Історія формування української мови на початку ХХ століття

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як «спотворену i перекручену націоналістами», внаслідок чого «зміст творів Леніна сфальсифікований i брутально перекручений». Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів, Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом i лексикою. Воно поширювалось i на інші мовні piвнi, зокрема на словотвірi синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з pociйською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу «Мовознавство» за 1937 р. у рубриці «Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933-1934» містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу «великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови». Усього було розглянуто понад 15 питань словотвору, з яких наведемо лише частину. Засуджувались як прояви шкідництва такі словотвірні форми, що вважались нормативними в мовознавчих працях i мовній практиці 20-х років, як вживання прикметників iз суфіксом -ов(ий) замість -н(ий): предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий тощо замість предметний, позакласний, машинний, мільйонний тощо; рекомендації О. Курило, М. Гладкого та інших мовознавців 20-х років не вживати таких скалькованих з pociйської форм, як іменники жіночого роду на -к(а), -ч(а) iз значенням процесу: розробка, поставка, очистка та ін.; іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик: збірщик, рознощик, мурівщик, підводчик та iн.; слова з префіксом без-: обезголовити, обезчестити, обеззброїти та iн. У доповідях було засуджено також попередні рекомендації уникати калькування другої частини російських прикметників із складником -подобный, -образный i -видный, а замінювати їх суфіксами -уват(ий), -аст(ий): дугуватий, а не дугоподібний; вживання відмінних від російських прикметникових форм, що виключали першу частину складних суфіксів -альн(ий), -озн(ий): пірамідний або пірамідовий, а не пірамідальний; артерійний, а не артеріальний; тифовий, а не тифозний та iн.; відмінне від pociйської вживання форм доконаного виду з префіксом з- від дієслів іншомовного походження: змобілізувати, зорганізувати та iн.

Не обійшли увагою погромники від науки iдослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси в зв'язку з фразеологією та стилістикою» наводив серед прикладів «шкідництва на мовному фронті» Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г. О. Сабалдир у першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. затаврував її як «вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства», «чимале кільце в цьому ланцюгу націоналістичного шкідництва», а працю О. Б. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» назвав «ворожим нам» твором, «синтезом націоналістичних i фразеологічних правил». В аналогічному контексті було згадано i Євгена Тимченка.

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову i мову пам'яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й по-верховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша -- це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків». Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття.

Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. «Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, -- проголошувалось на сторінках першого числа журналу «Мовознавство» за 1934 р., -- була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ-ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФРР».

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні

Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальности як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людности з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови.

Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення.

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць, як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльности інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Список використаної літератури

1. Віталій Русанівський /“Історія української літературної мови” / Київ - 2001р.

2. Лариса Масенко /“Мова і суспільство. Постколоніальний вимір” / Київ - 2004р.

Размещено на Allbest.ru