Обрядова лексика на основі лексикографічних джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Маріупольський державний університет

Кафедра української філології

КУРСОВА РОБОТА

з української мови

на тему “Обрядова лексика на основі лексикографічних джерел”

Студентки І курсу

напряму підготовки 020303 - Філологія

спеціальності 6.020303 - Українська мова та література

Іванченко Г.О.

Керівник:

к. філол. н., доц. Дворянкін В. О.

Маріуполь - 2016



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Відбиття в етимології народних звичаїв, вірувань, обрядів, традицій українців

Розділ 2. Особливості весільної обрядової лексики

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

«Мова - то наша історична і генетична пам'ять. На жаль, за століття гонінь, зневаги ми перестали розуміти божественну красу і таїну рідного слова. промовляючи слово «спасибі», ми й не здогадуємося, що кажемо священну молитву «Спаси тебя Бог!» Етимологія української мови. - К. : Міленіум, 2005. - С.109

У монографії В. Кононенка «Рідне слово» наголошується: «Традиційний спосіб життя невіддільний від народу, а тому знати народні звичаї, обряди, вірування, самий характер національного буття має кожен, хто вважає себе українцем... Відомо, що рідна мова виступає могутнім чиннком відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештую формується картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність. У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість».

Обрядово-звичаєва сфера -- це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята -- це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова -- це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.

Загальновизнано, що мова є вагомою часткою етнокультури. Звичаї впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й вірування частково створюють етномовну реальність. У свою чергу, мова є вказівкою на розуміння культури, а лексика - надзвичайно чутливим показником культури народу. Тим самим мова відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття.

Мова є творчим продуктом етносу. Вона виступає індикатором його життя та інтелектуальної орієнтації в предметному світі. Вивчаючи мову етносу в усіх її проявах і взаємозвязках, пізнаємо духовну природу її носія - народу. У сучасному мовознавстві виокремився цілий напрям, який вивчає взаємозвязок мови і культури - етнолінгвістика. Етнолінгвістіка щільно пов'язана з етнологією (етнографією), оскількі мовні феноменом відкрівають широкі можливості для реконструкції матеріальної и духовної культури народу, та навпаки.

Джерелом для етнолінгвістичних досліджень є основний масив національно маркованих і немаркованих словесних комплексів, що набувають виразних рис в етнічному, психологічному, аксіологічному плані, стають вагомим чинником формування етномовних утворень.

Представинками цього напряму є В.В. Жайворонок, М.П. Кочерган, Л.М. Маєвська, І.М. Толстой, В.І. Кононенко, Л.І. Мацько та інші.

Мета курсової роботи є комплексний аналіз обрядової лексики у структурно-семантичному аспекті. Поставлена мета обумовила необхідність розв'язання таких завдань:

- визначити теоретичні засади досліджуваної проблеми;

- класифікувати українську обрядову лексику з тематичними групами;

- описати культурну семантику означеної лексики.

Об'єкт дослідження -обрядова лексика як частина загальномовного словника.

Предмет дослідження - виявлення етнокультурної специфіки обрядової лексики на матеріалі фольклорних і художніх творів.

При написанні роботи використовувались наступні методи дослідження: описово-аналітичний, лексикографічний метод з елементами контекстуального аналізу.



Розділ 1. Відбиття в етимології народних звичаїв, вірувань, обрядів, традицій українців

У книзі О. Братка-Кутнського «Феномен України» вміщено глибокі і пророчі біблійні слова: «А слово було на початку, і слово було Богом». Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі. У грецькій мові відповідний термін логос позначає слово, розум і Боготворця. Цей містичний аспект дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога. У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мови формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. Основний словниковий склад української мови, як писав наш Кобзар «йде від Бога, від його імені та його аспектів та атрибутів».

Отже, етимологія-це одна з істин Логоса, істин Слова( Божого).

Етимоломгія (від грец. ?фхмпн правда, істина і грец. -льгпт «слово, наука») -- розділ знань, розділ порівняльно-історичного мовознавства, який вивчає походження слів мови; сукупність прийомів дослідження, спрямованих на з'ясування походження слова, а також сам результат цього з'ясування.

ХХІ століття лінгвістика розпочала методологічно оновленою. Вона обєднала і творчо переробила спадок попередніх століть. Звернувши увагу на людину - продуцента мови і знання, зафіксованого текстами, мовознавство розпочало плідну співпрацю з іншими науковими галузями для всебічного пізнання свого обєкта дослідження. У результаті цього відбулося глибше проникнення у природу та сутність мови не тільки як знаряддя спілкування, але й «пізнання, взаєморозуміння, засобу збереження етнічної цілісності, культури, історичної памяті народу, адже мова дозволяє подолати розрив між індивідуальною свідомістю та свідомістю народу, між свідомостями різних поколінь».

Сучасний світ характеризується намаганням народів «визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову» . Осторонь цих процесів не залишається лінгвістична наука кінця ХХ століття.
Етнолінгвімстика (грецьк. ethnos -- плем'я, народ і лат. lingua -- мова) -- це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови.

Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри -- вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування).

Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Бnthropos -- людина) -- науки, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та інші методи.

Етнолінгвістика як маргінальна галузь мовознавства межує з етнологією, культурологією та психолінгвістикою і спрямована на зясування того, як у мові та мовленнєвій діяльності (етнотекстах) відображені етнічна свідомість, менталітет, національний характер, матеріальна та духовна культура народу. Отже, етнолінгвістика - це наука про національно-мовне життя, це складник українознавства, утвердження якого як філософії національного буття має непересічне значення для стратегій націєтворення та націєствердження.

Українська етнолінгвістика спирається на здобутки зарубіжних учених. Фіксацію інформації про українські традиції, звичаї, обряди здійснювали польські науковці (К. Мошинський, С. Петкевич, О. Кольберг). Українська етнолінгвістика розвивалась у тісному взаємозв'язку із російською: спільний збір і обробка етнолінгвістичної інформації про родинні обряди українців, народну кулінарію, медицину, мовний етикет, народну фразеологію. До цього напрямку дотичними є суто лінгвістичні дослідження мовного боку культурних явищ.

О. Потебня та Г. Шпет своїми працями в галузях лінгвістики, фольклористики та психології значно вдосконалили науковий інструментарій етнолінгвістики.

Етнолінгвістика в Україні характеризується різноаспектністю дослідження.

Дослідженням явищ традиційної культури займались: весільні звичаї (П. Романюк, М. Бігусяк, В. Дроботенко, І. Магрицька), поховально-поминальні обряди (В. Конобродська), календарні обряди (Г. Аркушин, К. Глуховцева, М. Шарапа),міфологічно-демонологічна сфера (П. Гриценко, Н. Хобзей), норми етики (Миронюк, С. Богдан). Сучасний стан розвитку етнолінгвістики підготували роботи І.Гердера, В.фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, В.Вундта, Ф.Боаса, Е.Сепіра, С.Лема, М.Сводеша, Б.Уорфа, К.Хейла, Дж.Трейджера, О.Потебні, Д.Зеленіна, М.Сумцова, Б.Грінченка, І.Огієнка, В.Топорова, В.Іванова, М. та С. Толстих, В.Жайворонка, О.Тищенка та ін.

Ще 300 років тому земляни навіть не мали уявлення про могутні цивілізації Асирії та Вавилону, їх високу культуру. Після того, як археологи відкопали тисячі глиняних табличок, вік яких сягав 6 тисяч років, за справу взялись мовознавці . Саме завдяки дешифруванню стародавніх алфавітів, текстів людство одержало безцінну інформацію про історію, матеріальну і духовну культуру одного з осередків людської цивілізації. Отже, мова відіграє велику роль у розумінні народу, його культури, менталітету, традицій. Саме через неї віддзеркалюються вірування, звичаї та обряди.

Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція (від лат. Traditio-передача) -- досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.

Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного із них.

Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його із звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.

Обряд- сукупність установлених звичаєм дій, пов'язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов.

Обрядовість-система культових або звичаєвих обрядів українців, у якій переплелися стародавнє язичницьке народовір`я, елемент тотемізму, фетишизму, християнського віровчення, досвід людей, їх трудова діяльність. Первісні обряди відбивали певне розуміння навколишнього світу. Водночас вони були формами вияву емоцій людини. Нащі пращури одухотворювали природу , жили в гармонії з нею. Саме з обрядів виокремлюється образотворче мистецтво, танець, спів, фольклор. Обрядовість поділяється на календарну та родинно-побутову. Вона позначається високою поетикою, красою, глибоким символізмом, єднанням з природою.

Найважливішими обрядами календарного циклу були новорічні(колядування, щедрування, засівання) й весняні(закликання весни, водіння хороводів). Літньо-осіння обрядовість включала Зелені Свята, Івана Купала тощо.

Велику роль у житті людей відігравали сімейні обряди-родильні, весільні, поховальні, поминальні.

Звичай- загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу і т. ін. Також, народними звичаями називають традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят, пов'язаний з виконанням пених дій і використанням відповідних атрибутів, предметів, тощо. Щодо походження слова «звичай» слід зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить з псл. Vyknoti, «набувати знань, навичок, учитися».

Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду і передаються із покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, пов'язані з світоглядом, віруванням, обрядами українців. Звичай-це втілення в рухи та дії світовідчуття і взаємини між людьми, ти неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї-це особливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле і сьогодення.

Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються, обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду -- характером дій. Звичай є практичною дією, завдання якого -- дати зразок для наслідування, показати, як потрібно діяти, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю -- відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.

В обряді не ставиться завдання досягнення реального практичного результату. Мета обряду -- за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято - не одне і те ж.

Свято- відзначуваний звичаєм або церквою день на честь якої-небудь події чи святого. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято -- більш широке явище. Воно включає і не обрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі -- безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв'язку з пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи. Таким чином, свято -- день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята в більшості випадків були днями, присвяченими відпочинку. За ними у зв'язку із цим і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайнятих, неробочих, на відміну від буднів. Так виникло поняття свята. У дні пам'яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого -- чи чого-небудь. Звідси зв'язок свят із обрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Вирішальна роль у процесі називання належить життєвій практиці етносу. У повсякденній діяльності культурно-етнічна спільність пристосовує ареал розселення для сприятливих умов життя. Результати практичної діяльності народу відбиваються у мові. Кодування досвіду відбувається на всіх мовних ярусах, проте найчіткіше воно структурується в лексиці. Лексичні одиниці окремої мови являють собою мозаїчну картину світосприймання лінгвокультурної спільності та відбивають лінгворентабельність певного народу.

Обрядова лексика як тематична група відзначається специфікою складу та функціонування. Ця специфіка виявляється насамперед у тому, що для найменування елементів обрядів, означення ситуацій, номінації учасників обрядодій, реалій використовується як специфічна лексика, так і лексика інших тематичних груп, яка у контексті обрядовості набуває спеціального значення. До специфічної лексики обрядовості належать лексеми, які утворюють лексико-семантичні групи(ЛСГ) назв учасників обряду, ЛСГ назв обрядодій, ЛСГ найменувань обрядових реалій. До вербального компонента сімейної обрядовості входять також сталі формули, тексти, виголошувані під час виконання тієї чи іншої обрядодії, які не утворюють окремих ЛСГ, але об'єднуються у семантичні мікрополя і входять до метатексту обрядовості.

Особливість побутування обрядової лексики визначається також тим, що вона входить до текстів, які виконують дві функції: опису обрядів, за допомогою чого зміст і порядок обрядодій передаються від покоління до покоління, та актуалізації обрядів.

Існують так звані лінгвоспецифічні слова, у яких відзеркалюється духовна та матеріальна культура народу. Розуміння саме таких лінгвоспецифічних одиниць визначається як «двостороннє знання слів-реалій тим, хто говорить, та тим, хто слухає, і яке є основою мовного спілкування». Такі лексичні одиниці Є. Верещагін і В. Костомаров назвали лексикою з країнознавчим культурним компонентом.

Серед слів з культурним компонентом, як зазначають названі вчені, є безеквівалентна та фонова лексика.

Безеквівалентна лексика - це слова або словосполучення, які позначають предмети, явища, процеси, але на даному етапу розвитку мови не мають еквівалентів перекладу.

У сучасній мовознавчій науці термін “безеквівалентна лексика” (далі БЛ) порівняно новий, і в його витлумаченні немає одностайності, а інколи й конкретності, що не сприяє визначенню БЛ як категорії лінгвістики. Мовознавці намагаються відмежувати цей термін від інших, або, порівнюючи з іншими “національно маркованими” поняттями, дати визначення БЛ (М.П. Кочерган, Л.М. Дяченко, Н.Ф. Зайченко, О.В. Коваль-Костинська, О.Л. Паламарчук, Т.А. Космеда, А.В. Волошина, Л.І. Машуровська, О.І. Кремльова та ін.). Розглядаючи проблему співвідношення слова і денотата, лінгвісти намагаються також дати відповідь на питання про існування цього своєрідного етнокультурного шару лексики, але особливості функціонування національно маркованої лексики в тексті залишаються сьогодні ще недостатньо вивченими.

Семантична структура кожної лексичної одиниці може утворюватися кількома компонентами, тобто семами. Семантика БЛ багато в чому зумовлена історією, культурою країни, діяльністю людини, її світобаченням тощо.

БЛ відображає національно-культурну своєрідність мови на лексичному рівні, називає такі поняття та явища у сфері певної культури, які не властиві іншим. Наші спостереження доводять, що БЛ як складова образності тексту створює емоційно-експресивний підтекст, пов'язаний з ідеоетнічним компонентом значення, висувається у смисловій ієрархії твору, виступає своєрідною функціонально-смисловою домінантою тексту.

БЛ наявна в кожній мові. М.П. Кочерган вважає, що БЛ, як правило, становить не більше 6-7% загальної кількості активно вживаних слів. Загалом поява БЛ зумовлена життєдіяльністю певного лінгвокультурного колективу та відбиває розбіжності між лінгвістично-понятійними кодами. Наприклад, укр. галушка (різаний або рваний шматочок прісного тіста, зварений на воді або молоці); писанка (розмальоване великоднє куряче або декоративне, звичайне дерев'яне яйце); мазанка (людське житло, зроблена з глини, сирцевої цегли та хмизу, обмазаного глиною); плахта (жіночий одяг замість спідниці з шерстяної тканини).

Безеквівалентні слова є скарбницею для здобуття знань про країну, культуру і побут народу, мова якого вивчається. Тому у вивченні мови необхідно враховувати те, що слова відображають і передають спосіб життя та спосіб мислення, характерні для певного суспільства (чи мовної спільноти) і являють собою безцінні ключі до розуміння культури.

Паралельно із безеквівалентною лексикою необхідно згадати численні слова щоденного вжитку, які в умовах традиційного способу буття набувають додаткових змістових і естетичних нашарувань. Мається на увазі близькі до безеквівалентних слова, які збігаються у декількох мовах своїми денотатами (тобто об'єктивним змістом), але не збігаються за своїми коннотатами (тобто емоційно-естетичними асоціаціями). Такі слова належать до фонової лексики (конотативної).

Паралельно із безеквівалентною лексикою необхідно згадати численні слова щоденного вжитку, які в умовах традиційного способу буття набувають додаткових змістових і естетичних нашарувань. Мається на увазі близькі до безеквівалентних слова, які збігаються у декількох мовах своїми денотатами (тобто обєктивним змістом), але не збігаються за своїми коннотатами (тобто емоційно-естетичними асоціаціями). Такі слова належать до фонової лексики (конотативної). Велика кількість лексичних одиниць, за допомогою яких мовний код фіксує різні оцінні харахтеристики, вказує на можливість його присутності в житті етносу й одночасно визначає своєрідність української лексичної системи.

Фонові лексичні одиниці виділяються із загального лексичного складу під час зіставлення з лексичною системою іншої мови. Той факт, що в іншій мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає однозначності взятих для зіставлення слів. Найважливішими в таких словах виявляються позалінгвістичні плани, які можна зіставити.

Отже, фонові, це такі слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні компоненти, що надають денотату особливої предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики. Поняття фонової лексики теоретично надзвичайно складне, неоднозначне.

Таким чином, безеквівалентна і фонова лексика мають спільну ознаку, що єднає їх в окрему групу лексем, які мають різною мірою виражену специфічну етнокультурознавчу семантику.

Розділ 2. Особливості весільної обрядової лексики

Вивчення мовних свідчень народної культури є одним із актуальних завдань сучасного мовознавства, передусім діалектології та етнолінгвістики. Перспективним у цьому відношенні є введення в науковий обіг нових лексичних і фразеологічних фактів, сполучених із народними обрядами.

Важливою передумовою комплексного дослідження "культурних" мовних знаків є наявність в арсеналі дослідника лексикографічно (із точною локалізацією) або картографічно представлених реґіональних матеріалів, що уможливлює вияв традиційних рис і місцевих особливостей певного обряду, окреслення діалектних та етнографічних ареалів поширення обрядових явищ, а в подальшому - формулювання культуро- й етноґенетичних висновків.

Українська весільна драма відбиває дух нації і є важливою складовою традиційної обрядовості українців. А весільна лексика і фразеологія при уважному аналізові розкриває найархаїчніші сторони своєї семантики.

Весільна лексика утворює багату в репертуарному плані структурно організовану систему, в межах якої можна виділити три лексико-семантичні групи (ЛСГ):

· назви весільної драми, її етапів і окремих обрядодій;

· назви учасників весільної драми;

· назви матеріальних компонентів весільної драми (одягу і прикрас, атрибутів і тварин, страв і напоїв тощо).

Весільні поняття позначені як обрядово маркованими назвами, так і загальновживаними, тому серед них можна виділити власне весільні номени - етнографізми (підвесілок, заводити на посад, перезва, свашкувати, дружко, гільце, покраса, виганяйлоло та ін.) і найменування, що використовуються й поза обрядом (|вечірр, іти ў гості, братик, музики, вінок, хомут та ін.). Чимало загальновживаних назв у весільному контексті набувають особливої, культурної конотації: солов'ї-малолітні учасники весілля (хлопчики), що "продають" молоду молодому', місяці-прикраса з тіста на короваї у вигляді місяця', мед -мед, яким пригощають учасників весілля на знак цноти молодої'.

Лексеми мають різну морфологічну віднесеність - є іменниками (змовини, боярин, теремок), дієсловами (кланятись, князувати), прикметниками (весільний, свадебний), а також субстантивованими частинами мови - прикметниками (молодий, зговорена, чесна), займенниками (наше-молода в обряді підміни', свойе-весільна шишка з червоними стрічками, за якою приходять посланці роду молодого з метою пересвідчитися в цнотливості молодої), числівниками (двойко-печиво у вигляді двох пташок, призначене для молодих, восім-прикраса з тіста на короваї у вигляді цифри вісім).

Багатокомпонентні назви виражені іменними словосполученнями (сватання на шапку, рідний од його честі, старший дружко, косиці з селезня, сватальний рушник), дієслівними словосполученнями (іти на сорочку дивитися, дати відкоша, ділити коровай), а також описовими конструкціями (парубок такий шо треба дівку, дівка яка ладиться заміж йти, бабочкі які шишки пекуть). Окремі поняття реалізовано шляхом пропозитивної номінації: розсипалось сватання, дівка поспілв, яка себе видержала.

Назви, що за структурою є словосполученнями та реченнями, мають різний ступінь оформленості мовного знака як усталеного весільного номена. Найвищий ступінь такої оформленості характерний для весільних фразеологізмів - стійких зворотів, цілісність семантики яких зумовлена поєднанням компонентів із повністю або частково переосмисленим значенням (прядиво крутити-відмовити парубкові при сватанні, іти на мир-обряд домовлення батьків наречених про майбутнє весілля, заводити на посад-заводити молодих на почесне місце за весільним столом, іти порешетити -обряд комори, зозулю вигонити -пародійне весілля), і для усталених мовних кліше (Це така ліпиха, що за столом випиха?? 'вербальний сигнал завершення частування за весільним столом, Гей, бояри,до коней).

Для говірок характерні артикуляційні уподібнення звуків у мовному потоці, як-от: наближення у слабкій позиції звуків е та и один до одного (заг|ризиени, |полудеинў), вимова звука оу перед складом із наголошеним у (зоу|зулўа, оуб|руч) асиміляція приголосних за твердістю-м'якістю (напеиреих|ресўтўа, дзўв'і|нок), дзвінкістю-глухістю (меи|режшка, ба|тўігх), слабке пом'якшення звука ч (ку|мач*).

Весільна обрядовість -- це система драматично-ритуальних дій та пов'язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім'ї.

Весілля як зародження нової сім'ї має довгу передісторію виникнення, що пов'язано з різними етапами становлення дослов'янських та праслов'янських племен на території сучасної України.

Родинно-обрядова творчість в цілому, а весілля зокрема тісно пов'язані з народною драмою. У певному сенсі система ритуалів та традицій з нагоди одруження наречених становить цілісне драматичне дійство, кожен з учасників якого виконує призначену йому роль. Головними постатями тут є, безумовно, шлюбна пара чи «молодята», яких називають князем та княгинею.

КНЯГИНЬ кнўа|гинў молодий під час весілля

КНЯЗІНЯ кнўа|зўінўа молода під час весілля'.

Інші головні ролі розподілені так: від нареченого -- старший дружко (близький родич чи друг; в минулому цю роль виконував жрець племені) та два піддружби (молоді парубки), два старости, «домовий» староста (який рядить домом і приготуваннями), два музики, дві свахи (чи старо-стіни -- старші жінки), свашка (молодша дівчина -- сестра чи родичка молодого); з боку нареченої -- дружка і піддружка, два дружби, козаки або післанці (родичі), два музики і «домовий» або «данський» староста. Старости з дружбами називаються боярами, а всі причетні до виконання обрядів та ритуалів -- весільною дружиною, що є відголоском княжого періоду. До весільної дружини також входять писар, який «списує» боярів, їх вози та інший маєток; маршалок, що носить булаву з кінського волосу і виконує всі обряди з короваєм, іноді -- коновал, лікар, хорунжий тощо.

Етапи весілля.

Архаїчне весілля як цілісна народна драма складається з ряду обрядових дій, монологів, діалогів та полілогів, а також хореографічних елементів -- хороводів, танців та ігор. Воно супроводжується пісенно-поетичними творами і є довготривалим святковим церемоніалом, що складається з багатьох сцен, які умовно можна об'єднати у кілька етапів:

1) передвесільний (сватання, заручини чи змовини);

2) приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, завивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетення, оглядини або відвіз сорочки);

3) весілля (посад, розплітання коси нареченої, батьківське благословення чи поклони, приїзд нареченого, гостина, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від'їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, «комора»);

4) післявесільний (понеділкування або почепини, пропій чи перезва).

Народні лірично-пісенні твори, якими супроводжується цей церемоніал, називаються весільними обрядовими піснями.

Передвесільні обряди починаються традиційно сватанням (на окремих територіях Східної та Південної України цей ритуал називається «зальотами»). На позначення обряду оглядин у східнослобожанських говірках уживаються такі назви: оглядини, оглядина, оглядення, розгляди, розглядини, обзорини, іти оглядати(ся), оглядини пить. Інші регіональні джерела подають у цьому значенні лексему оглядини, розглядини і фразеологізм гризти піч. Деривати від -гляд- як найменування названого обряду відомі в багатьох українських діалектах, а також у говорах російської та білоруської мов.

Більшість зафіксованих у говірках назв обряду оглядин виявляє спільність на рівні синонімічних мотиваційних дієслівних основ оглядати, озирати уважно розглядати що-небудь з усіх боків з метою обстеження, ознайомлення, виявлення чого-не­будь із міждіалектними відповідниками, в окремих випадках відрізняючись лише дериваційно.

ОГЛЯДАТИ і|ти оглўа|дати виконувати обряд оглядин'.

СВАТАННЯ 1. 'прихід старостів жениха до батьків дівчини з метою дізнатися про їх згоду на 2.святкування сватання одруженими учасниками весілля 3. святкування сватання неодруженою молодд. 4.вечірнє зібрання молоді, що влаштовує гуляння передвесільного дня

сватання на шапку -прихід старостів жениха до батьків дівчини з метою дізнатися про їх згоду на шлюб (під час обряду старости кладуть на стіл головний убір жениха із дорогоцінного хутра, на підставі чого батьки дівчини роблять висновок про стан заможності його родини).

? гуляти сватання, гу|лўати свата|нў:а, закріпити сватання -закрўі|пити с|ватанў:а;

СВАТАРІ свата|рўі -особи, що сватають наречену женихові.

СВАТАРЬ-особа, що виконує основну роль в обряді сватання, примовляючи "законні" слова'.

СВАТАТИСЬ с|вататисў -звертатися до батьків дівчини, прохаючи дати згоду на шлюб'.

СВАТАЧ сва|тач-особа, що виконує основну роль в обряді сватання, примовляючи "законні" слова'.

СВАТИ сва|ти-1.особи, що сватають наречену женихові. 2.батьки одного з молодих відносно батьків іншого.3. звичай, за яким родичі молодої йшли або їхали другого весільного дня на частування до батьків молодого'.

ІТИ ГУЛЯТИ ДО СВАТІВ і|ти гу|лўати до сва|тўіў-обряд святкування сватання одруженими учасниками весілля'..

СВАТОВСТВО сватўіўст|во -1. прихід старостів жениха до батьків дівчини з метою дізнатися про їх згоду на шлюб 2. сватання3.святкування сватання одруженими учасниками весілля.

Хоча традиція сватання виникла вже у період вищого розвитку людської свідомості, вона зберігає відголоски прадавніх ритуалів. Перш за все такими є сталі звертання-формули, в структуру яких входять численні архетипні образи, а триразові повтори наближають їх до замовлянь. Про архаїчність цього обряду свідчить серйозне ставлення до нього з боку всіх учасників.

Як правило, сватання відбувалося за зразком одного з двох найпоширеніших сценаріїв. За першим (давнішим за походженням) учасники дійства розігрували сцену мисливців, які довго начебто полюють за дорогим звіром (найчастіше куницею), натрапляють на слід через порошу (в яку б пору року сватання не відбувалось) і цей слід приводить їх до дому дівчини, яку вони сватають. Свати -- «мисливці» із «царевичем» («князем»), для якого «полюють цього рідкісного звіра», звинувачують господарів дому в тому, що вони в себе переховують куницю.

КУНИЦЯ ку|ницўа -дівчина періоду сватання у примовах старостів

Уявлення про перетворення куниці в дівчину «красну дівицю» сягає тотемних міфологічних часів і пов'язане з системою давніх вірувань, демонологією та епічними творами про перевертнів. У час розмови свати запрошуються до хати, де кладуть хліб та сіль на знак того, що прийшли з добром. Батько дівчини розпитує їх, з якої вони землі, який їхній край, про царевича, його вдачу (що в минулому мало буквальне значення, з згодом перетворилось на ритуал). У цей час дівчина повинна бути біля печі (як хоронителька домашнього вогню) і на знак згоди вийти заміж за парубка, який сватається, мала колупати піч (символічно -- руйнування чи відлучення від родинного вогнища).

КОЛУПАТИ ПІЧ-обрядова дія дівчини під час сватання в разі згоди на одруження'

Святкування сватання неодруженими учасниками весілля окреслене в говірках такими мовними знаками: сватання, гуляти сватання, підсватання, вареники, гуляти вареники, гуляння, гульки, вечір, вечеря, вечоринки. А свідченням Валентини Борисенко, лексема вареники як назва цього обряду є власне слобожанською; вона ж відзначена й у праці Василя Іванова у 12 населених пунктах колишнього Старобільського повіту Харківської губернії. Її мотиваційною ознакою є назва страви, яку виготовляють і споживають під час обряду. Святкуючи сватання, молодь збиралась у домі нареченої або в сусідській хаті. Дівчата варили маленькі вареники, для сміху клали в них перець, горох, насіння. Сідали попарно з хлопцями, пригощалися принесеною женихом горілкою, підносили один одному вареники, співали веселих пісень

Знаком вдалого сватання було ритуальне «зв'язування» чи «перев'язування» сватів вишитими рушниками, а хлопця -- хустиною, що, очевидно, є відгомоном давнього звичаю зв'язувати гостей-чужинців, поки представники роду дівчини не з'ясують, чи все, що вони говорили, є правдою, щоб вирішити, чи можна туди віддавати родичку. На знак відмови дівчина підносила парубкові гарбуза, але символічне значення цією традиції ще не вивчене.

ГАРБУЗ гар|буз 1.предметний знак відмови дівчини при сватанні 2.відмова дівчини при сватанні

? |винести гарбу|за ; |дати гар|буз, |дати гарбу|за ; знес|ти гарбу|за; п'ідло|жити гарбу|за; п'іднес|ти гар|буз, п'іднес|ти гарбу|за; п'ід|сунути гарбу|за;

Наступним кроком передвесільного етапу були заручини (змовини).

ЗМОВИ з|мови 1. 'сватання' ; 2. 'обряд домовлення батьків наречених про майбутнє весілля.

ЗМОВИНИ з|мовини 1.прихід старостів жениха до батьків дівчини з метою дізнатися про їх згоду на шлюб; 2. Сватання 3.обряд домовлення батьків наречених про майбутнє весілля.

ЗАРУЧАННЯ зару|чанў:а 1. сватання; 2. заручини.

Вони, як правило, відбувались в домі парубка, куди відправлялась рідня засватаної дівчини, щоб оглянути господарство та домовитися з його батьками (родом) про викуп (придане) та віно нареченої (сюди включалися наділ землі, дім, худоба, постіль, посуд, інші речі домашнього вжитку). У разі згоди обох сторін ця угода запивалась, наречена на знак остаточного рішення вийти заміж за парубка повинна була прийняти від нього дарунки (полотно, одяг, прикраси), серед яких обов'язково були два перстені, якими заручались молоді. На окремих територіях заручини відбувались у той же день, що і сватання, після якого батьки зарученої дівчини їхали на оглядини до парубка.

Заручини, як і сватання, збереглися у формі ритуально-драматичного дійства, яке не супроводжувалось обрядовими піснями. Вдалі заручини завершували передвесільний етап. Від цього моменту починався період приготування до весілля, що міг тривати від кількох днів до кількох тижнів чи місяців; за окремих обставин (наприклад, коли парубок вирушав на війну) навіть кількох років.

Приготування до весілля.

Серед безлічі обрядів магічних дій та ритуалів, пов'язаних із вступом у шлюб двох людей, до нас дійшли лише найживучіші, закорінені у древніх традиціях і віруваннях, пов'язані із прадавніми культами. Таким є обряд випікання короваю. На думку М. Сумцова, у весільному обряді ритуальний хліб заміняв Жертовну тварину (можливо, корову, звідси приказка «Коровай багатий, коровай рогатий»). Елементи цього обряду тісно пов'язані з Магією, культом сонця (він обов'язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води (на коровай брали непочату воду із трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з певної кількості млинів), дерев та рослин (оздоба з шишок, горіхів, листків та квітів), птахів (оздоба у вигляді голубів, лебедів, соколів, гусей, качок), культ яйця (для випікання брали ритуальну їх кількість -- 12, 40 тощо). Один з перших дослідників весільної обрядовості Й. Лозинський вказував, що подекуди поряд із випеченими птахами, випікають яйця, або впікають їх у коровай: «Тиї яйця спеченії служат заслюбленим за присмачок і за знак будучної множности» (тобто плідності).

У минулому весь цей обряд складався із різноманітних ритуалів, табу і пересторог, носив магічний характер. Елементи магії простежуються не лише в тому, які складові частини чи речі впікались в коровай, як його прикрашали, але і хто мав право брати участь у замішуванні тіста та випічці. Це дозволялось робити лише парній кількості молодих господинь (їх називали коровайницями), кожна з яких була заміжня і щаслива у сімейному житті та мала дітей.

Довготривалий процес виготовлення короваю, як й інші дійства, супроводжувався відповідними обрядовими весільними піснями, які за своїм походженням є такими ж давніми, як і сам обряд. Ці тексти, очевидно, виникли на основі ритуальних замовлянь та магічних формул, оскільки містять значні вкраплення язичницьких традицій. Набираючи воду до тіста, співали пісню, що за структурою та символікою наближена до календарно-обрядової:

Ой пойду я та до Дунаю,

Я вашого да короваю

Да стану я да подумаю,

Да й зовсім не знаю.

А чи мені да воду брати,

Ой пойду я да до Дунаю...

А чи мені да коровай бгати.

КОРОВАЙ кара|ваi 1. 'коровай молодого' 2. 'коровай молодої' 3. 'хліб для обдаровування дружок' 4. 'хліб періоду сватання' 5. 'хліб для обміну між сім'ями наречених' ; 6. 'хліб, який уручають священикові за те, що повінчав молодих' .

КОРОВАЙНИЦІ коро|ваiницўі - жінки, що виготовляють весільне печиво'.

КОРОВАЙЧИК коро|ваiчик 'хліб для обдаровування дружок'.

КОРОВАЙЧИКИ - печиво у вигляді двох круглих хлібів, обведених навколо обручиком із тіста, що символізує молодих і розподіляється між учасниками весілля разом із короваєм'.

Вода набувала магічного значення і в час ритуального омивання рук (зливання на руки) перед і у процесі випікання. Важливе місце відводилось культам дерев та вогню, які у цьому випадку суміщались за законами магії (дух дерев при згорянні дров переходив у вогонь, а з вогню -- у коровай).

Хоча наречена не мала права брати участі в обряді, та її образ фігурував у піснях, якими накликалися щастя та добробут на нову сім'ю. Нерідко окремі з них виконувалися від її імені. Про їх давнє походження свідчать елементи астрально-рослиннх культів та пов'язані з ними архетипні образи:

Спечіть мені коровай красний,

Спечіть мені шишочки красні,

Як на небі місяць ясний.

Як на небі зірочки ясні.

ШИШЕЧКИ шишеч|ки -весільне печиво у вигляді булочок із прикрасами у формі зубчиків, призначене для запрошення та обдаровування гостей, ритуальних викупів'.

ШИШІЛЬНИЦІ ши|шелўницўі -жінки, що виготовляють весільне печиво'.

Не менш архаїчним (а можливо, і більш давнім) є інший обряд, найпоширенішою назвою якого є «завивання гільця» (вільця), -- вбирання весільного деревця. Він сягає корінням прадавніх часів поклоніння деревам як божествам чи одухотвореним істотам, вшанування священних гаїв чи плодоносних дерев та пов'язаного з цим язичницького звичаю вступати в шлюб із окремими деревами. Як наскрізний архетип календарної та родинної обрядовості гільце є символом світового дерева, що виявляє зв'язок із міфами про створення світу та збереження роду.

ВІЛЬЦЕ в'ілў|це весільне деревце молодого у вигляді прикрашеної соснової чи вишневої гілки'.

ГІЛКА |г'ілка ў|рўажена 1. весільне деревце молодого у вигляді прикрашеноi соснової чи вишневої гілки 2. весільне деревце молодої у вигляді прикрашеної вишневої гілки'.

Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом його замінила гілка); дівчата його «наряджали». Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями.. Він репрезентований в основному описово, за допомогою дієслів: вити, повивати, завивати, звивати, крутити, рядити, плести, ліпити, лаштувати, у(на-)ряжати, у(об-)квітчувати, у(при-)би­ра­ти, у(при-)крашати.

Летів горностай понад сад,

Пускав пір'ячко на весь сад;

А підіте, дружечки ізбирайте,

Ганнусі гилячко звивайте.

ГІЛОЧКА |г'ілочка 1.весільне деревце молодого у вигляді прикрашеної соснової чи вишневої гілки 2. весільне деревце молодої у вигляді прикрашеної вишневої гілки.

Завершивши наряджати гільце, старша дружка його підіймала, і при цьому співали: «Старша дружечка, старша всіх, А підняла гилечко вище всіх; Ой Палазю, серце, викупи своє гильце!» Як бачимо, існував обряд викупу гільця, записів про який майже не збереглося. Готове деревце запихали в коровай, або низ його запікали в тісто. На зв'язок весільних деревця й короваю вказував О. Потебня, їх подібність виявляється, зокрема, у спільній назві -- рай:

Колесом, колесом вгору сонце йде;

А нашій Марусі рай ся в'є.

«Марусенько, дівонько, хто ж тобі той рай дав?»

«Дав мені Біг і батенько мій».

Вчений пояснював це тим, що «до Християнства слово рай... означало небесне дерево... В колядках дерево названо райським». Воно було одним із центральних ритуальних об'єктів весілля. З ним наречена і дружки ходили запрошувати гостей, бояри на конях везли його перед молодими до шлюбу, воно стояло на столі перед молодятами під час гостини.

Символічно наближеною до цього обряду була низка ритуалів, що відбувались після завивання гильця і об'єднувалися спільною назвою дівич-вечір.

У давнину на більшій території Східної Слобожанщини відбувалося окреме та спільне прощання молоді села з молодим і молодою. Весь обряд у цілому в минулому мав такі назви: пи(о)двесилокъ, вечерыны вечорина, вечорини, вечоринка, дівич-вечір, дљвичникъ, дружини. У сучасних говірках обрядове прощання молодої з дівуванням репрезентують численні найменування: весілля, підвесілля, підвесілок, весільний (прощальний, свадібний, дівічий, дівчачий) вечір, вечеря, вечі(е,о)рка, вечерок, вечо(е)рниці, вечо(е)рини, вечеринка(и), девіч-вечір, підвечірок, діви(о,і)ш(ч)ник, дружби, дружбини, дружбиники, гуляння, гладити дорогу молодій. Лексему підвесілок тс. відзначає також регіональний словник. Зафіксовано такі назви прощання молодого з парубкуванням: підвесілок, вечір, вечо(е)рини, вечеринка, вечо(і)рка, дружбини, гульки, мальчішник. Сему вечірнє зібрання молоді, що влаштовує передвесільне гуляння сьогодні репрезентують лексеми: підвесі(е)лок, підвесілля, весілля, вечір, вечеря, вечо(е)рини, вечо(е)рниці, вечо(е)ринка, підвечірок, вечерок, вечерушки, вечірка, дружби, дружбини, дружбиники, проводи, гульки, сватання, а також аналітичні назви: весільній вечір, гладити дорогу молодим. Наведені репрезентанти сягають різних коренів і мають широкий діапазон фонетичної та афіксальної варіативності. Генетична строкатість ряду сигналізує про диференціацію говірок за мотивом номінації. Мотиваційна ознака час проведення обряду реалізована в похідних від вечір, які мають лексико-семантичні паралелі в усіх східнослов'янських діалектних мовах.

Тепер у нас да дівич-вечір,

А на маківочці ластівочка,

Рано-рано, да дівич-вечір хороше

Да свила гніздечко із чорного шовку, ізряжен…

Наступним був обряд розплітання коси молодої. Це відбувалось або вночі з п'ятниці на суботу після дівич-вечора, або в суботу рано. Дівчину садили на вивернутий кожух, що символізував жертовну тварину і за тотемними віруваннями був запорукою майбутнього добробуту. Традиційно косу нареченої починав розплітати її брат (в інших випадках -- мати, старша дружка, батько, домовий староста). При цьому з голови молодої знімались її стрічки, прикраси, які носили лише дівчата, і, якщо у неї була молодша сестра, то забирала їх собі, якщо ні -- аксесуари дівчини кидались на воду. Потім волосся нареченої знову заплітали.

Цей обряд безперервно супроводжувався піснями, які виконували жінки та дівчата. Зі змісту пісень можна виявити, на яких етапах обряду вони співались. Так, садячи наречену, співали: «Ой дайте нам стільця! Дайте нам гребінця! Дайте кожуха, щоб сіла молодуха». Після того, як боярин садив наречену (часто насильно, або після трьох відмов), світилки співом закликали брата молодої, що у багатьох із цих творів виступає центральним персонажем: «А брат сестрицю та й розплітає, цвіт рожа процвітає: Не йди, сестрице молода, заміж...». Коли до процесу розплітання приєднувались жінки та дівчата, співали:

Молода Марисю!

Ми твою косу годовали,

Не схиляй головоньки,

Медом, вином смаровали,

Не дай косу рвати,

Золотом насипали,

З золота обирати.

Єдвабом заплітали.

КОСА ко|са 1.зачіска (у вигляді звичайно, у три пасма, заплетеної коси) молодої до обряду 2.зачіска молодої до обряду 2. смужка тіста на короваї у вигляді коси, якою обводять коровай по окружності

Єдваб -- ґатунок старовинної коштовної шовкової тканини, а також вироби з неї. У XVII-XIX століттях був одним з символів багатства.

З ритуалів пізнішого періоду можна вичленити елементи колишніх звичаїв. Першим був обряд поклонів. У сучасній традиції він зводиться до потрійних поклонів батькам, при якому наречені тричі проходять по кругу, цілуючи руки матері та батька, а також хліб, який ті тримають. У сиву давнину цей обряд був значно складнішим і становив частину язичницької релігії. У центрі було поклоніння короваю, яким скріплювали шлюб: «Хліб -- ...освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої -- се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше -- се церемонія. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва богам, він свята річ, фетиш чи бог («святий коровай» як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя»:

Рухай, рухай, короваю із божого раю!

Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.

Ще одним важливим ритуалом при скріпленні нового подружжя було покроплення наречених водою: «Вода -- сей символ розмноження і парування супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар і великоднього обливання та літніх ігрищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядове умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму заключування подружжя «у води». В цей час співалися пісні з мотивами на зразок «Кропи нас, матінко, свяченою водою, Доброю доленькою».

ВОДА: вили|вати |воду див. ВИЛИВАТИ; пере|носити моло|ду через |воду див. ПЕРЕНОСИТИ.

Традиції випробувань у час обрання нареченого донесли відгомін Давніх часів і знайшли широке відображення у казковому епосі (зокрема у героїчних казках). Останнім завданням, що стояло перед нареченим, було заплатити викуп за свою обраницю, і це теж відбувалось у формі усталеного ритуалу за визначеним сценарієм.

ВИКУПИ: |викупи моло|дойі обряд передвесільного виторговування дівчини-нареченої представниками роду жениха.

ВИКУПЛЯННЯ викуп|лўанў:а 'викуп молодої у дружок'.

ВИКУПЛЯТИ викуп|лўати 'виконувати обряд весільного викупу'.

ВИКУПОВУВАТИ вику|повувати 'виконувати обряд весільного викупу'

Після прощання поїзд нареченої виряджали в дорогу до дому нареченого, родина якого в цей час готувалась до зустрічі нової господині. На дорозі при в'їзді до села родичі або друзі молодого, що залишились вдома, розкладали велике вогнище, через яке повинна була проїхати весільна дружина з нареченою на зворотньому шляху.

ВОГОНЬ во|гонў 'вогнище, яке розпалюють у воротах двору молодої з метою зупинити коней і отримати викуп під молодого' ; 2. 'вогнище, яке розпалюють у воротах двору молодого з метою перевірити, чи зможуть коні подолати перешкоду'

Влаштовувані батьками кожного з молодих вечірки з частуванням, що завершують відокремлені прощання молодих із неодруженою молоддю, на лексичному рівні майже не розрізняються. Для їх вербального окреслення носії говірок або використовують назви обрядів прощання в цілому і лексему вечеря, або ж подають докладні описи обрядів. Відзначені в етнографічній літературі найменування вечеряты , ужинъ, ужинать, праздновать пидвесилокъ , також засвідчують відсутність спеціальних назв цього обряду. Цього ж дня молодий із молодою ходили на цвинтар, якщо хтось із них був сиротою, - для того, щоб ушанувати пам'ять померлих батьків і попросити в них благословення. Цей ритуал ушанування померлих батьків наречених позначають прозорі аналітичні найменування: іти на кладовище, іти на гроби, мотивовані назвами локусу.

При прибутті весільного поїзда у дворі нареченого молодих зустрічала його мати (як хоронительниця роду, господиня), яка вела, молоде подружжя за стіл на гостину. Зустріч наречених та застілля теж супроводжувались магічними ритуалами, обрядовими піснями, якими коментувалось все, що відбувалось у дворі та хаті, оспівувалась зустріч невістки зі своєю свекрухою.

Серед обрядових пісень, які виконувалися під час застілля у домі молодого, значну кількість становлять твори жартівливо-еротичного змісту, які за формою та тематикою нагадують любовні веснянки та купальські пісні. У них звучать заклики наречених поцілуватись, або звертання до дружбів поцілувати дружок, до старостів -- обійняти старостін чи свашок тощо. Очевидно, ці тексти є відгомоном давніх язичницьких оргій часів, коли парування молоді відбувалось у купальську ніч, або якими супроводжувався обряд весілля в далекому минулому.

Значно пізнішими за походженням є обряди «розбирання молодої» -- коли свашки перевдягали наречену в іншу одіж (як правило, нову сорочку, в яку ще ніхто не одягався), готували до шлюбної ночі. Ці ритуали мають свої особливості у різних регіонах.

Після цього був ритуал «покладини» чи «комора». Готуючи постіль для наречених, притримувались багатьох табу, виконували ряд магічних дій, клали різноманітні обереги, трави, що теж знайшло своє відображення в деяких текстах:

...