Діячі української культури та науки проти утисків української мови царизмом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Ужгородський національний університет»

Філологічний факультет

Кафедра української мови

Курсова робота

З дисципліни: «Філологія»

На тему: «Діячі української культури та науки проти утисків української мови царизмом»

Виконала: студентка І курсу

Мазур Вікторія Федорівна

Керівник: канд. філол. наук, доц.

Кондор М.В.

Ужгород - 2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Мовна ситуація на Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Розділ 2. Діячі української культури проти утисків української мови царизмом у другій половині XІX - на початку XX століття

2.1 Боротьба української інтелігенції за розвиток української літературної мови у другій половині XІX століття

2.2 Активізація боротьби української громадськості за скасування указів та циркулярів про заборону української мови в 1900-1905 році

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Літературна мова в житті кожного народу -- це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Питанню історії української літературної мови присвячена велика кількість наукових робіт, які висвітлюють шлях її формування.

Наша курсова робота зосереджується на одному з найважчих етапів для розвитку та функціонування української літературної мови. Відомо, що за часів Російської імперії українську мову не визнавали, не дивлячись на те, що світова наука неодноразово ґрунтовно доводила, що українська мова - одна з найстаріших та найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю. У нашій курсовій роботі увага приділятиметься діяльності представників української культури та науки, які боролися проти утисків української мови царизмом. український царизм заборона мова

Актуальність курсової роботи зумовлена необхідністю дослідити гнобительську національно-мовну політику Російської імперії стосовно української мови , її нищівний вплив на українську культуру, для того, щоб український народ читаючи трагічні сторінки історії української літературної мови, усвідомив потребу чинити опір неповазі до українського слова зараз. Особлива увага приділяється працям І.Огієнка, В.Русанівського, Ю.Шевельова, В.Статєєвої, Г.Макар та ін.

Вищезгадані дослідники найповніше висвітлюють мовну ситуацію на Україні у другій половині XІX - на початку XX століття.

«Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, -- я працював для цілого українського народу. Як я працював, -- судити не мені...». Так писав про себе Іван Огієнко у середині 30-х років у Варшаві, де він опинився у вимушеній еміграції і де після звільнення польськими властями від викладання в тамтешньому університеті видавав два україномовні часописи -- «Наша Культура»і «РіднаМова». Важливо саме сьогодні повернутися до Огієнкових «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина» в дитячому садку і школі, вищому навчальному закладі і в державній установі, у виробничому підрозділі і парламенті нашої держави. Цей неповторний декалог Івана Огієнка -- десять його заповідей, десять принципів, якими має керуватися кожен українець, побудований за іншим неповторним декалогом -- десятьма заповідями Божими. Вчитаймося в ці мовні заповіді:

1. Мова -- то серце народу: гине мова -- гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова -- то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.

4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об'єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.

6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.

7. Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина --працювати для збільшення культури своєї літературної мови.

8. Стан літературної мови -- то ступінь культурного розвою народу.

9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов'язки свого народу Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст. -біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001.-С.5--22..

Відомий український історик, мовознавець, громадський та церковний діяч Іван Огієнко у своїй відомій праці «Історія української літературної мови» розкриває роль окремих письменників та істориків у становленні та розвитку української літературної мови.

У статті Валентини Статєєвої «Оборона прав української мови у 1905 році:Загальний огляд», чітко описується функціонування української літературної мови в підросійській (Східній) Україні, яке власне регламентувалося таємними царськими указами -Валуєвським циркуляром 1863 р., Емським указом1876 р., додатком до Емського указу 1881 р. та сотнями інших цензурних розпоряджень, які з`явилися у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (дослідники їх нараховують понад 470).

Метою цієї курсової роботи є аналіз стану української мови у другій половині XІX - на початку XX століття під тиском Російської імперії , а також значимість видатних діячів української культури , які боролися проти її всебічного гноблення та гальмування розвитку.

Завдання курсової роботи:

-- розглянути основні дати указів Російської імперії , які забороняли українську мову;

-- визначити вплив українських діячів на пом'якшення утисків з боку царизму спрямованих на українську культуру;

-- дослідити визначні наукові та дослідницькі праці українських культурних діячів .

Об`єктом курсової роботи є представники української культури у боротьбі проти утисків української мови царизмом.

Предметом курсової роботи є дослідницькі та наукові праці українських діячів.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та переліку використаних джерел.

Розділ 1. Мовна ситуація на Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Лінгвоцит (мововбивство) -- це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциту є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцит спрямований на українську мову має довгу історію. Бездержавність України, агресивна політика держав (Польщі, Росії та Австро-Угорщини) , які панували на українських землях , беззаперечно наклали неабиякий відбиток на мову.

Входження Лівобережної України до Російської імперії в середині ХVІІ ст. в результаті Переяславських угод 1654 року породило несприятливі умови для розвитку національної культури, освіти й мови України. Це виявилося передусім у наростанні процесу русифікації, що посилився з другої половини ХVІІІ ст., одним із виявів чого став перехід навчання на російську мову в Києво-Могилянській академії. Питання української культури, мови починають контролюватися на найвищому урядовому рівні, стають об`єктом політики російського царизму.

У 1720 році з`являється указ Петра І про заборону друкувати в Україні книги церковнослов`янською мовою української редакції, для того, щоб не було різниці між мовою книг, виданих у Росії та Україні. Указ мав на меті, щоб мова церковних видань у Російській імперії скрізь була однаковою, церковнослов`янською, без будь-яких домішок місцевої мови (у цьому випадку - української) Статєєва В. Західноєвропейські видання другої половини ХІХ ст. про правове становище української мови в підросійській Україні//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип.13 .-Ужгород, 2009. -С. 123. -132..

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ'я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVІІІ-- початку XІX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури Русанівський В. Історія української літературної мови. - К., 2001. -С.148..

З появою «Енеїди» Івана Петровича Котляревського 1798 року, починається новий період національного відродження. «Енеїда» вважається початком нової української літературної мови. Поява «Енеїди» зароджує справжній інтерес до народної мови, а не абстракцію. Національна самосвідомість акумулює народжену в суспільстві увагу до простолюду, особливостей його життя й культури. Вона заходить у суперечність із уже згаданими трьома постулатами імперської ідеологічної системи: самодержавством, казенним православ'ям і хибно трактованою народністю. Зароджуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду в цілому і кожну з її частин зокрема Русанівський В. Історія української літературної мови. - К., 2001. - С.152.

Але справа розросту української мови в окрему літературну мову лякала російський уряд та російських націоналістів, особливо вчених, бо ж усі розуміли, що з розростом мови зростала й окрема свідомість нації. Розпочалися писання, що українська мова -- це не окрема мова, а тільки сполонізована народна говірка мови російської. Багато росіян виявляли просто зоологічну ненависть до української мови. Так, найславніший російський критик В. Бєлінскій (1811-1848) гостро виступив проти Шевченкового «Кобзаря»1840 року. Дійшло аж до того, що Бєлінскій публічно безсоромно лаяв Шевченка: «Здравый смыслъ долженъ видить въ Шевченке осла, дурака й пошлеца, a сверхъ того горькаго пьяницу, любителя горилки по патріотизму хохлацкому... Шевченку послали на Кавказъ солдатомъ. Мне не жаль его: будь я его судьей, я бы сделалъ не менше».

За діяльністю видатних українців цензура пильно стежила. Наприклад,

Київський митрополит Інокентій (Борисов) з цієї причини мусів листуватися з М. Максимовичем по-латині. Стаття Максимовича про Коліївщину 1768 р. була написана 1839 р., але цензура друк заборонила, і стаття побачила світ тільки 1875 р., вже по смерті автора.

Московський «День» та київський «Вестникъ Юго-Западной Россіи» року 1861-1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого «провинціальнаго наречія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго2, і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів «простолюднаго малороссійскаго наречія, искалеченнаго полонизмами», бо це «вопіющая нелепость» Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст. -біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001.-С.109..

Пішли нагінки на українську мову й по школах, куди діти приходили з родин із знанням тільки рідної української мови. По наших духовних школах українська мова вперто держалася, і, як розповідає А. Свидницький у своїх «Люборацьких» 1861 р., тепер її почали сильно переслідувати, ставлячи «ноту» за кожне підслухане від дітей «мужицьке» слово. За українською мовою вперто трималася образлива назва: «мова мужицька». Стали переслідувати навіть зовнішність українську; так, року 1863-го в «Кіевских Губернских Ведомостях» оголосили заборону носити в урядах широкі штани, вишиті сорочки, українські свитки й т. ін. 9 січня 1863 р. з Полтави вислали на заслання до Вологди українського письменника Олександра Кониського, який вернувся додому 1865 р., втративши одне око.

В Україну почали насилати російських урядників, щоб міцніше її русифікувати, а що ті йшли сюди неохоче, то законом 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року для чужинних урядовців в Україні встановлена була значна доплата до нормального утримання. Доплата ця скасована тільки 1919 року .

Як зазначає Огієнко, у кінці ХІХ й на початку ХХ століття, сильно поширилася наука так званої російської школи, академіка Ф. Фортунатова та його учнів --А. Шахматова , Поржезинського й ін. Ці вчені встановили науку про так звані прамови, праформи, празвуки й т. ін. В історії постання мов вони вводили загальні прадоби, встановлені не на основі фактів, а виключно на домислах. Так, А.Шахматов доводив, ніби існувала загальна праруська доба в житті східнослов'янської мови, і тільки приблизно у ХІІ ст. з неї постали мови українська, російська та білоруська. Теорія Шахматова про спільну праруську мову була малодоказова. Деякі вчені, більшість з яких російські, прийняли теорію праруської мови. Проте сильніші західні вчені, не раз виступали проти теорій Шахматова, наприклад А.Брюкнер, В.Ягіч і ін., а Міклошіч взагалі не визнавав прамов. Сумнівалися в теорії і російські вчені, наприклад Істрин. Особливо гостро розкритикував теорію Шахматова український мовознавець, педагог, визначний громадсько-політичний, культурний діяч Степан Смаль-Стоцький, пишучи, що вона «фантастична, штучна, скомплікована й до неможливості замотана, нереальна. Праруська мова -- це тільки фантазія, яку крайня пора вже раз викорінити в нашій науці. . . Російська школа (Фортунов, Шахматов, Поржезинський) признає ще взагалі велике поле фантазії й любується в комбінаціях і теоретичних конструкціях, які, на наш погляд, переступають межі науки й сягають в область поезії» Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст. -біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001. - С.45..

Найтяжчою за наслідками для культури українського народу стала діяльність Російської імперії в XІX ст. Одними з найвідоміших указів , які забороняли українську мову стали циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр. Згідно з цими документами українська мова допускалася тільки в художню літературу, театр, словникарство та давні пам'ятки(при їх публікації). Заборонялося функціонування української мови у більшості сфер суспільного життя:

1) у науковій літературі;

2) у публіцистиці(газети і журнали);

3) в офіційно-діловому стилі (законодавство, юриспруденція, діловодство, на виробництві, в установах тощо);

4) у перекладах творів світової класики та наукової продукції з інших мов;

5) у релігійній сфері ( не дозволялися українські переклади Біблії, богослужіння в церкві українською мовою тощо);

6) у школах різних рівнів (початкових, середніх, вищих);

7)заборонялися стаціонарні українські театри;

8) не дозволялася будь-яка українська література у шкільних бібліотеках.

Згідно з Емським указом у Харківський, Київський та Одеський навчальні округи призначалися викладачі з російських губерній. Учителів-українців розподіляли на роботу в російські округи: Санкт-Петербурзький, Казанський, Оренбурзький. Емський указ фактично заборонив наукову діяльність з української тематики, оскільки було закрите Київське відділення Російського імператорського географічного товариства, що в першій половині 70-х років ХІХ століття стало потужним українським науковим центром. Чільних діячів української культури і науки другої половини ХІХ століття М.Драгоманова і П.Чубинського, згідно з Емським указом, було вислано з України Статєєва В. Оборона прав української мови у 1905 році:Загальний огляд//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип. 8. -Ужгород, 2005. - С.134..

Наслідки заборон 1876-1881 років були фатальними. Вони наклали відбиток і на взаємини між людьми і на видавничу справу. Головний осередок українофілів київська Громада перед указом 1876 року нараховувала коло ста членів, а після указу їх зосталося 14. Аж до 1900 року число її членів не перевищувало 20-25 осіб . Тільки крихітна частка текстів готових до друку прорвалася крізь цензуру, та й то лише з красного письменства та видань для малограмотних. На підросійській Україні не існувало української періодичної преси. Українська мова була усунена з вищих сфер громадського життя: нею не вели поважних дискусій, не писали творів, що відбивали б найновіші напрями в літературі, не користувалися в науці, так само як не провадили навчання в школах, ні в початкових, ні у вищих. Все це підривало пошану до української мови (якій, так чи інакше, було офіційно начеплено наличку російського діялекту, ба й самі українці офіційно вважалися за малоросів). До неї зачинали ставитися як до мови неосвічених людей, в основному селянства.

Суспільний статус селянства був низький, а брак освіти ще далі погіршував ставлення до нього. За переписом 1897 року серед українців загалом неграмотність сягала 80 % . По селах цей відсоток повинен був бути ще вищим. Отож не дивно, що й самі селяни частенько соромилися говорити українською мовою і розмовляючи з людьми вищих кляс, намагалися вставити стільки російських слів, скільки могли Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. -Чернівці, 1998. - с.208..

Після вищезгаданих указів, уряд російської імперії продовжував утиски українського літературного слова. 8 жовтня 1881 року знову заборонявся український театр. Дозволено друкувати словники української мови, але російським правописом. 1894 року знову підтверджено наказ не допускати ввозу українських книжок з-за кордону , а через рік, 2 грудня року 1895-го, заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки. На Київськім археологічнім з'їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура друкувати не дозволяла.

Усі заборони українського слова були незаконні -- це були тільки заборони адміністративні, хоч і мали часом царське затвердження, їх боялися прилюдно оголошувати, щоб не викликати сміху в Европі. Вони ніколи не переходили звичайною дорогою законів -- через сенат, завжди були таємними.

Й ніколи не оголошувалися, а через це часом не було одної лінії й серед адміністративних їх виконавців. Ця московська політика супроти українського слова сильно понижувала в Україні освіту й дійшло до того, що відсоток неграмотних в Україні був у 2, 5 раза більший, як у Росії Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст. -біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001. - С.112-114. .

Розділ 2. Діячі української культури проти утисків української мови царизмом у другій половині XІX - на початку XX століття

2.1 Боротьба української інтелігенції за розвиток української літературної мови у другій половині XІX століття

Українська інтелігенція усвідомлювала величезну роль української мови у становленні національної свідомості та незалежної держави. Численні заборони української мови, становили середовище в якому її розвиток був майже неможливим. Проте, свідомі діячі української освіти та культури намагалися боротися проти лінгвоциту мови українського народу. Видатні історики, мовознавці та письменники зуміли зберегти українську мову від цілковитого зникнення з суспільного життя. Вони сприяли її розвитку, не дивлячись на те, що часто-густо самі підлягали переслідуванню урядом Російської імперії.

Одним із найяскравіших прикладів боротьби за українську мову є діяльність відомого українського історика, мовознавця, громадського та церковного діяча Івана Івановича Огієнка. У праці «Історія української літературної мови» Іван Огієнко розкриває роль окремих письменників та істориків у становленні та розвитку української мови, статті відведеній цій темі, він дає назву «Каменярі української літературної мови».

За дослідженнями відомого історика, мовознавця, громадського та церковного діяча Огієнка розвиток української прозової мови, розпочатий Квіткою, з часом невпинно ішов усе вперед, і це був найцінніший розвиток, хоч іще помітно відчувалася її недосконалість . Але Марко Вовчок (справжнє ім'я: Марія Олександрівна Вілінська, за першим чоловіком -- Маркович, за другим чоловіком -- Лобач-Жученко; 10 (22) грудня 1833, маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії --28 липня (10 серпня) 1907, Нальчик)- відома українська письменниця, підсунула українську прозову мову значно вперед. Вона глибоко знала народну мову, мала великий талант до повістярства, чим і прислужилася розвитку української літературної мови. Марко Вовчок володіла барвистою та живою мовою, з багатою фразеологією, про що свідчать її «Повісті» 1861 року.

Анатолій Свидницький народився в селі Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в патріархальній родині сільського священика, де українська мова була звичайною. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне красою народних звичаїв і обрядів, він глибоко пізнав народну мову. Уь1861-1862 роках Анатолій Свидницький написав барвистий роман «Люборацькі», який побачив світ тільки 1901-го року. На думку Огієнка, коли б цей роман-хроніка появився був свого часу, він безумовно вплинув би на розвій повістевої нашої мови.

Звертає увагу Іван Огієнко на постать українського письменника та перекладача Івана Нечуя-Левицького, який народився на Київщині в сім`ї сільського священика. Батько письменника був освіченою людиною, мав велику домашню книгозбірню. Власним коштом влаштував школу для селян, в якій його син, майбутній відомий письменник і навчився читати й писати. Змалку І. Нечуй-Левицький вивчав історію України з книжок у батьківській бібліотеці. Він глибоко знав українську мову, тому що родини, які проживали по селах русифікувались мало й мали українську мову за свою звичайну домову мову. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки письменника формувалися у 60--70-х роках, в період національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону української мови. Іван Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878 р.), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.

До часу Нечуя-Левицького наша описова мова була ще слабенька -- видно, письменникам, навіть Марку Вовчкові, бракувало для того слів. Перший, хто прозову мову підняв і високо поставив, був Пантелеймон Куліш, яку він продемонстрував у своєму романі «Чорна рада» 1857 року. Роман «Чорна рада» є свідченням великого патріотизму письменника, адже твір написаний у часи , коли заборонялися не тільки мова й історія, а навіть сама назва нашої землі. Спостерігаючи за мовою П.Куліша, Огієнко вважає, що письменник не міг дати своїй мові повної волі в описових частинах. Зовсім не те бачимо в Нечуя-Левицького: його мова сильно збагатилася й він однаково вільно веде й розмову дієвих осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання. До того ж Нечуй-Левицький добре знав українську мову й науково і 1914 року випустив свою «Граматику українського язика», ч.І--ІІ Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст. -біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001. --С.115..

У своїй праці «Історія української літературної мови» Іван Огієнко також згадує що дружина Пантелеймона Куліша, Олександра Білозерська, яка писала свої оповідання під прибраним ім'ям Ганни Барвінок (1828-1911), завжди пильнувала за чистотою мови, яку глибоко знала. Так само добра мова й у писаннях дружини Бориса Грінченка, Марії Загірньої (1863-1928).

Небуденним знавцем української мови був і чернігівець Олександр Кониський, що за свої писання був засланий 1863 р. в північну Росію, до Вологди. Олександр Кониський вів велику і різноманітну громадську роботу. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья» 1882). Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. У 1897 році О.Кониський ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, яка мала на меті об'єднати всі кола національно свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою.

Яків Щоголів - український поет. Велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню історичного минулого України, насамперед Запорізької Січі й козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Щоголів твердив, що писати треба так, щоб росіянин не легко зрозумів, і вже з того пересвідчився, що має перед собою окрему мову, а не діалект мови російської. У 1898 році Яків Щоголів написав ряд віршів до альманаху творів українських письменників у Києві, який готував О.Кониський.

Автор класичних сатир на міжнаціональну та антиімперську тематику Степан Васильович Руданський народився в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі в родині сільського священика. Поет зростав серед селянських дітей, які розмовляли українською мовою, співали українських пісень, засвоювали українські звичаї.

У своїй творчості він немало працював над своєю мовою проте у віршовій техніці далеко не пішов -- він ще був під Шевченковим впливом, і свої пісні стилізував під народні, а в історичних поемах також виразно йшов за Шевченком. Він переклав Гомерову «Іліаду» -- праця великої ваги. Основні твори поета складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Степан Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.

Сильно дбав про мову своїх творів також Михайло Старицький. М. Старицький свідомо працював над підняттям культури української мови. Огієнко зазначає: «І справді, деякі вірші його збірника «Поезії»1908 р. написані добірною мовою. Хороша мова у його драматичних творах» .

Українська поетеса Леся Українка (1872-1912, Лариса Петрівна Косач)

у розвої української літературної мови свого часу має чи не найвидатніше місце. Леся Українка ще змалку розумілася на питаннях культури літературної мови й її чистоти, і всі її писання завжди писані найкращою літературною мовою. Твори Лесі Українки, при їх глибокому змісті, завжди мають добірну досконалу стилістичну форму, з криці викутий словник, чого прекрасною пам'яткою надовго позостанеться її «Лісова пісня» 1911 р. Дбаючи про культуру літературної мови, Леся Українка завжди оминає місцеві волинізми. Микола Зеров так окреслює мову Лесі Українки: «Уважність до народньої фразеології й синтакси, не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, стремління обходитися запасами народнього словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність , такт і обережність в уживанні новотворів» («Леся Українка») Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001.- С.115-119..

Професор Євген Тимченко (1866) написав цілу низку складневих праць, року 1896-1899 випустив у Києві двотомовий «Русско-малороссійскій словарь», немало перекладів з європейських письменників, між іншим, переклав «Калевалу», фінську народну епопею, а року 1930-1933-го вийшов надзвичайної ціни за його редакцією «Історичний словник українського язика», т. І. Огієнко додає , що в Словнику за редакцією Б. Грінченка дуже багато матеріалу Тимченкового. Року 1898-го вийшов 4-томовий «Словар російсько-український» М. Уманця (Михайла Комаря, 1844-1913), що став цінним у розвої нашої літературної мови .

Досліджуючи видатних діячів України, які сприяли поширенню української мови в роки її заборон, варто згадати Пилипа Морачевського, адже одним із найвизначніших моментів в історії української літературної мови став переклад українською мовою Св. Письма, здійснений на початку 60-их років Пилипом Морачевським (1806-1879), родом з Чернігівщини. Переклад П.Морачевського мав відношення до появи Валуєвського циркуляру, саме тому це питання повинне бути висвітлене у нашому дослідженні.

Як зазначає Валентина Статєєва, постать письменника, педагога, перекладача й по сьогодні недостатньо вивчена в україністиці. В радянський період його ім'я майже не згадували. На її думку, недостатня оцінка постаті П.Морачевського в радянській науці, зумовлена кількома причинами: 1) відсутністю повного дослідження всієї його спадщини; 2) замовчуванням (через радянські ідеологічні стереотипи) основної заслуги П.Морачевського в історії української культури - його біблійних перекладів; 3) однобічністю оцінок, відсутністю комплексного підходу при оцінці персоналій, фактів, явищ.

В українську літературу П.Морачевський увійшов на початку 50-их років ХІХ _нг., коли в 1854 р. в газеті «Киевские губернские ведомости» був надрукований українською мовою його вірш «Великому цареві нашому», а в 1855 році - поема «До чумака, або Война _нгол-хранцузо-турецька у 1853 і 1854 роках». Проте на думку П.Хропка і Ф.Кейди, літературна творчість П.Морачевського українською мовою розпочалася раніше - ще у 40-і роки, коли було написано рукопис ліро-епічної поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року». Цей рукопис зберігався у чернігівському музеї В.Тарновського. Початок цього твору було опубліковано у 1864 році в Чернігові під назвою «Чумаки, або смутні часи України» під псевдонімом Филимон Галузенко. За оцінкою критиків, це найвизначніший твір П.Морачевського Статєєва В. Внесок Пилипа Морачевського в розвиток біблійного стилю української літературної мови. Цензурна історія його перекладів//Волинь-Житомирщина:Історико -філологічний збірник з регіональних проблем.-№10. -2003.-С.230-232..

Але ім'я П.Морачевського стало відомим тільки у зв'язку з перекладацькою діяльністю - перекладом Св. Письма українською мовою. Він переклав українською мовою 4 Євангелія (1860), «Діяння Апостолів» (1862), зробив повний переклад Нового Завіту (1864), переклав «Апокаліпсис, «Псалтир» (кін. 1864 - поч. 1865), написав для шкіл підручник «Священна історія» (1862). Російська АН визнала переклади П.Морачевського найкращих з поміж усіх аналогічних слов'янських перекладів, проте жоден з них не був виданий при житті автора.

Спонукати П.Морачевського до перекладу Біблії українською мовою могли щонайменше три причини:

1) загальне національно-культурне відродження в Україні в др. пол. 50-их та на поч. 60-их років XІX ст., що репрезентувалося розширенням функцій української мови, її виходом поза рамки художньої літератури, у інші сфери - освіту, публіцистику, науку, законодавство, переклади;

2) поява друком сакральних творів українською мовою (проповіді В.Гречулевича (1849); перероблені П.Кулішем, вони з'явилися вдруге в 1857 р., надруковані українською мовою й інші твори В.Гречулевича: «Беседы катехизические» (1856, 1859), «Беседы о семи спасительных таїнствах» (1858), «О должностях родителей и детей» (1859); над сакральними творами працювали М.Костомаров (Євангелія), С.Опатович (оповідання із Священної історії, проповіді), К.Думитрашко (молитви), П.Куліш (Біблія) та ін.;

3) у кінці 50-их років (1859) Синод, завдяки наполяганням царя Олександра ІІ, дозволив уперше повний переклад Св. Письма російською мовою (Новий Завіт надруковано у 1862), а повний текст Біблії - тільки у 1876 р.) . До того православна церква Росії послугувалася тільки Бібліями церковнослов'янською мовою.

Цікаві відомості про історію перекладу містить лист П.Морачевськогодо митрополита петербурзького і новгородського Ісидора від 28 вересня 1860 року, в якому Пилип Морачевський просить підтримки . У листі передусім обґрунтовується необхідність перекладу Євангелія українською мовою. Цю потребу, як описує В.Статєєва, П.Морачевський доводить такими аргументами:

1) Біблію в перекладі своєю мовою має багато народів світу, а 12-мільйонний український народ не має рідною мовою не тільки Біблії, але навіть і Євангелія;

2) біблійні тексти, писані церковнослов'янською мовою, мало зрозумілі неосвіченому (чи малоосвіченому) народу в Україні через мовний бар'єр: церковнослов'янська мова досить віддалена від української, що й утруднює її сприймання. Церковнослов'янська мова належить, як і українська, до слов'янської мовної сім'ї, проте ці мови різняться між собою. Церковнослов'янська базується, як відомо, на солунському діалекті македонської мови, що входить у південнослов'янську підгрупу, а українська мова, згідно з традиційним поділом, належить до східнослов'янської групи;

3) тексти зі Святого Письма, перекладені українською мовою, принесли б велику користь у поширенні освіти серед українського народу, особливо тепер, на початку 60-их років ХІХ ст., у період швидкого поширення освіти національною мовою, оскільки у початкових недільних та сільських школах служили б посібниками для навчання тощо;

4) Євангельське вчення зрозумілою рідною мовою сприяло б зміцненню моралі серед народу .

З цим листом П.Морачевський надіслав митрополиту і вже готовий переклад двох Євангелій - від Матвія та Іоанна. Відповідь від митрополита Ісидора надійшла швидко - 14 жовтня 1860 року. Зміст листа містив відмову.

Ця відмова, безсумнівно, була важко сприйнята П.Морачевським: по-перше, тому, що він усвідомив безперспективність публікації перекладу, тобто здійснення своєї заповітної мрії, а по-друге, відчув, що труд його затрачено ніби даремно. Проте сумні реалії не вплинули на П.Морачевського. Він не тільки не припинив перекладу Євангелій, але й приступив до перекладу інших текстів - «Діянь Апостольських», плекаючи у майбутньому надію перекласти і самі послання апостолів. У другому листі до митрополита Ісидора від 14 листопада 1860 року, він просить повернути переклад двох Євангелій. В 1861 році П.Морачевський робить другу спробу домогтися друку, звернувшись цього разу за підтримкою до вчених. П.Морачевський подав свій переклад на розгляд Російській Академії наук. Існують документальні підтвердження того, що російські вчені схвально відгукнулися про переклад П.Морачевського і рекомендували його до друку, проте Синод не дав дозволу на друк.

Про переклад П.Морачевського згадали тільки на початку XX ст. українські діячі, зокрема українська громада в Петербурзі на чолі з О.Лотоцьким спробувала активізувати запровадження української мови у церковну сферу. Зародилася думка опублікувати переклад Євангелій П.Морачевського. Рукопис перекладу зберігався в архівах Академії наук. Переклад Євангелія, виконаний П.Морачевським у 1860 році, на початку ХХ ст. уважно переглянули і відредагували 2 комісії. Перша - у складі 11 чоловік, серед яких були 4 академіки (Корш, Шахматов, Фортунатов, Коковцев) та 7 членів української громади в Санкт-Петербурзі- Ф.Вовк, Л.Падалка, О.Русов, П.Саладилов, М.Славинський, П.Стебницький, О.Лотоцький. Комісія працювала 2 роки, засідаючи раз на тиждень. Другу комісію у Кам'янці-Подільському очолив архієпископ подільський (згодом тульський) Парфеній Левицький. За дорученням Синоду він і став редактором видання. Проте архиєпископ, як згадував О.Лотоцький, своїм редагуванням погіршив те, що зробила академічна комісія. У 1906-1911 роках переклад Четвероєвангелія

П.Морачевського вийшов друком у Москві, побачивши світ через 45 років після появи Статєєва В. Внесок Пилипа Морачевського в розвиток біблійного стилю української літературної мови. Цензурна історія його перекладів//Волинь-Житомирщина:Історико-філологічний збірник з регіональних проблем.-№10. . -2003. -С.233-247..

Велику роль у боротьбі проти утисків української мови відіграла мовознавча та просвітницька діяльність Бориса Дмитровича Грінченка. Огієнко вважав Бориса Грінченка різнорідним українським письменником, який писав віршами, прозою, писав трохи й наукових розвідок, ніколи не забував і публіцистичних статей. Його вірші написані добірною мовою, такою ж мовою написані і його повісті-романи: "Під тихими вербами" 1910 р., «Соняшний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Ясні зорі» й інші Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 2001. -С.117..

Одним із найголовніших досягнень Б.Грінченка є вихід друком у Києві найбільшого та найкращого словника української мови дожовтневого періоду - "Словарь української мови" в 4-х томах 1907 - 1909 рр. «Словарь української мови » -- перекладний українсько-російський словник, який налічує близько 68 000 слів.

Як показують архівні матеріали, життєвий і творчий шлях Б. Грінченка дуже складний. Це життєвий шлях трудового інтелігента, який багато часу присвятив питанню національного відродження, зазнав ув'язнення, переслідувань від царського уряду. До творів Б. Грінченка царська цензура завжди ставилася з великою підозрою, забороняла їх або ставила драконівські вимоги при друкуванні. (Через жорстокі утиски царизму і тяжкі цензурні умови Б. Грінченко був змушений виступати під багатьма літературними псевдонімами: Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільхівський, М. Тримач, Немірич, Ів. Перекотиполе, Л. Яворенко та інші) Бойко С. Борис Грінченко як представник української національної еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття// Українознавчий альманах .-Вип. 14. - К., 2013. -С. 67-68..

Борис Грінченко - педагог, осягнувши все найкраще з української педагогіки від часів Київської Русі до сучасності, органічно розвинув українську педагогічну думку в тому національному річищі, у яке спрямовували її найближчі його попередники - Т. Шевченко, К. Ушинський, П. Куліш та інші видатні діячі нашої культури. Помітним внеском Б. Грінченка - педагога стало створення ним низки українських підручників, а також заснування видавництва, метою якого було видання чітко продуманої, систематизованої серії народно-просвітницьких книжок, за якими українські діти вчилися ще багато років після його смерті. Важливо й те, що свої педагогічні ідеї він поширював та популяризував не тільки у спеціальних статтях та розвідках, але й у власних художніх творах, що сприяло якомога повнішому засвоєнню їх українським читацьким загалом.

У 1898 році Борис Дмитрович разом з М. Міхновським написав «Відозву до Українців в справі заснування українського університету», у якій було чітко сформульовано фундаментальні на той час завдання українського національного розвитку: за допомогою «національно-демократичної» просвіти піднести духовну культуру нації, розвинути національну самосвідомість народу, виховати патріотично налаштовану інтелігенцію, здатну очолити суспільно політичну активність мас і спрямувати її у русло націотворення»

Громадсько-політична діяльність Б. Грінченка в період з 1900 по 1905 pp. Була плідною як з точки зору розвитку ідеології самостійництва, так і в практичній організації політичної боротьби. Діяльність Б. Грінченка мала послідовний і системний характер: розробивши в «Самостійній Україні» ідеологічні засади самостійництва, він, з одного боку, намагається їх поглибити у низці публікацій, а з іншого, докладає зусиль для створення умов їх практичної реалізації. З цією метою створюється Українська народна партія, яка мала виступити організаційним ядром самостійницького руху, розробляється суспільно-політична модель майбутнього устрою України, - проект Конституції - де чітко викладено правові засади організації та функціонування суверенної української держави. Основна мета, яку переслідував Б. Грінченко, починаючи з кінця 1905 р. і до смерті (1910 р.), - це максимально можливе залучення української інтелігенції та широких верств населення до свідомої активної політичної діяльності на засадах націотворчості, консолідація усіх конструктивних сил українського суспільства. Особливість його громадсько-політичної діяльності у цей період зумовлювалася послабленням політичних репресій з боку царизму, що уможливило розгортання легальних форм просвітницької та агітаційно-пропагандистської роботи: видання часописів, організація різних товариств, проведення культурно-просвітницьких заходів, участь у виборах до Державної Думи тощо Бойко С. Борис Грінченко як представник української національної еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття// Українознавчий альманах.- Вип. 14. - К., 2013 .-С.68-69..

У другій половині ХІХ- на початку ХХ століття помітним явищем суспільного життя українських земель, що входили до складу Російської імперії, були українські громади. Це були напівлегальні осередки демократично йпатріотичноорієнтованоїчастинилітературної, мистецької, лікарської, військової інтелігенції та найбільш активних і свідомих студентів, учнівської молоді. Упродовж кількох десятиліть громадівці були ядром українського національного руху. Київська Стара Громада - перша і найбільша на наддніпрянських теренах - нараховувала 250-300 постійних учасників.

Отже, усвідомлюючи те , що відомий український громадський діяч, активний співробітник газети «Киевский телеграф» , журналу «Киевская старина» Вільям Беренштам , брав активну участь у досягненні домовленостей Київської Старої Громади з Борисом Грінченком у справі редагування українсько-російського словника, вважаємо важливим з`ясувати, чому саме йому Стара Громада доручила підписувати угоду з Борисом Грінченком про словник Талапчук В. В.Беренштам як громадський діяч і член словникової групи Київської Старої Громади//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. -Вип.8.-Ужгород, 2005.-С.147..

В. Беренштам за національністю не українець, ще зі студентських років, глибоко сприйняв українську культуру і все життя служив у рядах українців, щиро приєднавшись до них на університетській лаві, коли було покладено початок української національної організації, названої тоді ще Старою Громадою.

На початку 70-х років ХІХ ст. розгорнулась активна громадська діяльність В. Беренштама, пожвавилась робота Громади. Її члени складали і видавали книги українською мовою для поширення їх серед селян.

С.Єфремов простежує всю історію створення початкового фонду майбутнього «Словаря української мови». Була спеціально обрана комісія: В.Беренштам, Є.Трегубов та Є.Чикаленко, яка склала з Б.Грінченком угоду. Текст угоди «писано рукою В.Беренштам».

Відтак, В. Беренштам брав безпосередньо участь у створенні «Словаря української мови», вів переговори із Борисом Грінченком у складі словникової комісії.

Паралельно з роботою у Громаді йшла і наукова робота Вільяма Беренштама у відкритому тоді в Києві Південно-Західному відділі Російського географічного товариства. Наукове дослідження мови, історії, народної творчості та етнографічних особливостей українського народу - така мета новоствореного відділу була співзвучна культурній меті Громади. Діяльність його проходила легально, і тому за короткий термін існування з`явилося багато цінних досліджень В. Антоновича, М.Драгоманова, П. Чубинського та ін. Хоча імені В. Беренштама на жодному з видань відділу нема, але діяльність його у товаристві була дуже плідною та динамічною. Проте така активна громадська діяльність і численні виступи не могли не привернути увагу поліції. 1879 році, у результаті постійного нагляду поліції та доносів, В. Беренштама перевели у Псков учителем воєнної гімназії. Там він пробув лише рік, потім його перевели у петербурзьку першу гімназію. У цей час українці Петербурга групувалися навколо М. Костомарова й організовували місцеву Громаду. В. Беренштам, одразу ж ввійшов до складу Петербурзької Громади, де особливо близько зійшовся з М.Костомаровим.

Саме завдяки В. Беренштаму було досягнуто дозволу на видання «Кобзаря» Т.Шевченка, яке довго служило основою для подальших видань творів Тараса Шевченка.

Із вищевказаного випливає, що Київська Стара Громада, зовсім не випадково включила В.Беренштама в словникову групу, яка вела переговори з Борисом Грінченком і мала повноваження контролювати хід виконання домовленостей. В. Беренштама знали як активіста українських громад у Києві, Петербурзі, близького до М.Костомарова, премію якого мав вибороти відредагований Б.Грінченком словник Талапчук В. В.Беренштам як громадський діяч і член словникової групи Київської Старої Громади//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. -Вип.8. -Ужгород, 2005. -С.151-153..

Серед багатьох діячів, які боролися проти утисків української мови царизмом, чільне місце посідає Петро Януарович Стебницький. П. Стебницький залишив нам великий спадок - 168 нарисів, оповідань, статей, брошур, які друкувалися в журналах, альманахах, збірниках, виходили окремими книжками. Це була обдарована людина, надзвичайно сумлінна, порядна та неординарна особистість, фахівець із глибокими знаннями математичних наук, непересічним літературним талантом. Довгий час його роботи були заборонені (знаходилися у спеціальних сховах), а ім`я майже не здгадувалося, а якщо і згадувалося, то лише з негативними характеристиками та поширеним у той час ярликом «націоналіст».

Петро Стебницький мав дві пристрасті, які він не полишав упродовж усього свого нелегкого життя, - це українська мова та українська книжка. Петро Стебницький був одним із засновників товариства для видання популярних українських книжок. Це товариство під назвою «Благотворительное общество для издания дешёвых и общеполезных книг» виникло в Петербурзі 1899 року і поклало початок виданню та популяризації української книги не лише серед українців у Петербурзі, але й в Україні. Дбаючи про поширення видань «Благодійного товариства», П.Стебницький не раз звертався до провінційних «Просвіт», сільських учителів, передплатників «Кіевської старини», пізніше - Головного Комітету Всеросійського Земського Союзу і т.п. із закликом ширити видання товариства серед українського народу як голова цього товариства П.Стебницький нерідко сприяв тому, що їхні видання безоплатно надсилалась до сільських бібліотек і незаможних читачів. Чимало часу віддав Петро Януарович для складання разом із С.Єфремовим та О.Лотоцьким збірника «Украинская литература». На жаль, через революційні події 1917 року цей збірник не вийшов.

Громадська діяльність П. Стебницького не обмежувалася роботою у просвітницькому видавництві. У 1898 році він став також одним із засновників «Общества им. Т.Г, Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в вісних учебніх заведениях Санкт-Петербурга». Серед видань товариства слід назвати перше повне видання

«Кобзаря», два томи історичних досліджень О, Єфименко «Южная Русь» та альбом з малюнками Т.Г. Шевченка.

Можна стверджувати, що діяльність П.Я.Стебницького - це невтомне служіння українській книзі, українській мові та державності, саме в цьому полягав весь сенс його життя Солоіденко Г. Петро Стебницький - оборонець української книги та української мови//Бібліотечний вісник. - 2007.? №2.-С.29-33..

Важливим моментом у нашій науковій роботі є розгляд праць українських вчених які в другій половині ХІХ століття інформували Західну Європу про антиукраїнську політику російського царизму, про заборони української мови в різних сферах та боротьбу українців за свої права.

Незважаючи на таємність ганебних указів Російської імперії, спрямованих на утиски української літературної мови, зміст цих указів все ж доходив до громадськості різними шляхами - через приватне спілкування з обізнаними у цій справі особами, а також шляхом публікацій за кордоном, за межами Російської імперії. Як повідомляє Валентина Статєєва, питання про висвітлення правових проблем української мови в Європі, зокрема в європейських виданнях другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., загалом майже ще не вивчене. Ця проблема перебуває в полі зору соціолінгвістики, зокрема такої її галузі як макросоціолінгвістика, яка вивчає мовні ситуації, мовну політику в умовах дво- і багатомовності, мовні конфлікти та мовні аспекти національно- визвольних рухів, національних відроджень тощо.

До публікацій, які за кордоном, тобто за межами Російської імперії, розсекречували антиукраїнську політику Російської імперії, належить брошура М. П. Драгоманова «La Lіttйrature nіenne proscrіpte par le gouvernement russe.

Rapport prйsentй au Congrйs lіtterбіre de Parіs», опублікована в Женеві 1878 року французькою мовою як текст доповіді, запропонованої М. Драгомановим для Першого Міжнародного літературного конгресу письменників Європи, що проходив у Парижі в червні того ж року. Ядром цієї доповіді була інформація про Емський указ 1876 року та його згубні наслідки для української культури. Проте для глибшого усвідомлення ситуації в Україні М. Драгоманов подав ще й інші відомості про Україну:

1) географічно-статистичну характеристику України станом на той час;

2) характеристику української мови як самостійної, а не діалекту російської;

3) змістовну історію України від Київської Русі до 70-их років ХІХ ст.;

4) історію української культури в двох найважливіших її відгалуженнях - фольклорі та літературі.

Доповідь М.Драгоманова, стала одним з яскравих протестів проти ганебного лінгвоцидного Емського указу, проти антицивілізаторської політики російського царизму. Як писав сам М. Драгоманов, такі заборони української літератури, мови були неможливі ні в якій іншій державі Європи. Добре відомо, що вищезазначена доповідь М. Драгоманова була спопуляризована в ряді країн Європи, надрукована італійською, сербською, білоруською, іспанською мовами. У 1891 році М. Драгоманов готувався до поїздки на Міжнародний фольклорний конгрес у Лондон, де мав намір також Ї поставити перед широким світом наші національно-наукові справи, проте через хворобу не поїхав (втратив голос). Характеризуючи діяльність М. Драгоманова в еміграції, Тарас Гунчак відзначив: «Це був відданий захисник природних та історичних прав України».

Книга Бориса Грінченка «Une natіon opprіmйe»(«Народ в неволі»), що з`явилася в Женеві 1895 року і була відома в українській та російській версіях, мала широкий резонанс у Європі. Її поширював серед своїх знайомих чех Ф. Главачек. За свідченням В. Т. Полєка, ця книга була в домашній бібліотеці англійського славіста У.Р. Морфілла, що мав і інші видання Б. Грінченка. У праці Б. Грінченка відбита програма «Братства тарасівців», таємного гуртка української інтелігенції (1891-1893), членом якого був і Б. Грінченко. Ця програма включала боротьбу за повну національно-культурну автономію України та всіх народів царської Росії, боротьбу проти русифікації, виховання в українців почуття національного самоусвідомлення, забезпечення українській мові рівності й поліфункційності (поширення її в установах, школах, сім`ях тощо), поширення ідей Т. Шевченка та ін.

...