Ще раз про перспективи індоіранських ономастичних студій (до дискусії історика й лінгвіста)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЩЕ РАЗ ПРО ПЕРСПЕКТИВИ ІНДОІРАНСЬКИХ ОНОМАСТИЧНИХ СТУДІЙ (ДО ДИСКУСІЇ ІСТОРИКА Й ЛІНГВІСТА)

Сергій Наливайко

кандидат історичних наук,

Анотація

Ключові слова: С. Вербич, етимологія, ономастика, топонімія, гідронімія, індоіранські студії в ономастиці, методологія, тлумачення назв.

Аннотация

Еще раз о перспективах индоиранских ономастических исследований (к дискуссии историка и лингвиста)

Сергей НАЛИВАЙКО

кандидат исторических наук,

Ключевые слова: С. Вербич, этимология, ономастика, топонимия, гидронимия, индоиранские студии в ономастике, методология, толкование названий.

Annotation

Once again about the perspectives of indo-iranian onomastic studies (revisiting THE DISCUSSION BETWEEN THE HISTORIAN AND THE LINGUIST)

Candidate of Historical Sciences, senior research fellow of the Ukrainian Ethnology Department of RIUS

Key words: S. Verbych, etymology, onomastics, toponymy, hydronymy, Indo-Iranian studies in onomastics, methodology, interpretation of names.

У минулому випуску часопису «Українознавство» у рубриці «Дискусійна трибуна» було опубліковано відгук українського мовознавця, старшого наукового співробітника відділу ономастики Інституту української мови НАН України к. філол. н. Святослава Вербича [6] на дві статті, оприлюднені у попередніх числах цього видання [21; 22]. Вони стосувалися деяких питань вітчизняної гідронімії (йшлося, зокрема, про тлумачення назв Чорного й Азовського морів, а також потамоніма Дніпро), а крім того - деяких перспектив сучасних індоєвропейських ономастичних студій у дослідженні давньої історії.

Насамперед хочу висловити рецензенту вдячність за увагу до моїх статей і за його, хоч і небезперечну, 'їх оцінку. Тепер дещо по суті відгуку. Основні претензії рецензента стосувалися неналежного, як на нього, дослідницького інструментарія автора у роботі з давньою ономастикою, зокрема «надто вільному поводженні з фонетикою», недостатністю обґрунтування фонетичних і словотвірних змін при тлумаченні згаданих назв, а також «нехтуванням аргументованих етимологій» згаданих гідронімів [6, с. 214-215]. Крім того, С. Вербич вказує на окремі огріхи в тексті [6, с. 214], а також звертає увагу на те, що деякі з наведених у розглядуваних статтях міркувань раніше вже висловлювалися у мовознавчій літературі [6, с. 215] (останню обставину, втім, я схильний розглядати як додаткову підтримку власній позиції). Назагал мої скромні дослідницькі спроби рецензент дипломатично розцінює як «небездоганні» [6, с. 214]. Вочевидь, таку оцінку слід сприймати як доволі високу на тлі, скажімо, нищівної критики тим же рецензентом численних етимологій відомого українського мовознавця проф. К. Тищенка, де С. Вербич значно більш суворий у своїх судженнях, визнаючи 'їх відверто ненауковими та фантастичними [5, с. 54-55, 58, 64 та ін.].

Беручи до уваги зауваження, висловлені шановним рецензентом у згаданому відгуку, мушу, однак, звернути увагу і на певну його однобічність. І з огляду на надмірну лаконічність, і за переліком розглянутих питань, і за наведеною аргументацією він аж ніяк не претендує на комплексність, лише вибірково заторкуючи окремі, переважно малопринципові, моменти, на яких зупинилося око рецензента. Натомість С. Вербич фактично обійшов увагою визначальне питання про історичну спроможність запропонованих етимологій. Так, у відгуку зовсім нічого не було сказано про їхню семантичну складову та загально- історичну аргументацію, не поставлене під сумнів твердження про фонетико-метатезний характер назв Данапріс і Бористен (про що, як слушно зазначає рецензент, висловлювалися такі авторитети лінгвістичної науки, як В. Петров й О. Стрижак), не заперечені лінгвістично спроби нового тлумачення низки гідронімів на Берез-, печенізького найменування Дніпра Варух тощо. Як, зрештою, рецензент жодним словом не прохопився і про перспективи індоіранських (і зокрема індоарійських) студій у вітчизняній ономастиці, у чому полягала чи не основна ідея обох згаданих статей.

Взагалі складається враження, що відгук написаний ніби нашвидкуруч. Відсутній бодай якийсь висновок, а оповідь рецензента обривається на півслові: такий дослідницький хід можна розцінити швидше як небажання з певних причин робити узагальнення. Не все гаразд і з посиланнями. Так, в «Етимологічному словнику слов'янських мов», до якого шановний рецензент спрямував автора за переконливішими етимологія- ми назв Дніпро і Дністер, на зазначених сторінках я не віднайшов зовсім нічого, що стосувалося б означеної теми [38, с. 182-183]. Не до кінця розібрався рецензент і у моменті з тлумаченням назви Славутич, приписавши мені її авторство, хоча у розглядуваному фрагменті я лише принагідно навів думки з цього приводу двох науковців, не приймаючи беззастережно жодної з них [22, с. 227]. Не цілком задовольнили мене й «універсальні» методологічні рекомендації С. Вербича про три визначальні складники ономастичного дослідження, регулярно повторювані ним від статті до статті [6, с. 214; 5, с. 50-51 та ін.]. Тож і сам відгук, на мій погляд, вийшов доволі поверховим, однобічним і позбавленим глибинного аналізу розглядуваної проблеми, без врахування потенційної значущості сказаного. Проте його автор, без сумніву, має право на власну позицію, яку я з інтересом і повагою сприймаю. Шкода лише, що у двох рецензованих статтях вочевидь не знайшлося зовсім нічого, що вартувало би бодай доброго слова рецензента.

Навряд чи подальше з'ясування мовознавчих та історичних деталей, згадуваних у зазначених вище статтях, буде цікавим читачеві. А оскільки міра фаховості і автора, і рецензента у розглядуваній проблемі лишається відкритою, очевидно, немає особливого сенсу надалі зациклюватися на обговоренні даного відгуку, хоча, забігаючи наперед, ми ще змушені будемо приділити йому трохи уваги наприкінці цієї статті. Натомість, користуючись зручною нагодою, що її надав мені п. С. Вербич, виникла ідея підійти до розгляду проблеми дещо ширше, а водночас і практичніше - а саме з погляду інструментарію ономастичних досліджень, змалювавши специфіку методологічних підходів мовознавця й історика до витлумачення давніх назв та проілюструвавши їх на конкретних прикладах. Тож цілком закономірно мій дослідницький інтерес поширився і на наукову діяльність С. Вербича, з якою я, визнаю, досі знайомий не був і де, вочевидь, мені вартувало пошукати прикладів практичного втілення зазначених у відгуку методологічних рекомендацій. Тож запрошую і поважного читача докладніше поміркувати на цю тему, а принагідно й поговорити про загальні перспективи вітчизняних ономастичних студій.

Отже, С. Вербич у своєму баченні методологічних засад ономастичних досліджень виходить з тези про те, що для етимологічних студій надзвичайно важливо враховувати всі ланки реконструкції праформи слова - фонетичну, словотвірну й семантичну, а для лінгвістичних (курсив С. Вербича. - С. Н.) висновків про походження власної назви визначальну роль відіграє саме обґрунтування звукової будови лексеми (з'ясування фонетичних закономірностей її розвитку) та визначення її словотвірної моделі [5, с. 214]. Не виключаю, що з погляду завдань лінгвістичної науки (курсив мій. - С. Н.) шановний рецензент справді має рацію. Натомість з погляду категорій історичного знання значно важливіша не лінгвістична переконливість певної етимології, а наукова спроможність її в цілому (курсив мій. - С. Н.). Ці речі слід розрізняти. Адже, як ми покажемо нижче, лінгвістична «переконливість» українознавство певної етимології у багатьох випадках зовсім не рівнозначна вдалій етимологізації назви, так само як і відсутність переконливого лінгвістичного обґрунтування не визначає автоматично хибності етимології. Буває й так, що з огляду на обставини об'єктивного ґатунку (обмеженість наших знань з історії давніх мов, відсутність фіксації певної лексеми у лексикографічних пам'ятках, брак кваліфікованих наукових кадрів, хибність вихідних методологічних засад тощо) на певному етапі розвитку науки не видається за можливе аргументовано підтвердити певне дослідницьке припущення, хоча воно й вірне у своїй основі. Так свого часу трапилося, зокрема, із загадковим терміном ХАХТИР (састер) «Херсонеської присяги» (бл. ІІІ ст. до н. е.), що, попри непоодинокі намагання дослідників з'ясувати його значення, наближуючи до наявних давньогрецьких понять і термінів (і навіть виправляючи заради цього текст документа!), понад століття лишалося єдиним невитлумаченим словом у тексті «Присяги». Аж доки наприкінці ХХ ст. мовознавець і дослідник індоарійських мовних старожитностей у Північному Надчорномор'ї акад. О. Трубачов не віднайшов відповідь там, де його попередники її навіть не шукали, співвіднісши загадковий термін з індоар. sastra - «священні тексти», «релігійний звід» [34, с. 105; 39, с. 1069]. Хоча проникливий В. Латишев іще на початку століття передбачав саме таку його етимологію, виходячи лише з контексту «Присяги» [16, с. 142, 163 і наст.].

Закономірно, що історик, звертаючись до проблеми етимологізації ономастики, оперує сукупністю критеріїв і підходів, які багато в чому відмінні від тих, що ними послуговується мовознавець.

Як видно, для мовознавця етимологізація певної назви у більшості випадків - самодостатня річ. Йому достатньо реконструювати праформу слова, доповнивши її більш-менш переконливим тлумаченням, або ж просто перерахувати колись і кимось висловлені з цього приводу версії, приєднавшись до котроїсь із них - і питання вичерпане. Водночас для історика-синтетика важливий не лише сам факт етимологізації певної назви: його науковий інтерес і наукова відповідальність полягають у тому, аби використати конкретну обґрунтовану етимологію (на практиці - сукупність етимологій) як аргумент для ширших висновків історичного ґатунку. Інакше кажучи, етимологізована назва здобуває цінність в очах історика лише тоді, коли вона з суто лінгвістичної «речі у собі» перетворюється на складову аргументації історичної гіпотези, коли вона на рівних із даними інших спеціальних історичних дисциплін залучається до системи історичної аргументації. Отже, кожна надійна етимологія має здобути власне місце не лише у структурі ономастичної науки, але й у структурі історичного знання, формуючи переконливу картину етнокультурних процесів у давню добу.

Тож історик, хоч переважно і не продукує власних етимологій (хоча такий варіант не виключений), водночас не має права некритично брати на віру пропоновані мовознавцями етимології (тим більше, коли серед самих мовознавців часто немає консенсусу з певного приводу). Щоб читач міг уявити собі розкид думок і підходів, у статті про Дніпро я свідомо навів з десяток гіпотез авторитетних дослідників-мовознавців, кожен із яких запропонував власне, відмінне від інших тлумачення назви Дніпро [22, с. 223-224]. Хотілося б поцікавитися: кому з шановних мовознавців я як історик маю вірити на слово і чиї побудови сприймати як методологічно коректні? Відповідь очевидна: спираючись на дані суміжних дисциплін і послуговуючись сукупністю вироблених історичною наукою критеріїв, історик має власноруч проаналізувати наявні етимології, обираючи найбільш вартісні та відсіюючи історично неспроможні, а можливо, й запропонувати власний варіант розв'язання проблеми, який мовознавці не завжди здатні розгледіти внаслідок власної вужчої наукової спеціалізації.

Слід враховувати і той важливий момент, що правильне тлумачення назви часто ускладнене чи й неможливе без достовірного уявлення про етнокультурні процеси у певному регіоні й у певний історичний період, коли постала ця назва. Чи можна вести мову про адекватне тлумачення ономастики регіону, коли історична картина розглядуваної доби характеризується у праці дослідника- мовознавця таким чином: «Становлення гідронімікону Середньої Наддністрянщини відбувалося в складних історичних умовах, що характеризувалися короткочасними і тривалими контактами місцевого населення з генетично спорідненими й неспорідненими етносами» [4, с. 5]? Водночас наше уявлення про історичну, етнічну, культурну й мовну історію регіону не в останню чергу визначається саме специфікою наявних етимологій, причому у багатьох випадках лінгвістичні аргументи виявляються вирішальними у формуванні загальної картини етнокультурних процесів (коли певна назва тлумачиться як готська, іранська, кельтська тощо, обумовлюючи й відповідні історичні конструкції та схеми). Крім того, не секрет, що і до усталеної схеми давньої вітчизняної етнічної історії, і до численних наявних етимологій існують серйозні застереження [23, с. 42-51], тож і питання етимологізації давньої ономастики у цій ситуації вимагає особливої відповідальності, обережності та певної «гнучкості» дослідника, що має відмовитися від надмірної однозначності та безапеляційності у своїх поглядах і твердженнях, бути в курсі новітніх досягнень суміжних історичних дисциплін і водночас бути відкритим до альтернативних тлумачень, навіть якщо вони й розходяться з його особистим баченням.

Для дослідника, який спеціалізується на етимологізації онімної лексики, вважає С. Вербич, особливо важливо детально вивчити мовну історію регіону, у якому постала та чи інша назва, й порівняти аналізований онім із формально подібними назвами не лише суміжних слов'янських регіонів, але й несуміжних, мовці яких у недалекому чи далекому минулому перебували в тій місцевості, де зафіксовано досліджувану назву (назви) [5, с. 51]. Крім того, в процесі етимологізування лексики, вважає дослідник, важливо дотримуватися так званого «принципу самобутності», тлумачачи слово насамперед як питоме, а вже тоді - як запозичене [5, с. 69]. Важко не погодитися з такими твердженнями шановного рецензента. Але чому ж він сам не чинить так, як закликає? Адже цілком очевидна архаїчність значної частини гідронімії Східної Європи вкупі з незаперечним фактом перебування тут у віддалений історичний період предків майбутніх носіїв індоіранських мов (що підтверджується, зокрема, матеріалами сучасних ДНК-генеалогічних досліджень), як і українознавство численні слов'янсько-індоарійські гідронімні, топонімні, антропонімні паралелі, про які неодноразово йшлося у вітчизняному й зарубіжному мовознавстві [1820; 34], закономірно змушують звернути увагу на індоіранську мовну й культурну традицію як власне питому й самобутню на східноєвропейських теренах.

Водночас численні індоарійські мовні факти на теренах Східної Європи вітчизняна ономастична наука навіть не заперечує - вона їх просто ігнорує. Мені, до слова, невідомо, щоб хтось із науковців відділу ономастики Інституту української мови НАН України - «ядра» української академічної ономастики, де зосереджена основна емпірична й теоретична база українського назвознавства» [7, с. 77] - бодай якось відреагував на факт існування шести (!) монографій українського мовознавця й індолога Степана Наливайка, присвячених напрямку, який О. Трубачов означив своєю працею як «Indoarica у Північному Надчорномор'ї» [34]. Дивно, але вже традиційне звернення сучасних мовознавців до давньоіранської мовної традиції чомусь досі не викликало природної потреби звернутися до лінгвістичного спадку їхніх найближчих мовних родичів - праіндійців. Так, К. Тищенко у своїй праці виокремлює три «етномовні історії з часів прадавньої України» - найістотнішу кельтську, далі готську й іранську [32, с. 25]. С. Вербич запитує: а де ж балтійський, іллірійський, фракійський сліди [5, с. 57]? Я ж, у свою чергу, звертаюся до обох шановних дослідників: а де, панове мовознавці, індоарійський «слід» (насправді ж - повноцінний мовний субстрат)? Що за подвійні стандарти в мовознавстві? А тим часом, як іще кілька десятиліть тому прогностично зазначав непохитний авторитет вітчизняного мовознавства О. Стрижак, «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) проблем Північного Причорномор'я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини» [31, с. 12]. На жаль, ці ключові слова й досі лишаються непочутими...

Почнемо, для прикладу, з топоніма Хотин (літоп. Хотень), який поважний рецензент, як на нас, аж надто прямолінійно і цілком у дусі «народної етимології» зводить до слов. «хотіти» [5, с. 53]. Певно, у такому разі надмірна «очевидність» лінгвістичної аргументації при відсутності прийнятної альтернативи переважила закономірний і вкрай істотний сумнів щодо семантичного аспекту пропонованої етимології. Тим не менше прийнятна альтернатива існує. За свідченням джерел, розміщене на високому правому березі Дністра, місто Хотин здавна відігравало важливу стратегічну роль, а про фортецю (спершу дерев'яну), що існувала тут, відомо ще принаймні за часів Руської держави. Тож цілком закономірно нашу увагу привертає індоар. kota - «укріплення», «фортеця» [39, с. 312], відбите, зокрема, у назвах п'яти печенізьких фортець на Дністрі, що 'їх у ІХ ст. наводить Костянтин Порфирогенет (De adm. imp., 37) (усі вони мають компонент -ката). У такому разі назва Хотин, оформлена від основи kota суфіксально, тлумачиться як «Фортечин» і виявляється семантичним відповідником сусідньої назви Кам'янець (суч. Кам'янець-Подільський на р. Смотрич, пор. д.-укр. каменец «фортеця»), що також відомий своїми фортифікаційними спорудами. Сюди ж, очевидно, слід віднести й назву Хотів на Київщині: тут на високому плато площею близько 31 га між сучасними Хотовом і Феофанією існувало добре укріплене скіфське Хотівське городище VI-III ст. до н. е., досліджене у 1965-1967 рр. науковцями Інституту археології НАН України [25]. Залишки городища, коріння якого сягає доби бронзи, виявлене й поблизу Хотянівки на Київщині. У зв'язку з індоар. kota характерною видається й назва козацької фортеці Кодак, розташованої поблизу першого Дніпрового порога.

Прикметно, що індоар. kota «фортеця» має низку синонімів, деякі з яких і собі відбиті в українській топонімії. Так, індоар. pur- «місто» [39, с. 635] на слов'янському ґрунті представлено як -піль (пор. д.-грец. polis) і відбите в назвах на кшталт Миропіль, Костопіль тощо. Індоар. stha- «місце», «місцевість» [39, с. 1262] бачимо в українських назвах на -ща (Тараща, Гоща та ін.).

Інший важливий індоарійський термін - var, vara - сходить до дієслівної основи зі значенням «обгороджувати, захищати» [39, с. 921] (пор. укр. обворити, обворитися «обгородити», а також обора, обвора, вор'я «огорожа») [29, с. 4]. Він присутній, зокрема, у давній назві Ужгорода - Унгвар, назві Сквира на Київщині, де початкове Ск-- залишок первісного індоіран. sak-saka «дужий, міцний, могутній» [39, с. 921], а -вира (індоар., авест. vara) «твердиня, фортеця» (у давні часи місто мало цитадель і було обнесене земляним валом), а також, імовірно, назвах Пустоварівка, Варин, Заворичі, Бровари тощо. Ймовірно, до цього семантичного кола назв слід віднести і назву Самбор/Самбір, яку С. Вербич не надто переконливо, як на нас, зводить до слов'янської дериваційної моделі від антропоніма Самборъ (із компонентами сам- і бор - з «боротися») [5, с. 64].

Так само непереконливими, на наш погляд, є традиційні тлумачення топонімів Переяслав на Київщині (назву міста найчастіше виводять від словосполучення «переяти славу», обґрунтовуючи це народноетимологічною легендою), Борислав на Львівщині (від «який славно бореться» чи «славні бори»), Богуслав на Черкащині (від «Бога славлячий» чи «славний, як Бог»). Індоарійські мови, як і слов'янські, добре знають термін sravas/ слава [39, с. 1097], тож тлумачення другого компонента цих складених назв сумнівів не викликає. Що ж до перших компонентів, то терміни pari (parya), bhuri, bahu у санскриті синоніми й означають «багато», «дуже», «надзвичайно», «винятково» [39, с. 591,764, 724]. Тож і назви усіх трьох згаданих українських міст - Переяслав, Борислав, Богуслав - тлумачаться однаково - «Багатославний», українознавство «Велеславний», «Преславний» [19, с. 4243, 199-200].

В одній зі статей С. Вербич згадує наявну у записах деяких причорноморських гідронімів назву Оврад-Дівка (у польському джерелі Owrad-diewka) [5, с. 59]. Акад. О. Трубачов з цього приводу зазначав, що термін Оврад «очевидно неслов'янського походження», порівнюючи його, з одного боку, з назвою вододільної височини - Авратинська вись, а з іншого - з гідронімом Середньої Наддніпрянщини Ховратка/ Хаврадка [35, с. 94, 126, 260]. І. Добродомов слідом за О. Трубачовим припускав, що обидва компоненти цієї назви мають розглядатися як різномовні синоніми [12, с. 97]. Що ж до С. Вербича, то він у цьому питанні солідаризується із більш ніж сумнівним поясненням Л. Масенко, що вважала згадану назву польським перекрученням російського номенклатурного терміна «овраг», який, у свою чергу, виступає писемним еквівалентом місцевого географічного терміна «балка» (балка Дівка) [5, с. 59]. Такий підхід, коли дослідник на власний розсуд змінює «неправильну» букву у непрозорій давній назві, навряд чи може вважатися відповідним методології ономастичних досліджень. Що стосується другого компонента згаданої назви, то і тут С. Вербич приєднується до не надто вдалого припущення Ю. Карпенка, згідно з яким елемент Дівка являє собою фонетично вторинну форму від умовного *Долъка, що розвинулося в Ділка - Дівка з апелятивом діл (дол) «низовина» в основі [9, с. 30]. Втім залучення індоіранського матеріалу дає змогу обійтися без цих надмірних припущень. Бо ж д.-іран. і суч. інд. ourat якраз і означає «жінка», «дівка» [39, с. 239] (пор. також побутування близького терміна з аналогічною семантикою в арабській мові і т. зв. огузьких тюркських мовах) [12, с. 97]. Тож у випадку з назвою Оврад- Дівка йдеться, вочевидь, не про перекручення географічного терміна, а про подвійну назву, де друга частина складеного етимона є лише слов'янським перекладом давнішої місцевої назви. Подібну ситуацію маємо, наприклад, із гідронімом Кам'яна Осмонька у Верхньому Подніпров'ї, де перший компонент виявляється слов'янською калькою з індо- іран. asman - «камінь» [33, с. 222, 224; 39, с. 112] (пор. індоар. гідронім Ашманва- ті, досл. «Кам'яновиця», де індоар. суфікс -vati тотожний укр. суфіксу -виця, -водка, -ватка). Відтак до розряду «камінних» назв слід віднести й численні вітчизняні гідроніми Єсмань, Есмань, Османь, Ясмань, Єшман, як і численні Ташлики (від тюрк. tas - «камінь») [30, с. 236].

Отже, далеко не завжди навіть, здавалося б, цілковито очевидні й лінгвістично бездоганні етимології є виправданими. Як ще один приклад вкажемо на сукупність гідронімів на Горох- (Горохувата, Горохуватка тощо) [30, с. 151], назви яких сучасні мовознавці цілком передбачувано зводять до назви однойменної польової рослини [17, с. 163]. Хоча ще наприкінці ХІХ ст. М. Андрієвський висловив цілком слушне міркування, що постання гідронімів від назв культурних рослин не відповідає їх типологічним ознакам, що у переважній більшості це адаптація, переосмислення певного давнього слова чи назви, що стало незрозумілим [1, с. 34]. Світло на семантику згаданих назв вкотре проливає індоіранська традиція. Сарасваті - знаменита річка арійського епосу - має як відповідника д.-іран. Харахвайті, де індоар. saras- (д.-іран. harah-) має кілька значень. Одне з них - «вода» [39, с. 1182], що сходить до дієслівної основи sar/sri «текти, плинути» [39, с. 1208]. Інше - «лебідь», «журавель» [39, с. 1209]. В останньому випадку назва Горохуватка тлумачиться як «Журавлина», «Жура- виця» (де ваті-, як уже йшлося, суфікс, тотожний укр. -виця, пор. Нарастовиця, Паровиця тощо) і може бути включена до низки «журавлиних» назв на теренах Давньої України, що доповнюється й відчутним «журавлиним» пластом у віруваннях давнього індоєвропейського населення регіону (С. Вербич, щоправда, вважає малоймовірним зв'язок гідроніма Журавка з апелятивом журавка і припускає її первісну форму Журовка, похідну від незасвідченого Джуровка - джурити, дзюрити «текти струмком» [3, с. 50]). За Плінієм (NH, IV), у землі скіфів-орачів було відоме й місто Геранія - «Журавлине», що його самі скіфи називали Какитон або Канкитон; місцевість під назвою Канкит згадана і в ольвійському декреті на честь Протогена. Означені назви цілком переконливо пов'язуються з індоар. kanka - «журавель», «чапля» [39, с. 242] (пор. у зв'язку з цим гідронім Конка). Навряд чи випадково саме притоку з назвою Горохуватка (Оріхуватка) має і київська річка Либідь, назва якої й собі виявляє виразну «журавлину» семантику.

Інший індоарійський термін на означення журавля або чаплі - baka, bakota [39, с. 719], а також bagla з тим самим значенням, утворено від baka за допомогою суфікса -la. Тож цілком імовірно, що саме «журавлину» семантику слід вбачати і в назвах гідронімів Бака, Бакова, Бакай, Бакайка, Бакайчиха у басейнах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу й Азовського моря, в Криму [30, с. 30]. Назву Бакота має притока Дністра на Хмельниччині, де засвідчено річку й населені пункти Баглаї [30, с. 28, 31] (С. Вербич пов'язує назву Бакота з укр. бовкати, дзвонити із звуконаслідувальною семантикою [4, с. 12]). Прикметно, що часто-густо назви на Бак- сусідять із назвами, пов'язаними зі словами «журавель» або «чапля» - р. Чапля і р. Бакай у басейні Південного Бугу; р. Бакай і болото Журавка, р. Бакайка і болото Чаплинка, яр Бакай і болото Чаплинка - у басейні Сіверського Дінця; р. Бакай і болото Чаплинка, р. Бака і болото Чаплина - у басейні Дніпра тощо [30, с. 30, 200, 370-371, 545, 601 та ін.]. Особливо показовою є наявність гідроніма Журавський Бак у водозборі Дніпра [30, с. 200], що засвідчує слушність пов'язування назв на Бак- в Україні з індоар. baka та хінді bagla/bakla - «журавель», «чапля».

У класика української літератури О. Гончара є оповідання з поетичною й дещо незвичною назвою - «Чари-комиші». Йдеться про реальний гідронімний об'єкт поблизу с. Лобойківка на Дніпропетровщині, де серед високих комишів і заростей рогози ще в середині ХХ ст. існувало мальовниче озеро із загадковою подвійною назвою. На карті поч. ХХ ст. воно позначене як оз. Царі-Комиші, хоча найчастіше дослідники тлумачили її як «Жовті комиші», пов'язуючи з тюрк. sаri «жовтий» [15, с. 577-578]. Втім до жодного з цих значень, як, зрештою, і до чарів, чаклунства, ця назва не має стосунку, а сусідування обох елементів назви, як це переважно й буває, зовсім не випадкове. Адже sara, sarya у санскриті якраз і означає «очерет», «комиш» [39, українознавство с. 1056-1057]. Вочевидь, саме з цим терміном пов'язана й назва сусіднього смт Царичанка (в О. Гончара - Чаричанка, Чаричанський шлях) [15, с. 578]. Річки з назвами Шарка, Шарівка, Шаринка, Шарай, Шарапан, Шараварівка відомі в різних регіонах України [30, с. 618]. А оскільки саме з очерету робилися стріли, то з часом це слово прибрало й значення «стріла» [39, с. 1056]. Показово, що на тій самій Дніпропетровщині є дві річки Шарай, а неподалік - річка Стрільцева; на Харківщині - річка Шарівка і поруч - річка Стрілиця; у басейні Сіверського Дінця - болото Стрілецьке, а поруч - річка Комишна [30, с. 266, 534, 618]. Тож і козацькі, й сучасні українські прізвища Шарій, Шаравара, Шарварок, Шарварко можуть пояснюватися в світлі індоар. sard - «стріла», saravara - «сагайдак» [39, с. 1056], тим більше що українцям добре знайоме і прізвище Сагайдак, а особливо - Сагайдачний.

Точкою відліку для наступної етимологічної замальовки візьмемо потамонім Калатура на Івано-Франківщи- ні, яку часто тлумачать як «Коло тура», «Біля тура» (? - С. Н.) [36, с. 61-66]. Натомість є вагомі підстави вважати, що коло тут - трансформоване індоар. kala «чорний, темний» [39, с. 277], а ідея «чорноти», «темноти» закладена у низці вітчизняних топонімів і гідронімів, що сходить до первісних уявлень індоєвропейців про дихотомічну будову світу. Йдеться, зокрема, про річку Калабаня на тій же Івано-Франківщині (Долинський р-н), назва якої у такому разі означає «Чорноводка» або «Чорно- річка», де кала споріднене з індоар. kala «чорний, темний», а баня - з індоар. pani «вода, річка» [39, с. 613], відбите як бань- пань-пінь у назвах Кубань, Гіпаніс, Ірпінь тощо (пор. також численні Пині на Закарпатті) [30, с. 421]. «Темну» семантику, вочевидь, слід вбачати і в назві Коломия (нині райцентр на Івано-Франківщині) на лівому березі Прута, при впадінні в неї річки Коломийки (бас. Дунаю), при тому що тут і Чорнорічка, Чорна Річка, Чорний Потік, Чорна Поточина, Чорногірчик, Чорногорець, Чернівці, Чорне місто, Чорногора, Чорний Черемош, Чорна Тиса та ін. [39, с. 611-613]. Так само численні назви на Сам- є підстави пов'язати з індоар. syamd - «темний» [39, с. 1094]. Зокрема, в Україні маємо гідроніми Сам- вода (бас. Південного Бугу), Саморічка, ручай Самбір (на Сумщині), Сейм, Сума тощо [30, с. 485, 486, 493, 539]. Прикметно, що річки з назвою Темна особливо поширені в басейнах Дніпра, Дністра й Південного Бугу, тобто там, де найбільше й гідронімів на Сам [30, с. 557]. Сказане, імовірно, стосується і згадуваного топоніма Самбір, який, виходячи з міркувань, висловлених вище, можна тлумачити як «Чорне місто», «Чорна фортеця». До індоар. syamd - «темний» сходить і санскр. syamal (ш'ямаль) на означення великої чорної бджоли, що проливає світло й на загадкове укр. джміль (чміль).

Назву Гіпаніс (так в античні часи означувалася р. Кубань, а також однойменне місто у її низів'ях) дослідники найчастіше зводили до д.-грец. hippos «кінь», тож більшість коментаторів перекладали цю назву як «Кінська річка». Л. Гу- лієва, на пояснення якої посилається С. Вербич, допускає вільний переклад цього гідроніма як «велика, сильна, буйна річка», мотивуючи його бурхливим характером течії і проводячи паралель з карач.-балк. къобхан «скажена», «яка мчить, немов кінь» [11, с. 63]. Таке тлумачення видається штучним вже тому, що топонімічний «двійник» Кубані Південний Буг (також Гіпаніс, за Геродотом (Hist., IV, 52)) має спокійний рівнинний характер течії. Очевидно, в даному разі слід погодитися з В. Ніконовим, що д.-грец. Гіпаніс є усього лише переосмисленням назви, що існувала на Кавказі, за зовні подібним давньогрецьким словом, причому сучасна форма гідроніма Кубань у такому разі має бути ближчою до первісної назви, ніж штучно спотворене та наближене до реалій давньогрецької мови Гіпаніс [24, с. 131]. Вище ми вже звертали увагу на індоар. pani - «вода», що, ймовірно, і формує другий компонент згаданої назви. Прикметно, що адигейський варіант назви Кубані - Псижь, зафіксований у нартському епосі, а також низці античних джерел, споріднений з адиг. пси - «вода», «річка», і.-є. *apa «вода», індоар. apsa, apsu «те саме» [39, с. 23, 47] (пор. у цьому контексті назви Апша, Апшиця, Псел, Псло і под.). Прикметно, що, відсилаючи мене до тлумачення Л. Тулієвої, сам С. Вербич тлумачить гідронім Кубань (у бас. Верхнього Дністра) інакше, а саме як фонетично трансформовану форму Кубань - Кувбань < Ковбань, зближуючи її з укр. діал. кубан'а «русло річки», ковбан'а «вир у річці», блр. діал. кубаня «вибоїна» - прасл. *tolban'a, не здійснюючи, втім, словотвірного аналізу згаданих термінів [2, с. 42; 5, с. 57-58].

Окрім згаданих вище апелятивів pani, apsu «вода», індоарійські мови знають низку термінів з аналогічним значенням і собі відбитих у назвах гідронім- них об'єктів України. Йдеться, зокрема, про індоар. var «вода», представлене у низці назв на Вар-, Вер-, Вор- (Вара, Варивода, Вариводка, Верпа, Верепінь, Верепуть, Ворскла тощо) [30, с. 82, 96-98].

Як, до речі, і в апелятиві верба - етимологічно «та, що п'є воду» (пор. індоар. var «вода» + pa «той, що п'є) [39, с. 573], що якнайкраще відбиває специфіку цієї водолюбної рослини та її зв'язок із водою («де верба, там і вода», - каже прислів'я). Індоар. jala «вода» представлене у численних гідронімах півдня України - Аджалик, Джалар, Джолман, Суджилка тощо [39, с. 168, 169, 343], а також у назвах Жалюнь, Желань, Желеменів, Желем'янка (щодо останньої назви пор. припущення С. Вербича про її походження від і.-є. *gel, слов. *zel-, *хьІ- «різати», «сікти» або «стискати», «здавлювати») [4, с. 61]. Гідронім Омбиш співвідноситься з індоар. ambu, amba «вода» [39, с. 83]. Чимало українських гідронімів виявляють зв'язок з індоар. sarit «потік, ріка», sara «струмок», saras «озеро, ставок, водойма», що сходять до дієслівної основи sar «текти, бігти, плинути, струменіти» [39, с. 1182]. Індоар. sar має і форми sri, sr [39, с. 1244], яким на слов'янському ґрунті відповідає стр (пор. струмок), рясно відбиті в українській гідронімії: Серет, Серетель, Дністер, Остер, Стрий, Стрипа, Стир, Стривігор, Стримба тощо.

Важко погодитися зі С. Вербичем і в тому, що з погляду логіки зв'язок гідронімів Самець із апелятивом самець «особина чоловічої статі у тварин, комах» невиправданий і мотивований гідрографічним терміном самець (щоправда, без вказівки на мотиваційну ознаку семантики основи) [4, с. 135]. Бо якщо й шукати відповідь на це питання з погляду формальної логіки, то в кожному разі з погляду логіки та світосприйняття давньої людини, не сучасника. Водночас, як випливає з численних відомостей про світоглядні уявлення індоєвропейців, українознавство цей зв'язок не лише існував, але й був одним із найбільш значущих у віруваннях індоєвропейських народів. Раніше ми спеціально звертали увагу на давній семантичний зв'язок понять «самець» - «вода», причому в індоарійській мовній і культурній традиції поняття «бик», «самець» і «волога», вода», дощ» є не лише семантично близькими, а й мовно спорідненими термінами [21, c. 66]. Не випадково численні давні та сучасні українські і загалом східноєвропейські гідроніми засвідчують свою «водяну» і водночас «самцеву» семантику, утворені від індоіранських основ go, var, ukshan/ uhshan, ustra/ushtra/uhra, aper, vrish/ros тощо. Беручи до уваги кількість таких назв, певно, не буде перебільшенням сказати, що «самцеві» найменування у східноєвропейській гідронімії не лише виявляють характер типології, але й значною мірою формують систему макрогідронімії Північного Надчорномор'я.

Закономірно, первісне значення значної частини цих назв поступово стерлося, забулося. Багато з них були згодом по-новому осмислені під впливом іранських, слов'янських, тюркських мов. Зокрема, є підстави вважати, що індоіран. ukshan/uhshan - «бик» під впливом авест. axsaena, осет. sxsin - «синій» зазнало семантичної трансформації, внаслідок чого постала низка слов'янських гідронімів на Син- (пор., для прикладу, геродотів Ексампай, ототожнюваний із суч. р. Синюха). Подібний процес, схоже, відбувся і з означенням Чорного моря, внаслідок чого первісне Pantha uksan трансформувалося спершу у д.-грец. [21, с. 66]. «Самцева» семантика, як ішлося в одній із рецензованих статей, закладена і в назві Данапер-Дніпро, і в його печенізькому найменуванні Варух (пор. індоар. varah, д.-іран. varaz «кабан», «вепр») [22, с. 225], як, імовірно, і в численних гідронімах басейну Верхнього Дніпра на Берез-, Береж-, Берш-, Береш-. В усякому разі, таке тлумачення назв Березань, Березина та под. видається нам значно більше вмотивованим, аніж, скажімо, версія С. Вербича, що посилається на незасвідчений джерельно апелятив березань, можливо, споріднений із серб. брез, брезан «з білою шерстю», та штучно викривлює семантичне наповнення терміна до значення «біла, прозора, чиста річка» [3, с. 18].

Наведені приклади можна множити й далі, проте це виходить за межі завдань цієї статті. Зрештою, ми свідомо не обмежилися одним або кількома прикладами, які могли б видатися нехарактерними, випадковими. На сьогодні мовознавча наука має у своєму розпорядженні сотні й тисячі індоіранських етимологій вітчизняної і загалом східноєвропейської ономастики [19], які годі заперечити, але які, як виявляється, все ще можна зігнорувати. Видається, саме незнання індоіранської традиції, а відтак - і недостатнє розуміння можливостей залучення цих даних до наукового дослідження і надалі зумовлюють численні мовознавчі непорозуміння, про деякі з яких ішлося вище. Як завершальну ілюстрацію до сказаного згадаємо ще один досить відомий казус, вже не лише суто лінгвістичний, але й історичний. Так, з легкої руки сучасних істориків і мовознавців Діва-Обида «Слова о полку Ігоревім» постала як символ розбрату, кривди та смутку; щоправда, що саме мав означати цей образ «Слова», переконливо пояснити так і не вдалося. Насправді ж компонент обида тут споріднений з індоар. apida - «корона» [39, с. 143], тож Діва-Обида = Ді- ва-Апіда = «Діва у короні». Йдеться про образ Богородиці - хранительки і берегині міста, відомої ще з часів Херсонеса Таврійського (літописного Корсуня) та його богині Діви, прикрашеної т. зв. баштовою короною, що своїми обрисами нагадувала зубчасті фортечні мури [18, с. 339-340] (пор. у зв'язку з цим Влахернську Божу матір, охоронницю стін Візантії, що мала й ім'я Баштової Божої матері) [26, с. 93]. Зовсім не випадково «Слово о полку Ігоревім» завершується оповіддю про те, як князь Ігор після повернення з походу відвідав храм Богородиці Пирогощі на Подолі, де термін Пирогоща є лише руським варіантом д.-грец. nvpywnooa (пір/отісса), що й означає «Баштова».

Отже, підсумовуючи сказане вище, мусимо констатувати, що етимологічні побудови у вітчизняному мовознавстві, незалежно від декларативних тез про дотримання методологічних підходів, у більшості випадків лишаються вкрай однобічними, суб'єктивними і в кожному разі залежать від розуміння і дотримання цих вимог конкретним дослідником. Інша біда нашої гуманітаристики (однаковою мірою і мовознавства, й історії) полягає в тому, що наукова аргументація часто зводиться до некритичного посилання на авторитети, на колись і кимось висловлені судження, а зовсім не на факти, аргументи, свідчення джерел. Закономірний наслідок цього - численні необґрунтовані, а часто й просто хибні етимології вітчизняної ономастики.

В кожному разі індоарійські етимології низки топонімів і гідронімів, наведені у цій статті, мені як історику за сукупністю аргументів видаються значно більш переконливими порівняно з тими, що їх відстоює, зокрема, шановний рецензент. Їхня істотна перевага полягає і в тому, що вони відповідають одному з визначальних принципів ономастичних досліджень, а саме пояснюються не поодинці, а в сукупності взаємопов'язаних назв, виявляючи численні відповідності в індоіранській мовній і культурній традиції, що, у свою чергу, цілковито узгоджується із сучасним станом історичного знання, наявною картиною етнокультурних процесів у Східній Європі у давню добу.

Втім фах і досвід науковця не дають мені змоги бути тут надміру категоричним. Як і кожен притомний дослідник, я цілком припускаю, що не всі мої міркування можуть виявитися достовірними, і я з вдячністю прийму будь-яку українознавство переконливішу аргументацію, навіть якщо вона буде розходитися з тією позицію, що я її відстоював раніше. Водночас, зі свого боку, пропоную і колегам-мово- знавцям нетривіальне завдання - дати об'єктивну наукову оцінку фактам, викладеним у цій статті, рецензованих двох статтях, як і численним іншим індоарійським етимологіям вітчизняної ономастики, і або суворо науково заперечити їх, або ж спробувати зробити те, що мені як історику в наслідок моєї суто історичної освіти зробити дещо складніше, ніж вам - а саме у низці випадків доповнити їх необхідним лінгвістичним обґрунтуванням. А водночас - уважніше придивитися до нових варіантів тлумачення відомих назв, які, можливо, десь пройшли повз вашу увагу. фонетичний індоіранський онімний лексика

Поза сумнівом, кожна наукова праця має пропонувати перспективу, подальший розвиток, стимулювати до пошуку. І у цьому розумінні появу перших критичних відгуків мені хотілося б сприймати як початок цієї дискусії. Тож хочу ще раз висловити щиру подяку п. С. Вербичу за те, що він віднайшов змогу бодай у небагатьох словах оцінити мою роботу. Для мене це був, поза сумнівом, прекрасний досвід і додатковий стимул активніше й відповідальніше взятися до дослідження розглядуваних питань. Принагідно хочу висловити подяку редакційній колегії часопису «Українознавство» за започаткування на його шпальтах «Дискусійної трибуни» (особливо приємно, що до появи цієї рубрики безпосередньо спричинилася моя наукова творчість) і висловити сподівання, що вона перетвориться на справжній майданчик для плідних дискусій і виваженої наукової полеміки, у якій, хоч і далеко не завжди, але іноді все ж народжується Істина.

Література

1. Андриевский М. Летописный Юрьев на Роси / М. Андриевский // Киевская старина. - 1883. - Т. VII. - Сент.-окт. - С. 1-38.

2. Вербич С. Гідронімія басейну Верхнього Дністра: Етимологічний словник-до- відник / С. Вербич. - К., 2007. - 120 с.

3. Вербич С. Гідронімія басейну Нижнього Дністра: Етимологічний словник-до- відник / С. Вербич. - Луцьк, 2013. - 155 с.

4. Вербич С. Гідронімія басейну Середнього Дністра: Етимологічний словник-довідник / С. Вербич. - Луцьк, 2009. - 236 с.

5. Вербич С. Наукове й ненаукове в етимології онімної лексики / С. Вербич // Вісник НАН України. - 2010. - № 2. - С. 50-68.