Простір у мовно-фольклорній картині світу українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Простір у мовно-фольклорній картині світу українців

Оксана Сімович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Abstract

Space in the Ukrainians' lingual and folklore picture of the world

The category of space is one of the main categories in the folklore picture of the world. However, the status of spatial names as symbols is not fully defined. The author considers spatial names which can be interpreted as figurative, but in the lingual and folklore picture of the world, they clearly form symbolic meanings, which represent the opposition I/Other in the text and determine the further interpretation of other symbols. They preserve the core and periphery of the semantic structure of the word-symbol in the system of traditional symbols, including archetypes, thus being recognized as full- fledged symbols.

Keywords: space, spatial symbol, word-symbol, opposition I/Other.

Життя українців проходить у відповідній часопросторовій площині, відображаючи мовно-культурну свідомість народу. Категорія простору - одна з основних у фольклорній картині світу. Мовець у суті речі «організовує семантичний простір висловлення», він є «тим орієнтиром, щодо якого в акті комунікації починається відлік часу і простору» [Апресян: 274; див. також: Цивьян 1990: 8]. Вибір просторових символів для аналізу не випадковий: слова з локативною семантикою називають звичний для нас антропоцентричний простір. Однак незважаючи на це, їх статус як символів не цілком визначений. Здебільшого йдеться-таки про образні одиниці, трактування локативів як символів часто не відповідає природі символічного значення. Зауважу, що традиційні класифікації, які поширені в мовознавстві чи літературознавстві (саме тут досить активно висвітлюють проблеми опису просторових назв у текстах художньої літератури), складно застосувати до просторових назв, що виконують функцію символу, наприклад, у фольклорних текстах. Очевидно, не доцільно кваліфікувати символи байрак, гай, город, ліс, поле, сад як назви наземного простору та сільськогосподарських угідь, а символи гора, долина, скеля та под. - як назви форм рельєфу. Адже саме для цих символів такі ознаки не є визначальними.

До того ж, наприклад, назви водного простору репрезентують не тільки символи вода, річка, озеро, потік та ін., а й пов'язані з ними дієслова: обливати, текти, плисти, тонути, кропити, перескочити та ін. Зрештою, символічне значення цих двох груп формується та розвивається по-різному. Цілком певно, що просторові символи варто трактувати передусім із двох позицій: ті, які пов'язані з відкритим (незамкненим) та закритим (замкненим, обмеженим) простором, а також ті, які репрезентують «свій» або «чужий» світ, у центрі якого - людина.

Загалом питання лексики на позначення простору в мовознавстві не нове. В українській та зарубіжній лінгвістиці дослідження достатньо ґрунтовні, ці проблеми розробляють активно й у літературознавстві, аналізуючи, скажімо, лексику на позначення простору в канві художнього твору одного письменника (Цікавою із цього огляду є, наприклад, стаття І. Зелененької про трансформацію образу дерева як розгортання символу плодючости - саду в ліриці одного письменника [Зелененька]). Це й не дивно, адже простір, як і час, є визначальною категорією у створенні індивідуальної моделі художньої картини світу автора. Однак бракує праць, присвячених розвиткові символічних значень просторових назв та, зрештою, їх символічному статусові загалом. У поле зору дослідників ці символічні назви принагідно потрапляють як репрезентанти якраз опозиції «свій» / «чужий».

І це цілком слушно. Поза тим їх вивчають у контексті аналізу рослинної символіки [наприклад: Снігирева; Сімович 1999], і це також доцільно, адже такі символи рідко засвідчуємо як самодостатні, принаймні в художньо-мовних та фольклорних текстах. Або ж їх трактують як постійні «обставини», які «є дуже колоритними стилістемами», що «у структурному відношенні подібні до постійних означень» та «виконують у піснях естетичну функцію» [Микитів 2010: 244; див. також: Голоюх 2011: 35-38 та ін.], чи як стилетвірний чинник письма митця слова [Мішеніна 2017: 3 0-3 9]. Найчастіше все ж таки з'являються студії, у яких дендроніми - назви дерев - аналізують у межах локативів, саме такі праці стають матеріалом для подальших розгорнутих досліджень просторових назв, і зворотно - аналіз простору в художньо-мовному творі традиційно передбачає об'єкти, які його заповнюють, зокрема рослини, адже саме вони є важливим чинником естетичної картини світу. Найповніше огляд праць, присвячених просторовим відношенням, представлено у С. Лутави [Лутава 2019].

Вдячним матеріалом для вивчення просторових символів є, безперечно, фольклорний текст. Не завжди помітні, на перший погляд, не дуже важливі, ці слова, проте, мають насправді неабияке значення для дослідження мовно-фольклорної картини світу.

Отож передусім доцільно порушити питання символічного статусу так званих просторових назв у фольклорних пісенних записах. Проблема виникає вже тоді, коли беремося визначати слова ліс, гай, діброва, луг, гора, сад і под. як такі, що взагалі можуть бути символами. І сумніви, здавалося б, не цілком безпідставні.

На відміну від традиційних вербальних символів, просторові назви часто виконують додаткову символічну функцію, посилюючи значення ключових символів (вода, зозуля, калина) або ж відразу визначаючи напрям розвитку думки, напрям, у якому може розгортатися інтерпретація інших символів у тексті. Скажімо, вербальний символ калина в текстах - Ой попід лісом битая доріженька, А поза лісом червоная калинонька. Отуди їхав Василько з боярами, Йому калина дорогу заступає. Вийняв шабельку, став калину рубати [Тобілевич 1982: 87]; Калинонька наша, Маруся, Шдъ калиною лежала, Калину ломала; Чорнимъ шовкомъ у пучки въязала, На дорожку бросала, До батенька слала: - Отъ тобі, батенько, Отъ тобі да подарочокъ - Червоная да калинонька Одъ любоі да дитиночки [Чубинський 4: 445] - функціює як домінантний символ зі значеннями `гарна, цнотлива дівчина', `цнота, чистота', і цим тлумаченням можна було б обмежитися. Однак це трактування змінює інший символ - дорога (доріженька), що в системі символів (зокрема і вербальних) функціює зі значенням `межа між світами' (загальне символічне значення). Саме поява цього слова-символу спрямовує думку реципієнта і дає підстави визначати, що слово калина уже символізує зміну соціального статусу - перехід дівчини до стану одружених.

Зазвичай основна функція цих символів - просторових назв, або локативів, - не так вказати на місце, де відбуваються події, як, транслюючи свою ідею, що й розгортається як символічне значення, передати загальний настрій та «попередити», «налаштувати» читача на подальше тлумачення інших символів та подій. Свою символічну функцію вони отримують не через переносне чи образне значення і не через звичний для фольклору паралелізм, а здебільшого завдяки інтертекстуальним зв'язкам з іншими символами та завдяки позалінгвальним чинникам. Вербальні просторові символи луг, поле, ліс, байрак, діброва та ін. пов'язані передусім з утіленням ідеї відкритого, необмеженого простору. С. Єрмоленко слушно вважає символи байрак та луг синонімними, «тому вони й можуть уживатися в такій синтаксичній конструкції, де вислів зелений байрак фактично виступає другою назвою, прикладкою до іменника луг» [Єрмоленко 1999: 78]. Дослідник слов'янської міфології М. Костомаров називає ліс як одне з видів та найменувань лугу, діброви, гаю, бору, підтверджуючи думку про синонімність у фольклорній картині світу [Костомаров 1994: 256], щоправда, в ученого радше йдеться про метафоричне значення цих слів, аніж про символічне [Ibid.: 256-257].

Отже, з одного боку, просторові назви є «конструктами» цілісности фольклорно-мовної картини світу (радше її фрагмента), яку репрезентує фольклорний текст; це, очевидно, і дає підстави визначати такі слова радше як символічно значущі елементи. Саме так початково кваліфікувала їх і авторка цієї статті. Водночас можна дискутувати про те, що «у піснях найчастіше такі просторові назви виступають у своєму номінативному значенні й указують на обставини, місце подій» [Снигирева: 201], або ж виконують функції символічно значущого елемента, - виглядає, що такі слова «не дотягають» до рівня символу. Справді, формування символічного значення та й семантика таких символів дещо відрізняється від символічного значення інших традиційних символів, однак таки є підстави трактувати ці назви як сформовані символічні. Тим паче, що семантична структура символів якраз завжди зберігає номінативне значення слова, часто на його підставі розвиваючи символічне, або ж, розвиваючи асоціативний комплекс, утілює якусь над-ідею. Семантика цих слів може не збігатися зі звичною у традиційному сенсі слова та зближуватися зі значенням іншого просторового символу. Їх одночасне функціювання виправдане потребою передати або поглибити емоційний стан героя, створити для його переживань відповідне психологічне тло, а також підготувати читача до «прочитання» інших символів.

З іншого - у системі традиційних символів, зокрема й архетипних, вони зберігають ядро та периферію семантичної структури слова-символу, що свідчить про них як про повноцінні символи. До того ж незважаючи на односпрямованість (але не однозначність!) розвитку символічних значень цих слів, вони таки мають потенційну змогу «розвивати безмежну кількість символічних значень».

Виконуючи символічну функцію та будучи наділеними відповідними ознаками «віддалености» чи «наближености» до людини, до її хати (а отже, до «її» чи «не її», до «свого» або «чужого» світу), просторові символи формують в українському пісенному тексті досить чітку систему опозицій. Ліс, гай, байрак, діброва, поле - як природний, відкритий, тому не-культурний та не-освоєний, віддалений, а отже, «чужий» світ - протиставлені саду, винограду (саду-винограду), городу, двору як «своєму», замкненому, культурному, освоєному просторові. Вербальні символи луг, гай, поле, байрак пов'язані передусім із віддаленістю, безмежністю; це місця, головними мешканцями яких - в уявленні людини - є різноманітні міфічні істоти: русалки, мавки та ін. Тому, входячи до лісу, писав І. Огієнко, треба неодмінно перехреститися, щоб лісовики не причепилися. У лісі не слід голосно перекликатися, «щоб не накликати полісуна, бо він любить відкликуватися людям і заманювати їх у непрохідні нетри. Коли в лісі б'ються полісуни, здіймається буря» [Іларіон 1994: 129]. «Східня (руська) людина ніколи не любила свого ліса. Якась неясна боязнь оволодівала нею, коли вона вступала в густий ліс. Сонна дрімлива лісова тиша лякала його. В глухому тихому шумі його вікових верховіть чулося щось зловісне. Щохвилинне чекання раптової небезпеки напружувало нерви, підіймало уяву. І стародавня людина населила ліс різними страхіттями» [Ключевський, цит. за: Іларіон: 129].

Отже, можна визначити домінантне символічне значення, яке становить ядро семантичної структури символів байрак (байрачина), гай, луг, - `чужий, ворожий світ; чужа сторона':

Ой по горах, по долинах, по широких байрачинах, Козак ходе, козак блуде, під собою коня нуде. Приблудив кінь до гаю, до тихого до Дунаю, Ой став козак коня напувати, стала єму зозуля кувати.

Стала єму зозуля кувати, став він слово промовляти: «Зозуленько, йа ти, моя ненько, закуй мені жалібненько, Закуй мені жалібненько, скажи мені шлях-дорогу, Скажи мені шлях-дорогу, куди їхати до роду» [Яворницький 1990: 300].

Водночас у межах домінантного символічного значення `чужий, ворожий світ; чужа сторона' розвивається символічне (під)значення `чужий, ворожий світ; чужий рід':

Сивая зазуленько! Нелйітай раненько На яру пшениченьку, Бо там на тебе сивій сокшъ засяде, Згляне тя оченьками, Пійме тя крилоньками; Занесе въ темни лісоньки Межи чорни галоньки, Тамъ будешь ковати, Нікому неслухати Красна - така я то - Не виходи раненько. На нове підсінінько (!), Бо тамъ на тебе самъ князь засяде. Згляне тя оченьками, Возьмет я рученьками; До чужои сторононьки, До чужои матінки. Тамъ будешь плакати Нікому пожаловати [Wagilewicz: 104]; Маці дочку карала: Гдєш ти, доню, вєньчик діла? Єхав мамко, князь Міхайло, І зняв, мамко, вєньчикз менє, Повёз, мамко, дорогою широкою, Дубровою зелёною, Через сєло Лунінскєє, Через місто боярскєє. Касіна маті по двору ходит, Слуги будит: Слуги мої молодиє, Уставайцє, закладайцє, Коні ворониє Да бежицє, доганяйцє, З пліч головку здойміцє! [Антонович, Драгоманов 1874: 56]; Ой піду я в ліс по дрова, Вирубаю йолку. Завіз мене мій милейкий В чужу, в чужу сторонойку. Ой в чужеї сторонойци Ни батька, ни неньки, Тільки в саду вишньовому Піють, піють соловейки. Ой вирву я з рожи квітку Па й пущу на воду: - Пливи, пливи, з рожи квітка, Аж до мого роду [Полісся 2007: 165]; Ой у лісі подъ яворомъ выбрали керницю: «Отдай, мати, свою доню, - свою єдьтицю!» - «Та хоть у той керниченьці вода прибуває: Най симоя єдьначка еще погуляє!» [Саламонъ 1978: 786]; Ой на день вже свитае, нелюбъ ся питае: Та чого-жъ ты моя мила тяженько здыхаешъ? Чи хліба не маешъ, чи соли жадаешъ, Чи зо мною молоденькимъ мешканя не маешъ. Ой я хлібця маю, соли не жадаю, Лишъ съ тобою нелюбочку мешканя не маю. Пойду-жъ я до гаю, та наломлю лому, Занесъ мене дурный розумъ у чужу сторону. Ой то чужа сторононька, ни отця, ни неньки, Лишь у саду-винограду, куютъ зазуленьки. Зазулько сивенька, закуй ми зъ раненька, Чому-жъ мене не жалуешъ,мояродна ненько.Ойякъ-же я тя доню, маю жаловати, Отдаламъ тя за доброго, було шановати. Пусти мене нелюбочку, въ вишневый садочокъ, А я-жъ тобі не столочу жадныхягодочокъ. Ой лишъ урву зъ рожи квітку, тай пущу на воду, Плыни, плыни зъ рожи квітко, ажъ до мого роду. Плыла, плыла зъ рожи квітка, на камени стала, Прійшла мати воду брати, ту квітку познала. Ой ты донюрокъ лежала, чи два хорувала, Тай шо твоя зъ ружи квітка, на воді зовяла. Не я мамко рокъ лежала, ні два хорувала, Отдалась мя за нелюба, я забановала.

Ой отдалась мя моя мамко, за нелюба въ чужину, Відай-же я моя мамко, марне зъ світа згину [Руснак 1908: 4-5].

Останній текст виразно протиставляє ліс - сад як «чужий» - «свій» простір відповідно.

Як свідчать опрацьовані фольклорні тексти, найчастіше в межах цього домінантного символічного значення розвивається ще одне - `межа між «своїм» та «чужим» світом', семантика розгортається у кількох напрямах, зокрема:

¦ `межа між світом і антисвітом', що найбільше виявляємо в замовляннях, зрештою, це значення не зникає в семантичній структурі символу і в інших контекстах:

Зора вечірняя, зора ранняя, зора полуночная, зора Марйа, зора Да- рйа, зора Марина, зора Мандарина, зора Оксінья, зора Афросінья. Возьміте безсоніци ... хрещеної, молитвеної, занесіте за крутії гори, за бистрії води, за темніїліса (ліси), принесіте їй сон з усіх сторон [Замовляння поліські 1995: 23];

¦ `межа між «цим» і «тим» світами, між світом живих і світом померлих; смерть':

Ta dumasz myla dumasz, szo mylenkoho nymasz; pojichaw mylyj za lis, czornyji oczy zanis, taj i slidoczki zabraw, a serciu tuhu zadaw [Waclaw 1833: 326]; пор. також тяглість фольклорних мотивів та символів у поетичних творах, наприклад: Нї зазуля в лузї затужила, Нї пташина в тузї голосила, То сестричка лист писала, На сторону посилала,

Тай до брата слезно промовляла: Брате милий, брате соколоньку,

Ти-сь покинув сестру сиротоньку, А я ходжу, накликаю, Як зазулька в темнім гаю: Верни, верни з далекого краю! «Сестро моя, сестро моя руто, Як я можу до тебе вернути? Через лїси темнесенькі,

Через ріки бистресенькі, Через степи рівні, рівнесенькі?» - Гаєм маєм, лебедем Дунаєм, А степами бистрим горностаєм, А на моє подвіренько Пади бистрим соколеньком, А голубом на моє серденько.

Ой летїв я сїм день тай годину, Прилетїв я до сестри в гостину, Прилетів я тай гукаю, А сестрички не видаю, - Ах відай я сестри вже не маю. «Сестро-ж моя, лелїєнько біла, Уповіж ми, де ти ся подїла?» - В гаю, брате, в гаю, в гаю, Під могилов пробуваю, Все о тобі розмовоньку маю [Федькович 1914: 17]; Поховали леґіника В гаю під калинов Без коругвий і без попа, Без божого слова... Лиш могила мала сумна, сумна Стоїть у Кедровім [Ibid.: 409];

¦ `межа між «своїм» світом дівчини та «чужим» світом парубка': Чогожъ ты дівчино, по сімь гаю блудишь, Відай ты дівчино, мого сына любишь. Якь бымь не любила, сюда бымь не ходила, Я за твоимь сыномь, быстровьрічковь плыла. Бістроврічковь плыла, тай студену воду, Не такь твоимь сыномь, якь за его родомь.

На тобі дівчино, коня вороного, Отчепися дівчино сына мого.

На коня не сяду, конемь не поіду, Я твого сына любю, тай за него пойду. Ой тамь на долині, Василь сіно косить, А я ему дівчина. дитину приносить. На-жь тобі Василю, на тоту дитину, Бо як не озмешь, на покось ти кину [Руснак 1908: 38]; Летів ворон понад гай зелений, став калиноньку ламать, Любив козак молоду дівчину та й не думав її брать [ЕАУФ].

Символічне значення `межа між «своїм» світом дівчини та «чужим» світом парубка' розвивається в семантичній структурі ще одного просторового символу - гора:

Черезь гору высокую червона мережка: Та скажи ми, моя мила, куда кь тобі стежка? Мене тая укарала высокая гора, Що не видно миленькои зь біленького двора [Головацький 1878 2: 742].

Як «межовий» символ функціює гора в таких контекстах:

Черезъ гору високую Ружа подалася: Не иду я на вечёрки, Я вже от- далася [Ibid.: 447]; Не разъ я, и не два, на гору позёрамъ, Бо я ся съ той горы фраёра спод Ьвамъ [Ibid.: 221] - у цьому випадкові слово-символ гора має також значення `чужий ворожий світ; чужа сторона'; На высокой горі шугай ся згамовавъ, Жебы было не дівча, тамъ было не дівча, тамъ бы бывъ ночовавъ. «Поможъ же ми, дівча, съ той горы спустити: Зароченько, за два, буду тя любити» [Ibid.: 222].

Не дивно, що цей символ розвиває інші символічні (під)значення - `нещаслива доля': Ой выйду я рано въ поле, - говорю съ росою, Та й вразъ съ ею нарёкаю на нещасну долю; Ой выйду я на гороньку, тай ся задумаю: Зостала 'мь ся сиротою, - никого не маю! [Ibid.: 796]; `життєві труднощі, негаразди; непереборні перешкоди' [пор.: Костомаров 1994: 121]: По надъ гору высокую голубы літають: Ще 'мъ гаразду не зазнала, та й літа минають; Ще 'мъ гаразду не зазнала, та й не буду знати, Кохала я вірно хлопцй, та й буду кохати [Головацький 1878 2: 267]. Зрештою, висока(я) гора має ще одне символічне значення, якого не фіксуємо в інших просторових символів (це ще один аргумент на користь розрізнення символів, що традиційно об'єднують у т.зв. «просторові»), - `перешкода в коханні', яке актуалізується одночасно з іншими в цьому контексті. Функціюючи як стале символічне значення в семантичній структурі слова гора, `перешкода в коханні' зберігається як потенційне і в інших контекстах:

Ой по горі ворон пролітає, А на морі рекрут потопає. А на морі рекрут потопає, До дівчини козак приїзжає [Яворницький 1990: 415]; або ж як домінантне: Черезъ гору высокую убитый слідочокь:

Чому, милый, не приходишь,якій ти смуточокъ? [Головацький 1878 2: 348]; По высокой горісніжокь ся білі: Богата дівочказлотый вінець носитъ,Худобна дівочка въ Бога щастя просить [Ibid.: 223].

Окрім цього, вербальний символ гора має ще одне значення, якого не мають інші символи - поле, ліс, діброва та ін., - `світове дерево; зв'язок неба і землі, «шлях до неба»': пор., наприклад: [Копалинский 2002: 52]. Гора є одним з універсальних архетипів та представлена в численних міфологічних та релігійних картинах світу. Зазвичай міфологічне уявлення специфічним чином інтерпретує вертикальність гори та її спрямованість до неба [МНМ 2: 207].

Як бачимо, у фольклорних текстах ці вербальні просторові символи асоціюються переважно із чужим світом, у який має вступити дівчина після одруження, - світом чоловіка. Часто з'являються у зв'язку з нещасливою долею жінки, дівчини.

Зазначу, що вербальні просторові символи - ліс, дуброва (діброва), гай, гора, поле та ін., - стало зберігають та актуалізують загальну семантику `межа двох світів'. Саме тому символічний простір «того», «іншого», «чужого» світу в українській фольклорній картині світу представлено прийменниковими конструкціями за лісом, поза лісом, за гору (за гори), за воду, через гору, через поле, через дубровоньку, через гай, де прийменник за виражає просторові відношення та вказує на предмет, місце та ін., за межі яких спрямовані дія, рух [СУМ 3: 12]; а прийменник через - «на означення простору, місця і т. ін., по другий бік якого є хто-небудь або щось розташовано» [Ibid. 11: 304]. Таку ж семантику розвивають символи на позначення водного простору, зокрема річка, озеро, вода та под., наприклад: Ой за Бугомъ за рікою Любився я зъ дывчиною. Що жъ по тому, що кохаю, Коли въ неі не буваю. Не можна мені въ неі бувати И зъ нею розмовляти, Бо лихиі вороженьки Покопали доріженьки [Чу- бинський 5: 24]; Мілі мой за воду, за воду гльібоку, За воду гльібоку, за гору вісоку [Гнатюк 1900: 167] та под.

Із символічними значеннями `межа двох світів - парубка й дівчини' та `чужий, ворожий світ парубка, чужа сторона' функціюють дієслівні конструкції занести в темний ліс (`опинитися в чужому, ворожому світі, у небезпеці'), занести за крутії гори / за темнії ліси, дати за високі гори, поїхати за гору, піти в ліс, піти до гаю (`перетнути межу, опинитися в чужому, ворожому світі перев. не із власної волі'), на гору позирати, с тої гори сподіватися, бути за горою, виходити на гору, на високій горі, де гора, ліс, гай та ін., репрезентуючи також зміну соціального статусу дівчини - із «дівки» на молодицю або ж - поза весільним контекстом - переміщення зі «свого» до «чужого» просторів та перетинання «межі» чи перебування в небезпеці / очікування біди.

Свідоме перетинання чужого простору можуть репрезентувати синтаксичні конструкції на кшталт помандрувати, іти, полетіти в луги / <чисте> поле і под., що, проте, не втрачають потенційної семантики «чужости» й небезпеки.

Варто наголосити, що пропоновані формулювання семантики символу, наприклад `перетнути межу' чи `опинитися в небезпеці' і под., вважаю умовним, спрощеним, що, зрештою, можна пояснити обов'язковою вимогою тлумачити дієслова та дієслівні конструкції дієсловами, а іменники - іменниками. Натомість вербальний символ - надто специфічний, настільки, що нехтування загальноприйнятими нормами для нього цілком прийнятне. Символ завжди тяжіє до абстрактности, тому для лексикографа оптимально формулювати його значення саме через іменникові конструкції, а не відповідно до форми опорного слова-символу [Рукопис]. Цю думку підтверджують найвиразніше останні з наведених конструкцій - на гору позирати, с тої гори сподіватися, у яких символ гора визначаємо як `межа між світами', натомість дієслова позирати, сподіватися тільки «підтримують» символічне значення, самі такого не розвиваючи.

Незважаючи на те, чи із власної волі (піти, вийти, позирати, поїхати, сподіватися), чи ні дівчина (дати, занести та ін.) перетинає межу та опиняється в «чужому» світі, в усіх контекстах просторові символи зберігають семантику `тривога', `ворожість', `небезпека':

Повій, вітре, изъ за горы, зводки тя жадаю, А то съ тоєй сторононьки, де милого маю! [Головацький 1878 2: 327]; Ой дала мья мамка за высоки горы, Не дала ми больше ничогъ, лише одни бджолы [Ibid.: 329]; Дала 'сь мене, моя мати, за высоки гори: Будешь мене выглядати по подъ ясни зоры [Ibid.: 262]; Ой піду я в ліс по дрова, Вирубаю йолку. Завіз мене мій милейкий В чужу, в чужу сторонойку. Ой в чужеї сторонойци Ни батька, ни неньки,

Тільки в саду вишньовому Піють, піють соловейки. Ой вирву я з рожи квітку Па й пущу на воду: - Пливи, пливи, зрожи квітка, Аж до мого роду [Полісся 2007: 165].

О. Потебня пояснював зближення символу гора з горем не на підставі «гри слів», а на природних властивостях гір, що сковують свободу руху, утруднюють шлях, а тому символізують неволю, горе [Потебня 1914: 122-123].

До речі, контекст весільних текстів, зберігаючи семантику тривоги, відчуття небезпеки, формує водночас позитивні конотації - символізуючи - серед іншого згаданого - ініціацію - зміну соціального статусу дівчини. Зазвичай у таких текстах з'являються й інші символи, наприклад галоньки, сокіл, криниця. Символи ці не випадкові. Галка, галонька, галочка - вербальні символи, що, як свідчить Н. Пастух, «символізують статево-вікову групу молоді або наречених у різних обрядових ситуаціях» [Пастух 2013: 25]. Це передусім лімінальні особи, які мають невизна- чений соціальний статус. У текстах весільних пісень галка часто символізує подруг нареченої або ж саму наречену. Сокіл так само належить до «межових» символів та функціює у фольклорній картині світу з такими символічними значеннями: `зв'язок між «своїм» та «чужим» світами': Перший [сокіл] злетів у гаєнько, летит з гаєньку, несе пташеньку, другий злетів во чисте поленько, бреде з чиста поля, булан коня веде; третій злетів в чужу сторононьку, з чужої страні леце, срібен перстін несе; чварний злетів за Дунаєнько, з-за Дунаю бреде, красну панну веде або ж Єден полетів г темний лісочок, принюс чорну конойку / перепілочку; другий полетів г бистру річеньку, принюс щуку; третій полетів г тихий дунай, принюс круплю водиці [Гойсак 2010: 189; див. також: Колядки і щедрівки 1914: 120];

Из-за гори два сокола лине; Мои ж ви та оба сокола, Чи не були у моеи сторони? Чи не тужать отець мати по мни? Плачуть, плачуть, розбиваються, Хустиною утираються; Стара мати на лижечку, Правуручку на серденьку держить [цит. за: Костомаров 1994: 313]; `парубок, коханий': Сивая зазуленько! Нелітай раненько На яру пшениченьку, Бо там на тебе сивій соктъ засяде, Згляне тя оченьками, Пійме тя крилоньками; Занесе въ темни лісоньки Межи чорни галоньки, Тамъ будешь ковати, Нікому неслухати Красна - така я то - Не виходи раненько. На нове підсінінько (!),

Бо тамъ на тебе самъ князь засяде. Згляне тя оченьками, Возьмет я рученьками; До чужои сторононьки, До чужои матінки. Тамъ будешь плакати Нікому пожаловати [Wagilewicz: 104]; `батько':

Ой, татуню мой миленькій, татуню соколе, Не дай мене въ темни горы - дай мня въ чисте поле: Волію я въ чистомъ полі соломовь палити, А нежъ маю въ темныхъ горахъ світонька не зріти [Головацький 1878 2: 777].

Зрештою, не важко помітити, що всі символічні значення непросторових символів у тексті, розвиваючи свої символічні значення, водночас «підтримують» загальну ідею, пов'язану зі зв'язком двох світів - дівчини та парубка, навколо якої і вибудовують свою семантику всі символи в тексті.

Напевно, найменше на статус «повноцінного» символу може претендувати просторова назва поле, що в засвідчених контекстах має особливу функцію: як символічно значущий елемент тексту вона не нівелює згаданої вище семантики просторових символів, проте основне для цього слова - створювати відповідний для таких текстів сумний настрій, передчуття небезпеки та - тільки в деяких контекстах - символізувати перетин межі «свого», захищеного й «чужого», відкритого простору. Не виступаючи домінантною, семантика символічно значущого елемента підпорядковується іншим - зозулі, билиночці, воді, крові та коневі (так само межовим символам) та атрибутові сухий (суха береза) і под. Описуючи знаки української етнокультури, В. Жайворонок кваліфікує поле як таке, що «символізує волю і щастя», підтверджуючи це цитатою «коли я в полі, тоді я на волі» [Жайворонок 2006: 464]. Справді, потенційно слово поле може «розгортатися» як символ «волі та щастя», хоча, як видається, вдячним для цього є саме художньопоетичний або прозовий текст, що матиме ширший контекст і більше можливости для «розгортання» семантики [див., наприклад: Альбота 2016: 107-110].

Так само і слово степ, що асоціюється з безкраїми, безмежними просторами, із чимось небезпечним, таким, що бентежить кров; пор.: «отой простір безмірний навертає людину на думки про світову безкраїсть, про волю» [Жайворонок 2006: 579], хоча дослідник уже не кваліфікує степ як власне символ, натомість, на мою думку, це слово має не менше потенційних можливостей для формування символічних значень (пор. степ у творчості Панаса Мирного, Є. Маланюка, Б. Лепкого); щоправда, те, чи символом у творі великого формату стає поняття степ чи слово степ, потребує вже окремого дослідження конкретних текстів.

Варто звернути увагу на ще один просторовий символ - бір. Можуть виникнути сумніви, чи бір насправді є символом, адже для фольклорних символів важливою ознакою є поширюваність, частотність у тексті. Справді, це слово не є настільки часто вживаним, проте пам'ятаймо, що часто в текстах фольклору бір називають лісом, а отже, якщо трактувати це слово як символ, то можна вважати, що теоретично воно може реалізувати семантику, властиву іншим просторовим символам. Опріч цього, припускаю, на семантику слова бір може впливати й те, що бір - це в суті речі - сосновий ліс: бір `сосновий або інший шпильковий ліс; також мішаний ліс з переважанням сосни' [СУМ 1: 188], отже, семантика символу бір очікувано зближується із семантикою символу сосна<sup>1</sup>. Якщо сосна символізує дівчину, виплекану молодість, цнотливість (хоча, наприклад, М. Костомаров заперечував це значення [Костомаров 1994: 85]), то просторовий символ бір «підтримує» це значення, розвиваючи `межа між «своїм» світом дівчини та «чужим» світом парубка', відтак `чужий, ворожий світ; небезпека', але вплив символу сосна, думаю, поширюється ще й на те, що домінантним стає `загроза чести дівчини':

Матенонька стара заснула, заснула, Марусенька зъ Ивасенькомъ махнула (втекла). Ой устала стара мати на зорі, на зорі: «Не машь моєй Марусеньки въ коморі» - Ой устала стара мати раненько, Заплакала по Маруси ревненько: «Ой сідайте, родніи братя, на конй, Доганяйте Марусеньку въ погоні!» - Ой догнали Марусеньку въ повъ бору: «Ой вертайся, Марусенько, до дому!» - «Не на то я, мои братя, махнула, Щоби я ся та изъ вами вернула. Лишила 'мъ въ моей мамці призначокъ У пивниці на колонку віночокь. Та возміте той віночок съ пивници, Повісьте го на колочокъ въ світлиці;

“Ой десь, моя Марусенька детина, Та що вона въ тимъ віночку ходила! Десь то моя Марусенька въ чужині, ДогаджаєИвасеви въ дружині!”» [Головацький 1878 1: 77-78].

Натомість у наступному тексті весільної пісні домінує власне «межове» значення символу, а негативні конотації відходять на периферію семантичної структури, значення `тривога, небезпека' також послаблюються: До бору, старости, до бору, Рубайте сосну здорову, Рубайте сосноньку - деревце - Молоді Марисі на гильце [Чубинський 4: 101];

До бору, старости, до бору, Рубайте сосну здорову, Рубайте сосноньку - деревце - Молоді Марисі на гильце [Ibid.].

Зазвичай просторові символи мають досить обмежену кількість атрибутивів, що безпосередньо «нав'язують» до символічного значення. Тоді байрак (байрачина) кваліфіковано як широкий; гай - темний, зелений; луг - темний, густий, далекий, зелений (атрибутив зелений у таких випадках втрачає традиційну семантику радости, молодости); ліс - темний, темнесенький, бір - широкий, темний, гора - високая; дуброва - широка, зелена; поле - широке.

Просторові символи поєднуються з дієсловами «руху», що в контексті семантики «межі» розвивають значення не просто образні або метафоричні, а якраз символічні, специфічним чином пов'язані із семантикою «переходу», «перетину межі»: приблудити, ходити, линути,летіти, піти, занести, дати, позирати, поїхати, помандрувати та под. Із цього переліку «випадає» дієслово шуміти, що не пов'язане з «перетином межі», проте розвиває свої символічні значення. Шумить - луг, зелений байрак, гай, буйний вітер, вода, ліщинонька; сосна, верба (верби), березонька, трава, дубина. Якщо визначати шуміти як `розмови, обмови' (пор. О. Потебня зближував поняття шуму та людського мовлення, однак зафіксував лише два приклади текстів, де шуміти можна було пов'язати зі сваркою та погрозами [Потебня 1914: 142-143, 146]), то йдеться радше про розвиток переносного образного значення, зафіксованого у тлумачному словнику; пор.: шуміти «перен., розм. Багато, голосно, збуджено говорити, жваво обговорювати що-небудь» [СУМ 11: 562], натомість як символічні значення можна сформулювати `печаль, нещастя, горе', `розлука', `смерть', `сльози', `туга'; пор., наприклад:

Шумить, шумить дібровонька, Тужить, тужить дівчинонька; Тужить, тужить и думае, На недолю нарікае [Максимович 1827: 156]; Ой не шуми, дубровонько, ой не шуми, зеленая, А у три ряды сажена! Черезъ тебе, дубровонько, черезъ тебе, зеленая, Протоптана дороженька. Туды ишла стара мати - сильнее плаче и рыдае, Слеши моря доповняе. Не плачь, не плачь, стара мати! Слезми моря не доповнишъ, Сына зъ войска не вызволишь! [Максимович 1849: 110]; Ой не шуми, луже, дубровою дуже, Не завдавай серцю жалю, бо я въ чужомъ краю [Ibid.: 166]; Зашуміла дубровонька, якъ ся розвивала: Заплакала дівчинонька, які ся воддавала. «Ой не шуми, дубровонко, доста листу буде! Ой а не плачь, дівчинько, гараздъ тобі буде!» [Головацький 1878 2: 360; Де-Воллан 1885: 84-85].

Часто фольклорний текст має інші символи, що або самостійно функціюють як символи смутку, недолі (наприклад зозуля, вода, могила), або ж під впливом контекстуального оточення розвивають таке символічне значення.

Водночас виявлено, що вербальний символ байрак може розвивати цілком, на перший погляд, дивне значення `батько' (наголошу, що ще одне слово функціює із цим значенням - луг, усі інші просторові символи цього значення не мають):

Хвалилася береза [`дівчина, наречена'] своїй зеленій діброві: - Дякую ж тобі, зелена діброво, за моє постояннє, Кілько я у тебе стояла - буйного вітру не знала, Тілько ж бо я зеленоє віттячко годовала [`плекання молодости, краси; дівування'], Тілько я знала дощик дрібненький На свій лист зелененький. Дяковала Маруся рідненькому батькові: - Дякую ж тобі, мій батеньку, за тоє:

Кілько я у тебе бивала - лихого слова не знала, Тілько ж знала щосуботоньки Русу косу чесала, хустку вишивала... [Доленга- Ходаковський 1974: 201].

Видається, що символічне значення `батько' виникає як автономне, окреме, проте насправді ця семантика розвивається в межах домінантного символічного значення `чужий, ворожий світ; чужа сторона': зміна соціального статусу дівчини змінює «пріоритети» - розуміння «свого» і «чужого» світу зміщується. Неодружена, дівчина сприймає світ парубка як «чужий», ворожий, натомість після одруження «чужим» стає світ батьківського дому, а «своїм» - світ нової родини.

Як бачимо, фольклорний простір динамічний і пов'язаний із часом, а «свій» - «чужий», «свій» - «інший» є взаємопроникними світами. Саме тому належність такого символу до того чи іншого полюсу опозиції (або «свій», або «чужий») є умовним, він пов'язаний, зокрема, із соціальним статусом суб'єкта і з категорією оцінки, що може змінюватися на цілком протилежну. Змінивши статус дівчина - молодиця, людина зміщує відповідно поняття «свій - «чужий», визнаючи - залежно від ситуації - оцінку поганий - хороший. До того ж поняття «своє» - «чуже» залежить також і від суб'єкта. Опозиційна пара парубок - дівчина живе у різних світах. Його світ є ворожим, далеким та невідомим для нареченої.

Чужому, ворожому, далекому світові протиставлений простір, репрезентований вербальними символами сад, виноград, сад-виноград, що символізують «свій», захищений світ, мікросвіт людини та її родини.

А. Байбурін навіть вважає, що дім відділив людину від космосу, виріс між ними та став медіальним світом [див.: Байбурин 1976: 5-6; 1983: 3-4, 9-16]. Відповідно до побудови світу (макросвіту) зі світовим деревом у центрі, мікросвіт родини - сад, город, дім, подвір'я, оборонька, світлонька і под. - також має своєрідну модель світового дерева - явір, сосноньку і под. стіг, копонька, снопонько або ж яворова чи дубова колиска.

Сад відповідає простору, звідусіль відгородженому й саме тому сповненому миру, захованого, обжитого, прикрашеного і приязного людині на противагу хаосові, що панує за його «стінами». Тим самим символіка саду зближує його з поняттям раю [Аверенцев 2004: 171-172]. І хоча у статті йдеться про фольклорний текст і функціювання символів у ньому, про фольклорну картину світу, тим не менше, вплив християнського символу саду є незаперечним, тож не згадати про це було б помилкою. У Біблії сад - це передусім Рай, який постає як огороджена ділянка землі з найсприятливішими умовами для життя рослин і тварин [Буття 2.8; 2.10; Числа 24.6; Вихід 58.11]; це символ впорядкованости творіння [Буття 1.2]. Символіка саду, дому як раю частково збереглась у колядках та виявляється переважно в символічно значущих деталях, зокрема в домінантах - золотих та срібних атрибутах та под. Важливим символом- атрибутом раю (`рай' - подвір'я) є світове дерево та його символи, зокрема дім та сокіл (три соколоньки):

В нашого брата обгороджено, Обгороджено, красно зметено, Серед подвіри зелений явір, Під тим явором чорнії бобра,

На восиридки ярії поли, А на вершечку ... соколи, Ой дай Боже!

[Колядки і щедрівки 1914: 120-121] та ін.

Сад, город, дім - це своєрідний мікросвіт («мікрокосмос»), це світ людини, що в суті речі є «світом у світі» макросвіту (макрокосмосу). Т Цивьян вважає його утіленням опозиції внутрішній - зовнішній, що може бути реалізована також і в інших просторових опозиціях [Цивьян 1990: 202]. Відповідно, як такий, що розташований усередині («внутрішній»), цей світ відокремлений від зовнішнього, і це створює своєрідне відчуття захищености, впевнености та безпеки. У полі оцінної опозиції хороший - поганий перебування у «своєму» просторі, близькому, «внутрішньому», марковане як позитивне; натомість негативну оцінку отримує «зовнішній», «чужий», далекий простір:

Та віют вітри ще й буйнесенькі, Накрапає дощик громовесенький, Накрапає дощик громовесенький, Та на той садочок зеленесенький, А у тім саду живе й удова, А у тії вдови дочка молода. А у тії вдови дочка молода, Вона виходила за новії ворота [`межа між «своїм» та «чужим» світом'2]. Вона виходила за новії ворота, Вона виводила вороного коня. Вона виводила вороного коня, Вона й напувала з повного відра. - Ой коню мій, коню, Чом види не п'єш? Та все копитами сиру землю б 'єш. Та все копитами сиру землю б'єш, Мене молодую до вінця ведеш [Яворницький 1990: 141]; Ой поки я молоденька при мамунці была, То й червона калиночка на подворью цвіла [Саламонъ 1978: 786].

Головний персонаж - дівчина, готова до одруження, - у цьому статусі перебуває у «своєму», захищеному просторі, у «чужому» ж - її наречений або парубок, який до неї залицяється. Навіть перебуваючи в перехідному (лімінальному) статусі нареченої, дівчина створює, «обгороджує свій садочок» або ж виходить за його «межі». Не дивно, що сад-виноград у весільних піснях вважають символом дівоцтва [Мурдза; Гойсак 2010: 153; Рукопис та ін.]. Відповідно словосполучення поза сад-виноград походжати / поза садом [, виноградом] виходжати мають символічне значення `дівування':

Поза садом, виноградом Дорожка лежала. Туда наша та Марія Гулять вихожала. Гуляй, гуляй, та Марія, Поки молодая, А як будеш діток мати, Не будеш гуляти [Яворницький 1990: 132].

Залицяючись до дівчини, хлопець наближається (пор. дорога, стежка) до «її» світу, переходить символічну «межу» світів та починає належати до «її» світу. Тепер завдання парубка - захищати «свій» / «її» світ: Ой не ходи ты до той, До котрой я хожу; Ой бо я тебі стежинку Терномъ загорожу. Або мене кто забктъ, Або я самъ кого, А до своей дівчиноньки Не пущу никого [Де-Воллан 1885: 80].

Дівчина також може запросити в сад, виноград, що в текстах необря- дових пісень символізує вже порушення замкненого простору, а також те, що дівчина стає «чужою» у «своєму» світі; тоді словосполучення піти до саду /винограду (про парубка) розвиває символічні значення `порушити, розірвати «замкнений» простір дівчини, перетнути межу', `занапастити дівчину, позбавити цноти'. Зрештою, те, що піти до саду - ідеться про парубка, а сад натомість символізує щось, пов'язане з дівчиною (пор.: сад `дівоча чистота, цнотливість'), є ще однією властивістю «абстракції» вербального символу, тому, цілком можливо, що символічне значення дівчина, яка себе занапастила, яка позбулася цноти' - це символічне значення слова-символу сад, а не словосполучення. Хоча цілком певно, що піти до саду тут невипадкове:

Ой! у ково собаки лихи, Дай некому вытти, оборонити! Вишла дивчина, оборонила, Та мое сердце исвеселила: Ой, вы собаки, въ солому спаты! А вы, козаки! про сим ъ до хаты! Зарежу гуся, не обоймуся, Зарежу двои, серденьки мои! Шдимъ до саду, до винограду; Да натрусимъ груши полны фартуки3; Шдимъ до саду, до винограду: Дай лежимо спати на сій кровати. Ой, мамо, мамо! щожъ мини сталось, Шожъ у мини въ черевы затрепеталось? Чи щука рыба, чи осетрина? Дай глядишь Донинку [Донечку], чи не дитина. Колижъ будитъ дивчина, то моя причина, Колижъ будитъ хлопчикъ, то будить дьячекъ, Колижъ будитъ дивчина, то будитъ чвачко [швачка], Щобъ шила хлопчикамъ всимъ сорочки [Рулін 1924: 46]..

Варто наголосити й на такому моменті: залицяння парубка часто й дівчина сприймає як намагання порушити, розірвати захищене «коло» її світу, що репрезентують також ключові символи: калину ламати, пригинати, стинати, садок вистинати та под.:

Ой поки я молоденька при мамунці была, То й червона калиночка на подворью цвіла: А якъ мене молоденьку отъ мамунци взято, То й червону калиноньку изъ подворья стято [Саламонъ 1978: 786];

Ей въ полі, въ полі, въ чистейкомъ полі Гей волы, гей! и проч. Тамъ же ми стоитъ загородойка, Въ той загородці красна дівойка, Садочок садила, Богу ся молила: «Рости, садочку, тонко, високо, Тонко, високо, въ кореню глибоко!» - Ишовъ коло ней молодый паничь: «Богъ помогай, Богъ, красна дівойко!» - В'на ся го злякла, ничь му не рекла, А вонъ ся схопивъ, шабельку выхопивъ, Выстинавъ садок, садок вышнёвый, Садокъ вишнёвый. «Якъ же я буду дома повідати? Повідата бы я, же буря была, Же буря была, садок раз бурила: Бурй не было, теплейко было» [Головацький 1878 2: 72].

І тільки в обрядовому контексті порушення простору дівчини матиме позитивні конотації та розвиватиме символічне значення `порушити, розірвати «замкнений» простір дівчини; одружитися':

Убита дорожка до Львова, Обсажена виноградцемъ дорога,

Ишла жь туда Марієчка, заснула. Зе невъ, за невъ её дєдикъ, а в'на не чула: «Рубавъ бы я виноградець - не вмію, Буджавъ бы я Марієчку - не смію». Убита дорожка до Львова, Обсажена виноградцемъ дорога, Ишла жь туда Марієчка, заснула. Зе невъ, за невъ ёё дєдикь, а в 'на не чула: «Врубаю я виноградець, бо вмію, Збуджаю я Марієчку, бо смію» [Ibid. 3: 355-356].

Порушення «свого» простору, репрезентоване, наприклад, словосполученням сади повитоптувати чи атрибутивним стопнаний сад, може розвиватися до значення `порушити, розірвати «замкнений» простір родини; зрадити (чоловікові)':

Як поїхав Данилуша У чужую сторону, Та й покинув Катиринку На хадзяйстви саму. Його мати старейкая Нищасливая була, Написала лист дрібнейкий, До Данила послала: - Приїдь, приїдь, Данилуша,

Хоч на день, хоч на два, Бо вже твоя Катирина Все хадзяйство пропила. Сади твої виноградни Повитоптувала, Брички твої мальвани Повиламувала. Як приїхав Данилуша Пид новиї ворота, Вийшла його Катирина, Ой як маковочка. Вийшла його Катирина,

Та й поїхав Данилуша Та й назад на войну, Катирину похавали Й у вишневому саду. Катирину похавали У вишневому саду, На могили посадили Чирвоную калину. Як приїхав Данилуша Із чужеї сторони,

Та й заїхав у садочок До любиї дружини.... - Устань, устань, Катирино, Встань, дружинойко моя, Одозвися ти до мене, Чи познала ти мине. - Я ни вийду, я ни встану: Вже типер я ни твоя, Розлучла нас з тобою Твоя матьонка родна. Возьми матира старейку Та повиди її в сад, Та й із нею подивися, Чи стоптаний виноград. Саду твого, винограду Я ни витоптала, Бричок твоїх мальованих Я ни виламала [Полісся 2007: 89-90].