Історія формування української мови на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти й науки України

Національний авіаційний університет

кафедра української мови та культури

Тема: Історія формування української мови на початку ХХ століття (1900-1933)

Виконав

Макаренко Олександр Сергійович

Науковий керівник

Дячук Тетяна Миронівна

Київ 2014



Зміст

Вступ

Доба українізації 20-х років

1930-ті роки: українська мова в добу великого терору

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні

Список використаної літератури



Вступ

90-ті роки XIX ст. -- перші два десятиліття XX ст. багаті знаменними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального престижу української мови. Це дуже бурхливий і разом з тим дуже плідний період в історії нашої мови. Ці роки неповторні ще й у тому відношенні, що їх наповнювала творчість корифеїв української літератури, чий талант виявив себе уже в XIX ст. -- І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий шлях у ці роки, а закінчили його в 30-50-х рокахXX ст. -- М. Вороного, В. Винниченка, С. Васильченка, О. Кобилянської.

Наукове товариство ім. Шевченка після 1893 р. значно активізувало видавничу діяльність: воно видавало «Записки», збірники секцій, етнографічні збірники та ін. ¹

На цей час припадає і російська революція 1905 р., наслідком якої стало тимчасове ослаблення урядових обмежень щодо вживання української мови, а також перенесення діяльності НТШ на чолі з М. Грушевським до Києва і видання зредагованого Б. Грінченком «Словаря української мови» в 4-х томах 1907-1909 рр. До цього періоду належать і три роки відносної самостійності української держави.

Змужніла у цей час українська публіцистика і її мова. Великий внесок у розбудову української наукової мови зробив, як про це вже йшлося, М. Драгоманов. Швидко розвивалася українська масова преса. До середини 1906 р. виникло до 35 періодичних видань.



Доба українізації 20-х років

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р. українська мова драгоманов терор

У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою».

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшості населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов'язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй. Показовим у цьому зв'язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з'їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п'ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація -- вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов'язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п'ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси».

Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами -- українською та російською -- визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови.

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Доручити тов. Чубарю и Шуйському написати циркуляр до членів організації про використання української мови як засобу поширення комуністичних ідей серед трудящих мас України».

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною -- і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. На цей час припадає поява значної кількости українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо.

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількости підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці -- Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, -- пише мовознавець, -- ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови».

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси у 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою.

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще учас її заснування 14 листопада 1918 р., у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко. У 1919 р. всистемі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», в 1921 р. -- Інститут української наукової мови.

Протягом 1925-1928 років було надруковано два українсько-російські словники і чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А-Н, Київ, 1927-1928).

Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця включала також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури».

Точна кількість виданих у 20-х роках термінологічних словників невідома. Джерела подають різні дані. Згідно з енциклопедією «Українська мова», за період з 1918 до 1933 р. було видано 83 термінологічні словники.

Створені в Українській академії наук термінологічні комісії в 1921 р. були об'єднані в Інститут української наукової мови (ІУНМ). За даними тієї ж енциклопедії, ІУНМ до 1930 р. видав 16 термінологічних словників.

Після процесу СВУ, на якому засудили керівника ІУНМ Г. Холодного, Інститут ліквідували. З 1931 р. він став частиною Інституту мовознавства. Як зазначає Ю. Шевельов, відомості, згідно з якими ІУНМ та його наступник протягом 1926-1932 років видали понад 27 термінологічних словників, є неточними. Остання бібліографія, подана у виданні «Славянское языкознание» (М., 1963), нараховує 49 термінологічних словників, виданих у той час в Україні.

Внаслідок заборони, накладеної у 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України. Зокрема, серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов. В одній із них видатний український філолог так оцінює працю мовознавців 20-х років: «Осягнення їхні в двадцятих роках величезні. Найбільше вони стосувалися до трьох вирішальних ділянок: уґрунтування і усталення норм літературної мови; вивчення історії української мови, зокрема опрацювання загальної схеми цієї історії, від постання протоукраїнських говірок у надрах праслов'янської мови до новіших часів; нарешті української діялектології, науки, що мала дати відповіді на багато проблем історії мови і допомогти в усталенні норм сучасної літературної мови. Досліди двадцятих років у всіх трьох ділянках принесли силу нового матеріялу, по-новому оцінили чимало старих і відомих фактів. Але, може, найбільше важить те, що тепер уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь».

Юрій Шевельов виділяє дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності -- київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу харківську школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві.

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До складу Комісії входили відомі філологи В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, А. Кримський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко та інші.

Проект правопису готували тривалий час. Члени Комісії виходили з того, що «базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історію».

Після публікації проекту правопису в 1926 р. і його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями.

Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій -- центральноукраїнської і західноукраїнської. Конференція не дійшла згоди з низки питань, зокрема щодо написання L та Gу словах іншомовного походження. Остаточно вирішити цю справу було доручено президії Конференції, доскладу якої входили М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), А. Кримський, О. Синявський та С. Пилипенко, письменник. Після довгих дискусій президія ухвалила остаточний текст, підготовлений О. Синявським, в якому було запропоновано компромісне рішення щодо передавання L та G.

Шостого вересня 1928 р. М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов'язковости. Він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 році.

«Український правопис» 1928 р., який тепер називають «харківським», або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала народному комісарові освіти Миколі Скрипнику, за визначенням Василя Німчука -- «справді соборна українська орфографія, яка ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного, «ідейного» присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований».

Діяльність М. Скрипника на посаді народного комісара освіти, яку він обійняв у 1927 р., а перед тим -- у складі Комісії у справі українізації, утвореної в квітні 1925 р. при Політбюро ЦК КП(б)У, потребує окремого висвітлення. Керуючи всією мовно-культурною політикою, Скрипник у зазначений період своєї діяльности, безперечно, обстоював національні інтереси України. Найґрунтовніше Скрипникову програму мовно-культурного будівництва викладено в доповіді «Перебудовними шляхами», виголошеній на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р. Головною настановою зазначеної програми була теза про УСРР як моноетнічну країну, в якій титульний етнос становить абсолютну більшість. «Коли взяти УСРР, її національний склад, -- зазначав Скрипник, -- то понад 80% усього населення країни належить до однієї національности -- української, і менш як 20% населення України належить до національних меншостей. Коли порівняти УСРР з усіма республіками цілого Союзу і, навіть, цілого світу, то треба констатувати, що Україна є найбільш однонаціональна держава цілого всесвіту. У нас, на Україні, найбільший відсоток населення держави належить до однієї національності і становить національну більшість -- понад 80% цілого населення нашої країни. Україна не є державою багатонаціональною, вона не є країна різних національностей, вона є країною, яка має переважну, незрівнянну, порівняно з іншими державами, національну більшість щодо всього населення держави».

Водночас, згідно із принципом більшовицької національної політики 20-х років, що проголошувала рівноправність усіх національних мов і впроваджувала цей принцип у життя, Скрипник наполягав на потребі рідномовної початкової освіти. В Україні тоді було організовано національні райони -- російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські, на території яких діяли відповідно національні школи, національні театри, національними мовами велося діловодство, виходили газети.

Важливо в цьому зв'язку, що Скрипник послідовно домагався віднесення до групи національних меншостей на території України і росіян, а для цього йому доводилося долати ще міцно на той час вкорінену у масовій свідомості імперську ідеологему про «триєдиний» російський народ, згідно з якою українці й білоруси утворювали спільний з росіянами етнос, а їхні мови становили місцеві діалекти загальноросійської мови. Наскільки впливовим лишався цей політичний міф у середовищі працівників підпорядкованої Скрипникові освітянської сфери, свідчить такий фрагмент цитованої вище доповіді наркома: «Я щойно був у Одесі, робив там доповідь на культактиві міста Одеси... Перед тим я поставив секції Наросвіти вимогу, щоб дали мені дані про стан освіти... Це були дані -- скільки всього є шкіл, скільки є груп по школах, скільки в них належить національним меншостям єврейській, німецькій, болгарській. Це все є. А я запитав, але ж є ще одна національна меншість -- російська, чому про неї немає даних. Я дістав відповідь: ми росіян рахуємо спільно з українцями. На те я сказав на Одеській нараді і зараз це повторю на адресу інспектури національних меншостей НКО: «Не знаю, що в них є, який великодержавний шовінізм -- російський чи український, чи який інший, але, напевно, якийсь є, що не визнає росіян на Україні за національну меншість і гадає за можливе зарахувати росіян до українців або навпаки українців до росіян».

Показово, що, виступаючи проти русифікації, Скрипник у дусі тогочасних партійних промовців оперує агресивною фразеологією, обґрунтовуючи свою позицію завданням боротьби з «класовим ворогом» -- буржуазією й куркульством, що їх відносить до носіїв старої імперської ідеології русифікації. Так, зазначаючи, що в багатьох школах національних меншостей як додаткову мову вводять спочатку російську, а через рік українську, Скрипник коментує ці факти в такий спосіб: «Такого порядку політика відповідає не лінії партії, а вимогам заможних куркулів, дрібної буржуазії і буржуазії».

Подібний коментар супроводжує наведені в доповіді факти незадовільного викладання української мови або його повної відсутности в російських, єврейських та болгарських школах: «...це явище є не лише наслідком неуспішности нашої роботи, а це є й наслідок жорстокої, кривавої клясової боротьби куркульні, що хоче й надалі діставати освіту виключно російською мовою. Куркуль, здебільшого, русифікований, і він вимагає, щоб школа була за його ознакою. Тому в нас у нацменівських школах питання про навчання додаткової мови це є питання боротьби із куркульством та буржуазією».

По-більшовицькому тверда й авторитарна позиція наркома освіти у впровадженні української мови виявлялась, можливо, і в застосуванні репресивних заходів щодо тих освітянських кадрів, які чинили спротив українізації, дотримуючись старих русифікаторських традицій. У книзі дослідника більшовицької мовної політики В. Алпатова наведено окремі приклади адміністративних покарань, застосованих в Україні в час перебування Скрипника на керівній посаді в Комісаріаті освіти до тих викладачів вищих навчальних закладів, які ігнорували вимогу переведення викладання на українську мову. Згідно з його даними, у 1928 році професора Київського політехнічного інституту Я. Марковича було заарештовано і після року перебування у в'язниці вислано до Нижнього Новгорода за небажання читати українською мовою лекції зі свого технічного курсу. Публікації мовознавця Г. Данилова, який констатував, що український пролетаріат у своїй масі говорить російською, було піддано різкій критиці, внаслідок чого йому довелося виступити із статтею «Мої помилки», де він писав: «Украинский пролетариат должен был преодолеть и уже в значительной мере преодолел говорение по-русски».

Юрій Шевельов у спогадах про Скрипникові виступи в роки українізації, очевидцем яких він був, дав виразний портрет і характеристику цієї непересічної особистости: «Скрипник не був добрим промовцем, він запинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема запало в пам'ять, як часто він повторював слово терен, що прийшло з Галичини і було мені, харків'янинові, чуже). Але говорив він, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом з його обличчям, мефістофелівськи гостре підборіддя і списи кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішнім посадам у Чека і в Нарком'юсті, ніж постаті комісара освіти. Але, очевидно, і освіта може бути різного стилю, а в тій двобічній політиці безоглядної українізації і нищення українських кадрів, що її провадив так невгнуто і так негнучко цей комісар освіти, мабуть, саме й віддзеркалювалася ця сліпа воля, що панувала над розумом і що -- можу собі уявити -- так само нещадно й безкомпромісово скерувала його руку з револьвером до власної скроні. Свій стиль він мав, але це не був стиль інтелектуала, тим менше діяча культури. І в промовах він не переконував, навіть не намагався захопити, він наказував, знавши, що інші мають слухатися».

Активно впроваджуючи українську мову в усі підпорядковані йому культурно-освітні галузі, Скрипник лишався переконаним комуністом. Він не менш активно боровся з «антирадянським» вчительством, виявляючи й нещадно караючи нелояльні до радянської влади «класово ворожі елементи».

Як до класових ворогів ставився він і дотих українських учених, які не виявляли лояльности до радянської влади. Саме тому Сергій Єфремов з великим скепсисом сприймав українізацію, проваджену більшовиками. Невдовзі перед своїм арештом, 28 травня 1929 р., він записав у «Щоденнику»: «Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх набирають? Та й за віщо і пощо?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще -- на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, -- адже «нам будуть фабрики кувати ідеали»... Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!».

Після процесу Спілки Визволення України, на якому було засуджено акад. С. Єфремова і ще кількох співробітників Академії наук, М. Скрипник разом із О. Шліхтером і В. Затонським увійшов до складу дійсних членів Академії для посилення партійного впливу в наукових колах. Уже на зборах сесії Ради Всеукраїнської Академії наук 28-30 листопада 1929 р. зазначені новообрані члени -- представники більшовицької влади -- виступили з вимогами впровадити в наукові праці марксистський матеріалізм, марксистську соціологію, методологію історії тощо. Сесія ухвалила резолюцію в справі «контрреволюційної» організації Спілки Визволення України з осудом всіляких спроб «повалити Радянську Україну та Радянський Союз», а також надіслала Й. Сталіну, з нагоди його 50-ліття, «запевнення, що ВУАН твердо ітиме шляхом єднання науки і праці, непохитно стоятиме на фронті будування соціялістичної культури, здійснюючи заповіт Леніна, що тільки під проводом переможного пролєтаріяту та його комуністичної партії зможе людство дійти до кращого майбутнього, до комунізму».

У цей же час почалася чистка апарату Академії, що її здійснювали спеціально створені робітничі бригади на чолі з Комісією для перевірки роботи й чистки апарату ВУАН. У результаті було ліквідовано науково-педагогічну комісію, якою керував засуджений в процесі СВУ видатний педагог В. Дурдуківський, перебудовано мовознавчу роботу Академії, ліквідовано історично-філологічний відділ як самостійний з віднесенням деяких установ його до соціально-економічного відділу Академії, припинено цілу низку історичних видань, що виходили за редакцією акад. М. Грушевського.

Тодішній керівник Науково-дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що «уся мовознавча робота, всі шукання не були пов'язані з потребами соціалістичного будівництва... Дописувачі колишнього інституту української мови -- це переважно попи, куркулі і всякі «колишні» люди. На останньому преміюванні в ІУНМ за надіслані термінольоґічні картки найбільшу премію дістав піп». Щодо самого плану роботи, то, на думку Г. Ткаченка, «необхідно ті слова й форми, що виковуються в кабінетах, передавати на апробацію широких мас: треба, щоб українська мова так само, як і всі форми нашого радянського будівництва, росла, розвивалася саме в тому напрямкові, в якому це потрібно й вигідно для пролєтаріяту». Далі, «необхідно комплєктувати мовознавчі установи представниками партійних і професійних орґанізацій». Але тому, що партійці не хочуть іти на мовознавчу роботу, то «треба, щоб партійний комітет, відряджаючи до різних інститутів, відрядив певну частину партійців і на мовознавчу роботу».

Таким чином, безоглядно втілюючи в життя комуністичну ідею побудови безкласового суспільства, Скрипник був активним виконавцем більшовицьких чисток, спрямованих у ті роки передусім проти української інтелігенції. Однак не меншу твердість і безкомпромісність він виявляв у боротьбі з російським великодержавним шовінізмом, і його програма розширення сфер вживання української мови була фактично програмою дерусифікації міст України. З більшовицьким ентузіазмом він доповідав на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р.: «Надзвичайним темпом проходить українізація робітничої кляси й українізація міст. Коли на початку революції наше робітництво було лише на малий відсоток українське, а здебільшого російське чи русифіковане, то вже 1929 р., за переписом профспілок, серед робітників нашої країни маємо 52 % всіх членів профспілок українців. Цього року, наприклад, нам потрібні нові сотні тисяч робітників для наших заводів реконструйованої промисловости.З українського села прийде новий робітник пролетар, принесе свою мову, зукраїнізує завод, зукраїнізує місто... Озброювати дітей національних меншостей знанням української мови конче потрібно».

Очевидно, оптимізм Скрипника був не тільки даниною більшовицькій пропагандивній фразеології, а мав під собою реальні підстави. Це підтверджують, зокрема, спостереження очевидців змін мовної ситуації, що відбулись на кінець 20-х років у тогочасній столиці УРСР Харкові. Можна навести в цьому зв'язку спогади львів'янина академіка Кирила Студинського з книжки «З побуту на Радянській Україні. На марґінесі правописної конференції», що вийшла у Львові в 1927 р. К. Студинський згадує, що в час свого першого приїзду до Харкова в 1903 р. він «чув українське слово... тільки в домі Христі Алчевської і в професора Сумцова», тоді як у 1927 р. «почуєш всюди українську мову в Харкові; бо тут, столиця української, радянської влади. Часи зміняються».

Активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалось одночасно з індустріалізацією, швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст.

З'явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села.

Проте українізація тривала надто короткий час, вона не встигла набути розмаху й дійти до свого логічного завершення -- охопити весь територіальний обшир України і сформувати соціокультурно цілісну, сконсолідовану націю. Зрештою, сприяти національному розвиткові українців аж ніяк не входило до політичних завдань більшовиків, які кінцевою метою побудови «світлого майбутнього» проголошували безкласову інтернаціональну єдність «трудящих» усього світу.

Українізацію було припинено за наказом Сталіна в 1933 році. На зміну їй прийшла перевірена імперська практика мовно-культурної асиміляції, що її уже остаточно сформований на той час тоталітарний режим запровадив шляхом нечуваного терору. Однією з перших жертв нового партійного курсу став Скрипник. Його самогубство було трагічним, але закономірним завершенням кар'єри українського більшовика, який повірив у сумісність комуністичної ідеї з національною.

1930-ті роки: українська мова в добу великого терору

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 p. -- українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. «Приміром, у нас на Україні, -- заявив В. Затонський, -- місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару».

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення».

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв -- членів російської національної меншости в союзних республіках.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національности на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв'язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російська мова обов'язково вивчається в кожній школі».

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльности свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі -- з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі Школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме -- адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдности зі старшим братом -- великим російським народом і благотворности впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, -- у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною,-- зазначає Юрій Шевельов. -- Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської», а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 p., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». «Комісія, -- як зазначалось у передмові до «Українського правопису», виданого в 1933 p., -- крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру».

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. «Про «Український правопис»» було зазначено: «Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 p., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису».

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери «ґ» і м'якого «л» у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в «Українському правописі» 1928 р. Як зазначає В. Німчук, «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови».

14 травня 1938 р. Рада Народних Koмicapiв затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії. Відповідальним секретарем Koмiciї був М. Грунський. Виконуючи завдання «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису», автори проекту усунули з абетки лiтepy «ґ», ввели флексію -i (вісті) у родовому відмінку однини іменників третьої відміни та іменників четвертої відміни з суфіксом -ен (імени), у словах іншомовного походження після вcix голосних було рекомендовано писати i, а, е, у (героічний, геніальний, кліент, paдiyc).

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, в 1933 р. проведено «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті», що цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комicapiaтy освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1) негайно припинити видання вcix словників;

2) переглянути словники i всю термінологію;

3) провести уніфікацію технічної термінології з тією термінологією, що є в Радянському Союзі та вживана й на Україні;

4) переглянути кадри на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5) переглянути український правопис та ін.

Одразу після цього спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники i замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934-1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нoвi засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали у ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. Проти вcix термінологічних словників, укладених у 20-х роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дpiнова i П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня» (К., 1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Xapкiв, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою, «по-перше, на відрив української наукової тepмiнології від термінології, вживаної в ycix культурних мовах, від термінології iнтepнaціональної» i, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови».

Авторів «Словника математичних термінів» звинувачували у тому, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно туманность -- мряковина, освещение -- освіт, точка падания -- падовище, часовой пояс -- крило годинне, след -- прослідок тощо.

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. У такий cпociб репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість «виправлених» термінів містять i деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до «Виробничого термінологічного бюлетеня» (К., 1935) зазначалось, що «Словник виробничої термінології» (Харків, 1931) «мав в coбi приблизно 40-50% слів (гнізд), які треба було переробити i виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію».

Для позірної демонстрації рівноправности національних мов у програмових партійних текстах 30-х років час від часу поряд з українським націоналізмом як головним об'єктом викорінення з'являвся й російський націоналізм, як, наприклад, у кінці згадуваної статті А. Хвилі: «Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму». Згадка про російський націоналізм виконувала суто ритуальну функцію. Як насправді відтепер реагує влада на будь-яке звинувачення в російському націоналізмі, дав зрозуміти на цілком конкретних прикладах присланий в Україну на початку 1933 р. для розгрому українізації росіянин Павло Постишев. Так, у його промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У в 1933 р. згадувалось про викладача української мови Полонського, який пocмiв згадати Скрипника i підняти голос проти російського шовінізму й русифікації. Постишев процитував слова викладача з таким коментарем: «Цей ворожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни виступив з такою заявою: «Після Скрипника почався розрив з галіційською культурою. Треба боротися проти російського шовінізму, бо навіть УНДО за кордоном пише, що після Скрипника відбувається русифікація на Україні!».

Кожному було зрозуміло, що викладачеві Полонському винесено вирок i його вже ніщо не врятує, в тім числі й каяття, на чому ще раз наголосив Постишев у тій же доповіді.

Цитату з Полонського вибрано для застрашування невипадково, оскільки в ній ішлося не тільки про русифікацію, а й про розрив з галицькою культурою. Річ у тім, що для спланованого втручання у внутрішній розвиток української мови, для спрямовування її в бік максимального зближення з російською треба було перервати досягнуту в 20-х роках єдність української літературної мови, вилучити тi елементи, що ввійшли до неї iз західноукраїнських діалектів i з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX -- початку XX ст. 3 цією метою демагoгiчно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови об'єднанням різноговіркових елементів ycix українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, зроблено, за словами А. Хвилі, «по лінії усунення вcix штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бiк польської буржуазної культури».

Аналогічні звинувачення висунуто проти попередньої праці термінологів: «...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи».

Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. оголошено «братньою» i мовознавців зобов'язували добирати в словниках ycix типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена i взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженнi полонізмів набували зловісного політичного відтінку: «...Особливо характерна заміна в словнику фізичних тepмiнiв цих термінів (йшлося про слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими та білоруськими.-- Л. М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний -- змикання з польським фашизмом)».

Подібну «чистку» застосовано не тільки щодо термінологічних словників, а й щодо ycix інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», що встиг вийти до літери «П» (включно). 3 тавром «націоналістичного» словник заборонено, i видані чотири його томи зникли з ycix бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника -- російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським i Є. Рудницьким «Російсько-український словник», що вийшов у Києві 1937 року, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

«Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко i від свого попередника, академічного словника 1924-1933 pр. Poзмip його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована i, -- може найголовніше, -- посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити вci «класово ворожі слова, але не проминути слів «революційних». Ясно, що перед ними стояла примара «буржуазного націоналізму», i за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь, Боже, не створилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова i семантичні відтінки, ніж російська».

Подібними принципами керувались i упорядники сумнозвісного «зеленого» (за кольором обкладинки) «Російсько-українського словника», який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку, i зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений».

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924-1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат i безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під pociйськi, виявить майбутнє порівняльне дослідження праці лексикографів 20-х років зi словником 1948 року. Поки що обмежимося кількома прикладами:

РУС 1924-1933

Благополучие -- добра доля, щастя, добробут, гаразд.

РУС 1948

Благополучие -- благополуччя, благополучність; (счастье, удача) -- щастя.

РУС 1924-1933

Брить, бривать -- голити, брити, бритвати.

РУС 1948

Брить -- брити, голити.

РУС 1924-1933

Ворона -- ґава, ворона.

РУС 1948

Ворона -- ворона, гава.

РУС 1924-1933

Голубой -- 1) блакитний, голубий, ясносиній, 2) попеластий, попелястий.

РУС 1948

Голубой -- голубий, блакитний.

РУС 1924-1933

Загорать, загореть -- (подвергаться загару) засма(г)люватися, засма(г)литися, смагнути, засмагнути, смагліти, засмагліти, запікатися, запектися, запалюватися, запалитися, загоряти, загоріти.

РУС 1948

Загорать, загореть -- загоряти, загоріти, засмалюватися, засмалитися.

РУС 1924-1933

Загораться, загореться -- займатися, зайнятися, запалюватися, запалитися, загорятися, загорітися, підпалюватися, підпалитися.

РУС 1948

Загораться, загореться -- загорятися, загорітися, займатися, зайнятися, спалахувати, спалахнути, запалюватися, запалитися.

РУС 1924-1933

Заживать -- гоїтися, загоюватися, загоїтися, безл. затягати, затягнути, (о мног.) позагоюватися, позатягати.

РУС 1948

Заживать -- заживати, зажити, загоюватися, гоїтися, загоїтися.

РУС 1924-1933

Кладовая -- (при доме) хижа, хижка, хижина, комірка, комірчина; (зап.) спіжарня; (отдельно от дома) комора.

РУС 1948

Кладовая -- кладовка, кладова, комора.

РУС 1924-1933

Корзина -- кошик, (побольше) кіш, (узкая с двумя ручками) кошіль, кошелина, кошар, кошівка, (из лозы) лозя(а)ник, сапет, сапета, (из лыка) козуб.

РУС 1948

Корзина -- корзина; (ручная -- обычно) кошик.

Як підрахувала у своїй курсовій роботі студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Дмитришина, у словах на літеру «В» академічний словник 1924-1933 pp. перекладає російське слово синонімічним рядом у 3591 випадку, тоді як одним словом -- у 615 випадках. Натомість словник 1948 р. застосовує протилежний принцип -- 3131 російське слово перекладає одним українським, а синонімічний ряд подає тільки для 820 слів. Kpiм того, в межах тiєї ж групи слів у словнику 1924 р. жодного разу не застосовано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як в українській частині словника 1948 р. скальковано 497 російських слів.

...