Діячі української культури та науки проти утисків української мови царизмом

Відомо, що шведська періодика з великою прихильністю зустріла твори М. Коцюбинського «На віру», «Дорогою ціною» в перекладі шведською мовою, здійсненому Альфредом Єнсеном. Ці переклади були опубліковані в Стокгольмі 1909 року (2-е вид.- 1918). У газеті «Вісті Норчепінґа» («Norrkцpіngs Tіdnіng») у зв`язку з появою творів М. Коцюбинського шведською мовою 1909 року була надрукована інформація про пригноблений стан української мови.

Отже, збереженню української цивілізації, яка, за оцінкою сучасного історика Олега Рафальського, чи не єдина в світі, що не припинила свого існування навіть після багатовікової втрати державності , служили не тільки практична розбудова цієї цивілізації (творення власної художньої літератури, літературної мови, загалом культури, науки тощо), але й захист національної літератури, української літературної мови, що виявлявся як у самій Україні, так і за її межами - у Європі Статєєва В. Західноєвропейські видання другої половини ХІХ ст. про правове становище української мови в підросійській Україні//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип.13.-Ужгород, 2009. - С. 124 -132..

2.2 Активізація боротьби української громадськості за скасування указів та циркулярів про заборону української мови в 1900-1905 році

У кінці ХІХ століття українська громадськість ще більше підривала заборону та намір стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного й громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу. Першим значним проломом стало видання Шевченкового «Кобзаря» накладом 25 тисяч примірників (приблизно 1880 р. Чикаленко 295). Не вираховуючи всі книжки, що з'явилися всупереч забороні, це твердження можна проілюструвати переліком альманахів з праці Бойка (Київ 1967). У хронологічному порядку були це: «Рада», ч. 1 (Київ 1883) і «Рада», ч. 2 (Київ 1884) -- укладені М. Старицьким; «Нива» (Одеса 1885) -- під редакцією М. Боровського і Д. Марковича; «Степ» (Херсон 1886) -- упорядник Д. Маркович та інші; «Складка», 1 (Харків 1887) і «Складка», 2 (Харків 1893) -- спорудив В. Олександрів; «Складка», 3 (Харків 1896) і «Складка», 4 (Харків 1897) -- спорудив К. Білиловський; «Хутір» (Кобеляки 1891) -- зібрав Т. Калениченко; «Проліски» (Одеса 1893); «Вірна пара та інше» (Чернігів 1895) -- видав Б. Грінченко; «Криничка» (Чернігів 1896) -- зібрав Б. Грінченко; «Мати» (Київ 1896) - зладив О. Тишко; «Батькове віщування та інше» (Чернігів 1898) -- видав Б. Грінченко; «Малороссийский сборник» (Москва 1899); «Степові квітки» (Чернігів 1899) -- упорядкував і видав Б. Грінченко; «Щирі сльози»(Бахмут 1899); «Вік» (Київ 1900) -- підготував С. Єфремов; «Хвиля за хвилею» (Чернігів 1900) - видав Б. Грінченко; «Дубове листя» (Київ 1903) -- упорядкували М. Чернявський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко; «З-над хмар і з долин» (Одеса 1903) -впорядкував і уложив Микола Вороний; «Літературний збірник» (Київ 1903); «На вічну пам'ять Котляревському» (Київ 1904) -- підготував С. Єфремов.

Не вдалося також урядові Російської імперії повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, у Російську імперію. Приміром, і М. Комар в Одесі, і Євген Чикаленко в своєму маєтку одержували зі Львова «Зорю» та «Дзвінок», правда, неакуратно У роках 1890-1896 на підросійській Україні було понад 400 передплатників «Зорі» Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус.-Чернівці, 1998. - С.6 -7..

На початку ХХ століття українська громадськість неодноразово і в різній формі порушувала питання про рівноправність української мови, скасування будь-яких утисків з боку офіційної царської влади. Так, українці звертаються до Головного управління в справах друку з проханням дозволити видавати часописи українською мовою. О.Коваленко з Челябинська у 1900 році просить дозволу видавати в Києві тижневик українською мовою під назвою «Україна». Проте, вже 5 листопада цього ж року отримує відповідь: «Главного Управленія по деламь печати» за № 7941, де зазначається , «что ходатайство его о разрешен іи издавать на малорусскомь наречіи журналь «Украина» признано Управляющимь Министерствомь Внутреннихь Дель не подлежающимь удовлетворенію».

Подібні прохання надходять до Головного управління в справах друку і 1901 року. Так, І.Левицький з Києва просить дозволити йому видавати українською мовою місячник «Промінь», Д.Рябошапка - літературний тижневик «Дніпро», а Д.Короненко з Петербурга - тижневик українською мовою у Холмі. Проте всі отримують відмову .Статєєва В. Оборона прав української мови у 1905 році:Загальний огляд//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип. 8.-Ужгород, 2005.-С.135..

Як уже було зазначено, у 1900-1905 рр. рух української інтелігенції за українську мову значно активізувався. Це в першу чергу було пов'язано з діяльністю українських політичних партій: Революційної української партії (РУП, 1900), Української народної партії (1902 р.), а пізніше - УСДП і соціал-демократичної «Спілки» (1905р.), Радикально-демократичної партії (1905 р.).

У 1903 року в Полтаві відбувся перший організований крок протесту. На відкритті пам'ятника І.П.Котляревському, губернатор заборонив виголошувати промови українською мовою, що викликало неабияке обурення в середовищі демократичної інтелігенції, а також серед ліберальних чиновників міської управи. Завдяки численним виступам у пресі галицької інтелігенції, про полтавські події дізналися не лише в демократичних колах Російської імперії, а й у Європі. Визначний український громадський діяч, меценат української культури, публіцист та видавець Євген Чикаленко про ці події написав наступне: «Ювілей Котляревського 1903 року зробив велике вражіння не тільки на присутніх на ньому, а через російську пресу на широкі кола всієї України. Заборона читати адреси українською мовою і протести українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від різних інституцій з Галичини, на чолі з старим Романчуком, Головою Українського Парламентського клубу у Відні, їх промови українською мовою, проголошені звиклими, часом дуже талановитими промовцями, багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже талановитих українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревського».

Численні протести проти утисків української мови царизмом, спостерігалися не лише у виступах окремих представників української інтелігенції, а й в окремих організаціях РУП. Відомим протестом, який був проти переслідування самодержавством українських кобзарів і лірників, став виступ письменника та інженера-технолога Гната Хоткевича на XІІ Археологічному з'їзді у Харкові. Письменник також залучив до цієї справи кобзарів і лірників Харківської та Полтавської губерній. Після з`їзду українська громадськість почала цікавитись кобзарством, влаштовувалися концерти, пропагувалася народна пісенна творчість через прилюдні лекції, концерти. У грудні 1902 року Полтавське земство провело збори з метою заснування кобзарської школи.

Активну діяльність у музиці проводив основоположник української класичної музики композитор Микола Лисенко, який зокрема у 1904 році відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року -- ім. М.В.Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Полтавський гімназист, а пізніше відомий громадський і політичний діяч В. Андрієвський так оповідав про один із концертів М.Лисенка: «Він потряс цілою моєю істотою. Я почув тонку, благородну і рідну, таку близьку мені музику, що цілий вечір був я у сні. Марія Михайлівна Старицька декламувала під супровід рояля строфи з невиданої опери Лисенка «Сафо», і я переконувався ще Бог знав котрий раз, що нічого так гарного в офіційній мові я ще не чув. Зала переповнена головно семінаристами, бурлила як у котлі від захоплення. Визивам на повторення не було кінця... Старенький Микола Віталієвич не втомно виходив і грав, і прекрасну свою рапсодію, і гузову баркаролю, й «гарбуза». Проте, коли виконувались у супроводі М. Лисенка українські національні гімни, то ці хвилини мали особливе значення для аудиторії. У тій же Полтаві М.Лисенко на завершенні концерту, порушивши заборони, в оточенні поліцейських, виконав гімн «Ще не вмерла Україна». В.Андрієвський згадує: «Трудно навіть описати, що вчинилося серед слухачів! Наперед усі ніби заніміли, тоді ціла зала підвелася, і нарешті по кінці ще якась мить мовчанки, а тоді громові оплески, крики, цілій рев овацій, безконечний гук, і старого нашого кобзаря, нашу національну гордість і славу, нашого дорогого земляка-полтавця слухачі на руках виносять зі зали аж до вестибюля...» Ткачук А. У боротьбі за права української мови (1900 -1907 рр.). -К., 2001.-32 с..

Визначним кроком уперед на шляху до позитивного розв'язання українського мовного питання в царській Росії, стали події напередодні та під час революції 1905 року. Сценарій цих подій чітко висвітлений у статті Галини Макар , який вона досліджувала на основі спогадів першоджерел Олександра Лотоцького «Сторінки минулого»(Варшава, 1932-1934) та записки «Об отмене стеснений малороссийского печатного слова» , скорегованого за участю Галини Макар та поданого у публікації В.Статєєвої та Р.Гомонай.

13 листопада 1904 року Петербурзька громада українців від імені українського видавничого товариства « Благотворительное Общество издания общеполезных и дешевых книг»(далі Благодійне товариство)склала записку про необхідність скасування Емського указу та розпоряджень 1881 року. Авторами записки були Олександр Лотоцький та Петро Стебницький. Записка з підписом видатного письменника та історика Данила Мордовця була надіслана в Санкт-Петербург до міністерства внутрішніх справ та Головного управління у справах друку. Проте це звернення залишилося поза увагою вищезгаданих установ. Тож, 26 грудня 1904 року О.Лотоцький та П.Стебницький знову склали подання до голови Комітету міністрів С.Вітте з проханням все-таки розглянути питання про скасування обмежень друкування українською мовою. Документ підписав тодішній голова Благодійного товариства Д.Мордовець. Олександр Лотоцький особисто передав подання голові Комітету міністрів С.Вітте. Це подання в подальшому було розглянуте.

Основною причиною розгляду Комітетом міністрів справи про скасування обмежень українського слова послужив імператорський указ (Именной Высочайший указ), виданий 12 грудня 1904 року. Згідно з пунктом 8 даного указу імператор Російської імперії дав доручення Комітету міністрів переглянути цензурні документи щодо друку, усунувши зайві утиски. Саме на виконання 8-го пункту імператорського указу Комітет міністрів приступив до розгляду питання про скасування цензурних документів. Вже 28 і 31 грудня 1904 року було проведене урядове засідання з метою розгляду цього питання. Комітет міністрів доручив двом міністрам-народної освіти та внутрішніх справ-звернутися до Російської Академії наук, Київського та Харківського університетів, а також до київського, волинського і подільського генерал-губернаторів, щоб дізнатися про їх ставлення стосовно означеної проблеми.21 січня 1905 року це рішення Комітету міністрів було затверджене імператором.

5 лютого 1905 року імператорська Академія наук призначила спеціальну комісію для розгляду питання про скасування обмежень української мови. До складу комісії ввійшли академіки-мовознавці Ф.Є.Корш (очолив комісію), П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, зоолог В.В.Заленський, орієнталіст С.Ф.Ольденберг, ботанік А.С.Фамінцин, археолог О.С.Лаппо-Данилевський. Для глибшого вивчення справи Ф.Корш увів до складу комісії ще 6 українських діячів--5членівПетербурзькоїукраїнської громади(П.Стебницького, О.Лотоцького, О.Русова, С.Русову, П.Саладилова) та члена Київської громади В.Науменка. Результатом діяльності комісії стали два документи - «Докладь Комиссіи по вопросу обь отмене стеснений малорусскаго печатнаго слова» та ухвала імператорської Академії наук з цього питання. «Докладь Комиссіи» написаний Ф.Коршем та О.Шахматовим. Тексти вищенаведених документів були складені на основі матеріалів, наданих членами Петербурзької та Київської громад, кооптованими до складу академічної комісії.

18 лютого 1905 року справа про українську мову була розглянута на загальних зборах імператорської Академії наук, де одноголосно була прийнята ухвала «Об отмене стеснений малороссийского печатного слова».Висновок цього документа: «Малорусское населеніе должно иметь такое же право, какь и великорусское, говорить публично и печатать на родномь своїм языке».

До складу комісії Харківського університету, яка розглядала справу щодо функціонування української мови, ввійшли одинадцять професорів-Д.І.Багалій, Т.І.Буткевич, О.К.Білоусов, О.Г.Зайкевич, М.О.Максимейко, Д.М.Овсяко, Куликовський , А.О.Раєвський, С.В.Соловйов, М.Ф.Сумцов, М.Г.Халанський, М.П.Чубинський , дев`ять із них-українці. Головою комісії став професор М.Сумцов - відомий український фольклорист, етнограф, літературознавець та громадський діяч. М.Сумцов став автором тексту записки. «Записка по вопросу о цензуре книгь на малорусскомь языке» була прийнята на засіданні ради Харківського університету 5 квітня 1905 року. З огляду на раритетність та важливість цього документа Галина Макар подала у своїй статті його докладніший аналіз.

За дослідженням Макар Галини, у записці Харківського університету висвітлена в загальних рисах історія писемної мови України, що своїм корінням сягає ще 10 століття. Автор записки підкреслює:якби українське письменство розвивалося природнім шляхом, а не зазнало утисків, то стало б «важнымь» средствомь ширкаго и разносторонняго преуспеванія народного образованія».

Звертає увагу Галина Макар і на інші негативні наслідки сумнозвісних Валуєвського та Емського указів:1)через утиски 1876 року не мало змоги розвиватися українське перекладацтво-заборонявся друк Євангелія українською мовою, переклади світової класики-твори Овідія, Данте, Шекспіра тощо;2)цензура відхиляла науково-популярні праці українською мовою;3)згідно розпорядженню 1881 року українська драматургія отримала можливість певного розвитку, проте утиски українського театру суттєво гальмували цей розвиток:цензура забороняла кращі п'єси О.Кониського, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, даючи дозвіл переважно п'єсам «нелепым и грубым»; 4)утиски української мови 1863, 1876 рр. зумовили падіння культурного та освітнього рівнів українців;5)заборона освіти рідною мовою стала однією з найголовніших причин низької успішності учнів-українців;6)заборона україномовних конфесійних текстів стала проявом духовного насилля над українським народом.

М.Сумцов подав аргументовані докази необхідності скасування царських указів щодо української мови:1)це необхідно зробити з метою піднесення економічного рівня українців. Оскільки українці заселяють третину тих територій Російської імперії, де займаються землеробством, то українське землеробство суттєво впливає на економічний рівень імперії в цілому. Саме тому існує нагальна потреба в піднесенні економічного рівня українського селянства, в популяризації сільськогосподарських знань серед українського населення в найбільш природній та доступній для нього формі, тобто рідною мовою;2)це важливо для піднесення інтелектуального та культурно-освітнього рівня українського народу. Найефективніший шлях до такого піднесення-запровадження україномовної освіти.

Основні вимоги професорів Харківського університету викладені в семи пунктах.

Напереконаннявчених, зметоюпіднесення економічного, інтелектуального та культурного розвитку українського народу та заради справедливості необхідно:1)застосувати до української літератури ті ж цензурні правила, що й для творів російської літератури;2)допустити українську мову в церковну сферу;3)дозволити народні читання, публічні виступи, бесіди українською мовою, допускати шкільні бібліотеки і народні читальні книги українською мовою;4)український театр зрівняти в усіх правилах з російським;5)дозволити видання української періодики нарівні з російською;6)допускати ввезення на територію Російської імперії україномовної літератури, в тому числі і періодики;7)запровадити освіту рідною мовою на території проживання україномовного населення(відкрити українські початкові школи, допустити українську мову в шкільні підручники, хрестоматії та інші педагогічні посібники).

Київський університет св. Володимира також підготував відповідь на звернення Комітету міністрів щодо скасування обмежень українського друкованого слова. Для написання відповідної записки була створена комісія, яка складалася з восьми професорів, серед них шість українців.

Як зазначає Галина Макар, до сьогодні в науковій літературі усталена думка про те, що автором записки Київського університету був професор цього університету В.Антонович. Для підтвердження цього залучали такі факти:1)опублікований у 1908 році в «Записках Українського наукового товариства» текст записки, підписаний В.Антоновичем;2)коментарі сучасного історика В.Ульяновського до тексту цієї записки, подані при її передруку в сучасному виданні праць В.Антоновича «Моя сповідь»(Київ, 1995). Так, у примітках до публікації 1908 року зазначено, що документ складений В.Антоновичем за дорученням історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира 1905 року «з приводу запитання Комітету міністрів» у справі скасування обмежень української мови.

У записці В.Антоновича:1)спростовує тезу про те, що української мови не існує, вона є діалектом російської мови. Учений стверджує, що найважливішим аргументом самостійності української мови служать не назви на її позначення(мова, наріччя, говір чи діалект), а численність носіїв цієї мови;2)заперечує думку про те, що українська література зайва. Учений підкреслив:якщо українці потребують літератури українською мовою, то ніякі заборони не зможуть знищити цієї потреби, вони лише спричинюватимуть роздратованість українців;3)спростовує тезу про те, що українська література не має майбутнього;4)спростовує думку про те, що розвиток української література тури веде Україну до політичного сепаратизму. Автор записки наголошує, що переслідування української літератури через побоювання політичного сепаратизму «представляеть лишь продукть недомыслія и смешенія стремленій культурних сь политическими».

В.Антонович, як і М.Сумцов вказав на негативні наслідки Валуєвського та Емського указів:1)простежується зниження культурного та освітнього рівня українців;2)заборони впливають на духовний розвиток українців.

Основним підсумком записки В.Антоновича стало твердження:українська мова повинна функціонувати без будь-яких перепон. Отже, необхідне скасування всіх цензурних утисків українського друкованого слова.

У науковій літературі існують різні думки щодо:а)кількості записок, складених науковцями Київського університету;б)авторства київської записки(записок);в)яка з київських записок надіслана в Санкт-Петербург. Так, В.Ульяновський зазначає, що факти про те, чи була обговорена і затверджена Київським університетом записка В.Антоновича і чи надсилалася вона до Петербурга, на сьогодні ще не підтверджені. О.Лотоцький повідомив про інший варіант записки Київського університету. Є підстави вважати, що саме цей варіант надсилався в Петербург, доказом чого служать такі факти:

а) Ю.Шевельов називає записку В.Антоновича «першим проектом київської записки;

б) у другій частині мемуарів О.Лотоцького «Сторінки минулого», у розділі «Російська Академія наук в українській справі» подано фрагмент записки Київського університету, надісланої в Петербург. Однак, Г.Макар повідомляє, що зміст записки О.Лотоцького не збігається зі змістом записки В.Антоновича;

в) О.Лотоцький стверджує, що київська записка, підписана професорами Київського університету М.Дашкевичем, В.Перетцом, М.Цитовичем, В.Павлуцьким, А.Лободою, М.Запольським-Довнарем, П.Армашевським, вміщена в «Деле о малорусскомь языке».

Фрагмент записки Київського університету, представлений у мемуарах О.Лотоцького. Він містить 8 положень, які окреслюють позицію науковців цього закладу:

«1)вопрось о языках и літературах не следуеть смешивать…сь вопросами политическими;

2)сь етической и исторической точки зрения стесненые малорусской литературы является несправедливымь;

3)ограничительныя меры по отношению к ней не могут быть оправдываемы и требованыями государственной пользы;

4) не соответствують современнымь понятыямь о задачахь государства;

5)практика жизни обнаружила живучесть малорусской литературы ы ея насущную необходимость;

6)…во главе книгь, удовлетворяющихь высшимь потребностям духа, должно быть поставлено св.Писание на народномь языке;

7) просвешеные и економическое преуспеваніе народа нуждается вь наиболее доступной его пониманыю популярной литературе;

8)равнымь образомь научная и публицистическая литература на томь же народномь языке не можеть быть предметомь запрещеныя, поскольку она не нарушаеть общихь законовь о печати».

Отже, висновком усіх наукових інституцій, до яких звернувся Комітет міністрів царської Росії, - Російської Академії наук, Київського та Харківського університетів-був єдиним:необхідно скасувати заборону українського друкованого слова.

Міністр освіти В.Глазов подав отримані документи Комітетові міністрів разом зі своїми міркуваннями. В.Глазов зазначив, що науково-популярна та вишукана література, періодична преса можуть бути допущені на підставі загальноцензурних правил. Міністр водночас підкреслив, що Церква мусить уживати тільки церковнослов'янську, а школа, суд і адміністрація державну мови.

17 жовтня 1905 року царський маніфест проголосив демократичні свободи, а 24 листопада 1905 року російський уряд видав нові цензурні правила, що послаблювали цензуру українських видань Макар Г. Науковці України на захисті прав української мови на початку ХХ ст.//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. -Вип.16 .-Ужгород, 2011. -С.384-388..

З кінця 1905 року народилася в Києві своя українська вільна преса,

а це відразу поставило українську мову на зовсім іншу путь розвою. Тоді як досі розвій української літературної мови йшов невеликим джерелом, то з початком української преси він поплив уже широкою річкою. Щоденна преса відразу поставила до мови сотні нових питань, на які вимагала негайної задовільної відповіді . Словник письменника не був такий різносторонній, яким ставав словник щоденної преси, що мусів обіймати все життя. І українська літературна мова сильно розросталась углиб і вшир, пильнуючи нагнати прогаяний час. Звичайно, в щоденній поквапній праці не завжди можна було дбати про належну культуру та чистоту мови, проти чого гостро виступав був Іван Нечуй-Левицький Русанівський В. Історія української літературної мови. - К., 2001.-С.136..

Отже , початок ХХ століття - це час, коли українська громадськість почала активно діяти, усвідомлюючи всі наслідки заборон українського друкованого слова для української культури та науки.

У цей період письменники, історики та науковці , зокрема О.Лотоцький, П.Стебницький, Д.Мордовець, М.Сумцов, В.Антонович стають авторами записок, які свідчать про найбільш негативні наслідки утисків української мови. Великим прогресом, є те, що надіслані до Російської імперії записки були розглянуті, та на їх основі були здійснені раціональні висновки членами Комітету міністрів царської Росії , а також наукових інституцій до яких звернувся Комітет міністрів Російської імперії . Рішення було єдиним: необхідно скасувати заборону друкувати українською мовою.

Вищезгадані події зображують прагнення видатних українських науковців донести до Російської імперії те, що українська мова є самостійною мовою українського народу, а не діалектом російської, що так старанно намагався довести у своїх указах уряд царської Росії.

Висновки

Наша курсова робота на основі наукових праць українських істориків, мовознавців та громадських діячів, розкриває боротьбу української інтелігенції за рівноправність української мови в царській Росії у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. У курсовій роботі висвітлені далеко не всі події, пов'язані з русифікацією українських земель, а лише найбільш трагічні сторінки в історії української літературної мови.

Розвиток української мови в окрему літературну мову, лякав російський уряд та російських націоналістів, адже всі розуміли, що з розростом мови зростала й окрема свідомість нації. Поширювалися писання, що українська мова -- це не окрема мова, а тільки сполонізована народна говірка мови російської.

Як уже було зазначено, у другій половині ХІХ століття посилилася гнобительська політика царської Росії, мета якої полягала у повному витісненні української мови з суспільного вжитку.

Валуєвський циркуляр, Емський указ та низка інших заборон спрямованих проти української мови - це утиски прав українського народу користуватися рідною мовою. На превеликий жаль, зросійщення українського суспільства відбувалося не лише діячами Російської імперії, у цій ганебній політиці брали участь манкурти.

Цензурні кайдани зупиняли розвиток української літературної мови. Видатні діячі української культури невпинно вели боротьбу проти утисків української мови, розуміючи, що мова - складова частина національної свідомості. Дослідивши історію гнобительсько національно-мовної політики Російської імперії, спрямованої на витіснення українського друкованого слова зі всіх сфер, ми можемо зробити наступні висновки: 1)утиски української мови 1863, 1876 рр. зумовили падіння культурного та освітнього рівня українців;2)цензура відхиляла науково-популярні праці українською мовою;3)через утиски 1876 року не мало змоги розвиватися українське перекладацтво - заборонявся друк Євангелія українською мовою, переклади світової класики - твори Овідія, Данте, Шекспіра тощо;4)заборона рідномовної освіти стала однією з причин низької успішності учнів-українців;5)утиски української драматургії суттєво гальмували розвиток театру:цензура забороняла кращі п'єси О.Кониського, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького.

На початку ХХ століття, після розгляду Комітетом міністрів Російської імперії справи щодо скасування обмежень українського друкованого слова, розпочалися певні позитивні зрушення у сфері функціонування української мови в підросійській Україні. Була відроджена українська періодика, заснувалися перші легальні газети та журнали. У 1906 році розпочато читання лекцій з української літератури та історій в Київському , Новоросійському та Харківському університетах. Хоч православна церква залишалася російською, у 1906-1911 рр. було надруковано український переклад Євангелія, здійснений П.Морачевським ще 1860 р.

Найдраматичніші моменти в історії української літературної мови, без сумніву доводять українському суспільству намагання царизму поховати українську мову. Проте не дивлячись на спроби лінгвоциду з боку Російської імперії, українська мова завдяки діяльності свідомих представників інтелігенції відстояла своє право на існування в суспільному житті.

Як влучно зазначається у праці Віталія Русанівського «Історія української літературної мови», українська мова могла б про себе сказати словами П. Тичини:

Щоб жить -- ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить -- я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Список використаної літератури

1. Бойко С. Борис Грінченко як представник української національної еліти кінця ХІХ-- початку ХХ століття// Українознавчий альманах . -- Вип.14. - К., 2013. -- С. 67-- 71.

2.Лінгвоцид. Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії. -- Режим доступу:http://uk.wіkіpedіa/org/wіkі/Лінгвоцид.

3.Макар Г. Науковці України на захисті прав української мови на початку ХХ ст.//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. -- Вип.16 . -- Ужгород, 2011. -- С.384-- 388.

4.Огієнко І. Історія української літературної мови/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К.: Наша культура і наука, 2001. -- 440 с.

5. Русанівський В. Історія української літературної мови. - К.:Артек, 2001. - 391с.

6.Солоіденко Г. Петро Стебницький - оборонець української книги та української мови//Бібліотечний вісник. - 2007.? №2.

7.Статєєва В. Внесок Пилипа Морачевського в розвиток біблійного стилю української літературної мови. Цензурна історія його перекладів//Волинь-Житомирщина:Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. -- №10. -- 2003. -- С.230-- 249.

8.Статєєва В. Оборона прав української мови у 1905 році:Загальний огляд//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип. 8. -- Ужгород, 2005. -- С.134-- 146.

9.Статєєва В. Західноєвропейські видання другої половини ХІХ ст. про правове становище української мови в підросійській Україні//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. - Вип.13. -- Ужгород, 2009. -- С. 123-- 132.

10.Талапчук В. В.Беренштам як громадський діяч і член словникової групи Київської Старої Громади//Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства:Зб.наук.праць. -Вип.8. -- Ужгород, 2005. -- С.147-- 153.

11.Ткачук А. У боротьбі за права української мови (1900-- 1907 рр.). -- К., 2001. -- 32 с.

12.Шаркань В. Формування наукового стилю нової української літературної мови в середині XІX століття:Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. -- Чернівці, 2012. -- 20 с.

13.Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. -- Чернівці, 1998. -- 208 с.

Размещено на Allbest.ru