Історія наукової ботанічної номенклатури української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія наукової ботанічної номенклатури української мови

Іван Сабадош

Ужгородський національний університет,

Ужгород

Abstract

History of Ukrainian academic botanical nomenclature

The academic botanical nomenclature of New Ukrainian appeared in the mid-19th century and has undergone the processes of formation, stabilization, unification, normalization and codification. The main sources of shaping generic phytonomens are the Ukrainian national and dialectal names of plants. The core of this vocabulary consists of names of Slavonic origin. The replenishment of the academic botanical nomenclature with new monolexemic names occurs due to derivation, the resemantization of common words, the borrowing of botanical names from other languages. The academic names of the genera of plants are also enriched by compound nominative units. The Ukrainian academic nomenclature of botany, covering names of the entire flora of Ukraine and, to a large extent, the names of plants growing abroad, has become a full- fledged subsystem of the scientific terminology of botany. In its development, it has reached a level that largely satisfies the needs of modern botanical studies. However, from a linguistic point of view, it still needs further improvement.

Keywords: history of terminology, Ukrainian botanical nomenclature, nomen.

1. Початковий період (середина ХІХ - початок ХХ ст.)

Незважаючи на нєсприятливі умови розвитку української мови загалом й української наукової термінології зокрема, від середини ХІХ ст. починає розвиватися науковий стиль сучасної української літературної мови і як його важлива складова - термінологія низки наук, серед іншого й ботаніки. Це зумовлено передусім тим, що після революції в Австро- Угорщині 1848-1849 рр. в Галичині відкривали українські школи, що вимагали підручників з українською термінологією.

У формуванні наукової ботанічної номенклатури можна виокремити кілька періодів: 1) початковий із двома часовими проміжками: 50- 60-і рр. ХІХ ст. і від 70-х рр. ХІХ ст. до 1917 року, 2) від 1917 р. до 1941 р., 3) повоєнний період (до 1990 р.), 4) 90-і рр. ХХ ст. і до сьогодні.

Від початку 50-х рр. ХІХ ст. учені, які стояли біля витоків становлення української наукової ботанічної термінології - І. Гавришкевич із Галичини (1852) [Гавр.] і Х. Августинович із Полтавської губернії (1853) [Авг.], - усвідомлювали необхідність народної основи для її створення, тому ін-тенсивно збирали назви рослин в українських говорах і майже одночасно публікували невеличкі збірки народних ботанічних номенів. 1861 року вийшли друком ще два списки галицьких назв рослин - М. Новицького [Нов.] і К. Гоелзла [Hoelzl]. Упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. виходить друком низка збірок української народної номенклатури рослин, зокрема О. Роговича (1869) [РО] і (1974) [Рог.], М. Срединського (1872-1973) [Сред.], Ф. Волкова (1874) [Волк.], Е. Ліндемана (1881-1882) [Lrnd.], І. Глібовицького (1890) [Hl.], І. Шмальгаузена (1895) [Шм.] та ін. Подібних збірок з'явилося в цей час досить багато, та, на жаль, не всіх їх було опубліковано.

І. Гавришкевич (1827-1908) подав 295 українських назв рослин, записаних безпосередньо від носіїв говірок Жовківського, Перемишль-ського, Золочівського, Ясельського округів, у карпатських говірках Сам- бірщини [Гавр.]. У деяких випадках засвідчено по дві, зрідка по три й більше назви тієї самої рослини, наприклад: деревій, крвавник `Achьlea mьlefolrnm' [ШЫ.: 135], сухотник, суховили, суховерх `Prunella' [ШШ.: 143], бараболя, бульба, земняк, картофля, грушка земна `Solanum tuberosum' [ШШ.: 145] та ін.

Більшість української лексики у словничку І. Гавришкевича - загаль-нонародні назви, що відомі і в західних, і в багатьох інших українських говорах і які стали нормативними в українській літературній мові, закрі-пившись згодом у науковій ботанічній номенклатурі, наприклад: береза, клен, вишня, черешня, овес, горох, жито, осока, оман, кропива, печериця, рижик, мухомор та багато інших. Кількість вузьколокальних назв незначна: свічарник `Convallaria' [ШШ.: 138], тряска `Eqrnsetum' [ШШ.: 139], сплюх `Scabwsa' [ШШ.: 145] та ін.

Х. Августинович (1810-1891) опублікував працю про лікарські рослини Полтавської губернії [Авг.: 1-91], у якій налічується близько 165 українських ботанічних номенів, із яких понад чверть належить до загальнонародних, зокрема: смородина, бузина, хміль, щавель, горицвіт, материнка та ін. Більшість флорономенів зібрання Х. Августиновича - регіоналізми (здебільшого з українських говірок колишніх Полтавської, Чернігівської губерній); деякі відомі також в інших середньонаддні- прянських говірках і частково в інших говірках української мови, а саме: рябина `Sorbus aucuparia L.' [Авг.: 67], жгучка `Urtica urens L.' [ІЬМ.: 77], гладушник `Chetidomum majus L.' [ШЫ.: 24], деревянка `Potentilla erecta Rдusch.' [ШЫ.: 74], стрілки `BMens trіpartіta L. ' [ШЫ.: 22] та ін. Серед них чимало складених назв, наприклад: дрібчасте зіллєчко `Pmpmena saxtiraga

L. ' [Ibid.: 53], чорна трава `Lathyrus vernus Bernh.' [ШЫ.: 51] та ін. - чи переосмислених синтаксичних словосполучень типу безсмертні квітки `Hetichrysum arenarium DC.' [Ibid.: 35]. Ботанічні назви праці Х. Августи-новича згодом використало чимало авторів, наприклад, І. Верхратський майже повністю вводить їх до своєї праці [ВхПч.], їх залучено також чи не до всіх українських ботанічних словників та інших видань. Тому вони, безперечно, вплинули на формування ботанічної номенклатури.

Чималий внесок у становлення української ботанічної номенкла-тури зробив М. Новицький (1826-1890) працею, що налічує 232 галицькі назви рослин і 25 найменувань без зазначеної семантики, записаних у говірках сучасних Львівської та Івано-Франківської областей [Нов.: 94-103]. Територія, де записали ботанічну лексику і І. Гавришкевич, і

M. Новицький, переважно та сама, однак різними були населені пункти й матеріали. М. Новицький, який знав публікації своїх попередників, намагався не дублювати, наприклад, списку І. Гавришкевича, а в тих випадках, коли йшлося про ті ж рослини, він часто доповнював українські назви однією чи кількома одиницями, яких немає в І. Гавришкевича, пор.: `Arctium (majus)': лопух [Гавр.: 136] -рипяк, лотх [Нов.: 96], `Asarum europaeum': копытник [Гавр.: 137] - копытник, копытынь [Нов.: 97] тощо.

Ще одна особливість збірки М. Новицького в тому, що, на відміну від І. Гавришкевича, тут зосереджено більше уваги не на загальновживаних назвах рослин, а на регіональних, натомість загальнонародних назв у нього порівняно мало, причому це переважно ті, яких не зафіксував І. Гавришкевич. Щоправда, частина назв (здебільшого праслов'янського походження) в обох збірках усе-таки збігається. Окрім цього, якщо І. Гавришкевич у багатьох випадках подає тільки родову назву рослини, то в М. Новицького майже весь список складається з видових назв із зазначеною локалізацією в обстежених говірках. Не випадково майже весь матеріал М. Новицького увійшов до словника за редакцією Б. Грінченка, натомість словничок І. Гавришкевича опинився поза увагою лексикографа. Використали матеріал М. Новицького й інші українські словникарі.

У публікації 1861 року К. Гоелзла [Hoelzl] уміщено понад пів сотні назв рослин із Галичини, серед яких є загальнонародні назви й ре- гіоналізми, як-от: яловець `Jurnperus L.' [Ibid.: 153], баз, базник `Sambucus rngra L.' [IbM.: 153], чеснок `AlHum sativum L.' [Ibid.: 160], чемериця `Veratrum L.' [Ibid.: 152],росичка `Drosera rotundfotia L.' [Ibid.: 159], німиця `Hyoscyamus niger' [IbM.: 156] та ін. Частину цих назв зафіксовано вперше, наприклад: момеч `Calla palustris L.' [IbM.: 154], парюка `Urtica urens L.' [IbM.: 152], пупець `Sempervivum L.' [IbM.: 153] та деякі інші. Здебільшого це галицькі регіоналізми.

Ботанічні матеріали І. Гавришкевича, Х. Августиновича, М. Новиць- кого, К. Гоелзла, що вийшли друком (а було й чимало неопублікованих), безперечно, мали важливе значення для формування наукової ботанічної термінології української мови II половини XIX ст.

Першим природознавцем, який почав укладати українську бо-танічну термінологію, став В. Волян (1827-1899). Його праця, у суті речі, є першим українським підручником ботаніки, у якому системно описано 325 рослин - водоростей, лишайників, грибів, мохів, папо- ротників та інших трав'янистих рослин, дерев, кущів, що зростають переважно в Україні [Вол.]. Автор не вказав джерел українських назв рослин, які зафіксував як терміни. Щоправда, у передмові до цієї книги він зазначив, що використав народні ботанічні назви, які йому надав отець М. Петрушевич - ботанік і збирач місцевих ботанічних назв (див.: [Вол.: VIII-ІХ]). Як свідчать наші спостереження, у багатьох випадках В. Волян залучив матеріал І. Гавришкевича та інші українські народні назви. Близько половини Волянової номенклатури - народні українські найменування рослин, здебільшого загальнонародні, праслов'янського походження. Автор подає до кожного терміна зазвичай один номен, однак часто в дужках (іноді після сполучника или) - ще одну або кілька здебільшого народних назв, наприклад: жито `Secale cereale' [Вол.: 68], вяз (ильма) `Ulmus campestris' [IbM.: 115], боз или бузина чорна `Sambucus rngra' [IbM.: 143] тощо. Термінами стали й деякі діалектні ботанічні номени, пор.: сушиця (богатинка) `Gnaphatium leontopodium' [IbM.: 133], падиволос `Equ^etum timosum' [IbM.: 62], косатец, коситень `Iris pseudoacorus' [IbM.: 81] та ін.

Більшість видів рослин у В. Воляна має бінарні українські назви, як у науковій номенклатурі - латинською мовою. За прикладом інших національних термінологій видовий епітет (означення) у В. Воляна - це переклад відповідного латинського, здебільшого це український прикметник. Автор широко використовує іншомовні запозичення, серед яких чимало міжнародних номенів, rop.: агава, ананас, вероника, селер, кактус, резеда та ін.

1862 року у Відні В. Волян видав другу навчальну книгу, присвячену грибам [ВолГ.]. Джерелом назв грибів слугували мікономени, які зібрав в Галичині та на Закарпатті переважно М. Петрушевич. Ця праця - переклад німецького видання Білля. Як і в попередній книзі з ботаніки В. Воляна, до кожної української назви, окрім латинської, додано ще й німецьку. Часто подано також один чи кілька українських синонімів, наприклад: стернюх (стернянка) `Agaricus brio^ms Sacc.' [ВолГ.: 53], гадючка бородавчаста (рыботрутка, танцюрка) `Amarnta phalloMes Secr.' [Ibid.: 131] та ін. Варто наголосити, що якщо до В. Воляна назви вищих рослин таки було представлено у словниках української мови І половини XIX ст. і в пам'ятках староукраїнської писемности, то мікологічна лексика майже відсутня у староукраїнських пам'ятках і дуже слабо засвідчена у джерелах української мови І половини XIX ст. Тому важко переоцінити значення праці В. Воляна для становлення української наукової номенклатури грибів: більшість родових і видових назв грибів, які завдяки В. Воляну стали термінами, сьогодні активно використовують українські ботаніки.

На жаль, в українському мовознавстві про заслуги В. Воляна в роз-виткові української термінології донедавна майже нічого не було сказано. Уперше про значення його праць [Вол.; ВолГ.] в історії наукової ботанічної номенклатури ми засвідчили в докторській дисертації (див.: [Сабадош 1986: 295-298]), шкода, що з огляду на тогочасні обставини цієї інформації не було своєчасно оприлюднено у відкритому друці. Удруге про стосунок В. Воляна до української термінології, зокрема й ботанічної, писав М. Мозер [Мозер: 705-709, 713-714]. Прикро, що у книжках з історії української наукової термінології, виданих в Україні останніми десятиліттями, жодним словом не згадують праць В. Воляна з ботаніки. Водночас терміносистема В. Воляна як перша серйозна спроба в цій галузі назагал була вдалою і справила значний вплив на І. Верхрат- ського, який створив українську номенклатуру рослин. Уже через праці І. Верхратського чимало ботанічних номенів В. Воляна потрапило до багатьох словників української мови [див.: Жел.; Гр.; Mak. та ін.]. Більшість дендрономенів, мікономенів, назв культурних рослин, дикорослих трав, які термінував В. Волян, є літературною нормою сучасної української мови. Тому нам важко погодитися з висновком М. Мозера, що «Волянові праці 1852-1854 рр. справили мізерний вплив на розвиток українських термінологічних систем» [Мозер: 715], тим паче, що конкретного аналізу, наприклад, української ботанічної номенклатури праць В. Воляна М. Мозер не зробив.

До процесу творення наукової ботанічної термінології своєчасно долучився І. Верхратський (1846-1919), який повністю поділяв ідею створення української наукової номенклатури рослин на народній основі, тому вже у вісімнадцятирічному віці (1864) опублікував у Львові перший випуск відомих «Початків...», а упродовж 1865-1872 рр. - 2-5 випуски (див.: [ВхПч.]) із цілком чіткою метою використати їх у майбутньому для створення наукової термінології української мови. Учений, зокрема, писав, що значну частину природознавчої термінології можна взяти з мовлення простого люду, і закликав небайдужих долучитися до справи, яку він започаткував [Ibid.: 3-4].

Матеріали до ботанічної, як і до інших галузевих термінологій, І. Верх- ратський збирав переважно в південно-західних українських говорах, у перших трьох випусках «Початків...» частково подав і лексику зі Східної України з поміткою Укр. (Україна), кількість якої помітно зростає в 4-му і 5-му випусках. У п'яти випусках налічуємо понад 1 100 назв рослин. Майже кожен український ботанічний номен супроводжує вказівка на його локалі-зацію або на наявність у відповідному друкованому джерелі. Від випуску до випуску ряди українських відповідників зростають.

У передмові до 3-го випуску І. Верхратський зізнався, що якщо в народі він не знаходив необхідних назв, то створював їх сам - найчастіше перекладав латинські або творив нові українськими мовними засобами, зважаючи на характерні ознаки йменованого об'єкта. Проте ця «акція» І. Верхратського, на наш погляд, не мала суцільного характеру, як, наприклад, вважав П. Горецький [Горецький 1963: 152], а стосувалася тільки окремих номенів, зокрема зоологічних, і майже зовсім не торкнулася ботанічної номенклатури. І все ж зізнання І. Верхратського було досить, аби згодом матеріали 3-5 випусків зовсім не ввели до своїх словників М. Анненков, Б. Грінченко, автори СБН (1928) та деякі інші, що, на наш погляд, не є виправданим.

Ядро українських назв рослин у «Початках...» - загальнонародні номени, що стали літературною нормою української мови, однак основна частина матеріалів - діалектні назви. Чимало серед них і вузьколокальних регіоналізмів. Деякі І. Верхратський згодом використав у своїх ботанічних працях як терміни, які згодом з'являться у працях інших авторів. Дуже помітний вплив мала ботанічна номенклатура І. Верхратського на словник М. Мельника, який своєю чергою вплинув на матеріал СБН, що мав винятково важливе значення для формування української наукової термінології ботаніки.

У 70-90-их pp. продовжують збирати народні назви рослин у різних місцевостях України, щоби в подальшому можна було створити систему української наукової номенклатури. М. Срединський (1843-1907) уперше системно описав флору українських степів Таврії, окрім наукових латинських назв, скрізь подав і місцеві, переважно українські, які записано українським правописом. У праці М. Срединського подано багато українських загальнонародних назв дикорослих трав, менше - дендрономенів та назв культивованих рослин [Сред.]. Помітна частина цих номенів відсутня в аналізованих вище збірках Х. Августиновича, І. Гавришкевича, В. Воляна, М. Новицького, І. Верхратського. Деякі українські ботанічні номени, що стали нормативними, М. Срединський подав уперше (баклажан, чистотіл, кінський часник, грицики, борщівник та ін.). У праці М. Срединського вперше зафіксовано помітну кількість українських загальнонародних фітономенів, що називають рослини тільки або переважно у степових говірках південно-східного наріччя, наприклад: камка, ковила, курай, солонець, катран, якорці, кермек, марина та ін. Завдяки цим матеріалам, а згодом також передусім працям Е. Ліндемана на розвиток української наукової ботанічної термінології відчутно вплинули й українські степові говірки.

І. Верхратський не тільки збирав серед народу лексичний матеріал, який могли б використати термінологи, а й сам робив спробу за спробою в галузі розбудови кількох терміносистем, зокрема й ботанічної. Уперше він це здійснив в підручникові ботаніки Е. Гикля для молодших класів гімназії (1873), який переклав із польської [ВхГик.], де у функції термінів використано ботанічні назви вищезгаданих праць І. Гавришкевича, Х. Августиновича, М. Новицького, «Початків...» самого перекладача і, звичайно, найголовніші досягнення терміносистеми В. Воляна. Подібно до останнього І. Верхратський для кожної рослини подав одну українську назву, яку запропонував як наукову, але в багатьох випадках навів ще одну або кілька народних, наприклад: вид наворотишь звычайный (Tanacetum vulgare L., пижмо,ранник) [ВхГик.: 80], болиголов звычайный або буглав (Сопіит maculatum L.) [Ibid.: 115] і под. Значна кількість українських наукових номенів цього видання - це загальнонародні назви рослин (часто праслов'янського походження), а також староукраїнські назви, які набули ознак терміна, хоча наявні тут і терміновані діалектні назви, які зафіксував І. Верхратський, наприклад: зверник `Jurnperus sabma L.' [ШШ.: 49], квасниця, лісниця `лісова яблуня, Malus sylvestris Mill.' [ШШ.: 162], жабурник `Potamogeton L.' [ШШ.: 30] та ін.

Українські видові назви в І. Верхратського, як і в міжнародній науковій (латинській) номенклатурі, бінарні, тобто складаються із двох слів, одне з яких (іменник) - родова назва, а друге (переважно прикметник) - видовий епітет.

Важливе значення для становлення й розвитку наукової ботанічної номенклатури української мови мав О. Рогович (1812-1878). Значна кількість українських флорономенів засвідчена в його праці 1869 року [РО] , але особливо важливим став його ботанічний словничок 1874 року [Рог.], українська лексика якого майже повністю увійшла до словника за редакцією Б. Грінченка [Гр.], а також до ботанічних словників (див.: [Ан.; Mak.; СБН] та ін.). У словнику О. Роговича подано українські відповідники до 772 латинських термінів, однак кількість українських номенів завдяки синонімам майже удвічі більша, наприклад: `Zea mays L. ' - пшеничка, кіяхи, кукуруза, папушоя [Рог.: 142]; `dcuta vriosa L.' - бех, віха, вомига [Ibid.: 116]; `Polypoms ^marius Fr.' - трут, губка, трутник [Ibid.: 132] та ін. Більш ніж половина українських назв - загальнонародні, що вже на той час були літературними, а згодом стали нормативними і в науковій ботанічній номенклатурі української мови. Звичайно, тут чимало вузько- локальних регіоналізмів. О. Рогович увів до обігу багато нових ботанічних назв, яких раніше у друкованих джерелах української мови не засвідчено: різка `Najas marina L.' [IbM.: 129], стрілиця `Sagrttaria sagittifoПa' [IbM.: 134], мятлиця, мятелиця `Agrostis alba L.' [IbM.: 110] та ін.

У словничку О. Роговича подано не тільки назви вищих рослин, а й мікономени, це переважно загальнонародні назви найвідоміших грибів, наприклад: боровик, груздь, лисичка,рижик, опеньок, мухомор, печериця та інші. Українська номенклатура цього словничка, безперечно, відрізня-ється від номенклатури попередньої праці дослідника [РО] - і кількісно, й особливо якісно. В О. Роговича [Рог.] здійснено ретельний добір українських фітономенів, подано майже в усіх випадках безсумнівно українські назви, причому застосовано здебільшого специфічно українську графіку, яка відтворює українську вимову слів.

У тому самому виданні надруковано словничок Ф. Вовка (Волко-ва) (1847-1918) (див.: [Волк.]), у якому налічується 230 українських назв рослин, до них подано латинські відповідники, тобто, на відміну від праці О. Роговича [Рог.], це не латинсько-український, а українсько-латинський ботанічний словничок. Загалом це переважно загальнонародні українські назви, частка вузьколокальних діалектизмів тут незначна. Більшість із них узято від В. Воляна. У Волкова багато спільного з матеріалами О. Роговича [РО]. Якщо назви відрізняються, це відзначено у примітках.

1.12. Одним із найбільших зібрань української ботанічної лексики до 1917 року став «Ботанический словарь» (1878) М. Анненкова (1819-1889) (див.: [Ан.]), у якому поряд із російськими наведено назви рослин з інших слов'янських і неслов'янських мов. Упереміж із російськими подано українські, зрідка білоруські флорономени. Назви трьох східнослов'янських мов легко розрізнити завдяки не тільки специфічним мовним ознакам, а й поміткам про їх локалізацію, зокрема українські найменування супроводжено ремарками укр., малор., русин., киев., полт., волын., подол. тощо. Українську лексику М. Анненков узяв із численних друкованих збірничків, але здебільшого з названих вище праць [Авг.; РО; Рог.; Волк.; ВхПч.; Сред. та ін.], із загальномовних словників української мови, значною мірою із живих українських говорів за допомогою кореспондентів з України. Словник М. Анненкова справив потужний вплив на українську [Рог.] лексикографію та на формування наукової ботанічної номенклатури української мови загалом. У цих словниках є покликання на М. Анненкова для багатьох українських флорономенів як на джерело їх першої лексикографічної фіксації [Ан.]. Назви рослин в М. Анненкова супроводжує покликання на друковане джерело (без зазначення сторінки), або прізвище кореспондента, який надіслав М. Анненкову матеріал, або вказівка на місце запису назви.

М. Анненков був висококваліфікованим ботаніком, флористом, добре знав особливості різних рослин, у своєму словнику досить часто до назв рослин подавав зауваги, які допомагають мовознавцеві з'ясувати походження флорономена. Про низку інших цікавих і корисних для мо-вознавця зауважень М. Анненкова див.: [Сабадош 2014: 113, 147, 171, 191, 214, 336, 380, 390, 414, 422, 457, 484 та ін.]. Думки дослідника можуть бути як його власними, так і взятими із джерел, які він використав, уже малодоступних для сучасного дослідника [див.: Сабадош 2016: 25-28].

Помітне місце в розвиткові української ботанічної номенклатури посів Е. Ліндеман (Ліндеманн) (1825-1900), який видав два томи праці, присвяченої описові херсонської флори (1881-1882), див.: [Lmd.]. Текст цієї публікації написаний латинською мовою, але до латинських наукових назв рослин додано російські відповідники, позначені поміткою ross., а в багатьох випадках - й українські народні назви з ремаркою vulgo. Останні налічують понад 160 номінативних одиниць (стосуються 123 видів рослин). Привертають увагу ті назви, які є нормативними в сучасній українській ботанічній номенклатурі і які стосуються рослин, що поширені винятково або переважно на півдні України, відомі здебільшого в південних (переважно степових) українських говірках, і котрі Е. Ліндеман зафіксував чи не вперше, зокрема: верблюдка `Corispermum hyssopfonum L.' [Lmd. 2: 133], кипець `Koeleria cristata Pers.' [Ibid.: 285], устелиполе `Ceratocarpus arenarius L.' [IbM.: 148], кермек `Lmomum platyphyllum Lmcz.' [IbM.: 118] та деякі інші. Значна частина українських фітономенів праці Е. Ліндемана належить до південних українських регіоналізмів. Ці та інші подібні назви можна використати як терміни для номінації тих рослин південноукраїнської флори, для називання яких до сьогодні використовують транслітеровані латинські номени.

Збірка І. Глібовицького [Hl.] містить 565 буковинських назв рослин. Цей матеріал майже повністю увійшов до словника С. Мако- вецького (1936) [Mak.], але не був помічений у науковому світі, тому-то словник і не вплинув належним чином на розвиток української ботанічної номенклатури, хоча надрукований своєчасно і містив цінний матеріал.

Про джерела збірки автор нічого не повідомив, однак аналіз її української ботанічної лексики дає підставу вважати, що більшість записано в буковинських говірках. Майже половина всіх назв успадкована від праслов'янської мови або ж це новотвори, що стали загальнонародними; пор.: берест, вовчі ягоди, клен, ясен, овес, горох, гречка, капуста, дур-ман, лобода, лопух, материнка, медунка, осока, осот та багато ін. Понад третину української лексики складають вузьколокальні регіоналізми, які за межами буковинських говірок здебільшого не відомі.

І. Шмальгаузен (1849-1894) видав працю, у якій описав флору Південної України, Криму та інших земель Російської імперії [Шм.]. Це 1 721 вид рослин, для близько третини з яких подано українські назви. Більшість флорономенів не має значного поширення й належить до регі- оналізмів, хоча частина ботанічної лексики - українські загальнонародні номени. Укладачі словників української ботанічної лексики взяли від І. Шмальгаузена і Е. Ліндемана багато назв [див.: Мел.; СБН; Mak.; Кобів].

1892 року І. Верхратський видав для старших класів гімназії чергове видання [ВхСпис] у зв'язку із браком друкованого українського підручника з ботаніки. Більшість номенклатурних назв праці І. Верх- ратського до сьогодні вживають в українській ботанічній термінології як нормативні (деякі - із незначними фонетичними чи граматичними відмінностями). Основна частина ботанічної номенклатури в цій праці залишилась тією, що й у В. Гикля [ВхГик.], тільки з незначними змінами. Це видання - не просто список ботанічних термінів, а система наукової ботанічної номенклатури української мови, яка була найповніша з усіх раніше створених та охоплювала в систематичному порядку не тільки родові й видові назви як вищих, так і нижчих рослин, а й найменування таксонів, вищих за рід, - родин, рядів, класів та ін. За словами самого І. Верхратського, «Спис...» він створив на підставі «Початків...» [ВхПч.] та інших матеріалів, які зібрав в українських говірках Галичини [ВхСпис: 1-2]. Це була перша спроба створити всеосяжну українську наукову термінологію ботаніки, що охоплювала номени, пов'язані із флорою не тільки на території України, а й далеко за її межами. Звичайно, ця номенклатура аж ніяк не була повною, однак слід мати на увазі, що більш-менш завершеною вона стане значно пізніше - лише у ХХ ст., особливо після Другої світової війни.

Деякі назви І. Верхратський створив сам за допомогою українських мовних засобів, наприклад: ужачка `Ophwglossum vulgatum L.' [ШШ.: 27] (від діал. уж `вуж'), задвійник `Litera ovata R.Br.' [ШШ.: 31] - від діал. задвійний `подвійний, здвоєний' тощо. Учений подав чимало назв рослин, які в Україні не зростали: кокос `Cocos' [ШШ.: 30], ванилія `Vanьla' [ШШ.: 33], цинамон `Cmnamomum' [ШШ.] та ін. Щоправда, більшість із них не стала нормою сучасної української мови, хоча деякі відомі ще від староукраїнського періоду.

1896 року І. Верхратський опублікував у Львові «Ботаніку на висші кляси шкіл середних», у якій назви рослин майже не відрізнялися від номенклатури [ВхГик.; ВхСпис]. Це ж можна сказати і про «Ботаніку на низші кляси шкіл середних» (1905). Хоча деякі зміни все ж таки можна побачити. Помітну частину ботанічних назв, які вперше вжив І. Верхратський як терміни в обох підручниках, згодом підтримав М. Мельник та ухвалив до вжитку СБН. У цьому статусі в українській науковій мові вони перебувають до сьогодні.

Значну вартість мали «Нові знадоби номенклятури і термінольоґії...» І. Верхратського (1908) [ВхН.з.]. У передмові автор наголошував на важли-вості народних назв для розбудови наукової термінології української мови, адже вони дають змогу побачити, «як наш люд формує назви і як належить нам в науці нові творити вирази» [Ibid.: 4]. Ці матеріали І. Верхратський зібрав із-понад 300 населених пунктів переважно Західної, частково Східної України. У цьому зібранні дослідника чимало назв рослин, зафіксованих уперше. Деякі з них згодом стали нормативними в українській науковій термінології.

Отож діяльність І. Верхратського справила дуже сильний вплив на формування наукової ботанічної номенклатури української мови. Українські назви рослин з опублікованих його праць використано в більшості загальномовних словників та особливо - у словниках української ботанічної лексики [Мел.; СБН; Mak. та ін.]. Детально див. ще: [Сабадош 2015: 402-406].

Важливе значення для формування української наукової термінології ботаніки мали загальномовні словники української мови.

Отже, за півстоліття свого розвитку українська наукова ботанічна номенклатура пройшла шлях становлення і, постійно розвиваючись, досягла відносно завершеного вигляду у працях І. Верхратського. І хоча до 1917 року ця терміносистема була далека від повноти та якісно недосконала, усе-таки вважаємо, її основу було створено. І в цьому заслуга тих учених, про яких ішлося вище.

2. Розвиток термінології ботаніки від 1917 р. до 1941 р.

У зв'язку із запровадженням після 1917 року української мови в систему освіти й науки в радянській Україні виникла гостра потреба в національній термінології різних галузей науки, зокрема й ботанічної. Саме ця обставина активувала термінологічну роботу, яку стала координувати утворена 1918 року Термінологічна комісія Київського наукового товариства, що 1921 року об'єдналося з Академією наук. Того ж року у складі останньої почав функціювати Інститут української наукової мови (ІУНМ), основним завданням якого визначено організацію термінологічної роботи в Україні, зокрема підготовку й випуск термінологічних словників української мови. При ІУНМ діяло Бюро народних термінологічних матеріалів, яке мало створити мережу кореспондентів для збирання народної термінології і спеціальну картотеку наукової української термінології, серед іншого - і ботанічної.

У перші роки в підрадянській Україні ботаніки ще не мали достатньо чіткого уявлення щодо принципів побудови системи наукової ботанічної термінології української мови. Поки на цій частині України відбувалися дискусії із цього приводу і накопичувався лексичний матеріал, у Галичині 1922 року вийшла друком праця М. Мельника - у суті речі перший окремо виданий латинсько-український ботанічний словник [Мел.], у якому для 2 328 латинських видових назв наведено українські відповідники. На жаль, про це видання навіть не згадували у своїх працях історики української лек-сикографії П. Горецький і А. Москаленко, хоча цей словник мав неабияке значення для розвитку наукової ботанічної номенклатури української мови у 20-і роки і згодом: його максимально використано в наступних ботанічних словниках [див.: СБН; Mak.; Кобів] та ін.

Джерельною базою для української частини словника М. Мельника слугували частково його матеріали, записані в українських говірках Галичини та Волині, і, як свідчить поданий список джерел [Мел.: 4-5], передусім опубліковані спеціальні зібрання цієї лексики, а також за- гальномовні словники української мови, підручники ботаніки, які видав І. Верхратський, описи флори різних частин України із доданими до них назвами рослин.

Майже кожне українське слово у словнику М. Мельника [Мел.] пас-портизовано. Із кількох українських назв рослини обрано одну, яку автор рекомендував і подав курсивом як наукову. Загалом у словнику близько 5 тис. українських ботанічних номенів. Усі кількаскладові українські слова й латинські відповідники мають наголос. Спостереження над народними назвами рослин, уважав автор, дає змогу побачити, «як наш нарід творить назви», тому що саме за цими законами, на думку дослідника, учені повинні творити нові терміни в ботаніці [Мел.: 2]. Цю думку ще раніше висловив І. Верхратський [див.: ВхН.з.: 4].

Більшість наукових українських назв видів рослин, які запропонував М. Мельник, - бінарна, тобто складається, як і в науковій латинській ботанічній номенклатурі, із родової назви (іменника) та видового означення (здебільшого прикметника, часто, за прикладом І. Верхратського, іменника), наприклад: журавець голубячий - `Geranrnm columbmum', журавець багонний - `Geranrnm palustre' та ін., але: журавець темняк - `Geranium phaeum', журавець кровник - `Geranium sanguineum' та ін. Якщо видова українська назва в М. Мельника - здебільшого переклад відповідної латинської, як це було в І. Верхратського і як є переважно в сучасній українській науковій термінології ботаніки, то джерела добору родових назв - різні. У багатьох випадках використано для цього наукові назви, які запровадив І. Верхратський у своїх шкільних підручниках із ботаніки, зважаючи на те, що українська ботанічна номенклатура в нього дуже близька до народної. Її ядро - загальнонародні українські назви рослин, що згодом закріпилися як нормативні в науковій ботанічній номенклатурі української мови. Проте, окрім загальнонародних, І. Верхратський термінував і чималу кількість вузькодіалектних назв, які також потрапили до словника М. Мельника: глядка `CalHstephus', лотач `Caltha', калиточник `Capsella' та ін., здебільшого відсутні в сучасній науковій ботанічній номенклатурі української мови. Незначну кількість народних назв у функції термінів використав М. Мельник і від інших авторів, зокрема від О. Роговича, М. Анненкова та ін.

Видаючи свій словник, М. Мельник чітко усвідомлював, що українська наукова номенклатура рослин у його словнику не може повністю виконувати функції нормативної, тому що створила її одна людина. На його думку, нормативний словник може з'явитися тільки внаслідок дискусії, обміну думками між фахівцями, що є справою майбутнього, а свій словник уважав однією зі спроб у цьому [Мел.: 2].

На початку 20-х рр. на Галичині в українських підручниках та посібниках із ботаніки використовували здебільшого номенклатуру І. Верхратського - М. Мельника. Показовими із цього огляду були дві книги: «Ботаніка» І. Верхратського (1905), яку 1922 року переробив І. Сметанський [ВхСмет.], і невеличкий підручник для збирачів лікувальних рослин «Лічничі ростини» Т. Панича (1924) [Панич]. Щоправда, у «Ботаніці» [ВхСмет.] були невеликі зміни: серед назв є такі, принцип термінування яких важко зрозуміти, наприклад, на позначення Ranunculus acer уживається іскорник острий [ШЫ.: 25], а для іншого виду цього ж роду - Ranunculus ficaria L. - барабольчак козелчастий [ШШ.: 22] (М. Мельник був послідовніший: у нього в обох випадках родова назва спільна - козелець), причому обидві родові назви в І. Сметанського - вузьколокальні діалектизми. За традицією, що йде від І. Верхратського, І. Сметанський, окрім наукової назви, у дужках подав ще один або кілька синонімів чи фонетичних варіантів, наприклад: розпорсник нетик (неруш) `!mpatiens ПОІІ tangere' [ШШ.: 58] і под.

Книжечка Т. Панича - короткий опис 150 видів рослин [Панич]. Більшості наукових латинських видових (бінарних) назв відповідають українські однолексемні, лише зрідка бінарні. До багатьох наукових назв наведено синоніми з говірок. Але якщо в подібних виданнях такі синоніми допустимі (книжечка Т Панича призначена для збирачів рослин; аналогійна практика відома до сьогодні), то в науковій літературі і в підручниках вони не бажані та свідчать про відсутність стабілізованої і нормалізованої наукової термінології. Здебільшого назви рослин у праці Т Панича належить до загальнонародних. У багатьох випадках як нормативні запропоновано діалектні фітономени.

Отже, ботанічна номенклатура в Галичині у 20-х рр. ХХ ст. ще не стабілізувалася.

У Східній Україні 1924 року виходить друком український пере-клад книжки Б. Ігнатьєва [Ігн.] як «підручник для лабораторних занять з біології, екскурсій та самоосвіти і перероблений відповідно до флори України» [ШШ.]. Більшість українських родових назв рослин цього видання - загальнонародні українські флорономени, які також нормативні в сучасній науковій номенклатурі рослин. У поодиноких випадках засвідчено відхилення від загальноприйнятих правил, зокрема родова назва у видових фітономенах того самого роду різна: мокринець `Stellaria L.' [Ігн.: 135], мокриця `Stellaria medm УіП.' [Ibid.: 136], чистець `Stellaria holostea L.', п'яна трава `Stellaria grammea L.' [ШШ.: 137] (у Мельника та у «Визначнику...» [Мел.: 273; ОВРУ: 66] у всіх назвах однакова родова - зірочник). В Ігнатьєва [Ігн.] часто вжито вузькодіалектні фітономени або запозичені з російської мови.

На Закарпатті формування української ботанічної номенклатури у 20-х рр. відбувалося здебільшого в тому ж руслі, що й на Галичині. Харак-терною щодо цього була книжечка «О лічничих ростинах» М. Велигорського і Г. Тимощука (Ужгород, 1922), видана як «практичний порадник для кождо- го». Тут описано 101 вид рослин. З огляду на призначення цього видання в ньому переважно не подано видових означень у назвах видів рослин. Більш ніж половина флорономенів цього порадника - загальнонародні українські, проте серед них також виявлено діалектизми: бабка `Plantago major' [ОЛР: 17], гавяз `Symphytum officmale' [ШШ.: 28], дрясен жалива `Urtica draca' [ШШ.: 42] та ін. Переважно вони відомі не лише в закарпатських, а й в інших українських говорах і навіть в інших слов'янських мовах. Значний інтерес викликає також невелика публікація А. Седлачека «Культура кормовых рослин» (Ужгород, 1927), де поряд з українськими загальновживаними в дужках викладено й діалектні назви рослин: люцерна (буркунець, вязіль), еспарцет (заячий горох, когутики) тощо.

. Не усталилася українська наукова ботанічна номенклатура в За-хідній Україні й до кінця 30-х рр., про що свідчить «Ботаніка» 1938 року (підручник для 2-го класу середньої школи) М. Мельника [МелБ.]). Якщо порівняти в кількісному співвідношенні назви тих рослин, які засвідчені у словнику М. Мельника [Мел.] і в його «Ботаніці» [МелБ.], то більшість номенів обох видань збігається. Різними є близько 20 % одиниць.

Використавши надбання своїх попередників (І. Верхратського, О. Ро- говича, Ф. Вовка, М. Анненкова та ін.), М. Мельник створив «українську номенклатурну систему, розраховану не лише на потреби шкільного чи гімназійного курсу ботаніки, ... вона охоплювала всю нашу флору», «номенклатура М. Мельника вважалася нормативною в Західній Україні до 1939-го р.» [Кобів, Малиновський 1995: 243]. Отже, тим часом цей словник мав неабияке значення для розвитку наукової ботанічної номенклатури. М. Мельник як кваліфікований ботанік зробив, без сумніву, вагомий внесок у розвиток української наукової ботанічної термінології, зокрема її номенклатурної частини.

У підрадянській Україні в перші роки після 1917 року відбувався активний пошук принципів побудови системи української наукової бота-нічної термінології. Про це свідчать дві публікації в першому випускові «Наукового вісника Інституту української наукової мови» (1928): «За якими принципами треба укладати українську природничу номенклатуру» О. Янати [Яната: 21-24] і «За якими принципами укладає тепер Інститут української наукової мови українську природничу номенклатуру» Я. Леп- ченка [Лепченко: 25-29].

Гостра потреба в національній термінології виникає насамперед під час викладання різних навчальних дисциплін рідною мовою в освітніх закладах. Умови для розвитку української термінології у Східній (підросійській) Україні, де української мови до 1917 року не використовували в закладах освіти, і в Галичині, де викладання українською мовою мало відповідні традиції, були різні. Тому в Галичині ботанічна термінологія, започаткувавшись у середині XIX ст., завдяки старанням учених, передусім І. Верхратського, досягла на початку XX ст. досить повного вигляду, хоч і була ще далека від завершености й досконалости. Незважаючи на те, що орієнтувалася й на ботанічні матеріали зі Східної України, усе-таки об'єктивно вона ґрунтувалася переважно на західноукраїнській мовній основі (традиції), через що не могла бути прийнятою беззастережно у Східній Україні після 1917 року, коли й там з'явилися умови для розвитку освіти українською мовою.

Якщо в Галичині термінологічною роботою займалася така потужна інституція, як Наукове товариство імени Шевченка (НТШ), коштом якого 1922 року у Львові вийшов ботанічний словник М. Мельника [Мел.] - фак-тично перша спроба «дати повний науковий словник української ботанічної номенклатури» [Осадча-Яната: 11], то у Східній Україні функції НТШ виконували розрізнені термінологічні гуртки, що виникли після 1905 року і 1917 року об'єдналися в Термінологічну комісію Українського наукового товариства в Києві. Улітку 1918 року Київ отримав термінологічні матеріали НТШ, які, як і праці І. Верхратського та інших галицьких учених, було ви-користано повністю. Цього ж року Київська термінологічна комісія ухвалила віддавати всі свої термінологічні проекти на обговорення львівського НТШ. Інститут української наукової мови випустив кілька десятків українських термінологічних словників (проєктів) із різних галузей наук. 1928 року ви-йшла друком одна з таких праць [СБН].

Історія створення «Словника ботанічної термінології» (далі - СБН) така. У складі природничого відділу ІУНМ працювала ботанічна секція, що була структурною одиницею ще Київської термінологічної комісії 1917 року. Щоб підготувати словник, ця секція використала матеріали української ботанічної номенклатури, які передали всі гуртки, комісії, конкретні особи. Окрім цього, виписували картки із друкованих джерел та збирали народні назви безпосередньо в говірках близько 150 осіб. Для добору назв рослин використано 226 друкованих джерел. До СБН залучено українські народні назви, записані у 164 населених пунктах Східної України, і матеріал із 267 говірок Західної України, який зібрав І. Верхратський. Спочатку було укладено українсько-латинську частину СБН - своєрідний покажчик українських назв рослин (у виданому словнику цю частину надруковано після основної). Потім почали укладати основну частину - латинсько-українську (див.: [СБН: ХІІІ]). Її структура така. Після заголовної (реєстрової) латинської першою курсивом подано українську назву, яку схвалила ботанічна секція природничого відділу ІУНМ як науковий термін; назва має наголос. Якщо секція не могла впевнено ухвалити якої-небудь української назви, то подавала її як рекомендовану, тобто можливу для вжитку в науковій номенклатурі (у словнику видрукувано розрядкою). Наступні українські назви розміщено з огляду на поширеність у народі, етимологічну спорідненість тощо. Упорядник СБН мусив обрати для кожної рослини найбільш влучну й поширену назву й подати її на розгляд ботанічної секції, яка провела 38 засідань, ухваливши українські терміни для всього словника. Усі українські назви, внесені до СБН, супроводжують вказівки на джерела фіксації чи місце запису. У випадках відсутности українських народних чи літературних назв для рослини секція сама утворювала назви, маркуючи їх ремаркою «Сек» (секція). Члени ботанічної секції, створюючи нову назву, зважали на чистоту української мови і в усіх випадках радилися зі спеціалістом- мовознавцем О. Курило, яка проглянула всі матеріали словника в картотеці й повністю його відредагувала [Осадча-Яната: 13].

СБН охоплює найповніше ботанічну лексику з усієї України - як Східної, так і Західної. Недостатнє використання матеріалів зі Східної України, характерне для словника М. Мельника [Мел.], у СБН значною мірою компенсовано. Великий діалектний матеріал з усіх українських говорів, який наведено після багатьох назв, які ботанічна секція затвердила як терміни, за задумом авторів, мав слугувати аргументом того, наскільки вдало українські народні назві виконують функцію термінів. Завдяки цьому СБН має надзвичайно важливе значення для стабілізації та нормалізації української наукової номенклатури рослин.

Щодо складу затверджених ботанічних термінів у СБН, зазначмо, що це був такий крок у розвиткові, стабілізації і нормалізації української наукової номенклатури рослин, який важко переоцінити. Серед затверджених назв траплялися, звичайно, і невдалі, однак більшість їх ухвалено до наукового вжитку цілком обґрунтовано. Завдяки СБН удалося вже у 30-х рр. видати українською мовою кілька визначників рослин. І хоча майже всі вони перекладені з російських оригіналів, проте система ботанічної номенклатури в них українська. Поступово формується ґрунт, на якому стало можливим підготувати й 1935 року видати перший том багатотомної «Флори УСРР» [Фл.УСРР], у якій до всіх латинських наукових назв родин, родів, видів рослин подано українські відповідники.

Серед українських назв рослин, які термінувала ботанічна секція, досить чітко виділено дві групи: номени, дібрані із живої української мови, і терміни, які власне створила секція. Перша група в багато разів перевищує другу. Це здебільшого загальнонародні назви, поширені на всій чи більшій частині української території, за походженням давні, а якщо серед них і трапляються чужомовні запозичення, то це такі, що міцно вкоренилися в українській літературній мові і стали її нормою (кукурудза, картопля, абрикос, каштан та ін.). Щодо другої групи термінів, то в ній чимало безпосередніх запозичень із латинської мови (ефедра `Ephedra L.', бегонія `Begorna L.' і под.), це здебільшого назви тих рослин, які в Україні не зростають і відомими стали порівняно недавно. Друга частина новотворів ботанічної секції - терміни, узяті зі словника М. Мельника [Мел.], який сам їх створив. Деякі з них є кальками латинських назв, інші - утворені шляхом перекладу, калькування російських відповідників, наприклад, чіплянка `Tragus racemosus All.' (рос. цеплянка).

Наші спостереження дають підставу стверджувати, що більшість назв, які ухвалила ботанічна секція як терміни, прижилася і є сучасною нормою.

Хоча книжка Н. Осадчої-Янати видана в повоєнний період (1973, див.: [Осадча-Яната]), проте вона стосується української ботанічної лексики міжвоєнного часу, зокрема і засвідченої в СБН, який став визначним явищем наукової ботанічної номенклатури української мови, однак, як пише Н. Осадча-Яната, один зі співавторів словника, ця частина української наукової термінології хоч і пройшла певний період свого розвитку, але була ще далекою від повноти й досконалости, щоб обслуговувати ботанічну науку. До більшосте рослин, уміщених у СБН, зокрема тих, що зростають на українських землях, ботаніки затвердили українські наукові назви з тих, що добре відомі в народі та мають значну традицію вжитку в літературі. Якщо таких назв бракувало, подавали рекомендовані до вжитку терміни. Переважно, окрім затверджених або рекомендованих термінів, за можливосте запропоновано також українські народні номени, зафіксовані у друкованих джерелах і зібрані спеціально для цього словника в українських говорах. Отож автори не вважали цей словник гідним представляти українську наукову номенклатуру рослин у завершеному вигляді, а трактували його тільки як проєкт, а подані в ньому народні назви, за їхнім задумом, мали в майбутньому слугувати для використання в ролі термінів.

Однак народний лексичний матеріал із різних частин України, пред-ставлений у СБН, як уважала Н. Осадча-Яната, дуже нерівномірно. Най-краще репрезентовані Галичина, Київщина, Черкащина, Полтавщина, Чернігівщина, дуже слабо - Харківщина і зовсім відсутні свідчення з більшої частини південно-східної України та деяких інших українських земель [Осадча-Яната: 15]. Учені вже тоді добре усвідомлювали потребу систематичного збирання українських народних назв рослин з усієї території України як основи для подальшої систематизації української наукової номенклатури ботаніки. Однак у той час не було коштів для експедицій [Осадча-Яната: 16], і тільки згодом, упродовж 1927-1939 pp., було організовано експедиції по всій Україні. Разом із відомостями про рослини записували їх місцеві назви [Ibid.: 18-19]. Учасником цих експедицій була й Н. Осадча-Яната, яка, окрім дослідження рослин, сумлінно й акуратно записувала їх народні назви. Такі записи вона здійснила у 158 селах більшосте сучасних областей України, а пізніше - і в районах Перемишля, Ярослава та у трьох селах Лемківщини [ШШ.: 23-27]. Саме цей лексичний матеріал увійшов до збірки ботанічних назв Н. Осадчої-Янати.

Українські народні назви рослин, уміщені у збірці Н. Осадчої-Янати, - переважно новий матеріал, якого не фіксують попередні друковані джерела. Повторюється лише незначна частина народних найменувань, засвідчених у СБН, але з обов'язковою вказівкою на локалізацію їх в українських говорах, натомість у попередньому джерелі така інформація щодо тих же назв або відсутня, або інша. Загалом у збірці Н. Осадчої- Янати є близько чотирьох тисяч народних ботанічних номенів. Матеріали збірки мають безсумнівне значення, адже збагачують наші знання про поширення на українській діалектній території назв рослин, відомих нам з інших, раніше друкованих джерел, доповнюючи збірки української народної номенклатури рослин новими найменуваннями, які є цінними особливо в тих випадках, коли в термінологів виникають проблеми з українськими науковими назвами через їх недостатню кількість. Раніше в таких випадках рослині присвоювали іншомовну назву, найчастіше таку, яку вживають і в російській науковій номенклатурі ботаніки. Як наслідок - українська ботанічна термінологія стала надто перевантаженою чужомовними елементами, що серйозно загрожувало її національній самобутності. Настав час виправляти таке становище, і в цьому можуть допомогти також матеріали збірки Н. Осадчої-Янати [детально див.: Сабадош 2015: 449-452].

Українізація державних установ, освітніх, наукових закладів, інших галузей українського суспільного життя, яка почалася у 20-х рр. ХХ ст., уже під кінець цього ж десятиліття почала згортатися. ІУНМ, що був центром термінологічної роботи в Україні, 1930 року разом з іншими мовознавчими установами ВУАН реорганізовано в Науково-дослідний інститут мовознавства ВУАН. Чимало працівників ІУНМ репресовано. Більшість термінологічних словників української мови, випущених до 1933 року, було визнано націоналістичними і шкідливими. Їх укладачів звинуватили в тому, що вони, мовляв, фальсифікували українську мову, відривали її від російської, уникали спільностей із російською мовою та ін. Створено бригади з перегляду й виправлення термінологічних словників, які мали «очистити українську радянську термінологію від націоналістичних перекручень» [Кочерга: 173]. Упродовж 1933-1935 рр. у виданих термінологічних словниках було замінено понад 40 тис. українських наукових і технічних термінів на російські або такі міжнародні терміни, які вживані й у російській мові. Ця тенденція продовжувалася в повоєнний період, зокрема в російсько-українських термінологічних словниках 50-60-х рр. Припинено видання україномовних наукових журналів та монографій, вищі заклади освіти перейшли на російську мову викладання. Процес зросійщення української наукової мови тривав понад 50 років. І це призвело до того, що було перервано природний розвиток української національної термінології [Кочерга: 173-174]. Слід зауважити, що словники української ботанічної номенклатури не зазнали виправлень.