Стилі, типи і форми мовлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРС ЛЕКЦИЙ

СТИЛІ, ТИПИ І ФОРМИ МОВЛЕННЯ



Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати - поняття не тотожні.

Сьогодні українська мова - мова державна. (Закон про мови, 1989р., Конституція України, 1996р.). Вона є не лише засобом спілкування, а й важливим засобом формування нових виробничих відносин. Науково-технічний прогрес, розбудова соціально-економічної та політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Народжуються нові професії, формується їх мова, збагачується словник.

Мова -- це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією».

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова -- найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова -- єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова -- це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики».

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV -- першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Як відомо, кожна літературна мова, задовольняючи культурні потреби окремої людини і суспільства, виконує ряд важливих функцій:

комунікативну - як засіб спілкування. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою;

когнітивну (гносеологічну) - як засіб пізнавання. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу - зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Ця функція полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки;

емоційну (експресивну) - як засіб вираження почуттів. Ця функція полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід - це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. “Говори - і я тебе побачу”,- запевняли мудреці античності.

Ідентифікаційну функцію, що виявляється в часовому й у просторовому вимірах.

Навчальний курс риторики складається з таких частин:

історія риторики (досліджує місце риторики серед інших наук, основні види і жанри ораторського мистецтва, етапи зародження і розвитку риторики в історії людства (Давня Греція, Давній Рим, становлення слов'янського ораторського Мистецтва, сучасні риторичні школи);

теоретична риторика (предметом її вивчення є закони риторики: концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон безпосереднього спілкування, системно-аналітичний закон);

практична риторика (розглядає предмет і зміст усного публічного виступу, текст виступу, образ оратора, логічну культуру оратора, мовленнєву культуру оратора, композицію і стиль виступу, психологію аудиторії, взаємодію оратора та аудиторії, спілкування з аудиторією як творчий процес, полемічне мистецтво оратора тощо).

Мистецтво ритора (оратора) полягає в його володінні усним словом як засобом впливу на слухачів. Воно ґрунтується на культурі мислення, глибокій і різносторонній освіченості, засвоєнні досвіду найкращих ораторів минулого і ораторів сучасних, бездоганному знанні мови і досконалому володінні мовленням, а також на оволодінні культурою; спілкування. Оратор має бути наділений розумом, ерудицією, даром слова; певним рівнем майстерності, бути комунікабельним. Сьогодні, коли суспільство живе в умовах девальвації слова, особливо важливим є особиста порядність оратора, безкомпромісність, щирість, спроможність обстоювати власні гляди, вміння зрозуміти проблеми людей, до яких він звертається.

Риторика, як і філософія та логіка, належить до класичних наук, які з найдавніших часів були основоположними загальноосвітніми дисциплінами. Мистецтво риторики було відомим в Стародавньому Єгипті, Індії та Китаї, проте справжньою батьківщиною красномовства вважають Стародавню Грецію.

Риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя Давньої Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалась мистецтвом, творчістю, її називали «цариці всіх мистецтв».

За стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика.

Античні ритори виступали на політичних зібраннях, форум та судових процесах. Найпершу теорію риторики створили V ст.н.е. в Сіракузах. Найвидатнішим ритором був Георгій, який удосконаливши теорію ораторського мистецтва, познайомив з нею. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке силою впливу зрівнялося з поезією.

Найславетнішим ритором Стародавньої Греції був, Демосфен (384--322 pp. до н. е.). Сучасники зазначали, що силу Демосфенового слова можна порівняти хіба що з вихором чи блискавкою.

До нас дійшло понад 60 промов і листів Демосфена. Найвідомішими є його політичні промови, виголошені проти македонського царя Філіпа, який намагався позбавити Афіни самостійності Демосфен, будучи вождем антимакедонської партії, боровся проти керівника македонської партії Есхіна. Дійшло до судової справи.; яка стала визначною подією для тодішньої Греції. Есхін та Демос фен зустрілися в суді. Промови обох ораторів -- яскраві зразк політичних виступів.

На Демосфенових промовах вчилися цілі покоління античних ораторів. Його промови брав за зразок один з найславетніших давньоримських ораторів Цицерон (106--42 pp. до н. е), якого вважають батьком риторики. Ідеальним оратором сам Цицерон вважав людину високої культури, яка знає історію, філософію, літературу, юриспруденцію, може владарювати над аудиторією, вміючи примусити людей сміятися й плакати. Запорукою успіху ритора Цицерон вважав, освіту та природний дар. У своїх трактатах про ораторське мистецтво Цицерон зазначав, що ритор має бути патріотом, громадянином, який живе ідеалами держави й народу..

Найпершу промову Цицерон проголосив у 25 років, останню -- на 63-му році життя (у рік смерті). Усього виголосив понад 100 промов, тексти 57 з них збереглися до нашого часу.

Видатними риторами були давні філософи Аристотель (384--322 pp. до н. е.) та Платон (428--348 pp. до н.е.).

Найвідомішими ораторами Київської Русі були перший Київський митрополит Іларіон та Кирило Туровський (обидва жили в ХІст.).

Найвідомішою проповіддю митрополита Іларіона є «Слово про закон і благодать», де стверджено визначну, роль Київської Русі та обстоюється її право на самостійність. Проповідь відзначається винятковою глибиною думки, образністю та емоційністю.

Кирило Туровський -- автор багатьох піднесених величальних промов.

Найперша російська «Риторика» була створена невідомим автором 1620 року. Текст дійшов до нас у 36 списках. Цей твір є перекладом латинської риторики німецького вченого Меланатона, проте текст було пристосовано до потреб російської освіти. Вона стала підґрунтям для дальшого розвитку східнослов'янського красномовства.

У XVII--XVIII ст. курс риторики викладався у Києво-Могилянській академії, яка будучи глибоко національним навчальним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки кращих європейських університетів. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, 127 з яких було складено в академії. Ім'я академії прославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов.

Необхідність відновлення національних риторичних традицій спричинена тим, що нині виникла якнайгостріша потреба в особистостях, які можуть самостійно мислити, переконувати, спонукати й скеровувати співгромадян до поступу до істини, добра і краси. Сьогодні ми розуміємо риторику як науку, спроможну відіграти роль синтезатора багатьох наук, спрямованих на розвиток мовної особистості: педагогіки, соціолінгвістики, психолінгвістики» соціальної й особистісної психології, методики викладання мови, стилістики, культури мовлення, лінгвістики тексту тощо.

Відновлення статусу риторики Як науки і навчальної дисципліни має стати визначним кроком на шляху до творення демократичного, високоцивілізованого суспільства.

Словник.

Комунікабельність -- здатність до комунікації -- спілкування, до легкого встановлення контактів і зв'язків, товариські

Ерудиція -- глибокі знання в певній галузі науки чи в багатьох галузях, широка обізнаність, начитаність.

Трактат -- наукова праця, де розглянуто окреме питання чи проблему.

Статус -- законодавчо закріплене правове становище.

28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», в якому надано статус державної українській мові: «Відповідно до Конституції УРСР, державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова». Українська держава «забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (ст. 2). Разом з тим держава створює необхідні умови для розвитку української та мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мову країни до 2000 року. У ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно усіх регіонах України.

Спеціальна термінологія і професіоналізми

Термін - це спеціальне слово або словосполучення, що дає точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з певної галузі знань.

Професіоналізми - це слова, що вживаються на позначення спеціальних понять у сфері тієї чи іншої професії.

Професіоналізми, на відміну від термінів, можуть мати експресивне забарвлення і досить детально характеризувати вид занять, дії чи предмети, безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії.

Фразеологізм - це стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова й цілісна словесна формула.

Фразеологізми поділяються на три групи:

фразеологічні зрощення - фразеологічні одиниці, у яких цілісне значення ніяк не вмотивоване, воно не випливає із значення їхніх компонентів (теревені правити, піймати облизня);

фразеологічні єдності - фразеологічні одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване переносним значенням їхніх компонентів (вивести на чисту воду, давати волю ногам);

фразеологічні сполучення - фразеологічні одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване прямим значенням їхніх компонентів (взяти слово, покласти край).

Джерела української фразеології:

вислови з античної культури;

переклади видатних людей;

крилаті фрази українських письменників;

переклади крилатих виразів російських письменників;

переклади крилатих виразів зарубіжних письменників;

біблійні та євангельські вислови.

Кліше - звичний зворот, регулярно повторюваний у певних умовах і контекстах для тотожного позначення адекватних ситуацій, стосунків між людьми (наприклад, на підставі наказу, довести до відома).

Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів

Омоніми - це однакові за звучанням і написанням слова, але різні за значенням. Наприклад, коса (дівоча) - коса (знаряддя праці).

Багатозначні слова - це слова, що мають два і більше значень.

Наприклад, стіна - 1) вертикальна міцна частина будівлі; 2) прямовисна бічна поверхня.

Пароніми - слова, які дуже близькі за звучанням, але різні та значенням і написанням.

Укладання документів щодо особового складу

До цих документів належать особові картки, заяви, накази щодо особового складу, характеристики, автобіографії, анкети, резюме.

Заява - це письмове офіційне повідомлення, твердження або прохання. Заяви бувають прості та вмотивовані.

Реквізити:

адресат;

відомості про заявника (ПІБ, вказані у родовому відмінку, при потребі - домашня адреса, телефон);

назва виду документа;

перелік додатків (якщо є);

дата і підпис заявника.

Види заяв: про прийняття на роботу, про переведення на іншу посаду, про надання чергової відпустки, про звільнення з посади.

Накази щодо особового складу регламентують прийняття громадян на роботу, переміщення працівників на інші посади, звільнення, надання різних відпусток, заохочення, накладання стягнень.

Види наказів щодо особового складу: про прийняття на роботу, про переведення на іншу роботу, про звільнення, про надання відпустки, про заохочення, про накладання дисциплінарного стягнення.

У наказах щодо особового складу немає констатувальної частини, а лише розпорядча. Розпорядчу частину поділяють на пункти, кожен пункт починають дієсловом: ПРИЗНАЧИТИ, ПЕРЕВЕСТИ, ОГОЛОСИТИ ПОДЯКУ, ОГОЛОСИТИ ДОГАНУ і т.д.

Характеристика - це документ, в якому дається оцінка ділових та моральних якостей особи. Текст характеристики складається з чотирьох взаємопов'язаних логічно частин:

І - анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де вказують ПІБ, посаду, вчений ступінь чи звання (якщо є), рік народження, національність, освіту; ці дані рекомендується розміщувати праворуч стовпчиком;

ІІ - дані про трудову чи навчальну діяльність (спеціальність, досвід роботи, кар'єрне зростання, рівень професійної майстерності);

ІІІ - оцінка ділових якостей (ставлення до роботи чи навчання, підвищення професійного рівня, участь у громадському житті, поведінка у побут, ставлення до інших людей, державні нагороди та заохочення;

ІV - висновок, у якому вказують призначення характеристики.

Текст характеристики формулюється від третьої особи. Цей документ підписує керівник установи, голова профкому. Характеристика завіряється круглою гербовою печаткою. Якщо характеристика складається на учня, студента, працівника, який ще навчається (працює) в даній установі, організації, то її текст викладається у теперішньому часі, а якщо ця особа є випускником навчального закладу або звільняється з даної установи, то текст характеристики подається в минулому часі.

Автобіографія - це життєпис конкретної особи, складений нею самою. Типового формуляра немає, адже автобіографія складається довільно. Пишеться від руки на чистому аркуші паперу при вступі на роботу, навчання та ін. Форма викладу - розповідна (від першої особи). Усі відомості подаються у хронологічній послідовності і з таким розрахунком, щоб можна було скласти уявлення про життєвий шлях, ділову кваліфікацію і суспільно-політичну діяльність даної людини. Зазвичай вказують рік, місяць, число народження, професію батьків, освіту, вид трудової діяльності, відомості про участь у громадському житті, нагороди, заохочення, сімейний стан, склад сім'ї, останнє місце роботи, посаду, домашню адресу, дату складання, ставлять підпис.

Реквізити автобіографії:

Назва виду документа.

Текст, у якому зазначаються:

прізвище, ім'я, по батькові;

дата народження;

місце народження;

відомості про освіту (повне найменування усіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися);

відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи, посад);

короткі відомості про склад сім'ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).

Дата написання.

Підпис.

Резюме - це документ, у якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.

Резюме повинно бути детальним, точним, але лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Резюме надсилається до установи, яка оголосила вакансії. Після ознайомлення дирекції із документом претенденти запрошуються на співбесіду. Якщо особа відповідає вимогам установи, то їй пропонують заповнити резюме у вигляді анкети безпосередньо на місці.

Реквізити резюме:

Назва виду документа.

Текст, що містить таку інформацію:

домашня адреса, телефон (факс);

прізвище, ім'я, по батькові;

мета написання документа;

особисті дані (дата народження, сімейний стан, національність (за потреби));

відомості про освіту (повне найменування усіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння іноземними мовами (за потреби);

відомості про професійний досвід (яку посаду займає зараз, попередні посади, із зазначенням стажу роботи);

інша інформація на вимогу роботодавця.

Дата (за потреби).

Підпис (за потреби).



Текстове оформлення довідково-інформаційних документів

Ділове листування

Службові листи. Лист - це основний засіб обміну інформацією між установами, організаціями підприємствами. За функціональним призначенням листи поділяють на такі, що потребують відповіді та такі, що не потребують відповіді. Листи, що потребують відповіді, - ініціативні листи - це такі службові листи, що спонукають адресата дати відповідь адресантові (лист-прохання, лист-звернення, лист-пропозиція, лист-вимога, лист-запит). До листів, що не потребують відповіді, належать: лист-попередження, лист-нагадування, лист-підтвердження, лист-відповідь, супровідні листи, листи-повідомлення, інформаційні листи (рекламні листи), лист-запрошення.

Лист-нагадування - це службовий лист, в якому нагадується про наближення чи закінчення терміну виконання, проведення заходів і необхідність унаслідок цього вжити необхідних заходів.

Лист-підтвердження - це лист, в якому підтверджується той чи інший факт.

Супровідні листи - це такі листи, в яких адресат інформує адресанта про направлення йому документів, що додаються до листа.

Гарантійні листи - це такі листи, в яких гарантується виконання чогось (оплата за послуги, гарантія на отримання роботи).

Лист-повідомлення - це лист, в якому повідомляється про щось чи стверджується конкретний факт.

Інформаційний лист - це лист, в якому інформується про заходи, події, факти.

Рекламні листи - це детальний опис товарів чи послуг; вони мають спонукати адресата до придбання даних товарів чи отримання послуг.

Лист-запрошення - це такий службовий лист, в якому пропонується взяти участь в заходах (адресовані конкретним особам, установам, організаціям).

Лист-відповідь - це лист, в якому дається відповідь на ініціативні листи.

Реквізити листа:

штамп;

номер і дата листа;

посилання на індекс та дату вхідного документа;

адресат;

резолюція (накладає керівник на вхідному листі);

текст;

позначка про контроль;

відмітка про наявність додатків;

гриф погодження та візи (у разі потреби);

печатка;

відмітка про виконавця;

позначка про надходження (вхідний лист, проставляється у день надходження).

Рекомендації щодо написання листа:

кожне положення - з нового рядка;

думки висловлювати лаконічно, зрозуміло;

уникати агресивності;

не перебільшувати значущості свого становища, адже авторитет можна здобути тільки справжніми знаннями та досвідом роботи;

досконало перевіряти текст з точки зору повноти відображення інформації та ясності викладу;

в листі слід використовувати нейтральний та позитивний тон.

Оформлення довідково-інформаційних документів

Довідково-інформаційні документи включають інформацію про фактичний стан справ і є основою для прийняття рішень. До довідково-інформаційних документів належать: висновок, довідка, доповідна та пояснювальна записка, план, протокол, витяг з протоколу, телеграма, телефонограма, факс, звіт, оголошення, повідомлення про захід, реклама, лист.

Довідка - це документ, який засвідчує факт біографії або діяльності особи чи установи, видається на вимогу іншої установи. За змістом довідки бувають: особисті, службові.

Реквізити:

назва виду документа;

назва організації, що видає довідку;

дата видачі;

номер, вихідний номер та дата письмового запиту про необхідність довідки;

ПІБ особи, якій видано довідку;

текст;

призначення довідки (куди подається);

підписи службових осіб;

печатка, постійні реквізити на кутовому штампі.

Доповідна записка - це документ на ім'я керівника установи, в якому повідомляється про певний факт, подію, подається звіт про виконання службових доручень та взятих на себе зобов'язань. Доповідні записки можуть укладатися з власної ініціативи або за вказівкою керівництва. Текст доповідної записки поділяється на дві частини: 1 - констатувальна - описова; 2 - викладення пропозиції, прохання.

Реквізити:

назва виду документа;

дата;

індекс;

адресат;

заголовок до тексту;

текст;

посада та ПІБ особи, яка подає записку (може розташовуватись після адресата);

позначка про наявність додатків;

підпис.

Пояснювальна записка - використовується для назви двох документів:

вступна частина іншого документа (плану, програми, проекту);

документ особистого характеру, в якому пояснюються певні дії особи (порушення дисципліни, невиконання робіт).

План - це документ, який встановлює точний перелік намічених для виконання робіт чи заходів, їх послідовність, обсяг, тимчасові координати керівників і конкретних виконавців. За термінами дії плани бувають: перспективні, річні, піврічні, квартальні, місячні, тижневі, щоденні.

Кожен пункт плану складається з трьох обов'язкових частин:

зміст роботи;

термін виконання;

виконавці.

Плани підписують особи, відповідальні за їх виконання або керівники установи. Затверджуються плани колегіальним органом або керівником. Деякі плани перед затвердженням узгоджуються.

Реквізити:

назва установи;

назва виду документа;

заголовок (вказується термін);

текст (може подаватись табличним способом);

підписи;

дата складання;

гриф затвердження;

гриф узгодження;

печатка.

Звіт - це службовий документ, який містить повідомлення про діяльність особи чи організації, виконання дорученої справи, узагальнення зробленого. Звіти бувають прості, складні (залежно від виконання роботи), статистичні і текстові. Статистичні звіти оформлюються від руки або машинописним способом на трафаретних бланках, текстові - на загальному бланку або на чистому аркуші паперу (формат А 4) машинописним способом або за допомогою оргтехніки, здебільшого за схемою. Як правило, звіти складають про роботу, виконану протягом певного періоду (день, тиждень, півріччя, рік і т.д.). Вони мають бути конкретними, тобто давати стислу відповідь на запитання схеми.

Реквізити:

назва виду документа;

дата (зазначають дату підписання);

заголовок до тексту (зазначають про що звіт і за який період);

текст (складається зі вступу, основної частини, де зазначаються головні завдання чи види робіт, та висновків і планів на перспективу);

підпис;

відбиток печатки (у разі потреби).

Оголошення - це повідомлення про час і зміст нарад, засідань; необхідність виконати якусь роботу; потребу в заміщенні вакантної посади чи набір робочої сили.

Повідомлення - це різновид службового листа, в якому викладено запрошення взяти участь у нараді, конференції, зборах.

Реквізити:

дата, час і місце засідання;

його назва (тематика);

порядок денний;

прізвище доповідачів з кожного питання;

прізвище й телефон відповідальної особи;

спосіб проїзду до місця засідання.



Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

Розрізняють такі види мовленнєвої діяльності: слухання, читання, говоріння і письмо.

Форми мовлення - усне і писемне мовлення.

Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, є процесом говоріння. За походженням усне мовлення - первинна форма існування мови.

Писемне мовлення - мовлення, зафіксоване на папері. Воно є вторинною формою існування мови і розраховане на зорове сприймання.

Риторика - теорія ораторського мистецтва; наука красномовства, в якій розкриваються закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Вона розвиває в людини такі особистісні якості: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), поведінки, спілкування.

Закони риторики:

концептуальний закон, що формує й розвиває уміння всебічно аналізувати предмет дослідження, вибудувати систему знань про нього;

закон моделювання аудиторії: формує і розвиває уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії: соціально-демографічні, соціально-психологічні, індивідуально-особистісні;

стратегічний закон: формує й розвиває уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного партнера аудиторії;

тактичний закон: формує й розвиває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості;

мовленнєвий закон: формує й розвиває вміння володіти мовленням;

закон ефективної комунікації: формує й розвиває уміння встановлювати, зберігати і закріплювати контакт з аудиторією;

системно-аналітичний закон: формує й розвиває вміння виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і накопичувати цінний життєвий досвід.

Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

Основні орфограми:

велика літера, власні імена;

правопис прізвищ, географічних назв;

правопис складних слів;

правопис префіксів, суфіксів;

вживання м'якого знака, апострофа;

подвоєння букв, спрощення в групах приголосних;

чергування приголосних звуків;

правопис відмінкових закінчень;

правопис числівників.

Правопис складних прикметників

Прикметники, які утворилися складанням двох і більше основ, називаються складними.

Разом пишуться:

прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника (зовнішньополітичний);

прикметники, утворені сполученням основ іменника і прикметника (суднопідіймальний);

прикметники, утворені сполученням основ числівника та іменника (п'ятипроцентний);

прикметники, утворені сполученням основ прислівника і прикметника (малопотужний);

прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова (нафтопереробний).

Через дефіс пишуться прикметники, утворені від двох і більше прикметникових основ (офіційно-діловий), а також прикметники, що означають якість з додатковим відтінком, відтінки й поєднання кольорів (біло-блакитний), прикметники, перша основа яких закінчується на -ико, -іко (хіміко-технологічний).

Правопис прислівників

Разом пишуться прислівники:

утворені від іменників, прикметників, числівників, займенників, прислівників у поєднанні з прийменником (востаннє, здалеку, назавжди);

прислівники, утворені за допомогою часток аби-, де-, -сь, ні-, ані-, що- (абияк, щоразу, десь, анітрохи).

Через дефіс пишуться прислівники:

утворені від прикметників і прийменника по- (по-новому, по-російськи);

утворені від числівників (по-перше, по-друге);

утворені від антонімічних і синонімічних пар (більш-менш, давним-давно);

утворені за допомогою часток будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -то (так-то, де-небудь, хтозна-як).

Через два дефіси пишуться прислівники: віч-на-віч, всього-на-всього, де-не-де.

Окремо пишуться прислівникові сполучення: день у день, один по одному, раз у раз.

Правопис прізвищ

Російський звук [е] після приголосних передається літерою е: Лермонтов, Озеров.

Російський звук [е] передається літерою є у таких випадках:

на початку слів: Єгоров, Євдокимов;

в середині після голосного: Вересаєв, Достоєвський;

після приголосних при роздільній вимові (тобто після апострофа і м'якого знака): Григор'єв, Євгеньєва;

коли російському [е] в споріднених українських коренях відповідає і: Бєлов, Твердохлєбов;

у суфіксах -єв, -єєв після приголосних (за винятком шиплячих і р, ц): Алексєєв, Грошев;

Російська ё передається:

буквосполученням йо на початку слова, після голосних і губних (Йолкін, Соловйов);

буквосполученням ьо після м'яких приголосних (Тьоркін, Корольов);

літерою о після шиплячих (Лихачов, Обручов).

Російський звук [и] передається:

літерою і на початку слів та після приголосних (Ісаєв, Пушкін);

літерою ї після голосних та при роздільній вимові (Воїнов, Захар'їн);

літерою и після шиплячих та ц, у префіксах і суфіксах -ич,-ин, -ик (Чичиков, Пришвін, Гнідич).

Російський звук [ы] передається літерою и (Рибаков, Циганов).

М'який знак ставиться у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк (Трубецькой, Островський), після м'яких приголосних у кінці слів (Гоголь), після м'яких приголосних перед я, ю, є, ї (Третьяков, Ананьїн).

Апостроф ставиться після губних приголосних (Григор'єв, Юр'єв).

Орфоепічна й акцентна - це правила вимови й наголосу.

Приголосні звуки розрізняються за місцем творення, способом творення й участю голосу. Щодо участі голосу вони поділяються на дзвінкі та глухі: Дзвінкі приголосні творяться за участю голосу й шуму.

У літературній мові звуки цих пар чітко розрізняються, зокрема дзвінкі приголосні у вимові не заступаються глухими, наприклад: важ [важ] -- ваш [ваш] ворог [ворог] -- ворох [ворох]

гадка [гадка] -- гатка [гатка] газ [газ] -- гас [гас] гриб [гриб] -- грип [грип] везти [ви'зти] -- вести [ви'сти]

дужка [дужка] -- душка [душка] казка [казка] -- каска [каска] лід [л'ід] -- літ [л'іт] міг [м'іг] -- міх [м'іх]

плід [пл'ід] -- пліт [пл'іт] п'ядь [пйад'] -- п'ять [пйат'].

Наведені пари слів не лише різні значенням, а й відмінні звучанням.

У кінці слова та в кінці складу перед глухими приголосними маємо дзвінку вимову дзвінких шумних приголосних, наприклад: біб [б'іб] дубки [дубки]

лід [л'ід] ладком [ладком]

віз [в'із] лізти [л'ізти]

корж [корж] діжка [д'іжка]

ріг [р 'іг] лягти [л 'агтй]

дзвін [дз'в'ін] ґедзь [ґедз']

джміль [джм' іл' ] ґандж [ґандж] *

У словах: вогко [вохко] -- легко [лехко], кігті [к'іхт'і] -- нігті [н'іхт'і] звук [г] зазвичай знеголошується й оглушується. Якщо дзвінкі приголосні не уподібнюються до наступного глухого звука, то глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова стають дзвінкими, наприклад:

боротьба [бород'ба] осьде [оз'де]

молотьба [молод'ба] Тбілісі/[дб'іл'іс'і]

футбол [фудбол] баскетбол [баскеидбол].

Замість глухого к на письмі, у вимові маємо дзвінкий г", наприклад:

аякже [айагже] вокзал [воґзал]

екземпляр [егзеимпл 'ар]

повсякденний [поус'аґден:ий] рюкзак [р'уґзак]

Стокгольм [стоггбл'м] якби [йаґби].



Дзвінкі приголосні у складі префіксів і прийменників

У префіксах і прийменниках під, від, над, перед, об, між

звуки [д], [б], [ж] перед глухими зберігають дзвінкість, наприклад: підходити [п'ідх6диети] під тачкою [п'ід тачкойу]

відтоді [в'ідтбд 'і] від хвороби [в'ід хвороби]

надколоти [надколоти] над полем [над полем]

передплатник [пеиреидплатниек] перед краєм [перед крайем] обточити [обточити] об підлогу [об п'ідлогу]

міжсезонний [м'іжсиез6н:ий] між чужими [м'іж чужими]. Перед глухими звуками префікс і прийменник з завжди оглушується, наприклад:

зсадити [с:адйти] з парти [спирти]

зцілити [с'ц'ілйти] з сином [с:йном].

Перед глухими шиплячими ш, ч префікс і прийменник з змінюється на ш, наприклад:

зшивати [ш:еивати] з шахти [плахти]

зчистити [шчйстиети] , з чотирьох [шчотиер'6х].

Нормальний і швидкий темп мовлення зазвичай зумовлює оглушення у префіксі роз- кінцевого приголосного перед глухими, наприклад:

розповідь [роспов'ід'] розказати [росказати].

Повільний же темп мовлення вимагає чіткої вимови з у префіксі роз-, наприклад:

розповідай [розпов'ідай] розкажи [розкажи].

Так само дзвінко він вимовляється й перед глухим с, наприклад:' розсадити [розсадити]

Лише швидкий темп мовлення зумовлює оглушення з у префіксах і прийменниках без, через, наприклад:

через тебе [череис тебе]. Сполучення двох літер дж, дз позначає один звук у словах: * джунглі [джунґл 'і] ґедзь [ґедз']

джиґун [джиеґун] дзьоб[дз'об]

їжджу [йіжджу] родзинки [родзинки]

і два звуки [дз] на місці д і звука [з] дзижчати [дзеижчати] та под.

Лише на межі префікса й кореня вимовляють два звуки:

а) звук ДЖ -- на місці літери Д і звука [ж] підживлення [п'іджжйулеин' :а];

б) звук ДЗ -- на місці літери д і звука [з] відзначити [в'дВзначиети].

Запровадження іншомовного звука [ф] до української мови відбувалося поступово. Спочатку його заступали інші приголосні, особливо це помітно на прикладі найдавніших запозичень, переважно імен, наприклад:

хв Хведір, Трихвон, Хведось, Хведора, Хвилимон, Хвеська; хвор-туна, хвіртка, дрохва

кв квасоля

х Охрім, Євстахій, Юхим, Трохим, Хома, Пархон

п Пилип, Степан, Йосип, Степанида, Ничипір, Прокопій, Прокіп, Онопрій, Панас, Опанас, Сопрон; пляшка

ш Дорош

т Тадей, Методій, Теохтист, Тимотей; Атени, Голгота; ана-тема, катедра, етер, міт

в Векла, Матвій.

Майже всі наведені приклади залишаються нормативними й дотепер, але новіші запозичення вимагають як написання, так і вимови літери ф, наприклад: портфель, фаетон, фанатик, фант, фігура, фін, фокус, форма та ін. Твердої вимови вимагають шиплячі звуки [ж], [ш], [дж], [ч], наприклад:

їж [йіж] кішка [к'ішка]

буджу [буджу] річ [р'іч].

Незначне пом'якшення шиплячих припустиме тільки перед [і] речі [реч'і] та у випадках подовження приголосних, наприклад:

Запорожжя [запор6ж':а] річчю [р'іч':у].

Приголосний р завжди твердий на кінці складу і слова й лише на початку складу перед звуками [а], [о], [у] -- відповідно перед літерами я, ьо, ю, а та перед і вимовляється м'яко, наприклад:

у рядок [у р'адок] чотирьох [чогтер'ох]

вірю [в'ір'у] ліхтарі [л'іхтар'і].

Передньоязиковий ясенний л -- твердий сонант злегка пом'якшується перед голосними [е] та [и], наприклад:

малина [малина].

М'яко вимовляти л, як і більшість приголосних, слід перед і, я, ю, ь, наприклад:

плівка [пл'гука] мляво [мл'аво]

лють [л'ут'] мулько [мул'ко]

біль [б'іл'] * сльоза [сл'оза].

Після повернення до української мови літери ґ виникли певні складнощі як у написанні, так й у вимові цієї літери, оскільки понад 80 років її всюди заступала літера г.

Літера Г, г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах, наприклад: гаманець [гаманец'] гарний [гарний]

гречка [гречка] гривня [гриун 'а]

гай [гай] тощо, так і в іншомовних на місці Н, И; О, д давнішого походження газета, гігант, гінді, голокост тощо та в запозиченнях зі звукосполученнями переважно грецького походження агро гео, лог, гог, грам, граф, гігро, гідро, гіпер, гіпно, гіпо, голо, наприклад: агрономія, геологія, логопед, грамофон, педагогіка, гігроскопічний, гіперболоїд, гіпноз, граматика, міліграм, географія, гідролокація, гіподинамія, голографія та ін.

Літера Ґ, ґ передає задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах {аґрус [аґрус], ґава [ґава] та ін.; в окремих діалектизмах Західної України: ґазда [ґазда], леґінь [лбґ'ін'] й ін.), так і в іншомовних запозиченнях {еґо [еґо], реґіон [реиґ'і6н]), а також у їхніх похідних на місці латинського О, д1 (крім грецизмів).

Увага!

галун (сірчанокисла сіль) галун (тасьма)

гуля (дієслово) ґуля (ім.)

грати (дієслово) ґрати (ім.)

гніт (ім. зі значенням «тиск») гніт (ім. зі значенням «стрічка»)

глей (кольорова гончарна ґлей (згуслий сік плодових

глина) дерев)

голка (гострий кінець чого-н.) ґолка (сорт пшениці без остюків)

Звук ґ вимовляється також на місці правописного к під асимілятивним впливом наступного дзвінкого приголосного, наприклад:

Слова з літерою ґ -- загальні та власні назви див. у додатках 3, 4.

анекдот [анеиґд6т] аякже [айаґже]

вокзал [воґзал] рюкзак [р 'уґзак]

якби [йагбй] й гіод.

Особлива складність щодо правильної вимови існує у словах, де наявний звук [ґ] і звук [г], наприклад: Габсбурґ [габсбурґ] Гюґо [г'уґб]

Геґель [геґел'] Гемінґвей [гйм'інґвей]

Копенгаген [копеингаґен] герцоґ [герцог]

гуґенот [гуґеинот] гідальґо [г'ідал'ґо]

Побутує хибна думка, що в українській мові начебто всі слова пишуться так, як їх вимовляють. Це твердження є не зовсім правильним, оскільки в мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взаємодіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. Виникає явище асиміляції" --- артикуляційного уподібнення звуків один одному. Розрізняють повну й часткову асиміляцію -- залежно від ступеня уподібнення звука. Вплив попереднього звука на наступний є прогресивною асиміляцією, а наступного на попередній -- регресивною. В українській мові частіше відбувається саме регресивна асиміляція, коли дзвінкі шумні приголосні перед глухими втрачають голос, що в певних випадках позначається й на орфографії; тхнути, скривдити, спечений, сформований. У префіксах роз-, без- асиміляція не обов'язкова, наприклад:

розстелити [рос(с)теилйти]'

небезпечний [небеспечний]

безпідставно [бесп'ітстауно].

У середині слова або на межі слів асиміляція, як правило, послідовна.

Дзвінкі перед глухими оглушуються, а глухі перед дзвінкими одзвінчуються, наприклад:

вогкість [вбхкЧс 'т'] нігті [н'іхт'і]

боротьба [бород'ба] кісьба [к'із 'ба]

вокзал [воґзал] осьде [6з 'де]

який [йагбй] наш брат [наж брат].

1 Тут і далі використано принцип фонематичної транскрипції.

За місцем і способом творення звук [з] перед [ш], [ч] на початку слова вимовляється як [ш], а в середині слова переходить у [ж], наприклад:

зшити [ш:йти] зчистити [шчйстити]

вивізши [вйв'іжши] безчесний [беижчесний].

Шиплячі перед свистячими стають свистячими, наприклад:

не морочся [не мороц 'с 'а]

на книжці [на кнbз'ц'і].

При асиміляції за м'якістю і твердістю приголосні д, т, н, л, с, з, ц та.буквосполучення дз перед пом'якшеними приголосними палаталізуються, наприклад:

у казці [у каз 'ц'і] пісні [п'іс 'н'і]

сонця [сон'ц'а] дзвінко [дз'в'інко].

Але не відбувається пом'якшення д, з та інших приголосних на стикові морфологічних частин слова, наприклад: безрезультатний, бездощів 'я, віддавати, відрізати; д, т, с, з перед бі, пі, ві, мі, якщо це і походить з о, наприклад: двір, відбіг, безпідставний, розвіяти, розміряти.

Прогресивна асиміляція за місцем і способом творення спостерігається у сполученнях ст, зд: (ст--с'т' --с'ц'т'), наприклад:

радість -- раді[с'ц'т'] гості -- го[с'ц'т']і.

Асиміляція за м'якістю/твердістю може виникати у прикметникових суфіксах -- ськ(ий), зьк(ий) з м'яким [с'], [з'], [п']: лю[д']ський.

Літера щ завжди позначає сполучення двох звуків [шч], наприклад:

праща [прйшча] дощ [дошч].

Орфоепічнийрозбір

1. Затранскрибувати слово.

2. Вимовити голосні (окремо й у слові).

3. Вимовити приголосні (окремо й у слові).

4. Виділити звукосполучення, передавання яких на письмі не відповідає вимові. мова термінологія мислення

Голосні звуки української мови, на відміну від російської, є звуками повного творення. Вони вимовляються повнозвучно й чітко не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції. Виняток становлять звуки [е] та [о].

Звук [е] у ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и]. Перед наголошеним складом із голосними [и], [і], [у] це наближення стає більше: степи [стиепи], несіть [ниес'іт'], піе-лиця [тиелиц'а], а перед наголошеним складом з [о], [а], [е] нахил [є] до [и] менший: несло [неисл6], несла [несла], несе [неисе].

У низці випадків ненаголошений [е] вимовляється без значного нахилу до [и] і перед наголошеними [и], [і], [у], зокрема у префіксах без-, пре-: безвихідний [беизвйх'ідний], премудрий [премудрий], у заперечній частці не-: невинний [неивин:ий], після голосного у словах іншомовного походження: поетичний [поеи-тичний], а також перед [р] у межах складу: терпіти [теирп'іти].

На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м'яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив відчутно за обобічного межування таких приголосних. Після [й] перед подальшим м'яким приголосним голосний [е] вимовляється зі значним нахилом до [і]: заєць [зайе'ц'], освоєння [освойе'н':а], купаєшся [купайе'с' :а].

Ненаголошений [и] в основі слова вимовляється з помітним наближенням до [е]. Із більшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е], [а]: миленький [меилен'кий], директор [деиректор], кишеня [кеишен'а], лиман [леиман].

Перед складом із наголошеним [о] вимовляється середній звук між [и] та [е]: вино [виено], живопис [жиевопис], лимон [лиемон]. Найменше зближується [и] з [е] перед наголошеним складом з [у], [і], [и]: живу [жи'ву], живіть [жиев'іт'].

Зближення, змішування та нерозрізнювання [е], [и] в нена-голошених позиціях -- одна з найхарактерніших рис українського вокалізму, наприклад пари слів: греби [гриеби] -- гриби [грие-бй], клени [клиенй] -- клини [клиенй], мене [меине] -- мине [меи-не] вимовляються абсолютно однаково.

Звук [о] перед наголошеним складом зі звуками [у] або [і] вимовляється з деяким наближенням до звука [у]. Виразніший цей нахил перед складом з [у] і менш виразний перед складом з [і].

З помітним наближенням до [у] вимовляється ненаголощений [о] перед складом з наголошеним [у] в основі слова: голубка [гоу_ лубка], зозуля [зоузул'а], кожух [коужух], могутній [моугут'н'ій], полумисок [поулумиесок], розумний [розумний].

Літературній мові традиційно припустима вимова звука [и] або наближення до [и] на місці правописного і зазвичай у наголошеній позиції у словах: [йнший], [йнколи], [йнод'і], [йній], [йнде], [йдол], [йжиц'а], [йкати], [йр'ій], [йрод], [йскра], [ич], [ит]; [индйк], [иржа], [инакше], [инжйр], [иноземний].

Для літературної мови характерне лише помірне «укання» під час вимови голосного [о].

В українській мові відсутнє сильне ослаблення, стягування, зне-виразнювання ненаголошених голосних завдяки відносній слабкості наголосу. Оскільки словесний наголос не різко вирізняється з-поміж ненаголошених, він зосереджує на собі стільки видихової енергії, що її стає і для повнозвучної вимови голосних і в ненаголошених складах. За такого відносно рівномірного розподілу між складами видихової енергії (в уповільненому темпі мовлення) по обидва боки наголошеного складу (але не ближче ніж за склад) з'являються побічнонаголошені склади: . а) у цростих словах: задоволений, високо, матуся й под.;

б) у словах із префіксами: перед-, після-, навколо-, поза-, понад-, проти-, через- без-, між-, над-, не-, пере-, наприклад: передсвятковий, післяобідній, навколосвітній, позафракційний, понадстроковий, протиотрутний, черезрядковий, беззмістовний, міжшкільний, надзвуковий, неорганічний, переорієнтуватися;

в) у простих словах із префіксами: най-, що-, як-, анти-, де-, дез-, дис-, екстра-, квазі-, контр-, макро-, мікро-, міні-, псев-дО-, ре-, супер-, транс-, ультра- й под., наприклад: найприваб-ливіший, щомиті, якнайкраще, антидемократичний, демілітаризований, дезорієнтований, дисгармонія, екстраординарний, квазі-зоряний, контрзаходи, макроекондміка, мікропроцесор, мініметр, псевдотеорія, рекультивація, суперзірка, трансконтинентальний, ультрасучасний;

г) у складних словах: великовантажний, картоплесаджалка, метробудівнйк, птахоферма й под

Отже, голосний звук, потрапляючи під побічний наголос, звучить чітко, виразно. Ненаголошені початкові та прикінцеві склади багатоскладового слова під час вимови не тільки не ослаблюються, а, навпаки, увиразнюються, вимовляються майже так само повнозвучно, як і наголошені.

Орфографічна норма - це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом,' окремо і з дефісом, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; окрім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, дієвіше, ефективніше сприяє піднесенню мовної культури народу. На думку С. Смаль-Стоцького, правопис -- це культурна справа, а основний чинник культури -- традиція. Головне -- відновити перервану орфографічну традицію як знаковий засіб самоідентифікації української спільноти та її внутрішньої єдності.

В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною і граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. Сучасна орфографія вибудована на двох основних принципах -- фонетичному й морфологічному. Певне застосування має також і смисловий, або семантично- диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживаємо велику й малу літеру, наприклад: Тиґр -- річка й тиґр -- звір Примор 'я -- регіон і примор 'я -- місцина біля моря Комар -- прізвище й комар -- комаха Поділ -- назва району й поділ -- низина та поділ -- дія; написання слів разом, окремо і з дефісом, наприклад: проте -- сполучник і про те -- прийм. із займ., насторожі -- присл. і на сторожі -- прийм. з ім., по-вашому -- присл. і по вашому -- прийм. із займ.

Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм. Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні

Відміни іменників

В українській мові усі змінювані іменники поділяються на відміни. До І відміни належать іменники жіночого і чоловічого роду, що мають у називному відмінку однини закінчення -а,-я (доля, людина). До ІІ відміни належать іменники чоловічого роду з основою на приголосний і із закінченням -о; іменники середнього роду з закінченнями у називному відмінку однини -о, -е, -я (герой, знання).

До ІІІ відміни належать іменники жіночого роду з основою на приголосний та іменник мати (ніч, радість).

До ІV відміни належать іменники середнього роду, які при відмінюванні набувають суфіксів -ат(-ят), -ен (маля - маляти).

У звертаннях, що складаються з двох власних назв - імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Ярославе Андрійовичу, Галино Миколаївно.

Якщо біля прізвища стоять слова пан, добродій та ін., то загальну назву ставимо у кличному відмінку, а прізвище - у називному (пане Іванішин), а якщо тільки загальне слово та ім'я, то обидва слова - у кличному відмінку (друже Іване).

Особливості використання іменників у ділових паперах

Використовуючи іменники в офіційно-діловому стилі, слід пам'ятати, що іменники - назви осіб за професією вживаються у формі чоловічого роду: їм не властиве розмежування чоловічого і жіночого роду за допомогою будь-яких спеціальних зовнішніх показників у межах слова. Вказівку на особу жіночої статі містять лише контекстуальні показники - дієслова (директор Інна Володимирівна поїхала у відрядження). Також потрібно уживати форму кличного відмінка, звертаючись до осіб.

Відмінювання прізвищ, імен, по батькові

Прізвища прикметникового типу відмінюються, як прикметники, а іменникового - як іменники.

При відмінюванні прізвищ розрізняють чоловічі та жіночі прізвища. Жіночі прізвища із основою на приголосний, -ко, -ло не відмінюються.

Відмінювання географічних назв

Географічні назви з іменниковими закінченнями відмінюються як іменники (Полтава - Полтави, у Полтаві).

Географічні назви, що мають форму множини, відмінюються як відповідні загальні іменники (Чернівці - Чернівцях, Чернівцям).

Географічні назви, що складаються з прикметника та іменника, відмінюються в обох частинах (Новоград-Волинський - Новограда-Волинського).

Географічні назви, що складаються з двох іменників або іменника та присвійного прикметника, відмінюються в другій частині (Баден-Баден, Івано-Франківськ), але винятком є Пуща-Водиця, Конча-Заспа.

Географічні назви, що складаються з короткої форми прикметника, прийменника на та іменника, що вказує на розташування населеного пункту, відмінюються в першій частині (Франкфурт-на-Майні - Франкфурта-на-Майні).

...