Українські переклади творів Генріха Гейне

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Головне управління освіти і науки Рівненської облдержадміністрації

Володимирецке територіальне відділення МАН України

Відділення: філологія і мистецтвознавство

Секція: світова література

Українські переклади творів Генріха Гейне

Дана робота вивчає особливості перекладів українською мовою творів німецького поета-романтика Г. Гейне у другій половині ХІХ-ХХ століттях.

Метою дослідження є з'ясування особливостей поетичної мови Г. Гейне та досягнення перекладачів у відтворенні ліричної образної системи засобами української мови.

У роботі відтворено поетапне дослідження української гейніани упродовж другої половини ХІХ і у ХХ століттях, тобто за увесь період її існування.

Актуальність даної теми полягає в спробі переосмислити творчий доробок Г.Гейне виходячи з нових літературознавчих поглядів. Робота містить своєрідний порівняльний аналіз перших спроб перекладів поезій митця, які носили характер швидше переспівів і не були заглиблені в своєрідність системи художніх образів, і більш сучасних, що яскраво відтворюють художні особливості,образну та ритмічну структуру авторського тексту.

Роботу доцільно використовувати як при вивченні творчості Г. Гейне у 9 класі, так і при вивченні теми, пов'язаної з українською перекладацькою школою.

Рецензія

на наукову роботу ”Українські переклади творів Генріха Гейне",

відділення: філологія і мистецтвознавство,

секція: світова література

Наукова робота містить матеріали, пов'язані з досягненнями української перекладацької школи у трактуванні творчості німецького поета-романтика Г. Гейне.

Початківцями у цій справі були у ІІ половині ХІХ ст. Ю. Федькович та М.Старицький. Переклади цих авторів були швидше переспівами з локальним українським забарвленням. Згодом до справи долучилися такі корифеї українського слова, як І. Франко, Л. Українка. Ці перекладачі були максимально наближені до оригіналу і знайомили читача не лише з лірикою

Г. Гейне, а й з його сатиричними творами.

Новий етап в історії української гейніани--це початок ХІХ ст. В цей період виходить двотомник віршів Г. Гейне, книга Вибраних творів в 4-х томах та Сатира у перекладі Д. Загула та В. Кобилянського. Ці перекладачі прагнули відтворити не лише текст оригіналу, а й своєрідність ритміки та образну будову. Однак лексика переклвдачів мала багато буковинських та галицьких провінціалізмів і тепер звучить уже анахронізмом.

На значно вищий рівень підноситься майстерність перекладачів у ІІ пол. ХХ ст. У цей час твори Г. Гейне перекладали П. Тичина, М. Бажан, В.Сосюра, Л. Первомайський. Публікуються не лише поезії, а й чимало прозових творів. Адже до цього часу проза Гейне була маловідомою для українського читача.

У науковій роботі автор наводить чимало прикладів особливостей мови перекладачів на кожному етапі української гейніани, що дає можливість прослідкувати та співставити ліричність забарвлення перекладу та оригіналу, виділити буквалізми та неуважність словосполученя , котра призводить до певної зміни відтінку у поезії.

У роботі досліджено особливості відтворення засобами укруїнської мови поетичної та ліричної образності вірші і прози Г. Гейне.

Автору роботи доцільно було б більше уваги звернути на переклади прозових творів.

Науковий керівник : учитель світової літератури Городна Г.К.

Вступ

Україна - європейська держава, яка широко представлена на міжнародній арені: включена до європейської спільноти, є членом ООН. Це посилює інтерес до її сприйманні іншими державами; інтерес до її історії, культури, мови. Але був час, коли існування культури та літератури України були предметом дискусій. Особливо це стосувалося літератури.

Літературне життя в Україні розвивалося в складних історико - культурних умовах. Валуєвський циркуляр 1863 року та Елеський указ 1876 року унеможливлювали повноцінність функціонування українського літературного процесу.

І досить довгий час право української літератури на існування було предметом дискусій. Однак, уже розпочинаючи з другої половини XIX ст. вона пробила собі дорогу. В першу чергу завдяки таким митцям, як

Т. Шевченко, І. Франко, Марко Вовчок, П. Мирний, Л. Українка, В. Стефаник, які вивели українську літературу на рівень міжнародного значення.

Новий рівень розвитку української літератури призвів до приходу в неї творів геніїв зарубіжної літератури. І сьогодні досить великий інтерес у зв'язку із цим становлять твори світових письменників перекладені українською мовою.

За минулі десятиліття незмірно поширшало коло авторів і творів світової літератури з якими український читач познайомився. Перекладені “Фауст” Гете, “Божественна комедія” Данте, “Одіссея” Гомера, трагедії та сонети Шекспіра, майже цілком О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич, поеми Шата Руставелі, Нізамі та Навої, видані Роберт Бернс і Омар Хайям, Поль Верлен і П'єр-Жан Беранже - список цей можна було б продовжити і все таки Гейне й сьогодні лишається найулюбленішим, таким, що найбільше перекладається, іноземним поетом в Україні.

Така тривала любов до поета іншого часу та іншої мови, звичайно ж, не може бути випадковою, як не можна визнати випадковим той факт, що відомий вірш Гейне “Wenn zwei von einander scheiden” (“Коли розлучаються двоє”) став у перекладі одним із найпопулярніших народних романсів, який ось уже сто років існує в Україні без імені автора.

Перший переклад із Гейне з'явився в нас 1853 року ще за життя поета. Вибір, зроблений перекладачем, треба визнати якоюсь мірою випадковим - це був вірш “Ein Weib” (“Жінка”) із циклу “Романси”, який входив до “Нових віршів”. Надалі за джерело для перекладів правила, здебільшого “Книга пісень”. Вірш з циклів “Юнацькі страждання”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину” перекладалися багато разів. Відома балада про красуню Лорелей налічує тепер уже понад десять перекладів, не раз поверталися все нові й нові перекладачі й до інших віршів Генріха Гейне.

Протягом другої половини ХІХ та перших двох десятиріч ХХ століття не було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики Гейне. Більш того - її перекладали не тільки поети Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та інші, а й такі майстри української прози, як Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський.

Вже сам перелік цих виданих імен свідчить про те, що серед перекладів із Гейне значні досягнення були в минулому.

Більше 200 років минуло з дня народження Г. Гейне, одного з тих великих поетів, які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Своєю проникливою лірикою, своєю нещадною сатирою, своїм гнівним і палким протестом проти феодального гноблення, релігійного фанатизму, проти бридкої буржуазної буденщини Гейне назавжди залишив “нестертий слід” на скрижалях світової культури. Тому ще за життя поета з'являється чимало перекладів його творів різними мовами, у тому числі й українською. І саме тому на сучасному етапі назріла потреба дослідити шлях творів німецького генія в Україну.

Предмет. Твори Генріха Гейне, перекладені митцями українською мовою.

Об'єкт. Аналіз художніх можливостей української мови передавати особливості творення образів, тропи, віршову будову німецької мови.

Мета. Дослідження:

- особливостей поетичної мови Генріха Гейне;

- намагань перекладачів відтворити засобами української мови ліричні образи німецького поета;

- досягнень українських митців у цій справі.

Наукова новизна. В даній роботі викладено спроби переосмислення творчого доробку німецького генія в українських перекладах у зв'язку з новими літературознавчими поглядами.

Розділ 1

Понад 100 років триває українська гейнеана. Друга половина ХІХ ст. - перший етап знайомства України з Гейне, характерний вільними перекладами його творів, друкованими в тогочасній періодиці. Вільне ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в українізацію переспівів з Гейне, в заміну Рейну Черемошем, а романтичного німецького рибалки українським барокрашем. І хоча серед перекладачів окремих ліричних поезій Гейне були такі люди, як Юрій Федькович та Михайло Старицький, зверталися вони до німецького поета вряди-годи й здебільшого випадково. Про це свідчить хоча б те, що, наприклад, славнозвісному “Сосну” М. Старицький переклав не з оригіналу, а з лермонтовського переспіву, запозичивши з нього і ритміку, і образність. Інші вірші Гейне звучали у Старицького широко і розлого, мов українська народна пісня з характерними для неї мовними зворотами.

Лети ж, моя пісне, від мене на волю,

В просторі, де зникли надії, лунай;

Ширяй-но по світу, знайди мою долю -

Й останнє зітхання ти долі віддай! [4, 183]

Перші українські перекладачі Гейне не заглиблювались у своєрідну систему художніх образів німецького поета, не оцінювали новаторство його творчості, а сприймали поверхово й створювали, по суті, варіації на запозичені теми, використовуючи звичну для них поетичну фразеологію, ритміку, інтонації.

Багато віршів були перекладені не з оригіналу, а з російських перекладів, інколи теж недосконалих, і тому вони могли тільки приблизно нагадувати першоджерело.

У нас дуже довго панувала практика не власне перекладів, а вільних переказів чи, як звикли говорити в Україні, переспівів. Український поет-перекладач створював на основі оригінального тексту власні вірші, іноді навіть дуже гарні, але й дуже далекі від Гейне та його поезії.

Крім того, наші ранні перекладачі ігнорували або не вміли відтворювати художніх особливостей поезії Гейне, її образної та ритмічної структури, підганяючи останню під власні й звичні метричні схеми.

Основу “Книги пісень” становлять народні пісні, легенди, балади. Одна з них “Лорелей” - найчарівніша перлина гейневської лірики. Джерелом цієї поезії є народна легенда про прекрасну німфу, яка жила на самотній вершині, що височіла над Рейном. Рибалки, зачаровані її красою, співали, не помічаючи скель, тонули у водах Рейну. Українською мовою вона була вперше перекладена Юрієм Федьковичем 1886 р, потім її перекладали Максим Славінський (1890 р.), Борис Грінченко (1909 р.), Дмитро Загул (20-ті роки), Леонід Первомайський та інші.

Перші перекладачі, прагнучи зробити гейневську баладу зрозумілою для українського читача, ніби пересаджували її на українські грунти. Найбільш українізував цей твір Юрій Федькович, навіть німфа виступала в нього як Сокільська княгиня. З цього приводу іронізував Іван Франко:

Ось по лівій руці

Сокільські дебри цікаві.

Сюди наш Федькович живцем переніс

Гейнівську Лорелею,

Та так надоїв їй Федькович і ліс,

Що бовтнулась в вир під кручею.

Переклади такого типу були скоріш варіаціями на тему Гейне, але наступні переклади точно відтворювали текст балади і навіть її форму.

Додержуючи панівних поглядів на мистецтво поетичного перекладу, ранні українські перекладачі Гейне вдавалися до методу “українізації” його поезії, вважаючи, що в такий спосіб роблять її ближчою й доступнішою розумінню українських читачів.

Тут слід розрізняти “українізацію стилістичну”, що багато в чому не залежала від намірів перекладача, і, так би мовити, принципову “українізацію реалій часу й місця”, яка входила в завдання навіть таких видатних майстрів українського поетичного слова, як Іван Франко та Михайло Старицький.

До прикладу:

Снилась мені дівчинонька -

Коси довгі, чорні,

Оченята мов зіроньки,

Ясні та моторні…

Сидимо ми під гіллями,

Що верба схилила,

А навколо і над нами

Ніч панує мила

Ми в німому закоханні

Слів не добираєм,

А солодким цілуванням

Тільки розмовляєм .

Зорі ясні та холодні

В небі темнім мріють,

Та з високої безодні

Заздро нам зоріють!

Прокидаюсь . А ні Духа:

Ніч кругом і стума;

Тільки в серденьку поруха,

В голівонці дума .

Тільки в стумі серед ночі,

Зірка зимно сяє,

Та в наляканії очі

Сумно зазирає.

(з Гейне).

В цих рядках стилістичні особливості як лірики самого перекладача, так і всієї сучасної йому української поезії відбилися з такою силою, що витіснили і замінили собою гейневську своєрідність твору.

Більш того - при всьому бажанні не можна сказати навіть який саме вірш Гейне представлено в цьому перекладі, бо оригінал цілком розчинився в ньому. Тут власністю Гейне очевидно є тільки мотив протиставлення сну й дійсності, все ж інше - і “дівчинонька” з довгою чорною косою, і “зіроньки”, й “серденько”, й “голівонька” належать перекладачеві поету Михайлові Старицькому.

Більше ста років тому Юрій Федькович опублікував свій переклад балади про Лорелей (1872). У ньому Лорелей перетворена в “Сокольську княгиню”, Рейн - “Черемош на Гуцульщині”, човен - в гуцульську “дарабу” (пліт із сплавного лісу), а сам довірливий плавець - у “керманича славного” цього сплавного плоту.

Перекладачі, очевидно, підсвідомо узагальнювали деякі другорядні риси поетики молодого Гейне відповідно до власних смаків і напряму, що панував у той час в українській оригінальній поетичній творчості.

Перекладачів обманювала зовнішня простота лірики Гейне, їх вабила в ній, насамперед, форма, близька до народної пісні, та при цьому вони не зрозуміли того, що знав сам Гейне, коли писав у листі до Вільгельма Мюллера: “У моїх віршах … тільки форма якоюсь мірою народна, а зміст взятий з умов життя нашого суспільства”. [5, 201]

Цей новий складний зміст був недоступний перекладачам великого поета, тому й форма його творів зазнала в їх інтерпретації істотних змін. Простота народної пісні перетворилась на спрощеність, сповнений напруження могутній ліризм - на солодкавiсть сентиментального романсу, а певна невимогливiсть у лексичних засобах спричинялася до того, що деякі ранні переклади звучать тепер як пародія, хоча, звичайно, цього зовсім не хотіли їх автори. гейне переклад ліричний мова

Піддаючи критичному розглядові ранній етап становлення мистецтва поетичного перекладу в Україні, ми не применшуємо значення перших наших перекладів високих зразків світової поезії, - навпаки, ми з вдячністю згадуємо наших попередників, віддаємо належне їх героїчним зусиллям, без яких неможливі були б наші пізніші досягнення й успіхи, що виявилися, зокрема, в блискучій перекладацькій діяльності таких визначних майстрів, як Павло Тичина, Максим Рильський та багато інших.

Інтерес до поезії Гейне на Україні ніколи не слабшав. Та реалізуватися в художньо-повноцінних перекладах він зміг уже в наш час, і то не одразу, а після напружених шукань та окремих невдач.

Отже, перші переклади творів Генріха Гейне українською мовою були досить вільні. То були так звані переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень, і вони були далекі від оригіналу. У цей час вірші Гейне українською мовою перекладають Юрій Федькович та Михайло Старицький.

Розділ 2.

Традиція українських перекладів творів великого німецького поета налічує вже більше століття. Познайомити українського читача з творчістю “вірного солдата в боротьбі за визволення людства”, як називав себе Гейне, прагнули Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський.

Якщо перші переклади Гейне, виконані поетами середини ХІХ століття, не дотримували особливостей оригіналу, а знайомили читача лише із змістом творів, то від часу, коли перекладати видатного поета починає Іван Франко, справа змінюється докорінно. Найтонші стилістичні особливості - аж до характеру римування й функції іншомовних слів в образній системі твору - стають предметом такої ж пильної уваги перекладача, як і ідейний бік поезії. Заслугою Івана Франка є й те, що він звернув увагу на сатиру німецького поета, до того український читач був знайомий лише з гейневською лірикою.

Відтворення змісту в його неподільній єдності з формою художнього твору властиве також і перекладам Лесі Українки. Але ні Іван Франко, ні Леся Українка, ніхто з дореволюційних перекладачів поезії Гейне не передав своєрідного ритмічного малюнку творів німецького поета. Першою спробою (і досить вдалою) в цьому відношенні були переклади Дмитра Загула, видані Держвидавом України в 1930 році у трьох томах. Проте якість перекладів Загула знижується засміченістю мови діалектизмами, непотрібними іншомовними елементами.

Отже, завдання, що стояло перед перекладачами, полягало в тому, щоб, спираючись на досягнення радянського перекладного мистецтва, врахувавши досвід кращих перекладачів минулого, дати такі переклади Гейне, в яких ідейне багатство творів передавалося б у тісному зв'язку з усіма художніми їх особливостями.

Справжнє знайомство України з Гейне почалося 110 років тому, в 1892 році, коли у Львові вийшли дві перші збірки його творів. У перекладах Лесі Українки і Максима Стависького було видано “Книгу пісень” (вибрані твори), а в перекладах Івана Франка - “Вибір поезій” Г. Гейне. Цим роком ніби завершується перший період засвоєння творчості Гейне українською літературою, яка доти приділяла увагу, переважно, ліриці німецького поета, і починається новий етап, на якому здобуває собі популярність в українських перекладах і Гейнева сатира [4, 184].

Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Переклади 92 поезій з “Книги пісень”, які належать її перу, малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. Леся Українка вловила не тільки романтичні настрої раннього Гейне, які привертали увагу її попередників. Вона тонко відтворює гейневський гумор, що виливається часом у примхливі образи:

Хороша в зірок мова.

Багата і ясна,

Та тільки невідома

Філологам вона!

Я ж тую мову знаю,

Мені вона своя,

Коханої обличчя -

Граматика моя! [4, 184]

У перекладах Лесі Українки виразно відчуваються й краплини гейневської гіркоти, що прориваються крізь уявну ідилію і знищують її:

Пустіючи так, немов діточок двоє,

“Ховатись” ми здумаєм в лісі та в полі, -

І так заховалися мудро обоє,

Що потім уже не знайшлися ніколи. [4, 184]

Інтерпретація Лесі Українки істотно поглибила образ німецького поета. На зміну романтичній одноплановості ранніх українських перекладів прийшла багатогранність, у якій стали відчуватися обриси справжнього Гейне. Недарма переклади Лесі Українки не раз передрукувалися й у радянський час. Це, безперечно, не означає, що вони вільні від недоліків. У перекладах юної поетеси, як і в її ранніх творах, часом помітне надмірне захоплення зменшено-пестливими формами слів (Коли настав чудовий май, Садочків розривання, Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання). Щоправда, ще більшою мірою це властиво перекладам Михайла Стависького: “Злякалася квітонька - лотос Проміннячка ясного дня, Схилила голівоньку долі, Жде вечора й тихо куня”. В оригіналі тут нема жодної пестливої форми, хоч німецька мова дає можливість широко використовувати їх.

Разом з тим Іван Франко усвідомив обмеженість підходу до Гейне виключно як до лірика. “При всій свіжості, оригінальності і красоті тих срібних перлин німецької поезії не можна сказати, щоб вони ще й нині мали таку перворядну стихійність, яку мали колись, в часі боротьби з романтизмом і псевдокласичною надутістю”, - писав він у передмові до збірки своїх перекладів з Гейне, підкреслюючи потребу перекладати сатиричні й політичні твори. “Оцей томик має хоч вчасти поповнити цю недостачу й вказати нашій громаді Гейне вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління” [5, 199]. Вперше звернувшися саме до цього аспекту поезії Гейне, Іван Франко дав переклад вершин гейневської сатири - поеми “Німеччина”, яскраво антирелігійного “Диспуту”, гостро політичних “Ослячих виборів” і “Короля Довговуха І” та інших творів.

Цікаво, що в деяких перекладах з Гейне відбилися інтонації оригінальних творів самого Івана Франка:

Ні дзвони, ні попів молебні,

Ані декрети превелебні,

Ані гармати самі грубі

Вам не поможуть діти любі. [7, 368]

Ця строфа з “Мандруючих щурів” нагадує відомі рядки славнозвісного “Гімну”:

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані… [7, 368]

Іван Франко по-дослідницькому поставився до відтворення художньої форми поезій Гейне. Аналізуючи в передмові ритміку поеми “Німеччина”, він писав: “Щоби хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти вуха одностайним амфібрахічним розміром, як се бачимо, наприклад, в російському перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними”[4, 1985]:

У Ахені в брамі на пошті є щільд -

Там прусський орел розпростерся

І злобно так глипав на мене. От ще

Кого не люблю з всього серця!

Пожди лишень, птаху поганий, колись

Тебе ще я в руки спіймаю!

То я з тебе пір'я живцем обскубу

І кігті тобі обрубаю. [4, 368]

Франкова збірка перекладів політичної сатири Гейне поклала початок низці публікацій творів цього жанру. Чи не найвагомішою з цих публікацій була поема Гейне “Атта Троль” у перекладі Лесі Українки. Працю над цим перекладом поетеса розпочала ще наприкінці 80-х років, але поема побачила світ лише 1900 року на сторінках “Літературно-наукового вісника”, а ще через три роки була передрукована у виданій у Львові збірці “Атта Троль. Раткліф. Балади” (трагедію “Раткліф” і балади переклав Максим Славінський (Максим Ставинський).

В інтерпретації Лесі Українки поема Гейне набула властивого оригіналові способу виразу думки, заясніла відблисками гейнівської іронії:

Часть в світі чесні люди

Не конечне гарно пахнуть,

Слуги ж панські уживають

Завжди амбру та лаванду,

Від людей, душою чистих,

Часто тхне зеленим милом,

На негідному ж створінні

Аж блищить олій рожевий. [4, 185]

Поему “Атта Троль” подано в цьому виданні в перекладі Лесі Українки. Незважаючи на те, що тут трапляються окремі слова та наголоси, які в наші дні вважаються відхиленням від норм літературної мови, переклад Лесі Українки зберігає свою художню вартість і водночас є свідченням важливого етапу засвоєння творчості Гейне українською культурою.

Іван Франко і Леся Українка, працюючи над Гейне не обмежувалися тим, що було опубліковано в згаданих книжках та в періодиці. В архіві Івана Франка зберігається чимало перекладів поезій Гейне, виконаних у 1877-78 роках. Частину з них було надруковано у збірці “Думи і пісні найзнатніших європейських поетів” (1879 рік). Деякі ж переклади Івана Франка і Лесі Українки дійшли до читача тільки в радянську епоху.

Історія дожовтневих українських перекладів з Гейне знає багато визначних імен. Наприкінці ХІХ століття ліричні твори німецького поета перекладають Пантелеймон Куліш, Микола Вороний, Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський.

Деякі вірші Гейне набули в Україні такої популярності, що стали народними піснями. Так було з романсом “Коли розлучаються двоє” в перекладі Максима Славінського, так сталося й із піснею “Я бачив, як вітер берізку зломив” - поезією “Розбите серце” в перекладі Александрова.

Вже після смерті Пантелеймона Куліша у збірці “Позичена кобза”, виданій у Женеві (1897), було опубліковано кілько перекладів ліричних поезій Гейне. На відміну від багатьох інших перекладів Куліша, що наближалися до переспівів, твори Гейне в його інтерпретації зберігають і ідейний зміст, і прикмети стилю оригіналів.

Як увечері блукаю

По задуманім гаю,

Чую серцем коло себе

Постать ніжную твою.

Чи не твій вуаль це білий,

Чи не тихий образ твій?

Чи це власні мої сльози,

Чую, по щоках течуть?

Чи ти справді серденятко,

Коло мене плачеш тут. [4, 186]

Злива схвильованих питань ліричного героя, в яких наростає напруга чуття, що нарешті уривається на найвищій ноті в останньому рядку, цілком відповідає настроєві першотвору. Добре переклав Пантелеймон Куліш інші поезії Гейне, зокрема пролог до “Книги пісень” із його філософським виявом роздвоєності світовідчуття поета.

1895 року, перебуваючи у Відні, низку поезій Гейне перекладає Микола Вороний. Як відзначав академік Білецький, “він перепробував протягом своєї діяльності всі метричні форми у найрізноманітніших сполученнях” [4, 186]. Досвід поета у цій галузі позначився й на його перекладах, бо саме Микола Вороний чи не найближче підійшов до гейневського “дольника”, який цілком опанували тільки радянські перекладачі. Цікаву спробу відтворення ритміки Гейне знаходимо в перекладі “Зустрічі”:

Повита листям альтанка. Вечір.

Ми край віконця, удвох сиділи.

На небі місяць весело сходив, -

Ми ж, як два привиди, там майоріли. [4, 186]

Микола Вороной переклав з Гейне небагато, і не можна сказати, щоб він обирав твори, характерні для німецького поета.

Зате Паво Грабовський дав переклад яскраво-публіцистичних “Ткачів”, співзвучних мужній оригінальній творчості українського поета:

Трикляття ідолу, що нам за бога стався,

А з голоду та холоду мремо!

Даремно ждати: він одно знущався,

Ошукував, з надій пореготався…

Тчемо, тчемо! [7, 371]

Від строф українського перекладу Грабовського віє тією самою священною ненавистю до гнобителів, що й від оригіналу Гейне.

І все ж іще тривалий час Генріх Гейне залишався для українських читачів тільки поетом - його блискуча проза, статті про літературу та мистецтво й публіцистика не привертали уваги перекладачів. Винятком є “Флорентійські ночі”, перекладені тим самим невтомним Іваном Франком, та “Книга Ле-Гран” у перекладі О. Черняхівського настільки невдалому, що, за висловом одного сучасного дослідника його неможливо читати без німецько-українського словника.

Чи означає це, що українські письменники того далекого часу знали справжнього Гейне хоча б як поета? Це питання неминуче постає перед нами тепер, коли ми критично оглядаємо безліч перекладів, які дісталися нам у спадщину від минулого. На жаль, на це питання доводиться відповісти негативно.

Іван Франко працював над перекладами творів Гейне протягом кількох десятиліть, починаючи з 1875 року. Він перекладав і ліричні його вірші (цикл “Ліричне інтермеццо”) і першим познайомив українських читачів з сатирою німецького поета, представив його “вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління” [5, 199].

Іван Франко, який все ж переклав кілька ліричних віршів Гейне, також не уникнув спокуси “українізації”. В його перекладах вірша “Die alten bцsen Lieder” трупа, у якій мають бути поховані “старі злі пісні”, порівнюється не з Гейдельберзькою бочкою, а із якоюсь Зелемінь-горою, що є, мабуть, реалією не так загальнозахідноукраїнського, як якогось зовсім уже місцевого фольклору; дванадцять велетнів, подібних до святого Христофора з Кельнського собору, перетворені на дванадцять молодців, що звели зі скель ту ж таки Зелемінь-гору і т.д. [5, 200]

Застарілість і неприпустимість подібних прийомів у наш час не потребує доказів.

Проте цим не вичерпуються недоліки наших дореволюційних перекладів з Гейне.

“Генріх Гейне належить до тих заграничних поетів, котрих у нас найбільше перекладають…” [5, 198], - цими словами почав 1892 року передмову до книжки своїх перекладів “Вибір поезій Генріха Гейне” Іван Франко. Минуло більше ста років, та вони залишаються справедливими і сьогодні.

Отже, перекладацька діяльність українських поетів кінця ХІХ століття набула бурхливого розвитку. Головні перекладачі з Гейне цього періоду - Іван Франко, Леся Українка та Максим Стависький. То були перші вдалі спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.

Іван Франко звернув увагу на сатиру Гейне, а Леся Українка засобами української мови втілила не тільки зміст, а й поетичну форму ліричного твору. За цей час вийшло дві збірки: “Книга пісень” у перекладах Лесі Українки та Максима Стависького; “Вибір поезії” у перекладах Івана Франка.

Розділ 3.

На початку ХХ ст. над перекладами творів Гейне українською мовою працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний, Л.Старицька-Черняхівська. Після Жовтневої революції до них приєднались Дмитро Загул, Володимир Кобилянський, Віра Кален.

Чимало ліричних поезій Гейне переклав Агатангел Кримський. Перша частина його “Пальмового гілля” містить 30 перекладів з німецького поета, що датуються 1900-1901 роками. Кримський мав своєрідний підхід до завдань перекладача. “Із тисячі Гейневих пісень, - писав він у примітці, - захотілося мені зробити тільки таку вибірку, яка б зовсім підходила під спільний тон мого “Пальмового гілля”. Через те я понасмикував собі Гейневих поезій … із циклів зовсім неоднакових, зовсім різних, а понанизував їх усі на одну низку; тим-то вийшов, може, такий розпорядок, що сам автор, не знати, чи був би його похвалив”[4, 186]. Це відповідало загальній композиційній постанові “Пальмового гілля”, в якому оригінальні твори Кримського чергуються з перекладами творів східної поезії, Анакреопта, Сапфо, Гете та інших авторів. Незважаючи на таку довільність “розпорядку”, кожен вірш зокрема Кримський перекладав дуже уважно, прагнучи донести до читача і зміст, і форми оригіналів.

Ось одна з ліричних мініатюр Гейне в перекладі Агатангела Кримського:

Зайшов я туди, де кохала

Божилась і тискала руки,

Де капали в зрадниці сльози,

Сичать і гніздяться гадюки. [4, 186]

Різкий контраст між світлими і темними образами, раптовий перехід від спогадів про минуле кохання до розпачу, - все це властиве перекладові не меншою мірою, ніж оригіналу.

Найбільшим перекладом Кримського з Гейне є сатирична поема “Віцлі-Пуцлі” - гострий виступ німецького поета проти капіталістичного хижацтва й релігійному фанатизму.

Вся праця над перекладами Гейне в Україні з 1918 по 1933 рік пов'язана, переважно, з ім'ям поета і перекладача Дмитра Загула.

Вже в 1918-1919 роках Дмитро Загул разом із поетом Володимиром Кобилянським випускають у київському видавництві “Серп і молот” перший повний переклад “Книги пісень”. Цей двотомник уперше дав українському читачеві можливість ознайомитися з лірикою і сатирою великого поета в усьому обсязі. Багато перекладів з числа надрукованих у цьому виданні є віршами високої проби:

На щоглу спершись, я стояв

І кожну хвилю числив.

Прощай коханий краю мій!

Вже пінкі перли присли… [4, 187]

Такою міцно збудованою строфою починається переклад поезії “Відплив”:

Прокляття князям, королям і вельможам,

Що ласки від них дочекатись не можем,

Король в нас загарбав останній п'ятак,

А потім звелів пострілять, як собак -

Тчемо ми, тчемо ми! [7, 373]

Гнівом і болем звучать рядки славнозвісних “Ткачів”.

Але, безперечно, є в цих томах і чимало помилок, що йдуть від самих перекладачів, які часом не досить заглиблювалися в оригінал і задовольнялися першим-ліпшим варіантом, не шукаючи іншого. Так сталося, зокрема, зі знаменитою поезією про сосну і пальму:

Дрімає сосна в самотині

На півночі голім шпилі,

Холодною вкрили габою

Сніги та морози її.

І сниться їй пальма далека

В південній країні німій,

Що спить, утомившись від спеки,

На скелі гарячий, сухій.

В Гейне сосна справді дрімає, але вона мріє про пальму, яка сумує на своїй скелі. У наведеному перекладі спить усе і вся, тому в поезії зникло драматичне протиставлення образів, а без нього вона перестала бути сама собою [4, 187].

Дмитро Загул невтомно працював, удосконалював і поліпшував свої переклади і в 1930-1934 роках видав чотири томи творів Генріха Гейне з задуманого ним багатотомного зібрання. До цього видання вперше була включена і проза Гейне - окремі частини “Дорожніх картин”.

Незважаючи на величезне значення праці Д. Загула, не можна сказати, що вона була цілком успішною. Він прагнув відтворити своєрідність ритміки та всю образну будову оригіналу, але нерідко пошуки буквальної точності приводили до насильства над українською мовою, позбавляли його переклади гейнівської невимушеності, природності й краси. Слід також взяти до уваги, що лексика Д. Загула була не вільна від буковинських та галицьких провінціалізмів і тепер звучить уже анахронізмом. І, нарешті, досить важливим є те, що попри все знання поезії Гейне, попри любов до неї Д. Загулу було не під силу самому відтворити її українською мовою в усій складності, жанровій різноманітності й багатстві.

Це завдання виявилося під силу тільки великому колективу українських поетів-перекладачів, що склався під час роботи над перекладами Гейне наприкінці тридцятих років.

Істотним внеском в освоєння прози великого письменника була поява в 1933 році низки нових перекладів, які належать Дмитру Загулу та Вірі Кален.

Вони були опубліковані в четвертому томі “Вибраних творів” Гейне. Це “Подорож на Гарц”, “Книга Ле-Гран”, “Луккські води”, “Місто Лукка”. Перекладачам дуже добре вдалося відтворити полум'яну патетику гейневських ліричних відступів. Так, наприкінці “Міста Лукки” прекрасно звучить гімн “Марсельєзі”: “О, яка це пісня! Вона пронизує мене вогнем і втіхою, запалює в мені жагучі зорі натхнення й ракети глузувань”.

На початку ХХ століття твори Генріха Гейне продовжували перекладати українською мовою. Знайомили українського читача з творчістю відомого німецького поета такі українські митці: А. Кримський, П. Мирний, Б. Грінченко, Д. Загул, В. Кален, В. Кобилянський та інші.

У цей час виходить двотомник перекладених українською мовою віршів Генріха Гейне та чотиритомник “Вибрані твори”.

Розділ 4

Після Великої Вітчизняної війни настає новий етап в історії українських перекладів Гейне. Одне за одним входить кілька видань його творів (серед них слід назвати двотомник 1956 року, що вийшов до 100-річчя з дня смерті поета). Цей етап характерний тим, що до творчості Гейне звертаються українські радянські поети - М. Рильський, П.Тичина, В. Сосюра, М. Бажан. Л.Первомайський, А.Малишко, С.Голованівський та інші. Увесь могутній арсенал художніх засобів радянської поезії мобілізується з благородною метою якнайповнішого відображення творчості великого німецького письменника.

У його багатющій і різноманітній спадщині кожен зміг знайти собі щось до душі. Майстер строгої класичної форми, автор багатьох українських сонетів Максим Рильський обирає для перекладу сонети Гейне, прихильник карбованих ритмів М. Бажан перекладає чіткі строфи “Диспуту”, витончений лірик В.Сосюра знаходить поштовх для своєї перекладницької творчості в мініатюрах “Нової весни”, а обдарування Л.Первомайського однаково повно виявляється в перекладах і лірики, і сатири Гейне.

Для того, щоб по-справжньому оцінити внесок, зроблений перекладачами цього періоду, впізнання Гейне українським читачем, доцільно вдатися до деяких порівнянь. У першому розділі поеми “Німеччина” є дуже важливе місце, де автор викладає свою політичну програму, навіяну ідеями соціалізму. В перекладі Дмитра Загула це місце звучить так:

Я крашу пісню, я пісню нову

Складу вам, друзі, нині!

Вже тут світ рай збудуємо ми,

На цій земній долині!

Ми хочемо щастя вже на землі,

Доволі вже ми страждали!

Хай пузо гниле не гайнує все,

Що трудящі руки надбали. [4,189]

Зміст оригіналу передано правильно, але естетичне враження від цих строф знижується через невдалі мовні звороти (“рай збудуємо .на долині”, тричі майже підряд повторюється “вже” незрозумілий епітет у вислові “пузо гниле”). У новому перекладі Л.Первомайського відновлено рівновагу між змістом і формою властиву оригіналові:

Чудову пісню - пісню нову,

О друзі, я буду співати!

Ми хочемо царство небесне тут,

На цій землі збудувати.

Ми щастя хочемо на землі,

Доволі з нас вже муки;

Хай пузо ледаче не стравить того

Що зроблять трудящі руки. [4,189]

Завдяки якості й прозорості художньої форми ідея, висловлена Гейне в цих рядках, глибоко вкарбовується у свідомість читача перекладу.

Наприкінці прологу до “Подорожі на Гарц” Гейне зневажливо говорить про бездушне й пихате “світське товариство”. А. Кримський так інтерпретував це місце:

Ну ви, зали блискотючі

З блискотючими панами!

Прощавайте з верхогір'я

Насміюся я над вами [7,377]

Невдалий епітет, двічі повторений у перекладі надає текстові гумористичного забарвлення, не передбаченого оригіналом. Новий переклад М. Пригари і точними у доборі слів, і разом з тим більш поетичний:

Прощавайте, пишні зали,

Пишні франти, пишні дами!

Хочу я податись в гори -

І сміятися над вами [7,377]

Річ тут, зрозуміло, не в протиставленні одного перекладача другому, а в різних підходах до перекладу, в різних рівнях вимог, які ставить до художнього перекладу розвиток культури, і в зумовленому цими вимогами рівні майстерності перекладу.

Серед радянських перекладів поезії Гейне треба згадати Ю. Корецького, який відтворив трагічні образи останніх віршів поета, С.Голованівського, найкращим перекладом якого є поема “Біміні” з її своєрідним поєднанням гіркоти і мудрої іронії, Н.Забілу, якій виявився близьким романтичний пафос “Пісень” Гейне.

До 100-річчя з дня смерті Гейне було розпочато двотомне видання, - воно вийшло 1956 роки, через рік після другого однотомника, доповнене поемою “Атта Троль” у перекладі Лесі Українки та двома зразками гейневської прози - “Мандрівка на Гарц” та “Книга Ле-Гран” у повному перекладі.

У двотомнику 1956 р. було надруковано “Подорож на Гарц” і “Ідеї”. “Книга Ле-Гран” у нових перекладах О. Словенко. Для цих перекладів характерна добірність літературної мови і велика винахідливість у відтворенні гри словами. Гейне, гумористично змальовуючи свій стан, наводить наприкінці XV розділу “Ідей” жартівливий перелік: “вночі починається справжній спектакль древніх народів, з`являються асірійці, єгиптяни, мідяни, перси, іудеї, філістери, франкфуртці, вавілонці, Карфагені, берлінці, римляни, спартанці, турки, затуркані студенти”. В оригіналі після турків йдуть “Kьmmeltьrken”, тобто “клинні турки”. Так називали в Німеччині міщан. Але міщан не було вже згадано раніше (“філістери”), і перекладачка слушно вирішила на давати ще одного синоніма, який, до речі, довелося б пояснювати приміткою, а використати каламбур, який дає їй сам матеріал української мови: турки - затуркані. Цей епітет вдало поєднано зі словами “студенти”: справді, в тодішній Німеччини студенти були “під підозрою” за вільнодумні ідеї, що поширювалися в їх середовищі [4,190].

Таким чином, перед початком чотиритомного видання існувала практично майже неосяжна кількість старих і нових поетичних перекладів, дуже незначна частина перекладеної прози і жодної сторінки критики й публіцистики Гейне.

У видавництві “Дніпро” тепер виходить нове чотиритомне видання творів Генріха Гейне за загальною редакцією Леоніда Первомайського - одного з найактивніших українських перекладачів великого німецького поета. Крім поетичних творів усіх жанрів, нове видання з найбільшою повнотою подає художню прозу Гейне, а також - вперше українською

мовою - вибрані критичні статті, публіцистику та листи.

Найбільш повно представлено спадщину Г. Гейне в чотиритомному виданні його “Вибраних творів”. Крім лірики і сатири німецького поета, видання подає обидві його сатиричні поеми - “Атта Троль” і “Німеччину”, найцікавіші прозові твори - “Подорожні картини”, “Романтичну школу”, “Флорентійські ночі”, зразки публіцистики - фрагменти з “Лютеції”, критичні огляди - “Французькі художники”, “Листи про французький театр”, а також “Мемуари” та листи. Більшість прозових творів Гейне друкується українською мовою вперше, а значна частина його поезій публікується у виданні в нових перекладах. Багато раніше надрукованих перекладів при підготовці видання було зіставлено з оригіналами й заново відредаговано.

Загальний характер цього видання визначається тим, що воно залишається вибраним, хоч і значно розширеним порівняно з попередніми.

Принципово новим у ньому є те, що вперше українською мовою видаються не тільки вірші та поеми, а також і художня проза, публіцистика, критичні праці, мемуари та вибрані листи великого поета.

Молодого Гейне цікавить не тільки кохання, його турбують проблеми суспільного життя. В 1819 р. він пише вірш “Гренадери”, який увійшов до циклу “Романси”. У той період Гейне вбачав у Наполеоні носія ідей французької буржуазної революції, пристрасним прихильником якої він був. Схвильовано змальовує він образ самого гренадера, який навіть встане з могили, зачувши голос імператора. Щоб підкреслити народність мови цього персонажа, Гейне вживає дієслово “sich scerren” - “турбуватися”, але часто воно передається словосполученням “яке мені діло до .” М. Рильський вірно передає:

Що жінка! Що діти! [6,213]

В цьому перекладі бачимо і деяке збіднення гейневського тексту.

Великою популярністю користуватися пісні, написані на слова Гейне. Їх співають не лише німці, вони звучать у різних країнах світу. Чайковський написав музику до відомого вірша “Ich Wollt'meine” (цикл “Знову на батьківщині”). В Росії найпопулярнішим перекладом цієї поезії був переклад Мея, на Україні - Лесі Українки. У двотомнику він подається в перекладі Л. Первомайського. Цей переклад вірно передає зміст вірша, але щодо відтворення форми, він дуже поступається перекладу Лесі Українки.

У 1843 р. Гейне познайомився в Парижі з Карлом Марксом. Ця дружба мала для Гейне величезне значення. В цей період він пише лише найкращі свої політичні і сатиричні твори, зокрема поему “Німеччина” і вірш “Сілезькі ткачі”, який був відгуком на повстання ткачів у 1884 році. У двотомнику цей твір вміщено в перекладі Л. Первомайського, який намагався точно відтворити форму оригіналу. У другій строфі, де ткачі посилають прокляття богу, у Гейне у формі минулого часу стоять три дієслова (Er hat uns geдfft und gefцppt und genarrt), в яких повторюється префікс де-. Перекладач зберігає цю особливість, передавши її за допомогою трьох українських дієслів з префіксом об:

Він нас обійшов, обділив, обдурив. [6,213]

Але в деяких місцях переклад, проте, значно відступає від німецького тексту. Незрозуміло, з яких причин перекладач порушує рефрен Гейне “Wir weben, wir weben”, який Л. Українка переклала словами “Ми тчемо, ми тчемо”. У Первомайського цей рядок передано так: “Ми тчем, начувайся!” Адже мотив погрози проймає весь вірш Гейне, і рефрен тільки підсилює його.

Серед перекладів Марка Зісмана слід виділити поезію “Доктрина” , в якій Гейне, передчуваючи революційні події, закликає бити в барабани, будити людей зі сну.

Повтор - улюблений прийом поета, особливо в політичних і сатиричних творах. В цьому вірші він створює навіть слухове враження барабанного бою і загострює ідейну спрямованість вірша. Зісман вірно передає цей художній прийом, вдаючись до алітерації. Хоч він і переставляє рядки, але замінює trommeln словами: бий в барабан, бий, щоб людей збудив його звук”, “барабанячи”.

Дуже спірно переклав Тичина поезію Гейне “Спочатку соловей родився”. Перший рядок оригіналу “По ночам був Соловей”) пародіює перше речення євангелія (“На початку було Слово”). Далі рядки являють собою ніби конспект “святого письма”, який проголошує горобець (звичайний німецький бюргер), викладаючи своїм дітям основи релігії. У перекладі перший рядок видозмінено так: “Спочатку соловей родився”. Цей буденний вираз нічого не залишає від цілком прозорого антирелігійного натяку Гейне. Про релігію в перекладі взагалі не сказано ні слова, старий горобець, на думку перекладача, “мудрості дітей навча”. Читач після таких перетворень напевно не зрозуміє головної думки великого німецького поета - сатирика: вона зникла разом із зникненням двох невеликих, але дуже істотних деталей.

Дивно, як міг В. Сосюра перекласти перші рядки поезії

Die blue Fruhlingsangen

Schann aus dem gras hervor [6, 214]

Словами:

Весни блакитні очі

Пробились крізь траву. [6,214]

Неуважний переклад образу привів до такого дивного словосполучення, як “очі пробились”. Німецьке слово hervorschauen слід було перекласти в цьому контексті “дивляться”, “виглядають”. Саме так переклав це місце М. Словінський:

Синії очі весняні

Дивляться тихо з трави. [6,214]

Взагалі переклад Сосюри відзначається деякою неуважністю, завдяки чому стирається ліричне забарвлення поезії Гейне. Автор говорить про ніжні фіалки, які він зриває для своєї коханої:

Милі фіалки

Підете в кипицю ви,- [6,214]

Переклав це А. Кримський. В. Сосюра пише: “Які я в лісі рву”. Так, через втрату, на перший погляд, неважливої деталі перекладач не зміг повністю розкрити чарівність ліричної поезії Гейне.

А. Малишко переклав великий цикл поезій “Північне море”. Зупинимось на поезії “Захід сонця”. Перекладач вірно зрозумів задум автора, використавши образ богині Селени (адже в укр мові die Lune - місяць - іменник чоловічого роду, дуже з позиції буквалізму Малишко не зміг би передати ідейний зміст вірша). Але в ряді місць є невиправдані відступи від оригіналу. Наприклад, словосполучення glьckgehдrtete Menschen - дослівно: “загартованих щастям людей” - перекладач передає так: “багатих людей”; цим змінює певний відтінок змісту. Адже щастя людей - це зовсім не багатство. Все сильне, горде, щасливе співає на землі гімн сонцю. Ототожнювати сонцепоклонників з багатими людьми немає ніякого смислу.

Поема Гейне “Німеччина” вперше була перекладена українською мовою Іваном Франком ще в 1892 році.

В радянський час її переклав Д.Загул (вона була видана в 1930 р.)

У збірнику “Вибраних творів” подано її в перекладі Л. Первомайського.

Найважливішою рисою цього перекладу є намагання відтворити засобами української мови сатиричні образи Гейне, часто поєднані примхливою фантазією поета в складне ціле:

Гадали: охлялих рицарів рать

Чкурне по шляхах завізних.

Прощальний келих ми їм наллємо

З довгих пляшок залізних. [6, 215]

Глузливе сполучення грубуватого епітета “охлялий” з урочистим “рицарів рать”, “прощального келиха” - з “довгими залізними пляшками” - дуже точно передають художні особливості поеми Гейне. Перекладач - букваліст навряд чи наважився б замінити в цій строфі нейтральне німецьке дієслово risen - їхати на емоційне українське чкурнути, але перекладач, який враховує дух і букву оригіналу, не може не погодитися з Л.Первомайським. Адже це “чкурнути” прекрасно передає ставлення автора до німецької націоналістичної реакції, з такою силою викритої в поемі.

Цей приклад не поодинокий. Уважне ставлення перекладача до ідейних і художніх особливостей поеми Гейне відчувається на протязі всього твору.

Великі майстри мови, до яких належав і Гейне, ніколи не ставилися байдуже до тавтологічних однакових або однокорінних слів у невеликому уривку тексту. І, мабуть, лише неуважністю перекладача можна пояснити наявність таких збігів у деяких місцях перекладу:

Та що це? В місячнім сяйві я

Бачу велику потвору -

Збіса весь чорний кельнський собор

Потворно пнеться в гору. [6, 215]

У Гейне повтору нема. Та і в перекладі він не несе на собі ніякого стилістичного навантаження, крім збіднення словника.

В інших випадках перекладач, навпаки, уникає повторів і саме там, де їх вимагає оригінал.

Рейн під час своєї фантастичної розмови з поетом запитує про французів: “чи співають і стрибають вони, як раніше”. Гейне на це відповідає “вони не співають і не стрибають більше”. Ця повторюваність запитання у відповіді йде від фольклору, народної казки і є органічною рисою всього епізоду. [6, 216]

В перекладі Л. Первомайського це місце неуважно переказано:

Грають, співають, як і завжди?

Не грають вже, не гасають вже. [6, 216]

Не така вже велика біда, що перекладач замінив гасають (або стрибають) на співають, - такі заміни іноді доводиться робити, - але нічим не виправдане порушення співвідносності, яка не була в Гейне випадковою.

“Подорож на Гарц” - один з найдотепніших лірико-сатиричних творів Гейне. Для перекладу він становив певні труднощі: гейневський гумор, що переходить у сатиру, гра слів, дотепні каламбури, які досить часто зустрічаються, неологізми, студентські жаргонізми - все це треба було відтворити українською мовою якомога точніше.

Цього домагались Чернявський (1902), Віра Кален (1930), Оттілія Словенко (1956).

Перший переклад, виданий за редакцією І. Франка, був зроблений дуже старанно, але в ньому багато діалектизмів: “Небіжчик Гофман був би намалював хмари пестрявими”, або “один з їх розказав, що в їх була лекція закону божого…”

Переклад О. Словенко - найкращий з цих трьох, бо в ньому німецьким виразам протистоять відповідні вирази українські. Наприклад, der Handwerkbursch “підмайстер” в перекладі О. Словенка, у Віри Кален звучить як “ремісничий челядник”. Крім того, в перекладі Словенко відсутній буквалізм, від чого не вільні попередні переклади.

Але й Словенко іноді також припускає помилки. Однак, новий переклад цінний тим, що зроблений по найбільш повному тексту.

І в перекладі Чернявського, і в перекладі Кален є пропуски місць, які мають певне ідейне значення, бо в них Гейне іронізує з релігії. Такий, наприклад, абзац, що починається: “На стінах висіли ще Абеляр і Елоїза ”.

Використовуючи досвід попередників, Словенко вдало передає студентські жаргонізми.

Двотомник Гейне, виданий Держлітвидавом, з інтересом зустрів український читач. Більшість перекладів свідчить про наполегливу працю українських радянських поетів над творами Генріха Гейне; деякі переклади є свідченням високого рівня, якого досягло мистецтво перекладу в Україні.

Видання не вільне й від деяких недоліків. Шкода, що в ньому відсутні кращі переклади М. Старицького. П. Куліша, Б. Грінченко, А. Кримського, М. Славінського. Наявність цих перекладів наочно показала б сучасному читачеві глибокий інтерес, якій з давніх часів виявляли діячі української літератури до творчості Гейне.

Таким чином, після Великої Вітчизняної війни перекладачі з Гейне не припинили свою діяльність. Більш того, перекладені твори виходили один за одним. Майстерність українських перекладачів досягає досить високого рівня. Найповніше переклади Гейне представлені в чотиритомному виданні за загальною редакцією Леоніда Первомайського.

Висновки

Генріх Гейне був і досьогодні залишається найулюбленішим зарубіжним поетом в Україні.

Початківцями перекладів Гейне у другій половині XIX ст. стали

Ю. Федькович та М. Старицький, але то були, власне, не переклади, а забарвлені локальним українським колоритом переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень і вони були далекі від оригіналу.

Важливою віхою в історії перекладів Гейне українською мовою був майже одночасний вихід у Львові в 1892 році збірок перекладів Л. Українки та І. Франка.

У збірці “Книга пісень” Лесі Українки належить переклад 92 віршів Гейне. Якщо чимало перекладів того часу тепер уже застаріли, то Леся Українка, тоді поетеса-початківець, зуміла, не пориваючи з усталеною традицією, створити переклади високої поетичної вартості, що зберігають її й сьогодні.

Одним із перших українських перекладачів, хто звернув увагу на сатиру німецького поета, був І. Франко. До того часу українські читачі були знайомі лише з гейневською лірикою.

Переклади цього періоду - перші вдалі спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.

Згодом була ціла низка визначних поетів-перекладачів: П.Куліш, М. Вороний, П. Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, Б. Грінченко, А.Кримський та інші.

Павлу Грабовському належить перший український переклад “Ткачів”, Агатангелу Кримському - поеми “Віцлі-Пуцлі”.

...