Тарас Шевченко на Закарпатті в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: мовний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

тарас шевченко на закарпатті в другій половині хіх - на початку хх ст.: мовний аспект

Валентина Статєєва

Анотація

У статті простежено входження творчості Т. Шевченка в культурно-мовний простір Закарпаття в ХІХ - на поч. ХХ ст. (до 1919 р.) в контексті національно-мовної ситуації в краї, доповнено існуючу літературу новими фактами, проаналізовано мову закарпатських публікацій творів Т. Шевченка в 1911-1913 рр., акцентовано на ролі Шевченкової мови в історії літературної мови Закарпаття.

Ключові слова: Варіанти української літературної мови, історія літературної мови на Закарпатті в ХІХ - на поч. ХХ ст., твори Т. Шевченка на Закарпатті до 1919 р.

закарпаття мова шевченко літературний

Valentiyane Statieieva

Annotation. The article traces the entry of Shevchenko's works in the cultural and linguistic space of Zakarpattia in the XIX - early XX century (up to 1919) in the context of national linguistic situation in the region; the existing literature has been expanded on new facts, the language of Zakarpattia publications of T. Shevchenko in 1911-1913 has been analyzed, the role of Shevchenko's language in the history of literary language of Zakarpattia is emphasized.

Key words: Variants of Ukrainian literary language, history of literary language in Zakarpattia region in the XIX - early XX century, works of Taras Shevchenko in Zakarpattia until 1919.

Мета нашої статті - висвітлити питання про твори Т. Шевченка на Закарпатті в ХІХ - на початку ХХ ст. (до 1919 р.) в контексті національно-мовної ситуації в Україні в цілому та краї зокрема, доповнивши існуючу наукову літературу новими матеріалами, охарактеризувати мову Шевченкових публікацій у краї та наголосити на значенні Шевченкової мови для літературно-мовної історії Закарпаття.

Зіставляючи мовну ситуацію на різних українських територіях др. пол. ХІХ - початку ХХ ст., дослідники стверджують, що в найкращому стані - і де-юре, і де-факто - українська мова була в Галичині, яка на той час належала Австро- Угорщині, де її не переслідували законодавчі державні акти і де цю мову вживали публічно. Проте, як підкреслив Ю. Шевельов, становище української мови в Галичині не було ідеальним: мало не в кожному окремому випадку, щоб відстояти конституційне право, українці витримували затяжну й запеклу боротьбу з польською адміністрацією, до послуг якої стояв увесь бюрократичний апарат [33: 16]. Найгіршим було становище української мови в Російській імперії та під Угорщиною. Становище на Буковині було проміжним. У царській Росії, до якої входила Центральна і Східна Україна в 1654-1917 рр., функціонування української мови суворо регламентувалося таємними царськими указами, починаючи з 17 ст., найвідомішими з яких були указ Петра І 1720 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., додаток до Емського указу 1881 р., згідно з якими українська мова в дійсності була усунена з усіх сфер громадського життя, крім художньої літератури. Ні в одній з 4-х областей (Східна Україна, Галичина, Буковина, Закарпаття) українська мова не користувалася суспільним престижем; порівняно краще було в Галичині [33: 23-24].

У великих містах Центральної і Східної України мовою щоденного вжитку була російська (чи суржик), у Галичині - польська, на Буковині - німецька чи румунська, а на Закарпатті - угорська [33: 24].

Упродовж багатовікового підугорського періоду (до 1918 р.) на Закарпатті простежувалася інтенсивна мадяризація русинів-українців. Угорщина не мала конституції, її мовне життя визначали закони: закон від 1791 р. зобов'язував урядовців уживати тільки угорську мову; закон від 1844 р. проголосив її єдиною державною мовою, а закон від 1848 р. забезпечував угорцям перевагу в усіх виборах [33: 23]. Дуалістична угода 1867 р. Угорщини з Австрією забезпечила угорцям верховенство над іншими національностями, які складали більше половини населення країни. Опинившись у складі угорської частини Австро- Угорської монархії, русини Закарпаття стали найбезправнішими з усіх західних українців майже в усіх відношеннях, підпали під насильну асиміляцію, особливо жорстку в освітній сфері.

Національно-мовну політику Угорщини в освітній сфері в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. формували ряд законів, проаналізованих істориком Р. С. Фатулою: 1) хоча закон за листопад 1868 р. й задекларував національним меншинам право на освіту рідною мовою, проте на практиці він не спрацював; 2) закон 11 грудня 1868 р. ”Про національне рівноправ'я” закріпив принцип, за яким громадяни Угорщини становлять одну політичну угорську націю, до якої б національності вони не належали, а §1 цього закону юридично закріпив державний статус угорської мови; 3) упродовж 1875-1890 рр., коли правив кабінет К. Тісо, мадяризація посилилася; 4) закон 1879 р. а) ввів угорську мову як обов'язковий предмет у всі початкові народні школи, гімназії; б) на вивчення угорської мови в сільських школах відвів 26 год. щотижня; в) скасував обов'язкове вивчення руської (”рутенської”) мови в народних і греко- католицьких школах, гімназіях; г) дозволив викладання рідною мовою тільки релігії у середніх школах, та й то лише до 1890 р.; 5) з 1881 р. перестали складати іспит з руської мови на випускних екзаменах у школах; 6) з 1883 р. угорська мова і література запроваджуються як обов'язкові предмети в гімназіях і реальних училищах; 7) згідно з законом 1890 р., вищі і середні школи на Закарпатті могли бути тільки державними і тільки з угорською мовою навчання. Після шкільних законів 1893 р. та 1907 р. простежується ескалація процесу мадяризації. Зокрема, закон 1907 р., відомий як ''закон Аппоньї” (названий так за прізвищем його ініціатора - Альберта Аппоньї, міністра освіти Угорщини у 1906-1910, 1915-1916 рр.), передбачав переведення всіх шкіл на угорську мову навчання, якщо таке бажання мали батьки 20% учнів у цих школах [29: 162-163].

Наслідки дії шкільних угорських законів 1893 та 1907 років були плачевними для русинів Закарпаття: а) з кінця ХІХ ст. сотні народних руських шкіл, які утримувалися за рахунок коштів місцевих громад, перетворювалися на т. зв. змішані двомовні школи, у яких все навчання проводилося угорською мовою, а рідна мова викладалася як окремий предмет; б) збільшувалася кількість годин на угорську мову: якщо 1879 р. було 2 год. на тиждень, то вже 1902 р. - 8,5 год., а 1907 р. - 13 год.; в) кількість руських шкіл спочатку зменшилася, а потім ці школи зовсім зникли: якщо 1874 р. їх було 571, то 1907 р. - 23, а 1912 р. - 0; г) спочатку мало місце зростання змішаних шкіл, проте згодом їх кількість зменшується: якщо 1902 р. їх було 306, то 1907 р. - 107, а 1914 р. - тільки 34; ґ) простежувався занепад церковних шкіл через брак коштів або через невиконання державних зобов'язань [29: 162-163].

Одним із виявів урядової політики мадяризації стало намагання латинізувати руську мову, тобто запровадити латинський (угорський) алфавіт замість кирилиці при передачі руської мови на письмі. Йшлося передусім про латинізацію школи й церкви, що активно підтримувалося угорською владою. Спроби латинізації в Угорщині мали місце в 1880 та 1915-1916 роках. У 1915 році латинізацію було запроваджено в школах Пряшівщини, а в 1916 р. цю реформу було здійснено (всупереч активному протистоянню закарпатських діячів - священиків А. Паппа, А. Волошина, П. Гебея, С. Сабова, Г. Шуби) також у школах Мукачівської єпархії, оскільки міністерство освіти Угорщини взагалі заборонило з 1 серпня 1916 року вживання в школах підручників, написаних кирилицею [7: 25-29].

Помітну роль у процесі мадяризації відіграли не тільки школи, а й громадські організації - культурно-освітні й мовні товариства, метою яких стало розповсюдження угорської державницької ідеї, культури, мови за всілякої, зокрема й фінансової, підтримки угорської влади. Так, зокрема, Культурна Ліга Трансільванії, що в 1892 р. налічувала 20 тис. членів, володіла капіталом в 1 млн. крон і підтримувала понад 100 угорських шкіл і дитячих будинків. У 1894 р. було засновано Північно-Східну Культурну Лігу для роботи в районах, де переважали русини-українці [29: 163164].

Про плачевні наслідки політики мадяризації в системі освіти на Закарпатті в кін. ХІХ - на поч. ХХ ст. говорять асиміляційні процеси, засвідчені такими цифрами: 1) якщо 1866 року русинами вважали себе 286 учнів гімназій та реальних училищ, то 1871 р. - 130, а на поч. ХХ ст. - тільки 100; 2) у 1910 р. в шести комітатах краю з 508 греко-католицьких священиків русинами вважали себе тільки 72, а з 831 вчителя народних шкіл - 97 [29: 164].

Згідно з офіційними даними, в 1890 р. на Закарпатті (без Пряшівщини) руською (українською) мовою розмовляли: службовців - 229, народних учителів - 212, священиків - 74; у 1900 р.: службовців - 138, учителів - 92, священиків - 44; у 1910 р.: службовців - 0, учителів - 33, священиків - 14 [13: 342].

Дослідники стверджують, що політика мадяризації освіти в Закарпатті була складовою частиною цілеспрямованої акції угорського уряду, яка передбачала насильну асиміляцію національних меншин по всій країні. Цей процес призвів до двох основних наслідків: 1) було уповільнено національні рухи неугорських народів Угорщини, зокрема, простежувався спад політичної активності українців Закарпаття, зростала кількість ренегатів, т. зв. ”мадяронів”, що зі страху чи свідомо перейшли на угорську мову, культуру, звичаї і навіть змінили прізвище; 2) загострено національне питання в Угорщині, зокрема й серед русинів Закарпаття [29: 164].

Ю. Шевельов підкреслив, що на зламі ХІХ і ХХ століть українська людність Закарпаття ''без леґального захисту, під тиском аґресивної мадяризації з 1867 р., у стані економічного занепаду ... або здалася на обставини, або покладала надію на допомогу від спорідненої - слов'янської - потуги, якою могла бути лише Росія. Українська мова на 1900 р. була фактично виключена з будь- яких громадських функцій, а існувала в формі кількох сільських діялектів, до того ще й дуже відмінних між собою. Нечисленна інтеліґенція або орієнтувалася на угорців, з яких походили всі великі землевласники, аристократія й високі урядовці, включно з церковною ієрархією, або, в меншості, перейнялася москвофільством. Помітна ”народовська” орієнтація з'являється властиво вже по 1900 р. під впливом Галичини” [33: 1819].

Прикметною специфікою національно-мовної ситуації на українських землях в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. була варіантність (видозміни) української літературної мови. Функціонували східноукраїнський та західноукраїнський варіанти, у межах останнього виділялися галицький, буковинський, закарпатський. Варіантність загалом простежувалася з Київської Русі до середини ХХ ст., до кінця Другої світової війни, й була зумовлена об'єктивними чинниками, такими як відсутність упродовж століть суверенної української держави, державна роз'єднаність українських територій, недержавний статус української мови в чужих державах, до яких належали українські землі на різних історичних етапах (Польща, Росія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина), вплив місцевих діалектів, мовні впливи суміжних держав, впливи мов культурної орієнтації, відсутність державних українських інституцій (на зразок Української АН), які б працювали над розв'язанням проблем української мови, відсутність державної мережі українських шкіл, інших освітньо-культурних закладів, через які можливе практичне впровадження єдиних мовно- правописних норм, тощо. Варіантність не сприяла єдності українського народу, тому прагнення українців до подолання варіантності та вироблення єдиної української літературної мови було зумовлено необхідністю консолідації українського народу. На потребі вироблення єдиної української літературної мови та єдиного правопису наголошував ще в пер. пол. ХІХ ст. М. Максимович.

Про варіантність на межі 19 і 20 століть писав Ю. Шевельов, який акцентував на тому, що це явище відбилося навіть в офіційних назвах українців того часу: в Російській імперії на позначення українців вживали назву малоруси, їхню мову йменували малоруською ("малороссийское наречие”), а офіційною назвою українців Австро- Угорщини слугувала назва русини, їхню мову називали руською чи русинською. Ю. Шевельов підкреслив: "Назва русини якоюсь мірою відмежовувала австрійських українців од підросійських. А це наче давало право зберігати в літературній мові певні льокальні риси, до чого спонукав і фактичний стан: сильний вплив місцевих говірок і формування в межах Австрії українського койне. З другого боку, чим більше підавстрійські українці звикали до назви українець, тим більше виключалася можливість спроб мати окрему "русинську" мову". В житті це виливалося в прагнення спільної мови, але зі збереженням деяких місцевих прикмет [33: 25].

За твердженням Ю. Шевельова, причиною варіантності слугував ще й такий об'єктивний чинник, як утруднені зв'язки між різними українськими територіями в умовах їхнього різнодержав'я. "Тому не диво, - підкреслив Ю. Шевельов, - що діялектна основа мови кожного українського письменника виразно виявлялася у його творах, а особливо на теренах Австрії, де і діялектів було більше і вони більше різнилися між собою. Говорити українською мовою в підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою" [33: 21].

Прикметною рисою національно-мовної ситуації на Закарпатті стало те, що серед закарпатської інтелігенції в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. простежувалося кілька культурно-мовних орієнтацій - проугорська, проросійська та українська (руська). Проугорська течія стала наслідком політики мадяризації, до неї належала більшість освічених русинів, які послугувалися угорською мовою. Москвофіли, що посилилися в краї після придушення угорської революції 1848-1849 рр. російською армією на чолі з генералом І. Паскевичем, виступали за російську мову, але на практиці вживали т. зв. "язичіє". До цієї течії належали І. Дулішкович, І. Раковський, Ю. Став- ровський (Попрадов), О. Митрак, Уриїл Метеор (псевдонім Івана Сільвая), К. Сабов, О. Гомічков, Є. Фенцик, А. Добрянський, Є. Сабов та ін.

Москвофільство, що було реакцією на мадяризацію (у цьому позитивне його зерно), на Закарпатті відзначалося специфікою, про яку писав М. Драгоманов: "Угорське москвофільство через краєві обставини стало дуже клерикальним, зв'язалось у літературі з церковнослов'янщиною..." [9: 282]. Москвофіли проповідували ідею реакційної частини російського панславізму про "злиття всіх слов'янських рік в одному російському морі", вважали, що русини - частина не української нації, а єдиного "русского" племені, яке населяє територію від Камчатки до Карпат, що українська мова - не окрема слов'янська мова, а діалект ("наречие") російської. Вони надавали російській мові всеслов'янського значення, вважали, що об'єднання всіх "русских" народів посилило б їх політичну, економічну і культурну силу, а багата російська культура стала б єдиним скарбом цих народів.

З метою увиразнення мовних поглядів закарпатських москвофілів, через які гальмувався процес вироблення та поширення української літературної мови, зокрема й творів Т. Шевченка, зупинимося докладніше на мовних поглядах відомого представника закарпатського москвофільства, одного зі стовпів цього напряму І. Раковського (1815-1885), висловлених у ряді його розвідок 50-их років ХІХ ст., зокрема в публіцистичних статтях під назвою "Дов^рительныя письма изъ Будина", що друкувалися в журналах "Зоря Галицкая" і "Семейная библиотека", та в праці "Библиография", що була опублікована в "Церковной газеті" в Будині за 28 лютого (12 березня) 1858 року.

Обстоюючи російську мову як літературну мову русинів-українців Австро-Угорщини, зокрема й русинів Закарпаття, І. Раковський спирався на аргументи об'єктивного і суб'єктивного плану: 1) формування літературної мови русинів Австро-Угорщини на власному національному ґрунті, тобто на основі якогось місцевого діалекту, І. Раковський вважав неприйнятним через значну діалектну здиференційованість південно- західного наріччя в цілому і територіальних діалектів зокрема. Зокрема, у складі карпатських говорів уже в середині 19 ст. визначали кілька угруповань (лемаки, лишаки, шариський, кошицький, сотацький та ін. говори). З огляду на таке ” замешательство нарЄчій” важко визначити, який з говорів повинен лягти в основу літературної мови русинів; 2) формування власної літературної мови русинів Австро-Угорщини ускладнювалося психологічним фактором - небажанням закарпатців і галичан поступатися своїм діалектом на користь іншого; 3) вироблення руської літературної мови на ґрунті живорозмовної - це нераціональна трата часу, зусиль, справа неперспективна через брак у русинів відповідних умов; ця справа довготривала, важка, вона потребує неабияких зусиль не тільки окремих ентузіастів, але й державної підтримки з боку різних закладів - академій, університетів, музеїв, бібліотек, громадсько-культурних товариств тощо, чого русини на той час не мали; 4) ідея витворення власної літературної мови в русинів Австро-Угорщини була безперспективною ще й з огляду на мовну специфіку цих регіонів. Через багатонаціональний склад населення Габсбурзької імперії та існування в ній кількох офіційних (державних) мов, передусім німецької, польської та угорської, русини в цій державі змушені були вивчати кілька мов: галицькі русини, крім свого діалекту, повинні були знати ще й німецьку та польську мови, а русини Закарпаття вивчали, крім своїх говірок, також державні німецьку й угорську мови. З метою здобуття доброї освіти русини засвоювали в школах ще й грецьку та латинську мови. За таких мовних реалій вироблення та вивчення ще однієї літературної мови - руської - стало б для русинів надто обтяжливим, не досягло б успіху; 5) на думку І. Раковського, русинам корисніше спрямовувати свої зусилля на вивчення іноземних мов - німецької, французької, англійської, які вже в середині 19 ст. слугували знаряддям засвоєння світової культури та науки; 6) русинам не доцільно плекати свою літературну мову, оскільки така мова неперспективна з огляду на тенденції інтеграції, глобалізації в суспільстві, які простежувалися вже в ті часи і які призводили до розширення функцій одних мов (до таких світових мов І. Раковський відніс німецьку, французьку, англійську і російську) і до згортання сфер використання, занепаду інших мов, до яких І. Раковський зарахував і руську мову; 7) за таких умов русинам Габсбурзької імперії найдоцільніше, найраціональніше, з погляду І. Раковського, у ролі літературної використовувати російську мову, оскільки: а) ця літературна мова вже достатньо розвинена, упорядкована, отже, не потребує зайвих зусиль на її вироблення; б) це мова російського народу, частиною якого І. Раковський вважав і русинів Західної України; в) ця мова стане успішним знаряддям піднесення освітньо-культурного рівня русинів Австро- Угорщини, що слугуватиме забезпеченню їх рівноправності з іншими народами імперії; г) російська мова сприятиме процвітанню православної церкви, до якої належала значна частина русинів Австро-Угорщини, зокрема й сам І. Раковський [25: 48].

Необхідно підкреслити, що І. Раковський загалом категорично не заперечував використання народної української мови в письменстві, але не визнавав української літератури як окремої, самостійної, а вважав її частиною російського літературного процесу. На його переконання, українською мовою можна писати не все, а тільки художні твори (романи, повісті, вірші), церковні проповіді, видавати фольклорні збірники та под. [25: 48]. У такому другорядному, підпорядкованому статусі та з таким обмеженим стильовим і жанровим наповненням українська література, на переконання І. Раковського, потрібна для того, щоб приносити користь російській літературі і мові, сприяти їх збагаченню і поширенню. Він підкреслив: ”Ибо само собою разумеется, что повЄсти, романы, сборники на- родныхъ песенъ, стихотворенія и проповЄди, сколько бы ни было ихъ, по нашимъ понятшмъ, не составляли ещё никакой литературы, не могутъ иметъ никакого инаго значенія, какъ служить матершломъ и пособюмъ для усиленія жизни общепринятаго литературного языка”, тобто російської мови [25: 48].

Що ж стосувалося вищих сфер, зокрема науки, освіти, публіцистики, діловодства, виробничої сфери тощо, то в Україні, зокрема і на Закарпатті, в цих ділянках, на переконання І. Раковського, повинна функціонувати тільки російська мова.

Москвофіли, як зазначалося, на практиці вживали найчастіше не чисту російську мову, а так зване ”язичіє”.

Об'єктивну характеристику москвофільського ”язичія” на Закарпатті подав К. Й. Галас: ''Трагедією наших будителів (від О. Духновича починаючи - В. С.) було, зокрема, те, що в той час, як інші слов'янські діячі, підносячи до міжслов'янського значення російську мову, разом з тим любовно плекали й розвивали свої рідні національні мови, - вони, будителі, заплутались між церковнослов'янщиною, російською літературною мовою, якої не знали, водночас не маючи сили подолати непереборно могутнє тяжіння до свого рідного українського діалектного середовища. У результаті - той тип нашої писемної мови, у якому своєрідно амальгувались елементи українські (фонетика, лексика, фразеологія, словотвір), церковнослов'янські (лексика, словотвір, морфологія) та, безперечно, російські” [3: 3].

І. Франко на початку 90-их років ХІХ ст. наголосив, що в др. пол. ХІХ ст. москвофільство на Закарпатті переважало серед інтелігенції так, “що напрям народний і досі не може там найти приязного ґрунту” [30: 250].

Представники народовської течії на Закарпатті писали мовою, наближеною до народної руської мови, або цілком по-народному. Дослідники визначають цю мову як закарпатську видозміну (чи закарпатський варіант) української мови [33: 26]. До народовського напряму належали О. Духнович, О. Павлович, В. Попович, І. Данилович (Коритнянський), М. Нодь, І. Вислоцький, Т. Злоцький, А. Кралицький, Л. Чопей, Ю. Жаткович, Г. Стрипський, А. Волошин та ін. [32: 54128]. Саме ці діячі в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. підготували ґрунт для введення народної української мови в письменство Закарпаття.

Поширення на Закарпатті Шевченкової мови в таких складних умовах набувало особливо важливого значення.

Ряд дослідників уже порушували проблему “Т. Шевченко і Закарпаття”, зокрема питання про те, коли вперше з'явилися в краї твори Кобзаря та відомості про нього, якими шляхами, з яким змістом та в якому обсязі поширювалася інформація про поета на Закарпатті в підугорський період до 1919 р. Про це писали анонімний автор статті 1926 р. [27], Ф. Потушняк [23; 24], І. Добош [7 а], В. Л. Микитась [19; 20], А. Шлепецький [47], Й. Шелепець [46], П. М. Лісовий [15: 9-31; 16; 17; 18], І. Долгош [8], І. Хоменко [31], В. Васов- чик [2], М. Штець [48: 77-78], Ю. І. Балега [1] та ін. Важливо зазначити, що в Ужгороді з'явилися й 2 бібліографічні покажчики до питання "Шевченко і Закарпаття”: перший з них 1964 року охоплює праці закарпатських авторів, що опубліковані після Другої світової війни (до 1964 року) (усього 58 позицій) [34]; другий покажчик з'явився в 1989 році і включав літературу 19631988 років (усього 83 позиції) [35].

У науковій літературі висловлювалися різні думки про те, коли твори Т. Шевченка та відомості про нього прийшли на Закарпаття: а) ще за життя поета; б) після його смерті, тобто після 1861 року; в) у кінці ХІХ ст.; г) на початку ХХ ст.

Початковий етап входження самої постаті та творчості Тараса Шевченка в культурно-мовний простір Закарпаття в загальних рисах простежив анонімний автор статті “Тарас Шевченко и подкарпатск^ русины”, що з'явилася з нагоди 65-річчя від дня смерті поета 1926 року в журналі “Подкарпатска Русь” [27]. Він зазначив, що Шевченко “стався своїм” на Закарпатті “дуже вчасно, бо зараз по сво^й смерти”, тобто з 60-их років ХІХ ст. [27: 51]. На доказ наведено лист відомого галицького діяча Богдана Дідицького до ігумена Мукачівського монастиря, закарпатського письменника, вченого Анатолія Кралиць- кого від 12 листопада 1862 року, в якому повідомлялося, що Б. Дідицький надіслав зі Львова А. Кралицькому, крім журналу “Галичанин”, також портрети Тараса Шевченка й І. Наумовича [27: 51]. Б. Дідицький розпочинав свій лист такими словами: “Ваше преподобіе! Посилаючи два запренумерованныи екз. “Галичанина”, вм^ст^ же портреты Шевченка и Наумовича, я прошу извиненія, что въ 1 вып. Галичанина не помастилась - мимо приреченыя - повість Ваша ''Не ходи, Грицю...” [21: 117]. У зазначеній статті стверджувалося, що “круг почитател^в” Тараса Шевченка на Закарпатті в др. пол. ХІХ ст. “не був... великий” [27: 51].

Ю. Жаткович у статті 1898 р. 'Угорські русини, а ювілейний рік 1898” відзначав: ”Угорські русини лише в останніх двох-трьох роках зачали потроха знайомитися з малоруським письменством ... За се знайомлення угорських русинів треба подякувати В. Гнатюкові, що, збираючи етнографічні матеріали на Угорській Русі з 1895 і 1896, намагався по змозі знайомити угорських русинів з народними справами і з літературними відносинами галицьких русинів” [10: 188].

Поки не вдалося розшукати жодних прямих свідчень про друкування творів Т. Шевченка на Закарпатті в ХІХ ст. Проте дослідники висловили певні припущення, навели деякі факти про присутність на Закарпатті творів Т. Шевченка й інформації про нього з середини ХІХ до 1919 року. Зокрема, з книги П. М. Лісового “Близький і дорогий”, з розділу “Т. Шевченко і літературний процес на Закарпатті середини ХІХ - початку ХХ сторіч” випливають такі висновки: 1) твори Т. Шевченка почали з' являтися на Закарпатті приблизно в середині ХІХ ст.; 2) ці твори могли принести солдати-українці російської армії генерала І. Паскевича, яка придушила угорську революцію 1848-1849 рр.; 3) у 40-60- их роках ХІХ ст. закарпатці могли познайомитися з ім'ям та творами Т. Шевченка з галицької періодики (газет “Дневник руський” (виходила у Львові з 1848 р.), “Слово” (виходила у Львові з 1861 р.); 4) поезія Т. Шевченка впливала на творчість визначних закарпатських будителів О. Духновича та О. Павловича; 5) відомий закарпатський письменник, публіцист, учений А. Кралицький, що був ігуменом Мукачівського монастиря, листувався з редактором газети 'Слово” Б. Дідицьким, читав львівське “Слово”, в якому друкувалися твори Т. Шевченка, отримав від М. Драгоманова збірку “Кобзар”, листуючись з ним після зустрічі в Мукачеві 1875 року. Про це інформував М. Драгоманов у своїй праці “Австро-руські спомини (1866-1877)”: “Книги, котрі я прислав йому, були: “Записки охотника” Тургенєва, “Рассказы” Решетникова, “Русская история” Костомарова, “Кобзар” Шевченка, повісті М. Вовчка, Нечуя, Федьковича, пісні Лисенка і т. д.” [9: 277]; 6) у др. пол. ХІХ ст. ім' я і твори Шевченка популяризувалися в краї через видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заснованого у Львові 1873 р.; 7) твори Т. Шевченка та відомості про нього проникали на Закарпаття не тільки з Г аличини, а й з Праги; 8) зі Східної України та Галичини в краї поширювалися пісні на слова Т. Шевченка; зокрема, в збірнику пісень закарпатського вчителя, публіциста, фольклориста Михайла Врабе- ля “Руській соловей” (Ужгород, 1890) вміщено закарпатську пісню “Думы мои, думы, думы молоденьки”, яку вважають переспівом “Дум” Т. Шевченка; 9) в учасників відомого на Закарпатті Мараморош-Сигетського процесу (1913 р.) угорські жандарми знаходили і твори Т. Шевченка; 10) у бібліотеці Мукачівського монастиря станом на 1915 рік вже були твори багатьох українських письменників - І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, Марка Вовчка, Л. Глібова, Стороженка, С. Руданського, Ю. Федьковича, Нечуя-Левицького, І. Франка та ін., серед них і твори Т. Шевченка; 11) починаючи з 60-их років ХІХ ст., на Закарпаття надходили твори Т. Шевченка і з Угорщини в перекладі угорською мовою. Статті про Т. Шевченка та угорські переклади його творів друкувалися в газетах і журналах Угорщини в березні 1914 року, коли відзначалося 100-річчя з дня народження Кобзаря; в будапештському журналі “Ukrania” (”Україна”), що його видавав Г. Стрипський з 1916 року, вміщено угорські переклади Шевченкових творів “Заповіт”, “Минають дні, минають ночі”, “До Основ'яненка”, “Кавказ”, “Наймичка”, статтю “Петефі і Шевченко”; 12) одним із перших творів Т. Шевченка, надрукованих на Закарпатті, був вірш “На Великдень”, уміщений у “Читанці” А. Волошина 1913 року [15: 9-31].

Деякі з висловлених П. М. Лісовим припущень про наявність творів Т. Шевченка на Закарпатті в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. викликають певні сумніви: 1) перше видання “Кобзаря” 1840 р., виявлене на початку 60-их років ХХ ст. у жителів Перечина Марії та Івана Івановчиків, що, за словами П. М. Лісового, “потрапило сюди багато років тому” [15: 11], насправді могло опинитися в Перечині й у ХХ ст., у міжвоєнний період;

твердження П. М. Лісового про те, що збірку “Кобзар” знайдено 1913 року в закарпатських селян, учасників Мараморош-Сигетського процесу, не доказове, оскільки на фото титульної сторінки ”Кобзаря”, виявленого в учасника процесу - селянина Василя Божука у Великому Бичкові, що на Рахівщині, - прочитується місце видання і видавництво - “Українська накладня” в Києві- Лейпцигу (рік видання нам не вдалося розгледіти через надто дрібний шрифт) [15: 24]. Згідно з даними “Енциклопедії українознавства”, видавництво “Українська накладня” було засноване Яковом Оренштайном у 1903 р. в Коломиї, а з 1919 по 1932 роки воно працювало в Німеччині [28: 3369; 22: 1869]. Вищевикладене дозволяє припускати, що “Кобзар”, про який ідеться, надрукований після 1919 р. в Німеччині й не міг потрапити в сім'ю В. Божука до 1913 р.

П. М. Лісовий підкреслив, що в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. на Закарпатті хоч і були відомі твори майже всіх українських класиків, зокрема й Т. Шевченка, проте ці твори через суспільно-політичні чинники не мали на той час значного поширення в краї, вони були відомими вузькому колу місцевої інтелігенції, духовенства, зберігалися в бібліотеках монастирів тощо. До 1919 року на Закарпатті не виявлено жодного окремого видання творів Кобзаря [15: 27-31].

В. Л. Микитась окреслив шляхи, якими Т. Шевченко йшов на Закарпаття:

через окремі прижиттєві видання творів Т. Шевченка, а пізніше празькі, віденські та львівські окремі видання;

через галицьку періодику, у якій за період від 1848 до 1900 років про Т. Шевченка писалося біля 300 разів, не кажучи про публікування творів, що доведено на підставі академічного двотомного видання ”Т. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839-1959” (К., 1963). За словами В. Л. Микитася, представники закарпатської інтелігенції були не тільки передплатниками, а й авторами багатьох галицьких видань. Зокрема, Духнович друкувався в таких періодичних галицьких виданнях, як ”Зоря”, ”Слово”, 'Галича- нин”, ''Ластівка”; О. Павлович у ”Слові”, ”Зорі”, ”Галичанині”, підручнику 'Руська читанка” А. Тронського (Львів, 1868); А. Кралицький - у ”Зорі”, 'Слові”, 'Науковому сборнику Галицко- русской матицы”, ''Бесіді”, ”Житі і слові”; Сільвай - у 'Слові” і т. д. [20: 9];

через петербурзькі, московські та київські журнали й альманахи 'Вестник Юго-Западной и Западной России”, ”Северная пчела”, ”Славянс- кий ежегодник”, 'Киевская старина”, окремі номери яких В. Л. Микитасеві вдалося розшукати в архівах Закарпаття; у них виявлено матеріали про Т. Шевченка [20: 9];

через чеську і словацьку періодику. Як підкреслив В. Л. Микитась, детально це питання висвітлено в монографії М. Мольнара 'Тарас Шевченко у чехів і словаків” (Пряшів, 1961) та ґрунтовній бібліографічній роботі Єви Велінської й Ореста Зілінського 'Taras Sevcenko v ceske kulture” (Прага, 1962). Встановлено, що перший чеський переклад поеми ”Іван Підкова” з'явився ще 1860 р., а уривки поеми 'Єретик” - 1863 року в чеському журналі ”Zvony”. Загалом до кінця ХІХ ст. у чеській періодиці було опубліковано біля 50 поетичних творів Т. Шевченка та понад 60 статей, заміток, рецензій [20: 9-10];

оскільки Закарпаття в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. належало Австро-Угорщині, то закарпатцям могли бути доступні віденські та женевські праці про Т. Шевченка, а саме: розвідка М. Драгоманова 'По вопросу о малорусской литературе” (Відень, 1876), його стаття ''Шевченко, українофіли і соціалізм”, праця Ф. Вовка ”Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя”, опубліковані в Женеві в збірнику "Громада” (1878-1879) тощо [20: 10].

Порушивши питання про вплив Т. Шевченка на творчість закарпатських письменників (О. Духновича, О. Павловича), яке вже висвітлювалося в працях інших дослідників, В. Л. Микитась додав, що цей вплив простежується також у поезії Т. Злоцького (1846-1924) та у віршах закарпатських поетів початку ХХ ст., таких як С. Білак, Ф. Костраба, І. Васько, І. Апшай, Лука Дем'ян, що друкувалися в ”М^сяцословах”, ”Науці” та 'Неділі” [20: 11].

В. Ю. Васовчик у своїй розвідці [2] зазначила, що закарпатські діячі культури і науки на початку ХХ ст. публікували статті про Т. Шевченка угорською мовою в угорській періодиці. Зокрема, Юрій- Калман Жаткович (1855-1920) - відомий закарпатський історик, етнограф і перекладач - у рецензії на ”Історію літератури руської” О. Огоновського (вийшла у Львові впродовж 1887-1893 років у 4-х частинах та 6-ти випусках), що під назвою 'Короткий нарис української літератури” була опублікована в № 26 журналу 'Magyar szemle” ('Угорський огляд”) за 1900 рік, характеризував Т. Шевченка як найвидатнішого представника української літератури. В. Васовчик підкреслила, що саме Ю. Жаткович ”першим з угорських критиків висунув тезу спорідненості Шевченка з творчістю Петефі” та наголосив, що ”з творів російської літератури тільки поезії Пушкіна і Лермонтова можуть змагатися з поезіями Шевченка” [2: 75].

Популяризатором творчості Т. Шевченка на Закарпатті виступив і відомий закарпатський учений Гіядор Стрипський (1875-1946). Він вважав поезію Т. Шевченка національною програмою українців. В. Васовчик зазначила, що Г. Стрипському належить ряд статей про Т. Шевченка. Одна з них під назвою ”Kisoroszok Petofile” (”Петефі малоросів”) була опублікована в № 15 журналу ”Vasarnapi ujsag” за 1914 рік. Тут автор порівняв культ Шевченка в Україні з культом Данте в Італії, оскільки Т. Шевченко в Україні, як і Данте в Італії, підняв народну мову до рівня літературної. Будучи редактором угорсько-мовного журналу ”Ukrania” ('Україна”), починаючи з 1916 року, Г. Стрипський а) систематично друкує переклади віршів Т. Шевченка угорською мовою, б) публікує серію статей про творчість Кобзаря, у яких підносить Т. Шевченка як виразника ідей 'самостійної України” [20: 76].

Нам вдалося виявити ряд нових свідчень про те, що не тільки закарпатська інтелігенція, духовенство, а й молодь (учні шкіл) були обізнані з Т. Шевченком до 1919 року.

Доказом того, що в Закарпатті знали про Т. Шевченка ще за його життя, слугує стаття І. Раковського, яку надруковано 28 лютого (12 березня) 1858 року в “Церковной газеті” в рубриці “Библиография” [25].

Стаття І. Раковського написана з приводу появи словацького альманаху “Concordia”, виданого на власні кошти Й. К. Вікторином та Іоанном Паларіком в Будині 1858 року. Альманах слугував становленню національної літературної мови у словаків.

У праці І. Раковського акцентовано увагу на важливому питанні культурного розвитку всіх слов'ян ХІХ ст. - формуванні національних літературних мов на народному ґрунті. Найбільше тут сказано про становлення літературних мов у двох слов'янських народів - словаків та українців.

Зі статті випливає, що І. Раковський був обізнаний з українською літературою Східної України, зокрема з творчістю П. Куліша, а саме з його новаторським романом “Чорна рада”, деякими працями письменника, у тому числі зі статтею “Объ отношеніи малороссійской словесности къ общерусской (Эпилог к “Черной раде”)”, яка порушувала актуальні проблеми української літературної мови середини ХІХ ст. і яка вперше була надрукована в московському журналі “Русская беседа” за 1857 р. (кн. 7. - С. 123-145) як епілог до видання “Чорної ради” російською мовою (сам роман опубліковано в: Русская беседа. - 1857. - Кн. 6. - С. 1-108; Кн. 7. - С. 1-122).

У статті П. Куліш характеризує творчість визначних українських письменників першої половини 19 ст. - Г. Квітки-Основ' яненка, П. Гулака- Артемовського, Є. Гребінки та М. Гоголя, якого теж зараховував до українського письменства. Найбільшу увагу приділено Т. Шевченку [12: 470473], про якого сказано, що це “величайший талант южнорусской литературы”, “певец людских неправд и собственных горячих слез” [12: 470)]. П. Куліш наголосив на визначній ролі Т. Шевченка в історії української літературної мови: “В его стихах язык наш сделал тот великий шаг, который делается только совокупными усилиями целого народа в течение долгого времени или волшебным могуществом гения, заключающего в своей единице всю врожденную художественность родного племени. Они, как песня, пронеслись из конца в конец по всей южной Руси; они пришлись по душе

“Церковная газета” виходила з березня 1856 р. до травня 1858 року в Будині накладом угорського католицького Товариства св. Стефана за редакцією ініціатора видання І. Раковського та за допомогою російського священика о. В. Войтковського [11: 66].

Оскільки газета мала проросійський напрям і вживала російську мову, точніше москвофільське “язичіє”, то кількість передплатників, передусім з Галичини, з часом впала (якщо в 1856 р з 390 передплатників 200 припадало на Галичину, то в 1858 р. було тільки 60 передплатників - галичан) [11: 66-67]. У травні 1858 р. І. Раковський припинив видання через вимогу уряду користуватися народною мовою [11: 66].

каждому званию, возрасту и полу, и издание их в свет сделалось почти ненужным. Нет человека в Малороссии, сколько-нибудь грамотного и расположенного к поэзии, который бы не повторял их наизусть и не хранил в душе, как драгоценное достояние” [12: 470-471].

Зазначений факт дозволяє спростувати твердження анонімного автора статті 1926 р.“Тарас Шевченко и подкарпатск^ русины. З нагоди 65- л^тнього ювилею єго смерти”, у якій сказано, що відомості про Шевченка поширилися на Закарпатті з Галичини тільки після смерті поета [27: 51].

Знаний на Закарпатті письменник, фольклорист, етнограф Лука Дем'ян (1894-1968) згадував у своїх спогадах, що з творчістю Т. Шевченка познайомився ще 1909 року, одержавши збірку ”Кобзар” зі Львова. Довелося переховувати її від угорських жандармів. Незважаючи на це, Лука Дем' ян читав твори Кобзаря своїм землякам [6].

Відомий закарпатський письменник, публіцист, громадсько-культурний діяч В. Ґренджа - Донський (1897-1974) познайомився зі збіркою “Кобзар” ще до 1912 року. У мемуарах “Мої спогади”, опублікованих уперше 1990 року в Пряшеві [4], розповідаючи про свої дитячі та юнацькі роки, про чинники зміцнення власної української національно-мовної свідомості, В. Ґренджа-Донський називає серед цих факторів і українську літературу, зокрема збірку Т. Шевченка “Кобзар”, яку майбутній письменник придбав у Галичині ще до 1912 року. Книжку Т. Шевченка, як і інші українськомовні видання (календар, сонник тощо), В. Ґренджа- Донський привіз додому, незважаючи на суворий контроль з боку угорської влади на кордоні між Галичиною і Закарпаттям. Про це письменник згадує так: “Якраз в тих часах я прийшов до дальшого стосунку з українською літературою, бо ще перед тим, ніж вступив на пошту (це було 1912 року - В. С.), був я на галицькому боці Карпат і то в Осьмолоді, недалеко Вигоди, де батько працював лісорубом. Потім ... пішов я з дітьми у галицьку “Людвиківку” (теж недалеко Вигоди) з лісосадіння, де був зайнятий лісник на прізвище Підберецький, родом із сусіднього села - Поляни. Після закінчення роботи підлітки вертались назад, а ми два з моїм другом і ровесником Василем Гримотом залишились робити для якогось польського графа мисливські стежки для полювання. Не маючи досвіду з робленням “контрактів” на письмі, нас обікрали. Сумно верталися ми додому, маючи всього по десять золотих (20 австро-угорських корон) зароблених грошей, і то за все літо.

Але це друге, довше моє перебування в Галичині було для мене корисним. Я кілька разів був у м. Долині, в Болехові, в Гошові, тут купив “Кобзар” Шевченка, календар, Сонник. Навіть в році 1913, коли я вже служив на пошті, позиченим велосипедом поїхав я у сусідну Галичину, границя котрої від нашого села (села Волове - нині смт Міжгір'я) була на яких 25 кілометрів. Правда, хоч то й була одна монархія (Австро-Угорщина - В. С.), кордон погранична сторожа добре стерегла. Навіть не дуже пускали ані “на прощі” до Гошова, а вже перенести з Галичини книжку, тютюн не дозволяли. За це суворо карали і конфіскували “товар” зразу на місці, не дозволяючи перенести ані “побожну” книжку. Угорське начальство боялося галицьких книжок як вогню, у них все було “муско” (тобто москаль - В. С.): і люди, і книжки... За тютюном лазили людям по кишенях і забирали від прочан книжки, а навіть, як довідалися, що хтось вдома має, то й того тягли на відповідальність та забирали. Особливо після “сигітського процесу.” [4: 343-344].

Українська література могла потрапляти на Закарпаття під час Першої світової війни також через солдатів-українців російської армії, а ще пізніше через галичан. Про це згадував В. Ґренджа-Донський у своїх спогадах: “... Російські війська у Волівщині залишили чимало російських книжок. Пізніш стаціонували тут і галицькі “усуси”, ті українських книжок залишили найбільше: белетрію, календарі, співаники тощо” [4: 344].

Творчість Т. Шевченка глибоко проникла в душу В. Ґренджі-Донського. 11 березня 1925 року він написав вірш “Пробудивсь в могилі пророк незабутній” з підписами “Памяти Т. Шевченка”, “Доб^ 1918-1919”, що був опублікований у календарі “М^сяцословъ на 1926 год” [5].

На підставі вищевикладених фактів усе ж не можна стверджувати, що творчість Т. Шевченка набула значного поширення в краї в др. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. (до 1919 р.). У статті “Тарас Шевченко и подкарпатск^ русины” бачимо спробу пояснити причини цього: “... Круг почи- тател^в Тараса Шевченка, здається, не був тог- ды великий, бо довго потом не находимо ни сл^дов єго почитаня, н^ переводжена єго гуманних идей в д^ло. Не впало, мабуть, до впо- добы подкарпатским русинам одушевленя романтичным козакофильством Шевченка, яке ширилося “Сигітський процес, більше відомий як Мараморош- Сигетський, проходив у 1913 р.

Це був православний рух у Мараморощині, який угорська влада скваліфікувала як державну зраду Австро-Угорської монархії на користь Росії, засудивши невинних селян на сотні років тюрми. Однак насправді, як стверджував В. Ґренджа-Донський, це був не тільки релігійний рух, “був він більше протестом проти шаленої денаціоналізаторської мадяризації, яка розпочалась законом міністра ''культури”, автором котрої був сам міністер граф Апоні” [4: 341].

Тобто на Міжгірщині, оскільки стара назва сучасного смт. Міжгір'я на Закарпатті - Волове.

в Галичині через ц^лый десяток літ, бо аж до роков 70-ых. А коли русины галицкі почали Шевченка розуміти як слід, переводити єго идеі в діло, подносити найменшого брата з єго нещасного положеня, просвічати єго, закладати для него просвітні организаціі, видати в нім свого брата, тоді на Подкарпатской Руси житя пошло зовсім иншими дорогами. Руське житя почало подупадати, интелиґенція од народу щораз больше одчужовати- ся, видячи в нім щось негодного зватися чоловіком. До таких сердець тяжко мог промовити Тарас Шевченко, бо руське слово вже не ималося до душі. Єсли про Тараса Шевченка и знала познійша интелиґенція, то хиба из переводов єго творов на язык мадярский, котрі выходили таки из пера людей наших” [27: 51-52].

Опосередковані відомості про публікацію творів Т. Шевченка на Закарпатті в кінці 19 - на поч. 20 ст. подала пряшівська дослідниця Люби- ця Бабота. Вона стверджує, що на сторінках газети “Неділя” , яка виходила близькою до народної руською мовою в Будапешті з 1898 по 1919 рр. як руський варіант угорської тижневої газети “Neplap” (видання міністерства сільського господарства для національних меншин Угорщини) і редактором якої були спочатку К. Демко, а згодом М. Врабель, друкувалися художні твори не тільки місцевих авторів -

О. Павловича, І. та О. Невицьких, Є. Кубека, С. Калинця та ін., але й українських письменників з-поза меж краю - Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, С. Руданського, І. Франка, В. Стефаника, Б. Лепкого [14: 241].

На початку ХХ ст. на Закарпатті простежуємо поодинокі публікації творів Т. Шевченка.

Найдавніші надруковані на Закарпатті Шевченкові матеріали відомі з 1911 року. Ці тексти ми виявили в календарі “Місяцословь на 1912 годъ”, що вийшов в Ужгороді 1911 року. Тут було вміщено 2 матеріали, присвячені Т. Шевченку:

стаття “Тарасъ Гр. Шевченко” подана в рубриці “Собьітія литературы” без автора [26];

вірш Т. Шевченка “Надъ Дніпромь” (Над Дніпровою сагою...) [42].

Стаття “Тарасъ Гр. Шевченко”, написана закарпатським варіантом української літературної мови, була приурочена до 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка. У ній подано біографію поета, окреслено основні мотиви його творчості та підкреслено

З 1916 року газета 'Неділя” виходила руською мовою, але не кирилицею, а латинікою.

“Місяцословь” - це календар, започаткований у Пряшеві 1850 року О. Духновичем, який упродовж 1850-1856 рр. випустив 5 таких видань. Згодом календар видавало “Общество Св. Василія Великого”. З 1908 р. “Місяцословь” виходив за редакцією А. Волошина.

Оскільки в бібліотеці УжНУ немає повного комплекту видання, ми опрацювали тільки 24 випуски календаря 18891926 рр. значення Кобзаря як “великого малоруського поета” [26: 77]. У статті наголошено на визначній ролі Т. Шевченка в боротьбі проти національного та соціального поневолення українського народу. Автор статті (можливо, це був А. Волошин, який редагував “Місяцословь” з 1908 року) дав високу оцінку Т. Шевченкові: “Хотя бывъ сыномъ простого земледільця, все-таки маючи оть Бога високій дарь и талантъ писати стихотворенія, занявъ межи русскими поэтами значительное місто. Горячо люблячи свой родный край, свой народь, изь котрого выйшовь, Шевченко всю ту безмежну любовь вылявь на паперь, изображаючи вь своихь стихотвореніяхь не одну якь темну, такъ и світлу сторонку изъ жизни русского народа. Перечитуючи его поэзш, часто найдеме воспоминанія о томь, якь славні козаки изъ Запорожья боролись сь ворогами русского народа, якь вь борьбахь тіхь добывали собі славу, а русской землі волю. Шевченко живъ вь ті часы, коли на Руси была еще панщина. Яко сынъ крестьянь, знавь онь невыносимое положеніе т. назв. кр^остныхь селянь, и тому вь своихъ поэзшхь онь не разь на него указовавь, плакавъ надь тімь несчастьемь народа, и своїми піснями вызывавь слезы на лиці не одного читателя. Ті его поезіи не мало причинились до того, что незадолго послідовало роскріпощенье, т. е. освобожденье оть панщины” [26: 77] . І далі: “Тарась Шевченко не оставивь по собі много сочиненій. Но не смотрячи на то, цінять его яко великого поэта, котрый умівь вь своихь стихотвореніяхь вылляти на паперь то, что переносивь на собі народь, изь котрого онь выйшовь. Всі его поэзш проникнуты горячою любовью до простонародія, котрому онь желае только одного добра, а передовсемь освобожденья оть панщины. Треба признати, что его поэзш не мало причинились до приспішенья освобожденія крес- тьянь оть панщины. Самому поэту однако не удалось дожити того счастливого дня, не удалось видіти крестьянь совершенно свободными людьми, чого онь такъ щиро желавь. Шевченко умерь колька дней скорше до оголошенья царського манифеста о роскріпощенью русского селянства” [26: 81].

У статті також підкреслено, що “Шевченко поэзш свои писавь по большой части на мало- русскомь языц^ но этимолопею” [26: 81].

Уміщений у “Місяцослові” вірш Т. Шевченка “Надь Дніпромь” (Над Дніпровою сагою...) вважаємо найдавнішою публікацією творів Т. Шевченка на Закарпатті, яку вдалося виявити.

Нижче подамо текст цієї публікації (зліва) в зіставленні з текстом вірша зі збірки “Кобзар” за ред. В. Доманицького (2-е вид. - СПб., 1908 р.), яку на свій час вважали найточнішим, найправ- дивішим, тобто автентичним зібранням творів Т. Шевченка (справа).

Шевченко Т. Надъ Дн^промъ Надъ Дніпровою сагою Стоить яворъ межъ лозою,

Межъ лозою зъ ялиною,

Зъ червоною калиною.

Дніпро берегъ рые, рые,

Яворови корень мые;

Стоить старый, похилився,

Мовъ козакъ той зажурився.

Что безъ долі, безъ родины Та безъ вірно і дружины,

Безъ дружины и надіи Въ самотині посивіе!

Яворъ каже: “Похилюся,

Та въ Дніпрови скупаюся”.

Козакъ каже: “Погуляю Та любоі пошукаю”.

А калина зъ ялиною Та гнучкою лозиною,

Мовъ дівчаточка изъ гаю Вихожаючи співають. - Повбирані, заквітчані Та зъ таланомъ заручені,

Думки - гадоньки не мають, - Вютъ ся, гнутъ ся та співають [42].

Зіставивши текст закарпатської публікації вірша з текстом “Кобзаря” за ред. В. Доманицького 1908 року, ми виявили 10 розбіжностей у мовному плані (правописних розбіжностей до уваги не беремо): яворъ - явір, межъ - між, берегъ - беріг, яворови - яворові, что - що, безъ дружины и надіи - і дружини, і надії, въ Дн іпрови - в Дніпрові, та любо і пошукаю - та любую пошукаю, повбираніповбірані, заквітчані - заквіччані. Як бачимо, ці розбіжності переважно фонетичного характеру (таких 6 з 10), 2 розбіжності морфологічного характеру і стосуються закінчення іменників чол. роду ІІ відміни в дав. та місц. відмінках одн. (яворови - яворові, въ Дн іпрови - в Дніпрові); одна відмінність синтаксичного плану і полягає в різних формах вираження прямого додатка: та любо і пошукаю (прямий додаток у формі род. одн.) - та любую пошукаю (прямий додаток у формі знах. одн.); одна розбіжність лексичного плану: безъ дружины и надіи - і дружини, і надії.

У результаті зіставлення тексту закарпатської публікації поезії “Надъ Дніпромі' 1911 р. з текста

“Чого ты ходишъ на могилу?”

На - силу мати говорила:

“Чого ты плачешъ идучи?”

И зновъ ходила,

А мати плакала ждучи.

Не сонъ трава на могилі

Въ ночи процвітае:

То дівчина заручена

Шевченко Т. Над Дніпровою сагою Над Дніпровою сагою*

Стоїть явір між лозою,

Між лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро беріг риє, риє,

Яворові корінь миє;

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини, -

І дружини, і надії -

В самотині посивіє!

Явір каже: “Похилюся,

Та в Дніпрові скупаюся”.

Козак каже: “Погуляю,

Та любую пошукаю”.

А калина з ялиною Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю Вихожаючи співають - Повбірані, заквіччані