Легальна дефініція як мовленнєвий акт: комунікативний та семантико-прагматичний аспекти (на матеріалі французької мови)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Легальна дефініція як мовленнєвий акт: комунікативний та семантико-прагматичний аспекти (на матеріалі французької мови)

Круковський В. І.

канд. філол. наук, доцент

Круківська О. В.

канд. філол. наук

Відділ міжнародних зв 'язків державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта “

У цій статті розглянуто з погляду прагмалінгвістики загальні теоретичні проблеми мовленнєвих актів (МА): дефініції, класифікації, їх залежність від мови, культури... Наш аналіз показав, що теорія МА зазнала сьогодні суттєвих змін, унесених, зокрема, так званою “прагматикою вербальної взаємодії”. Лінгвісти “інтеракціоністи” оновили концепцію мовленнєвої діяльності та значно розширили концепт МА. Віднині МА досліджують у їх природному контексті, тобто в розмові (conversation), як складники конверсаційної системи, інтегровані в текст. У перспективі взаємодії МА стають комунікативними актами і стандартна модель МА як намір лише мовця перетворюється на модель МА як складного продукту інтерактивної динаміки партнерів-учасників вербального обміну.

МА - це не застиглі непорушно мовленнєві одиниці. Межі між ними рухомі, тому вони можуть не відповідати класифікації, запропонованій першими підходами до прагматики. Класифікуючи їх, треба враховувати соціальний фактор і соціальні відносини.

Досліджено також специфічні проблеми перформативності МА у законодавчому дискурсі (юридичні наслідки, прескриптивність тощо) на прикладі французької легальної дефініції (ЛД) як важливого засобу забезпечення комунікативної ефективності дискурсу. Дослідження підтвердило гіпотезу про те, що, незважаючи на дескриптивний, монологічний характер французької ЛД, вона виконує не лише інформативну, а й аргументативну функцію і є по суті імпліцитним перформативним МА, що має потрійний характер (лінгвістичний, політичний та інституційний). Специфіка перформативності МА ЛД полягає в тому, що вона успішно реалізується лише тоді, коли суддя, спираючись на лінгвальні чинники (мовні оцінні елементи) та екстралінгвальні чинники (конвенційніть і інтенційність), використовує ЛД як аргумент для прийняття свого рішення, що ще раз свідчить про залежність перформативності МА насамперед від екстралінгвальних чинників.

Ключові слова: мовленнєвий акт, імпліцитність, легальна дефініція, перформативність, інтенційність, конвенційність, контекст.

легальна дефініція мовленнєвий

LEGAL DEFINITION AS A SPEECH ACT:

COMMUNICATIVE, SEMANTIC AND PRAGMATIC ASPECTS

(on the material of the French language)

Krukovsky V. I.

Candidate of Philology, Associate Professor

Kyiv National Economic University

Krukivska O. V.

Candidate of Philology

Department of International Relations of the state enterprise of postal service “Ukrposhta ”

шмунікативний_гасемантит-пЈагматичнийаспекти_(наматеЈІалі_фЈанцузької_моВИ)

For a long time it was believed that the language performs only the function of representativeness and information transfer. But the representative of linguistic philosophy,

J. Austin, said in the 50s of the 20th century that a speaker can not only describe reality, but also produce it under certain conditions with the help of performative speech acts, especially oral ones. Austin regarded the act of sounding speech as an illocutionary act, as a performative. Moreover, the material signs of performativity were important for him: 1) grammatical: first person, active and imperative form; 2) semantic: the so-called performative verbs.

For Austin, written performative speech acts were primarily legal acts: with a seal, with a signature on a form, etc. Austin called them explicit speech acts. But there are implicit performative statements that are more common, which do not have a verb in the first person, there is no imperative, or there may not be a verb at all. But, nevertheless, they can be performative.

In our opinion, there are such French legal definitions that are little studied in domestic romance Philology, which can become performative speech acts under certain extra-linguistic conditions.

The perfomativity of legal definitions has a triple character: linguistic, political and institutional.

We hypothesize that French legal definitions, despite their ambiguity, their descriptive nature, and the neutrality of semantics, can be performative speech acts as quasi-arguments..

The purpose of our study is to prove that, from a pragmatic point of view, the French legal definition, as a special form of communication, is a performative speech act, which is not limited to a representative and informative function, but can be a quasi-argument, this legal rule in court discourse.

Our study confirmed the hypothesis that the French legal definition can fulfill the function of an argument, which has the signs of both general argumentation and legal one, which is provided by linguistic means (in particular, evaluative elements) and extralinguistic ones, namely the conventionality and intentionality of legislative statements, which can only be seen in context. The specificity of the performativity of the French legal definition is that it will be successful when the judge applies it when making his decision. Thus, performativity in the light of the theory of J. Austin plays a paramount role in the law. Performativity in legislative discourse is a semantic-pragmatic category.

Key words: speech act, implicitness, legal definition, performativeness, intentionality, conventionality, context.

Довгий час учені (Фреге, 2000; Вітгенштайн, 1995; Бюлер, 1995 та інші) розглядали мовлення винятково як примітивний апарат для репрезентації і відображення дійсності, як своєрідну “картину світу” (Вітгенштайн, 1995, c. 33). Вони вважали також, що основна функція мовлення - накопичення й передавання інформації, опис дійсності - правдивий / неправдивий, залежно від того, що описується: події, ситуації, душевний стан тощо. Але сучасна лінгвістика, зокрема прагмалінгвістика (J.-Cl. Anscombre et O. Ducrot, M. Carel, Ch. Perelman та ін.), заявляє, що мовлення може не лише дзеркально відображати реалії, а й будувати реалії, трансформувати їх, впливати на них через соціум, тобто первинна функція мовлення - комунікативна (соціальна). На цю соціальну функцію мовлення як на первинну звернув увагу в 50-ті роки ХХ ст. англійський представник лінгвістичної філософії Дж. Остін, зазначаючи, що мовець має вербальну можливість не лише символічно (за допомогою так званих “конотативних” мовленнєвих актів) описувати (репрезентувати) навколишню дійсність, дотримуючись або не дотримуючись умов істинності, а й творити дійсність: викликати в адресатів певні відчуття, емоції, бажання, спонукати їх до певних дій чи навіть маніпулювати ними за певних обставин і в певному контексті за умови забезпечення всіх складників успішного виконання дій за допомогою так званої “перформативної фрази”, яка являє собою висловлення, що “реалізує те, що висловлюється” (Ambroise, 2005). Саме тому Дж. Остін приходить до цілком закономірного висновку, що перформативні висловлення не можуть бути ні істинними, ні хибними на відміну від констативних (таких, як, напр., світить сонце, падає сніг), зате можна оцінити в категоріях успішності / неуспішності (Fraenkel, 2006). Пізніше Дж. Остін відмовився від цього критерію, коли зрозумів, що неможливо знайти висловлень, позбавлених перформативного ефекту, які б лише репрезентували (описували) світ без будь-якого впливу на нього. Навіть звичайна фраза Йде дощ уже створює нову реальність, висловлюючи ствердження.

Перформативність передбачає, що саме мовлення є дією, оскільки змушує діяти. Зачиніть вікно! Це прямий наказ. Холодно. Це опосередкований наказ, що може означати Зачиніть вікно. Висловлення може бути навіть рівнозначним учинку, напр.: Я оголошую його невинуватим. Звідси вислови: “зважувати слова", “кидатися словами", “гратися словами". Ідеальним для Дж. Остіна є усний мовленнєвий акт (МА), такий, як, наприклад, обряд хрещення з усіма його ритуальними ознаками: церквою, свічками, літургією, словами священика: Я тебе хрещу в ім 'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! Усне мовлення - це справжнє дійство: промовляння слів наспівно, їх інтонація, міміка, жести присутніх на церемонії, їх зовнішній вигляд, настрій, архітектурно-просторові елементи... Це означає, що матеріальний вимір МА має для Дж. Остіна першочергове значення. Усне висловлення може відразу показати результат своєї успішності чи неуспішності. Тому на своїх лекціях Дж. Остін наводив приклади насамперед усних іллокутивних МА. Саме акт звучання висловлення він розглядав як іллокутивний, як дію, як перформатив, оскільки саме такий акт змушує діяти. Такими перформативами є для нього, наприклад, церемонія одруження, складання присяги, оголошення заповіту тощо. Фрази, що вимовляють протагоністи цих актів, звучать у ситуації віч-на-віч. Для Дж. Остіна це майже театральна п'єса - перший акт, другий. Але коли Дж. Остін звертається до письмових МА: контракт, заповіт, доручення тощо, то ця ситуація “віч-на-віч”, ця звукова й просторово-часова реальність зникають.

Тому для Дж. Остіна важливими ознаками перформативності МА, зокрема в письмовому вигляді, є формальні критерії, а саме: граматичні (вживання дієслів у першій особі однини теперішнього часу, активний спосіб, наказова форма) та семантичні (наприклад, так звані перформативні дієслова, тобто дієслова, що передають тип МА явно: обіцянка, заборона, попередження та ін.). Я клянусь! Я обіцяю! Коли Дж. Остін наводить приклади перформативності письмових актів, то це передусім юридичні акти, схожі на усні МА. Він намагається уподібнити письмові акти до усних. Для цього на письмовому акті повинен бути підпис, рівнозначний для Остіна усному Я, оскільки усне висловлення прив'язане до свого джерела, а письмове - ні. Автографічний підпис на заповіті еквівалентний Я, він тотожний вимовлянню слів, тому що пов'язаний із фізичним тілом суб'єкта, з його рукою ^гаепкеї, 2006), і це робить перформативне вислювлення експліцитним, наприклад заповіт. Ці матеріальні ознаки перформативності насамперед юридичних письмових актів дійсні також сьогодні: штамп, печатка, бланк, формуляр. Саме особливі текстові, графічні, матеріальні форми юридичних актів разом із процесуальними нормами забезпечують їх перформативність.

Отже, ми бачимо, що поняття перформативності МА Дж. Остін розробив саме на основі юридичних висловлень. Тому теорія МА мала серед юристів великий успіх, оскільки для повсякденної юридичної практики казати щось рівноцінне робити щось. Це означає, що є велика відмінність між буденним “казати щось” “і казати щось” у праві. Із зазначеного вище видно, що в галузі права перформативність МА у світлі теорії Дж. Остіна має першочергове значення. Юридичні акти є ідеальними перформативами, зразками, моделями. Будь-який мовленнєвий акт установлення чи застосування права характеризується яскраво вираженим іллокутивним компонентом. Показником іллокутивної сили МА для Дж. Остіна, як ми зазначали, є насамперед дієслово. Він навіть склав список постійних, на його думку, так званих “сильних” перформативних дієслів, напр.: наказувати, наполягати, вибачати тощо. Дж. Остін підкреслює, що граматична форма я + дієслово і семантика певних дієслів є критеріями так званої “експліцитної перформативності”, тобто перформативності, ефект якої породжується словами мовця (Остин, 1986). Ці критерії перформативності МА, визначені Дж. Остіним, зазнали гострої критики з боку послідовників теорії МА (наприклад: Е. Бенвеніст, П. Бурдьє, К. Кербрат- Ореккіоні та інші). Так, К. Кербрат-Ореккіоні наголошує, що перформативінсть не є іманентною властивістю якихось конкретних дієслів тієї чи тієї мови, що висловлення за відповідних умов, так само, як критерій граматичної форми відповідного дієслова, не є однозначними критеріями розмежування перформативних і констативних висловлень (КегЬгаТОгессЫот, 1995). Не завжди легко надати точне прагматичне значення конкретному висловленню, оскільки один і той самий МА може реалізуватися за допомогою різних висловлень, тобто перформативність не зводиться лише до експліцитної.

Як не дивно, але пряме мовлення, що має експліцитне значення, явище рідкісніше за непряме, що має імпліцитне значення. Дж. Остін заявляє, що існують імпліцитні перформативні висловлення, де не вживаються дієслова в першій особі або де взагалі немає дієслів. Деякі категорії МА (питання, вигуки та ін.) не потребують дієслів, щоб бути очевидними, у письмовому вигляді їх дозволяє ідентифікувати пунктуація. Тобто граматична форма не має в цьому разі жодного значення, головне - спрямованість МА. Імпліцитні перформативи - це ті, де ефектом є не результат дії мовця, а результат певних обставин (Доценко, 2011, с. 63).

Маркерами таких перформативів можуть бути: модальність, вид, інтонація, жести, церемоніальні дії тощо. Імпліцитні перформативи можуть виражатися за допомогою констативних дескриптивних висловлень. Наприклад, фраза Я прийду завтра може бути констатацією, погрозою, твердженням. Будь-які висловлення можуть бути імпліцитними перформативами залежно від комунікативної ситуації. Імпліцитні перформативи двозначні і лише тлумачення тексту, контексту і фонові знання дозволяють зняти цю двозначність (там само). Щоб стати перформативними, вони вимагають забезпечення певних екстралінгвальних умов. Відмінність між імпліцитними й експліцитними МА полягає не лише в тому, хто автор МА, а у відмінності між реальною ситуацією і створеною - фактори, які Дж. Остін не брав до уваги у своїх дослідженнях. Окрім того, імпліцитність чи експліцитність МА можуть залежати від психології співрозмовника. Наприклад, дорожній знак - не перевищувати певну швидкість - можна розглядати як експліцитний перформатив або як імпліцитний, якщо вважати, що його почепив не автор цієї заборони (держава), а хтось інший, тому виконувати його не обов'язково.

МА, які за формою не є експліцитними перформативами, потенційна перформативність яких потребує ідентифікації, доведення, викликають сьогодні великий інтерес у лінгвістів, юристів, філософів, економістів, маркетологів, оскільки перформативність важлива для будь-якої галузі (Эапкш, 2007), про що свідчить велика кількість публікацій як за кордоном, так і в Україні, зважаючи також на їхню здатність відображати нетипові стосунки між дійсністю й МА.

Пресупозиція, імплікація, імпліцитність, недомовленість, неочевидність змісту характерні також і для юридичного мовлення. Так фраза Державною мовою в Україні є українська мова має інформативний, констативний характер, коли вжита в приватній розмові, і навпаки в законі вона має перформативний характер норми, яку треба виконувати. І це цілком природно, оскільки слова в праві не можуть обмежуватися лише репрезентативною функцією. “Юридичні правила не обов'язково є лише дескрипціями, оскільки очевидно, що їх регулятивне призначення не може випливати з простого вживання мови”, - говорить французький дослідник Флоран Ларрок у своїй роботі “Перформативність конституційного мовлення” (Ьапщие, 2016, р. 10). Очевидно, що французький законодавчий дискурс, який ми досліджуємо, як окрема галузь права не може не поділяти цієї властивості.

Юридичне мовлення, зокрема законодавче, стоїть на службі соціального акту. Правничі правила не просто опис, їх мета - регулювання соціальних відносин. “Малоймовірно, щоб функція законів зводилася до простої репрезентації того, що є” (КогкШ, 2008, р. 156). Якщо вірити J. Dаnkin, то політичне мовлення є перформативним по суті (2007). Політики використовують мовлення як дію, діяти для політика - це говорити. Звичайно політичне мовлення не позбавлене іллокутивного рівня, але його перлокутивний рівень перемагає. У зв'язку зі своєю політичною специфікою законодавче послання афішує посилену перформативність. Саме це й пояснює особливу увагу дослідників до перформативності законодавчого дискурсу, зокрема з лінгвістичного погляду. Але ця його юридична, зокрема законодавча, імпліцитна за формою перформативність відрізняється від імпліцитної перформативності повсякденного мовлення тим, що вона має потрійний характер: лінгвістичний, політичний та інституційний. Звичайно закон - це насамперед мовлення, але це також інституційна (державна) політика. Перформативність закону має бути успішною для його застосування. Яким чином і якими засобами вона досягається чи не досягається? Щоб дати відповідь на ці та інші запитання, ми обрали об'єктом дослідження МА французьких легальних дефініцій (ЛД), які ми вважаємо імпліцитними перформативними МА, про що свідчить їхня описова монологічна форма, виражена переважно дієсловом у третій особі дійсного способу. Але в комунікативно- прагматичному плані ЛД мають бути перформативними МА.

Вибір МА як об'єкта дослідження зумовлений важливістю вивчення, правильною інтерпретацією й використанням МА взагалі, а обрання МА саме легальної дефініції пояснюється частотою її вживання у французькому законі як одного із засобів забезпечення успішності законодавчої комунікації. У рамках сучасної антропологічної парадигми в мовознавстві вивчення мови як дії, як мовленнєвих актів не викликає сумніву і є суттєво актуальним. Ґрунтуюючись на працях Ж. Анскомбра і О. Дюкро, ми висуваємо гіпотезу, що МА французької ЛД, незважаючи на те, що вона позбавлена явних ознак енонсіативності (відсутність контексту, неозначеність, неканонічність граматичної перформативної форми, нейтральність семантики (ЛД нічого не забороняє і не дозволяє), не обмежується лише репрезентативною й інформативною функцією, а може бути важливим аргументом, справжнім правничим правилом. Це твердження ми спробуємо довести на основі нових методів аналізу, нових підходів до теорії МА, до перформативності, хоча визначення поняття МА, критерії їх ідентифікації й кваліфікації вимагають уточнення.

Ці та інші проблеми МА, що потребують розв'язання, а також брак робіт з вивчення МА французької ЛД як в Україні, так і за кордоном і визначають актуальність цього дослідження. Отже, об'єкт дослідження - МА французької легальної дефініції, предмет - комунікативний і семантико-прагматичний аспекти. Мета - провести прагматико-лінгвістичний аналіз французької ЛД з урахуванням екстралінгвальних факторів і довести гіпотезу, що в комунікативно- прагматичному плані мовленнєвий акт французької ЛД як особлива форма законодавчої комунікації є перформативним МА, потенційна функція якого бути квазіаргументом, наприклад у судових дебатах, що пов'язано із соціальним статусом мовця (законодавця).

Завдання: коротко розглянути нові тенденції розвитку теорії лінгвопрагматики, насамперед теорії МА, і визначити перспективи їх використання для нашого дослідження, провести прагматико-лінгвістичний аналіз МА ЛД і виявити, завдяки яким засобам (лінгвальним і / чи екстралінгвальним) французький законодавець перетворює ЛД із загального об'єкта в юридичний, у перформативний МА, чому ЛД має конвенційний характер, установити відмінність між технічною і стипулятивною дефініцією, з'ясувати тактику й стратегію французького законодавця щодо формулювання МА ЛД, запропонувати мовно-прагматичну перспективу подальшого вивчення МА ЛД як особливого типу дискурсу. Таке дослідження дозволить глибше пізнати природу й особливість мовлення як дії, зрозуміти, як забезпечити його ефективність, що збагатить лінгвопрагматику і в теоретичному, і в практичному плані. Матеріалом дослідження слугують тексти законів Карного і Цивільного кодексів Франції. Новизна дослідження зумовлена розглядом перформативності МА французької ЛД як трикомпонентної: політичної, інституційної й лінгвістичної, яка в законодавчому тексті стає мегакатегорією. Уперше зроблено спробу аналізу комунікативних і семантико-прагматичних особливостей МА французької ЛД в українській романістиці в руслі лінгвістичної прагматики з урахуванням лінгвальних і екстралінгвальних факторів.

Теорія МА, починаючи з праць її засновників Дж. Остіна і Дж. Серля, стала предметом численних досліджень у лінгвістиці, філософії, менеджменті та в інших галузях науки (Г. П. Грайс, Т Ван Дейк, С. Левісон, А. Вежбицька, Г. В. Колшанський, Ю. Д. Апресян, Н. Д. Арутюнова, О. В. Падучева, J. Butler, M. Callon, M. Foucault). Вітчизняні лінгвісти також присвятили свої роботи теорії МА (Г. Г. Почепцов, Ю. Г. Твердохліб, Т. В. Терещенко. Л. Р Турик та інші). З-поміж досліджуваних МА лідирують: вимога, вітання, подяка, комплімент, вибачення, звертання. Але нам не вдалося знайти жодної праці, присвяченої МА французької легальної дефініції. ЛД досліджується або із суто юридичного, або із суто лінгвістичного погляду.

Наш аналіз праць деяких зі згаданих тут та інших сучасних авторів показав, що теорія МА зазнала з початку свого існування суттєвих змін, унесених зокрема новою дисципліною - так званою “прагматикою вербальної взаємодії", або “конверсаційним аналізом” (Kerbrat- Orecchioni, 1996). МА продовжують викликати численні дискусії (аж до права на саме їх існування). Сьогоднішня дискурсивна методологія вимагає переосмислення поняття МА. Лінгвісти-інтеракціоністи (наприклад: Г. Г. Матвєєва, А. В. Ленець, О. І. Петрова, К. Кербрат- Ореккіоні та ін.) оновили концепцію мовленнєвої діяльності та значно розширили розуміння МА. Їхня концепція протиставляється першим дослідженням МА, коли МА вивчалися як майже абстрактні, “деконтекстуалізовані” сутності, коли нехтували їхньою справжньою комунікативною динамікою, якою є головно вербальна взаємодія. Сьогодні поняття МА не відкидається, а отримує нове наповнення, новий зміст, у якому підкреслюється активна роль адресата, ураховується контекст, ситуація і пресупозиції, спільні для комунікантів. Віднині МА досліджуються в їхньому природному контексті, тобто в розмові, як складники конверсаційної системи, інтегровані в текст. Тобто основний розрив між традиційним баченням МА і новим полягає у визнанні за МА їх інтерактивної значущості, яку Дж. Остін і Дж. Серль вивчали недостатньо. І тому саме вербальний обмін стає нині першою одиницею дискурсивного аналізу (Матвеева, 2013). Тобто перехід від ізольованого опису МА до інтерактивного, справді показує, що говорити - це діяти чи примушувати діяти. Але навіть таке бачення МА не вичерпує проблеми його визначення.

Окрім того, МА, здається, можуть змінюватися від мови до мови, оскільки є культурно детермінованими, а до цього дослідники розглядали лише англійські дієслова. Це був так званий англійський англоцентризм, який відома лінгвістка А. Вежбицька засуджує (Вежбицка, 1985). Тому нас більше цікавлять праці французьких дослідників теорії МА, а саме стаття французької лінгвістки К. Кербрат-Ореккіоні “Яка ситуація сьогодні з мовленнєвими актами?”, де вона пише, що проблеми типології МА продовжують активно обговорюватися. Як приклад вона наводить роботи американських лінгвістів В. Лабова і Д. Фаншела (1977), які досліджують дуже специфічну категорію “метамовних” актів, таких, як ініціювати, призупиняти, подовжувати, повторювати, посилити (Kerbrat-Orecchioni, 1995). Англійські дослідники дискурсу J. Sinclair і M. Coulthard (1975) додають до цього списку МА зовсім дивні акти: репліки, коментарі, оцінку і навіть невербальні одиниці: паузу, міміку, жести. Американський лінгвіст J. Dore (1979) доповнює цей список некласичних МА так званими “конверсаційними актами”, а німецькі лінгвісти Е. Gulich і Т Kotschi (1987) - різними “актами текстової композиції”. Таке трохи хаотичне розширення парадигми МА ще більше загострило питання поняття МА. Що це? Висловлення, що має іллокутивну силу? Чи це висловлення для того, щоб вплинути на поведінку адресата? Це означає, що МА можуть мати надзвичайно різний характер (природу) і можуть стосуватися конверсаційних обов'язків, когнітивного чи афективного стану тощо. Наприклад, чи є мовленнєвими актами дієслова іронізувати, регулювати, передбачати? Слід визнати, що ніхто сьогодні не в змозі відповісти, якими є критерії розмежування МА. Важко, з одного боку, ідентифікувати МА в розмовному тексті, тобто визначити точно їхні текстові межі, а з другого боку, - класифікувати такі висловлення і надати їм відповідне іллокутивне значення (КеЛгаї-ОгессМот, 1990, р. 21). Справді, грані, що розділяють різні МА, інколи відносні, із цього випливає, що складно розглядати їх як повністю автономні прагматичні одиниці - стабільні й непорушні, чітко визначені й абсолютно відмітні одна від одної. Тому вивчати їх слід разом, у їхньому зв'язку з іншими МА. А це вже проблема взаємовідносин між МА.

Погляди лінгвістів на комунікацію значно ускладнилися. МА спрямований на одного чи кількох адресатів? К. Кербрат-Ореккіоні доходить висновку, з яким ми погоджуємося, що в перспективі взаємодії МА стають комунікативними актами і стандартна модель МА як намір лише мовця перетворюється на модель МА як продукту активної (інколи конфліктної) колаборації між співрозмовниками (там само). МА не є мовленнєвими одиницями, застиглими непорушно, межі між ними рухомі, вони розглядаються як конструкції, що будуються спільно, як складні конструкції інтерактивної динаміки партнерів-учасників вербального обміну. Тому вони можуть не відповідати класифікації, запропонованій першими підходами до прагматики. Декларативи не так уже й чітко відрізняються від асертивів, як це заявляє (Серль, 1986). Контекст і ситуація відіграють ключову роль у визначенні МА. Крім того, слід ураховувати соціальний чинник і соціальні відносини. Українська дослідниця Т М. Мелкумова пише, “що в різних дослідників спостерігаємо неоднакову кількість мовленнєвих актів, однією з причин чого є різний ступінь абстракції при виокремленні тієї або тієї групи мовленнєвих дій” (Мелкумова, 2015, с. 169). К. Кербрат-Ореккіоні вважає, що сьогодні можна по-новому глянути на теорію МА в рамках комунікативної взаємодії і обміну (1990). Для так званої прагматики третього рівня говорити - це діяти, говорити - змушувати діяти і, нарешті, говорити - це обмінюватися думками. МА, взяті в контексті комунікації, розглядаються під кутом зору ролі, яку вони виконують у побудові міжособистісних відносин. До цього твердження МА як взаємодії, К. Кербрат- Ореккіоні додає міжкультурний чинник. “Комунікативна поведінка не є універсальною, а змінюється разом із культурою, кожне суспільство по-своєму організовує комунікативну взаємодію своїх членів” (там само, р. 49). Продовжуючи обговорювати проблеми визначення МА, французька лінгвістка намагається показати, що немає єдиної інтегрованої теорії МА, і зауважує, що МА не обов'язково мають лінгвістичні ознаки, наприклад, акт дарування квітів або комунікативний жест відкриття вікон. К. Кербрат-Ореккіоні робить висновок, що МА є неминучими реаліями, але “це занадто складні об'єкти, щоб їх можна було розглядати в рамках єдиної теорії” (там само, р. 50). Її думку підтримує українська дослідниця І. С. Шевченко. “Конверсаційна дійсність спонукає нас відмовитися від унітарної концепції МА, а розглядати їх швидше як складні об'єкти, множинні і гнучкі, імпліковані в справжній зв'язок прагматичного континууму” (2007, с. 22). Зрозуміло, що реалізація МА змінюється від мови до мови. Універсальних критеріїв визначення МА немає.

Розглядаючи МА як багаторівневе утворення, теорія МА продемонструвала важливість урахування інтенції (наміру) і конвенційності мовця для пояснення процесів мовленнєвої взаємодії. “Висловлення можуть являти собою виконання багатьох мовленнєвих актів, що здійснюються за певних умов та створюють зумовлену соціальним середовищем мовленнєву ситуацію..., що узгоджується з конвенційними процедурами”, - зазначає З. І. Будій (2017, с. 22). Вона пише, що “поняття конвенційності є важливим ще й тому, що воно визначає вирішальний аспект відмітності між іллокутивним і перлокутивним аспектами мовленнєвого акту. Будь-який перлокутивний акт, імовірно, успішно виконується за достатніх обставин у процесі вимовляння” (там само).

Дослідження виявили взаємозв'язок МА з іншими екстралінгвальними факторами у формі відповідності між іллокутивною силою і обставинами МА: психологічним станом мовця, його інтересами, соціальним статусом, його уявленням про ситуацію спілкування, враховуючи й адресата, його інтереси, його соціальний статус. Тобто “МА - це мовленнєва взаємодія мовця і адресата (слухача) для досягнення певних перлокутивних цілей мовця шляхом конструювання ними дискурсивного значення під час спілкування” (Шевченко, 2007, с. 23). МА сьогодні розглядають як вираження комунікативних і соціальний дій, а мовець, його автор, як психічну, культурну й соціальну сутність (там само).

І, нарешті, поняття перформативності МА, що досліджується в багатьох працях: Дж. Остін, Дж. Серль, Е. Бенвеніст, Г. Г. Почепцов, Ю. Д. Апресян, О. В. Падучева та ін. Так, Е. Бенвеніст уважав, що “коли ми маємо справу з перформативними висловленнями, нам потрібно постійно пам'ятати, що умови правоздібності особи, яка вимовляє висловлення, й особливі умови, за яких висловлення здійснюється, обов'язково мають бути дотримані” (2002, с. 307). Саме в цьому, а не у виборі певних дієслів полягає критерій перформативності висловлення (там само). Ю. Д. Апресян дотримується тієї самої позиції й зазначає, що граматичне визначення МА не можна сприймати занадто буквально і вважати, що в перформативних дієслів є лише форма першої особи однини теперішнього часу активної форми (1995). Тобто немає чітких критеріїв визначення перформативності висловлення. З-посеред останніх праць із цього питання слід назвати статтю В. А. Милованова і А. В. Бородіної, де російські дослідники, зокрема, зазначають, що “можливі різні підходи до визначення перформативних висловлень і до перформативності як такої” (2017, с. 30). Вивчення історії цього питання справді підтверджує цю різноманітність підходів. Так, українська дослідниця Є.Л. Ліпська у статті “Еволюція поглядів на проблему перформативності” зазначає: “У широкому смислі - це категорія, яка дозволяє представити мовленнєву дію, що реалізується в широкому комунікативному контексті, коли слово й дія практично ототожнюються, коли словом репрезентується не опис дії, не повідомлення про неї, а її виконання. У вузькому смислі - це значення висловлення, яке за певних прагматичних умов дорівнює виконанню дії, що ним позначається” (2015, с. 205).

Дж. Серль пише, що “засвоєння правил, що становлять мовну компетенцію мовця і слухача недостатньо для реалізації акта декларування. Додатково необхідна позамовна настанова, де мовець і слухач повинні займати відповідні соціальні позиції” (Серль, 1986). Якщо, наприклад, якийсь американський клоун скаже на телебаченні: “Я оголошую війну Північній Кореї”, - то це викличе лише сміх аудиторії. Нічого не відбудеться, якщо мовець не має тієї легітимності, яка надає йому перформативної сили. Але якщо фразу “Я оголошую війну Північній Кореї” виголосить президент США, то в силу фактів війна може стати реальністю. “Сила мовлення не в силі слова, а в силі особистості мовця, який повинен займати для цього відповідне соціальне чи інституційне становище” (Bourdieu, 1982, p. 110-111).

Саме контекст створює перформативну функцію висловлення (Laugier, 2004). Урахування синтаксичного і семантичного аспектів недостатнє, щоб пояснити перформативний характер деяких юридичних виразів. Для того щоб відрізнити юридичне констативне висловлення від перформативного, слід подивитися на юридичні наслідки цього висловлення. Наприклад, стаття 1109 Цивільного кодексу Франції говорить, що “умовою чинності контракту є добровільна згода сторони, а не наслідок помилки чи обману” ^ode civil, 2008, а. 1109). Реалізація інституційного дискурсу, особливо юридичного, неможлива без дотримання певних правил.

Невдалими (провальними) вважаються дії, вчинені під примусом, під тиском обставин чи без відома (без інтенції) їх автора. Перформативний МА приречений на невдачу, якщо його вимовляє особа, яка не має права його вимовляти.

Висловлення є успішним, якщо мовець визнає намір, конвенційно пов'язаний із його висловленням. Для цього мовець звертається за допомогою до недвозначних маркерів, інтонації і контексту. Зі свого боку мовець для того, щоб досягти успіху, повинен підпорядковуватися дискурсивним законам, які можна резюмувати так: будь-хто не може сказати будь-що в будь-якій ситуації. Більшість умов, які мають бути виконані для успішності перформативного МА, зводяться до соціальної функції мовця. Умови успішності реалізації перформативних висловлень у французькому законодавчому дискурсі встановлюються на різних рівнях правової комунікації. Розглянемо ці умови з урахуванням усіх зазначених вище міркувань.

ЛД - це дефініція, дана законодавцем у законі. Поряд з особливими рисами вона має ознаки, властиві всім означенням, будується за спільними для всіх означень правилами логіки й лінгвістики. У законі дефініція - це результат ментального процесу означення, тобто речення, яке стає легальним лише після того, як знайде своє місце в прийнятому нормативно-правовому акті й отримає своє законне визнання. Отже ЛД - це нормативно-вольовий припис, виражений метамовою, використовувати термін саме в тому значенні, яке зазначене законодавцем. Це опис юридичного концепту за допомогою інших, уже означених концептів. Але це не просто законодавчий дефінітивний опис, оскільки він не нейтральний, це МА, це законодавча дія, спонукання до дії, для визначення характеру якої необхідно враховувати контекст. Розглянемо цей контекст.

Законодавцю (французькому) належить провідна роль у системі права, він формулює закон, виступає його локутором (мовцем), у цьому плані його позиція домінуюча, тому що вага його висловлення безпосередньо пов'язана з силою закону, який є відображенням правової влади і обов'язковий для всіх громадян держави. Формулюючи дефініції, законодавець звертається до всіх своїх політичних, соціологічних, соціальних, психологічних і економічних знань, які дозволяють йому наповнити змістом і спрямованістю своє послання, виявити, за висловом Дж. Лайонза, свою “комунікативну компетенцію”, що, зокрема, означає й те, що він “добре засвоїв правила правильного формулювання фраз певної мови” (1970, р. 200). Законодавець “полікомпетентний”, він повинен адаптувати висловлення ЛД до контексту, який залежить від різних чинників, на чому варто зупинитися окремо. По-перше, ЛД не бувають короткочасним продуктом: нерідко вони є предметом діалектичних контроверсій під час парламентських обговорень, отже, треба враховувати чинник часу. По-друге, законодавець не ізольований локутор: дефініція, з якою він має справу, - насправді завжди колективний продукт: основна робота над ЛД проходить у парламентських комісіях, крім того, законодавцю часто допомагають експерти, і, нарешті, парламентські фракції, виходячи з певних засад, по-різному наповнюють дефінітивний смисл і змінюють терміни й висловлення, отже, діє чинник методики розробки. По-третє, законодавець-парламентарій тісно пов'язаний із виборцями свого округу й має брати до уваги їхні міркування й переконання, тобто йдеться про чинник “соціального контексту”. По-четверте, законодавець є людиною, і такі параметри, як стать, вік, соціальне середовище і т. ін., не можуть не впливати на його міркування й інтенції, що можна визначити як антропологічний чинник. Сукупність цих факторів окреслює комунікативну ситуацію (контекст) висловлення, а дефінітивне висловлення безпосередньо пов'язане з цим контекстом. Звичайно, ЛД не можуть бути точним віддзеркаленням такого широкого контекстуального розмаїття, і законодавцю доводиться робити вибір, щоб оптимально чітко відобразити у вербальній формі сутнісні сторони реалії, яка є об'єктом законодавства.

Зміст ЛД підпорядковується правилам формулювання, які концептуалізують форми поведінки громадян, наприклад дефініція повстання: “constitue un mouvement insurrectionnel toute violence collective de nature а mettre en pйril les institutions de la Rйpublique ou porter atteinte а l'intйgritй du territoire national” (повстанням уважається будь-яка насильницька дія, що ставить під загрозу інституції Республіки і її територіальну цілісність) (Code pйnal, 2008, a. 212-1). Ця ЛД не просто описує складники повстанського руху - вона покликана створити умови для існування правничого правила і визначити потенційність його реалізації. Об'єкт реалізується лише відповідно до умов, визначених змістом дефініції, у зв'язку із цим ЛД може мати різний зміст, який грунтується: 1) на динамічному підході до дефініції як результату мовленнєвого, іллокутивного акту; 2) статичному підході, що випливає безпосередньо з мовленнєвого акту, який надає дефініції конвенційного характеру.

Дефініція має розглядатися як елемент дискурсу, породженого словом законодавця, вона спирається на мовчазну угоду між автором й адресатом, що саме й дозволяє її використання й функціонування, у такий спосіб конвенційний зміст дефініції перетворює її на робочий інструмент.

Законодавче дефінітивне висловлення - це мовленнєвий акт. Основними характеристиками мовленнєвого акту, як відомо, є інтенційність (умисність), цілеспрямованість і конвенційність (Бацевич, 2004, с. 170). МА безпосередньо пов'язаний з особою мовця і є компонентом комунікативної ситуації: послідовність мовленнєвих актів утворює дискурс (там само). МА передбачає різні вияви, що ввійшли в науковий обіг під назвами локуція, іллокуція та перлокуція. Локуція - це побудова фонетично і граматично правильного висловлення певної мови з визначеним смислом і референцією, власне кажучи, це акт говоріння, вимовляння, тоді як поняття іллокуція передає втілення в породженому мовленнєвим актом висловленні певної інтенції, комунікативної мети, що надає йому конкретної спрямованості, що ж до перлокуції, то під цим терміном розуміють наслідки впливу (зокрема психологічного) іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію.

Отож, локуція ЛД - це, власне, продукування її висловлення за допомогою слів і правил граматики, іллокутивний акт (мета) дефініції - це правовий підхід до концепту, який створює подвійне зобов'язання для законодавця - розкрити значення об'єкта і дотримуватися свого висловлення, звідси випливає, що акт тлумачення судді як словесне втілення “смислу” розкриває категорію перлокуції: саме суддя покликаний отримати від такого висловлення всю повноту закладеної в ньому інформації.

Дефініція в законі - це не просте послання, а МА, що виражає волю законодавця - висловитися, щось вербалізувати. Висловлення законодавця - це акт модифікації природного стану речей (річ уже існувала до дефініції), МА змінює цю річ, надає їй нових властивостей, суть яких розкривається у правовій сфері. Дефініція відповідає сутності теорії МА, яка спирається на поняття трансформації, а оскільки висловлення є для законодавця дискурсивною ситуацією, тобто воно є “мовленнєвою діяльністю, яку мовець виконує в момент говоріння” (АшсотЬге, 1983, р. 15), то висловлення для нього за своєю суттю є історичне, оказіональне і як таке ніколи не повторюється в одній і тій самій формі двічі - з формального погляду висловлення дорівнює фразі.

Акт “мовлення” означає, що законодавець переслідує певну мету. Продукуючи законодавче висловлення, законодавець займає позицію сили, оскільки створює об'єкт у формі правового акту і цим концептуалізує поведінку громадян, та, незважаючи на привілейовану позицію законодавця, його висловлення ґрунтується на звичайному мовленні, щоправда з урахуванням екстралінгвальних елементів - соціального, економічного, політичного і соціологічного контекстів.

Мовленнєвий акт виражає волю законодавця “означати”. Законодавець дає означення з причин, які він уважає вагомими. Таким чином, дефініція розглядається як продукт, як результат акту висловлення, а не як процес, але змісту вона набуває лише в момент своєї актуалізації в мовленні, кожного разу отримуючи новий зміст.

Будучи результатом акту висловлення, іллокуція є вольовим актом, спрямованим на визначення означуваного об'єкта, іллокутивний акт - це, так би мовити, “смисл у дії”, діяльність, спрямована на трансформацію реалій. Юридична трансформація розуміється як юридична дія, що полягає в перетворенні загального об'єкта в юридичний об'єкт: законодавець на основі аналізу загальної діяльності змінює об'єкт, надаючи йому юридичного характеру, що передається словом “означати”. Отже, даючи дефініцію, законодавець змінює ставлення до об'єкта.

Юридична дія означення встановлює легальні відносини суб'єкта до об'єкта, що охоплюють права і обов'язки. Таким чином, здійснений законодавцем іллокутивний акт є дескриптивним або аргументативним актом і передбачає різні наслідки застосування дефініцій, що пов'язане з його типом: 1) іллокутивний акт у формі дескрипції нав'язує судді певне бачення об'єкта (незмінність його складників); 2) іллокутивний акт у формі аргументації нав'язує судді той чи той тип умовиводу (Delnoy, 2008, р. 114). Обов'язок судді вирішувати питання про належність чи неналежність фактів до визначеного юридичного концепту. Сказане свідчить, що ЛД - це акт не просто мовленнєвий, а перформативний.

Конвенційний характер ЛД. Конвенційний, або стипулятивний (зумовлювальний) характер уважається однією з основних рис мовленнєвого акту (Бацевич, 2004, с. 170), ще більшою мірою це стосується дефініцій. Французький лінгвіст М. Ріжель наголошує, що сама форма дефініції може чітко сигналізувати, чи певна дефініція конвенційна, чи ні (Riegel, 1987, р. 33). У французькому законодавчому дискурсі конвенційна дефініція обов'язково вводиться формулами типу: convenons-nous d'employer dйsormaisXau sens de Y (віднині домовляємося вживати Ху значенні У); par E nous entendons... (Е ми розуміємо як...). Усі ці вирази містять елементи, які справді однозначно свідчать про стипулятивний характер твердження, серед них можна відзначити перформативне вживання дієслова dйfinir (визначати) у першій особі: Je dйfinis un X comme йtant un Y (Я визначаю Х як У) або це саме дієслово в майбутньому часі, наприклад: dйsormais un X sera appelй Y (віднині Х буде називатися У). Слід зауважити, що якщо ми вилучимо ці маркери, то висловлення, залишившись дефінітивним, реалізуватиме тоді дефініцію не прескриптивного (стипулятивного) типу, а технічну дескриптивну, на чому ми зупинимося нижче.

Дж. Остін справді вносить дієслово dйfinir до списку перформативів, інакше кажучи, - до дієслів, особливість яких полягає в тому, що їх висловлення в першій особі однини теперішнього часу відповідає виконанню дій, що їх вони виражають. Сказати Je dйfinis саме по собі вже є актом визначення (1986, с. 105). Інтерес становить наведений ученим випадок, коли одна структура відповідає різним дефінітивним формулюванням типу: якщо акт висловлення Je dйfinis Х comme У (я визначаю Хяк У) і дія одночасні, то у формулюванні типу Je dйfinis Х comme suit: Х, c'est У (Я визначаю Х таким чином: Х - це У) висловлення передує дії (там само, с. 88). Проте треба взяти до уваги, що розглянуті Дж. Остіном висловлення належать до таких, які містять, за термінологією Дж. Серля, маркер іллокутивної сили, який показує, що виконаний іллокутивний акт є дефінітивним актом (1986, с. 200), тобто містить перформативне дієслово dйfinir або один із згаданих вище елементів. Дефінітивні перформативи можуть бути зараховані до числа перформативів лише тою мірою, якою вони відповідають умовам, визначеним Дж. Остіном (1986, с. 105), що потребує окремого висвітлення. Отже, умови мають бути такими.

Умова 1. Визначена спеціальна конвенційна процедура означення змісту слів. Деякі типи комунікації, скажімо такі, як обмін думками серед експертів, а не спеціалістів, є типом комунікації, де здійснюється багато переформулювань, зокрема виконуються дії, пов'язані з роз'ясненням за допомогою дефінітивних висловлень смислу вжитих термінів. Потреба в цьому зумовлена неоднаковим рівнем знань серед різних груп мовців, що беруть участь у процесі комунікації: одні з них мають знання, тоді як іншим потрібно їх здобути. Отже, лише в разі відповідної (спеціальної) соціальної домовленості дефінітивний перформатив виконає іллокутивний акт, що його він позначає. Якщо екстралінгвальні умови конвенційного характеру не дотримані, перформативне висловлення недійсне.

Умова 2. Визначені компетентні особи процедури означення. Для того щоб дефініція була дефініцією, вона має бути сформульована компетентним мовцем відповідної галузі.

Умова 3. Процедура має бути виконана всіма учасниками належним чином. Учасники повинні підтвердити, що вони зрозуміли обсяг дефінітивного висловлення.

Стипулятивна дефініція, на думку М. Ріжеля, має розглядатися як перформативне висловлення, тобто таке, де мовець уводить невідоме значення вже існуючого слова або створює новий концепт (Riegel, 1987), і в обох випадках висловлення цих актів веде до їх реалізації. Надаючи існуючому або новому терміну довільне (договірне) значення, мовець зобов'язується сам дотримуватися вживання терміна в тому значенні, яке він встановлює, і запрошує свого співрозмовника зробити те саме (у рамках закону - не запрошує, а зобов'язує). На завершення додамо, що рівень істинності цих дефінітивних висловлень не можна оцінити, тому що його визначає той, хто дає означення, або той, хто встановлює нове значення за допомогою мовленнєвого акту.

Так звана “дескриптивна дефініція” відрізняється від прескриптивної у двох аспектах: по-перше, вона не містить форм, які б свідчили про стипулятивний її характер; по-друге, на відміну від стипулятивної дефініції, дескриптивна дефініція являє собою дійсне твердження, тобто це природна дефініція в тому сенсі, що вона визначає значення слів звичайного мовлення. Із цього протиставлення двох фундаментальних типів дефініцій випливає важливий висновок: суть стипулятивної дефініції полягає у встановленні конвенційного (договірного) відношення між знаком і об'єктом шляхом укладення того, що М. Ріжель називає “референційним контрактом”, тоді як дескриптивні дефініції обмежуються описом уже існуючого відношення між знаком і об'єктом (Riegel, 1987).

Виходячи з цих положень, констатуємо, що за своєю суттю ЛД - це стипулятивна дефініція, тобто наслідок перформативного мовленнєвого акту.

Матеріал дослідження виявив, що стипулятивні дефініції, уточнюючи зміст і умови застосування означуваного слова, можуть бути сформульовані по-різному, наприклад: Il y a lieu de parler d'X, lorsque Y, X a pour objet de.... X contient... Доречно тут зробити кілька побіжних зауважень про метамову законодавця, зокрема про дієслово-зв'язку між означуваним і означуючим. У випадку французьких легальних стипулятивних дефініцій це звичні дієслова кtre, constituer тощо, які встановлюють зв'язок між родом і видом. Незважаючи на те, що дієслова, вживані в цих висловленнях, нейтральні і не належать до списку перформативних, проте висловлення з цими дієсловами, виражаючи дію, стають перформативними, адже слово законодавця не позначене нейтральністю, а обирається свідомо. Законодавчий дискурс - це офіційний дискурс, він проголошує верховенство права, і його комунікація здійснюється за допомогою актів перформативного мовлення.

Отже, ЛД окреслюють конвенційне значення об'єкта. Наприклад, для того, щоб повстання (rйbellion) з правового погляду вважалося порушенням закону, необхідно, щоб воно, відповідно до ст. 269 Карного кодексу Франції, містило такі складники, визначені законодавцем:

opposer une rйsistance violente,

а une personne dйpositaire de l'autoritй publique ou chargйe d'une mission de service public,

que cette personne agisse dans l'exercice de ses fonctions,

pour l'exйcution des lois, des ordres de l'autoritй publique, des dйcisions ou mandats de justice

(Code pйnal, 2018, a. 269).

Законодавець створює предмет а priori, а суддя з'ясовує для себе зміст дефінітивних концептів а posteriori. Застосування в законі наказу чи заборони до конкретних життєвих випадків передбачає визначення їхнього обсягу та істотних ознак, а потім встановлення наявності цих ознак у конкретному факті. Ці етапи висвітлює Ж. Анскомбр, наголошуючи на правовій відповідності цих дій: “Суб'єкт застосування права, щоб діяти відповідно до вимог нормативного правового акту, вивчає його текст, осягає його смисл, а значить, здійснює тлумачення” (Anscombre, 1983, р. 219). Тлумачення - це розумовий процес, націлений на встановлення змісту норм права шляхом визначення термінів і виразів (знаків природної мови) (Delnoy, 2008, р. 142). Таке тлумачення звичайно характеризується як граматичне (там само). Отже, дефініція підлягає імпліцитному, неформальному схваленню, на якому ґрунтується її зміст. Дефініція - це стипулятивний мовленнєвий акт, що визначається її конвенційним характером.

Конвенційний зміст легальних дефініцій ЛД визначається двома чинниками: 1) ознаками об'єкта; 2) змістом предмета - первинним чи вторинним, експліцитним чи імпліцитним.

Визначення ознак предмета. Легальна дефініція є конвенційною, оскільки відповідає мовній конвенції. Означення предмета, що складається з тих чи тих елементів, у той чи інший спосіб залежить від вибору, наслідком якого є специфікація предмета. Це не довільний вибір, оскільки він спирається на спостереження, що дозволяє визначити ймовірні складники предмета. Виходячи зі спостережень за фактами, більш-менш складними реаліями, і ґрунтуючись на законодавчій практиці, французький законодавець визначає дефінітивні елементи предмета. Вибір його почасти залежить від мети дефінування та від реалій і відповідає синтезу, заснованому на аналізі фактів, що дозволяє сформувати основу дефініції. Вибір залежить також від правових аспектів, які зобов'язують законодавця обрати такі складники дефініції, які б повністю охоплювали інтенсіональне поле означуваного концепту, що може в результаті дати досить широке тлумачення.

Дефініція належить до конвенційних висловлень, тому що не потребує доведення. ЛД не є продуктом операції, що ґрунтується на критеріях формальної логіки, і не відповідає їй, тобто вона не може бути ані істинною, ані хибною й не підлягає обговоренню. На відміну від дескриптивної дефініції, означуюче ЛД не тотожне означуваному в семантичному плані. ЛД має приписний характер у тому сенсі, що законодавчий вибір обов'язковий для всіх, із суддею включно. Якщо дефініція є результатом вибору в сенсі домовленості, то це тому, що вона є віддзеркаленням соціальних реалій, які інколи дуже важко окреслити. Цей вибір ураховує також можливі еволюції, які слід увести до дефініції.

Дефініція конвенційна настільки, наскільки її складники віддаляються від звичного смислу. Наприклад, була скоєна певна дія, яку у звичному значенні можна кваліфікувати як “крадіжку”. Але чи може ця дія отримати юридичну кваліфікацію крадіжки на основі відповідності її наявних елементів конвенційним складникам легальної дефініції'? Для того щоб визнати факт крадіжкою, протрібно, щоб він відповідав умовам, що висуваються до означення “крадіжки” (Code pйnal, 2008, a. 311-1): факт має бути вилученням ^ вилучення має бути шахрайське ^ вилучене має бути річчю ^ річ має бути чужою. Лише за наявності всіх цих елементів такий факт можна кваліфікувати як “крадіжку”. Конвенційний характер дефініції є експліцитним і зумовлюється легальною основою дефініції, її первинним змістом, а суддя через тлумачення ознак об'єкта з урахуванням усіх реалій розкриває вторинний зміст означуваного об'єкта. Отож, конвенційне і кваліфікаційне висловлення пов'язані з експліцитною операцією законодавчого визначення.