідження відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови «Закономірності розвитку й функціонування української мови». Тема кандидатської дисертації затверджена на засіданні вченої ради Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол № 5 від 23 грудня 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи ? з уточненням спірних питань щодо назви, статусу, ролі в реченні дослідити структуру, семантику, використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у функціональних різновидах сучасної української мови з метою встановлення їхніх стильових і стилістичних властивостей. Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) з'ясувати диференційні ознаки неподільних дієслівно-іменникових сполук у зіставленні з фразеологізмами і вільними словосполученнями, довести правомірність назви їх як неподільних дієслівно-іменникових сполук;

2) виокремити групи дієслів та іменників, що формують неподільні дієслівно-іменникові сполуки в текстах усіх функціональних різновидах української мови;

3) довести неправомірність твердження, за яким дієслова в названих сполуках десемантизуються;

4) на основі аналізу текстів усіх стилів мови виявити функціонування відмінкових форм іменників без прийменників і з прийменниками, залежних від валентних можливостей дієслова;

5) обстежити всі функціональні різновиди української мови і дати повний перелік використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у синтаксичній ролі;

6) схарактеризувати семантико-стилістичні відношення між неподільною дієслівно-іменниковою сполукою та її дієслівним, прикметниковим, дієприкметниковим, прислівниковим еквівалентами й описати властивості сполук у синонімічних зв'язках передавати семантичні і стилістичні відтінки, а також значення, які відповідними синонімами не відтворюються;

7) проаналізувати специфіку функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у різностильових текстах: у формуванні специфічних стильових сполук, у переважному використанні в окремих стилях одного з видів абстрактних іменників ? віддієслівних, відприкметникових, віддієприкметникових чи власне іменників, у частотності сполук із віддієслівними, відприкметниковими, віддієприкметниковими і власне іменниками, у ролі дієслів, здатних надавати вислову експресивного відтінку.

Об'єктом дослідження є дієслівно-іменникові сполуки, що можуть семантично співвідноситись із відповідними одиничними дієсловами або прикметниками, дієприкметниками чи прислівниками в ролі іменної частини складеного присудка, і дієслівно-іменникові сполуки, що таких відповідників не мають, але сприймаються як цілісні одиниці. Ці дві групи мають схожі ознаки функціонування в синтаксичній ролі присудка, головного члена односкладних речень, другорядних і відокремлених членів речення, що дозволяє об'єднати їх і розглядати в понятті «неподільні дієслівно-іменникові сполуки».

Предметом дослідження є встановлення особливостей структури, семантики, ролі складників і функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у стилях сучасної української мови.

Матеріалом для дослідження послужила картотека, що налічує 3000 речень із дієслівно-іменниковими сполуками, укладена методом суцільної вибірки з текстів підстилю нормативно-правових актів офіційно-ділового стилю, книг наукового стилю, періодичних видань, статей і монографій публіцистики, з творів українських письменників ХІХ-ХХІ ст., листів, щоденників, із матеріалів спостережень над усним мовленням, мовою фольклорних жанрів.

Методи дослідження зумовлені його метою і завданнями. В аналізі матеріалу використано методи: описовий - для репрезентації основного матеріалу дисертації; трансформаційний - для з'ясування семантики зіставлюваних одиниць; контекстуальний - для уточнення функцій розглядуваних сполук. Частково застосовано метод обчислень, із дослідних прийомів - зіставлення.

Методологічну основу дослідження становить діалектичне положення про мову як суспільне явище, про зв'язок розвитку мови з розвитком суспільства, про взаємозв'язок мови і мислення, про єдність форми і змісту, співвідношення загального і часткового.

Наукову новизну роботи визначає, по-перше, те, що уточнено набір іменникових компонентів неподільних сполук за походженням: крім віддієслівних і власне іменників виявлено відприкметникові, віддієприкметникові іменники; з'ясована в повному обсязі синтаксична роль цих сполук: вони функціонують не лише як прості дієслівні присудки, компоненти складеного дієслівного присудка, додаток, означення і головний член безособових речень, а й як головний член інфінітивних, означено- й неозначено-особових речень; по-друге, вперше в українському мовознавстві розглянуті функції неподільних дієслівно-іменникових сполук у всіх стилях сучасної української мови, у кожному з яких виявлені притаманні їм групи дієслів й іменників різного походження, з'ясовані стильові і стилістичні функції сполук, окреслені межі поширеності їх у текстах функціональних різновидів української мови.

Теоретичне значення дослідження. Результати дослідження дають матеріал для поглибленого пізнання граматичної системи української мови, взаємодії її синтетичної й аналітичної основи, сприяють подальшому розвитку теорії синтаксичних сполук. Спостереження й висновки становлять внесок в осмислення синтаксичних функцій активно вживаного явища української мови, яке має тенденцію до розширення сфери використання, появи новотворів відповідно до екстралінгвальних потреб суспільства; розкривають багатовекторне використання цих сполук як стилістичного засобу. Запропонована методика й опис функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук можуть бути використані для подальшого вивчення специфічних ознак структури, семантики, функцій і поширеності розглядуваних структур у кожному з підстилів функціональних різновидів сучасної української мови.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання наведених у роботі спостережень і сформульованих висновків у написанні підручників і навчальних посібників із синтаксису і стилістики української мови, у викладанні курсів сучасної української літературної мови, стилістики, в читанні спецкурсів і проведенні спецсемінарів, написанні дипломних і магістерських робіт.

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконане автором самостійно. Автор здійснив збір матеріалу, опрацював літературу з теми, виконав систематизацію й інтерпретацію одержаних результатів. Опубліковані наукові статті з теми дисертації підготовлені здобувачем без співавторства.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи представлено й обговорено на ХІІ Міжнародній конференції з актуальних проблем семантичних досліджень «Текст та його одиниці в аспекті різних лінгвістичних парадигм» (Харків, 2007), Міжнародній науковій конференції «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харків, 2008), Всеукраїнській науковій конференції «Іван Ковалик і сучасне мовознавство» (Івано-Франківськ, 2007), ІІІ науково-практичній конференції молодих учених «Методологія сучасних наукових досліджень» (Харків, 2006), ІV науково-практичній конференції молодих учених «Методологія сучасних наукових досліджень» (Харків, 2007), V науково-практичній конференції молодих учених «Методологія сучасних наукових досліджень» (Харків, 2008).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відбито в 9 статтях (серед них ? 6 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України) та 3 тезах матеріалів конференцій обсягом 3,36 друкованих аркушів. дієслівний іменниковий фразеологізм словосполучення

Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 195 позицій, переліку джерел, з яких узяті приклади. Загальний обсяг роботи становить 200 сторінок, із них основного тексту - 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, з'ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання, окреслено предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дослідження.

У першому розділі «Теоретичні засади вивчення неподільних дієслівно-іменникових сполук у сучасному мовознавстві» подано аналіз становлення вчення про дієслівно-іменникові сполуки, наведено обґрунтування їхнього статусу, назви цих поєднань, з'ясовано лексичну та граматичну своєрідність дієслів та іменників, що формують ці сполуки, схарактеризовано відношення між неподільною дієслівно-іменниковою сполукою та її еквівалентом, виявлено синтаксичну роль цих сполук.

На дієслівно-іменникові утворення вперше звернув увагу Ф.І. Буслаєв, назвавши їх описовими висловами. Він зазначав, що конструкції типу думать думу - «думать», держать речь - «говорить» розкладають назву дії на дієслово та ім'я, а також можуть співвідноситися з окремими дієсловами, передаючи той самий зміст, що й одиничне дієслово, додаючи відтінку до значення. Спостереження Ф.І. Буслаєва заклали підвалини для розгортання досліджень розглядуваних поєднань, активне опрацювання яких почалося в 50-ті роки ХХ ст. в лінгвістичній русистиці й україністиці.

Звернення уваги на такі дієслівно-іменникові структури зумовило появу різних найменувань на їх позначення. Їх називали: фразеологічними зворотами (В.А. Козьменко, А.П. Мордвилко), описовими зворотами (В.П. Жуков, Л.Н. Касьянова, П.О. Лекант), описовими предикатами (В.А. Кузьменкова, В.Г. Макович), субстантивними описами (Н.С. Дмитрієва), дієслівними лексикалізованими словосполученнями (О.А. Іванникова), стійкими дієслівно-іменними сполученнями (В.В. Розанова), стійкими сполуками аналітичної структури (М.М. Прокопович), стійкими дієслівно-іменними сполученнями, співвідносними з спільнокореневими дієсловами (Е.І. Єфремова), перифразами (Л.В. Шубіна), вербальними складеними термінами (М.Н. Захарова). Українські дослідники називають їх описовими зворотами (І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська, К.Ф. Шульжук), описовими словосполученнями (В.О. Горпинич), сталими словосполученнями нефразеологічного характеру (Л.М. Корнєва), стійкими дієслівними сполуками (Н.О. Бойченко), дієслівними сталими словосполученнями (А.І. Мамалига, О.М. Пазяк). Кожна з цих назв у роботі розглядається під кутом зору їх правомірного/неправомірного використання.

Дослідження доводить, що немає підстав розглядувані одиниці називати описами, словосполученнями, висловами, фразеологічними зворотами чи перифразами з огляду на невідповідність сутності мовного явища, оскільки пропоновані терміни не відбивають їхньої лінгвальної природи.

У роботі запропоновано досліджувані поєднання пов'язати з терміном «сполуки». Цей термін указує на відмінність їх від терміна «словосполучення», оскільки передає такі поєднання, які не функціонують як синтагми чи синтаксеми, хоч утворюються з дієслова й іменника. Одним із складників цих сполук є іменник, тому за структурною ознакою їх слід іменувати не «дієслівно-іменні», а дієслівно-іменникові, що відбиває реальне співвідношення прикметника іменниковий, похідного від слова іменник. До того ж вони неподільні, тому що в єдності сприймаються з певним значенням і в такому ж стані виступають простим дієслівним присудком, компонентом складеного дієслівного присудка, головним членом односкладних речень, додатком, неузгодженим означенням. Отже, двочленність структури і врахування того, що і за граматичними, і за семантичними ознаками дієслівно-іменникові поєднання нероздільні, бо в єдності виражають значення, спричинило їхню назву ? «неподільні дієслівно-іменникові сполуки», використовувану в роботі.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що серед дослідників неподільних дієслівно-іменникових сполук немає узгодженості і щодо визначення їхнього статусу як мовних одиниць. Одні з мовознавців уважають їх фразеологічними одиницями, інші, не погоджуючись із цим, визнають їх нефразеологізмами, ще інші ? бачать їх на межі фразеологізмів і вільних словосполучень.

У роботі констатовано, що істотних ознак фразеологізмів у неподільних сполуках (а саме: переносно-образного значення, експресивності, наявності постійного лексичного складу компонентів) не виявлено, хоч де в чому схожі: вони співвідносні зі словом, мають цілісне значення, здатні виступати в різних, але не однакових синтаксичних функціях. Зіставлення категоріальних рис фразеологізмів і неподільних дієслівно-іменникових сполук свідчить не на користь визнання останніх фразеологічними одиницями. Проте немає достатніх підстав убачати в них вільні словосполучення з огляду на нерозривність компонентів у вираженні значення на відміну від вільних словосполучень, в яких кожен із складників (дієслово й іменник) виконує самостійну синтаксичну роль. Неможливість віднесення неподільних дієслівно-іменникових сполук ні до фразеологізмів, ні до вільних словосполучень дозволяє визнати їх синтаксичними одиницями, які займають проміжне місце між фразеологізмами і вільними словосполученнями, і тим самим поділити думку тих науковців, які схильні до такої їх кваліфікації (Н.О. Бойченко, В.О. Горпинич, Л.К. Жулинська, А.І. Мамалига, М.М. Прокопович).

У дослідженні уточнені походження, семантика і роль компонентів неподільних дієслівно-іменникових сполук. Констатовано, що в них задіяні тільки іменники абстрактного значення. За даними, зібраними з текстів усіх стилів української мови, подано перелік семантичних груп іменників, які розширюють уявлення про склад використовуваних у сполуках абстрактних іменників, засвідчених у дослідженнях офіційно-ділового і публіцистичного стилів.

У роботі підтверджено функціонування іменника у формах різних відмінків, засвідчене в наукових джерелах: а) дієсл. + ім. у Зн. в.: давати згоду; б) дієсл. + у (в) + ім. у Зн. в.: принести в дар; в) дієсл. + за + ім. у Зн. в.: подякувати за допомогу; г) дієсл. + на + ім. у Зн. в.: піти на користь; ґ) дієсл. + про + ім. у Зн. в.: попереджати про небезпеку; д) дієсл. + під + ім. у Зн. в.: брати під сумнів; є) дієсл. + з + ім. у Зн. в.: вивести з ладу, ж) дієсл. + ім. у Р. в.: набирати сили; з) дієсл. + до + ім. у Р. в.: входити до складу; и) дієсл. + ім. у Д. в.: піддавати критиці; і) дієсл. + ім. в О. в.: служити прикладом; й) дієсл. + за + ім. в О. в.: звертатися за допомогою; к) дієсл. + у (в) + ім. у М. в.: знаходитися в ізоляції. До цих можливих форм іменників додамо: 1) дієсл. + з + ім. у Р. в.: звільнити з посади; 2) дієсл. + без + ім. у Р. в.: залишити без відповіді.

Наші спостереження доповнили перелік іменникових компонентів розглядуваних сполук: до їх складу, крім віддієслівних і власне абстрактних іменників, до складу входять і відприкметникові, віддієприкметникові іменники. Суттєва різниця сполук із різними іменниками полягає в тому, що здатність неподільної сполуки мати однослівний еквівалент обумовлюється походженням іменникового компонента. Іменники віддієслівного походження можуть перетворитись на одиничне дієслово (дати роз'яснення ? роз'яснити). Сполука з відприкметниковим іменником може трансформуватися в одиничне дієслово (несе відповідальність ? відповідає), в прикметник як іменну частину складеного присудка (висловити готовність ? готові), в прислівник (виникає необхідність ? необхідно), але здебільшого трансформації не піддаються (перебуває у власності ? ?). Поєднання з віддієприкметниковим іменником може трансформуватися в дієслово і в дієприкметник (підлягати зварюваності ? зварюватися, бути звареним). Коли ж складником дієслівно-іменникового поєднання є власне абстрактний іменник, то сполука сприймається як неподільний виразник дії, який не можна замінити одним словом (взяти владу, нести обов'язки, обіймати посаду).

У неподільних сполуках використовуються, як правило, дієслова, які функціонують у вільних словосполученнях як самостійні присудки, як-от: брати, вести, давати, нести, мати, робити. Вони позначають рух (нанести), фізичну і розумову діяльність (кидати, виконувати), передавання (вручити), володіння (тримати), виявлення (визнати), волевиявлення, намір (вимагати, висунути), бажання (прагнути), розташування (перебувати), наявність (входити ? до складу), володіння, залежність, взаємозв'язок (підлягати), зумовленість (спричинювати), відповідність, тотожність, належність, поєднання (збігатись, належить, пов'язувати), психічний стан, почуття (виражати). Рідше фіксуються дієслова, не відзначувані у вільних словосполученнях: виявляти, забезпечувати, залежати, набувати.

У структурі неподільної дієслівно-іменникової сполуки передавана дієслівним компонентом дія не є основною, її семантику визначає іменник, що підтверджується властивістю неподільної структури з віддієслівним і частково з відприкметниковим, віддієприкметниковим іменником трансформуватися в дієслово, прикметник, дієприкметник, прислівник. Однак роль дієслова не обмежується вказівкою на граматичні значення особи, часу, способу. Дієслово впливає на формування семантики всієї сполуки. Підтверджують це приклади з одним іменником і різними дієсловами: мати контакт і входити в контакт, в яких семантика дієслова конкретизує загальне значення сполуки. Роль дієслова в таких сполуках істотна. Тому не можна погодитися з твердженням, яке має місце в працях дослідників цих сполук, про спустошеність чи десемантизованість дієслівного компонента (Ю.Д. Апресян, Н.О. Бойченко, В.М. Дерибас, С.І. Ожегов, М.М. Прокопович).

Те, що окремі групи неподільних дієслівно-іменникових сполук здатні трансформуватися в одиничне дієслово, прикметник, дієприкметник чи прислівник, спільнокореневі з іменником цієї сполуки, вказує на їхню семантичну близькість, а значить ? вони можуть бути використаними на позначення тієї ж дії, тобто виступати синонімами, що дозволяє вводити їх для урізноманітнення викладу. Проте синонімічні зв'язки неподільних сполук та їх однослівних відповідників не передбачають повної тотожності. У наданні значеннєвих відтінків велику роль відіграють дієслова. Так, підлягати публікації і публікувати (публікуватися) не тотожні значенням: дієслівно-іменникова сполука передає значення обов'язкової дії, на що вказує дієслово підлягати, тимчасом як дієслово публікувати (публікуватися) несе в собі значення загальної дії, пов'язаної з публікуванням.

Здатність неподільних дієслівно-іменникових сполук виражати відтінки значень, не тотожних одиничним еквівалентам, не припускає їхньої довільної взаємозаміни. Заміна дієслівно-іменникових сполук на одиничне слово неприпустима і з вимог стильових. В офіційно-діловому стилі можливе лише призначити покарання, а не покарати; подати скаргу, а не поскаржитися. Формулювання, що називають призначення дії, відповідають вимогам офіційно-ділового стилю, чого не передають однокореневі з іменниками дієслова через надто загальну семантику з відтінком розмовності, не властивої цьому книжному стилю.

Аналіз різностильових джерел підтверджує спостереження українських і російських учених щодо функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук як простого дієслівного і компонента складеного дієслівного присудка, як головного члена безособового речення, як додатка й неузгодженого означення, як граматичної основи дієприслівникового звороту. Дібраний нами матеріал розширює спектр синтаксичної ролі описуваних сполук. Опріч переліченого, вони засвідчуються як головний член: означено-особового речення: Маю охоту заїхати до неї [О. Кобилянської], вертаючи додому (лист Лесі Українки до матері від 29 березня 1903 р.); неозначено-особового речення: Принцип операції екстраплеврального пневмолізу полягає в тому, що хірургічним способом проводять відшарування легені разом з плевральними листками від грудної клітки і на цьому місці утворюється порожнина, яка заповнена повітрям (І. Кайда. Хірургічні методи лікування туберкульозу легень); інфінітивного речення: Верховна Рада України постановляє: Внести до закону України «Про авторське право і суміжні права» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 13, стр. 64) зміни, виклавши його в такій редакції: Закон України «Про авторське право і суміжні права» (Закон України «Про авторське право і суміжні права»).

Другий розділ «Використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у книжних стилях української мови» складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ присвячений аналізові дієслівно-іменникових сполук в одному з підстилів офіційно-ділового стилю ? законодавчо-правовому. Обрання предметом дослідження цього підстилю зумовлене тим, що саме він становить основу офіційно-ділового стилю широким набором синтаксичних засобів вираження думки, які відповідають позалінгвальним вимогам до написання державних актів: офіційність, точність, дохідливість формулювання думки. Виявляється це передусім у тому, що в офіційних текстах сформувалося коло дієслів й іменників, що утворюють марковані, репрезентовані в писемній формі стильові неподільні дієслівно-іменникові сполуки, за якими закріпилося поняття книжності, наприклад: підлягає індексації, перебувати під захистом, постановити вирок, перебувати у власності, накладати стягнення, здійснювати контроль, набувати чинності, покласти відповідальність, робити заяву, дати дозвіл, подати скаргу.

У законодавчих текстах із трьох видів іменників найуживанішими є власне іменники, менш уживаними ? віддієслівні та відприкметникові іменники. Засвідчено, що на 100 речень використовується 50-70 неподільних сполук, з-поміж яких 25-40 сполук із власне іменниками, 20-30 із віддієслівними іменниками, 10 ? із відприкметниковими іменниками. Переважне вживання власне іменників зумовлене тяжінням нормативно-правових актів до конкретності у формулюванні думки, чому відповідає саме і власне іменник із чітко окресленим значенням. Такими є іменники, що передають юридичні, суспільно-політичні поняття, назви законодавчих актів чи ділових паперів.

Помітну роль у наданні конкретності вираження думки відіграють прикметники як означення при іменниках: накладати дисциплінарні стягнення, здійснюють громадський контроль, відбувають військову службу, несуть юридичну відповідальність, підлягають державній реєстрації. Набір прикметників також відповідає ознакам аналізованого підстилю: роль означень виконують відносні прикметники іменникового походження, наприклад: громадський (контроль), військовий (облік), правові (засади), юридична (сила), персональна (відповідальність).

Відмітну ознаку законодавчих текстів становить будова двоскладних речень із прямим порядком розташування граматичної основи речення з участю неподільних дієслівно-іменникових сполук: Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (Конституція України). Стилістично нейтральна будова висловлень відповідає вимогам чіткості формулювань законодавчих настанов.

Порушення прямого порядку слів припускається лише в реченнях, у яких дієслівний компонент вживається з часткою не і виноситься на початок речення, як-от: Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю (Закон України «Про міліцію»), що вказує на неприпустимість певних дій і підкреслює важливість правових положень.

Особливістю неподільних дієслівно-іменникових сполук, використовуваних у законодавчо-правових актах, є сталість у розміщенні їхніх складників: дієслово завжди посідає препозитивне місце.

У законодавчо-правових актах неподільні дієслівно-іменникові сполуки засвідчуються не лише в ролі простого дієслівного й дієслівного складеного присудка, а й у функції головного члена безособових й інфінітивних речень, додатка й неузгодженого означення. Приклади з дієприслівниковими зворотами, граматичну основу яких становлять неподільні дієслівно-іменникові сполуки, поодинокі: Здійснюючи управління майновими правами, ця особа діє у межах повноважень, переданих їй суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав (Закон України «Про авторське право»). Припустимо пояснити, що мова законодавчих документів спрямована на оформлення висловлень із називанням конкретних дій, тому передання додаткової дії трапляється рідко.

Не відзначено жодного прикладу означено-особових чи неозначено-особових речень.

У другому підрозділі піддано аналізу функціонування неподільних сполук у науковому стилі на основі розгляду власне наукових і навчально-наукових творів різних наук: гуманітарних - мовознавства, літературознавства; точних - математики, техніки; природничих - медицини.

Ні в українському, ні в російському мовознавстві участь неподільних дієслівно-іменникових сполук у науковому стилі спеціально не вивчалася, хоч дехто з дослідників принагідно вказував на схожість у функціональних виявах названих сполук в офіційно-діловому і науковому стилях. Репрезентовані в дисертації спостереження дозволяють оцінити таке твердження надто категоричним, що й доведено зіставленням їхніх найбільш виразних функціональних ознак.

Незаперечна подібність цих книжних стилів у тому, що, як і в офіційно-діловому, в науковому стилі неподільні дієслівно-іменникові сполуки активно використовувані. На 100 речень припадає приблизно 50-60 висловлень із цими сполуками. Однак вони не схожі в частотності сполук із віддієслівними, відприкметниковими, віддієприкметниковими і власне абстрактними іменниками. На відміну від розглянутого підстилю офіційно-ділового стилю, в якому на першому місці щодо вживаності стоять власне іменники, в наукових підстилях ? віддієслівні іменники. Відприкметникові, віддієприкметникові іменники в обох стилях найменш уживані. Перевагу у введенні в науковий текст сполук із віддієслівним іменником у порівнянні з власне іменником можна пояснити тим, що в ньому найменшою мірою представлена офіційність, що й дозволяє активно користуватися віддієслівними іменниками.

Для обох стилів характерним є наявність багаторазово відтворюваних сполук. Але ж вони різні за використовуваними в них дієсловами й іменниками, маркованими певним стилем. Наприклад, відомі в наукових текстах: дати характеристику, проводити дослідження, знаходити відображення, проводити аналіз, піддавати обробці, зробити висновок, виводити припущення, відповідати меті ? не уявляються в законодавчо-правових актах. Використання ж законодавчо-правових сполук як юридичних термінів можливе в науковій літературі з юриспруденції і в навчальній юридичній літературі.

Подібність зіставлюваних книжних стилів ? у поширеному додаванні до іменників неподільної сполуки прикметників. Однак різниця їх у тому, що в законодавчих текстах у ролі означень виступають лише відносні прикметники, в науковому ? відносні й якісні. Набір відносних відіменникових прикметників у них різний: пояснюється це тими іменниками, від яких утворені прикметники. У наукових текстах це: наукове (уявлення), механічне (зруйнування), цитологічні (дослідження), асептична (обробка). Якісні прикметники поодинокі: тісний (контакт), загальне (уявлення), пильна (увага), чітке (визначення), нове (значення), точне (означення).

Неподільні дієслівно-іменникові сполуки в науковому стилі, як і в офіційно-діловому, засвідчені в ролі простого дієслівного та як компонент дієслівного складеного присудка, у функції головного члена безособових й інфінітивних речень, граматичної основи дієприслівникового звороту, а також додатка й неузгодженого означення. Відмінність лише у вживанні неозначено-особових речень. В офіційно-діловому стилі вони не засвідчені, в науковому вони представлені: а) у дослідженнях мовознавчих - У цій статті роблять перегляд традиційного погляду на узагальнюючі слова та однорідні члени як на одиниці, що тотожні за своєю синтаксичною функцією в реченні (Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць); б) у текстах технічних ? ККД тягових трансформаторів завжди визначають тільки аналітичним методом, для чого проводять досліди холостого ходу і короткого замикання, з яких знаходять Р_о і Р_м.ном (останні називаються втратами короткого замикання) (В. Безрученко. Тягові електричні машини); в) у працях медичних ? При підозрі на патологічний процес вказаної локалізації виконують цитологічне дослідження рідини, взятої шляхом пункції яєчника, або асцитичної рідини (І. Кайда. Хірургічні методи лікування туберкульозу легень). Від законодавчо-правового підстилю підстилі наукового стилю відрізняються також тим, що на відміну від невживаності означено-особових речень у законодавчих актах, у текстах науково-навчальної літератури поширені означено-особові речення на зразок: Робимо заміну: 2^х = z > 0, тоді z² ? 6z + 8 = 0, z₁ = 2; z₂ = 4 (В. Гетманцев. Математика). Використання таких будов стилістично виправдане: вони відбивають екстралінгвальні настанови ? зробити читача співучасником доведення теорем, послідовності розв'язання задач, вправ, обґрунтування теоретичних положень.

Кожен із зіставлюваних підстилів офіційно-ділового і наукового стилів відзначається особливостями: перше ? у розміщенні в реченні підмета і присудка, друге ? у розташуванні складників неподільних дієслівно-іменникових сполук. На відміну від законодавчо-правового підстилю, в якому зафіксовано лише прямий порядок слідування підмета і присудка, в наукових підстилях припустиме пряме й інверсоване їх розміщення, пор.: Однак уже діофантові рівняння третього степеня піддаються розв'язанню з великими труднощами, причому відповіді можуть бути зовсім різними (О. Назаренко. Елементи теорії чисел); Асиміляції піддаються здебільшого приголосні (Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць). Подібне спостережено і в припустимості/неприпустимості міняти місце розташування дієслова й іменника в дієслівно-іменниковій сполуці. У законодавчо-правових актах засвідчена лише граматично визначена послідовність: на першому місці дієслово, за ним керований іменник. У наукових текстах можливі два варіанти їх розміщення, як у прикладах: Складні петльові обмотки знаходять застосування в головних генераторах тепловозів (В. Безрученко. Тягові електричні машини); У таких випадках ситуація вимагає опущення об'єктних поширювачів, тому що основне семантичне навантаження несе дієслово, призначення якого полягає у визначенні характеризаційної або кваліфікаційної ознаки суб'єкта [...] (Н. Іваницька. Формально-семантична класифікація...).

У третьому підрозділі розглянуто аналіз функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у сфері публіцистики. У ньому звернена увага лише на не висвітлені в наукових джерелах питання, пов'язані з виявленням функцій складників і самих дієслівно-іменникових сполук у публіцистичних джерелах. Дослідження побудоване на прикладах, виписаних із газет і власне публіцистичних видань. За виявленими даними, поширеність таких сполук у цих підстилях різна: в газетах вони трапляються втричі частіше, ніж у власне публіцистичних виданнях. У цілому ж вони активно вживані одиниці, які задовольняють вимоги основних функцій публіцистичного стилю ? інформативної і впливової.

Як і розглянуті книжні стилі, публіцистичний різновид мови виробив своєрідні мовні одиниці, що несуть у собі ознаки, притаманні саме цій сфері використання одиниць усіх рівнів мови. Упадає в око їхня семантична своєрідність, відмінна від сполук, що трапляються в інших книжних стилях, пор.: висловлювати бажання, втілювати в життя, втрутитись у справу, вести боротьбу, захопити ініціативу, оточити увагою. Зіставлення таких прикладів із одиницями розглянутих стилів переконує в тому, що в кожному з них сформувався набір неподільних дієслівно-іменникових сполук, що задовольняють екстралінгвальні вимоги до будови відповідних текстів. У них відповідними публіцистичному стилю виявляються дієслова, лексична природа яких націлює на звернення уваги до початку, тривання і завершення дії. Це ? дієслова: викликати, вимагати, висловити, відповідати, докладати, здобувати, перебувати, передбачати. Щодо іменників, то їхнє ядро становлять лексеми на позначення суспільно-політичних явищ: боротьба, позиція, протидія; поняття громадського життя: контроль, облік, претензія, спадщина; лексеми, значення яких відбивають ознаки повсякденного спілкування: розповідь, прохання, сподівання, враження, зацікавлення, зауваження, а також активного вияву: пошук, зусилля, участь. Будучи лексемами специфічно публіцистичного стилю, вони входять у дієслівно-іменникові сполуки, не відзначувані в інших стилях: виявляти інтерес, висловити співчуття, докладати зусиль, дістати підтримку, поставити заслін.

Уживаність цих структур у текстах описуваних підстилів публіцистичного стилю зумовлена їхньою здатністю нести в собі такі семантичні відтінки дій, які в певному контексті не є взаємозамінними, хоч в ізольованому вигляді вони видаються тотожними. Так, узяті ізольовано, сполука мати розмову і дієслово розмовляти видаються тотожними. Проте в такому контексті, як Лідер Партії регіонів Віктор Янукович, зі слів його колеги Ганни Герман, уранці мав розмову з Головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком («Голос України» від 26.04.08) ? заміна сполуки на дієслово розмовляв некоректна і з погляду семантичного, і з погляду стилістичного: розмовляв не пасує контексту багатозначністю і виразним розмовним відтінком. Такі приклади вказують на те, що теоретична можливість утворення синоніма в кожному конкретному випадку вживання має перевірятися семантичною і стилістичною доцільністю.

Помітним є використання в аналізованих підстилях неподільних дієслівно-іменникових сполук, що несуть у собі ознаки офіційно-ділового і наукового стилів. Правомірність уживання офіційно-ділових і наукових елементів зумовлені необхідністю відтворювати різноманітність суспільного життя.

Відмінність підстилів публіцистичного стилю від інших стилів визначає те, що в аналізованих сполуках засвідчуються такі лексичні елементи, які ні в офіційно-діловому, ні в науковому стилях не вживаються. Ідеться про використання розмовних елементів, викликаних екстралінгвальними завданнями ? виразом експресії привернути увагу читача до прочитуваного матеріалу, подати інформацію в доступній для сприйняття формі (заводити дружбу, втрутитись у справу, слати прокльони).

Як елементи, що чітко формулюють дію, неподільні дієслівно-іменникові сполуки знаходять місце в газетних заголовках, як-от: На боротьбу з корупцією уряд США надасть Україні фінансову допомогу (Голос України. ? № 52 від 18.03.08).

Третій розділ «Специфіка використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у художній літературі» присвячений дослідженню особливостей функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у прозових і поетичних творах письменників ХІХ-ХХІ ст.

Констатовано, що в художньому змалюванні дієслівно-іменникові сполуки представлені в ролі простого й елемента складеного дієслівного присудка, головного члена всіх видів односкладних речень, як додатка й неузгодженого означення, як синтаксичної основи дієприслівникового звороту. Поширені вони в прозових і в поетичних творах, у мові автора й мовленні персонажів, що свідчить про активне використання цих синтаксичних поєднань у словесному змалюванні описуваних подій і героїв творів. На відміну від книжних стилів у художньому звичайними є означено-особові речення, вжиті в прямому значенні. У прозових творах такі структури засвідчуються в мовленні героїв: А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мій обов'язок по службі (Г. Тютюнник), у поетичних ? у відтворенні настрою ліричного Я: Несу отут страшний свій іспит / І знаю, що життя мине (Є. Маланюк). У використанні означено-особових структур у неозначено-особовому значенні художні тексти не відрізняються від текстів проаналізованих стилів.

Граматично залежний від дієслова компонент сполуки в художніх творах репрезентований віддієслівними, відприкметниковими, віддієприкметниковими і власне іменниками. Частотність їх появи в текстах різна: за вживаністю на першому місці віддієслівні й власне іменники у співвідношенні 1:1. Відприкметникові, віддієприкметникові іменники в прозових творах трапляються рідко, в поетичних не зафіксовані зовсім. Причина, очевидно, в їхній виразній абстрактності, яка не пасує відтворенню образного поетичного задуму.

У виконанні естетично-інформаційної функції художнього стилю важливим є використання дієслівно-іменникових сполук як засобу надання змалюванню єдино можливого втілення, яке не здатне передати синонімічне одиничне дієслово або прикметник, дієприкметник чи прислівник. Залежить це від участі дієслівного компонента сполуки як показника тонких значеннєвих відтінків дієслівно-іменникової єдності. Так, плекати надію ? означає не просто «надіятись», а «пристрасно мріяти про здійснення чогось, не виявляючи цього зовні»; поєднання покладати надії ? пов'язане зі значенням певності в надії на щось.

Роль іменника як виразника семантики сполук залишається незмінною в постпозиційному чи препозиційному розміщенні у відношенні до дієслова. Але винесення його в препозицію підкреслює значимість його як компонента висловлення, пор.: Безсмертним по крові і плоті / Пошану народ віддає (А. Малишко).

У художньому змалюванні митці слова широко послуговуються вживанням прикметника як означення до іменника. Означальну характеристику на відміну від книжних стилів у прозових і поетичних текстах передають якісні: весела розмова (І. Нечуй-Левицький), відносні іменникового: вчительські обов'язки (Б. Грінченко) і займенникового походження прикметники: аніякісінького враження (О. Забужко). Художній стиль відрізняється від інших не тільки більш частотним їх використанням, але й уведенням кількох прикметників, як-от: святе синівське право (В. Симоненко), розміщенням означень не лише перед іменником, а й після нього, наприклад: провадять розмови кохані (Леся Українка). Прикметник у неподільній сполуці бере участь у формуванні оксиморона, як у вірші М. Рильського: Пливу чи іду я ? не знаю … / Сніги і холодні огні … / Хто дав чарівної отрути / В своїх поцілунках мені? Стає незаперечним використання неподільних дієслівно-іменникових сполук в образному, художньо-естетичному наповненні твору.

Потреба в змалюванні різних сторін суспільного життя й різнохарактерності зображуваних героїв зумовлюють залучення дієслів й іменників (як складників аналізованих сполук), використовуваних у різних сферах функціонування мови: офіційно-діловій, науковій, публіцистичній, розмовно-побутовій. Але марковані іншими стилями дієслівно-іменникові сполуки в прозовому чи поетичному творі стають засобом створення художнього образу. Поширеним у літературі є прийом гумористичного чи іронічного змалювання персонажів уведенням у розмовно-побутове мовлення сполук, властивих офіційно-діловому стилю. Наприклад, герой твору «Вир» Г. Тютюнника, обізнаний із офіційною лексикою і ладний використовувати її для підкреслення своєї значимості, у звертанні до Кузьми-конюха вживає фразу: А хто тобі давав розпорядження там пасти (коней ? Н.К.)? Сполука давав розпорядження в запитанні до конюха сприймається з гумором.

В естетичному відтворенні дійсності помітне місце в художній літературі посідають метафоризовані неподільні дієслівно-іменникові сполуки. Сполука (Отроходін) розпалився гнівом (Василь Барка) передає нервове збудження персонажа; поєднання (лице) пашіло гнівом (Б. Грінченко) означає дуже сильне роздратування героїні; єдність (Йонька) вибухав гнівом має значення найвищого прояву гніву. Метафорична оцінка може служити позитивній: горіти бажанням (М. Коцюбинський) і негативній характеристиці персонажів: кидати погляд (У. Самчук).

В образному змалюванні героїв особливо виразно виявляють себе дієслівно-іменникові сполуки з дієсловами розмовного вжитку: встрявати в суперечку, ув'язуватися в суперечку (П. Загребельний), лізли спогади (Г. Тютюнник), із іменниками розмовного плану: балачки провадили (Леся Українка), вибухнули реготом (Г. Тютюнник). Уживання експресивно насичених сполук у художньому змалюванні стилістично виправдане.

У четвертому розділі «Неподільні дієслівно-іменникові сполуки в розмовно-побутовому стилі» аналізу піддані діалектне мовлення, фольклорні жанри, приватне листування І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Куліша, І. Микитенка, О. Довженка, щоденникові записи О. Довженка та О. Гончара під кутом зору виявлення в них особливостей функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук.

У науковій літературі поширене переконання, що неподільні сполуки властиві лише книжним стилям (Н.О. Бойченко, Мова і час: Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови). Тим часом спостереження вказують на те, що ці сполуки звичайні в розмовно-побутовому мовленні сільського і міського населення різних регіонів України. Підтвердженням цього можуть служити записи говіркового мовлення, представлені в книзі «Говори української мови»: ми^і пош^Рли ту^Рди ў л?і^ес/ у ст^Рражу // і там ^Рви^ідно бу^Рли ^Рран?енийе / ро^Рби^іли^і переў^Рйаску / та^Рка вон? у тоi ^Рхат?і // («Про життя під час фашистської окупації»); і там ^Рбистро ^Рдуже / во^Рда к^Ррутиц?а / і к^Ррига к^Ррутиц?а // а ў ^Рмене так наб^Рралос? х^Рваброс?ц?і / шо йа да^Рваi вер^Рт?іц?а ^Рпомис к^Рригойу («Як іздили до Києва»). Поєднання засвідчені в ролі простого присудка, головного члена односкладних, зокрема означено- й неозначено-особових речень. Не відзначено жодного прикладу з неподільними сполуками у функції дієприслівникового звороту, у ролі додатка чи неузгодженого означення.