Вставні і вставлені одиниціь як надійні вербалізатори авторської модальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ВСТАВНІ ТА ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ

В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ

1.1 Вставні і вставлені конструкції як предмет синтаксичного вчення

1.2 Типолого-класифікаційна характеристика модальних синтаксем

1.3 Місце, роль та функції вставних і вставлених конструкцій

РОЗДІЛ 2. МОДАЛЬНІ СИНТАКСЕМИ ЯК ОСНОВНІ ЕКСПЛІКАТОРИ АВТОРСЬКОЇ МОДАЛЬНОСТІ

2.1 Членування модальних синтаксем зі значенням суб'єктивної авторської модальності

2.2 Стилістичне функціонування модальних синтаксем

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК А



ВСТУП

Актуальною проблемою сучасної синтаксичної теорії є невідповідність формально-граматичної побудови речення та його семантико-інформаційного змісту. Мовознавці помітили, що важливою синтаксичною структурою, яка має неабияку змогу репрезентувати декілька думок у простому реченні, є просте ускладнене речення. Найбільш суперечливими та надзвичайно цікавими елементами ускладнення визнані вставні та вставлені конструкції.

Ці синтаксичні одиниці здавна привертали та й продовжують привертати увагу науковців як на українському (Н. В. Гуйванюк, П. С. Дудик, А. П. Загнітко, Л. О. Кадомцева, М. Ф. Кобилянська, Б. М. Кулик, А. К. Мойсієнко, З. П. Олійник, І. І. Слинько, К. Ф. Шульжук), так і на зарубіжному ґрунті (О. І. Анікін, Н. А. Кобріна, О. Н. Романенко, О. Г. Руднєв, В. А. Шаймієв та ін.).

Вставні та вставлені конструкції цікавлять науковців передусім з погляду1) їхнього особливого статусу, факультативного характеру, структурної організації, позиції в реченні, способу входження до базового речення (В. В. Виноградов, І. Р. Вихованець, Н. В. Гуйванюк, П. С. Дудик, А. П. Загнітко, Л. О.Кадомцева, М. Ф. Кобилянська, В. І. Кононенко, Б. М. Кулик, І. І. Слинько та ін.; 2) їхньої семантики (В. І. Грицина, А. П. Загнітко та ін.); 3) інтонування цих одиниць (М. Я. Плющ, Ю. М. Златопольський); 4) специфіки пунктуаційного виділення (В. В. Жайворонок); 5) комунікативного й текстового потенціалу (А. І. Мамалига, З. П. Олійник, І. В. Онищенко та ін.). Незважаючи на такий значний науковий доробок, окремі питання все ще залишаються не до кінця з'ясованими. Так, аналіз вставних і вставлених конструкцій як особливих модальних синтаксем становить величезну лакуну в сучасному мовознавстві, що й підтверджує актуальність обраної теми.

Мета роботи полягає у з'ясуванні специфіки вставних і вставлених одиниць як надійних вербалізаторів авторської модальності.

Поставлена мета уможливлює розв'язання конкретних завдань:

1) розглянути вставні та вставлені конструкції як предмет синтаксичного вчення;

2) здійснити їхню типолого-класифікаційну характеристику;

3) визначити місце, роль та функції вставних і вставлених конструкцій у мові;

4) проаналізувати модальні синтаксеми як експлікатори авторської модальності;

5) з'ясувати їхнє стилістичне функціонування.

Об'єктом дослідження є категорія модальності, предметом - вставні та вставлені конструкції.

У курсовій роботі використані такі методи дослідження: 1) загальнонаукові (спостереження, аналіз, синтез); 2) лінгвістичні (описовий, структурний, функціональний, інтерпретаційний, порівняльно-зіставний, метод трансформацій).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві цілісно досліджено вставні та вставлені конструкції з огляду на їхні можливості репрезентувати авторську модальність.

Теоретичне значення дослідження визначається розширенням знань про вставні та вставлені конструкції, що так чи так збагачує теорію синтаксису в структурному, семантичному та стилістичному аспектах.

Практичне значення полягає в можливості використання основних положень і висновків курсової роботи у вишівському курсі «Сучасна українська літературна мова» (розділи: «Синтаксис», «Стилістичний синтаксис», «Стилістика тексту»), а також спецкурсах та спецсемінарах. Безперечно, матеріали дослідження можуть стати в пригоді для укладання методичних рекомендацій щодо шкільного вивчення української мови.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатку.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ВСТАВНІ ТА ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ

1.1 Вставні і вставлені конструкції як предмет синтаксичного вчення

У мовознавчій науці останніх десятиліть значно пожвавилося дослідження вставних та вставлених одиниць як значних за обсягом, а також виразно індивідуальних та достатньо типових засобів мовної репрезентації думок і почуттів. Посилений інтерес до цих одиниць виник у зв'язку з новими концепціями, що орієнтуються на вивчення загальнонаукової проблеми «людина в мові» чи то ж «мова в дії», коли акцентують основну увагу саме на діяльнісній сутності людини, яка здатна повідомляти про певні факти чи події, реагувати на них, по-своєму вербалізувати почуття і бажання, словесно формувати поняття, думки, висновки та, безперечно, спонукати того чи того співрозмовника до дії [12, с. 15]. Це різноманіття мовленнєвих потреб і виявів у своїй комунікативній завершеності реалізують передусім засобами синтаксису, а головно - системою вставних та вставлених конструкцій.

Проблеми функціонування вставних і вставлених одиниць, що є метатекстовими елементами, здавна привертали до себе увагу як вітчизняних, так із зарубіжних мовознавців. О. М. Турчак уважає, що на ранніх етапах розвитку науки про мову питання про вставні та вставлені конструкції окремо не розглядалося, оскільки вони тривалий час не розмежовувалися, хоча явище парентези давно перебувало в центрі уваги дослідників [29, с. 161]. На думку дослідниці, тільки з другої половини ХІХ століття в синтаксичній науці склалася інша концепція вставності, згідно з якою термін «вставні слова» закріпився за граматично відокремленими виразами суб'єктивного відношення до висловлюваного, а вставлені речення - за реченнями, вставленими в інше, але не зв'язаними з ним граматично [Там само].

А. В. Висоцький принагідно зауважує, що вперше чітко намітив два типи вставних речень, які відрізняються за своєю функцією, І. Давидов. Саме він зробив перший крок до розмежування вставних і вставлених одиниць. П. Перевлеський продовжує думку І. Давидова, близько підходячи до сучасного розуміння категорії вставлення і використовуючи при цьому термін «вставлені речення», який уперше був уведений Євграфом Філомафітським [4, с. 218-219].

Поняття про вставні слова виникло водночас із ученням про скорочені та стягнені речення. Так, на думку І. Ф. Буслаєва, речення мали властивість не тільки скорочуватися, але й вставлятися на основі підрядності [3, с. 552].

Загалом погляди мовознавців на синтаксичну природу та й саму суть вставних конструкцій різняться. До прикладу, автори ранніх граматик вели мову про так звані втручені речення, зокрема, О. Огоновський диференціював їх на два типи: 1) вислови, що вставляються у підрядне речення (Злість, кажуть, сатані сестриця (І. Котляревський) - із: Кажуть, що злість сатані сестриця); 2) вислови, що вставляються у складне речення (Сама не зна (бо причинна), що такеє робить (Т. Шевченко) [27, с. 376].

О. О. Шахматова розглядав вставні слова як результат зливання висловлювань, зауважуючи, що вони «є редукованими за своїм смислом речення» [30, с. 265].

Сьогоднішнє витлумачення вставних слів позначене суперечністю. Так, укладачі енциклопедії «Українська мова» витлумачують вставні конструкції так: «вставні слова, словосполучення і речення - мовні одиниці, що виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і передають різні модальні значення (можливості, впевненості, вірогідності, сумніву тощо» [26, с. 89].

Б. М. Кулик вставними кваліфікує «окремі слова, групи слів і цілі речення, які вставляються в речення для того, щоб показати певне суб'єктивне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних ним думок, подати їх оцінку чи зауваження з приводу сказаного» [17, с. 169].

Зі свого боку М. У. Каранська вважає, що вставним може називатися «слово, словосполучення або речення, що виражає власний погляд мовця на сказане ним самим у реченні й тому вирізняється в будові речення інтонацією та паузами, не вступаючи в звичайний зв'язок члена речення (звідси й на письмі виділення розділовими знаками, найчастіше комою)» [13, с. 141].

К. Ф. Шульжук маніфестує, що вставні компоненти (слова, словосполучення, речення) - це «мовні одиниці, що виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і виражають різні модальні значення (можливості, сумніву та ін.)» [31, с. 168].

На думку Г. В. Семеренко, вставні слова - це «слова, що формально не пов'язані з членами речення, не є членами речення і виражають ставлення мовця до висловлюваного або вказують на джерело повідомлення, спосіб словесного оформлення думки, відношення між окремими думками в мовленні тощо» [1, с. 141]. Водночас, стверджує дослідниця, за синтаксичною роллю і функціями до вставних слів тісно прилягають вставні речення, які, звичайно, мають ті самі значення (модальне, емоційне, експресивне) [1, с. 143].

Досить лаконічну дефініцію вставних конструкцій запропонував О. М. Пазяк: «вставні конструкції (слова, словосполучення і речення) виражають ставлення мовця до висловленої ним думки» [23, с. 112].

Стосовно вставлених конструкцій, то вперше в мовознавстві речення зі вставленими словами виокремив О. Шахматов. Сьогодні науковці витлумачують вставлені одиниці теж по-різному. М. У. Каранська кваліфікує вставлені речення, слова чи словосполучення як такі, що привносять повідомлення іншого плану висловлення і тим самим допомагають точніше сприйняти та зрозуміти зміст речення [13, с. 146].

Укладачі енциклопедії «Українська мова» постулюють, що «вставлені слова, словосполучення і речення - мовні одиниці, що містять додаткові, побіжні повідомлення, зауваження, які переривають основне висловлення за допомогою інтонації вставленості» [26, с. 89].

Під вставленими компонентами (словами, словосполученнями та реченнями) К. Ф. Шульжук розуміє «мовні одиниці, що передають додаткові, побіжні повідомлення, перериваючи основне висловлення за допомогою інтонації вставленості» [31, с. 171].

О. М. Пазяк вставленими конструкціями називає «такі конструкції, які вживаються для доповнення, роз'яснення чи уточнення предметного змісту реченн» [23, с. 117].

У сучасній мовознавчій науці висвітлюються погляди і стосовно розмежування вставних та вставлених конструкцій. Наприклад, стверджує О. М. Турчак, на проблемі диференціації вставних і вставлених конструкцій акцентує свою увагу Є. Сєдун. Проаналізувавши смислове наповнення і призначення вставних і вставлених одиниць, їх інтонацію, мовознавець доходить висновку, що «вставні» і «вставлені» речення не можуть бути принципово розмежовані ні за конструктивно-синтаксичним, ні за інтонаційним оформленням. Водночас В. Тихомиров підходить до розмежування вставних і вставлених конструкцій на основі характеристики місця вставлень у структурі речення [29, с. 161].

У працях А. П. Медушевського теж з'ясовано відмінності між вставними і вставленими словами, словосполученнями і реченнями. Вставні, за А. П. Медушевським, виражають упевненість / невпевненість, оцінку висловленого, зв'язок думок, а вставлені вживаються для розкриття, пояснення якогось із членів речення, його уточнення [18, с. 354-355].

Б. М. Кулик уважає, що вставними називаються такі окремі слова, групи слів і цілі речення, які вставляються в речення для того, щоб показати певне суб'єктивне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних ним думок, подати їх оцінку чи зауваження з приводу сказаного [17, с. 169].

Як уважає вчений, на відміну від вставних слів, словосполучень і речень, що виражають суб'єктивне ставлення того, хто говорить, до висловлюваної ним думки, вставлені слова, словосполучення і речення виражають такі додаткові повідомлення чи побіжні асоціативні зауваження, які поповнюють, уточнюють, розвивають зміст висловлення, вказуючи на якісь деталі чи нові факти, що не були передбачені в перший момент формування думки [17, с. 175].

Г. О. Козачук переконує, що вставні конструкції переважно виражають суб'єктивне ставлення мовця до висловленої думки, а вставлені структури містять додаткові повідомлення, зауваження, бувають поясненням до якогось із членів речення чи до речення в цілому. Дослідниця стверджує, на відміну від вставних конструкцій, вставлені не мають модальних значень, не вказують на джерело повідомлення, на зв'язок та послідовність думок тощо. Вони роблять лише побіжні зауваження, додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють зміст усього речення чи окремого його члена, а у зв'язку з цим вони не можуть починати речення, тому переважно стоять у середині або в кінці його [22, с. 365].

І. П. Ющук доводить, вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно й інтонаційно насиченим [32, с. 556]. Мовознавець акцентує увагу на тому, що вставлені слова та речення суттєво відрізняються від вставних слів і речень як своїм значенням, так і своєю інтонацією в усній мові, а також уживанням при них розділових знаків на письмі [32, с. 559].

О. А. Войтова та Т. В. Крилова стверджують, що М. Каранська, Н. Валгіна, В. Бабайцева та Є. Скоблікова створили цілу систему розмежування вставних і вставлених конструкцій [5]. (Див. Додаток А).

Безперечно, різняться вставні та вставлені конструкції ще й місцем розташування у реченні та вживанням відповідних розділових знаків.

Отже, вставлені та вставні конструкції є відмінними один від одного синтаксичними одиницями, що мають диференційні ознаки на функціональному, структурному, позиційному, інтонаційному та пунктуаційному рівнях.

1.2 Типолого-класифікаційна характеристика модальних синтаксем

Вставні конструкції в сучасному мовознавстві піддаються класифікації на основі різних критеріїв. Найважливіші з них - за компонентним складом та за семантикою. Інші класифікації сполучаються з цими двома. За складом, до прикладу, розглядають:

1) вставні слова: Андрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім (В. Стефаник);

2) вставні словосполучення: На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину (І. Нечуй-Левицький);

3) вставні речення: Мельник був, як уже сказано, чоловік понурий (Марко Вовчок) [17, с. 169].

Вставними одиницями можуть бути: слова (мабуть, кажуть, напевне), прийменниково-відмінкові форми (на диво, на жаль, між іншим), словосполучення (коротше кажучи, з іншого боку) і речення (уявіть собі, як кажуть). Вставні слова також виражаються модальними словами (можливо, вірогідно, звичайно), субстантивами (без сумніву, за повідомленням), субстантивованими ад'єктивами (найголовніше, найсуттєвіше), займенниками (між нами, крім того), прислівниками (по-перше, нарешті), вербативами (скажімо, здається) [26, с. 89].

За значенням виокремлюють такі групи вставних конструкцій:

1) вставні конструкції, що репрезентують емоційну оцінку повідомлюваних явищ дійсності з боку того, хто їх сприймає (на жаль, на щастя, на сором, дивна річ, як на біду тощо): На жаль, я зараз мушу їхати (О. Корнійчук);

2) вставні конструкції, що визначають мовну експресію, емоційний тон мови (правду кажучи, признаюсь по правді, ніде правди діти): Правду кажучи, Семен тоді не зрозумів завдання, яке доручив йому Щорс (С. Скляренко);

3) вставні конструкції, що репрезентують: а) достовірність, безсумнівність того, про що йдеться в реченні чи в його окремій частині, а також повну відповідність із фактами дійсності чи впевненість у правдивості здійснюваного факту (безперечно, без сумніву, безсумнівно, дійсно, напевно, зрозуміло та ін.): Гаврилкові, звичайно, припало найбільше (М. Коцюбинський); б) невідповідність, непевність, гаданість (видимо, видно, здається, здавалось, мабуть, може тощо): Сняться, мабуть, хлопцям сни погожі, певно, десь літають біля зір (С. Крижанівський);

4) вставні конструкції, що виділяють, підкреслюють певну кількісну або ж якісну сторону того чи того предмета (дії чи явища), про який ідеться в реченні (головне, знай, мало того, зокрема та ін.): Кульчицький був на два роки старший, на голову вищий і, головне, вдвоє дужчий від Сербіна (Ю. Смолич);

5) вставні конструкції, які мають значення посилання на щось звичайне (як водиться, як завжди, було, бувало тощо): Боря, як завжди, привітався до кожного зокрема (О. Гончар);

6) вставні конструкції, що маркують узаємовідношення окремих думок, на зв'язок висловленого з попереднім контекстом. З-поміж них осібне місце займають однорідні групи з такими значеннями: а) слова і словосполучення, що вказують на подальше роз'яснення або приклад (інакше кажучи, наприклад, так, приміром): Не сподобалось, приміром, Сашкові Мостовому слухати урок, взяв і вийшов, нікого не питаючи (О. Копиленко); б) зі значенням протиставлення (проте, однак, навпаки) та значенням приєднання (між іншим, до речі): Цокотуха така, а проте, розумне і слухняне дитятко (Марко Вовчок); в) слова, що означають порядок руху думок; іноді з урахуванням ступеня їх важливості (по-перше, по-друге, по-третє, нарешті): Будинок готелю був, по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, наріжний (О. Гончар); г) слова з указівкою на подальший висновок чи узагальнення (отже, значить, виходить, словом, інакше кажучи): Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерета й на тихі-тихі плеса (Остап Вишня);

7) вставні конструкції, звернені до співрозмовника задля активізації його уваги, виклику бажаної реакції стосовно висловленого (знаєте, вірите, уявіть собі, зверніть увагу): Якби можна, забив би оце парочку гусей та засмажив на маслі, знаєте, з яблуками (М. Коцюбинський);

8) вставні конструкції, що вказують на джерела повідомлення, вираженого цілим реченням або його окремим складником (з точки зору.., на думку..., з погляду..., за повідомленням.., кажуть, як кажуть, як відомо, як указано, звісно, по-моєму та ін.): Була, кажуть, Джерина хата, а тепер Чабаненкова (І. Нечуй-Левицький) [17, с. 172-174].

Стосовно вставних речень, то Б. М. Кулик аргументовано доводить, що вони виконують такі самі функції, що й вставні слова та словосполучення: можуть виступати маркером ступеня достовірності висловленого, співвідношення між окремими частина вислову, а також здатні характеризувати вислів з емоційного боку, давати авторську оцінку стилю та способів висловлення думки, що виражається в різних формах до співрозмовника та ін. Вставні речення Б. М. Кулик диференціює за способом включення в основне речення на 1) речення, включені без сполучників: Хто страху у битві не знає, / забувши сьогодні про втому, / той піде (я вас запевняю!) / в безсмертя раніш, ніж додому (О. Підсуха); 2) речення, включені за допомогою сполучників або сполучних слів: Береговенко, як здавалося мені, з недовір'ям глянув і підморгнув (Ю. Збанацький) [17, с. 174].

Стосовно типологічної диференціації вставлених одиниць, то, на думку К. Ф. Шульжука, вставлені конструкції (головно речення) можуть бути:

1) уточнювальними: В хащах жасминових кущів - то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси - Юра нарешті спинився (Ю. Смолич);

2) пояснювальними: Споконвіку їх куток Кононівни (що за річкою) пишався найкращими кіньми (І. Ле);

3) доповнювальними: Білясте море (воно наче вкрите на ніч рядном) потягається слабо і в сонній млості ніжно викидає перші хвилі на берег (М. Коцюбинський) [31, с. 173].

До цих видів вставлених одиниць мовознавці ще додають вставні одиниці з:

1) принагідним зауваженням: Справді, у світлому великому небі - ніколи я не бачив над собою такого неба! - в дальній далечі, у високій високості, де, мабуть, лише реактивні літають, йдуть табуни птиць (О. Гончар);

2) супроводом тексту драматичного твору (як ремарки): Логвин. Дайте ж, панотченьку, я вас поцілую в руку. (Цілує старому руку) (М. Кропивницький); «Дядько Тарас. (на дверях): А де у вас тут витерти ноги? (М. Куліш);

3) посиланням на джерело цитування: Тищенко, коли йому по обіді Ірина показала газету (не могла не показати), прочитав її досить спокійно (Ю. Мушкетик) [6, с. 275].

За будовою вставлені конструкції співвідносні зі:

1) словом: Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Рильський);

2) словосполученням: А це вміння (розмовляти й слухати) дуже важливе для письменника (М. Рильський);

3) простим реченням: Побачив Вовк (він недалечко був) та й дума (Л. Глібов);

4) складним реченням: І хто зна (це вже Грицькові сімнадцятий ішов, а Орися на три роки молодша) - чи не переросла б оця дружба в глибше почуття (А. Головко);

5) групою самостійних речень, об'єднаних однією темою: Щоб запобігти цій дивовижі (сидіти вже в хаті й не побачитися з Орисею! Та що ж вона скаже, як прокинеться!) - він (Кирилко), недовго думавши, сплигнув з ослона і, підбігши до Орисі, затормошив її за плече - Орисю! Орисю! Ось ну-бо, прокинься! (А. Головко) [Там само].

І. І. Слинько доповнює класифікаційні параметри вставлених одиниць, а тому, залежно від наявності / відсутності сполучника, розрізняє два типи, як-от: синтаксичний конструкція мова модальність

1) вставлені одиниці, що вводяться без сполучників (це, як правило, двоядерні речення координованого чи некоординованого типу): Все одно (ми сміємось) не вернемось (П. Тичина); Товариш (тільки це між нами) - причинець тої телеграми (М. Рильський);

2) вставлені конструкції, що вводяться за посередництвом сполучників, наприклад: Чи - що там критися! - зігріла чарка п'яна (М. Рильський) [27, с. 397-398].

За характером інтонації Б. М. Кулик диференціює:

1) речення, що проказуються з помітним прискоренням темпу мови, нижчим (в порівнянні з основним реченням) тоном, тихішим голосом і виділяються значними паузами (така інтонація вказує на те, що вставлене речення різко випадає зі структури синтаксичного цілого, а тому на письмі їй відповідають дужки, а саме речення цього типу можуть стояти в середині основного речення або ж після нього): Художня література найбільше збагачує людину, дає можливість (про це говорить мій досвід) зростати людині, краще розуміти людей (М. Калінін);

2) речення, яке виділяється тільки значними паузами, а інтонація (темп мови та сила голосу) його така, яку воно могло б мати, коли б не було вставленим (таке речення найчастіше стоїть в середині основного речення і дуже зрідка після нього): За вікном - згори було видно - шуміло, вирувало залите сонцем місто (С. Скляренко) [17, с. 177].

Отже, вставні та вставлені конструкції в сучасному мовознавстві класифікують за різними параметрами. Найважливіші типології - за складом компонентів і за семантикою. Інші класифікації тісно пов'язані з названими.

1.3 Місце, роль та функції вставних і вставлених конструкцій

У сучасному мовознавстві вставні та вставлені конструкції займають осібне місце, однак науковці по-різному описують їхнє локальне розташування в синтаксичній сфері. Наприклад, О. М. Пєшковський уважав, що вставні слова - елементи, внутрішньо чужі для речення, яке дало їм притулок. У цьому зв'язку він порівняв їх із кулею, яка, потрапивши в організм, лишилась у ньому [21, с. 404].

Традиційно вставні та вставлені компоненти здебільшого диференціюють за ознакою модальності. Вставні конструкції є одним із найпоширеніших засобів репрезентації суб'єктивної модальності. Вставлені ж конструкції виражають об'єктивну модальність [31, с. 168].

Учені неодноразово вказують на факультативність цих одиниць, наприклад: «оскільки вставні слова і словосполучення не пов'язані з членами речення зв'язком узгодження, керування чи прилягання, їх визначають як компоненти, граматично не зв'язані з реченням» [Там само]. Водночас деякі мовознавці говорять про їх обов'язковість (М. Шанський), інші визначають такі одиниці як члени речення (О. Руднєв), треті кваліфікують зв'язок їх з реченням як включення, а вставні слова - супутніми членами того чи того речення (Є. Кротевич) [Там само].

У цьому зв'язку цілком слушними є міркування Б. М. Кулика, який доводить, що така думка потребує уточнення: «безперечно, вставні слова, якщо їх вилучити з речення, не замінять його синтаксичної будови, але таке вилучення в одних випадках не викличе якихось змін у змісті висловлення, а в інших спричиниться до більш або менш помітного порушення його змісту». Водночас мовознавець додає, що «це, звичайно, залежить від того, якого саме додаткового відтінку надає висловленню дане вставне слово - модального , емоційного чи експресивного» [17, с. 170-171]. Б. М. Кулик для наглядності послуговується таким реченням: У цих мандрах залізний організм Багірова не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту (О. Гончар). Так, за переконливими твердженнями Б. М. Кулика, якщо з цього речення вилучити слово навпаки, яке, підсилюючи протиставлення, надає вислову помітного експресивного забарвлення, то зміст його не порушиться, однак помітно зміниться сам зміст речення. Такі самі зміни спостерігаються, наприклад, коли в реченні Ти мене, кохана, приведеш до поля, / я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський) вилучити лексему може, яка, репрезентуючи модальне значення, надає вислову додаткового модального відтінку невпевненості, передбачуваної недостовірності, зміст [17, с. 171].

Мовознавці переконливо доводять, що вставлені конструкції можуть мати значення пояснення, коментаря до логічного змісту речення, а тому вони спрямовані на уточнення характеристики, доповнення мовленого і є надійним засобом підкреслення тих чи тих фрагментів висловлення: Як тільки заплющую очі - кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає (М. Коцюбинський). Такі конструкції, безперечно, є побічними зауваженнями, висловленнями, оцінками, виявами ставлення до явищ, експресії. У зв'язку з емоційним наповненням вони часто створюють враження непередбачуваних, спонтанних: Раптом з далини / Почувся - ніби уявився - / Глибокий звук (М. Рильський) [26, с. 89]. Однак, деякі лінгвісти все ж таки вказують на відсутність потреби виділення вставлених одиниць, аргументуючи це тим, що вставлені конструкції не відрізняються від вставних компонентів жодними смисловими функціями, вираженням та синтаксичною формою. Такого погляду, стверджує К. Ф. Шульжук, дотримується, зокрема, О. Руднєв [31, с. 172]).

На переконання Г. В. Семеренко, саме вставні та вставлені конструкції займають особливе місце в синтаксичній системі мови, позаяк, стверджує дослідниця, «речення можуть ускладнюватися різноманітними словами, словосполученнями та реченнями, які, не входячи до складу речення як його члени, надають висловлюванню різних додаткових відтінків, зокрема, виражають ставлення мовця до повідомлення, вказують на його джерело або ж подають різні додаткові зауваження, уточнення, роз'яснюючи речення в цілому або окреме слово в ньому» [1, с. 141].

Доволі цікавим питанням є співвідношення вставних і вставлених конструкцій із текстом. Наприклад, В. Шаймієв запримітив, що властивість цих синтаксичних структур переводити зміст висловлення на інший, порівняно з основним контекстом, ярус, дозволяє суміщати в тексті не тільки різні типи мовлення, але й різні типи розповіді. Це дає можливість використовувати ці одиниці в тексті для створення «ситуацій контрасту» (Див. : [29, с. 166]).

Уведення до структури будь-якого тексту вставних і вставлених конструкцій пов'язане насамперед з комунікативним наміром автора, його прагненням досягнути повноти викладу через вираження своїх зауважень, доповнень, уточнень, оцінок. До прикладу, для всіх стилів сучасної української мови найхарактернішими є вставні слова, що: 1) указують на стосунки між частинами тексту (по-перше, по-друге, отже, таким чином, у такий спосіб, насамперед, передусім, нарешті, насамкінець); 2) передають ставлення до способів висловлення думки (імовірніше, іншими словами, точніше); 3) зазначають джерело повідомлення (на думку.., за даними..); 3) пом'якшують категоричність висновків і порад (відомо, припустімо, треба гадати); 4) дають раціональну або емоційну оцінку інформації (поза сумнівом, напевне, мабуть, можна погодитися, на жаль, на щастя). Більше того, художня література використовує ввесь набір вставних компонентів, які у взаємодії з лексичними, граматичними та іншими засобами стилю сприяють відтворенню різноманітних відтінків - припущень, сумнівів, впевненості, ствердження, заперечення тощо. Уточнювальні за формою вставлені конструкції в красному письменстві набувають ознак образності. У художньому (та й у публіцистичному) мовленні вставлені конструкції сприяють розвиткові другого плану розповіді.

Особливо широко вживаються вставні та вставлені конструкції в розмовному мовленні, надаючи йому емоційної наснаженості та експресії.

Вагома роль вставлених одиниць у науковому стилі, які є засобом уточнення й роз'яснення, додаткового повідомлення. Такі конструкції можуть містити побіжні зауваження й коментарі, що з'являються в ході висловлення думки. Т. В. Ковтун принагідно зауважує, що специфіка науково-популярного викладу, прагнення довести наукову інформацію до читача-нефахівця дозволяють зробити вставні та вставлені конструкції інформативно вагомішими, емоційно і експресивно насиченішими фрагментами. Так, авторську індивідуальність, її активність у тексті передають форманти, змістом яких є суб'єктивні почуття, враження автора, його ставлення до предмета мови, наприклад, Читач відчує (не може не відчути) естетичну насолоду від зустрічі з новим словом тільки тоді, коли труднощі, пов'язані із сприйняттям... не будуть занадто великими, непереборними («Культура слова») [14].

Велику групу різноманітних за змістом вставних і вставлених конструкцій об'єднує спільна мета їх використання - забезпечення зрозумілості, однозначного сприйняття наукової інформації. Вони можуть: 1) характеризувати важливі в комунікативному відношенні фрагменти основної частини речення; 2) містити уточнення; 3) тлумачити малозрозумілі або нові для читача слова тощо [Там само]. Науковим текстам притаманна підкреслена аргументованість, конкретність викладу. Саме цим пояснюється велика кількість у цих текстах вставних і вставлених конструкцій.

Отже, вставні та вставлені конструкції займають осібне місце в синтаксичній науці про мову та вирізняються особливим функційним навантаженням залежно від стилістичної диференціації мови.



Висновки до розділу 1

Сьогодні питання функціонування вставних і вставлених конструкцій має дискусійний характер. Довгий час учені не виділяли вставлені одиниці зі складу вставних. Тільки з другої половини ХІХ століття термін вставні конструкції закріпився за граматично відокремленими виразами суб'єктивного відношення до висловлюваного, а вставлені одиниці - за конструкціями, вставленими в речення, але не зв'язаними з ним граматично.

Нині існує багато дефінційних параметрів вставних і вставлених одиниць. Деякі мовознавці ототожнюють їх, однак більшість учених розмежовує вставні та вставлені конструкції.

Вставні та вставлені конструкції займають осібне місце в мовознавчій науці, оскільки виступають надійними репрезентантами категорії модальності. Не входячи до складу речення як його члени, вони надають висловленню різних додаткових відтінків, зокрема, виражають ставлення мовця до повідомлення, вказують на його джерело, подають різні додаткові зауваження, уточнення, роз'яснюючи речення загалом або окреме слово.



РОЗДІЛ 2. МОДАЛЬНІ СИНТАКСЕМИ ЯК ОСНОВНІ ЕКСПЛІКАТОРИ АВТОРСЬКОЇ МОДАЛЬНОСТІ

2.1 Членування модальних синтаксем зі значенням суб'єктивної авторської модальності

Модальність - універсальна синтаксична категорія властива будь-якому висловленню, що вибудуване за граматичним зразком речення: «модальність - категорія синтаксична і не виявляється поза реченням у морфологічних категоріях способу чи часу. Це вищий реченнєвий параметр, інша категорійна структура, що може моделюватися лише в реченні сукупністю формальних засобів і не виявлятися у них поза реченням» [19, с. 224-225].

Кожне речення характеризується наявністю об'єктивної модальності, під якою розуміють уміщені в замкненій системі абстрактних синтаксичних категорій значення відношення повідомлюваного до дійсності, тобто значення реальності / ірреальності. Такі значення знаходять свій вияв при протиставленні парадигм речення [27, с. 375]. Водночас окремі речення, крім об'єктивної модальності, можуть мати ще й суб'єктивну модальність.

М. У. Каранська цілком слушно зауважує, що суб'єктивна модальність (власний погляд мовця) означає: «повідомлюване в реченні правдиве чи сумнівне, як належало б його розцінювати й ставитись до нього, в якому відношенні воно з іншими явищами в світі буття та ін.» [13, с. 141]. У свою чергу І. І. Слинько вважає, що суб'єктивна модальність витлумачується досить-таки широко, позаяк під неї підводяться «не тільки такі значення, які так чи інакше стосуються модальності, тобто ставлення розмовляючого до висловленого, його ймовірність чи неймовірність, експресивність, а й такі, що спрямовані на пояснення пунктуації усіх вставних слів, у тому числі виділення частин висловленого, зв'язки між ними, адресат висловленого і навіть протиставлення раніше сказаному» [27, с. 375]. Однак такого підходу науковець не підтримує, а тому переконливо доводить, що поняття суб'єктивної модальності необхідно дещо звузити і не ототожнювати з пунктуаційними правилами вставних слів [Там само].

За переконливими твердженнями Г. Почепцова, суб'єктивною модальністю є репрезентація ставлення мовця до висловлювання (впевненість / невпевненість, згода / незгода, експресивна оцінка). Мовні засоби цього виду модальності - це: 1) порядок слів; 2) інтонація; 3) лексичні повтори; 4) модальні слова; 5) дієслова; 6) вигуки; 7) вставні слова, словосполучення та речення; 8) порядок слів у реченні [24, с. 180].

Говорячи про суб'єктивну модальність, не можна оминути увагою авторську суб'єктивну модальність, на основі якої можна «відчути авторську суб'єктивність, почути авторський голос, сприйняти внутрішнім чуттям образ авторської особистості» [2, с. 267]. У цьому зв'язку важливими є думки В. Н. Телії про те, що суб'єктивне ставлення того чи того автора до навколишньої дійсності, намагання вплинути на реципієнта, витлумачення подій з погляду суб'єкта мовлення створюю експресивний план тексту, під яким дослідниця розуміє «такий набір використаних у ньому мовних засобів, який дозволяє найбільш виразно уявити зміст тексту і ставлення автора до нього, внаслідок чого посилюється вплив на емоційну, інтелектуальну і вольову сфери реципієнта» [28, с. 153].

Увесь спектр модального потенціалу модальних синтаксем доцільно простежити на прикладі творчості українських митців. Письменники залучають у палітру своїх творів усі відомі модальні синтаксеми, що так чи так взаємодіють з цілим набором лексичних та граматичних засобів, відтворюючи тим самим різноманітні значеннєві відтінки, як-от:

1) вірогідність, упевненість, достовірність: Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу (Ю. Смолич); В дорозі він, Пронька Сокіл, безумовно, буде дуже корисний Павликові (О. Донченко); Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі (Д. Ткач); Дівчинка, справді, як та квіточка, розпукується; таке славне дитяточко (Марко Вовчок); Йому, напевно, важко, цьому худорлявому кельнерові, але він все ж говорить (П. Колесник); Ото попоходиш за плугом, попотягаєш чепіги, то й, зрозуміло, втома бере своє (О. Ковінька); Ну, та, звісно, на те й ходиться біля винограду, на те й працюється, щоб мати користь (М. Коцюбинський); Добра такого таки зроду У мене, правда, не було (Т. Шевченко); Я, природно, не бажав би зв'язувати себе такою обіцянкою (І. Кулик); Велике діло, що ти надумав! (Леся Українка);

2) недостовірності, гаданості, припущення, непевності, можливості або ймовірності: А Лука, видимо, не поспішався та все говорив до Марка ласкаво й запобігливо (А. Микитенко); Щось, видно, хороше твердив Шестірний! (П. Мирний); В дорогу Григорій узяв чимало всякого харчу, але більше всього тютюну; та чи не найбільше, мабуть, запасся терпінням (О. Довженко); Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому (М. Коцюбинський); Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів (І. Нечуй-Левицький); Вогонь буйнішав, та пожежі, либонь, ніхто й не гасив (О. Ільченко);

3) емоційних оцінок: На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Ю. Яновський); Ну, слава Богу, се я дуже радий, що ти вернувсь до праці (Леся Українка); А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами (І. Нечуй-Левицький); Скоїлось, як на гріх, ще торік по весні (М. Кропивницький); - Оце було йду вулицею та й чую, як люди говорять: - Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!.. (І. Нечуй-Левицький); А Сидір Іванович, ніде гріха діти, в подяку за допомогу перекидав дівчині то зайву верейку січки, то зайве відро жому (С. Добровольський);

4) джерела повідомлення: На думку Федоренка, до ворожої застави лишилося яких-небудь півтораста кроків (Я. Качура); Нічого аморального в його одруженні з Жанною, на погляд Сидора Сидоровича, не було (Л. Дмитерко); Не плакали друзі. / Бо сльози, / Як кажуть, / Солдати в обози / Здають ще до першого бою (П. Воронько); Для неї, по-моєму, велика шкода, що вона не пішла на ширшу дорогу, а зачинилась у сім'ї (Леся Українка); Кохання, по-вашому, така нікчемниця, що вийняв з душі, як гроші з кишені, та й поклав на долоні?.. (М. Кропивницький); Як на мене, то не тісна була б з тобою хата (Леся Українка);

5) порядку висловлень, зв'язку їх в основному висловленні чи протиставлення двох висловлень: Я не зважив на годинник і, виявляється, потрапив на кінцевий етап цієї цікавої події (І. Ле); Слів таких, наприклад, Як «не можна», як «нема», Доня змалку не сприймала Взагалі і зокрема (С. Воскрекасенко); - А скільки процентів дали б купці, приміром? - спитав отець Палладій (І. Нечуй-Левицький); Уже аж під горбом Артем, нарешті, умовив-таки матір вернутися (А. Головко); Вона єднала його з командними пунктами, з сусідами і з тилами, єднала, зрештою, з самою Батьківщиною (О. Гончар); А Галі, своєї старшої сестри, Вустимко, по-перше, не боїться, а, по-друге, - їй нема коли шукати його (І. Багмут); У Джаншемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни (З. Тулуб); Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонійно доповнювало їх (О. Гончар); Глина, бур'ян, - все летіло з боків униз. Карпо, однак, виліз (П. Мирний); Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження (О. Довженко);

6) активізації уваги: З ділом, бач, у нас ніколи / Не розходяться слова (П. Дорошко); І, уявіть собі, бере всього-на-всього три карбованці на місяць (М. Коцюбинський); Дивіться лиш, он майстер коло брами зустрівся з органістом і магістром (Леся Українка); - Голова в мене розболілась так, що, вірите, ледве до ліжка доплентався, - скривився Макар Іванович (М. Коцюбинський); А може, ти, пробач, його розтринькав, як то буває молодечий звичай? (Леся Українка); Даруйте на слові, але ви більше ніж помиляєтесь (І. Микитенко);

7) характеру того чи того висловлення, а також способу репрезентації думок і типів їх оформлення: Власне кажучи, по всіх п'єсах дядя Ваня грав самого себе (Ю. Яновський); Одним словом, нам потрібні провідники (О. Гончар); - Та вона проворна: це правда, але, сказати по правді, дуже робоча (І. Нечуй-Левицький); Але, так мовити, чудо у нас це - дерево (справжнє, живе дерево) росте на дахові і навіть дає тінь... (М. Коцюбинський); - А як же це трапилось? Невже проспали? - Атож. Точніше сказати, дали себе приспати (А. Головко);

8) ступеня узвичаєності висловленого: Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано (О. Гончар); Цілими днями, бувало, просиджує хлопець над книжкою (А. Головко); І не доїм, і не досплю; / Усе, було, тружусь, роблю… (Л. Глібов); Коли, траплялося, випивав, то не було біди гіршої від нього (Г. Хоткевич); Рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася (П. Мирний) тощо.

Дуже часто автори застосовують модальні синтаксеми для надання висловленням іронічного або зневажливого відтінку, наприклад: Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Леся Українка).

Досить-таки чисельний фактичний матеріал свідчить про частоту використання тих чи тих вставних одиниць. До прикладу, для репрезентації емоційної оцінки найчастіше використовуються конструкції з прийменником на: Під ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилась за купу очерету й вилізла (М. Коцюбинський); На превелике диво, Замфір не пручався (М. Коцюбинський); Ще й, на моє нещастя, прийшла мені на думку страшна тітка Наталія (І. Нечуй-Левицький); Піднялась - ледве-ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч (Г. Квітка-Основ'яненко), Але, на жаль, безводникинаші не мають ще ні голосу, ані мільйонів (О. Гончар).

Ступінь узвичаєності передається конструкціями з прийменником як: А ввечері, як звичайно, треба ганяти голубів (Ю. Смолич); Вдарив, як ведеться, безкозиркою об землю (Ю. Смолич); Та й визнання до новелістів, як правило, приходить після смерті (П. Загребельний).

Номінації джерел здебільшого мають вигляд сполучень із прийменниками за, з, по, на: За його словами, мені на роду написано втопитись (Ю. Яновський); Операція, на їх думку, минула напрочуд удало (Ю. Смолич); На її погляд, він був гарний (М. Коцюбинський); Мар'я дивилася з печі на неї і - по очах видно - сумувала (П. Мирний).

Ставлення до способу оформлення певних думок зачасту репрезентується у вигляді дієприслівникових чи інфінітивних висловів (одним словом, кажучи, власне кажучи, інакше кажучи, по правді сказавши, правду сказати, до слова мовити, так би мовити та ін.): А взагалі, одним словом кажучи, це значить: «ану посуньтеся трохи, панове-добродії Міхни та Пирогові всякі» (А. Головко); Як же можна отак піти, щезнути, попросту сказавши - утекти без сліду? (Г. Хоткевич); Василь, признатись по правді, боїться того сухого дерева (І. Цюпа).

З метою активізації співрозмовника найчастіше використовуються означено-особові форми 1-ї та 2-ї особи теперішнього часу або ж 2-га особа наказового способу: Вони, бачиш, без високої політики ніяк не можуть обійтися (М. Стельмах), Та от, уяви собі, і не довелось (А. Головко); Послухайте лиш, молодці, я добрую вам раду дам (І. Котляревський).

Стосовно морфологічних засобів репрезентації авторської суб'єктної модальності, то модальні синтаксеми доцільно розмістити у такій частотній послідовності:

1 місце - відмінкові та прийменниково-відмінкові форми субстантивів: -- Вирив вам дучки в повний профіль... Не дуже, правда, розкішно, але сухо (О. Гончар); Я робив усе, що він мені наказував. Зрештою, не лишилося вибору (І. Микитенко); Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п'ять поколінь і ще п'ятнадцять висидить (Г. Хоткевич); Коїлось, як на гріх, ще торік по весні (М. Кропивницький); На його думку, стаття написана нецензурно (М. Коцюбинський);

2 місце - модальні та предикативні прислівники: Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу (Ю. Смолич); Катерина, достеменно, як кілька хвилин тому Слава, не могла повірити, що це Суліман (І. Вільде); Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю (І. Франко);

3 місце - дієслівні особові, безособові та інфінітивні форми: А, знаєш, мені набридло вже сидіти й тебе чекати (Ю. Яновський); Гірш за те їй не любився, / Що, бачиш, в Трої народився / І мамою Венеру звав (І. Котляревський); - Можете сказати,.. яка кількість води отут грається з скеллям, ну, скажімо, протягом доби? (І. Ле);

4 місце - відмінкові форми займенників із прийменниками: Крім того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу (О. Гончар); Про мене ж, хай воно й ніколи, те царство Боже, не приходить! (Леся Українка); Між іншим, ви помічали, з кого виходить найбільше героїв у бою? (О. Гончар);

5 місце - прислівники числівникового та займенникового походження: Так от: по-перше, я не пан тобі, Захарку, і звуть мене Микола Йванович. По-друге, у гостиниці сьогодні нікого не докличешся із слуг! (П. Тичина); Для неї, по-моєму, велика шкода, що вона не пішла на ширшу дорогу, а зачинилась у сім'ї (Леся Українка); - А ми, по-твоєму, хто? - вигукнув котрийсь із натовпу фронтовиків, що стіною стояли перед самим ґанком (О. Гончар);

6 місце - частки та модальні слова: В дорогу Григорій узяв чимало всякого харчу, але більше всього тютюну; та чи не найбільше, мабуть, запасся терпінням (О. Довженко); Може, справді нездужаєш? (Т. Шевченко).

М. О. Гарсія де Хесус принагідно зауважує, що вставні конструкції суб'єктивної та об'єктивної модальності виконують впливову функцію, а вставлені одиниці вносять додаткову необхідну для читача інформацію, суб'єктивна модальність для них є факультативною [7, с. 92]. У цьому зв'язку варто вказати на можливість вставлених конструкцій виражати певні додаткові відтінки зображення: Цікаві (нігде правди діти) підкралися, щоб ізлякать (Т. Шевченко), Не поскупує з «кушиком приличным» (його слова), аби собі дістать Венеру ту (М. Рильський); Скільки раз (та, правда, не так уже й часто бувало це) отак…спинявся він на горбі, на цьому самому місці (А. Головко).

Отже, для репрезентації авторської суб'єктивної модальності використовуються різні типи модальних синтаксем.

2.2 Стилістичне функціонування модальних синтаксем

Модальні синтаксеми здатні якнайяскравіше репрезентувати авторську модальність у художньому мовленні (як представлено вище). Однак до стилістичного потенціалу цих одиниць у художньому стилі варто додати те, що особливої ваги модальні синтаксеми набувають у результаті повторення вставного слова чи словосполучення в одному тому самому реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гончар) [9, с. 265].

...