Історія дослідження українського лексикону XVI-XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія дослідження українського лексикону XVI-XVII століття

У статті зреферована історія вивчення українського лексикону XVI-XVII ст., проаналізовані основні напрямки дослідження та окреслені перспективи майбутніх наукових розвідок з історичної лексикології. Аналізовані праці різняться обсягом і складом досліджуваної лексики, принципами виділення тематичних та лексико-семантичних груп, критеріями їх характеристики, різною спрямованістю досліджень (текстологічні, етимологічні, семасіологічні, стилістичні, концептуальні, з акцентуванням уваги до міжмовних контактів і т. д.).

Історія словникового складу мови завжди привертала увагу дослідників, яка особливо активізувалася впродовж останнього століття. Дослідження українського лексикону має свою історію і сформовані провідні напрямки.

Серед значного доробку чисельно вирізняються праці, в яких висвітлюється історія окремих тематичних чи лексико-семантичних груп слів: богослужбово-обрядова та церковна лексика - С. Бібла, Н. Пуряєва, Ю. Осінчук, Н. Піддубна; медична лексика - Ф. Ткач, Т. Олещук (давньоруський перід), Г. Дидик-Меуш, С. Руда, Т. Файчук, О. Миголинець; біологічна лексика - І. Сабадош, С. Гриценко; географічна лексика - П. Чучка; військова лексика - Г. Халимоненко, Т. Михайленко, Л. Мурашко, Я. Яремко, Я. Рибалка, О. Андріянова, Л. Туровська, Н. Яценко та ін.;

побутова лексика - І. Ошипко, В. Горобець, Н. Осташ, В. Титаренко; назви тканин, одягу та взуття - Л. Батюк, В. Горобець, Р. Юналаєва, Г. Войтів, Н. Яценко; назви їжі, напоїв, продуктів харчування - І. Чепіга, В. Невойт, О. Крижко, С. Яценко; назви помешкання, будівель (будівельна лексика) - І. Чепіга, І. Царалунга, Р. Гринько; назви осіб за родом діяльності, спорідненості і свояцтва - А. Бурячок, Д. Гринчишин, Н. Осташ, О. Кровицька, Т. Пиц; назви кольорів - А. Критенко, О. Дзівак, О. КовальКостинська, В. Горобець, М. Мурьянов, А. Кириченко, М. Чікало; назви одиниць часу - М. Кочерган, В. Денисюк; метрологічна лексика - М. Худаш, Є. Чернов, В. Винник; абстрактна та емоційно забарвлена лексика - Л. Полюга, І. Черевко; педагогічна лексика - О. Зелінська; етична лексика - О. Миронюк; торгівельна (економічна) лексика - Ф. Ткач, Д. Гринчишин, Л. Бойко; юридична лексика - А. Пашук, І. Букарєва, М. Худаш, О. Сербенська, Д. Гринчишин, В. Горобець, Б. Стецюк; наукова термінологія - Н. Титаренко, Л. Гнатюк, Г. Наєнко; астрономічна термінологія - Г. Наєнко, О. Тріль; орнітологічна номенклатура - І. Сокол; мовознавча термінологія - Т. Баймут, Д. Якимович-Чапран; риторична термінологія - З. Куньч; філософська термінологія - Д. Кирик; друкарська термінологія - І. Чепіга, Е. Огар.

Виокремлюються дослідження, закумульовані на історії з'яви, семантики і функціонування в українській мові як в синхронному, так і в діахронному аспектах, окремих лексем чи сполук лексем (як питомих, так і запозичених), зокрема: горілка [Адріанова-Перетц 1928], d'ug [Балецкий 1957], antal [Балецкий 1962], гріш [Чернов 1958], штани [Откупщиков 1963], урик, урюк, орек [Балецкий 1965], харч(и) [Отин 1968], товариш [Отін 1969], саламата, соломаха [Лутовинова 1983], цнота [Гонтарук 2000, 2003 (1), 2004], добродітєль [Гонтарук 2003], карбункулъ - диме- ниця - бубонесъ [Дидик-Меуш 2003], гріх [Безпала 2008], грабежъ, кучму дати [Коломієць 1963, 1968] чи кількох лексем, наприклад: копійка, єфімка, лядськая та орлянка [Чернов 1957], потилиця, шестірня, буряк, салат, соняшник, соя, тютюн, часник, шпінат [Дзендзелівський 1958 (1), 1958 (2)] та ін.

Подібні дослідження дають змогу простежити історію функціонування окремих пластів лексики на відповідному хронологічному зрізі, окреслити склад лексем та їх семантику, встановити системні зв'язки в межах тематичної чи лексико-семантичної групи, а також - в межах різних тематичних груп (напр.: використання у функції метрологічної лексики назв частин тіла, посуду та інших побутових реалій), окреслити джерела поповнення відповідних груп лексики, можливості сполучуваності "нових" слів та їх співіснування зі "старими" лексемами, простежити подальшу долю лексем і встановити ступінь їх семантичної еволюції. Зауважимо, що навіть за умови, коли дослідник не ставить за мету опис запозиченої лексики відповідної тематичної групи, він не може оминути цього аспекту, оскільки запозичення є невід'ємною складовою динаміки українського лексикону. Тому значна частина досліджень староукраїнського лексикону націлена на висвітлення питання іншомовних впливів та їх ролі у розвитку української мови на різних етапах її становлення.

Серед таких праць чільне місце посідають різноаспектні дослідження про вплив польської мови на східнослов'янські (українську, російську, білоруську) і навпаки. Зокрема, російсько-польські мовні зв'язки досліджені у працях О. Шахматова, Б. Конопелько, М. Смерди, білорусько-польське контактування представлене у розвідках В. Свєжинського, І. Федорук. Значний доробок мають українські та польські мовознавці у висвітленні проблеми українсько-польських впливів та їх ролі на розвиток обох мов, зокрема: мовні зв'язки цих слов'янських народів у діахроніїї розглядав І. Первольф; лексичні полонізми староукраїнської ділової писемності стали об'єктом дослідження Л. Гумецької, В. Титаренко, І. Царалунги та різножанрових пам'яток - В. Аніченко, С. Гриценко, Л. Гонтарук; польська мова XVI-XVII як джерело та посередник запозичень в українську мову представлена у дослідженнях В. Русанівського, Д. Костюк; старопольські запозичення в українській мові дослідив С. Урбанчик; польські запозичення в українській мові опрацювали Н. Романова, Д. Будняк, семантичні зміни польських запозичень в українській мові XVI-XVII ст. та сучасній українській мові дослідила А. Свашенко; М. Онишкевич проаналізував фонетичні, морфологічні, словотвірні, синтаксичні, лексичні та фразеологічні польські елементи, які безпосередньо чи через словацьке посередництво та через українські діалекти потрапили і стали загальновживаними у бойківському діалекті. Н. Романова підкреслила, що "проблема польсько-українських мовних зв'язків виявилася розпорошеною на окремі часткові теми і, по суті, не набула узагальненого висвітлення" [Романова 1972, 46]; ситуація докорінно не змінилася і сьогодні, тому потреба створення цілісного дослідження про польський вплив на українську мову залишається актуальною.

У формуванні українського лексикону другої половини XVI-XVII ст. помітну роль відіграли богемізми. Зауважимо, що зародження українсько-чеських мовних контактів сягають ще XI-XII ст., а на XIV ст. припадає їх актуалізація, особливо інтенсивними вони стали у XVI-XVII ст. Українсько-чеська мовна взаємодія привертали увагу багатьох лінгвістів, зокрема М. Жовтобрюха, Л. Гумецьку, Й. Андерша. А. Яковлів, досліджуючи впливи старочеського права на право українське литовської доби XIV-XVI ст., підкреслив уплив старочеських пам'яток XIV-XV ст. на пам'ятки Литовсько-Руської держави як у судовій системі, так і в царині термінології. Вчений окреслює словосполучення, фрази, запозичені або скальковані з чеської мови і засвідчені у Литовському статуті. [Яковлів 1929, 41-60] Класифікувавши усі слова чеського походження на п'ять груп, вчений робить висновок, що чеські запозичення потрапляли у мову-реципієнт - староукраїнську - двома шляхами: безпосередньо з чеської й опосередковано польськомовно; і тільки ті богемізми, які відсутні в польській мові, можна кваліфікувати однозначно як прямий чеський вплив [Яковлів 1929, 61-62]. Аналіз форми та змісту староукраїнських і старочеських грамот здійснив Й. Мацурек, який зіставив чеські і галицько-волинські грамоти, довівши, що ще в XIV ст. формуляри чеських грамот слугували зразками для староукраїнських, тому чеський вплив на українських землях сягає XIV - І половини XV ст. [Масйгек 1960, 180, 182]. Він обґрунтовує ідею прямого впливу чеської ділової мови на староукраїнську. Зауважимо, що Л. Гумецька, аналізуючи праці Й.

Мацурека про зв'язок староукраїнських документів із західноєвропейськими, прагнучи дати відповідь на питання про впливи старочеської мови на мову українських грамот XIV-XV ст., робить припущення, що практично неможливо довести, що структурна подібність українських грамот і чеських з'явилася через наслідування старочеських текстів, а не внаслідок того, що обидві походять від третього джерела, оскільки частина формул сягає західноєвропейського діловодства [Гумецька 1967, 93]. Пізніше цю думку розвинула О. Геращенко: "Причинами схожості польського і чеського формулярів були, очевидно, їхній розвиток на основі спільних європейських зразків, близька спорідненість мов та інколи проникнення богемізмів із усного польського мовлення в ділові пам'ятки, стилістично незалежні від чеських" [Геращенко 1996, 242-243].

Значний доробок українських лінгвістів у висвітленні проблеми чеських впливів на український лексикон досліджуваного періоду залишив у дискусійній площині питання "напряму" вливу богемізмів (безпосередньо чи опосередковано польською мовою) у пам'ятках офіційно-ділового стилю юридичного жанру та жанру урядового управління; малодослідженими лишаються богемізми, що фіксуються у писемних пам'ятках інших стилів і жанрів; формальні та семантичні зміни богемізмів та їх роль у формуванні українського лексикону другої половини XVI-XVII ст. і пізніших періодів також потребує уваги мовознавців.

Українсько-білоруські мовні впливи були особливо активними у XIV-XVII ст., що зумовлено подібним політичним вектором, тісними економічними зв'язками, спільною "українсько-білоруською" мовою в діловодстві, культурними впливами, зміцненням і закономірним змішуванням у писемності українських та білоруських мовних особливостей і т. д. Закономірно українсько-білоруські мовні контакти викликали інтерес у мовознавців. Зокрема, "дуже багато спільних ознак, значно більше, ніж про це досі писали", які "зв'язують" українську і білоруську мови виявив П. Бузук, при цьому піддавши сумніву деревовидну теорію походження мов: "як-би ... ми згоджувалися з теорією дерева, то повинні були б білоруську мову об'єднати як наріччя не з великоруською мовою, а з українською. Та цього ми не зробимо, бо хоч ця теорія, бувши методологічно дуже зручна, й панувала досі в слов'янському мовознавстві, проте вона не відповідає дійсним взаємовідносинам поміж слов'янськими мовами" [Бузук 1926, 423]. Українсько-білоруській мовній взаємодії досліджуваного періоду присвятили свої праці Л. Булаховський, Л. Гумецька, А. Жу- раускі, У. Ашчэнка, Г. Гримашевич. Досі, як в українському, так і в білоруському мовознавстві актуальною лишається проблема визначення статусу мови пам'яток українсько-білоруського пограниччя періоду Великого князівства Литовського, вироблення принципів розмежування пам'яток староукраїнської і старобілоруської мов. На цю проблему вперше звернули увагу С. Лінде, І. Срезневський, С. Пташицький, П. Владіміров, О. Соболевський, В. Розов. Білоруські мовознавці (Л. Шакун, А. Жураускі, І. Крамко, А. Булика, У. Свяжинскі), поділяючи погляди Ю. Карсько- го, стверджують, що пам'ятки, написані на білоруській території, є білоруськими [Карский 1962 (1), 253-262]. Принципи розмежування пам'яток української і білоруської писемності окреслив І. Огієнко [Огієнко 1934, 1995] та обґрунтував Ю. Шевельов, який наголошував, що "руська мова" тодішніх канцелярій "хиталася" між українськими і білоруськими рисами, тому в одних пам'ятках переважають перші, в інших - другі; у деяких випадках, нехай не так часто, вони виступають упереміш [Шевельов 2002, 502]; вчений класифікував українсько-білоруські пам'ятки за їх мовними особливостями, простежив еволюцію церковної і світської (канцелярійної) мов у XIV-XVI ст.; навівши способи розпізнавання українських чи білоруських пам'яток, лінгвіст застеріг від надто жорсткого (категоричного) їх поділу; визначальним критерієм при встановленні національної належності пам'ятки вважав її мовні риси, а не місце написання [Шевельов 2002, 501-506].

В. Німчук окреслив причини виникнення труднощів при визначенні мовно-національної належності українсько-білоруських актових документів XIV-XVIII ст., запропонував різні підходи до вирішення цієї проблеми, довів безпідставність територіального критерію розмежування пам'яток староукраїнської і старобілоруської мов як основного, застеріг від збагачення білоруської філології власне українськими "набутками" [Німчук 2002]. Г. Півторак, аналізуючи недоліки існуючих критеріїв у розмежуванні українських і білоруських писемних пам'яток XVI-XVII ст., рекомендує застосування статистичного методу [Півторак 2005].

З огляду на значну кількість писемних пам'яток, що стали доступні мовознавцям в кін. ХХ - на поч. ХХІ ст., питання українсько-білоруської взаємодії потребує поглибленого дослідження.

На розвиток українського лексикону другої половини XVI-XVII ст. помітний вплив мала німецька мова. Українсько-німецьке мовне контактування було надзвичайно потужним, свідченням чого є та велика кількість германізмів, збережених сучасними українськими говорами та літературною мовою .

В. Сімович, аналізуючи вплив німецької мови на українську, у статті "Дещо про нашу купецьку мову" (1934 р.) наголошував на тривалості українсько-німецького мовного контактування: "Всі купецькі назви в нас і здавна були чужого походження. Все, що творили в нас міста: ремесло, торговля - було колись німецьке. Тим-то дуже вже давно наші люди позабирали від німців відповідні слова і поперероблювали по-свойому. Але ж це все слова вже тепер наші і цуратися їх не треба. Та й ніхто не цурається, вважаючи за свої і "штельмаха", і "лимаря", і самого-таки "купця", і "ремінь", і "ґонту", і "шрубу", і "дишель", і "орчик" і т. д." [Сімович 2005, 280]. В. Акуленко наголошує, що "вплив німецької мови на українську відбувався й посилювався протягом усього періоду її становлення й розвитку як європейської. Німецька мова передавала сюди нові поняття та форми їх втілення" [Акуленко 1997, 10]. Значною мірою саме німецькому впливові, на думку лінгвіста, українська мова завдячує тим особливим місцем, що його вона посідає в європейсько-американському мовному і культурному ареалі, поєднуючи риси східноєвропейські з відчутними характеристиками мови центральноєвропейської [там таки, 17].

Як зауважують дослідники, німецькі запозичення як одні із давніх запозичень в українській мові, наявні не лише в книжному, а й у народному мовленні. Про них у статті "Слова, вошедшие в малорусский язык из немецкого" в свій час писав П. Єфименко (газ. "Черниговские губ. ведомости"), список таких слів у нього включає 125 одиниць; німецькі слова, що ввійшли до української мови, розглядав у своїх "Этимологических заметках" О. Потебня, який поділив їх на дві групи: слова, що зайшли до української мови через польську та словацьку (близько 70 одиниць), і слова, запозичені безпосередньо (близько двох десятків)" [Жовтоюрюх 1991, 98]. Однак, наукового дослідження слів, запозичених з німецької мови українською, на думку І. Шаровольського, на початок XX ст. не існувало, оскільки укладені списки германізмів були неповними, критично не перевіреними, хронологія запозичень не з'ясованою. Актуальними є зауваження вченого про те, що не всі запозичені з німецької мови слова є німецькими за походженням.

Автор подає великий список німецьких слів (288 одиниць), засвоєних українською мовою, і наводить їх відповідники в мові німецькій (верстат, лантух, фартух, барвінок, бавовна, панчоха, шухляда і т. д.); подається також ряд слів, запозичених українською мовою з німецької, що мають спорідненість з латинськими, грецькими, литовськими, санскритськими, старослов'янськими, та слів, що зайшли до німецької мови з латинської (лампа, офірувати, майстер, чинш), італійської (муштра, цукор) та французської (балія, фальш) мов; підкреслюється, що більшість німецьких слів запозичена українською мовою через посередництво польської (борщ, варта, ганок, фарба, шнур). І. Шаровольський пропонує хронологію ряду лексичних запозичень (4 лексеми - XIV ст., 20 - XV ст., 43 - XVI ст., 6 - XVI-XVII ст., 3 - XVII ст., 24 - XVIII ст., 1 - ХІХ ст.), розглядає причини й умови переймання, зокрема, пов'язані з виробничими відносинами народів (головною причиною переймання вважав прибування до міст у XIII-XIV ст. німецьких ремісників), а з XVIII ст. - і з німецькою колонізацією на Східній Україні [Шаровольський 1927].

Деякі твердження І. Шаровольського були піддані сумніву Д. Шелудьком, зокрема за їх неточність: серед задекларованих 288 слів-запозичень є всього 265, оскільки деякі слова безпідставно занесені до списку німецьких. Д. Шелудько аналізує 786 одиниць і підкреслює, що це не всі запозичення з німецької мови, тим самим вказує, що дослідження І. Шаровольського є неповним, хоча погоджується з ним у тому, що основна маса німецьких слів проникла в українську мову через польську: "І коли між українським словом і його німецьким прототипом ми маємо подібність чи відмінність, то з'ясувати їх можемо, притягнувши для пояснення тільки польські посередні форми" [Шелудько 1931, 5]. Автор зауважує, що "...безпосереднього впливу німецької мови ми не знайдемо. Найдужча німецька колонія в Україні, у Львові, вже на початку XVI в. розтанула серед польського оточення, а тим більше по інших містах менше мали німці змоги безпосередньо впливати на українство, окрім впливу мішаної польсько-німецької матеріальної культури" [там таки, 13]. Створений автором індекс німецьких запозичень в українській мові лише підвищує наукову цінність цієї розвідки: до кожного слова вченим подається польський і німецький відповідник, іноді додається білоруське або російське слово та вказується джерело найдавнішого засвідчення такого слова на українськомовному грунті.

"До найскладніших питань історичної лексикології української мови, - на думку О. Горбача, - належить проблема німецьких позичень у синхронному й історичному перекрої", причиною чого є те, що "досі немає ні повного історичного словника, при допомозі якого можна було б устійнити появу тих чи інших лексем, а так само досі відсутний і повний словник української мови в її говірках, а що допоміг би з'ясувати географічну поширеність лексем, що їх уважаємо позиченими з німецької мови" [Горбач 1997, 50]. Автор відзначає внесок Г. Корбута у складанні найповнішого переліку польських германізмів (2573 одиниці: з них 20 - готських, 50 - старовисоконімецьких, 7 - іддішизмів) [Korbut 1893], а також Р. Ріххардт, яка з-поміж 1170 польських запозичень, зафіксованих в українській літературній мові, окреслила 516 лексем німецького походження [Richhardt 1957]. Привертає увагу дослідника розвідка Р. Смаль-Стоцького, який взявши за основу класифікацію Г. Корбута, виокремив "перед-середньовисоконімецькі позичення (29 "прагерманських", 31 готське, 31 "варязьке"-старонордійське) та власне-німецькі (105 старовисоконімецьких, 450 середньо-високонімецьких та 1137 нововисоконімецьких)" [Smal-Stockyj 1942], вказавши ступінь їх наповнення відповідних лексико-семантичних груп та шляхи входження у мову-реципієнт, однак, не зауваживши при цьому їх стилістичну маркованість та не надавши історико-фонетичного аналізу запозичень.

Велику роль у процесі переймання українською мовою германізмів відіграла польська мова. Б. Кобилянський наголошував, що необхідно розмежовувати власне германізми і полонізми (з німецьким корінням), які потрапили у мову-реципієнт (українську) у різні історичні періоди, а саме: 1) у староукраїнську мову ХV-ХVІ, ХVП-ХVШ ст.; 2) у діалекти української мови ХІХ ст.; в українську літературну мову ХІХ ст.; 3) у діалекти української мови ХХ ст.; в українську літературну мову ХХ ст. [Кобилянський 1976, 31]. Розглядаючи методологічний аспект дослідження німецьких запозичень в українській мові, В. Акуленко радить вивчати історію переважної більшості германізмів в українській мові з урахуванням кількох сучасних вимірів: часового, географічного, соціокультурного, міжнародного та міжмовного, оскільки вплив німецької мови на українську відбувався й посилювався протягом майже всього періоду її становлення [Акуленко 1997, 14].

Вплив німецької мови на українську у другій половині XVI-XVII ст. висвітлено у сучасних дослідженнях з історії мови, як правило, побіжно, зокрема, у контексті розгляду впливів інших мов на староукраїнську або ж закумульовано увагу на ролі запозичень з германських мов у розширенні чи звуженні лексикону окремих тематичних груп. Зауважимо, що актуальним є створення діахронічного дослідження германських впливів на українську мову, яке б сприяло усвідомленню ролі німецької мови у розвитку українського лексикону, виокремило потужні щодо переймання запозичень періоди розвитку української мови, тематично окреслило б мовні репрезентації сегментів німецької культури в українських писемних пам'ятках другої половини XVI-XVII ст.

Українсько-румунські мовні взаємини актуалізувалися, як стверджує С. Семчинський, у XIV ст. - волохи (предки румунського народу) заселили західноукраїнські землі, активно контактуючи з місцевим населенням; у XVI ст. польський перепис (1565 р.) засвідчив наявність у Галичині сіл, що керувалися "волоським правом". У цей же період засновувалися українські села переселенцями з України на землях Румунії. У князівстві Молдова (заснованого 1359 р.) тривалий час писемною мовою була староукраїнська літературна мова (або старослов'янська в українській редакції); нею писалися грамоти канцелярії господаря, які, з одного боку, є цінним джерелом вивчення староукраїнської мови і в яких, з другого боку, відбито лексику румунської мови ще до появи перших румунських пам'яток у XVI ст. [Семчинський 2007, 773-774] Таким чином, українсько-румунські мовні контакти здійснювалися як на території сучасасної Румунії (Мараморощина, Південна Буковина, Добруджа, Банат) і Молдови, так і на землях України (Північна Буковина, Закарпаття, Бессарабія) та мають своїм наслідком різноманітні запозичення як в українській, так і в румунській мовах. Українсько-румунські мовні впливи були об'єктом дослідження Д. Шелудька, І. Шаровольського, С. Семчинського, М. Сергієвського, Й. Дзендзелівського, Н. Раєвського, В. Чемеса, І. Робчука, Л. Лазаренко, Ш. Вішо- вана, М. Павлюка й І. Робчука.

І. Шаровольський у розвідці "Румунські запозичені слова в українській мові" зібрав лексику румунського походження в українській мові, окреслив час її з'яви в українській мові, умови, що цьому сприяли. Автор подав список слів (94 одиниці), запозичених з румунської мови українською. Цінними є зауваження лінгвіста щодо неоднорідності за своїм походженням румунських лексичних запозичень в українській мові; дослідник виділяє два типи: слова споконвічно румунські (романські) і слова, самою румунською мовою запозичені з інших мов. Автор наголошує, що встановити точну хронологію більшості запозичень немає змоги, однак, якщо є для цього підстави, вказує час входження їх до української мови: слово бриндза відоме в румунській мові з XIV ст., а в українській - з XVIII ст., царина засвідчене в українській грамоті 1442 року; ватуля, гургуля, плай відомі в нашій мові з XVI ст., гирло - з XVII ст., буката - з XVIII ст. Зауважимо, що можливість опрацювання більшої кількості писемних пам'яток та лексикографічних джерел, сприяють корегуванню часу повстання запозичення, зокрема лексеми буката: в українській мові виникла у 1510 р. ("тыи панове... имаю(т) юсматрити тоту букату земли" (Cost, 457; див. також: XVI ст. - НЄ, 162-163). М. Жовтобрюх високо оцінив цю розвідку "як першу працю з цієї проблеми" [Жовтобрюх 1991, 101].

Незважаючи на значний доробок українських лінгвістів у царині українсько-румунського мовного контактування пізнішого періоду, сьогодні бракує українському мовознавству грунтовної різноаспектної праці про вплив румунських запозичень на становлення українського лексикону, виконаної у діахронічній проекції з урахуванням усіх доступних писемних джерел та надбань української лексикографії. Усвідомлюючи, що вплив румунської мови на формування українського лексикону другої половини XVI-XVII ст. був менш потужний, порівняно із польськомовним, однак корисно було б простежити, які саме ідеографічні прогалини українського лексикону заповнювали румунські запозичення, у які відношення вони вступали з питомою лексикою і наскільки їх переймання було виправдане потребами мови (яку функцію виконують на сучасному етапі розвитку мови).

Тюркський вплив з-поміж усіх неслов'янських мов, з якими контактувала українська, був найбільший, на чому наголошував Ю. Шевельов [Шевельов 2002, 991], оскільки українсько-тюркські мовні контакти сягають ще часів ранньої східнос-лов'янської доби. З розвитком козацтва й чумацтва, як свідчить О. Гарковець, тюркський вплив на лексику української мови зростає ще більше, розвиваються й локальні мовні зв'язки - із кримськотатарською та ногайською мовами на Півдні України; з вірмено-кипчацькою - в Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Станіславові (тепер Івано-Франківськ), Могилеві-Подільському та інших містах, де були колонії кипчакомовних вірменів; караїмською - у Луцьку, Станіславові й Галичі; із урумською - в Надазов'ї після переселення туди урумів з Криму в 1778-1779 рр.; з гагаузькою - в Бессарабії [Гаркавець 2007, 774-775]. Українсько-тюркське мовне контактування на різних мовних рівнях та у часовому вимірі привертало увагу багатьох лінгвістів, що зумовило появу низки різноаспектних досліджень про: вплив тюркських мов на слов'янські , переймання лексики тюркського походження у сучасну українську мову , функціонування лексем тюркського походження в сучасних українських діалектах.

Українське історичне мовознавство також має напрацювання у сфері вивчення функціонування тюркських запозичень у староукраїнський період, їх репрезентації в різножанрових пам'ятках, подальшого формального і семантичного пристосування до мови-реципієнта. Зокрема, докладно тюркські лексичні запозичення в українських літописах кін. XVII - поч. XVIII ст. описала М. Рогаль, акцентуючи увагу на причині з'яви тюркізмів у староукраїнській мові; виокремлено дві групи: 1) тюркізми, які проникли в українську мову в результаті запозичення понять чи предметів. Як правило, ці слова семантичних змін на українському мовному ґрунті не зазнавали (мурза, солтанъ, бей, везиръ, баша, орда тощо, таких слів переважна більшість) [Рогаль 1965, 173-174]; 2) слова, які в результаті великого ступеня освоєння стали вживатися на означення понять, що виникли на ґрунті суспільного життя українського народу (асаулъ, бунчукъ, кошъ, курень) [Рогаль 1965, 184]. Відзначивши високий ступінь фонетичного і граматичного освоєння тюркізмів на українськомовному грунті, М. Рогаль кваліфікує їх як прості лексичні запозичення, а не субстратні явища. [Рогаль 1965, 191].

Тюркізми (термін за М. Дмитрієвим, К. Шиповою, Д. Гринчишиним вжито у широкому значенні) в лексиці рибальства й вівчарства, тюркську військову лексику, а також тюркські антропоніми в українських літописах Х-ХІІІ ст. ("Львівський літопис" та "Острожський літописець") різноаспектно дослідив Г. Халимоненко (етимологія, причини з'яви у мові-реципієнті, час проникнення, фонетична і морфологічна адаптація, зміна чи збереження семантики і т. д.) [Халимоненко 1972; 1993; 1996]. Окремі тюркізми (кафтан, епанча, терлик, армяк), збережені українськими і російськими пам'ятками ділової писемності XV-XVI ст., які з часом стали історизмами, досліджені Е. Реп'євою, яка відзначає помітну роль тюркських запозичень у збагаченні староукраїнського і староросійського побутового лексикону (назви тканин різного гатунку, одягу, взуття) [Репьева 1976, 36].

Лексико-семантичний та етимологічний аналіз тюркських запозичень, зафіксованих у різножанрових пам'ятках XIV-XVII ст., провів Д. Гринчишин, надавши їх статистичну й хронологічну паспортизацію, розкривши тематичну різноплановість тюркізмів, зауваживши, що наповненість відповідних тематичних груп у різні періоди розвитку української мови зумовлена "ступенем інтенсивності контактів наших предків з народами тюркського походження" [Гринчишин 1995 (1), 103; див. також: Гринчишин 1982].

У сучасному українському мовознавстві відсутні ґрунтовні праці, присвячені дослідженню лексики виключно арабського походження (а не в у сукупності з іншою чужомовною лексикою або в загальній масі східних запозичень), на відміну від російської, де безпосередньо арабським лексичним запозиченням свої наукові розвідки присвятили: С. Альхазраджи, Т. Гаврилова, М. Халлаві, Х. Хуссайн, Л. Валіулліна, О. Александрова, Аль-Кадімі Махмуд Гази Чаллюб, Р. Свєтлова та ін. Досі не встановлено чисельності арабізмів в українській мові, не визначено особливостей лексико-семантичного засвоєння арабських лексичних запозичень, не описано тематичний склад і т. д.

Отже, аналіз доробку українського мовознавства в царині вивчення орієнтальної лексики дозволяє констатувати як значні досягнення, так і великі прогалини. Зокрема, окреслені обновні періоди тюркськомовного впливу, шляхи проникнення тюркізмів в українську мову, досліджена лексика тюркського походження в сучасній українській літературній мові і в окремих діалектах, описані тюркські лексичні запозичення у різножанрових пам'ятках XVI-XVIII ст. (літописах, ділових документах тощо), опрацьована ідеографічна репрезентація тюркізмів у писемних пам'ятках ІІ пол. XVI-XVII ст. Докладного вивчення потребує питання впливу арабської мови на українську ІІ пол. XVI-XVII ст.: не встановлено ступінь проникнення цих лексем у мову-реципієнт, не окреслено особливостей формально-семантичного засвоєння арабізмів на українськомовному ґрунті, не досліджений тематичний вектор цих лексем, не проаналізовано участь лексики арабського походження у формуванні української ісламської термінології. Грунтовного дослідження потребує також питання впливу перської мови на різних етапах розвитку української мови, зокрема ІІ пол. XVI-XVII ст. Відкритим лишається питання ступеня впливу орієнтальної лексики на формування українського лексикону ІІ пол. XVI- XVII ст., оскільки "синтетичної історії лексичних орієнталізмів української мови ще не створено" і цей напрямок є перспективним для майбутніх досліджень [Мосенкіс, Синишин 2007, 16].

Тривалі контакти між еллінською та слов'янською культурами спричинили сильний вплив грецької мови на слов'янські, зокрема на українську. Вагомий внесок у розбудову еліністики в Україні зробив А. Білецький, спектр проблематики досліджень якого скеровує і донині українських лінгвістів: класична філологія, епіграфіка, неоелліністика, діалектологія . Учений у монографії "Принципи етимологічних досліджень (на матеріалі грецької мови)" [Белецкий 1950] сформулював критерії та основні принципи етимологічного дослідження мов, виділення поняттєвих полів, продемонстрував "бачення ретроспективи розвитку грецької мови у перспективі сучасних досліджень" [Клименко 2012]. Для історика мови цінними є думки вченого про те, що, встановлюючи етимологічні зв'язки окремих слів, варто зважати на "спеціальний контекст" (а не керуватися лише фонетичним та семантичним критеріями) та "історичний контекст", про можливі послідовні та непослідовні формальні зміни іншомовних лексем, а також семантичні (розширення, звуження, переміщення значення із однієї семантичної сфери в іншу, т.зв. "метафоризація"). А. Білецький порушує складне питання "самоідентичності" конкретного слова ("до яких пір слово лишається "самим собою", якщо його форма і значення можуть змінюватися практично безкінечно?"), встановлення "початку" і "кінця" змін форм і значення. Велика заслуга у розвитку і пропагуванні української елліністики належить Т. Чернишовій, яка дослідила кримськорумейський діалект новогрецької мови (сартанську, урзуф-ялтинську, стильську, каракубську янісольську говірки), що функціонував у Надазов'ї у 24 селах поблизу Маріуполя.

Цінними є висновки дослідниці про те, що носії румейського діалекту були нащадками тих греків, що тривалий час, від другої половини VI ст. і особливо з ХІІІ ст. до XVIII ст. переселялися спочатку до Криму, а згодом - до Надазов'я [Чернышева 1958, 1959, 1965]. О. Пономарів описав лексику грецького походження, її морфемний аналіз, адаптацію до системи мови-реципієнта та функціонування в сучасній українській мові [Пономарів 1965, 1997, 2005]. Цінними, на наш погляд, є увага дослідника до проблеми уточнення поняття слова грецького походження, який вживається "на позначення кількох типів грецизмів, з-поміж яких можна виділити: а) слова, запозичені з грецької мови... (аскет, економія, катедра, мелодія.), що зазнали порівняно невеликої морфологічної адаптації в українській мові; б) слова, що зазнали значної фонетико-морфологічної видозміни ... (оксамит, цирульник, черешня); в) складні і складно-скорочені слова, утворені з грецьких елементів (агробіологія, телефон, телеграф); г) складні і складноскорочені слова, утворені з різномовних компонентів, серед яких є хоч би один грецький (легкоатлет); ґ) похідні від усіх типів перелічених вище слів, утворені за допомогою українських та запозичених з иншиф мов афіксів (аскетичний, економічний, оксамитка, оксамитний, агробіологічний, телеграфний, легкоатлетичний ...)". Лінгвіст вказує, що із проаналізованих 11300 слів грецького походження - 84,6 % (9613) становлять інтернаціоналізме [Пономарів 2005, 9-11] О. Пономареву, Н. Клименко і Є. Чернухіну належить перша спроба лексикографічного опрацювання грецьких запозичень в українській мові - "Новогрецько-український словник", який містить 22 тис. слів сучасної розмовної літературної новогрецької мови (димотики) [Пономарів та ін. 2003]. Вагомий внесок у багатовекторність наукових студій сучасної української елліністики зробила Н. Клименко [Клименко 1979, 2003, 2003(1), 2005, 2008, 2010 (1-3)]. Цікавим є дослідження історичних запозичень з турецької мови в українській та новогрецькій мовах, в якому автор звертає увагу, що кількість цих запозичень приблизно однакова (пор.: в українській мові - 1000 лексем, в грецькій - 953 слова), вони зберігають певну еквівалентність значення. Дослідниця вивчає обсяги значень аналізованих слів у трьох різних мовах, їхній розвиток у напрямку розширення, звуження чи переосмислення, а також словотвірний потенціал з метою з'ясування глибини входження в мову окремого запозичення [Клименко 2010].

Хоча Ю. Романєєв і стверджував, що "грецькі запозичення - традиційна тема в дослідженнях історії різних мов" [Романеев 1965, 12], на жаль, доводиться констатувати факт відсутності у сучасному українському мовознавстві цілісної наукової розвідки, яка б презентувала грецизми, зафіксовані в українських писемних пам'ятках другої половини XVI-XVII ст., а відома праця О. Пономаріва не дає можливості простежити час запозичення грецизмів, еволюцію їх семантики, кореляцію українського лексикону на момент запозичення і в діахронії.

Українсько-угорські мовні контакти мають цікаву історію: територія сучасного Закарпаття у різні історичні періоди входила до складу різних держав: починаючи з ХІ століття до 1918 р. - до складу Угорщини, з 1918 по 1939 р. - була у складі Чехословаччини, а з 1939 до 1944 р. - до складу Угорщини. Українсько-угорські мовно-культурні взаємини, як зазначає Л. Ткач, впродовж тривалого історичного періоду впливали на формування лексичного фонду української мови і залишили свій відбиток як на рівні розмовно-діалектного мовлення, так і в системі лексико-стилістичних засобів сучасної української літературної мови. Актуальність цієї проблематики в сучасному українському мовознавстві зумовлена не лише недостатнім її висвітленням і певною фрагментарністю досягнутих результатів, а й тим, що, крім суто мовознавчих та історико-культурних складових, вона має й певну реабілітаційну спрямованість [Ткач 2008, 25]. Історія дослідження українсько-угорських мовних контактів має вагомий доробок. "Першою спробою дослідження проблеми угорсько-українських та угорсько-російських мовних взаємин у галузі лексики" стала рукописна праця В. Довговича "Про слова, які звучанням або ж і значенням подібні в угорській та руській мовах" (1835 р.) [Dohovics 2003].

Цінним для нас є констатація вченим того, що "руська мова теж запозичала слова з угорської", а також фіксація ним 60 гунгаризмів. [Романюк 2010, 235-243] У 1881 р. Л. Чопей у науковій розвідці "Угорські слова в рутенській мові" [Csopey 1881] зафіксував 537 запозичень з угорської мови, звернувши особливу увагу на їх фонетичну адаптацію у системі мовиреціпієнта. Через два роки вчений, прагнучи зібрати якомога більше українських слів та найуживаніших церковнослов'янізмів, уклав перший "Русько-мадярський словарь" (20 тис. слів) [Csopey 1883], який продемонстрував, які з угорських запозичень на кін. XIX ст. вже "укорінилися" в руській мові. Іноді Л. Чопей помилково вважає слова запозиченнями з угорської мови, очевидно, спираючись на фонетичну близькість їх в обох мовах, наприклад: боднарь `бондар' < уг. bodnar. Припускають, що в угорській мові ця лексема має слов'янське походження (bodnar [1388 tn., 1584] `kadar, pinter' Szlav jovevenyszo, vo. szloven bednjar, nyelvjarasi bednar, szlovak debnar, nyelvjarasi bednar, bodnar, ukran nyelvjarasi боднар [bodnar]: `kadar'. A szlav szavak alapja a szlav *bbdbnb `hordo, kad'; vo. meg: bodon. A `kerekgyarto' jelentes kialakulasat a hasonlo hangalakb bognar, a `kulcsar'jelentest pedig aroman butar `kadar; pincemester' segitette elo. Regi nyelvi szo. [Gabor 2006, 84]; в українській мові ця лексема має латинсько-грецьке коріння [ЕСУМ 1, 221]). Важливою для нас є думка автора про те, що "руський язык" є самостійною мовою, а не наріччям російської. Цей словник і сьогодні є цінним джерелом інформації для істориків мови, діалектологів, лексикологів.

У контексті дослідження українсько-угорських мовних контактів цікавою є праця Ш. Бонкало "Угорські елементи в рутенській літературі" (1934 р.), в якій звернуто увагу мовознавців на важливість дослідження літературних та мовних пам'яток XVI-XVIII ст., написаних рутенською мовою, джерелом яких була народна мова. Автор підкреслює, що хоча ці пам'ятки не мають особливої наукової чи літературної цінності, але з точки зору вивчення угорсько-рутенського мовного взаємозв'язку заслуговують на увагу [Bonkalo 1934]. Великий внесок у дослідження українсько-угорських мовних контактів зробив Е. Балецький, який вивчав мову ділових писемних пам'яток XVII ст. [Балецкий 1956], висвітлював питання етимології угорських запозичень в українській мові та проблеми морфологічної адаптації гунгаризмів до системи мови-реципієнта [Балецкий 1957; 1962; 1965]. Проблемою українсько-угорської мовної взаємодії цікавився і Л. Деже. Його "дослідження ... представляють відомості про українську історичну лексику XVI століття, подають результати українсько-угорських, українсько-румунських та українсько-польських міжмовних контактів у галузі лексики, визначають шлях до подальших досліджень у сфері історичної лексики та діалектології" [Романюк 2010, 240]. Лінгвіст багато уваги присвятив угорським запозиченням у закарпатських писемних пам'ятках

XVI-XVIII ст. [Дэже 1958 (1-2), 1961, 1965, 1981]. На думку Л. Деже, до найдавнішого шару угорських запозичень належать ті, які запозичені від сер. ХІІІ століття до кін. ХVI [Дэже 1958 (1)]. Вплив угорської мови на українську, як відомо, посилюється у XVI ст., що було зумовлено позамовними факторами розвитку. Результати цього мовного впливу - угорські запозичення - фіксуються у першій писемній пам'ятці XVI ст., написаній на території сучасного Закарпаття, "Нягівських повчаннях", а "оскільки "Нягівські повчання" написано архаїчним говором, їх словник сприяє кращому пізнанню української лексики XIV-XV століття" [Дэже 1985, 2]. У своїй монографії (1985 р.) Л. Деже вмістив повний словник пам'ятки та зробив аналіз її лексики (2749 слів). Вагомий внесок у царині дослідження українсько-угорських мовних контактів зробив професор Угорської Академії Наук (з 2010 р.) Мігай Кочіш, який підготував до видання Скотарське учительне Євангеліє [Скотарське 1997], докладно дослідив його правопис [Кочиш 1993; Кочіш 2003]; проаналізував орфографічні особливості трьох українських рукописних книг ХVІ століття: "Скотарського учительного Євангелія", "Сегедської Мінеї" і "Сегедських листків" [Кочіш 2008], описав фонетичні та морфологічні особливості староукраїнської мови [Kocsis 1994; Кочіш 2000], систематизував та дослідив правопис дванадцяти церковних рукописів XVI ст., які були створені на українській мовній території, а тепер зберігаються в бібліотеках Угорщини [Kocsis 2008], ознайомив угорського читача з історією вивчення українських говорів [Kocsis 1999].

Незважаючи на значний доробок лінгвістів із проблеми українсько-угорської мовної взаємодії, актуальним і перспективним лишається створення праці, в якій би були проаналізовані представлені в різножанрових писемних пам'ятках другої половини XVI-XVII ст. різних регіонів України гунгаризми та встановлений їх ступінь асиміляції до системи мови-реципієнта, адже дослідження "мадяризмів ... є надзвичайно актуальним з погляду завдань сучасного мовознавства в ділянці діалектології, історичної лексикології, компаративістики, соціолінгвістики. Соціолінгвістичні аспекти дослідження лексичних запозичень передбачають виявлення історико-культурного контексту та соціального середовища, в якому відбувалася взаємодія носіїв різних мов, та тих соціальних верств, що відіграли роль провідника мовних впливів" [Ткач 2008, 24].

Велику увагу історики мови приділили вивченню мови пам'яток відповідних стилів і жанрів. "Писемні пам'ятки, як стверджував С. Бевзенко, - одне з найдавніших джерел пізнання історії мови, тому вивчення їх мови привернуло до себе пильну увагу вчених одразу після зародження порівняльно-історичного мовознавства. Особливого розмаху вивчення мови пам'яток набрало з середини ХІХ ст., зокрема в другій його половині, та на початку ХХ ст., коли масово готувалися до друку й видавалися староруські й староукраїнські пам'ятки" [Бевзенко 1991, 160]. Зауважимо, що староукраїнська література XVI-XVIII ст. "за суспільною функцією мови", на думку В. Передрієнка, була репрезентована офіційно-діловим, конфесійним, науковим, епістолярним, публіцистичним і художнім стилями, які "порівняно з новою українською літературною мовою . мали значну відмінність у жанрових характеристиках, що зумовлене відмиранням одних і утвердженням інших жанрів усередині певного стилю" [Передрієнко 2007, 677].

Серед наукових описів пам'яток певних стилів і жанрів перевагу мають дослідження офіційно-ділового стилю юридичного жанру та жанру урядового управління, що було зумовлено кількісною перевагою пам'яток цього стилю. Історики мови активно досліджували лексику (як питому, так і запозичену) українських і молдавських грамот XIV-XV ст., зокрема це праці В. Ярошенка, Л. Коломієць, І. Свєнціцького, М. Станівського, М. Антошина, Ф. Медведєва, Л. Веневцевої. Значення ак-тової мови в історії розвитку української літературної мови надзвичайно велике, оскільки "в актах XVI віку, відбилися цілим усе українське життя, а тому маємо матеріал з найріжніших ділянок: землеволодіння, торгівля, оренда, міське життя..., яко найціннішого джерела, яке живе й різнобарвне." [Огієнко 1930, 121].

А. Матвієнко у передмові до видання, аналізуючи мову Волинських грамот XVI ст., вказала на різновиди вміщених грамот залежно від їх призначення: духовні заповіти (testamenta), дарчі записи (donatio), продажні записи (venditio), заставні записи (obligatio), вінові записи (dotalitium), дільчі записи (divisio), уступні записи (cessio), мінові угоди (commutatio). [Матвієнко 1995, 6-7] Автор відзначила, що мовне оформлення грамот характеризується "тісним зв'язком з живою народною мовою, охоплюючи значний ареал живомовної лексики і фразеології"; однак "майже завжди був потяг до іншомовності - явище, чи не найяскравіше репрезентоване поляками, які до кінця XVI ст. в ділових і взагалі культурних сферах користувалися майже виключно латиною. Для писемної ж мови східних слов'ян тривалий час характерними були церковнослов'янізми. Мова судових актів періоду Литовсько-Руської держави . була нічим іншим, як живою мовою з домішкою старослов'янізмів, полонізмів і значно рідше - латинізмів" [Матвієнко 1995, 7-8]. Лексичні полонізми в українсько-білоруській діловій мові XIV-XV ст. представлені М. Рогаль, в українській актовій мові кін. XVI - поч. XVII ст. - О. Лазаренко, М. Худаш, I пол. і сер.

XVII ст. - Ф. Ткач, вибірку полонізмів та старослов'янізмів з "Актових книг полтавського городового уряду" здійснила О. Маштабей.

Лексичне багатство "простої мови", великий масив польських запозичень у мові "Актової книги Житомирського міського уряду кінця XVI ст." відзначив М. Бойчук у передмові до видання. На специфіку макаронічної мови (внесенням в український текст елементів латинської мови) актових книг середини XVII ст, на відміну від книг початку XVII ст., вказав В. Німчук у передмові до видання "Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.", мові актів Бориспільського міського уряду XVII ст. присвятив ряд статей М. Жовтобрюх, мову пирятинських актів XVII - початку

XVIII ст. вивчали Ю. Касим, Н. Боровська та ін., стародубських актів XVII ст. - Ф. Непийвода, лексику Полтавських актів XVII - першої половини XVIII ст. проаналізувала І. Чепіга. В. Мойсієнко, аналізуючи "Акти Житомирського гродського уряду" за 1590 р. та за 1635 р., наголосив на активному використанні писарями запозичень, зокрема з польської мови, що було типовим, зважаючи на фактичну двомовність (із XVII ст.) ведення актових книг; на значному польському впливі, який простежується на різних рівнях мовної системи: фонетичному, морфологічному, лексичному; на використанні писарями при записі справ фраз і виразів з польської мови - т. зв. "штампів, властивих тодішньому діловодству, які нерідко й польські писарі запозичували з чеського взірця" [Мойсієнко 2004, 30, 32]. Порівнюючи актові книги кін. XVI ст. і І пол. XVII ст., лінгвіст зауважує, що особливо інтенсивно полонізми починають проникати у практику ведення актових книг українськими писарями з XVII ст. В. Мойсієнко звертає увагу також на наявність у пам'ятці латині-змів, які проникли через посередництво польської мови, а також запозичень з німецької, англійської, французької, грецької, чеської, тюркських мов [там таки, 34-36]. На жаль, відкритим лишається питання глибини входження цих лексем до системи української мови, ступінь їх впливу на український лексикон досліджуваного періоду.

На наявність іншомовної лексики не лише у сфері судочинства звертає увагу В. Мойсієнко у передмові до іншої писемної пам'ятки - "Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1611 року": "слова західноєвропейських мов (переважно латинізми, полонізми та германізми) настільки органічно впліталися в систему тодішньої староукраїнської літературної мови, що .... їх уживали в повсякденні не лише писарі та шляхта." [Мойсієнко 2002, 18].

На важливість вивчення підкоморських книг для лінгвістів та істориків звернув увагу у передмові до видання "Книги Київського підкоморського суду (1584-1644)" В. Німчук, оскільки "в них інкорпоровано повні або часткові копії документів, написані в попередні часи, тексти, старіші від розгляданих справ на десятки і сотні років. До того ж тут представлені різні "жанри" ділового стилю - грамоти, позви, виписки з книг різних закладів (установ)" [Німчук 1991, 36].

Загальний аналіз української мови ділових писемних пам'яток XVII ст. здійснив Е. Балецький; народнорозмовні елементи в мові українських ділових текстів XVI - першої половини XVII ст., а також специфіку ділових пам'яток XVII-XVIII ст. Лівобережжя дослідила І. Чепіга. Генетичний аналіз лексем кримінально-процесуального права канцелярської документації XVIII ст. здійснено В. Горобцем, що дозволило зробити йому висновок, що значна кількість правничих термінів запозичена з латинської та німецької мов, проте більшість становлять власне українські лексеми. [Горобець 1989]; дослідник також звернув увагу на проблему мовно-текстологічного аналізу актової писемності кін. XVII - другої половини XVIII ст. [Горобець 2001]. Мову східноукраїнських грамот і ділових паперів XVIII ст. описав М. Мозер; мову Житомирського рукописного кодексу XVIII ст. дослідив В. Мойсієнко; Протокольну книгу Мукачівського єпископа вивчила У. Єдлінська; лексику ділових документів Львівського Ставропігійського братства розписав М. Худаш, який окремі розвідки присвятив метрологічній, виробничо-професійній, адміністративно-юридичній та суспільно-економічній термінології відповідних документів; морфологічні особливості мови "Війтівських книг" XVI-XVII ст. с. Одрехови досліджені І. Керницьким; мову староукраїнського перекладу Вісліцького і Краківсько-Вартського статутів описані В. Русанівський і Й. Андерш; А. Майборода розглянув мову універсалу гетьмана Запорізького І. Самойловича (Батурин, 15.10.1672) у руслі проблеми формування української національної мови, констатуючи наявність фонетичних і морфологічних діалектизмів у староукраїнській мові; композиційну структуру заповітів кін. XVH-XVIn ст., еволюцію формуляра, лексико-стилістичні засоби, співвідношення питомих та іншомовних елементів, поширення народнорозмовних вкраплень у текст цих писемних пам'яток описала Н. Білан. Серед досліджень пам'яток офіційно-ділового стилю варто згадати про наукові розвідки, об'єктом яких став дипломатичний жанр, зокрема ділова документація канцелярії Б. Хмельницького [Лахно 1953; Ткач 1954, 1955, 1955 (1), 1957].

Староукраїнські писемні пам'ятки конфесійного стилю були об'єктом досліджень багатьох істориків мови, зокрема мову Крехівського Апостола 1560 р. проаналізував І. Огієнко, Українського гоміліарія 1588 р. - М. Кочіш, православного катехізису 1600 р. - С. Голубєв, М. Корзо, Скотарського учительного євангелія - М. Кочіш, "Требника" П. Могили - Г. Наєнко, Євангелія 1581 р. (у перекладі В. Не- галевського) - А. Назаревський, Вербського Євангелія 1560-го року - І. Огієнко, Українського Житомирського Євангелія 1571 р. - І. Огієнко, Пересопницького євангелія 1561 р. - О. Бодянський, П. Житецький, О. Грузинський, П. Плющ, Я. Запаско, І. Чепіга. Цінною є думка П. Житецького про важливість всебічного вивчення мови Пересопницького євангелія (що стосується, власне, і всіх писемних пам'яток): "Изучение Пересопницкой рукописи не только с фонетической стороны, но и со стороны лексической, а также синтаксической, могли бы привести к результатам чрезвычайно важным. Пред нами бы открылась такая страница в умственной жизни этого края, которая могла бы осветить глухие века XV и XIV, а вместе с тем могла бы восполнить недостающие страницы, вырванные позднейшими переворотами на южнорусской земле" [Житецкий 1876, 65]. Церковнослов'янську лексику в українських учительних євангеліях XVII ст. дослідила У. Єдлінська; перекладні конфесійні пам'ятки XVI ст. як джерело вивчення історії української лексики представлені у розвідці І. Чепіги. Пам'яткою "простої мови" є твір невідомого автора "Наука о тайні святого покаянія", націлений на підвищення рівня самого духівника у справі сповіді і на можливість простим людям добре підготуватися до тайни покаяння. Мову цієї пам'ятки докладно розглянув Р. Кисельов, створивши додаток-словник застарілих на момент створення твору слів, серед яких представлені і запозичення [Кисельов 2011].